Дімаров Анатолій Андрійович. Біль і гнів

1625

БІЛЬ І ГНІВ

Частина перша

Ніхто ще не знав, що незабаром — війна.

Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і па пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.

Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ні їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події, разом узяті.

Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.

Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.

Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: в четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба з’їли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі… То ж іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга — по лікоть, іде — рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?

Савелій Хомецко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків — шукати протези. Хотів — повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук — не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.

Але Хоменко був не з таких: цомиратиме, а за милостинею руку не простягне. То ж коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти —і— наука ще не доросла,— він тільки буркнув: “І на цьому спасибі”,— та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив — тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.

Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам —з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.

— А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.

— Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.

— Якось та живе, якщо досі не кинула. Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати:

поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вутла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.

— І на хвильку книжку не випустить з рук,— розповідала удова.— їсть — і то книжку до носа… От побий мене грім, якщо я брешу!

— То вона, мо’, не нашої і віри?

— А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже…

Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.

Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії — що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: “Стій, бо устрелю”?.. 1 Врешті Савелій сам підказав:

— А листоношею?

— Листоношею то мона було б… Тіки ж чи справитесь?

— Та якось уже справлюся.

Отак і став Хоменко листоношею.

Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі — бідони з вершками з-під сепаратора, попереду — їздовий, а поруч — Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.

На півдорозі до району — невеликий гайок. їздовий, коли їдуть ще в район, обов’язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:

— А скуштуємо, що вони сюди наколотили! Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж,

не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розв’язала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.

Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.

Повернувшись із району, Савелій розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранці, особливо в неділю. Ще й не світає, а він уже штурхає жінку, щоб помогла одягтися, і, сяк-так поївши, рушає селом. У двори не заходить: в останні роки в Тарасівці появилися собаки якогось заводу скаженого,— всі чорної масті і люті, як тигри. Так і цілять іклами в горло, а якщо не дістануть, то хоч за литку. Тих, смирніших та ласкавіших, перестріляли ще в тридцять п’ятому за наказом Твердохліба: підходимо впритул до соціалізму, а в соціалізмі ні замкам, ні собакам місця немає.

То ж якийсь час у селі було, як на кладовищі. Особливо вночі: вийдеш із хати, а* навкруг наче вимерло.

Невдовзі хтось із тарасівців, знудьгувавшись за живим голосом у дворі, дістав сучку: чорну як сажа і таку люту, що й сам попервах боявся підступатися до неї. Від сучки тієї й розповзлася нова порода по всьому селу. Навіть Твердохліб не витримав: привіз якось із району німецьку вівчарку, ростом із добре теля. Ще і вчену: мало газет не читає. То ж тепер, вважайте, біля кожної хати свій сторож, і Хоменко не заходить у двір, а гупає в хвіртку ногою. Лупає і сердито гука:

— Гіване!.. Та чи тобі позакладало!..

На поріг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристані груди, позіхає, аж щелепи тріщать, запитує:

— Тобі іншої роботи нема — людей серед ночі полохати? То бригадир щоранку мордує, а це тебе нечиста сила під ворота піднесла!

Ішов через двір, навалювався гарячими грудьми на ворота:

— Що тамечки пишуть?

— Пишуть, щоб ти раніше очі продирав! — сердито Савелій.

— А все ж таки?..

— То вже сам прочитаєш!

Савелій схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.

— Коли її в біса й читати? — журився тим часом Іван.— Щоднини так нагарцюєшся — рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав…

— Гріха менше буде.

— Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким,— скалив уже зуби Іван.— Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш — не покаєшся. То що — дурні люди їх писали?

Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв’яжешся — до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.

По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть недуже охочі до курива, навіть ці не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посилані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на ґніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз іпосередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До ‘нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Непоквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку — набива собі ціну.

Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:

— Порозоряли церкви, от воно й одливається.

— Дак Бога ж немає! — кукурікне молодший.

Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.

— А ти там бував?.. То ж сиди і не рипайся…

— А хіба раніш посух не було?

— Були, та не такі.

Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:

— І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!

То ж молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи. Натомість заводиться інша:

— Не чували: солому скоро даватимуть?

— А тобі спати ні на чому?

— Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!

— Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.

— А то чому? _

— Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи — увесь гній на колгоспне поле одвези.

— А на город?

— А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…

— Та що ти його умовляєш? — втручається інший.— Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.

— Батькові своєму розкажи! — вже сердиться’ перший.— Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..

— Та я хіба що… То Твердохліб так сказав… А молодший знов не витримує:

— А хіба у колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? 1 помідори, цибулю?

— На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі.. А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою — принесеш тільки солі у гузні.

— Хо-хо-хо! І солити не тре,ба!

— Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи — будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!

— Та хто у вас одрізатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик. 1 ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не

хотів далі й заводитись. Сидів насуплений, смалив люто циі*арку Накуриться, аж очі пожовкнуть. Прийде потім додому — хоч святих із хати винось.

— Та чи тебе, чоловіче, у пеклі смалили?.. Просмердівсь тютюнищем, що й дихати нічим!

Не скаже нічого. Мовчки посуне за стіл і вже звідти охриплим од курива голосом:

— Сип, що є їсти.

Возитиме ложкою, не помічаючи, що він і їсть. Бо думками — все довкола соломи. І корівчини, якій підстилку хоч із чуприни наскубуй. Й того он городу, що поза хатою, до левади спускається. Що його за останні роки навчився крізь пальці просіювати. Жодна бур’янина щоб не проклюнулась. Що його і гнійком, і збереженим попелом. Навіть курячим послідом, про який колись порядний хазяїн і слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!

А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?

Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав — та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде,— не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату протягом літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина — справа суто жіноча,— то зараз дядько “повернувся лицем до городу”, як написала одного разу районна газета. Маючи, ; звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто іііе могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить (не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі…

Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. Л закордон є закордон, то тільки на карті поряд.

То ж читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші — за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.

— Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає,— гортав тим часом газету Йван.— Десять тонн одна бонба!

— Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?

— Десять тонн!.. А-яй-яй!

Це — Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге — світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого — річ найбуденніша, для Курочки — Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:

“А куди це ви під дощ ідете?”

“Під дощ? Та невже?”

Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося…

— І то скажіть: десять тонн! — продовжує дивуватися Курочка.

— Це якби на наше село — була б яма під рибу!

— І не кажіть!

— А люди все гинуть… Німці, французи — всі чиєїсь матері діти…

— То вже так…

Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим — вік би її, зброї тієї, не було!

Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:

— А погляньте, хто ото йде!

Всі враз повернули в той бік, голови.

Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб — голова правління артілі, Нешерет — голова сільради, директор школи — Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб — попереду, а обіруч, на корпус позаду,— Нешерет і Колядко. На всіх — хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де — Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе — мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору “сталінці” з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз ту обнову минулого року з Києва, з наради колгоспного активу, і тепер зодягає, як їде в район, та хіба що в неділю. Йде попереду,— строгий, прямий, задарма ні на кого й не гляне,— слухає мовчки, що говорять до нього оті, які трохи позаду.

— Куди б це вони?

— А Бог їх знає! Хіба ж вони скажуть!

— Мо’, у сільраду?

— Дак сьогодні ж неділя!

Начальство ж тим часом підходить все ближче. Ось воно зупинилося, привіталося, торкнувшись кашкетів, і дядьки давай піднімати свої: хто понижче, а хто і повище. Кому пекло з чимось до Твердохліба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зірвався. Сяє, мов рідного тата зустрів: сто років не бачились!

— З неділею вас! Посидьте з нами!

Однак Куроччину радість можна було до уваги й не брати: він усім отак замало на шию не вішався. То ж Твердохліб у його бік навіть не глянув, а звернувсь до Івана:

— Газети читаємо?

— А що, мо’, заборонено? — удав, що злякався, Іван Приходько: один тільки він і наважувався отак жартувати з Твердохлібом, називати його вперто Володькою.

— Хто б це вам забороняв! — Твердохліб невдоволено.— Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налізе.

— Це, Володю, дивлячись на чию,— не поліз за словом у кишеню Іван.— Як на таку розумну, як у тебе, то й справді не налізе, а на мою — в самісінький раз.

Твердохліб лише плечима стенув: що з таким і заводитись! Хотів уже далі рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!

— Володю, гов, Володю, постій, не тікай!.. То правду люди брешуть, що весь гній з-під корів забиратимуть?

— А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що піднімали?

— Та чи я знаю? — набрав зовсім уже дурнуватого виду Іван.— Ти ото як скомандував: підніміть руки угору — я і задер…

— Ви, дядьку, демагогію тут не розводьте! — спалахнув Твердохліб.— Мелете кат його зна що! Раді, що довгог^язика маєте?

— От-от! — аж зрадів нібито Приходько.— Про це мені й братуньо ве£ь час нагадує. Укороти, каже, язика, бо він у тебе за всі тини чіпляється. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив…

— Розумну пораду давав,— усміхнувсь Твердохліб.

— Розумну то розумну, тіки й без’язикому жаба цицю дає,— не погодився Приходько.— З довгим хоч одбрешешся, а з коротким і кури загребуть…

— Ну, кого-кого, а вас не загребуть,— пожартував Твердохліб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, ніж вигадувати казна-що, на що Курочка радісно вигукнув: аякже, читаємо, вигукнув, щоправда, уже в спини, які віддалялися.

Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір’ю, підійде бічком та й замре, роздивляючись свої “курчатами” всіяні ноги.

— Тобі, Грицю, чого? — запита його батько.

— Мати казали, щоб ви обідать ішли,— скаже соромлячись Гриць.

Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки…

Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

— Ти диви, одчинена! — мов би вона у неділю мала бути зачиненою.

— А таки й справді одчинена! — в свою чергу здивується кум.— Мо’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…

— А у вас хіба немає чобіт? ;

— Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки і немає. Хоч розіпнись — не дістанеш!

— І куди воно шкіра дівається?.. То, мо’, куме, заглянемо?

— Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено. Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам’ять полиці.

Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість/ що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його і питати! “Ото, вже й спитати не можна!”

— “А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?” — “А чого?”

— “Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!” — “Та ми хіба що… Ми просто так… От кум без чобіт, то ми й поцікавились”.— “Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так — до вечора й дихати не захочеш!”

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозі додому запитає кум кума:

— І чого б ото крамареві казитися?

— Не було б чого, то й не казився б.

— І то правда.

Отак по одному, по двоє та й розійдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто із чаркою, а хто і без чарки. Як сів Іван Приходько. Що іншого разу й хильнув би, а сьогодні про чарку і заїкатись боїться: прошпетився перед Федорою. А вона, бісова жінка, ще й доливає за шкіру окропом:

— Кишкунця вже провідував?

І анахтемські діти, що обліпили стіл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих із тата дурного. Не витримав — поліз із-за столу.

— Тату, куди ж ви?

Це — старший, Микола. Вимахав — вищий од тата. Минулої неділі збирався на ярмарок — купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слід. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирішив їхати сам…

Краще й не їздив би!

— Мамо, а чого тато не обідають?

Це найменший. Не розуміє нічого чи теж із батька кепкує?. В людей діти як діти, а ці так і зирять, як би рідного тата на кпити узяти..

— їжте, не зважайте на тата! — сердито Федора.— Тато за кишкунцем душу сушить.

Іван за картуз та із хати. І вже, вибігаючи в сіни, почув, як, найменший спитав:

— Тато до кишкунця побігли?

А горіли б ви із своїм кишкунцем!

І то ж кажіть після цього, що немає нечистої сили на світі! Він же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проїв, вік звікував поміж ними. То щоб йому не розібратися, що і до чого. А от же підлізла нечиста сила під руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усіх боків обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом міг би заприсягтися: обійдіть увесь ярмарок — не знайдете кращого, а приніс на підводу — сусід і очі витріщив:

— Здоров був, Іване; а нащо тобі кишкунець?

І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!

Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:

— Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: “Оце бачиш, сину, який кишкунець. Півярмарку оббігав, поки дістав…”

Іван мов води у рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.

І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в с аж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку “Московської”, що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляінки. заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: “Ти, Федоро, хоч кричиш… тобі легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу..”

— Тату, йдіть дообідувати!

Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими — вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі — десять.

— Кишкунця вже провідали?;

Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися —

годі! ■

— Провідував, чом не провідати.

— То й що ви з ним робити збираєтесь?

— Як що? — вдає із себе здивованого Йван.— Ти ж у армію йдеш?

— Ну, йду,— не розумів, куди гне тато, син.

— У кавалерію?

— А куди ж!..

— От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо — прямо в армію на ньому й поскачеш!

— А як не приймуть? — сміється вже й син.

— Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.

Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. “Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!” І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.

А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рішуче зайшов до сільради:

— Ви — голова?

Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно і начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка — не правда, не кожній чутці можна і вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз із-за столу:

— Я, натурально, мокрим і в колисці не був! 1 хто такс вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!

І Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:

— От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!

Так що, мабуть, те все і неправда. Тільки факт лишається фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, охмо-лоставшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од іншого тільки й страху, що крику. То ж стрічав тепер начальство залежно од того, на чому воно приїжджало.

Якщо райвиконкомівською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тоді не роздумуй: вилітай щодуху назустріч. Коли ж припиля пішака, то не треба і квапитись. Можна й взагалі не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рівному МІСЦІ…

Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова — оце він і що товаришеві треба до нього.

Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:

— Я — представник теоавіахіму.

Що таке теоавіахім, Нешерет — убийте! — не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав — дипломатично мовив:

— Так ви, натурально, звідти… То я вас, товаришу, слухаю.

— Як ви готуєтесь на випадок війни?

Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:

— Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..

Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п’ятірнею до потилиці.

Уповноважений теоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:

— Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо…

Довелося спішно споряджати обід і вже .за обідом продовжувати розмову.

— Виправимо!.. Натурально!..

Отак у Тарасівці з’явилася первинна організація теоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, то ж не дивно, що й тарасівські теоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.

Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно — то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.

Однак дівочий той вереск до уваги не брали: дівчат з роду-віку годилося лякати,— підвело тсоавіахімівців інше. Якось підкралися до комірникової хати, прилипли гумовими мордяками до вікна та й постукали в шибку. Комірник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинів: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комірниковій дугою випнутій спині, а тоді вже закричав: “Каравул!”

Після цього випадку Нешерет покликав тсоавіахімівців до сільради, добре їх випуштрив, ще й одібрав протигази.

І знову стала дихати на ладан первинна організація. Але цього разу врятував її уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з’їздив у район і виплакав “тозівку”, ще й десять пачок набоїв до неї. І наступного дня, якраз у неділю, здивовані тарасівці проводжали поглядами парубків, які йшли не абияк, а в строю і співали нову, нечувану досі пісню:

Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.

І хоч Микола запам’ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозі з району, тарасівська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:

Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.

Стріляли за селом, у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була,— палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху до низу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш — що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом — гах! — на всі боки…

Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим — лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.

Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району,— як там у вас оборонна робота? — справно відповідав, що робота “йде натурально” і Тарасівка до бомб та газів готова.

Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.

Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п’ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!

Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно,— не витрусив? не загубив? — бо, не доведи Господи, посієш — суши тоді сухарі та збирайся до “казьонного дому”!

Обережно зламав сургучеві печатки, дістав цупкий білий папір. Вгорі було надруковано: “Цілком таємно!” — то ж Нешерет спершу замкнув ключем двері, а тоді вже взявся читати.

Вимагалося негайно, під особисту відповідальність голови сільради, забезпечити п’ять парокінних підвід. Куди і для чого, не писалося, повідомлялось лишень, що підводи мають прибути в неділю о восьмій ранку до району і на кожній має бути фураж для коней з розрахунку на два тижні і відповідно — харч для їздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одімкнув двері й вийшов у сусідню кімнату: дзвонити Твердохлібові.

Там, на стіні, поруч із столом секретаря сільради, висіла здоровенна дерев’яна бандура, потемніла од часу. Багато років тому, може, ще до революції, прикрашувала вона стіни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратові більш сучасному, а сама помандрувала; в глибинку. Привезли їх у Тарасівку таких аж два: одного повісили у сільраді, другого — в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосигіи, щоб тебе у районі почули. То ж коли хтось дзвонив із сільради або контори,— на півсела було чути: “Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!..”

З конторою можна було розмовляти тихіше — не надривати горлянку, але щоб повідомити якусь таємницю, не могло бути й мови. То ж Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на місці, та попросив передати, що він зараз буде.

Надворі стояла ота благословенна пора, коли вже не літо, але ще й не осінь… Ні, таки уже осінь, бо й обжалися, й обмолотились, і виконали першу заповідь перед державою… Ллє осінь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирістю, а ясна, чиста і свіжа, як молоденька хазяєчка, якій все у новинку, все наче забавка. Вона посміхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, і люди, одриваючись од щоденної праці своєї, мимоволі на неї задивлялися — і яснішали обличчя, і лагіднішали очі. Один тільки Нешерет не помічав нічого, а, тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет із п’ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галіфе і хромові чоботи, хоч сьогодні не пахло святом і всі довкола ходили в буденному. Але з десяток років тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навідався голова райради Петько та й застукав його у вилинялій сорочці, в полотняних штанях, ще й босоніж

— Старцювати зібрався? — 3 притиском наказав: — Ти мені той… Щоб я більше тебе в оцьому не бачив! На носі собі зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянської влади… То ж і ходи… соответственно…

З тієї пори тарасівці вже не бачили босих ніг свого голови. І полотняного, домотканого одягу. Нап’явши празникове, Нешерет вже із нього не вилазив, а пізніше розжився і на галіфе та хромові чоботи.

Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобіт, вже не міг і кроку ступити. До того ж іще одну, зовсім уже несподівану вигоду принесло йому святкове вбрання: жінку Настю, яка досі ганяла його, мов солоного зайця, наче підмінили. Все її єство, виховане на заощадливості та бережливості, на побожному ставленні до нового вбрання,

2 А Дімароп

33

яке уже як надів, то ні повернись у ньому, ні тернись,— вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити — уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Аба в нових хромових чоботях — і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.

То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.

Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:

— Знайшли ж коли вимагати підводи! Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.

— А буряки чим я буду вивозити? — продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою.— Тільки те й знають, що дай та дай… От візьму та й не дам!..

Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш — виконуй. То ж він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.

— Не знаєте, для чого? — вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.

— Та ж не написано… Сказано тіки: на два тижні…

— На два тижні! — знову завівся Твердохліб.— Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто — Пушкін возитиме?

Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали у череду.

— Не звикне? — поцікавився Нешерет.

Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:

— Якиме, ти що ото робищ?

— А що? — донісся голос невидимого Нешеретові Якима.

— Зерно розсипаєш! — гримнув Твердохліб.

— А знайдіть хоть зернину!.

— А я кажу: розсипаєш! — ще більше розгнівався Твердохліб.— От оштрафую на п’ять трудоднів — враз ті зернини побачиш!

Яким щось відповів — уже тихіше. “Поговори мені, поговори!” — кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.

— Так що вони хочуть?

Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухае-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені — за пакетом.

— Не треба! — поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. — Добре вам! — сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. — Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача — все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою — та й уся робота.

— А позика? — заперечив трохи ображений Нешерет.

— Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас… Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі… Поміняємось, може, роботами?.. Га?..

— Воно б то можна,— хитренько погодився Нешерет.— Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам’яною стіною… І обратно ж, ви сильно партєйний…

— А ви хіба поза партією?

— Чого ж, і я в партії… Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і палітурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити…

— Плетете ви казна-що! — обірвав Твердохліб. — Та що ж нам із тими підводами робити?

— Я думаю таю виділяти.

— Ну, гаразд дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо. Нешерет, радий, що халепа — з плечей, більше й не

засиджувався. Виходячи тільки й сказав:

— І я, мабуть, до району поїду.

— Викликають?

— Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці?.. То вам нічого в районі не треба?

2*

35

Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов’язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прооиву!), так іще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки — із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию,— носи і не мекай!..

Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося — підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові,— зерно ж їдять, а той цапки: “А я що — кіт, щоб за ними ганятися?” — “Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!” — “Поклич на третю до кабінету,— наказав Твердохліб.— Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!” Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло,— каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах — все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап’яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.

В другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник.— говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п’ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.

Комірник бічком-бічком та за ним.

— Ви мене кликали, Володимире Васильовичу? Твердохліб у його бік навіть не глянув.

— То мені, мо’, пізніше зайти?

Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина

— так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.

— Запрягай! <

Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі — встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі — хоч у перевесло в’яжи. їв не їв — падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.

— Ти хоч би себе пожалів! — плакала ся Володьчина жінка.— Перевівся на мощі — страшно й глянути!

Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили — два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.

Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.

Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби і ножиці, штрафував, а попадалися вдруге — оддавав без жалю до суду.

Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись,— щойно був поруч і вже аж он де!

“Стій!” — закричав гнівно Володька.

Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.

На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб — майже півторби — спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.

Отоді й сів Твердохліб на коня.

Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.

Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці — скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька і очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.

У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай обЪник чи бригадир,— тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. То ж Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах — шини. Та не залізні — гумові, їде — наче в колисці погойдується.

Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної “сталінки”.

Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:

— Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?

Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:

— У поле!

У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. То ж злопам’ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище — ось воно, поряд!

Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який — ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.

Кладовище Тарасівни теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік. відходячи в небуття, лишав по собі зарубки — могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою,— живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.

Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і

більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в

колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна

“Запаморочення од успіхів”. І хоч гупали на нього кулаком у

районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати

під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох

колгоспників. Пухнути — пухли, але більшість дожила до нового

врожаю. *

Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром — по один бік барикад, а індуси — по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам’янів, задушив жаль у зародку:

— Нема для вас хліба!

Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.

— Нема для вас дерті!

Хрести на всіх тих могилах — німі докори Володьчиній совісті. Але що він міг зробити? Що міг удіять, коли сам аж хитавсь од недоїдання постійного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлі груди. Міг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна із комори, міг — та волів краще померти із голоду. “Як усім, так і мені”,— ось що живило в той час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.

Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити,— зробить і це…

А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці,— витикається деревами та бовдурами Тарасівна: от^к і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж — у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини — рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.

Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердо-хлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур’янів, а так туляться до них трактористи з своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, от’ гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!

Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.

— Завертай до трактористів!

По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під’їхав до трактористів:

— Хліб та сіль!

— Спасибі!.. Сідайте з нами!

Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя — в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси — будете на сталевих кониках їздити… От вони і стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: “Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?” — “Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! — сердито тракторист.— Одмотає руку по лікоть — будеш знати, як питати”. Але то не біда, що розсердиться,— нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: “А ви що: схуднете, як мої хлопці чомусь научаться?” Про себе ж думав: “Будуть свої трактористи, з ними легше і кашу варити. Свій — не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти — далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по-його, то й кирпу набік…”

Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно,— зводилися лише тоді, як голова подавав ім руку.

Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.

Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.

Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка — гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов’язково на обрії трактор побачиш.

Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:

— Пилипові Ивановичу!.. Як здоров’ячко?

Пилип Іванович на здоров’я з роду-віку не скаржився.

— А каша як?.. М’яса вдоволь?..— Кабанця уже третього колять — спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить,— недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як їдуть, Твердохліб незабуде ніколи комірникові кивнути:

“Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!”

Комірник порядок уже знає: і сальця, і м’ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину,— оце вашим діткам. їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.

— Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?

Трактористи регочуть,— ну й голова! Всміхається скупо і бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота — жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.

— Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда…

— Що з водою? — стривожено Твердохліб.

— Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає…

— То що, не.могли спритнішого дати?.. Бригадирові казали?

— Каже, що людей вільних немає.

— Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем.— І вже до причіплювачів: — Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

— Стараємось! — ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима — своїх трактористів будемо мати.

— Глядіть мені! — посварився на них жартома Твердохліб.— Як Пилип Іванович поскаржиться — враз у свинопаси переведу!

— Хлопці хороші, справді стараються,— заступився бригадир за причіплювачів.— Так що ви їх не дуже і лайте.

— Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі…

— Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони ідуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

— Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір’їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м’яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався — вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу,— учителі, як лелеки. Теж нахиляються — даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем — вибивав пилюку з стерні. “Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!..”

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

— Ну, як у вас справи? 1

— Краще й не треба — п’яту підводу вантажимо,— похвастався директор.

— А я що казав! — І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: — Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бідонів молока школярам… Вистачить? — вже до директора.

— Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. І не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.

На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:

— Ти чий?

— Грицаїв.

— А як звати?

— Микитою.

— Молодець, Микито! Виростеш — стахановцем будеш.

— Діти, ви чули, що сказав голова? — підхопив ті слова директор.— Треба всім так старатися, як Микита Грицай.

Діти мовчки дивилися на директора й голову. Твердохліб пройшовсь по стерні, де вже було зібрано, підняв один колосок… другий…

— А збирать треба краще™ Не лишати й колоска на потраву..

— Діти, ви чули, що сказав голова? — вже строго директор. Твердохліб подумав-подумав, що б іще сказати, врешті

спитав:

— Чий клас?

Хоча б міг і не питати: одразу ж помітив у гурті школярів і свого. Ревниво придивився до торби — майже повна — і вже веселіше:

— То хто у вас учителем?

— Відповідайте, діти, коли вас запитує голова! — звернувся до ‘учнів директор. І вже тихіше сказав Твердохлібові: — Світлична, он вона і стоїть.

І Світличну помітив одразу Твердохліб, ще тоді, як підходив. Стояла осторонь, не сміючи підійти до начальства — на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очі, благенька кофтина на ній, вилиняла спідниця, тільки й того, що не боса. “Світлична! — гмикнув про себе Твердохліб.— А давно була Івасютихою?..” Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками-наїдками, що йому і не снилися. “Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!” І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: “Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!..”

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший — байстрюк Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. То ж коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій — спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.

Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: “Так що нам з учительшею робити?” — “З якою?” — “Та з Світличною, бо байстря привела”,—відповів: “А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!..” І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління — не соромиться. З чим і бувайте здорові.

Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться не смів — Світличну з села щоб спровадити.’ Плескати плескали, але всім язики не зав’яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років по тому Твердохлібів синок пішов до і першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:

“Ну, як там мій учиться? — І| додавав неодмінно: — Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою”.

Збігли й думки про Світличну — за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода і вигулькне.

Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а’ худобу голова хай пасе?

— Ану, завертай!

Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола — ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує — слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

— Ану, просніться!

Пастух охнув, схопився за живіт — зі сну нічого не тямить.

— Де ваша худоба?

— Десь тутечки…

— Тутечки! — передражнив його Твердохліб.— Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління — там поговоримо.

Повернувся — не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів — у землю втоптав би! “Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!..” І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб’єш, стільки й уїдеш. “У того Оверка й навильники од вил найкоротші”,— казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб — таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока — він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує — його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:

— Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий. Навильник короткий, зате ложка — найдовша: з-за чужої

спини дістане.

Та зась! Погодували — скільки можна терпіти?..

Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу — наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.

— Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

— Та ми тільки од плуга! — виправдовувались орачі.— Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.

— І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?

Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:

— Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від’їжджав, роздратовано думав: “Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!..”

— В третю завернемо? — запитав тим часом Яким.— Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч — у третю бригаду, прямо — в село.

— Прямо паняй! — Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять — за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг.

“Знімайте із третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!”

На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка — третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:

— Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!

— Аякже, так я тобі й кинула! — од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю.—

А дітей хто годуватиме? Мо’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

І вже підступа з рогачем — от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни: “Одчепись, сатано!”

— Ось визвемо на правління та всипемо як слід! — гукне уже з двору.

Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена — так пеклом і дише:

— Я вашому правлінню і голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!

Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною — сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…

Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш — рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.

— Де ваші люди? — до бригадира.

— Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…

Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..

— Поїхали!

Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є — топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.

— Чому не в полі?

— А їсти ви, може, наварите?

— Я питаю, чого на роботу не вийшли?!

Слово по слову — до крику дійшло. До ОТОГО: “Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!” Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!

— Щоб зараз же мені у полі були!

Два тижні по тому слід од нігтів носив. Як загородила, вража жінка, та й проорала од лоба аж до підборіддя. Твердохліб хотів був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дізнаються у районі — засміють.

То ж він не дуже і сердився, коли черговий бригадир третьої жбурляв • на землю батіг та кричав, що краще під шибеницю, ніж з отими чортяками справу мати…

Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер візьми й підкажи:

— Давайте спробуємо Приходька.

— Якого? Івана?

— Та не Йвана — Миколу.

Члени правління одразу ж замовкли. То сміялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всі подивились на голову: що він на те скаже? Знали ж бо, що Твердохліб Микслу І Іриходька тер>піти не міг. Після розкуркулення отого невдалого. Коли йому, Твердохлібові, на горіхи в районі дісталося.

Твердохліб і справді одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бідолаха, вже раком назад:

— Та воно можна й іншого…

Твердохліб же пригадав, як І Іриходько виступав на останніх зборах,— кивав на правління і голову. Мовби й не критикував — підказував, і виходило так, що й підказував правильно, та Твердохлібові було од того не легше. Тим більше що й представник із району поруч сидів, усе до блокнота записував. Поцікавився навіть, що то за один.

— Так, із рільничої,— неохоче відповів Твердохліб. Ледь не додав, що із колишніх куркуликів, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: “Всі ви розумні — пальцями тикати! Спробували б самі потягти!..”

“А що, як і справді впрягти його в третю? Хай обпечеться — може, хоч трохи заціпить…” І для членів правління несподівано:

— Чого ж, можна й Приходька… Повчати уміє, подивимось, як цей розумник на ділі себе покаже…

Після того спершу чекав: от-от прибіжить Приходько та й кине традиційно батогом об землю. Отоді він йому й пригадає отой виступ на зборах.

Та Приходько до контори не прибігав. Схуд, почорнів, із жінотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь — отоді за все і спитаєте.

Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав.право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: “А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?” —г— “А чого ж, можу і я”. Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: “Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся — жінок на роботу поклич”. Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…

Далі — більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. “Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай; у вас голови не болять аж до вечора”. А Одарці — Василині| — Ользі — по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:

— Самому закортіло на третю?!

Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові — шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається…

Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.

В’їхали з протилежного боку: од ставу.

Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні — рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою — чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж — докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. “Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть… А ні, то аж у область…” 1 качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени — готовий прибуток.

Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого — чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса,— і в дворах, і на вулицях, і на хлівах — усюди побачиш. Общипують все, об’їдають — деревця не полишать.

Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села — майже все село бігало дивитись. Жінки, які постарші, тиждень по тому одхрещувались: нечиста сила!

Минули роки — прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.

Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.

Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і : козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише ішолю| Як висушать вранці по чашці — до обіду їсти не просять.

З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.

Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:

— Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’їдають!

Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку.мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять…

— Мо’, пообідаєте?

Яким уперше за всю дорогу озвавсь — пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.

Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.

— Будем уже обідати, як із голови знімуть.

— Хто вас зніматиме! — Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.

— То мені розпрягати? — Яким усе ще надіявся, що голова передумає — накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те ж, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда — одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. *

Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об’їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак

“Служба собача!” — зітхає Яким. Ішов — радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг — та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!

От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши,— із темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають,— дайте у волю хоч виспатись! Та’ пообідати по-людському.

— Взимку будемо одсипатиф,— каже Твердохліб.— Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку спить?

— Де б я їх бачив!

— Заб’ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму…

— Дак то ж ведмідь…— бере сумнів Якима.— А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.

Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима — не* діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.

Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре — очей із нього не зводить.

— Ти чого? — запитає Яким.

— Так…— усміхнеться зніяковіло.— А ти їж… Чи, мо’, несмачне?

— Смачне, чого ж…

А сам ледь щелепами ворушить — і їжа до рота не йде. їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…

Ех, служба собача!..

Твердохліб же тим часом урядує в конторі.

Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів,— дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!

Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж — не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав — приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого і не було. То ж завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.

З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова у районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько і зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба,— не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.

Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали…

— На скільки? — поцікавився Твердохліб.

— На шістнадцять ^відсотків супроти контрольної цифри. Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його

колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.

Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола… та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка,— і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку “віялки”, додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!

Споряджав не валку — весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі — прапор, а попереду всіх — Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть — не одразу до заготпункту, а через усе місто — мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.

Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:

— Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що — інше сонце світить?..

Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?

І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної Раз навіть у республіканській було надруковано. Иутько спеціально заїхав:

— Читав?

Твердохліб, який встиг уже вивчити оту інформашку напам’ять, прикинувся, що нічого не знає.

— Що ж ти так?.. Про нього на всю республіку дзвонять, а він нічого не чує!.. На ось, читай!

Секретар навіть дзвонив:

— Твердохліб?.. Молодець!.. Правильним курсом ідеш! Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу

з року в рік, знав: багато що можуть простити — не простять одного. Не виконаєш першої заповіді перед державою — тоді начувайся! То ж коли б уродила єдина зернина, він і ту поспішив би одвезти. Та не в кипені, в хустині загорнену,— ні! — на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю,— із тієї’ж комори державної, до якої недавно й одвозив.

Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:

— Комірник тут?

Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:

— Осьдечки я!

Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв — зім’яв.

— Ану розказуйте,— почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником,— розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?

Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова — “ворог народу” — чи не вимовить? Скаже — каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем,— совком, совком — та подалі од нього.

Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:

— Обмежимось цього разу попередженням… Глядіть же мені: ще раз про миші почую — сушіть сухарі!

Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, .а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:

— Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!

— Поліз би на його місці і ти!

Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:

— Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз — перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть.— Та ще пастуха пригадав: — Гасюка — на правління. Виганятимем к бісовій матері!

— Давно б пора,— притакнув бригадир, радий, що так обійшлося.— Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути…

— Ладно, з цим вирішено,— припечатав долонею Твердохліб.— Тепер давайте про буряки…

Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року — ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була — мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками — держись, довгоносику!

Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.

— То як, Наталко?

Голос у Твердохліба аж потеплішав, коли до Наталки звернувся. Ланкової комсомольсько-молодіжної. І очі приязним поблиском узялися. Всім добре відомо, чому голова так злагіднів. Плекав Твердохліб надію виростити у своєму колгоспі ланкову-орденоноску. Першу в районі. Вже і в райцентрі кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватній розмові. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тільки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пізно!.. Твердохліб і сам це добре розумів. Не відмовляв тому ланковій ні в чому. Так їй з самого початку і сказав:

— Не пожалієм нічого. І якщо з чим непереливки — звертайся особисто до мене.

Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що співає: як заллється, то її тільки й чутно. Орден на груди повісить — на неї тільки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приїжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неї не змилив. Наставляв і так, і сяк, все допитувався, де вона, така красуня, і вродилась.

— Вам артисткою треба бути… На сцені… У мене є друг, режисер,— хочете, познайомлю?

Твердохліб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасівки. Клацати — клацай, а до іншого — зась! Дівчина самим нам потрібна. А. настане пора, ми їй такого режисера підшукаємо, що й про,сцену забуде. Он хлопці які, як орли. Наталці тільки моргнути — будь-кого рушниками пов’яжемо!..

— То будемо копати, Наталко, чи почекаємо трохи? Наталка звелася недбало: знала, бісова дівка, що Твердохліба

боятись їй нічого! Відповіла, що можна й копати, а можна кілька днів і переждати. Буряк ще росте, як день — так і прибавка. І хоч Твердохлібові дуже кортіло першому в районі почать копати буряки, однак орден переважив.

— Вирішили: почекаємо до наступного тижня… Здається, все… Чи ще хто що має?

Ніхто нічого не мав. І тільки Твердохліб сказав:

— Тоді все, можна й розходитись,— лампочка блим-блим — і погасла. Локомобіль зіпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, літ з півсотні, не менше. Ще пан як привіз, як пустив у економії, то трудиться й досі. Од молотарки його одлучили,— трактором веселіше, тоді Матвій Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дістав генератор, приладнав — і зачахкотів знову локомобіль на всю Тарасівку.

Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повісили лампочки лише в корівнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторі, та в школі, та в клубові, та ще у сільраді — оце, здається, і все. Завгосп ще хотів підкинути дві лампочки й голові, тим більше що й/Дроти тягнули мимо його хати, але Твердохліб не дозволйвг^Краще зайву лампочку у свинарник, а він почекає разом з І усіма, поки прилаштують динамомашину до греблі — вода вже хай крутить.

— Дайте час — заллємо світлом всю Тарасівку. А поки що потерпимо.

Тарасівці, правду казати, не дуже за тим світлом і побивалися: локомобіль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли і задихатися починає. То й світло таке: лампочки або розгораються, або ледь жевріють, і школярі тоді, які в другу зміну навчаються, носами в книжки:

“Тетяно Олексіївно, нічого не видно!..”

Ось і зараз — погасло зовсім. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обірвалось. Добре, що хоч місяць присвічує: повис угорі повний та круглий — ну видно, як удень! Ніч іще тепла, тиха — ніде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачаровані. А там, де густіші тіні, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений сміх: молодь тирлуеться. Цим і ночі мало. Чатуватимуть місяць, поки не зайде, а вранці не добудишся.

— А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин підпира?

— Якщо тин, то не мій. У мене сурйозніший: шукай одразу на сіні у клуні.

— Весь, значиться, в тата?

— А що, було колись і в нас.

— Да… Закурити з досади, чи що?

Закурюють. Ідуть, гомонять собі стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодість. По травиці шовковій, з золотою вуздечкою. Що ні печалі їм зараз, ні воздиханій.

— І наряди роздавати не треба: кому з якою…

Пора б і прощатися — так ніч така, що і в хату не тягне!

Врешті розходяться. То один одірветься од гурту, то другий; скажуть стиха: “На добраніч”,— та й зникають у себе в дворах. Де в якому вікна ще світяться, а в якому ніч палець наслинила та вогонь і погасила.

У Твердохлібовому новому будинкові ще світилося: переїхали місяць тому, то Марія щовечора допізна товчеться. То те придума, то друге. Ось і зараз стрекоче машинкою: фіранки шиє на вікна.

Став Твердохліб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов іще красивіший. Дах високий, залізний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти місяця. Ставні узорчасті, ґанок високий, не те що у хатах сільських. А всередині — три кімнати, і кухня окремо. Маруся просила, щоб піч, але Твердохліб на те не пристав: піч тільки ледарів плодить, як що, так і на піч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося із силами та заходимося перебудовувати села на новій, соціалістичній основі — повикидаємо їх к бісу! На смітник історії.

Замість печі поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажає. Зовсім мало місця займає й — культура.

Маруся все ніяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хліб заходилася у духовці пекти — вуглиною узявся.

Нічого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляє. Поки обноситься.. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад — багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили — два, три! Та й то із тих, що постарші, що пам’ятають, як на власному полі орали. А молодші й слухати не захочуть. їм трактора, машину давай. Або до міста — на навчання. І так воюйати щороку доводиться: не встигне семирічку закінчити, а вже йде до сільради за довідкою — хоче далі учитись. Ну, гаразд, підеш учитися в Хоролівку або й у Полтаву, ти підеш, другий піде, третій… а в колгоспі хто буде робити?.. Мов і не до нього говориться: очі, як у тумані Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобі й зором не сягнути, і знай одне:

— Учитися хочу!

А коли Твердохліб наказав не давати довідок, поки хоч рік не попрацюють у колгоспі, тоді що було! До району дійшли, а таки свого добилися. Отакі песиголовці!

Виручали дівчата. Ці якось легше осідали в колгоспі: на фермах, у ланках. РіКхТіопрацює, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й ш думає підбирає судженого-вудженого. Так його, неборакуг^бплутає, що він уже сам на роботу до колгоспу проситься: згідно з набутою освітою. То ж поки дівчата не перевелися в Тарасівці, Твердохлібові журитися нічого. Бо дівчата тарасівські здавна красою славилися: своїх хлопців не вистачить, доберемо в сусідів…

Перед тим як на ґанок ступити, Твердохліб ще зайшов до вбиральні. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усіх на виду — теж ознака нової культури. Годі кропити кущі чи махати віхтем за клунею. Не раз дорікав Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні у побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Хдеш мимо двору якого — одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..

Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.

Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.

— Діти вже сплять?

— Сплять — що їм робити!

— Та я просто так…

Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь — аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:

— їсти даси?

— Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги — аж сиплеться. Т то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя

і руки водою. Мов аж полегшало.

їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв’ячка заморив, поцікавився:

— Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?

Кім — старший. Як народився, то щасливий Володька й ім’я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено — Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була у чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:

— Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!

До Володьки грозилася:

— Перехрести, бо й з дому зійду! І не подумав:

— Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.

Так і лишився хлопець Кімом.

Ріс той “Інтернаціонал” лобурякою добрим: де яка шкода, там і шукайте Кіма. А до школи пішов, то Твердохлібові довелося й за пасок узятися: не хотів учитись. Твердохліб же і в думці допустити не міг, щоб його син пас задніх.

Зараз Кім учиться непогано. Чи то подіяв пасок, чи учителька підібрала ключик до дитячої душі, тільки добрав нарешті смаку в науці й з добрих оцінок не злазить. Одна біда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його і затрусить. Твердохліб уже й Ганжу просив:

— Ви .мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.

Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.

Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.

— Знов пропадав біля коней? — мати до нього. Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника

по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:

— Мамо, що їсти?

Проголодався, сердеішний! Попід кіньми лазячи.

— Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!

Мовчить, тільки сопе.

Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб

хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього разу

вперлася Маруся. •

Після довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари 1 Істкін.

Дочка — татова мазаниця, так до нього і липне. Як заїде обідати — кида мерщій свої ляльки і — до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.

Спить і Клара — поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би — нема сили й звестися.

— Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся. Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі

:”аснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:

— Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!.. Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!

Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж не близька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.

П’ять підвід — п’ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже і зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови і спитають.

Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп “Червоний хлібороб” самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: до цих пір ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє — малі, а шити — й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому — на босу ногу.

Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.

Тут Ганжа і напросився:

— Я поїду.

Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від’їжджав — помічникові наказував ока не спускати із нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:

— Як коні, йдуть?

— Ідуть! — весело Курочка.

— То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.

Курочка з радістю. На дорогу ізскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й підсів до господаря. А згодом те ж зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне — коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив’язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.

— Угостіть тютюном.

— А в тебе що: не вродило?

— Вродило, та, бач, забув.

— Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?

Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..

— На вже, та не сердься… Ото люди — і слова сказати не можна!

І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.

— І скажіть на милість,— починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі,— чого воно .так одним людям везе, а другим не везе?

— Це в чому? — цікавиться Курочка.— У чому тобі не везе?

— А хоча б і з жінками. Парубком був — не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів…

— На вулицю батьки не пускали, чи що?

— Та де не пускали! В шияку замало не гнали…. І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаєте?

— Це ту, що минулого року втопилася?

— Та вона ж… Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю — мовчить. Тулюся — знову ж мовчить. Я й осмілів. “Мокрино,— питаю,— що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?” —”Приміром, спатиму в клуні”. В мене на серці й музики заграли. “А собаку у вас на ніч одв’язують?” — “Одв’язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив’язана”.— “То я до тебе, Мокрино, прийду”.— “Приходь, як утрапиш…” Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: “Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?” “Медом,— думаю,— не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посність…”

Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в :”уби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв — спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць макрили — хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, .” тоді й подумав: “А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів’ю…” Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині

— перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Ісрся, м’явся, та й вирішив оту доріжку проскочити…

— Ну, а далі? — нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове.— Проскочив? ч

— Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше — на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою — земля захиталася! Чорти із очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув… Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху…

Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп,— давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. “Не інакше, бугай колгоспний погостював,— стовп геть набік звернув…”

— Ну, а Мокрина? — допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.

— Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю

— в мій бік і не гляне.

Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало,— уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа — скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли,— теж завжди надіває в дорогу.

Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:

— То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? — і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.

— Чого ж, залицявся,— відповідає охоче Іван,— тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого — гусак защипав мало не до смерті…

— Гусак?

— Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..

І знову заливається Курочка.

— А з Федорою ж як? — допитується весело.

— З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж — шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювали, мерщій у петлю… Або за ножаку — та й різатись…

— А так, а так,— притакував Курочка.— Оце ти в самісіньку точку попав.

— В точку не в точку, а так воно і є… От у мене, для прикладу… Федора — людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж — по-своєму зробить!

— А так, а так… Точнісінько така і моя.

— Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш…

Отак слово по слову, та й не зчулися, як укотили в Хоролівку Розбрелись по підводах, і — но! — аж до центру.

А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менш*е двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються — шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці — блокнот, у другій — олівець.

— Якого колгоспу?

— “Червоний хлібороб”,— охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.

— Чого так пізно?.. Хто старший?

— Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.

— А що він за цяця така?

— Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в’язи звернув…

Півник те як почув — одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.

— Передайте, щоб нікуди не розходились! — гукнув лише на прощання.

— Передамо, аякже! — Іван йому весело. Аж ось і Ганжа:

— Скоро будемо рушати.

— Не казали — куди?

— Не казали. Сказали тільки, що скоро.

Оте “скоро” тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.

— Ідіть, тільки не надовго.

— Та я — одна нога тут, а друга там!

За Йваном ув’язався і Курочка. Павло теж був поліз: “І я, дядьку, з вами”, та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха — спить, як зарізаний.

Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів — і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав — усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.

— А подайте он те… А дістаньте оте…— І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: — Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!

Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов’язково поцікавиться:

— А чого так дорого?

— Вас не спитали, як ціну назначали! — сердито крамар чи крамарка.

— І даремно не питали.— не ліз до кишені за словом Іван.— Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас і треба спитати, по скільки ми згодні за нього платити. Бо візьмемо й не купимо.

Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні,— із хрому блискучого. Не чоботи — казка.

Іван як побачив, так очима і вп’явся.

— А подайте мені он оті… Оті, що найвище…

Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки — дивився й очей не відводив би! А що вже підошви — зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.

— Приміряти можна?

— Купувати збираєтесь чи просто так? — крамар недовірливо.

— Чого б це я так приміряв? Звісно ж — купувати!

— Тоді приміряйте.

Сів прямо на підлогу Іван (“Людоньки, потісніться!”), скинув свій чобіт пошвидше — рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.

— Ну. як? — питають цікаві.

— Мов на мене пошитий… А ке сюди лівий!

Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: “Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!” — “А як утече, хто тоді гроші платититиме?..” — “Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить”. Нарешті умовили.

Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче — наче у пана.

— Ану розстуттіться, людоньки, спробую, які вони на ходу! Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:

— А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила — умерла б!

— То що. берете, дядьку, чоботи? — крамар з-за прилавка.

— Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.

Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:

— Спасибі, чоловіче добрий,;що дав хоч трохи поносити! І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:

— Отаку пару чобіт зносити — і помирати не жалко! А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:

-— Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!

Вернулися до підвід. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.

Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався у обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки,— вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.

Іван дивився, дивився захоплено: “Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід — і то не заповнять!” — і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього — наче комахи! їй-бо, як комахи!..” І, не витерпівши, обернувся до Курочки:

— Мефодію, ходи-но сюди!

Курочка блимнув сонним оком, спитав:

— Що там?

— Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!

Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.

— На здоров’я! — відгукнувся луною Іван.— Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?

— Куди?.. У Полтаву, мабуть.

— А далі куди?

— Гм, далі… Кудись та веде…

— А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!

— Таке й скажеш — немає! Десь та мусить бути кінець.

— А от немає! уперто Іван.— Тягнеться цей гостинець — хоч сто років їдь по ньому — до кінця не доїдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть… Того підвіз, того підсадив,— розпитував • ні. хто він гаки її і яка йому випала доля…

— Так би ти й зумів по-їхньому! — заперечив Курочка.— Він тобі — бе, а ти йому — ме…

— Навчився б,— Іван переконано.— Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода… Зате ж і світу побачив би!..

І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало як у дитини.

А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав — напустив біленьку плівку на очі…

їхали до пізнього вечора. їхали й наступного дня — добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: на широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня?., дві?., три?..— важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива,— заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:

— Іване, поглянь, що робиться! — наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.

— Ну, хлопці, бути війні! — сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився Курочка.

— А ти що — сліпий? — аж розсердився Приходько.— Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…

Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід — ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді уже будем ладнати вечерю.

і Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий, і Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м’ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.

— Ти що їх — наніс по дорозі? — не стримавшись, поцікавився Йван.

Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові у дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.

— Що ж, приймайте й моє, коли так,— підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки і взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому і одважив…

— От живем, дак живем! — радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі.— А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться… Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти…

До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив — на півсела, а що й хазяїн такий…

Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг

— Запрягайте пошвидше підводу!

Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни і дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.

— І ці оддали?

— А вони й не дивилися. “Бери,— кажуть,— дядьку, тільки, щоб командир не побачив”.

— Ех, жаль,, що крашанок мало взяли! — журився тим часом Іван.— Якби було вдосталь — яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому — знай наших!

Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив — облизувався.

Вечеряли, посідавши в кружок. Всі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:

— І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе”.

Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.

— Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх… Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.

Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі СВІТИ:

— І чого воно таю як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.

Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:

— Це ж і там, гляди, люди живуть…

— Де там? — облизав свою ложку Мефодій.

— Он тамечки, на зірках! — показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.

— І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! — хіхікнув Мефодій.

— А ти що: на лекції не був? — повернувся до нього Іван.— Лектор отой про що увесь вечір нам товк?

— Який лектор?

— Отой, що у нього голова, як коліно, і в підштаниках… Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.

Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:

— Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться… Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?

Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:

— Чого тобі?

— Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?

> — А чим тобі колгосп не вгодив?

— Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі…

— Отак припав до душі? — ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.

— А як же ти думав,— всім корпусом повернувся до нього Іван.— Колгосп якраз по мені… Як раніше було?— Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини… А там півполя не зорана восени рук не хватило… А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів… А там кінь підбився, а сусід не дає: “Почекай, Іване, я ще сам не впорався”. То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур’ян аж гуде… То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився?… Ниньки ж мені рай — не житуха. Посівна — засівна — мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав — і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік… Живу, як у Бога за пазухою.

— Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом,— я б тебе давно з-за пазухи витрусив!

— Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую…

— Ото ж тільки й того, що мінімум… А тоді, як у пісні отій: “Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день”…

— Все, що накажуть, роблю? — наче й не чув Ганжі Іван.— Роблю!

— Робиш, як мокре горить.

— А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що — віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!

— То й не родився б. Одним ледарем менше було б.

— Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався,— що не головою — ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила — пробкою вилетів!

, — А я чув: тебе за інше тягнули,— глузливо Ганжа.

— За що ж іще?

— За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.

— Ні, Василю, таки за ноги.. Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили… То я до чого веду… От ти, Засилю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку — у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?

— Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.

— А подивись, як ти живеш? — напосідався Іван.— Де твоя хата мальована, Василю?

— Мені добре й без хати…

— Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам’ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах…

— В мене боки не з тіста — не розповзуться.

— Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.

— Спав і по-людському,— відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:

— А яка тобі дяка за це од людей?

— Дяка, питаєш? — перепитав Івана Ганжа.— А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища — те, що люди ніколи мене не цуралися.— Звівся, руки об сіно обтер:

— То що, дядьки, пора вже й спати?

Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали,— склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:

— Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м’якше було!

— Мости вже собі — мені й так буде м’яко,— відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: — Коней будемо стерегти?

— Який дідько їх візьме! — озвався уже сонний Іван.— Ти давно хоч одного конокрада бачив?

Ганжа не відповів. Пошарудів сіном, поскрипів возом — ліг. Улігся одразу й Протасій: цьому дай тільки поспати. Захропів і Павло. Курочка теж шамотів, шамотів та й затихнув.

Далеко за північ схопились од тріскоту. Так, наче хто з

воза дошку виламував. Присвітили, глянули: ну ж, бісів парубок,—

розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так дві

дошки й висадив! 1

— Це ж і кувалдою так одразу не виб’єш,— дивувався Іван.

— Та я ж т.ки ноги хотів випростати…

— А ти землю розламав би?

— Яку землю?

— Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стінку плечима упертися, а в другу — підошвами… їй-бо, розвалив би навпіл!

Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.

Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: “Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен”. Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки,— поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи,— лише там час од часу загоралися два прожектори і нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи1 шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи і коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.

Не спав і Ганжа.

Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.

Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки — до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:

— Це тебе батько учив так запрягати?

— А що?

— А те, що ти коней геть покалічив!

— То й що? Вони ж не мої!

— Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!

Парубок хотів щось сказати — вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима — шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:

— Іди!.. Іди од гріха!..

І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:

— Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

Ганжа був аж смикнувся — наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись! “Вони не мої! А чиї?”

Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!

“Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! — сказав колись Твердохліб.— Щоб інші й духу боялися!”

Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в’язницею, аніж вільним життям.

З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що і до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш — тричі помреш!

Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога — отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру — на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується…

Якось Твердохліб не витримав — роздратовано кинув:

— Нічому, бачу, вас не навчило!

Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:

— Це про що ти, Володю? — спитав якомога спокійніше.

— А ви хіба вже й забули?

Ні, Ганжа не забув. Такого не можна забути. Які тоді йому бирки навішали, коли виключали із партії? “Правий опортуніст”, “посібник класового ворога”, “злісний саботажник стопроцентної колективізації”. В той час на них не скупилися, то ж не пожаліли, й Ганжі.

І Іісля в’язниці, повернувшись додому, зайшов до Твердохліба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.

— З людьми не зумів — може, з кіньми справлюся. Днював і ночував на стайні: такий тоді був час, що за всім

треба було ока та ока,— дядьки туго звикали до колективного. Отоді й поселився у комірчині, що при стайні: до коней поближче. Поставив ніч, збив нари, стіл, під книжки етажерку, повісив угорі лампу: тепло, світло, затишно — чого іще треба! І люди потроху привчилися: як звечоріє, так і заходять на вогник.

Ганжа нікого не гнав — усім місце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навідувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбільше про своє, колгоспне життя сперечалися: куди воно далі піде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось… І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось — лишалося головне.

Бувало, що з ним і не погоджувалися,— Ганжа лише всміхнеться, хитне головою:

— Побачимо, хлопці, побачимо.. Ану, хто на тютюн багатий.-Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись

як зайшов, то аж головою покрутив:.

— Та й дух же у вас!

Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ранжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:

— Ви що, в дурня тут граєте?

— Було таке діло,— спокійно Ганжа.

— Ви ж комуністом були, дядьку Василю!

— А комуніст що — хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись… А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками…

— У дурня грати?.. Так я ж не вмію.

— Навчили б… Дурне діло не хитре.

— Та й ніколи мені — не до карт. Я соціалізм будую…

— Сам будуєш, Володю?

— Чого ж — і люди мені помагають… Тільки не всі.

— А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться — ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.

— Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо… Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо…

— Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?

— Для наступних поколінь…

— Для наступних! — хмикнув Ганжа.— А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть — за все вам на тому світі воздається. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться; хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!

— То несвідомий отак подумає…

— А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?

— Ніколи мені рахувати,— буркнув Твердохліб.— У мене й без цього роботи по горло.

— Роботи в тебе багато,— погодився Ганжа.— На те ти й голова… Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?

— Як — на кого? — здивувався Твердохліб отакому питанню наївному— На державу… народ…

— А що таке держава, народ? — допитувався далі Ганжа.— Гаразд, давай з іншого кінця… Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців… От захворів Заволока, Яким… Місяць у постелі пролежав — ти хоч раз його провідав?

— Я йому лікаря з району привіз.

— Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не найідався ж! Хоч Заволока не ледар — кращий тесля в колгоспі… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..

Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.

— А занедужає, приміром, корова на фермі,— продовжував тим часом Ганжа.— Так ти ж сто разів па день забіжиш,— що та як… А Марфа — доярка, яка біля тієї ж корови порається,— зляже, то мимо її хаті-г проїдеш — і голови не повернеш… Чому так, Володю?

— Марфа молока не дає,— пожартував похмуро Твердохліб.

— Мені здається, що туг проста арифметика,— не сприйняв того жарту Ганжа.— За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разі… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкіру злуплять. Такого страху наженуть, що рік після того гикатимеш… Так де наша висока’свідомість, Володю?..

Не раз отак розмовляли, в комірчині сидячи. А потім — як обрізало… Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тільки давно…

Покритикував Твердохліба на зборах. А коли вже розходилися, він кивнув до Ганжі: ,

— Зачекайте, маю слово до вас.

Діждався, поки спорожніло в приміщенні, звів на Ганжу недобрий погляд (досі ще так і не дивився!):

— Ви. от що… Ви мені підніжку не підставляйте!

— Ти, Володю, що? — запитав Ганжа вражено — Ти розумієш, що кажеш?

Але Твердохліб уже наче й не чув: був у тому стані, коли людина чує тільки себе.

— Критикувати ви всі розумні!..

— А я думав, Володю, що ти розумніший…

В Твердохліба аж кола червоні по обличчю пішли:

— Ви про Володьку забудьте! — мовив із притиском.— Кому Володька, а кому й не Володька!..

З того часу Ганжа звертається до Твердохліба тільки офіційно: товаришу голова. І задушевним розмовам — кінець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.

Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:

— Ану, хлопці, вставайте!

Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: “А що, вже ранок?” — наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: “Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?” Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а ТІротасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:

— По-людському позвати не можна?

— Тебе позовеш! — сварився Ганжа.— Півгодини вже гавкаю!

— Хіба вже пора?

— Продери баньки та глянь сам.

Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:

— І поспати не дадуть…

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.

— Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім… Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу — не лишилось нікого. А снаряд як сцисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться — ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

— Знав би, то почекав…

— До чого воно така чортівня наснилася? — роздумував тим часом Іван.— Мо’, й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був — як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..

Однак сном журився недовго — за сніданком вигукував захоплено:

— От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..

— Зачекай: ось роботу загадають,— розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився.— Як упряжуть землю возити — ратиці одразу відкинеш!

Прийшла і робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки,— живиця аж капотить.

— От де ладан пропадає! — журився Курочка.— Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

— Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помітили односельці, під’їжджав до старшини, який відав усім тим добром,— то крашанку йому, то шматочок сальця:

— Кутайте, кутайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько.— І, мовби між іншим, завертав нй своє: — То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток — були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи…

Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже розгїжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.

Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:

— Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий…

І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою “ішачок”, обов’язково голову задирав: чи не Євген?

Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався із

ліку:

— Тища — не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!

Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя — раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. їй-бо!

— Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!

Одробили рівно два тижні — ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де — суши сухарі!

Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків,— страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.

— Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!-Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром

про новий аеродром знала уся Тарасівка.

Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:

— Давай, що є їсти!

Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був. сказав, як одрізав:

— Не мона… Бумага підписана…

Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.

Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів — старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з’їздить на ярмарок, то ж не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.

Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обереж-ненько виглянув: чи ніхто не підглядає? — потім двері причинив, ще й кілком підпер із середини. А тоді уже послав руку під стріху.

Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше — тракторист, що — така вже роззява! — поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: “А роздивлюся поближче!” Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді-вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху — та й дай Бог ноги!

Приніс Курочка ключ той додому: навіщо — і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить,— колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.

Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об’явив: “Хто од трактора ключ поцупив — поверніть назад! Поверне — нічого не буде, а знайдемо самі — хай не прогнівається!” Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: “А-я-яй, як же так!” — але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик,— на випадок обшуку.

Вулик його і підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде,— сіна наслала б!

Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..

Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: “Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!” — “Ключ? Який ключ?” — “Отой, що од трактора!” Цои — сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.

І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше…

— Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!

— Що писати? — перелякано Курочка.

— Список усіх членів підпільної терористичної організації. Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка

ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у

ПОЛУ, 6ЄЗ КІНЦЯ ПрИМОВЛЯЮЧИ:

— Оце ж я пропав!

Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:

— Чуєш, чим пахне? Могилою!

Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб’ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!

Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:

— Осьдечки я!

Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник новів із Курочкою задушевну розмову.

Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:

— Оце ж я пропав!

Так, шансів вийти на волю у Курочки мало,— погодився добрий начальник— А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія — не фунт ізюму: двадцять років — не менше. А то й “вишка”. Поставлять до стінки і — клац! (приклацнун пальцями начальник) — з діркою у потилиці й винесуть.

— Ох пропав, ох пропав! — голосив уже Курочка. Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись

уволю, потім сказав:

— Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу…

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..

— Нащо землю? — посміхнувся начальник поблажливо.— Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни…

Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де і ким сказано.

— До всіх прислухатися? — питав зачудовано Курочка.

— До всіх, хто б не був,— відповіли йому.— Ви повинні недовіряти нікому, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.

Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов’язку.

Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.

Перший запис у тому зошитові — про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: “І що воно таке, ота п’ята колона?” — візьми й ляпни: “Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам і буде п’ята колона!”

Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина — за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала — і до Гусачки:

— Оце вам до борщу! ,

Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне

око, то друге: •

— От біда, так біда! і

ОДЛЯГЛО після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.

Другий запис появився набагато пізніше Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав — для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово “смерть”. “С” — вуса, “м” — як лінійкою частину підборіддя прикрити, “е” — докупи зведені брови, “р” — праве вухо, “т” — ліве, а м’якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: “смерт”.

Кому “смерт” — ясніше ясного…

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..

Курочка все те акуратненько в свій записник. І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив — гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала — запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.

Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи… якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: “А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!..” Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір — аж вищий на зріст…

За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла — і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба,— впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

— Пиш’ть уже й кота на додачу!

Кота іше можна було б простити, аби баба на цьо^у й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

— Це, бабо, по розпорядженню радянської влади,— як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів’яли.

За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то — жінка! Чоловіки вели себе, як порядні,— залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: “”Рятуйте, хто в Бога вірує!..” В Бога-то вірили — рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.

Одсиділа баба три роки — прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити — і Нешеретові дулю піднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

То ж Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість…

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами ВИВІВ:

“А Іван Приходько щитав щодня самольоти.— Подумав-подумав, дописав: — Скільки й па яродромі було”.

Це — для тієї установи.

І ВЖЄ ТрОХИ дрібніше:

“У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів”.

Цс вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне — змовчить.

Записав же про всяк випадок — для порядку.

Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав “припожалувати” сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.

— Зайців на всіх вистачить?

— Та їх у нас, як сміттяр Одбою немає. Як деревце молоденьке — хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй — все одно обгризуть!

— То й добре… Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали. Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив

заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд — залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.

— Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали. Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають:

жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.

Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими — де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома,— не вистачає десятої клепки.

Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків… З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб’ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!

Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: “А дай устрелю на обід хоч одну звірину!”

З того часу й прокинувся в ньому мисливець.

Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.

Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.

Той постріл пам’ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок — як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали по тому.

Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:

— Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!

Вичухався Корній — прийшов у контору:

— Як же я теперечки без ружжа?

Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!

Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.

Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.

Гусятниця — рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру — дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.

Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься — і звірина у торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив — тільки голову-лапи й знайшов.

Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив,— на плечі — гусятниця, а в правиці — рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.

Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником — пальці оближеш!

Отож Корній і стеріг оте поле — гостей непрошених турив подалі.

Якось увірвався в контору задиханий:

— Голова!.. Тамечки люди!

— Які іще люди?

— Нетутешні… Зайців молотять!..

Твердохліб про зайців як почув — пробкою з-за столу вилетів.

— А ти нащо поставлений?! — закричав на Корнія.— Чом не прогнав?

— Дак вони усі з ружжами… Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають… О, чуєте, знов стріляють!

За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! — як у дошку.

Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову — та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.

— Якиме, запрягай!

Помагав навіть виводити коней — така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:

— Сідай!

Гнали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.

Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні — сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув — аж затіпався:

— Документи!

Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:

— А може, привітатися спершу потрібно?

— Документи, кажу! — аж почервонів Твердохліб.

— А ви хто такий, щоб документи питати?

Це — наймолодший. І не подумав устати, коли Твердохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.

— Ану, давай документи, а то ружжо одберу! — скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:

— Котись ти знаєш куди?!

— Зачекай! — сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: — Ви, товаришу, хто такий будете?

— Не ваше діло!.. Документи давайте!..

І рукою до кобури — за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.

— Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!

Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни — влупить не задумуючись!

Далі — більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..

— Якиме! — закричав зблідлий од люті Твердохліб.— Гони по міліцію!

Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо’, й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.

— Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти — не людина!..

— Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся — ноги поперебиваємо!

І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть — обперся на гусятницю!

— Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!

— Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать. Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село.

Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:

— Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився! Твердохліб же того вечора подзвонив до І Іутька на квартиру.

Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу!!

Путько відповів, що б чекав у суботу.

Прикотив, як і обіцяв, персональною малиною: райвиків-ською чорною “емкою”. Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то івалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п’яти мелькали.

До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.

— Ану показуй, синашо, як господарюєш!

Вилазив із “емки”, набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.

Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному і тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли,— один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.

І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому — завжди виходив сухим із води.

Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті “Запаморочення од успіхів”, коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: “Дайош сто відсотків колективізації!” — в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.

Народу набилося — стіни тріщали. Не треба було і загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку — блідий Володька, а з другого — зовсім уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:

— Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! — вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: “А давай їх сюди!” — то Володька вже й не пам’ятав, як із-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс па плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз’юшений натовп: “Лови!.. Держи!..” — упіймають — утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька і Нешерет бігли мовчки.

Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село — у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.

ІІутька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдуть до нього.

— А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

— Я туди не вернусь! — буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.

— Вернешся — де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо…

З того часу Путько назива Твердохліба тільки “синашою”. І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:

— Цей у нас орел! Сам воспитав! Татусь, туди йому в печінку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Хоролівського райвиконкому.

Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу — Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:

— А оце вам і редактор!

Віталися і з редактором районної газети — молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.

— Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж. у іТвердохлібове крісло — аж .чатріщало:

— Ану показуй, що тут у тебе!

Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи,— знав кожну цифру напам’ять, серед ночі розбуди та запитай — скаже одразу й не зіб’ється,— і І Іутько обертався щоразу до редактора:

— Запиши!

Не забув і про ланкову, про Наталку:

— Як там вона?

— Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…

— Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?

— За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.

— Дадуть! Можеш не сумніватися.— І до редактора: — Фотоапарат прихопив?

— Є, у машині.

— Треба фото зробити. Щоб як вийде указ — одразу в газету.

— Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

— Ось тут покінчимо — заїдем до неї…

Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб — морг одному з бригадирів. ТЬй бічком-бічком та непомітно за двері.

— Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?

— Нормально, Митрофане Онисимовичу!

— Молодця, молодця!.. Запиши!

— Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?

Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п’ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.

— Молодця, молодця… Запиши!

Редакторові й нагадувати не треба — записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.

Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:

— А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять в колгосп.

Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?

Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…

— Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили! Бухгалтер відомість розкрив — цоки-цок рахівницею:

— Одну тищу шістсот двадцять три.

— Закругляй на тищу сімсот,— сказав Путько редакторові. Редактора вчити не треба — закруглив.

То скільки ж це буде, як на оті сімсот п’ятдесят грамів помножити?

— Множте на вісімсот — будете ще на грами розмінюватись! Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу

триста шістдесят кілограмів.

— Закругляй до півтори!

Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.

— Чорнильницю приведи у порядок! — наказує Твердо-хлібові.— Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові — він тебе на весь район пропечата!

“Запиши”, однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов’язково врахує, запитав:

— Як, Митрофане Онисимовичу,— на ферми чи до Наталки? Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на

Твердохліба, запитав:

— Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить? Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!

В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.

Наталка недалеко од колгоспного двору й жила — бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів — майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.

Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай… То кидати оце, все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!

— Та чи ви’її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!

— Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!

Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити но-людському!

Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся — тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!

— А Кононенки як — не опиралися? — цікавиться Путько.

— Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.

— Чув? — до редактора.— Запиши!

Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав із-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!

Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: “Для газети зніматимуть!” Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв’язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована,— очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову — не промахнувся.

— Ну, дочко, приймай сватів,— вилазив із машини Путько.— Чи, може, уже засватана?

— Як для кого! — сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

Редактор мостив Наталку і так, і сяк — ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.

— Патефона ні в кого немає?

— Та один є… У директора школи.

Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся — зіпсують.

Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився,— ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв’язок… Ну хоча б і з правлінням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…

По телефону? Так це в один мент!

Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові “віялку” зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:

— Сталіна прихопи!

— Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?

— Того, що у мене!

Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору,— так, мов і так.. І Сталін над нею — це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!

Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було,— стали прощатись з Наталкою.

— Готуйся в Москву. До Калініна в гості…

Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!

Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.

А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь — сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.

Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов’язково до голови лізе обідати. “Марусю, вгощай!” Дихати вже Марусі не хочеться!

— А так, а так,— підігрівала, як у сопілочку, комірничиха.— Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість в тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

Не встигли й упоратись — бригадир на поріг

— Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

— А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! — Маруся сердито.— Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!

— Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.

— Дякую, вже сама нарубала^

— Чого там,— втрутилася комірничиха,— хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи…

— Біля сараю сокира! — услід вже Маруся. Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.

— Отак і мій,— скаржилася тим часом комірничиха.— Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату — хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться,— утовчеш, кілька десятків та й їжте, хоч подавіться…

Упоравшись біля плити, стали готувати на стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку (“Заллють же, загадять, що й не доперетесь!” — бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної — по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці; ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш — малиновим дзвоном оддзвоніоють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.

Тільки зібрали на стіл — новий посланець. Тепер уже комірник.

— Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть… Оце ось куди? Дістає сулію — під полою приволік. Та ще й городами:

менше бачитимуть — менше й гріха.

— Господи, я ж іще і не вдіта! — забідкалась Маруся.

— Та йдіть перевдягайтеся — я вже сама впораюсь,— сказала їй комірничиха. І до чоловіка: — Став-но сюди!

— Градусів на сімдесят буде! — не втерпів — похвалився комірник.— Без сірника загоряється.

— Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!

— Чув? — поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс— Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.

— Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.

Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:

— Не приїхали?

— Та зараз будуть.

З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.

Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.

Путько й шкопиртнувся:

— Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? — сердито до Твердохліба.— Так я привезу особисто.

— Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба…

— Так чого ж ви?..

— Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…

— Зайшов би до мене — щось та придумали б. А то — генератор!

Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:

“В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому — генератор!..”

Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!

— За язика вас треба тягнути! — бурчав тим часом Путько.— Де ставити збираєтесь?

— Та на греблі ж!

— Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!

Походили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими (“З протчими”,— як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!-

— Так тому й бути — присилай по генератор! Умовили тата._

Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:

— Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати…

— Дам і стовпів,— розщедрився зовсім Путько.— Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!

— Засвітимо! — Твердохліб упевнено.— Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!

— Чув? — Путько до редактора.— Запиши!

Редактор чирк-чирк у блокноті: “електрика”, “риси нового”. Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути…

Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед

J Іутька, гукнув до дружини: 1

приязно до Путька:

— Марусю, приймай гостя дорогого! Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, ) черевиках з блискучими пряжками, mje й на закаблуках високих <"[ ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!")... Маруся, косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим fia рум'яним... Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб

— А ми гостям завжди раді!

Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо мапитав:

— Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? — тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей — усіх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловікові — хоч одразу в наркоми!

— Нагодувала та й побігли гуляти… Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні…

Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, ;і окремо м’ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і і холодець, і пиріжки з начинками всілякими,— з каггустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки — ціла гора,— пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки і:і наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. І Іутько на все те добро як глянув, то й руки потер.

— Бачив, як у нас люди живуть? — обернувся до редактора.— Запиши!

Редактор притьмом до блокнота: “заможне колгоспне життя”.

Посідали до столу. Путько — в центрі (де сів, там і центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку — Твердохліб, по ліву — редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири — всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки — Маруся й комірничиха — примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: “Та сідайте, чого ви!” Годі лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла — запишалася.

“Та кому ти, луб’я старе, потрібне! — поглядав на неї комірник.— І вона з своїми козами на торг!..”

— То що ж, наллємо по першій? — звівся господар.— Як. Митрофане Онисимовичу?

Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.

— Як ти дивишся на це, редакторе? Редактор дивився позитивно.

Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.

— Тост давайте!.. Тост!..

Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.

— Пропоную всім устати і випити за товариша Сталіна! — і аж очі зволожились.

“Похвально, похвально”,— закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:

— За нашого дорогого вождя і навчителя!

— Хай йому, натурально, тищу років живеться!

— Чув?.. Запиши!..

Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.

— “Короткий курс” усі ізучаєте? — піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.

— Ізучаєм, аякже!

— Через четверту главу перевалили? — бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці (“діалектрика” — вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: “Ізучити четверту главу”. А як її в біса “ізучиш”, коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи — туман!

— Та ще ні… Саме дійшли…

— Ну як дійшли, то иопотопчетесь! “Діалектрика” — це вам не ціпом махати!..

Випили й за “діалектрику”. За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров’я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.

Зашуміло, завертілося в головах — розв’язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.

— Я от що кажу: треба сіять люпин…

— Мені, натурально, до школи ходити не треба… Про дітей мусимо думати!..

— Та чого ж ви пиріжків не ]куштуєте?.. Беріть он той, що па вас дивиться…

— Люпин, кажу, сіяти!.. (

— Усі тільки й бачать: комірник, комірник… А комірник що: у Бога теля з’їв?..

— Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!

— Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.

— То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?

— Сіять люпин!..

Торкнулися й міжнародних подій:

— Німець — людина серйозна… Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже…

— А янгличанин що — так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..

— Натурально!

— А я кажу — німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче:

Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки горло здушив, однак чорної краватки не зняв: заїдала культура. Коли до нього звернулися, він не відповів одразу. Дожував пиріжок, запив узваром, витер рушником губи.

— Питання треба правильно ставити,— мовив повчально.— Що значить: німець, англієць?.. В корінь учіться дивитись: трудящий народ у цій війні переможе чи світовий капітал… Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ…

— А я що казав — німець! — зрадів прихильник люпину. Жінки в суперечки не встрявали. Маруся більше моталася,

подаючи та приймаючи, комірничиха ж, після чарки-другої посміливішавши, пересідала, пересідала, та й сама незчулася, як опинилася біля Путька.

— Та ви ж нічого і не їсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне? Випила до товариша голови району чарку вже білої —

розвезло зовсім.

— Оце б же я й заспівала! — і, не чекаючи, поки її попросять, підперла долонею щоку, завела:

ГОЙ, НЕ ШУМИ, ЛУ-УЖЕ-Е, ЗЕЛЕНИН БА-АЙРАЧЕ-Е…

Співали до півночі. І Путько навіть співав, і редактор. Редактор, щоправда, не в ті ворота тягнув: назюзюкався так,

4 Л Дімароп

97

що й очі запухли, але в загальному ревищі не луже й чутно було, як він фальшивить.

Насиділися, наспівалися — стали розходитись. Пора ж і честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушниці в руках не стрибали.

Путькові послали на ліжкові, але Митрофан Онисимович лягати в хаті не захотів: душно.

— Стелися надворі!

Як не вмовляли — надворі, й квит!

Нічого не лишилося робити Твердохлібові: наказав Марусі тягнути рядна-подушки із хати.

Послали під ґанком. Намостили сіна з добру копицю, заслали, а поверх подушок — рядна й кожухи. Ночі ж холодні, то щоб не застудити.

Путька поклали посередині, а по боках лягли Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?

То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив ОЧІ: стоїть!

Чорний, великий, з ломакою!

— Хто?!

— Та це я.

Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!

— Чого приперся? — зашипів до парубка.

— Дивився, чи спите. Що дурневі скажеш?

— Іди до машини! Щоб там і стояв… Чуєш?

— Та чую. Почалапав.

Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? “Подивитись, чи сплять”… А може, інший намір був у голові?..

Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову — ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.

і СКІЛЬКИ разів сонна Маруся вмовляла: “Та поспи іще хоч годинку — ніде та робота не дінеться!” Скільки разів брала гпокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових — весь свій актив — до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно

0 шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше — добре. А хто запізниться, то начувайся!

Бо інакше не можна. Бо лише попусти — все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе ниатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, і інші стануть запізнюватись…

Не раз на зборах говорив:

— Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається — хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове — чортове… Ох, те гуртове! В’їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні ішполов тут, а завтра глядь — в іншому місці проросло.

— Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!

— Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить… А в очах так і світиться: “гуртове — чортове”…

— Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?

Нашим — це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове.

1 Іроходитиме мимо ферми — хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання — і не подума заглянути!

І отак щодня. Майже на кожному кроці.

Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району…

♦Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова”,— згадав недавню розмову з Ганжею.

По старій пам’яті називав про себе Ганжу “дядьком Василем”. Це лишилося з тцх далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в’язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської, то хто він такий супроти Ганжі!..

4*

99

Мабуть, з тих часів лишилася в Твердохлібовому серці іскрина тепла до Ганжі. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь під час колективізації зійшов із правильного шляху, підпав під вплив класового ворога, що його в свій час правильно виключили із партії і посадили до в’язниці, однак слід од давньої поваги до ватажка тарасівської бідноти лишився у ньому й досі.

Чи не це спонукало його в тридцять четвертому, після вбивства Кірова, стати на захист Ганжі? Коли хтось невідомий написав на нього доноса: так мов і так, ви там ворогів ловите, а наш серед білого дня по вулицях ходить, і ніхто його не чіпає. Пішов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поїде, а докаже, що це — злісний наклеп.

Ганжу не зачепили. Ходив на волі й пе знав, хто його врятував.

Нічого не сказав про це Ганжі. Хоч, може, й не одну ніч потім не спав: а що як дядько Василь і справді сплутався з ворогами народу?..

Були й такі думочки. Але ж не поїхав, не сказав, що помилився, беручи під захист Ганжу!

Отака вона, вдячність людська!..

Засопів, заблимав ображено, виліз з-під кожуха. Розпарене тіло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибілив двір. Вкрив памороззю і траву, і машину, біля якої ведмедем топчеться Павло: боїться одходити.

Незабаром світатиме. Твердохлібові й годинник не був потрібен: як кожна людина, що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашение “кукуріку” вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: “А щоб ти був здох!” Півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.

Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник не зміг навіть доспівати до кінця — зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський… ще один… ще… І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: “Ногу, Мань, ногу!”

Село просиналося.

Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посилана сіллю.

— Не замерз? !

— Так щоб сказати, то й не дуже…

— Паняй додому… Передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій… Ходімо до хати, я тобі чарку наллю… Ходімо, ходімо — трохи зігрієшся!

В хаті було сонно і тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.

— Зачекай, дам щось загризти.

— Та я уже й так…

— Зачекай, зачекай.

Дістав пиріжок, шмат холодного м’яса:

— Бери!

— Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!

— Пий на здоров’я!

Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’їв пиріжок, закусив м’ясом.

— То бувайте здорові! — І, посміливішавши од спиртного: — Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.

— Покличу, покличу,— посміхнувсь Твердохліб. “От вона, ціна любові! Чарка горілки!”

Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.

Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

— Марусю, встань та збери щось на стіл.

Маруся мов би й не спала — схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:

— Картоплю зварити?

— Не треба, збери щось із вчорашнього.

Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник

— Га?.. Що?..

Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним — так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

— Ось похмелимось — пройде,— утішив його Твердохліб.— Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

— Митрофан Онисимович уже встав? — прочуняв нарешті редактор.

— Іду будити.

Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці ворушилася чорна краватка: не зняв її, навіть лягаючи спати. І вчорашнє все випите йому аж ніщо: Твердохліб лишень тихенько покликав, як він і прокинувся. Ото здоров’я в людини!

Поки вдягалися, гоки вмивалися, Маруся вже й на стіл зібрала.

— По одній! — скомандував строго Митрофан Онисимович.— Полювати ж приїхали, а не горілку дудлити!

Випив, заїв, навіть за стіл не сідаючи. А на нього дивлячись, й інші. Редактор разів зо три шклянку до рота підносив — все не міг зважитись. Кривився так, ніби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Петько пораїв:

— А ти заплющ очі й одним духом!

Під’ївши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зібрав двоствольну рушницю. З полірованим прикладом, безкурківку, якусь дорогу іноземку. Скільки коштувала, не знав і сам: на шістдесятиріччя піднесли йому працівники райради, придбавши в складчину аж у Києві, в комісійному. Сказали лишень, що з колекції магната Потоцького.

— Одне неудобство, що ні до чого ремінь причепити,— казав про рушницю Путько.— Він, гад пузатий, даже рушницю лінувався носити: лакея позаду тримав!

— Давайте я вам носитиму! — вискочив Твердохлібів заступник: страшенно хотів потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися біля начальства: а що воно ще скаже цікавого.

— Дякую, я вже сам якось,— покосився на нього Путько. Окрім Путька, мали полювати редактор, Твердохліб, шофер

і Пекельний Корній. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб і не бачили. Твердохліб узяв у сторожа: поржавілу, з роду-віку нечищену, в дуло глянеш, а там тільки павуків і немає,— з такої як стрельнеш, то невідомо, хто буде вбитий,— мисливець чи заєць. Та Твердохліб і не збирався особливо стріляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, курківка, рушниця не дуже показна, але надійна.

— Він. сучий син, уже мене обскакав! — скаржився Путько .— Як патрон, так і заєць! ,

Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі— в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.

— Хоч один заєць пропаде І— голову одірву!

І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.

Побачивши машину, він одірвався од стогу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і, поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:

— Зайці є?

— Одбою немає!

— Придививсь, де найбільше залягали?

— Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…

— Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш — не стріляй! Гони прямо на Путька!

— На отого пузатого?

— Тс-с, сатано!.. На нього…

— А як прямо учеше?

— Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік бігтимуть, і дивитись не смій! Ясно?

— Та ясно, чого ж…

Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію — велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою паволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!

Йшли обережно, иепоспіхом, як і ходять на зайця. Путько — в центрі, редактор і Твердохліб — по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову,— шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.

Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка — і хоча б що тобі ворухнулося!

— Де ж твої зайці?

Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?

— Проспав усю ніч?

— От їй-богу ж не спав!

— Давайте прочешемо ще той он горбочок,— запропонував Путько. І тільки рушили, як із-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом — у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця — в шофера, який аж підскочив та й став матюкатись. Л заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми — покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.

— Промазав! — люто закричав Путько на редактора.— Мисливець собачий!

А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! — вирвалося з обох стволів по димкові,— заєць ушкварив ще дужче, тільки тепер став забирати в бік Пекельного.

— Корнію, стріляй! — щосили гукнув Твердохліб. Корній, що досі байдуже і аж сонно якось стежив за

зайцем, повернув до Твердохліба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повільно, і Путько, рубаючи кулаком повітря, досадливо вигукнув:

— Ех, прозівали! Котів вам, а не зайців стріляти! Корній тим часом прицілився, вистрілив.

Понад степом пішов гук, мов од гармати. Голова Корнія мотонулась назад, шапка злетіла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мітлою: він спершу злетів у повітря, а потім покотивсь по стерні. І не встигла влягтися луна од пострілу Пекельного, як перед Путьком. наче змовившись, зірвалися два зайці одразу.

Ці недалеко й одбігли: Путько зрізав їх таким артистичним дуплетом, що обидва постріли майже злилися в один.

В Митрофана Онисимовича все ще тремтіли руки, коли він приторочував зайців до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи і не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потім, як одполюються. А в Твердохліба одлягло нарешті од серця.

Наполювалися по самісіньку зав’язку. Зайці зривалися майже на кожному кроці, Путько звалив аж вісім штук, шофер — на два менше, Корній узяв іще двох, і навіть редакторові вдалося поцілити одного із свого кривого дула: перебив задню ногу. Заєць довго не давався, ганяли його з півгодини, витратили більше набоїв, аніж на решту, а він усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферові його вдалося нарешті добити.

— Мисливець зачуханий! — насміхався з редактора Путько. Очі його задоволено сяяли, він усе поглядав на зайців, розкладених в рядок біля машини..— А ти чого не стріляв? — цс вже до Твердохліба. |

— Я, Митрофане Онисимовичу, стріляю тільки тих, що на столі. У глибокій тарілці.

— Мисливці, так вашу за ногу! — весело лаявся Путько. І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: — А за динамкою завтра і приїжджай! Поки я добрий.

День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.

Щойно, провівши Путька, ступив до контори — задеренчала “віялка”. Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.

Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів

ІфИЯТеЛЬ:

— Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!

— Як горить?

— Не витягає на орден… Тільки на медаль… Двох тонн буряків не вистачає!

— Як не вистачає?! — закричав Твердохліб.— Ми ж із лишком вивезли!..

— Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод — вони дані нам прислали…

Пожбурив Твердохліб на важельок трубку — замало не обірвав. Ухопився був за ручку — дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ґанок:

— Якиме, запрягай!

І на свого дружка з райземвідділу: “Не міг подзвонити ще вчора — з Путьком би й поїхав… Хоча — вчора ж неділя була, все одно нікого не добився б…”

От уже як не везе, так не везе!

Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі .буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.

Й отак в усьому. Отак з усіма.

Цукровий завод стояв при в’їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора.

Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:

— У себе?

Одчинив двері не стукаючи.

Там теж товкся народ — не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут іще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:

— Слухаю!.. Слухаю!..— а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: — Не можу!.. Та ні, це не вам! — сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно і не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.

Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонне, іншого просто легенько відіпхнув — сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:

— Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!

Зовсім уже очманілий директор помітив спершу “сталінку”, а тоді вже Твердохліба.

— А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!

— Та бачу,— поспівчував йому Твердохліб.— Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов…

— Що сталося? — стривоживсь директор.

— Та нічого особливого… Недощитали тільки з десяток тонн буряків.— Десяток тонн махонув для солідності.

— Не може бути! — вступився за своїх директор.— У мене облік на висоті.

— Може — не може, а що недощитались, це точно,— стояв на своєму Твердохліб: сидітиме хоч і до вечора, а без двох тонн не повернеться.— А в мене орден горить. Наталка моя хіба що: на бугая усе літо хребет ламала?

— Так би й сказав, що орден! Пішли, розберемося. Побували на заготпункті, а тоді і в бухгалтерії. Підняли усі

накладні і таки розшукали дві тонни. Та не дві, а цілих три з половиною. Якась із дівчисьок, що їй танці лишень у голові… якась із вертихвісток, що лпуть у контору, бо нікуди більше приткнутися… що заглядає більше у люстро, аніж у накладні… якась із отих, яким Твердохліб наступав би на одну ноіу, а за другу вже роздирав би навпіл… узяла та й не дописала три з половиною тонни…

— Та гони її к бісу!.. Щоб і не воняло!..

— Я б погнав,— бідкався директор.— Погнати не штука… Та де кращої взяти? Думаєш, краща прийде?.. Теж вітер у голові, тільки що з іншого боку. і

Попрощався, поїхав. Півдня змарнував із-за якоїсь вертихвістки! Не встиг укотити в село — бригадир назустріч. Виглядав Твердохліба біля крайньої хати.

— Володимире Васильовичу, біда: трактор провалився у річку!

Твердохліб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На півдня із села поїхав — трактора утопили!

— А ви куди дивилися?!

— Та ми в тім не винні… Трактори ж скільки разів через той місточок ходили… А цей, як нарошне…

— Тракторист хоч цілий?

— Цілий, Володимире Васильовичу. Ногу тільки повредив. Так шмат м’яса і видерло…

— Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сідай!..

Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті. що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!

— А народ чого? — Твердохліб до бригадира.— Робота в колгоспі закінчилась?

— Та ми ж, Володимире Васильовичу…

— Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.

Під’їхали.

— Ану розходьтесь! — вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак.— Нічого тут…

Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.

Як його, чорта, й діставати тепер?

— Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати,— бригадир тракторної.— Інакше й не дістанемо.

Розібрати! Легко сказать — розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?

— В МТС дзвонили?

— Ще не дзвонив.

Спасибі хоч за це. Там же директор — перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.

— Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.

— Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.

— Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам’ятати?

Підійшов несміливо Нешерет: відчував — найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.

— Ви теж хороші! — побачив його Твердохліб.— Кому, як не сільраді, про мости дбати?

— Помилочка наша, натурально,— скис уже зовсім Нешерет.

— Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.

Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголос-ніше ж — Курочка. Той перший до річки примчав — не одходив.

— Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!

А прийде додому — обов’язково запише: “Твердохліб утопив попервах трактор, а по тому споював чесних колгоспників”.

Бо дружба — дружбою, а служба, брате, службою.

Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв’яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо — де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо — танк не провалиться!

— Правильно, бригадире? — до бригадира тракторної.

— А що ви робили неправильно?

— То давайте розходитись.

Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти із.трактора. Без горілки у воду полізе! І хоч вона,— ота деталь, йому хіба що до задниці, все одно не поверне. Заховає —з міліцією не знайдеш!

— Щоб сторож всю ніч не одходив!

Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось

Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг — Маруся поспішила чоловіка порадувати:

— Оце що хочеш із Кімом роби! Бо у мене й сили більше немає!

— А що там таке? і

— Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.

— За віщо?

— Це вже у нього спитай! — Маруся сердито.

— Ану розказуй! — підійшов Твердохліб грізно до сина.— Розказуй, що там накоїв!..

Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.

— Чого мовчиш? Язик проковтнув? — Та лясь по потилиці сина.

Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.

— Доброго вечора!

Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.

— Проходьте та сідайте! — Маруся до нього.

— Дякую, я на хвилинку,— однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.

— Як у вас там діла? Вистачить палива? — а думав про сина.

— Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!

— Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…

Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде,— із снігом чи малосніжна. “Мабуть, що з снігом,— усі прикмети за це”.— “І наука це ж каже — метеозведення”.— “Ну, ті як накажуть — вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило…”

Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.

— Що там мій накоїв? — не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: — Вийди в ту хату!

Провів сина важким поглядом.

— Так що там з моїм?

— Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу… Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав…

— Вовчицею? — вражено Твердохліб.

— Він-то прямо їй у вічі цього не сказав,— вже наче аж заступався за Кіма Колядко.— Дітям сказав… А діти є діти: одразу до вчительки… Світлична, ви самі розумієте, й образилась… Після уроків усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно… А я Тетяну

Олексіївну уже вмовив — хай іде хлопець завтра до школи… Діти є діти…

Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з СИНОМ:

— Сім шкур із лобуряки спущу!

— Бити не треба, Володимире Васильовичу! — вже оступався за Кіма директор.— Діти ж Колись самі такими були…

— Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!

— Час такий, Володимире Васильовичу…

Пішов Колядко. А Твердохліб вертався до хати — все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець — куркульською вовчицею учительку обізвати!..

І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина — до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути… Ось тут… В оцій ось книжечці записній, складена учетверо… Перелистав, потрусив навіть — нічого не випало.

Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:

— Ану признавайсь: рився в шухляді?!

І, вже не стримуючись,— лясь! лясь! Кіма по щоках, У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.

— Самі написали, та ще й б’єтеся! А-а, сам!..

Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.

Колись він її вирізав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо підпису, набраного товстими, жирними літерами. Тішив себе думкою, що не тільки в рідному селі — по всьому району віднині знатимуть: живе у Тарасівці комсомолець Володимир Твердохліб, непримиренний поборник світової революції та радянської влади. Всіх ворогів класових, а особливо ж куркулів та їхніх полигачів, бере під нещадний класовий ніготь і чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Світлична, дочка попа, жінка куркуля Івасюти — давай під ніготь і Світличну! Ось так її, так, куркульську вовчицю! Щоб не калічила бідняцьких дітей своїм попівсько-куркульським дурманом!

В той час вважав, що виступив правильно, з класово вірних позицій. То ж і зберіг цього дописа-

Нині ж перечитує і відчуває себе ніяково. Не за ті далекі часи, не за того Володьку, що марив світовою… Тоді інакше й не можна було, тоді йшли стіна на стіну: або ми вас, або ви мас… Тоді було не до сентиментів… Але зараз… Зараз уже не ската в би так категорично, що раз Світлична з попівського роду, то й геть її з школи…

І Іс раз і не два, коли Кім став ходити до школи, розпитував сипа, чому там навчає дітей їхня учителька.

<Л що вона каже про Бога?" — "Бога немає!" — відповідав категорично син. "Та-а-ак... А земля яка?" — "Кругла!"

Спускав сина з колін, штовхав у потилицю: ну, паняй, побігай по круглій земельці!

Одного разу здалось Твердохлібові, що він таки застукав учительку на гарячому.

Було це рік тому, коли син ходив уже до третього класу.

Морочився над якоюсь задачкою, що її Світлична задала дітям додому. Врешті звернувся до тата за поміччю.

— Давай її сюди!.. Ми її враз!.. Значиться таю “В одному колгоспі видали на трудодень по шість кілограмів пшениці”,— почав читати уголос. Почав і одразу ж затнувся… “Постій-постій, як це по шість кілограмів?.. А державі?.. А на посівну?.. А на фураж?..”.

Одразу ж заворушилася підозра: для чого б це учительці надавати дітям отакі задачки?

Став читати далі. Вже мовчки, про себе:

“Жита ж видали на чотири кілограми більше, аніж пшениці, а картоплі удвоє більше, аніж жита. Питається, скільки було видано на трудодень жита й картоплі?”

Та-ак… Зрозуміло, до чого веде отаке запитання! Бач, де кіітик виткнувся! Рішайте, дітки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татові видали хліба усього по вісімсот грамів на трудодень, коли в отому он колгоспові аж он по скільки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..

Узяв зошит, сказав здивованому синові зачекати. Пішов не до Світличної — одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..

Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:

— Ось, Володимире Васильовичу!. Те ж саме і в підручникові!..

Читав Твердохліб і очам своїм не вірив— та ж сама задачка, цифра у цифру!..

— Та-ак,— одклав задачник понуро.— То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..

— Що поробиш, Володимире Васильовичу,— зітхав Колядко.— Не ми їх складали…

— Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп1 — сердився Твердохліб.— На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд,— а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..

Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:

— Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати…

Отже, й тут Світлична виявилась не винна… Хоча хто його знає… Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..

Однак із дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..

— Де він? — запитав про сина.

— У дворі десь сховався,— дружина засмучено.— І що з нього буде?

— Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! — гримав уже па дружину.— От і догралася!.. Витурять із школи — у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…

Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.

Просився:

— Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавці…

— Ночувати можна, місця не перележиш,— погоджувався наче Ганжа.— А що твій батько скаже?

— Я додому все одно не вернусь!

Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений,— ну,

викапаний татусь, як одкинути років п’ятнадцять! Чи, може, й

більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в

голові?.. *

— Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?

Слово по слову — дізнався про все.

— Я вчительку тільки так не обзивав! — гаряче Кім.— Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..

— А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак — спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?

— Я ж тільки Миколі…— бурмосився Кім.

— Хоча б і Миколі.

— То ж не я — тато писали.

— В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! — не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: — Що ж тепер нам з тобою робити?

— Не знаю.

— А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер вірить — Миколі?

— Я Миколі морду наб’ю!

— То теж діло хороше… Але спершу треба сходити до вчительки.

— Не піду!

— Що ж, не підеш, тоді й мені з тобою ні про що говорити. Я, брате, боягузів ще змалку терпіти не міг!

— Я не боягуз!

— Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив — та й у кущі… А вчительці тим часом легко думати, що ти її отак обізвав?

— Я Тетяну Олексіївну не обзивав! — вже мало не плаче Кім.— Тільки Миколі показав…

— От ти їй про це і розкажеш…

Торгувалися, торгувалися, врешті таки дійшли згоди: підуть до вчительки вдвох. Кім, щоправда, спробував хоч сьогодні ухилитися од неприємної для нього зустрічі: пізно ж уже, вчителька, мабуть, і снить. Та Ганжа відповів, що вони подивляться. Як буде у вікні світитись, то зайдуть, а ні — відкладуть на завтра.

У вікні ще світилося.

— От, Олексіївно, прийшли із повинною,— мовив з пороіу Ганжа.

Світлична спершу не помітила Кіма — ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився — і Кім виліз на світло:

— Я не казав… Я тільки Миколі…

— От, от: захудукав, як одуд… Можна присісти? Сів до столу, навпроти учительки.

— А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!

— Чого ж, хай сідає,— Світлична натомлено. Не те що розмовляти — бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати.— Сідай!

— Я не казав…

На вчительку не сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає у ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа… Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг… Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг… “Тетяно Олексіївно… Тетяно Олексіївно…” — хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.

Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!

— От прибіг серед ночі: вдома не житиму,— наче прочитав думки Світличної Ганжа.— Бачили героя?.. Закурити у вас можна?

— Куріть,— Світлична байдуже.

— Хлопець уже спить? — кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко — не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль.— Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту,— так, наче сам мав сім’ю і виростив не одного сина.— А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим… Старший хоч пише?

— Пише Андрійко,— відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом’якшало.— Взяли до полкової школи…

— А чому б і не взяти… Середню ж освіту хлопець набув…

— Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох…

— Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії!.. Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись… Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував… А людей скільки пройшло — не лишилося й тіні… Химерна-таки штука — життя! — аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.

“А я? — подумала одразу про себе.— Теж, мабуть, не краща…” І коли провела несподіваних гостей (“Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!”, коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла ,в руку лампу і підійшла до дзеркала,— в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщино^ і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою. Вона аж гніт викрутила, щоб дужче світило, піднесла лампу аж до обличчя,— дзеркало по-совиному зблимнуло, відбило байдуже і зморшки, і посивіле волосся.

“Скільки ж це мені років?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скільки б тобі хотілося? — всміхнулася сумно до себе.— І що б ти хотіла?”

Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало її попереду… вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя… до хутора… до Оксена…

Нізащо!

Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.

Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.

Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?

І така безвихідь іноді огортала Тетяну, такий чорний відчай, що вона не могла влежати в ліжкові: зводилася, йшла надвір і там уже давала волю сльозам. Заходила тільки подалі, аж за крайні хати, у поле, щоб ніхто не почув, брела по стерні, по ріллі, вже й сама не усвідомлюючи, що вона робить, і кричала. І степ, здавалося, німів од того плачу…

Нічого не могла поробити з собою. Може, тому, що її вкінець підкосила мамина смерть.

Мама помирала довго і важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кінця скаржилась:

— Ой, доню, пече!

Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:

— Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе… Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навіть до цього

не вірила — молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричі на тиждень провідувала маму.

Збиралася поспіхом одразу ж після уроків, показувала старшому, Андрійкові, де що стоїть, просила ще Данилівну приглянути за дітьми, і йшла у Хоролівку Коли пощастить — хтось підвезе, а частіше на двох на своїх: двадцять кілометрів туди, двадцять назад, Вже на порозі, у дверях, бив її в серце материн наболілий ГОЛОС:

— Ой, доню, пече!

Наче мама вже й розучилася вимовляти інші слова.

Яка не була втомлена — не дозволяла собі й присісти. Треба ж і прибрати, і наготувати їсти, і попрати білизну, бо мама все скаржиться, що липне до тіла. Не встигне й одіти, а вже й липне. І попросити сусідку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посиділа коло мами.

Мати водила за нею жовтими очима і тихо стогнала. Вона вже не могла навіть дихнути без стогону, стогнала навіть вві сні, і той стогін переслідував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути,— по дорозі назад, у Тарасівку, навіть на уроках, у школі.

Затримувалася коло матері до третьої ночі. Трохи здрімне — і в дорогу.

— Ти вже, дочко, ідеш?

— Треба йти, мамо,— намагалася бути якомога веселішою — Після завтрього знову прийду.

— Якби ж не так, доню, далеко!

Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна — сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде — біжить, і молить далекого Бога: “Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!”

Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.

В грудні мама померла.

Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не “приїхала — у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.

Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, .з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості,— почала, та й не закінчила.

Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?

Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом — куди тоді їй діватися?..

До того ж два хлопці. То куди вона поїде?

Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б — відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?

— Треба! — відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.

Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?

— Є.

— Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.

їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. “Відмовився? Чому?” — “Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!”

— Запросиш, Андрійку? — допитувалась у сина.

— Ні.

— Чому?

Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав,

ВИГуКНуВ:

— А як узнають, що мій батько — куркуль?! Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не

своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.

“Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!..”

Може, ота розмова з матір’ю і спонукала Андрійка подати заяву до комсомолу. А може, ота дівчина, фото якої Тетяна випадково знайшла у підручникові? “Андрійкові од Наді”,— прочитала на звороті Тетяна. Було у ній щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне і горде,— чи то в поставі голови, чи в короткій модній зачісці, чи в обрисі рішучого рота. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена і водночас горда за сина: дівчина була дуже красива. Помітила навіть приколотий до блузки комсомольський значок…

То, може, ота дівчина спричинилася до того, що Андрійко вирішив вступити до комсомолу?

Переборола спокусу розпитати у сина — узнати більше про неї. Поклала назад фото, закрила книжку.

Андрійка таки прийняли. Ввірвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:

— Ось, ма!.. Ось!..

Вечеряв потім — поклав перед собою квиток. їв і не зводив із нього очей.

Вона теж у той вечір була по-справжньому щасливою.

Підкладала синові на тарілку, все пригощала, аж поки він, наївшись ось поки, одвалився од столу.

— Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..

— Так,— кивнула Тетяна: як і для сина, книжечка ця для неї важила набагато більше, аніж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутнє, індульгенція од куркульської спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:

— Ма, яким був мій тато?

Тетяна аж здригнулася: до цього Андрійко ніколи не згадував батька. Між нею і сином існувала мовчазна угода, підсвідомо укладена кожним окремо,— не ворушити минуле. По змозі забути про нього. Тоді, може, й люди забудуть. І от сьогодні Андрійко наважився запитати про батька.

— А ти його не пам’ятаєш?

— Ні,— наморщив син лоба.— Двір пам’ятаю… гнідого коня… садок пам’ятаю… пасіку… а тата — ні…

— Твій батько був хорошою людиною.

— Але ж він був куркулем! Експлуататором!

— Він був хазяїном,— все, що знайшлася відповісти синові Тетяна. І щоб син не подумав нічого лихого про батька (нащо йому це!), додала: — Він нас дуже любив.

— А де він зараз?

— Цього я не знаю… Його як виселили, то я більше нічого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрійку!

Андрійко замислився. Дивився уже не на квиток — на чорне вікно. Прокашлявся, мрійливо сказав:

— А добре було б, якби тато наш був бідняком!

— Що ж, сину, так уже склалося… Тільки ти ні в чому не винен: діти не вибирають батьків…

Іще подумала, що Івасеві буде легше, аніж Андрійкові. Спить безтурботно в ліжкові: набігався, наганявся — ледь до постелі ноги доволік. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.

— Давай уже спати, Андрійку— Дозволила собі провести долонею по м’якій синовій чуприні (давно уже наїжачувався, коли його пестили: “Що я — маленький!”), щасливо зітхнула: — Тепер ти вже вступиш до інституту…

Бачила уже себе поруч із сином-студентом. Він у авіаційній формі (Андрійко збирався до авіаційного), всі на нього тільки й дивляться, а вона, горда, іде поруч з ним.

…Тетяна дочекається того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрійкові посилку. В армію. Та й вислати трохи грошенят, щоб міг купити хоч яблуко, як одпустять в неділю з казарми.

В посилку, окрім ласощів, окрім масла і сала, збиралася покласти вовняні шкарпетки, рукавички і шарф. Бігала спеціально до хлопця, який повернувся щойно із служби, розпитувала, що послати.

— Шліть харчів,— пораїв учорашній боєць.— Воно там хоч і годують, як на заріз, але в перший рік весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то їдять — замало тарілок не ковтають!

— А з теплого що? — занепокоєно Тетяна.

— З теплого, окрім шкарпеток, нічого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозі голим ходити…

Тетяна вирішила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрійко ж, як що, так і хворіє на горло. Все це мала купити на базарі в Хоролівці, а ще дещо треба було справити й собі та меншому синові, то й вирішила заколоти Мартина.

Як не жалко, а треба.

Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами діставала Тетяна чергове порося й приносила в кулькові з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, — тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку — на лободі, на траві, восени — вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем,— от і не сиділа без м’яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.

Завела Тетяна й город: не купувати ж каиусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола, ганяла й синів, хоч ті часто й кавчали: і на річку збігати хочеться, і поганяти із хлопцями,— але зима прийде, то хто проситиме їсти? Тож бери мовчки сапку і ось тобі урок: підгорни дванадцять рядочків картоплі. Вправишся швидше — буде час і побігати.

— Ого — рядочки! — ремствував син, беручи, однак, сапку.— їм кінця-краю немає!

— Нічого, як помахаєш добре сапкою, то й побачиш кінець. А що син тюкав сапкою, мов себе по нозі, Тетяна починала

сердитись:

— Ти будеш сьогодні полоти? Чи за лозиною скучив? Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пір

можна її дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплі. Лише бубонів:

— Я б її довіку не їв!

— Подивись краще на брата,— раяла йому Тетяна.— Він скоро кінчить, а ти до вечора провозишся.

Сапка в синових руках починала мотатися швидше.

А ще зринули в пам’яті картини осінньої пори, коли все дозрівало. Тоді синів і підганяти не треба: збирати городину — для обох справжнє свято. Чи котити гарбуза — отакенного! — чи вигорнути одразу з-під куща піввідра картоплі, та картопля ж, як перемита, одна в одну! — чи ламати кукурудзу, щоб тільки бадилля тріщало,— сини один з-поперед одного. Тетяні на них аж дивитися любо. Думала втішено, що хоч синами її не обійшла доля: Андрійко в усьому вже допомагав матері, та й на Івася нема за що ремствувати. Що неслухняний трохи, упертий, так вони, хлопці, такі всі. Підросте — порозумнішає.

Охоплена господарською гарячкою, надумалась якось Тетяна купити корову. Влітку ж на паші, на зиму сіна якось дістане, то й буде своє молоко, масло і сир. А там приведе корова бичка чи теличку, трохи підгодувати — та й у Хоролівку. Дармові гроші в кишені!

Тетяна, може, і не наважилася б: це ж корова, не порося, так загітувала Ганна Конопенчиха:

— Купуйте й не думайте! За корівкою ж, як за рідною матір’ю: що б не сталося, а голодні не будете. Я із вами й на ярмарок поїду. Мене, хай би який мудрий не був — не обдурить!

Ганна якою була, такою й лишилася: розбитна та бідова. Виростила трьох синів — трьох1 близнят, після армії всіх і поженила — сама підбирала їм наречених. “Бо вони ж у мене всі у тата вдалися: як не піднесеш до рота — весь день голодні ходитимуть!” А коли сини надумалися й відділятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усі сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що. так і до матері.

І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матір: все в її руках гак і горить. Чи удома, чи у колгоспі — кругом командир! Оце недавно Мефодій віз гній на її поле, а скинув на своєму городі. Ну, скинув, то й скинув, інший не став би й заводитись — ворога зайвого наживати. Наталка ж, бісова дівка, що зробила? Узяла дві підводи, посадила дівчат — та й у двір до Мефодія. Вигребла не тільки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-під корови. Кинувся був Мефодій із кулаками, так Наталка його навильником як оперезала — ходить тепер закарлюкою…

— Отака бісова дівка! Цій не плюнеш у кашу! — І одразу ж, без всякого переходу: — Так ви, Олексіївно, купуйте й не думайте. Як зберетесь із грошенятами, так удвох і змотаємось. Таку лялю приведемо — усе село завидки їстимуть!

Тетяну вже і вмовляти не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і таким чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.

То ж Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми.

Почала усвідомлювати, що скільки н~ пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Цс ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!

Покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту.

Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є. а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої — хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять,— молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа — однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.

— Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! — вмовляла Тетяна.— Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приносити му.

Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.

— Побачите, як ваша дитина поправиться! — обіцяла весело Тетяна.— І не впізнаєте!

Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п’ятдесят карбованців. Решту — Тетяна.

Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти — ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чути Мартинового передсмертного вереску,— на руках же рік тому принесла! — а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?

А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М’ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: “Якби ж із шкуркою!” — та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч — так само, і навпроти… Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:

— Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене — не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..

Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.

Повернулася додому, склала сало у діжку — хоч самі будуть їсти. Порахувала гроші, що вторгувала за м’ясо: мало. І половини не вистача до тієї суми, що її мала докласти Тетяна.

Що ж його робити? Позичити у когось із колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка — сто дірок одразу на неї! Хіба що в Колядків? Ні, таку суму не позичать нізащо!..

Виручила, сама того не відаючи, Зінаїда Микитівна: сказала, що роздумала.

Так і лишилася без корови Тетяна.

ДИВЛЯЧИСЬ на зажурену матір, сини бралися її утішати. Андрійко, який на молоці й виріс, казав, що йому того молока хай хоч і довіку не буде. Аби було сало. оте. що мама не спродала.

— Правда ж Івасю?

~ Правда,— підтримував менший брат старшого і вже од себе додавав, що він молока терпіти не може: пив лише тому, що мама наказувала.

— Утішники ви мої! — розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться — щодня буде м’ясо. А шкурки здаватимуть.

— А чим же ви їх годуватимете? — всміхалася Тетяна.

— А травою! Рватимеш, Івасю?

— Умгу…

Сини у той вечір були дружні як ніколи.

Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.

— Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!

Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.

Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!

— То у вас хазяїн росте,— казали про Андрійка жінки.— Хазяїном буде.

Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає — не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов’язково до отого, що аж біля школи,— там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому:

— Ти ж, Андрійку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний… А для вас он борщ у печі… Та поглядай за Івасем, щоб він у шкоду не вліз.

Андрійко тільки головою кивне: хай мама їде спокійно, він якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: і кабан нагодований, і тарілки всі перемиті, ще й каша зварена.

Або стануть полоти (Івась тоді зовсім ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, і син не менше візьме. Сапає: ревниво погляда на матір — у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:

— Ти б, Андрійку, збігав до річки та скупався б… Я вже сама закінчу.

Не піде, поки не вправиться.

Одне не подобалося Тетяні у синові: ріс потайним. Де що не станеться — матері не скаже нізащо. Івась як що, так одразу й до матері, в Андрійка ж іще у маленького допитатися нічого не можна було. Принесе синячище під оком: з ким побився? за віщо? — мовчить, тільки око запухле світиться. Хіба що від людей довідається, з ким воював її син…

Як то йому тепер у армії? Пише, що добре, всім задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оці три роки, щоб син вступив до інституту. Тоді Тетяна зовсім була б щаслива. Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого іще їй: сини хороші, у школі її вважають не гіршою од інших. Навіть співдоповідь доручили прочитати на районній конференції вчителів. Про позашкільне виховання дітей.

Тетяна довго пам’ятатиме ту співдоповідь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь іншому,— так було страшно. Колядко відповів, що не може: уже повідомив її прізвище у район.

— Та ви не хвилюйтесь — все буде гаразд!

Легко було йому говорити! Сиділа день і ніч над доповіддю, під кінець аж очі стали боліти. Замучилась вкрай, поки списала учнівський зошит,— не більше, ніж на двадцять хвилин,— попередив Колядко. Просила Колядка, щоб той хоч домовився, аби її не поставили першою. Сиділа потім у залі, стискаючи зошит у спітнілій долоні, шепотіла перші дві фрази своєї співдоповіді, наче молитву: боялася, що в останню хвилину забуде.

Опам’яталася вже тоді, як сіла на місце. Сиділа й очі не сміла звести: здавалось Тетяні, що всі сміються з неї.

Не сміялися. Навіть похвалили. І в районній газеті було згадано: “З цікавою співдоповіддю про позакласне виховання дітей виступила учителька Тарасівської НСШ Світлична Т. О.”. Тетяна тих газет аж десяток купила. Так усі десять у комоді й лежать….

Як тоді радів за неї Андрійко!..

І знову думки про сина. Про те, що на днях пошле йому посилку. Заколе чергового Мартина та й поїде в Хоролівку…

Якось після уроків Колядко оголосив учителям, що в неділю відбудеться культпохід. Всі учні, починаючи з четвертого класу, й учителі разом із ними, вирушать за тринадцять кілометрів у велике село Прилуки, де минулого року збудували міжколгоспний Будинок культури, на перегляд кінофільму “Ми із Кронштадта”. Тетяна хотіла одпроситися в Колядка, але тут, як навмисне, загадали з сільради, щоб у неділю всі агітатори провели нолітбесіди про міжнародне становище. Приїдуть з району перевіряти, як поставлено масово-політичну роботу, Нешерет як узнав, одразу ж ударив на сполох. Бо кому-кому, а йому нагорить у першу чергу. Він же не тільки голова сільради, а й секретар партійного осередку: обирають його ось уже четвертий рік підряд за рекомендацією Твердохліба. До цього секретарював Колядко, але чимось не вгодив Твердохлібові, той на звітно-виборних зборах Колядкові й дав: не забезпечує дійове керівництво сільським господарством. А чому не забезпечує? Бо од сільського виробництва одірваний — закопався у школі. І назвав Нешерета…

Так і секретарює Нешерет — четвертий рік підряд.

Нешерет спершу розпорядився навіть культпохід одкласти: які можуть бути походи в кіно, коли комісія от-от на голову звалиться! Але Колядко переконав, що культпохід — це теж політмасовий захід.

— Добре, ведіть. Тільки щоб мені, натурально, учителі по своїх десятихатках були!

Отож Тетяні замість Хоролівки світила політбесіда. Та ще треба воювати з Івасем, який здійняв рев на всю хату: збирався ж із мамою в культпохід, а тут на тобі — лишайся удома! Як Тетяна його не переконувала, що йдуть лише старші класи, не помагало ніщо:

— А Ольга ж іде!

Олька — дочка Колядків, одноліток Івася.

— Іде, бо й батьки її йдуть! — вже сердито Тетяна.— І замовчи мені, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!

Замовкнув. Забився в куток, схлипує так, наче хто йому печінку виймає.

— Ти довго там хлипатимеш?

— Довго.

Не витримала — розсміялась Тетяна:

— Ладно, не плач: попрошу Олексія Григоровича, може, він тебе й візьме.

Сина мов вітром видуло із закутка. Не одходить тепер од матері, допитується, коли вона піде до Колядка.

— Піду — не забуду… А тепер біжи надвір, бо мені ось бесіду готувати треба…

Підібрала газети на задану тему, читає, виписує. Ось стаття “Правды” від 23 серпня цього, 1940 року, присвячена роковинам радянсько-німецького пакту: “… пакт був підписаний в момент, коли над Європою нависли грозові хмари імперіалістичної війни, що задовго і спроквола підготовлялась в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа. Звістка про радянсько-німецький пакт прозвучала як останнє застереження організаторам і натхненникам імперіалістичної війни…”

“Агресивна роль англо-французької плутократії”,— нотує Тетяна. І як ще одне ствердження попередньої думки, виписує фразу із доповіді товариша Молотова на Четвертій сесії Верховної Ради першого скликання: “Відомо, однак, що виражене ще в кінці минулого року прагнення Німеччини до миру було відхилене урядами Англії і Франції”.

Остаточно ж викриває паліїв нової війни передова “Правды” від п’ятого липня цього року: “Документи, що викривають англо-французьких організаторів війни: про п’яту і шосту “Білі книги” німецького міністерства закордонних справ”: “Публіковані документи п’ятої і шостої “Білих книг” ще раз з усією очевидністю підтверджують і показують всьому світові справжніх організаторів війни. І тільки мудра сталінська політика радянського уряду своєчасно розгадала підлі задуми паліїв і відвернула напади, що готувались англо-французами на нашу батьківщину”.

“Роль товариша Сталіна в міжнародній політиці Рад. Союзу”,— продовжує нотувати Тетяна. Пригадує статтю Кагановича, опубліковану ще в січні, додає: “Великого машиніста локомотива історії”.

А ось іще одна стаття — вона теж придасться Тетяні. Це вже “Известия”, від 11 квітня: “Після вторгнення Англії й Франції в нейтральні води скандинавських країн і після контрзаходів з боку Німеччини Данія і Норвегія стали перед необхідністю примкнути так або інакше до Німеччини.

Насамперед слід прийти до того висновку, що дії Німеччини в даному разі були вимушеними.

Говорять, що Німеччина порушила своїми діями в Скандинавії принципи міжнародного права, що вона перетворила в клаптик паперу договір про ненапад з Данією і таке інше. Але читати тепер дешеві лементації щодо правомірності або неправомірності німецьких дій у Скандинавії, після того як Англія І Франція порушили суверенітет Скандинавських країн на шкоду інтересам Німеччини, викликавши тим самим контрзаходи Німеччини,— значить ставити себе в смішне становище. Війна має свою логіку, яка сильніша всякої іншої логіки”.

І Озброївшись отакими цитатами, пішла у неділю Тетяна на свою десятихатку проводити бесіду.

Збиралися в Погрібного Ярмоли — чоловіка непомітного і такого мовчазного, що Тетяна, й не знала, який у нього голос. Звернешся до нього — або мовчки кивне, або всміхнеться зніяковіло. Весь вечір просидить — ані пари із вуст.

1 жінка його, Явдоха, теж не дуже щедра на мову.

— Як вони й женились? — дивувався якось Іван Приходько.— Не інакше — на мигах.

Тетяна завжди приходила перша. Віталася з хазяїнами, одразу ж сідала до столу. Стіл чекав на неї вже прибраний, засланий чистою скатертиною. Скатертина вишита так, що й очей не одведеш. І квіти яскраві, і птахи, а внизу ще й пущений “бережок” із зеленої заполочі. Все це — Явдошині руки. День ‘і ніч з голкою не розстається, з нею, здається, і спить.

Поки Тетяна гортає свій зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взіває.

— Добридень у хату! — і до Тетяни здивовано: — То ще нікого й немає?.. От же ледачий народ!

Не встиг Приходько примоститись, як і Курочка на порозі:

— Ти чого мене не гукнув?

— Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспішав, що й тютюн удома забув… То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн — моя закрутка.

Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!

— Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться! Сходилися люди — з усього кутка. Жінки до столу, по-

ближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.

— Ви хоть би учительшу пожаліли! — докоряли їм жінки.— Смалять, смалять — у пеклі не насмалитесь!..

— А вчительша шо — не людина?.. Правда ж, Олексіївно?

Тетяна казала, що правда. “Куріть, куріть, я нічого”,— хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола, Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам’янілими зморшками.

— Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало…

— Це ви до чого? — аж стріпнувся Курочка.

— А ні до чого… — повів на нього насмішливим оком Васильович.— Просто згадав, як мій тато любили казати.

Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!

— От я коли щось, для прикладу, скажу…

— Та то ж, Мефодію, ви… До вас і Москва прислухається! Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу

його поплескав: “Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!”

Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:

— А ке огоньку!

— А я скажу так, — устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині — по самісінькі очі. 1 щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше.— Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!

— Оце як у око вліпив! — розсміявся Іван Приходько. — Звідки ти знаєш?

— Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

— Та може ж, ще й не буде,— Данилівни жалісний голос: — о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! — Бува. які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.

— Ці не обійдуть… Це — обложні…

Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі…

— Воно-то— так…— наче погодився з нею Глекуха.— Згори, канешно, видніше… Тіки згадаєте моє слово: война буде чи пі, а воювать доведеться!..

— І з ким же воюватимем? ,

— Звісно, із ким… Чия хата найближча…

— Та годі вам про ту війну! — аж розсердилась Данилівна.— Каркаєте, каркаєте, та й накаркаєте… —

На тому з війною й покінчили: перейшли до справ більш близьких та цікавих.,

— Тепер жити та Бога хвалити… Якби ще крамнини удосталь.

— От-от: спробуй людям вгодити! Наїлися — давай тепер крамнину!

— По мені хоч і вік без крамнини, аби було в торбі…

— Добре вам казати, Матвію, у вас іще діти малі. А от підростуть, то подивимось, що ви тоді заспіваєте. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надівати стидається. Я, було, тіки в свято таку й зодягала, а вона і в будень стидається…

— І не кажіть: такі діти стали розумні та грамотні, що батько-мати уже й рота розтулити не смій!.. Он купила я своїй черевики… Не один десяток крашанок на базар однесла.” Півбока у крамниці лишила, поки черевики ті видерла… Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну і черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи мені доводилося коли не те що такі узувати — бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаєте, що мені вертихвістка моя сказала?.. Не модні!.. Самі їх носіть!

— Дав би я по литках, щоб і п’явками взялися!

— Еге, спробуйте!.. Не встигнеш і за пужално взятися, а воно у сільраду… На рідного тата… Он у сусідньому селі взяли й посадили…

— Та за що ж його, Господи?

— За оте саме… Що сина провчив… Ну, мо’, й синяків де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали півтора роки в’язниці… Ото так: рідний синок тата запакував за грати!..

— Ото: вже дитину і повчити не можна!

— А ви учіть більше словом! — втрутився Васильович.— А то, як що, так і за лозину. Лози скоро не стане!

— Так вони вашого слова й послухають!

— Як розумного, то чому б не послухати… Усміхаються недовірливо: де ж це видано, щоб дитина

росла небитою? Та воно й не ростиме як слід!

— Ні, що ви там не кажіть, а ще старі люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старі люди дурніші од нас із вами були?

— Мо’, й не дурніші, тільки тепер життя розумніше, по-новому жити нам треба.

5 А Дімаров

— То колись діти як діти росли,— не згодився Глекуха.— Теперечки ж покруч якийсь… Стрів учора Передерієву дочку, оту, що в Полтаві учиться. Так з-під пудри тільки очі й видно. І губи якимсь чортовинням намазані. А спідниця — вище колін. Ще й деколоном од неї — нюхнеш — упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невістка у хаті!..

— А що ж їй робити, як по її виду чорти горох молотили? Мо’, хоч на деколон парубки налітатимуть…

Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врешті не витримав: став розповідати, як він у німецькому полоні був, працював у одного бауера. Хазяїна, по-нашому… То який сад у того бауера був. От щоб і не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня — гілля тріщить! І то кожного року”.

— Та ви ж уже сад заклали…

— Е, це не те. От коли б отих саджанців… Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!

І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завів. Аж Данилівна не витримала:

— Та що ти все: садок та садок! Мов тобі найбільше потрібно!

— А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!

— Оце як бачите! — поскаржилася Данилівна Тетяні.— Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи є у мене чоловік, чи нема — не знаю й сама.— Так, ніби Тетяна жила де осібно і нічого того не бачила.

Ось уже десятий рік вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився їх син, думала кудись перебратися — звільнити кімнату. Але Василь невдовзі законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жіночкою добувати вугілля. Попоплакала ж Данилівна, виряджаючи сина: “Та він же ні сонця, ні неба не бачитиме: під землею й ходитиме!” Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разів наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Він і на Донбас поїхав не стільки для заробітків, скільки з-за того, що не міг простити декому отого розкуркулення.

Тетяні той спогад чи не найважчий. Пам’ятає, як Твердохліб, молодий ще тоді та запальний, ткнув у її бік пальцем і сказав:

“Хай і вони он ідуть!”

Щоб ішла розкуркулювати Данилівну і Васильовича. Людей, чий хліб їла, в чиїй хаті жила.

♦Що ж, запишемо й вас,— сказав тоді Путько.— Як ваше прізвище, товаришко?”

І як вона не посміла відмовитись. Як вийшла потім разом із комісією по розкуркуленню, як холола в душі перед неминучою зустріччю з своїми господарями, і як пожалів її Нешерет, який очолював ту невеселу комісію:

— Ви уже, вчителько, йдіть собі в школу, а ми уже якось самі.— Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполіг на тому Володька.

І як вона стояла, отерпла, в порожньому класі. Як побачила валку саней посеред вимерлої вулиці… і на останніх санях, позаду якогось дядька з низько, на самі очі насунутою шапкою, Васильовича й Данилівну з сином. Данилівна застібала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидів закам’янілий, і страшно, і мертво черкали по снігу спущені з саней ноги…

— Іще пам’ятає Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла па втоптане подвір’я, і як закричали німо до неї відчинені навстіж повітка і саж, сарай і комора. Як вона похапцем, збиваючи до крові пальці, зачиняла ті двері, і як їй було моторошно, коли лягла спати: наче в кімнаті, де ще сьогодні жили Данилівна і Васильович, лежав хтось мертвий…

Тому лише вранці наважилася заглянути до кімнати навпроти. Учора ще прибрана, привітна і затишна, з барвистими рушниками по стінах, осяяна лагідним усміхом Данилівни, кімната була сьогодні оголена, обшарпана, затоптана. На підлозі валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слід загаджених у гній чобіт. Обдерті стіни сліпо темніли прямокутними, більшими і меншими плямами,— там ще учора висіли численні фото рідні Приходьків: чи то Данилівна прихопила їх із собою, чи комісія прилучила до описаного куркульського майна…

Тетяна так і не зайшла досередини: одступила у сіни, обережно, мов у хаті був хтось тяжко хворий, причинила двері…

І зараз, поглядаючи на Васильовича, думає, чи згадує про тс Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..

Васильович згадував, і не раз. Як його розкуркулювали, і як він був на громадянській, воював у червоних. Посвідка ота його і врятувала.

Вже на вокзалі в Хоролівщ, коли їх стали вантажити до нагонів, коли очманілі од лементу й ґвалту міліціонери вже не так пильнували, хто куди лізе, він коротко кинув синові: ♦Припильнуй за матір’ю!” — і, зігнувшись, шмигнув під вагон. І то його щастя, що вже добре стемніло, а то і не втік би.

Лежав у заметі, зарившись з головою у сніг, чекав, поки спорожніє перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилівна.

Аж тоді, як поїзд рушив (не тукнув, не свиснув — поїхав, мов украв), як у густій уже пітьмі вовчим оком згас ліхтар кондуктора, сторожко звівся Васильович.

Спершу біг просто в степ, подалі од залізниці. Біг навмання, провалюючись у глибокі замети, важко вигрібаючись із снігу, аж поки станція лишилася далеко позаду. Аж тоді повалився набік, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадібно сніг і все не міг остудити запарене тіло. А як трохи відпочив, звівся і знову пішов.

Куди — не знав іще й сам.

Степова чорна безвість німіла довкола. Десь було небо — зникло за хмарами. Десь були села — пощезали в пітьмі. Чорно попереду, чорно позаду. Під ногами — снігове бездоріжжя, а Васильович ішов та й ішов, і вже був мокрий, як хлющ…

Аж під ранок, коли набрів на село та наважився постукати у вікно крайньої хати… коли гостинні господарі, не питаючи, хто він і звідки, напоїли гарячим чаєм з липовим цвітом та послали на піч… коли гарячий черінь враз повив його розпареним духом і він поплив, поплив у сонну безпам’ять… останнє, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харків, до всеукраїнського старости…

Не міг ризикувати довідкою про участь у громадянській: давати її першому стрічному!

Тиждень добирався до Харкова. Де пішки, де на санях: залізницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всі до копієчки гроші лишилися в Данилівни. Всюди казав, що інвалід громадянської і оце добивається в Харків: клопотати за пенсію. Виручала довідка, бо перевіряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядьків тинялося селами.

До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не міг. Весь час пекла думка, що поки він оббиває пороги, отой поїзд, той тать невсипущий, все чахка і чахка — котить в Сибір.

Вирішив ловити Петровського на вулиці. Рознюхав, де живе всеукраїнський старюста, два дні і дві ночі ховався од міліціонерів та якихось людей у чорних шкірянках, а на третю добу вранці, немитий, неголений, з палаючими похмурою рішучістю очима (сам би себе не впізнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не під колеса машини. Доки оті молодики у чорному, які біс його зна звідкіля і набігли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферові зупинитися, виліз із машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.

— Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! — спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками.— А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали — мов провалились під землю.

— Кого, дядьку, шукаєш? — допитувався тим часом староста.

— Вас, товаришу Петровський!

— То сідай у машину”. Мені на засідання — по дорозі й розкажеш…— І вже до якогось, що сидів на задньому сидінні, тримаючи туго набитий портфель на колінах: — Ану посунься, дай чоловікові сісти!

Приходько якийсь час мовчав — не міг зібратися з думками Що ота сутичка, а що й уперше в машині, та ще й поруч із Пстровським. Врешті Петровський який сидів попереду, повернувся до нього:

— Так що тебе привело?

— Біда привела, товаришу Петровський.

— Знаю, що не танцювати приїхав. Розказуй, що там у тебе!

Зібрався нарешті з духом — розказує Васильович. Показує й довідки: спершу про фронт, а тоді про розкуркулення.

— Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!

— Ось мої наймити! — простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль.— Л брехати змалку не вчився…

— А жінка — з куркульського роду?

— З того самого, товаришу Петровський: прки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає…

— Є в нас час посилати! — мов аж розсердився І Істровський.— Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв ои, аби відчув, що ти крутиш… Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…

Наказав зупинити машину.

— Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати… До районників… Або краще в область. Там не такі гарячі голови.— І, пишучи вже, поцікавився: — У колгосп збираєшся?

— Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю,— чесно зізнався Васильович.

— Так і не знаєш? — усміхнувся староста.— Гляди, не запізнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пізніше щоб тобі не довелося проситись… Тримай свою довідку!

І тільки Васильович поліз з машини, як Петровський іще щось згадав:

— Гроші є на квиток?

— Та дякую, якось уже доберуся,— зам’явсь Приходько.

— Ану, давай сюди довідку! — І під першою резолюцією, щоб Приходька не чіпали — повернули майно, дописав: ♦Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку”.

Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба і щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він,— здрастуйте вам! — на порозі. Не інакше — утік!

Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.

Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли і слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок — прощайся з партійним квитком!

Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.

— А я забирати не буду,— відповів твердо Васильович.— Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.

Повернувся і вийшов.

Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння — Васильович і рукою не пбворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:

— Ставте, де брали.

Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:

— А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..

Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:

— Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан — візьме й сам.

Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:

— Хай уже так… Ось повернеться Данилівна, отоді й розберемось…

Данилівни й сина не було цілий місяць, хоч Приходькові й пообіцяли в області, що сім’ю його повернуть негайно, але ж поїзд отой не стояв на місці, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллі, в отому кінечному пункті, де мали жити розкуркулені. Так що Данилівна надивилася світу в безплатній тій подорожі! То ж поки писали офіційного листа, поки той лист мандрував по інстанціях, а потім трусивсь у поштовому вагоні, доки розшукували Василя і Данилівну (бо її, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжні сибірські простори), місяць і збіг. І весь оцей місяць не виходив на вулицю Васильович.

Більше сидів у хаті. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом і кинув: відчував себе так, мов робив те із примусу. Зібрав хомут, одволік у комору, звалив байдуже в куток, хоч раніше акуратно розвішав би на спеціально вбитих кілочках, а якби побачив, що хтось отак кинув,— надавав би по шиї. Понипав, понипав — давай прибирати в стайні. Згріб розтрушене сіно, а викидати замерзлий гній вже й не піднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов із стайні, і двір, завалений снігом, здався йому аж чужим, наче він не був у ньому й хазяїном. Чи тому, що худоба й досі була у колгоспі, чи тому, що сніг засипав подвір’я і лише вузенька доріжка — од воріт до хати — снувалася по ньому, чи тому, що досі не повернулися дружина та син, а може, й тому, що він ніяк не міг забути той день, як його розкуркулювали,— тільки робота, до якої його привчали мало не з колиски, яку так любив і без якої досі не міг прожити і дня, робота, заради якої він і жив на землі… якою був щасливий — отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно… робота, для якої й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втіхи.

Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайні? Навіщо?.. І якби не звичка, що була сильніша за нехіть, яка труїла все тіло Васильовича, він упав би, мабуть, на ліжко та й валявся б від ранку до вечора.

А так знову повернувся до хати, заходився шити синові чоботи.

Набір на ті чоботи придбав ще під час непу в Хоролівці. Обійшов усі ятки, пропустив поміж пальцями усі заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а підметки купив — ножем не уріжеш. Привіз, розгорнув: “Оце і в тебе, Васильку, будуть хромові чоботи!” Тільки довго Василеві довелося чекати обіцяних татом чобіт: спливло літо, і друге, і третє, а набір все лежав неторканий. Вже і дратву зсукав, і дістав дерев’яних гвіздків, і ножа шевського зробив із старої коси, і вистругав дві колодки — синові якраз по нозі, та ще ж щоб і модні були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалів Васильович хрому,— не доходили руки. Лягав, уставав — усе думав, як би дня доточити, одірвавши од ночі.

А зараз, завдяки Твердохлібові, часу у Васильовича — хоч у копи складай! Весь день марудиться — шукає роботи. То й дістає із скрині отой хром, завчасу припасений, та й сідає за чоботи.

— Оце,— сказав Тетяні,— повернеться син та й узує. Під кінець майже не спав: все здавалося, що от-от має

ввійти дружина із сином. То наче хвіртка рипне — Васильовича так і підкине, то мов хтось ступить на ґанок, і він зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сіни:

— Хто там?

Постоїть прислухаючись,— мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік — зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить — нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.

І довго потім сидить на охолодій постелі — курить цигарку.

Була б удома Данилівна — вона б йому накурила! А таю он валяється недокурок… он — неохота і нахилятися.

Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:

— Олексіївно,’ а йдіть-но сюди!

Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович, підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:

— І зносу не буде! ‘

Чоботи так на столі Василя ї діждалися.

Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.

— Думали, що у полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали,— ні туди ні сюди…

Данилівна закушкана, замотана — тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:

— Старий, а де Лиска?

— Оце! — збентежено мовив Васильович.— Тобі й чоловіка не треба, тобі лишень Лиска!

— Де Лиска, старий?— знов мало не крізь сльози питає.

— Та не побивайся — жива твоя Лиска! — вже з досадою Васильович.— Записалася тільки в колгосп.

Слово по слову — заспокоїлась трохи Данилівна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

— Господи, оце ти так і жив?

— Оце так і жив.

І прямо з порога, не відпочивши, вважай, не присівши, заходилася наводити лад у хаті Данилівна. І коли пізно увечері повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарів, хата зустріла її осяяна, прибрана, як і раніше, а численні родичі знову привітно дивилися з стін. Чоловіки — батько і син — сиділи за столом, а невгомонна Данилівна ворожила коло печі. Мов її й не висилали нікуди, мов і не була в Сибіру: вискочила на хвилинку до сусідів та й вернулась додому.

Довго світилося того вечора у вікнах Приходьків: ніяк не могли наговоритися. Заходили сусіди, куми, свати, прибіг аж із того кінця села Йван — привітати братову й племінника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того світу вернулася. Аж далеко за північ, прибравши із столу, сказала до чоловіка і сина Данилівна:

— Давайте вже спати.— Повела по хаті щасливими очима, усміхнулася зніяковіло: — Оце аж не віриться, що ми усі дома.

Спала не спала — схопилась удосвіта. Розклепив повіки Васильович, а жінка уже одягається. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспі.

— Куди так рано? — запитав пошепки, щоб не розбудити сина.

— Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!

Хотів сказати Васильович: не смій, хай самі приведуть, та й роздумав. Мовив тільки невдоволено:

— Не могла трохи пізніше.

— А ти спи, старий, спи,— снується ласкавою ниточкою голос Данилівни.— Я одна нога там, а друга тут…

Та Васильовичу вже не до сну. Приїзд дружини і сина сколихнув у ньому оту застояну нехіть, ту байдужість, що володіла ним, вважай, повний місяць. Ще учора на запитання Йвана: “Що думаєш, брате, робити?!” — відповів роздратовано, що він нічого не думає. А що Йван не відставав, намовляв до колгоспу, Микола і зовсім од нього відсів. Іван пішов трохи ображений, а Миколі стало ще важче: не знав, що його й робити.

Звівся, бо вже й не лежалося. Лампу не став світити, щоб не розбуркати сина,— вдівався в пітьмі. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвір.

Розпарене зі сну тіло так і обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висіло над головою, зараз же воно піднялося високо вгору, всіялося зорями. Зірки переливалися ясно і чітко, мовби на них хто дмухнув і вони спалахнули всі враз, а не одна по одній. Місяць давно уже зайшов, і коли б не сніги, довкола зовсім було б темно, а так — ні світання, ні присмерок. Засипані снігом, дрімали будівлі, завмерли високі, посаджені од вулиці тополі, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.

Тихо, німо, не стукне, не грюкне,— Васильовичу аж не по собі од тієї цвинтарної тиші. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, поліз за кисетом.

Але ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та • й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.

Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений — враз заспокоювався. Сердитий — одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей,— міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку — одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.

Зараз же од стайні — ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м’яка і податлива, наповнена живими істотами,— а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.

Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір — і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла своїй мазаниці. І ще ніколи не бачив її такою лихою Васильович.

— Та бодай же їм руки-ноги покорчило!

— Кого цс ти?

— Та отих окаянних, що до худоби приставлені!.. Чи в них зроду-віку корів у самих не було, чи серця в грудях немає? Вони ж їм ні їстоньки, ні питоньки на ніч не дали!.. Стоять, бідолашні, ревуть, аж серце заходиться…

— Ото такі хазяїни — язиками тільки молоти! — похмуро Васильович.

— А гною — так, їй-бо, по коліна! — розказувала далі дружина.— Ляже яка — по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немає?

— Який там жаль!.. Корови ж не їхні — розкуркулених! От якби її корову туди поставили — тричі на ніч навідувалася б…

— Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли — так на людський голос всі кинулись…

— Так вони тобі й оддали?

— Та хто б там оддав, коли нікого немає!.. Хоч запали. Васильович тільки головою похитав: отакі хазяїни, трясця

їхній матері!

І відразу ж — ножем гострим у серце: “Це ж і мої коненята там подихають!..”

Схопив був кожуха і шапку натягнув був на голову, та у дверях і став: “Ні, не піду!.. Самі узяли, хай самі й приводять!”

Данилівна ж теж не находила місця. Щось їй муляло, щось не давало спокою: то до печі підійде, то у вікно загляне, аж поки Васильович поцікавився:

— Що це тобі наче шпичку встромили?

Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:

— Старий, я таки, мабуть, піду.

— Куди? — здивувався Васильович.

— Та до корівок… От стоїть мені той рев у душі…

— А без тебе там не обійдуться?

— Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.

— Про мене,— махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:

— Я швиденько, старий.

— Про мене…— байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови — коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.

— А ти знаєш, хто у них біля корів?

— Хто?

— Федора!

— Федора? Іванова?

— Атож.

— Ну й ну! — аж покрутив головою Васильович.— То ж недаром корови так мітингують!

— Я її вже совістила, совістила,— переживала нещодавню сварку Данилівна.— Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..

— Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною…

— А тоді й сказала: “От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!..”

— То й що: помогло?

— Та де.. Ні стиду, ні сраму!.. “Як тобі,— каже,— куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!” То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла…

Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:

— Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну…

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:

— Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

— Що ти надумавсь, старий?;

— Надумався, що нам таки не минути колгоспу,— з натугою мовив Васильович.— Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так — одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке — так це в кожного ж таю з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?

В Данилівни уже й сльози на брязку:

— А Лиска, старий?

— Кому що! — всміхнувся Васильович.— Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

— Я що ж…— витирала уже сльози Данилівна.— Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я.— Василькові казав?

— Не казав — куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав. Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж

неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

— Робіть, тату, як знаєте,— відповів на те син.

— Отакої! А ти ж хто у нас — з боку притика?

— Бо я поїду з села… Ось оженюся та й вищу.

— І куди ж це ти зібрався?

— В Донбас. На шахти…-

Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:

— А як же, сину, хазяйство?

— Якось уже без мене обійдетесь… Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!

— Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.

— Якось справлюся, тату… Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.

Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней — ставте й мене поряд з ними.

Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

— Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!

Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще і подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків — лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав — перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!

Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг. отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли у минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.

Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.

— Це для чого?

— Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав’язаними буду орати… Та й душа в кожного буде спокійніша.

І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю…

Пам’ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав — завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.

Васильович аж почорнів на виду.

Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав,— завернув знову до лану.

— Бодай же тобі й руки покорчило! В’язи мало скрутити! Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней —

переорювати.

Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік — по ораному плуга пустив!

— Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об’ївся?! Що ото ти

робиш?! і

Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:

— Ану о дійди!

— Та ти зовсім сказився: оране переорювати!

— Одійти, кажу!

— Ба, не одійду! — розсердився й Іван.— Хто тут старший? На Васильовича мов окропом хлюпнуло. А-а, старший!..

Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!

За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся — не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину — пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін — вже по шиї…

Аж посміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван…

Викликали його потім до контори: за що завелися?

— За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!

Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.

— Я за одне на тебе, брате, серце держу,— варнякав захмелілий Іван,— хто горав, а кому на горіхи дісталося.

Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне — колгоспне…

Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.

Невдовзі по тому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів — розбивати садок

Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього:

— Як так, то шукайте собі іншого бригадира! Аргумента трохи нечесного: Твердохлібові легше на бантині

зависнути, аніж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходькові?

Та нарешті настав і його день, свято на його вулиці. Коли зібрав перший урожай з молоденького саду та й одвіз на базар у Хоролівку. Як повернувсь до Тарасівки, як вивалив у конторі на стіл отаку купу грошей,— в бухгалтера й очі на лоба полізли! А Васильович повів розмову про те, що добре було б на оці гроші завести пасіку. Пасіка — діло святе: і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого…

А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: “А якби вас отак упрягли!” — та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: “У вас що — вила найважчі? А давайте поміняємось!” Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж “ледащо”. Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:

— Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом — ледащо!

За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім’ї.

Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

Поверталася з лікарні — боялась і думати, як її зустрінуть в селі Коли їздовий сказав: “Ну, вчителько, оце вже й приїхали”,— сказав, як ій здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.

Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена…

Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина — великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.

Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:

— Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору. Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула

в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.

— Все уже на возі,— сказав їй Васильович.

Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: “Ти ж гляди, завези прямо на базар”,— муркнув щось невдоволено у відповідь.

Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.

— То ви на базар?

— На базар.

— Мнясом торгувати?

— Та заколола кабанчика,— поспішила відповісти Тетяна.— І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.

— Багато не вторгуєте. Оті бісові горожани так ціну зіб’ють, що краще вже самому все те поїсти.

— Якби ж то гроші не потрібні були…

— Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується — ціну збиває… Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені — трояка, а я їй — півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала… Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб’ють.

Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. В свою чергу поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.

— За лихою годиною!

— За якою такою?

— По радіво… Загорілося, бачите, вішати на вулицях… А воно мені треба?

— Як — не потрібне? — здивувалась Тетяна.— Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?

— А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!

— Це ви даремно,— не погоджувалась Тетяна.— Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки у повну миску дивитися.

— А мені — лиш би миска…

Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:

— А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?

— Не знаю,— розсміялась Тетяна.

— От бачите, радівом мені очі кололи,— а самі, видать, газет не читаєте! — уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою.— А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. “Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив*… То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?

— Та нащо воно вам?

— ДЛЯ інтересу…

Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

— Воно, мо’, й правда, що гроші йому ні до чого. Зайде в крамницю — що побаче, те й візьме…

Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдна “Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?”

— той попосгукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!

Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:

— Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.

І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: “Отут і торгуйте!”

— мов був найголовнішим на базарі начальником.

Тетяна торгувала допізна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд (“Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!”)… розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.

— Треба ж і мені копійку яку заробити.

Тетяні і жалко втрачати на салі, але ж не стояти кілька днів за прилавком. І так намагалася триматися в тіні, щоб хто із знайомих, особливо з учителів, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.

— Та ви не переживайте: я вам і гроші гарні даю,— цокотіла міщаночка.— Ви більше проїсте, поки спродаєтеся.

Гроші, однак, одразу не дала: пообіцяла розплатитися вдома. І Світлична, зваливши важкий мішок на плечі, пішла вслід за міщаночкою.

— Я тутечки недалечко й живу.

Завівши Тетяну до хати, молодиця полізла за божницю, дістала невелику шкатулку. Виймала гроші, новенькі, мов щойно із банку, рахувала уголос.

— Оце вам усі до копієчки.

— Новенькі які,— дивувалася, перераховуючи, Тетяна.

— А я пом’яту й не держатиму в хаті. Як яка заведеться, так одразу й обміняю… Ви й додому одразу?

— Ні, мені треба ще в магазин…

Молодиця сказала, що й вона піде разом з Тетяною: їй теж треба дещо купити.

Обійшли всі крамниці — так нічого й не купили. Тоді молодиця сказала, що Тетяні треба лишатися на ніч: на ранок обов’язково крам завозять.

Кажуть, боти резинові й матерія буде. То ще з вечора чергу треба займати.

Тетяна подумала-подумала та й вирішила залишитись. Боти їй он як потрібні, та й матерії треба набрати. Івасеві на штани. Бо пошила з старої спідниці — враз дірки на колінах. А з нового воно довше й носитиметься.

Збігала на базар, діждалась Протасія. Сказала, щоб їхав, її не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обід якраз встигне на другу зміну. Купила ще хлопцям дві пари вовняних шкарпеток.

Поки Тетяна ходила на базар, міщаночка зібрала на стіл. Поставила борщ, поклала білу та пишну паляницю, ще й наливку тернову — солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситої їжі стала брати дрімота. З усіх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очі, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неї чоловік, та скількох має дітей.

— І в мене двоє синів! Один уже в інституті, а другий у армії… Живемо, слава Богу, непогано, тільки б війни не було!..

А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:

— Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь міліції.

— Міліції? — аж зупинилася Тетяна.

— Атож… Спекулянток ганяють… А яка я, скажіть мені, спекулянтка, як за кілька метрів матерії всю ніч дрижаки ловлю?.. Спекулянти оті, що з-під прилавків гребуть… Та ви не бійтесь — мене тільки тримайтеся!..

Тетяна, однак, вже й не рада, що зв’язалася з розбитною оцією молодицею. Упіймають — страшно й подумати, що тоді буде.

— Та ходімо ж хутчій! — квапила її молодиця.— А то чергу взіваємо!

Підійшли до магазину. Колись в оцій помпезній споруді з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували відомі на всю Хоролівку купці Онищенки. Під час громадянської купці втекли за кордон, а будинок деякий час стояв пусткою. Під час непу його” орендував якийсь червоний купець. Закрили неп — приплішили й червоного купця: будинок перейшов до рук вже державної торгівлі. І нині під столітніми, з товстелезних дубових дощок дверима магазину збувалися блакитні сни купців Онищенків: збиралися такі черги, такі стовпища зголоднілого за крамом люду, що ешелонами завозь — розметуть, не залишать і клаптя!

Хоча й чергою, власне, важко було назвати оте, що побачила Тетяна. В непевних ще сутінках коливалося щось аморфне й невиразне; воно то збиралось докупи, то враз розсипалося на окремі групки і постаті, що намагалися якомога менше западати в око: зливалися з стінами, заповзали в шпарини. Тоді годі було допитатися, хто перший, а хто крайній, і коли б Тетяна прийшла сама, то й до ранку не довідалася б, за ким має стояти. Молодиця ж підбігла до однієї постаті, до другої, про щось таємниче пошепотіла з ними і одразу ж повідомила Тетяну, що вони зайняли чергу за якоюсь Басанихою.

Всю ніч протовклися біля крамниці. Разів зо два лунало застережне: “Міліція!” — і черга миттю зникала, а міліцейський наряд проходив порожньою площею, не підозрюючи навіть, що отут щойно снували люди.

Під ранок, десь годині о сьомій, на порожній площі враз виросла черга. Головою вона впиралася в двері крамниці, хвіст же губився десь аж у вулиці. Тут уже кожний твердо знав, за ким стоїть, бо задній обіймав щосили переднього, аби не втиснувся хтось посторонній. Черга то коливалася з боку на бік, то звивалася в кільця, і неодмінні сварки, і крик все дужче лящали над площею. Тетяна все боялася, що її одірвуть од Басанихи: Басаниха була, як гора, Тетяниних рук ледь хватало, щоб триматися за неосяжний стан жінки, ззаду ж у неї кліщем учепилась молодиця, і Світличній часом здавалося, що на ній зависла вся черга.

Ґвалт і крик досягнув найвищого рівня, коли настала дев’ята година і відчинилися двері. Одні пробивалися до магазину, не жаліючи чужих боків та спин, інші ж уже видиралися звідти, тримаючи високо над головою заповітну крамнину.

Тетяна теж не простояла даремно: набрала матерії, купила і боти. Та не одну пару, а дві: собі й Данилівні.

Попрощавшись і подякувавши за все молодиці, рушила швиденько додому.

До Тарасівки добиралася пішки. Світ не близький, але Тетяні — не первина. Йшла весела й щаслива: гріли душу боти і три метри матерії.

Першим тарасівським авіатором став дід Шульженко Оврам,

який, прилаштувавши собі крила із дранок, а з прядива —

хвіст, спробував злетіти з клуні. Дід недалечко й одлетів: одразу

ж зірвався в піке та й урізався тім’ям у землю. З того дня в

дідовій голові— щось перевернулося: усі свята називав

Вознесениям. ! і

Дід Оврам жив у великій родині: мав двох дочок, що привели кожна по зятеві, щось із півтора десятка внучок. Бо відколи стоїть хата Шульженків, у ній народжувалися тільки дівчата, а щоб хлопець, такого заводу не було. Чоловіки появлялися в хаті лишень приймаками: і дід Оврам був приймаком, бо якби не приймаки, то хата давно б уже стояла пусткою. А так кожен приймак обов’язково записувався на прізвище Шульженків, тож і рід не згасав: снувався позиченою чоловічою ниткою з покоління в покоління.

Люди про них говорили різне. Одні казали, що то їх Бог покарав, інші — що просто хата на такому місці стоїть, а були й такі, що кивали на чорта: зв’язалася, мовляв, ще прабаба з нечистою силою, то з того часу й пішло…

Та як би там не було, тільки факт лишався фактом: у родині Шульженків появлялися на світ лише дівчата.

Одначе доля, насміявшись отак, відшкодувала іншим: дівчата в тій хаті росли всі до однієї красунями і в дівках не засиджувалися. Бо ніхто не мав таких русих кіс, таких брів соболиних, таких вогнистих карих очей, як дівчата з тієї родини. А щоки, губи, стан, а ясне гладеньке чоло, за яким світиться якщо не розум, то покірна ласкавість — ота мила принада, яка згубила не одного чоловіка. Усім тим були вони обдаровані щедро. І там, де появлялась молоденька Шульженчиха, іншим дівчатам робити було нічого.

Катя Шульженко теж не зрадила свого роду: хлопці вервечкою так за нею й ходили. І не раз Катрин батько, теж приймак, забувши, що й він отак бігав за її матір’ю, погрожував припнути дочку до стійла, якщо вона не перестане принаджувати паруботу. На що Катя здвигала плечем і відповідала сердито:

— Та чи я їх принаджую. Заберіть їх собі, як вони вам такі милі!

Оддала б їх насправді без жалю. Усіх, крім одного.

Той, один, був другим на селі авіатором. Хвоста, щоправда, як дід Оврам, не чіпляв, крил із дранок не прилаштовував, бо авіатори наші вбилися давно в колодочки і гордо ширяли в небесних висотах. Тож Євген — Приходька Івана син, ще з молодших класів став майструвати моделі планерів і літаків, цуплячи на ту важливу справу все, що попадалось під руку. Материну хустку, то й хустку, новий рушник, то й рушник, бо, окрім дерева, т моделі треба ще було мати й матерію. Не раз по спині майбутнього авіатора ходили мамин віник чи татовії пужално.

Після сьомого класу Євгена оддали в Хоролівку — вчитись на слюсаря. Гадалося: там уже забуде про свої іграшки, вивітриться дурість із голови. Але Євген розсудив по-своєму: по другому році навчання подався в авіаційне училище: що ви там не кажіть, а я таки льотчиком стану!

Через рік, якраз посеред літа, приїхав додому вже курсантом: у військовій запаморочливій формі, з блакитними, як небо, петлицями. Це був перший курсант, відколи й Тарасівка стоїть, і люди заходили дивитися на хлопця, мов на диво яке заморське, а парубки снувалися за молодим Приходьченком валкою та все допитувалися, чи кожного приймають в училище. Дівчата ж за один день розмели весь одеколон та духи в крамниці. І Халимон Нетесаний, єдиний на всю округу пічник-п’яничка, який похмелявся лише одеколоном, ходив добрих два тижні з опухлими вухами та лаяв авіацію.

Одначе, як не одеколонились дівчата, майбутній льотчик жодній не надавав переваги. До однієї підсяде, в другої вгоститься насінням, з третьою станцює, а настане пора розходитись парами — клацне закаблуком об закаблук: бувайте, дівчата, здорові, бо солдатові пора вже й на бік! І ображені дівчата шепталися поміж собою, що авіатор, мабуть, засватаний, тому себе так дивно й поводить. їм уже стало достеменно відомо, що впіймала Євгена якась міська пава і що як тільки він повернеться в місто, то вона на нього одразу ж обротьку й накине. Деякі навіть клялися, що бачили й фото, тільки не роздивилися як слід, бо носить його Євген аж біля серця й дістає лише тоді, коли лишається на самоті.

Отак і ходив по селу Євген, не відаючи, що він уже посватаний, посватаним і поїхав би, аби не зустріч із Катею: зиркнула разок — і поблиск її дівочий підтяв курсанта, мов блискавиця. Раз підлетів — запросити до танцю, удруге, а потім уже й не відходив.

Катя ж повелася так незалежно і гордо, що дівчата одразу дружно її зненавиділи: “Задавака! Дере носа, й сама не знає од чого!”

Ще більше стали їй заздрити, коли зовсім уже очманілий Євген замість того, щоб приклацнути закаблуками та йти собі спати, напросився проводити Катю додому.

Катя лише байдуже стенула плечима:

— Проводьте, якщо маєте охоту.

Мовляв, проводити — проводьте, а на більше надії не плекайте.

Тільки дівчата помилялися. Катя “кирпи не дерла”: її брала досада, що дівчата отак упадають за Приходьченком, отак не рахуються із власною дівочою гідністю. До того ж їй здавалося, що “кирпу дере” оцей курсанток, і вона вирішила показати йому, що не кожна дівчина готова вішатись усякому зайді на шию. Тож по дорозі додому од неї так віяло холодом, що Євген не те що обійняти — до руки не смів доторкнутися. А на Євгенове прохання, коли б знову зустрітися, відповіла, знизавши плечима:

— А хіба це так потрібно?

І подальші дні Катря продовжувала ставитись до нього все з тією ж погордою. Збираючись до клубу, хлопець усе лютіше начищав свої чоботи, наче вони, хромові оті чобітки, були винні в тому, що дівчина лишилася байдужою до нього. І хто’ його зна: може, отак Євген і повернувся б до свого училища, з’ївши облизня, аби не тарасівські ночі, не місяць-чаклун, не зорі-русалки, не тополі замріяні і не ота посріблена тиша, од якої завмирає душа.

Євген урешті поїхав довчатися, взявши в Катрі слово, що вона діждеться його, й тоді вони поберуться. Про це теж довідалося згодом всеньке село, і підлітки не раз супроводжували Катрю дружною пісенькою:

Льотчик високо літає, Много дєнєг заробляє, Мамо, я за льотчика піду!

Поки Федора приглядалася до майбутньої невістки, поки Катрині батьки довідувалися, про що ото можна писати в довжелезних листах, що акуратно надходили двічі на тиждень, збігло два роки. Євген закінчив училище і надіслав одразу ж Катрі фото: там він був уже з двома кубарями в петлицях. Однак сам приїхати не, зміг якраз почалися події в Західній Україні та Західній Білорусії, й одразу ж його послали туди. Вже звідти слав Євген Катерині листи: допитувався, чи вона ще його не розлюбила, та обіцявся впросити командира, щоб одпустив хоч на тиждень. Отоді вони й згуляють весілля.

Та згодом листи стали надходити все рідше й рідше. Чи то бракувало чорнила, чи не вистачало паперу, тільки Євген писав усе коротше й коротше, аж поки й зовсім замовк. Аж через десяті вуста докотилося до! Катрі: Євген таки одружився.

Тепер уже дівчата, які ще недавно люто заздрили їй, стали такі милі та рідні, що хоч до рани тули. Тільки Катря нікого до сердечної рани своєї не підпускала, замкнулася навіть од сестер і матері, а коли йшла селом, гордо несла свою голівку. Хіба що трохи схудла на лиці та щоки зблідли.

Євген же, одслуживши рік на західноукраїнських землях, одержав у червні двотижневу відпустку та й приїхав додому разом із молодою дружиною. І коли тарасівці побачили її, то подумали, що Євген і сам, мабуть, не винен, що все отак склалося.

Зося, вискочивши спрожогу за старшого лейтенанта, з певним страхом збиралася у далеку дорогу. Хоч Євген і сміявся з неї, й переконував, що його батьки — звичайнісінькі селяни, тільки колгоспники, ніяк не могла повірити, щоб у “пана офіцера” тато й мама були простими людьми. І коли їхали вже Тарасівкою (Євген найняв підводу на станції), показувала то на клуб, то на школу, намагаючись угадати, де хата її свекрухи і свекра.

І зовсім уже отетеріла Зося, коли з тієї хати, мов з мішка, сипонули їм назустріч Приходьченки: попереду Федора, за нею Іван, а позаду вже Євгенові, браття та сестри. Те видирає валізу та мерщій цупить до хати, те хапає шинелю, те лізе до кобури, Іван, поминувши сина, що потрапив у обійми Федори, наставля веселі губи до ЗосіГз приїздом, невістонько!

Коли трохи вляглося й роздали подарунки, коли Федора витерла заплакані очі та й заходилася готувати на стіл, а Іван тим часом збігав до крамниці по горілку, коли гості вмилися з дороги, а в Зосі перестала голова йти обертом, посідали до столу. Стіл не гнувся од багатих напоїв-наїдків, зате заслала його Федора щонайкращою скатертиною, яку діставала тільки на великі свята, ще й поклала вишитий рясно рушник на коліна невістці й синові:

— Оце, діти, рушником цим я й вашого батька пов’язувала, коли він прийшов мене сватати.— І одразу ж носом у пелену: — Господи, чи думала я, чи гадала, що діждуся такого сина й невістоньки…

— І чого б я ото рюмсав! — весело Йван; одна рука його вже тяглася до пляшки, а друга — до чарки.— Ось давайте краще вип’ємо та поїмо, що Бог послав. Дочко, а підставляй-но посудину…

Зося, правда, не маніжилася, хоча була трохи й розчарована. Та їй сподобався веселий свекор. І свекруха мовби непогана: дивиться на Зосю — душу їй віддати готова. А що не такі багаті, як би хотілось, то хіба Зосі з ними жити? Ось він сидить поруч, мальований її офіцер, її жар-птиця, впіймана раз і назавжди. І зовсім уже повеселішавши, поглядає Зося кокетливо то на свекра, то на високого й красивого дівера, молодшого Євгенового брата.

— То як, тату, у вас тут життя? — поцікавився Євген, коли випили та трохи закусили. Не звернувся, хитрий, до матері — та завжди знайде на що поскаржитись, а тато, відколи й знав, нічим не журився.

— Як поживаємо? — перепитав сина Іван.— Ти, сину, служиш у Західній?

— А де ж іще!

— Бачив, як пани там жили?

— Бачив. Добре панота на сльозах трудящих жила.

— А ми у сто разів лучче. Пан день і ніч не спить, не їсть та все гроші щита. Як рубля не дощитається, то й кричить каравул, поки й охрипне. А мої давно всі пощитані — на сто літ наперед, То я і сплю собі, і їм спокійненько. А як мати гюзсердаться та їсти не дасть, то все одно не журюсь: посвищу в кулак — та й ситий.

Сміється Іван, сміються сини, усміхається й Зося, хоч і не все зрозуміла.

— Та ви його тільки послухайте! — мовила до невістки Федора: не посміла називати на “ти”.— Він як намеле, то й до ранку не розберете.

А Іван уже розпитує Зосю, звідкіля вона родом та яка в неї родина. І чому вони приїхали самі — не прихопили сваху і свата? Хоч би проїхались — білого світу побачили. Чи, може, невістонька дума, що як старі, то їм уже ніщо не цікаве? Якщо так, то помиляється. От йому, Іванові, за п’ятдесят, а як невістка покличе в гості — все кине й поїде!

— Та кому ти там, старе луб’я, потрібен! — озвалась Федора.— Ви його не слухайте, то він так.

— Помовч, жінко, що ти розумієшся на цьому! — осмикнув дружину— Дай лишень і мені отаку форму, як у Євгена, я собі ого ще яку дівку висватаю!

Погомонівши, звелися нарешті з-за столу. Молодятам не завадило б відпочити з дороги. Та Іван про те й слухати не хотів: йому аж пекло похизуватися перед людьми сином і

невІСТКОЮ:

— Одягни, Зосю, що маєш найкращого, а ти, Євгене, почисть свої чоботи, бо геть пилом припали. Жаль, що не з рипом, а то чоботи були б — хіба що цареві! Іти трохи вберися, стара, щоб собаки не гавкали. Пов’яжи он ту хустку, що невістка тобі подарувала.

Сам же накинув на плечі кожушок, подарований сином. Не кожушок, а казка. Спіднизу якимось червоним хутром підбитий — чи то лис, чи собака породиста, а зверху покритий синім сукном. Ще й комірець із того ж хутра, і ґудзики тим же хутром обтягнені. Іде селом поважки Йван — духота, аж шибає у голову, а він кутається в жаркий той кожушок, ще й покахикує:

— Оце взяло протягом, ніяк не зігріюся! Спасибі синові: кожушка привіз, а то хоч на вулицю не виходь.

Поки селом пройшлися — година спливла. Іван хотів потягти сина з невісткою ще й на колгоспне подвір’я — показати Твердохлібові, та Федора вперлася:

— Пожалій хоч дітей, як своєї дурної голови не жалієш! Вони з дороги, їм, може, й спочити пора!

Мусив повертати додому. А жаль! Це ж якраз під кінець дня там повно народу. Ну та Йван своє надолужить: заведе невістку й сина у контору, в клуб.

По дорозі додому нова ідея шибає в Іванову голову:

— А що, стара, чи не покликати гостей?

— Яких гостей?! — сплескує в долоні Федора.— А ти подумав, чим їх годувати?

— Найшла чим журитися! — одмахується безтурботно Іван.— Тут треба подумати, кого кликати…

І вже до самісінького вечора, аж поки й ліг, перебирав у думці, кого б він покликав. Твердохліба — раз, Нешерета — два, усе правління колгоспу — три. Директора школи теж не минеш. І крамаря. А кумів, а сусідів? Півсела набереться. “Доведеться-таки відкласти до наступного року,— з жалем прикидав Іван.— Бо всі не помістяться. От збудуємо нову хату, отоді й запросю всіх”.

І, надумавшись отак, штовхає у спину дружину:

— Федоро, чуєш, Федоро.

— Чого тобі?

— Я вже роздумав: почекаємо скликати гостей.

— Яких гостей?

— Та отих же, що про них іще вдень тобі говорив,— пояснює терпляче Іван.

— В тебе не всі вдома! — розсердилася Федора.— Лягаєш — ніг під собою не чуєш, думаєш, що хоч уночі спокій знайдеш, т? нечиста сила чоловіка під боки поклала.

Лається Федора, бурчить, а Іван уже ні пари з вуст.

Молодята ночували на сіні в коморі.

Спали нівроку. Чи то й справді так натомилися, чи приколисало духмяне сінце, тільки давно вже розвиднилось, сонце вигулькнуло, а в коморі й не шелесне. Іван уже й вухо до дверей притуляв, і пробував заглянути в шпарку, а тоді викотив сосновий пеньок із сталевою бабкою, дістав три коси з-під стріхи та й заходився клепати. І на той віддзвін сталевий одчинилися врешті двері комори — вийшла невістка.

Постояла на порозі, потираючи підпухлі очі, а потім підійшла до Івана.

— А цо тато робить?

— Оце, дочко, косу клепаю,— відповів, усе ще не підводячи голови: відчував оті голі коліна майже біля самого обличчя.

— А для чого?

— Підемо та вкосимо трудоднів.

— А цо то є трудодень? — ледь вимовила незнайоме слово.

— Трудодень, це, дочко, те, без чого ні цоб, ні цабе.

— А цо то є цоб-цабе? — вже сміється невістка.

— А то, невістонько люба, як діждешся, коли твій Євген стане дідом, отоді й узнаєш, що таке ні цоб, ні цабе!

Зося пирск-пирск у кулак Не витримала — метнулася до комори. І вже звідти донісся дзвінкий регіт. Згодом вийшов розкудланий Євген.

— Тату, що ви моїй Зосі сказали?

— А що? — невинно Іван.

— Та як гляне на мене — регоче, аж заливається.

— Звідки ж мені знати,— одвів очі Іван.— Мо’, тому, що невмиваний…

Снідали нашвидкуруч — поспішали на сіножать. Сіно почали косити ще позавчора, і Йван якщо й не пішов, то — заради приїзду сина. Сьогодні ж нетерпляче поглядав у вікно: і Шульженко вже пройшов із своїм виводком, і Мартиненки. А вздрів Нешерета — не втримався. Обірвав невістку, яка розщебеталася, мов на ясну погоду:

— Пора вже, хлопці, рушати!

Ще вчора домовились, що з чоловіків, окрім батька, підуть Євген і Микола. Федора пробувала заперечити: “Та хай же хоч оддихне з дороги!”

Та Євген сам сказав, що залюбки піде з татом. Давно вже не тримав коси в руці, охота пограти м’язами.

— А не забув іще, з якого боку косу тримати? — дратував брата Микола. Давно вже зрівнявся ростом з Євгеном, восени і в армію: теж мріє про військове училище, тільки про танкове. Приміряв учора Євгенів мундир: сидів на ньому, як вилитий. Федора аж сплакнула, на сина молодшого дивлячись.

— Ось вийдемо, я тобі покажу! — розсміявся Євген. Саме взувався — натягав чоботи. Попросив у тата якихось постолів, але Іван, що ревниво стежив за сином, аж розсердився:

— Надівай чоботи, чого там!..

Ледь погодився, щоб син ішов не в мундирі. Одяг тільки синє галіфе діагоналеве, заправив під нього червону безрукавку, що замість ґудзиків на шовкові шнурочки зав’язується, й Іванові одлягло трохи од серця. Сам теж у святковому: у білій вишиваній сорочці, у штанях фабричних, в новому брилі. Та й на жінку нагримав, щоб одягнулася чистіше, бо відколи стоїть Тарасівка, люди йшли на сінокіс, як на свято. А особливо дівчата і молодші жінки: вийдуть ворушити сіно на луки, то мов хто квітами сипоне. Та воно й не диво: робота весела, пахуча, не те що за сівалкою пилюку ковтати чи місити за плугом ріллю.

Тарасівські луки починалися за ставом. Тут пагорби розступалися, утворюючи широку долину, яка майже щовесни у повінь заливалась водою. Колись тут, кажуть, було величезне болото, очерети хилиталися такі, що тонув у них і вершник, а поміж очеретами, там, де було хоч трохи сухіше, плелося непролазне лозиння. Коли на Україні виникла кріпаччина та й докотилася вона до Тарасівки, люди, які непокірні, стали переховуватися в болотах, бо думали, що все це ненадовго: ось-ось народ збереться із силою та й звільниться з ярма. Але поміщики заводили кріпаччину не на один день, то й узялися викорчовувати щонайменший дух волелюбства й непослуху руками своїх відданих слуг. І тарасівський поміщик для викоріння того духу крамольного взявся одразу ж нищити болота вирубувати густий верболіз, випалювати очерети, копати глибокі рови і спускати воду в річку. Отак потроху-потроху та й звів нанівець болото, і тепер важко навіть повірити, що отут хлюпотіла вода, стіною стояли очерети, хмарами літали дикі качки. Останню качку, кажуть старі люди, було вбито літ сто тому.

Цього року вода не спадала довго, земля напилася досхочу, і трави стояли стіною: густі та високі, майже в пояс.

Поки Приходьки добралися до луків, там уже кипіла косовиця. З одного краю вимахували косами чоловіки, з іншого — перевертала валки жінота.

( — Бог у поміч! — привітався голосно Йван. Курочка, який косив позаду, повернувши до Йвана червоне обличчя, весело

ВИГуКИуВ:

— Казали боги, щоб і ви помогли. Що, трохи заспали? — А його кругленькі меткі очиці так і вп’ялися у Євгена.— То це Євген? А-я-яй! То в якому ж ви чині?

Забачивши Приходьків, зупинялися й інші. Той обтирав травою косу, той діставав мантачку, а той проводив рукавом по обличчю, витираючи піт. Підійшов і Васильович.

— Оце, брате, привів своїх на поміч,— похвалився йому Іван.— То де нам ставати?

— Ставай там, де стоїш,— скупо всміхнувся Васильович. Ступив до племінника, подав йому руку: — І тобі закортіло спробувати нашого хліба?

— Та так,— зніяковів чомусь Євген”.

— Спробуй-спробуй. Тіки гляди: в нас тут такі — як зазіваєшся, одразу п’яти підріжуть.

— Хай свої бережуть,— оступився за сина Іван.— Давай уже став, а там подивимось.

— Що ж, можна поставити. Тіки гляди, командире,— будеш скубти, то й чуба намну. Не подивлюсь, що військовий.

Оскільки Курочка й тут поступився місцем, Євген зайняв ручку за Павлом Заволокою. Поперед Заволоки косив дід Петрик: сухенький, маленький, з лисою, мов коліно, головою. Дід був без бриля, і голова його блищала, наче начищений казанок.

— Не пече вам, дідуню? — привітався до нього Євген.

— А ми, синку, звичні,— озвався жваво дід і задер догори висушене, мов грушка, обличчя.— Сонечко, воно всьому голова.— І до Павла, що куняв, спершись на кісся: — А що, парубче, нагрів уже чуба?

— Та вроді ще ні,— лінькувато озвався Павло.

Євген знову глянув на парубка, його вразив не стільки сам Павло, який за ці роки налився ведмежою силою, а коса, на яку той спирався. Ту косу знало в Тарасівці старе й мале, бо замовив її іще прадід Павлів, Охрім Заволока, по своїй, теж неабиякій, силі: була вона чи не вдвічі довша од Євгенової, довша і ширша. За кожним помахом Павло валив стільки трави, що доброму дядькові й в оберемок не взяти.

Євген заткнув за пояс мантачку, попробував пальцем косу: йому здавалося, що всі дядьки крадькома стежать за ним. Дід

І Істрик уже врізався в траву — ішов легко, аж пританцьовуючи, і широка, чи не з синового плеча, сорочка тріпотіла на ньому білим метеликом. Одразу ж став косити й Павло, цей пішов лінькуватим перевальцем, по-ведмежому вивертаючи ноги. Але то тільки так здавалося, що він косить повільно: як не витанцьовував дід Петрик, а не міг одірватися од Павла.

Євген, весь напружинившись, провів перед собою косою. І одразу ж радісно відчув, що він не розучився косити: коса легко ввійшла у траву, підтяла її і винесла в рівненький валок

Згодом Євген зупинився, щоб помантачити, бо здалося, коса притупилася. І тут побачив, що й дід Петрик, і Павло одірвалися од нього.

Чи то від того, що Євген став квапитись, чи тому, що одвик, а мо’, дуже вже стало припікати сонце,— в грудях йому запекло. Болів кожен м’яз, піт їв очі. А коса з кожним помахом ставала все важчою. Вона мов помалу, спроквола наливалася свинцем, і Євгенові доводилося щоразу все більше докладати сил, щоб одірвати її од землі. І коли докосив ручку, майка на ньому змокріла, як хлющ.

Хапаючи гарячим ротом повітря, Євген випростався, став витирати мокре обличчя.

— Ну як, служивий? — підійшов до нього дід Петрик обличчя мав сухеньке, але свіже, наче й не махав косою.

— Та нічого,— криво усміхнувся Євген.— Жарко тільки.— І щоб одв’язатись од діда, став мантачити косу.

— Воно завжди робота гріє,— гомонів тим часом дід Петрик— Особливо ж, коли без звички. Я зі служби колись як прийшов, то за що, бувало, не візьмуся — все з рук валилося. Дровину, і ту як слід розрубати не міг. Прицілюся, замахнуся сокирою, а вона або в сук, або плазом.

Підійшов Микола, що косив за братом*:

— Заморився?

— Іди к бісу! — відповів йому Євген весело.

Косили, аж поки сонце стало над головою. І коли Євгенові вже здавалося, що він більше не витримає — упаде, почулася команда — кінчати. Завдавши коси на плечі, чоловіки потяглися журавлиним ключем до річки вмиватися. Побрів за ними і Євген.

— Скупаємося? — наздогнав Микола.

— Умгу.

— Тоді пішли за он той верболіз, там не буде видно. Євген кинув косу і рушив за братом.

Тут, за вигином, дерева трохи одступилися од річки, і високий, покритий густою травою берег круто обривався до води. Вода була чиста й прозора, видніло навіть піщане дно, переливаючись золотом, і — довгі, мов зелені коси русалок, водорості, що звивалися пасмами. Одвернувшись од Євгена, Микола роздягнувся швиденько і, соромлячись свого білого, незасмаглого тіла, сторч головою шубовснув у річку. Прошив водну товщу, дістав руками дна, весь обмиваний повітряними бульбашками, мов коштовними перлами, вигулькнув аж на середині плеса:

— Давай, чого ж ти?

Євген не квапився стрибати. Зайшов по коліна у річку, набрав у пригорщі води, занурився в неї гарячим обличчям. Умивався, поки не змив увесь піт. Шкіра стала пругка й холодна. Аж тоді пірнув, поплив.

Плавали довго, а накупавшись, вилізли на берег, полягали на траву: Євген, як був,— у мокрих трусах, Микола ж натягнув штани. Якийсь час брати мовчали, блаженно розкидавши руки і ноги, потім Микола, який увесь час наче приглядався до берега, спитав:

— Ти Катю стрічав?

Те запитання застукало Євгена зненацька. Коли їхав сюди, не раз тривожила думка про зустріч із Катрею, і не так можливість зустрічі, як те, що Зося могла дізнатися про все, і тоді не минути неприємностей. Намагався просто одмахну-тися од цієї думки, покладаючись на те, що якось воно та обійдеться.

. Вчора ж, коли йшов селом, теж думав про Катрю, особливо як проходили мимо її хати — молив долю, щоб не зустрітися. А потім, повернувшись з отієї прогулянки, знову про неї забув, вірніше, примусив себе забути, і не згадував аж до цієї хвилини.

— Вона теж на луках разом з жінками. Я її стрів, як бігав до матері.

— Не питала про мене? — поцікавився глухо Євген.

— Не питала.

Євген аж зітхнув. Сам себе похвалив, що вмовив Зосю не йти на луки: не вистачало, щоби зустрілася з Катрею. Євген звівся поволі, став одягатись.

— Тобі не жалко ЇЇ?

Євген сердито сопів, натягаючи чобіт. Чи то онуча згорнулась, чи нога підверталася, тільки чобіт ніяк не налазив, хоч Євген щосили цупив його за халяву.

— ГЛЯДИ, ще халяву одірвеш^

— Не одірву,— відповів крізь зуби Євген.

— Я б таку дівчину нізащо не кинув.

— Вмовкни! — визвірився на брата Євген.

Микола зірвався на ноги, одійшов подалі од брата. І вже звідти, з безпечної відстані, в’їдливо запитав:

— Думаєш, і досі по тобі сохне? Та їй тільки пальцем кивнути — не такого знайде.

Євген не відповів. Узув нарешті чобіт, рушив похмуро до косарів. За ним, кроків за десять, сторожко йшов Микола.

Косарі вже обідали. Порозсідалися в холодку, групами чоловік по п’ять, їли у складчину, хто що приніс. Було тут і сало з цибулею, і холодна картопля, і кисляю його пили просто з глеків. За обідом Євген трохи охолов, навіть перестав сердитись на брата, і коли той попросив подати хліб, одпанахав йому мало не чверть хлібини.

— Ого!

— Бери, бери,— промовив дід Петрик.— Великому шматкові й рот радіє.

Старий пообідав. Лежав на траві, блаженно кректав.

— Оце якби ще по чарці, то й поборотися можна було б.

— Який же ви замолоду, діду, були? — поцікавився Євген.

— Замолоду? Та одного, було, вдарю, а третій пада! Наївшись, дядьки потяглися за кисетами. Дістав свої сигарети

й Євген:

— Вгощайтеся!

Всі дружно поховали кисети, згуртувалися довкола Євгена. Обережно висмикували сигарети, роздивлялися, нюхали — не поспішали курити.

— З тютюну таки луччі. А це так — аби лишень дим ротом пускати!

Курили хто свої, а хто Євгенові, дехто вже й куняти почав. Та раптом підкотив Твердохліб:

— Хліб та сіль вам!

— Дякуємо. Де раніш були?

— Спасибі, вже пообідав.

Зліз із брички, підійшов до гурту. Був як ніколи веселий, удоволений. Сіна буде хоч завалися, вистачить і державі, й собі, хліба ж стоять, як стіна: їхав щойно полем, не міг намилуватись. Ще й пообіцяли з емтеесу новенький комбайн.

— То яю устигнемо впоратися?

— Та як не буде дощу, то й упораємось. Дуже ж бо парить.

— Ми ж і так стараємось.

6 А. Дімаров

161

— А ви ще більш постарайтесь! Дівчат підженіть, хай швидше сіно ворушать.— Це вже до Васильовича.— Хіхи-хахи буде ще час справляти.— І мов аж тепер помітив Євгена: — Ну, як воно служиться?

— Дякую, добре,— відповів стримано той: трохи образив зверхній тон у Твердохлібовому запитанні.

— Ніхто не полізе війною?

— Хай спробують!

— А як авіація?

— А ви хіба не читали, що Ворошилов сказав? — не поминув шпигнути Твердохліба.

— Молодці,— похвалив Твердохліб.— Ну що ж: ви своє діло робіть, а ми своє.— І вже до всіх:— Тож домовились: за три дні щоб і покінчити з сіном!

Після такої нагінки косарі не дуже й залежувались: досмалили цигарки — та й знову за коси. І Євген, який з острахом думав про те, як він буде косити після обіду, раптом відчув, що коситься вільно і легко — наче й не боліли досі м’язи! І він аж здивувався, коли дядько Микола, який командував сіножаттю, оголосив, що на сьогодні вже досить.

Косарі непоквапно витирали коси, ховали мантачки. А Євген усе ще стояв, обіпершись на косу, і не міг одірватися зором од лугу: од рівненьких валків, що простяглися з краю в край, мов зелені напнуті струни, од нескошеного ще буйно-трав’я, яке ледь колихалось під вітром, од задумливих верб понад річкою, од зеленого обрію й червоного сонця, що вже не смажило, не пекло, а мов лило прохолодою. Вільно, легко дихалось Євгенові, і навіть утома, що наливала м’язи, була солодкою та приємною.

— Євгене! Гов, Євгене!

Упізнав голос брата. Обернувся — той стояв не сам, поряд ще дівчина якась.

— Ходи-но сюди!

Євген неохоче закинув за плече косу, пішов до брата. Придивлявся до дівчини, але вона стояла на фоні призахідного сонця і мов розчинялася в ньому: чим ближче підходив Євген, тим вона ставала невиразнішою, лише все більше світилося волосся довкола її голови. 1 ті вогняні спалахи вселяли йому підсвідому тривогу.

Підійшовши майже впритул, упізнав Катерину.

Дивилася на нього серйозно й уважно, в погляді її не було ні зла, ані докору — лише пильно дивилася, наче хотіла побачити в ньому щось дуже важливе для себе. З того часу, коли він її бачив востаннє, Катерина стала ще гарнішою — її розквітла краса так і різонула по серцю. Він наче зараз роздивився її по-справжньому, і оібраз Зосі, який заступав йому досі світ увесь, раптом зблід, зів’яв.

— Прошу знайомитись,— сЦзав по-дурному Микола, але Катя одступилася врешті од сонця і перша подала Євгенові руку:

— З приїздом, Женю! — Голос її пролунав, до образи спокійно! — Із щасливим одруженням!

Євген забелькотав щось таке немічне, за що сам себе зненавидів, однак Катя не дала докінчити.

— Ну, мені треба йти…

Вона ще раз, мовби прощаючись, окинула Євгена пильним поглядом, повернулась, пішла. Легко і гордо, по вузенькій доріжці, поміж високими травами, і чим більше вона оддалялася, тим дужче щеміло Євгенове серце.

Потім брати верталися додому. Вертались останніми, луки вже спорожніли, далеко попереду зникла вервечка людей, і над валками, над нескошеними травами плив уже туман — не туман, а щось схоже на ледь помітний серпанок, витканий з прозорої пряжі. Гостро, свіжо пахло скошеною травою. У тих пахощах було щось печальне і болісне, і якийсь невимовний щем пронизував серце.

Євген глянув гостро на брата:

— Ти зустрічаєшся з нею?

— А яке твоє діло? — зухвало відповів Микола.— Ти ж її залишив!

— Не смій! — ухопив брата за руку, шарпонув до себе.

— Іди ти знаєш куди?! І буду зустрічатись!..— видерся Микола.

— Не смій! — чуєш?!

Аж засудомило в руках — вгатити брата. Збити на землю й стоптати.

— Зосьці скажи — не мені! — вигукнув люто Микола.— Яке тобі діло до Каті?

Євген похитнувсь, ганяючи жовна,— оволодів нарешті собою.

— Хай уже й так — ходім.— І за якийсь час попросив: — Ти, брате, пробач. Сам не знаю, що скоїлось. Може, од сонця…

— Може,— миролюбивіше муркнув Микола.

Однак, поки Євген гостював у батьків, між братами не зник холодок

Євген поїхав двадцятого червня. А двадцять першого над Тарасівкою лютувала небувала гроза.

Вже з обіду небо зблякло, поснувалось, мов павутинням. Тільки не сріблястим і блискучим, а наче припорошеним порохом,— отаким, що висить десь у коморі, в темряві. Павутиння збиралося все більше і більше, воно геть укрило небо, але від того спека не спадала, а навпаки, ще дужче налягала на землю. Сонце аж кипіло, воно вже зависло між землею й небом, і небо було саме по собі, а сонце саме по собі. Підтяті духотою, лежали під яблунями розпластані кури: повибивали ямки, догрібаючись до сирішої землі, розкидали знесилено крила, дихали часто і важко, розтуляючи дзьоби, а в червоних очах ворушилась безтяма. Люди теж позабивалися в хати, де було мов прохолодніше, а худоба, покинувши пашу, збивалась над річкою. Понад степом, над принишклим селом плавилося перегріте повітря, і здавалося: ще хвилина-друга — воно спалахне, і в тому світовому пожежиську згорить усе на попіл.

Згодом на заході з’явилися хмари. То були, власне, ще не хмари, а стовпи якогось пилу чи диму. Руді, аж запечені, вони довго хилиталися на місці, не просуваючись ні вперед, ні назад, не розповзаючись навіть по обрію, лиш поступово темнішали, аж поки стали такими чорними, такими зловісно-похмурими, що аж моторошно на них дивитися. І як тільки наливалися — розбухали отією чорнотою, рушали з місця, нестримно росли вгору, поглинаючи небо, а з-за обрію, їм на підмогу, вивергалося, клублячись, усе нове хмаровиння. Над завмерлою у страхові землею прокотився перший грім. Він був ще далекий, ледь чутний, але стільки погрозливої сили вчувалося в ньому, що люди одразу ж кинулися заганяти все живе попід стріхи. Згадуючи всіх святих, а особливо пророка Іллю, старі баби хрестили вікна та двері, жінки скликали дітей, а чоловіки замикали худобу, зачиняли ворота.

А хмари повзли все вище й вище, лупили без кінця блискавицями. Не встигне одмиготіти одна, як слідом спалахує друга, а то й дві, й од нестерпного тріскоту, здавалося, ось-ось розколеться земля. Хмари насунулися на сонце, поглинули його, і холодна тінь упала одразу на землю.

Спершу налетів ураган. З розбійницьким посвистом, з лютим ревом накинувся на принишкле село, й одразу ж стало темно, як уночі. Хмара пилюки піднялася вгору, в повітрі закружляло обірване з дерев листя, сіно, солома: чиясь курка пронеслася понад хатами зім’ятою ганчіркою. Дерева гнулися до землі, їх ламало, вивертало з корінням, з дахів виривало цілі кулі соломи і здавалося: ще мить — почне валити й хати. А вітер шаленів усе дужче, наче зірвався з цепу.

Потім ринула злива. Водяноюі стіною пройшлась над селом, затопила двори, позаливала вулиці. Довкола аж стугоніло од того потопу, вода зносила тини, заливала дощенту городи. Минуло півгодини, година, а зливи не вщухала, і вже здавалося, ось-ось усе село піде під воду.

Врешті гроза посунула далі на схід: у громовинні, блискавицях. І одразу ж на колгоспному дворі хтось почав щосили бити в рейку. Металевий той зойк лунав тривожно й розпачливо, і люди вискакували з хат хто в чому був.

Іван Приходько вибіг на залитий водою двір. Вулицею, розбрьохуючи каламутну воду, бігли люди: хто з вилами, хто з відром, а хто і з голими руками.

— Що там?! — закричав од порога Іван.

— Горить! Блискавка вдарила!..

Що горить — не розчув Іван. Метнувсь до сараю, висмикнув вила, вискочив на вулицю й одразу ж зіткнувся з Курочкою. Босоногий Курочка біг підстрибом, розбризкуючи на всі боки воду, розмахував порожнім відром.

— А-я-яй, загорілося! — закричав він до Йвана, і в його круглих очах спалахував захват.

Люди обганяли одне одного, чим ближче до колгоспного двору, тим людей бігло більше: чоловіки, жінки, діти. Бігло все село, вся Тарасівка, бігли обласкані колгоспом і колгоспом ображені, ті, які вболівали за спільне і яким на спільне було наплювати; бігли працьовиті й ледачі, запальні та байдужі,— бігли всі до одного, бо так уже велося: загориться — все забудь, а біжи гасити пожежу!

Горів стіг сіна, що стояв поруч із стайнею. Вогню не видно, проривався лише назовні біленький, мов пара, димок Дим колихався то в одному місці, то в іншому, наче грався у піжмурки з чоловіками, які металися нагорі, розкидаючи вилами мокре сіно, а по високій, приставленій до стогу драбині вже лізли інші: з вилами, з відрами. Охоплені спільним поривом, вони навіть не думали, що вогонь ось-ось вирветься на волю й можна згоріти в ньому. Дерлись і дерлись, аж поки Твердохліб став одпихати їх од драбини:

— По воду! По воду біжіть!..

Іван кинув вила, ухопив у якоїсь жінки відро, побіг до колодязя. Поперед нього все так же підстрибував Курочка.

— А-я-яй, як ударило!

Поки вернулися, біля стогу запанував уже відносний порядок: люди вишикувдлись у ланцюжок, передавали одне одному повні відра. Нагорі ж поки в одному місці бухнуло полум’ям. Чоловіки, що були там, одсахнулись назад, позадкували аж на край стогу, щоб у разі чого з’їхати донизу, а найзатятіші, найсміливіші кинулися у вогонь, хлюпаючи з відер воду.

— Води!

Кожен якнайшвидше намагався обернутися з водою, і журавель, що стояв при колодязі, без кінця то опускав свого довгого дзьоба донизу, то піднімав, вихоплюючи відро за відром.

Коли вогонь погасили і розкидали стіг, ще довго не розходились. Розпитували, куди саме вдарила блискавка, хто перший побачив, з повагою й острахом дивилися на Ганжу, який першим поліз у вогонь і тепер був геть осмалений: і брови, і чуприна, і вуса, лизнуло йому навіть щоку, а піджак звисав обгорілими клаптями.

Потім стали розходитись. Останнім повернувся додому Твердохліб. Так натомився, напереживався, що коли дружина поставила вечерю, то й шматок до горла не ліз. Роззувся, скинув мокрий одяг і звалився на ліжко.

Спав як убитий і довго не чув, як хтось відчайдушно тарабанив у шибку. А коли розклепив повіки, то був уже ранок, у вікні хиталося налякане обличчя Нешерета. Твердохліб неохоче залишив постіль, одчинив вікно.

— Володимире Васильовичу, війна!

Була неділя, було двадцять друге червня, був тисяча дев’ятсот сорок перший рік.

Частина ^руга

Якраз перед війною в Тарасівці повісили три репродуктори. Один біля правління, другий коло сільради, а третій аж перед клубом. Репродуктори були мов ієрихонські труби, і на першій порі люди, котрі постарші та пообережніші, обходили їх стороною: ще чого доброго обірветься та голову провалить! Але репродуктори й не думали падати. З ранку до ночі з металевих чорних горлянок то лилися” бравурні марші й пісні, то лунали дужі голоси.

З перших же днів війни біля тих стовпів до пізнього вечора товпилися тарасівці. Вистоювали довго й терпляче, слухаючи новини з фронтів, і жодна сила не могла б їх у цей час зрушити з місця. Одні понуро дивилися в землю, інші журно зітхали, а треті, особливо жінки,’ з такою надією заглядали в залізний той розтруб, немов сподівалися, що він от-от відкашляється і вже іншим, теплішим і людянішим голосом мовить:

“Твій чоловік, Марфо, живий і здоровий… І твій, Ганно, син… А твій, Одарко, поранений. Тільки не дуже, молодице, журися: рана у нього легка, і він незабаром видужає…”

І навіть у Твердохліба не вистачало духу одганяти од стовпів людей. Хоч надходили жнива, кожна пара рук була на вагу золота. Тим більше що й рук тих робочих помітно поменшало: в перші ж дні мобілізація вимела із села більшу частину чоловіків. Лишилися тільки ті, що не підійшли за віком, та каліки, та заброньовані: сільське начальство й учителі. То ж Твердохліб, як не мозолили йому очі оті натовпи під репродукторами, поки що мовчав, наказав тільки завідуючому клубом вивісити на вулиці карту Німеччини. Він не мав сумніву, що в найкоротший час наші війська рушать нестримно вперед і перейдуть державні кордони.

— Та наготуй побільше червоних прапорців, щоб було що втикати!

Завклубом протягом двох діб малював на склеєному паперовому полотнищі велику карту вчора ще нам дружньої, а сьогодні ворожої держави. Наготував і прапорців — вистачить аж до Берліна,— та й вивісив карту біля клубу, на великому дощаному щитові, де раніше наклеювалися різні оголошення: яке буде кіно, вистава чи лекція. І карта ота провисіла аж до осінніх дощів: хоч наші війська ішли не вперед, а назад, і німці були вже під боком, ніхто не наважувався її зняти, бо могли, чого доброго, пошити в панікери, а то й у ворожі лазутчики. Лишень Данько Бородай, чоловік трохи мов не сповна розуму, бо завжди що думав, те і ляпав, зустрів якось завідуючого клубом та й запитав:

— Шьо, багато прапірців змайстрував?

— Та вистачить,— відповів той неохоче.

— То ж втикай теперечки їх собі в задницю!

Бородая не зачепили — не схотіли з дурнем і зв’язуватись, та вже й не до того було.

Аж тоді, як наші вже відступили кудись за Полтаву, а німці до Тарасівки ще не добралися, хтось уночі зірвав оту карту, подер на шмаття та й у землю втоптав: розправився з Німеччиною гітлерівською самотужки. А жаль: колись вона таки й пригодилася б, бо завклубом загинув у сорок третьому році, і більше ніхто змайструвати такої гарної карти не міг.

У перші ж дні війни з району надійшло розпорядження: організувати загін самооборони. Ходили чутки, що німці закидають нам глибоко в тил шпигунів і диверсантів, які намагаються висаджувати в повітря мости, руйнувати залізниці, підпалювати все, що тільки горить, вбивати партійний та радянський актив. До загону ввійшли Іван Приходько, Курочка, Корній Пекельний і ще п’ять чоловіків, які були або інвалідами, або не підпадали поки що під мобілізацію. Зарахували навіть Данька Бородая, Твердохліб лише наказав не давати йому зброї: ні вогнепальної, ні холодної, тож Данько змушений був озброїтись дубовим кийком. Важким, замашним, на кінці шмат обтесаного кореня, з дитячу голову завбільшки. Данько, коли його питали, чим стрілятиме, як здибає німця, нахвалявся:

— Та шьо: мені й стріляти не треба! Я осьо цим як устюжу, то й голова в нього репне!

— А як він чесоне аг автомата?

— А я шьо, стоятиму? Я візьму та й присяду. Данькові ж і пощастило зловити першого диверсанта. Було це так

До об’єктів, що їх мали стерегти самооборонці, належав і отой місток, де минулого року провалився трактор. Жодного стратегічного значення він, звісно, не мав. їздили по ньому лише на луки по сіно — можна було б не дуже й пильнувати. Та хто його зна, що збреде отому диверсантові в голову. Ану ж візьме та підпалить! Неприємностей потім не оберешся. Тож Нешерет як командир загону наказав ставити біля містка на ніч охорону по одному чоловікові.

В ту ніч випало чергувати Данькові. Десь опівночі, коли саме зайшов місяць і стемніло, хоч в око стрель, йому вчувся мовби якийсь тупіт. Присів, прислухався: і справді тупоче, та ще й од лугу. “Кого це нечиста сила несе?” Збіг з містка, придивився пильніше — вершник. Суне прямо на міст, стременами побрязкує. Кінь височенний, і вершник на ньому горою. “Диверсант!” — так і похолов Бородай. Під’їде оце до мосту та й пожбурить бомбу.

Бородай хотів спершу ноги на плечі та й дременути до села: так йому стало страшно. Та одразу ж схаменувся, що навряд чи й утече. У диверсанта ж напевно гвинтівка, а то й автомат. Тож зібравшись з духом, Бородай і зачаївся при самій дорозі. Пропустив вершника та й улигав його по спині кийком.

Диверсант кулем посунувся на дорогу. Кінь захропів схарапуджено, помчав на луки. Бородай не став його ловити: поки диверсант не прочунявся, він зірвав з нього все реміняччя, спутав йому руки і ноги. Ще й рота заткнув картузом, щоб, як прийде до тями, не гукнув на поміч своїх. Бо хто його зна, скільки їх тиняється луками!

Завдав диверсанта на плечі та й поніс у село. Диверсант був важкий: роз’ївся, видать, на хлібах награбованих, тож Бородай тричі потом сплив, поки допер його до сільради. Аж там, при світлі, роздивилися, що диверсант цей був, мабуть, іще й не з простих: мав на собі міліцейську форму і по одному кубареві в малинових петлицях. Та ще й при боці наган — замаскувався, сучий син, так, що якби вдень, то ніхто й не подумав би, що це не наша людина!

— Ну, дядьку, вертіть дірку під орден! — сказав Бородаєві підліток, який саме чергував у сільраді. Він аж шию звихнув, роздивляючись диверсанта.

— Нашьо мені орден. Хай лучче крамнини дадуть. Поки бігали до Нешерета, поки розгублений Нешерет

додзвонювався до Твердохліба, диверсант нарешті оклигав. Приловчився якось звільнитися од картуза і, як тільки вивільнив рот, одразу став лаятися. Гнув такі матюки, що Нешерет аж рота роззявив: щось мовби й не схоже, щоб німець та вмів так по-нашому…

Розібралися в усьому трохи пізніше, коли до сільради прибіг Твердохліб та подзвонили в район. Диверсантом виявився міліціонер — їздив по селах з :нспекцією: перевіряв, як діють загони самооборони. На луки ж потрапив тому, що перед Тарасівкою задрімав у сідлі та й збився з дороги.

Міліціонера одвезли лікуватися в район, а Бородаєві добре намилили голову. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то чоловік не дуже був і винен: спробуй розібратися в темряві, хто ще — свій чи чужий.

З початком війни як ніколи виросла в людських очах постать листоноші. Було, що й до цього нетерпляче чекали на пошту, од дочки чи од сина, але все ж не так. З кожної майже хати хтось пішов на війну: як не батько, то чоловік, як не син, то брат, і тарасівці тепер виглядали свого листоношу, як найдорожчого. Захоче — порадує, а не захоче, то й опечалить. Так ударить по серцю, що будеш потім довіку ходити скарлючений,— не бачити ні неба, ні сонця, тільки гірку чорну землю попід ногами. І якщо раніше Савелій достукувався у ворота чи у хвіртку, гукаючи лінькуватих господарів, то нині й гукати не треба: самі вибігають назустріч.

Тетяна одержала листа на третій тиждень війни. Що пережила, що передумала за оті дні — не хотілось і згадувати. Андрійко ж служив недалеко від кордону: за місяць перед війною натякнув, що вони вирушають на якесь будівництво, тож мама хай не тривожиться, якщо якийсь час не отримуватиме звістки од нього. І Тетяна, коли почалася війна, з усіх сил чіплялася за думку, що син зараз не в отому пеклі, а десь щось будує — подалі од фронту.

Коли ж минув тиждень і другий, а листа не було, надія стала згасати. З Андрійком таки щось скоїлося, коли б усе було гаразд, він давно написав би, і Тетяна вже не знала й сама, що їй робити. Куди бігти, до кого іти, щоб дізнатися, що з її сином.

Якось, повернувшись із школи, надумалася, що Хоменко просто забув їй віддати листа. Могло ж таке статися: лист провалився аж на дно отієї чорної сумки, і Хоменко тягає його, не помічаючи. А чим довше думала про це Тетяна, тим більше переконувалася, що так воно і є. Вона виразно бачила сумку і той лист од сина аж на самому дні, зім’ятий газетами, і вже не могла усидіти в хаті.

Схопилася, поспіхом стала вдягатися.

— Ма, ти куди?

Івась. Він теж згадував брата, допитувався, чому Андрійко не пише. І ще питався у матері, чи Андрійко теж на фронті — очі його світилися при цьому надією: йому так хотілося, щоб брат воював зараз фашистів. Тетяна сердилась на ті дурні запитання, мовби вони могли іакликати на Андрійка біду.

Прямо з порога Тетяна ступила у темряву: ніде й не зблимне. На другий же день війни було оголошено, щоб завішували вікна. І люди затуляли чим тільки могли. Лише на мить блисне де-не-де гостро промінчик світла та одразу й сховається.

Тетяна йшла не з порожніми руками: несла книжку дружині Савелія — Зіні. Зіна давно вже просила почитати, але Тетяна все не давала: це була остання книга, що її читав син перед армією. Тетяна купила цей однотомник Шекспіра в Хоролівці

— Андрійкові в подарунок, і не хотіла, щоб книжка загубилася. Зіна ж була таки досить роззявкувата, могла десь і посіяти. А нині треба ж було хоч чимось пояснити свій неурочний прихід

— Ну, пропало діло! — розсміявся Савелій, коли жінка вхопила книжку— До ранку тепер не засне. Та сідайте, чого ж ви_

Тетяна відповіла, що поспішає додому, однак одразу ж і сіла, бо побачила, сумку. Тетяна не знати що оддала б, аби лишень заглянути всередину!

Погомоніли про се, про те, а більше про війну. Що не так воно діється, як сподівалися: німці все пруть, а наші одступають. Василина, яка вечеряла разом із своїми квартирантами, почала вже витирати краєчком хустки очі: “Ой горенько, і що ж воно буде!” — але Савелій сказав переконано, що то наші одступають навмисне, аби заманити німців подалі. А тоді як наваляться, то од німця і мокрого місця не лишиться. Йому охоче повірили, бо, по-перше, Савелій не будь-хто, а сам колись воював, а по-друге, дуже ж бо всім хотілося, щоб так воно і було!

— Жаль тільки отих безталанних, котрі марно загинуть!

— зажурилася знову Василина.

Савелій на те сказав: ще жодна війна без жертв не обходилась. Тетяну те гостро кольнуло в серце — згадала Андрійка.

— А ваш усе не пише? — запитала Тетяну Василина.

— Не пише.

— Не журіться, напише,— мовив Савелій— Як тільки получу, одразу вам і принесу.

Подякувавши, Тетяна, засмучена, пішла додому. І ще кілька днів обминав її хату Хоменко. Аж урешті зайшов, просунув у двері голову.

— Олексіївно, тримайте листа!

В Тетяни затремтіли руки і ноги — лист!

Спершу не могла збагнути змісту. Кожне слово, написане сином, гаряче било у груди, наче сам Андрійко промовляв до неї, і важливим було не те, що він говорив, а його живий голос. Ковтаючи сльози, Тетяна припала до листа обличчям і їй здалося, що лист пахне сином.

Андрійко писав, що живий і здоровий і ще не був у боях. Він наче вибачався перед матір’ю, що не понюхав пороху. Тепер усе позаду, вони зайняли вогневий рубіж і з нетерпінням чекають на ворога. Хай мама буде спокійною: далі фашисти не пройдуть!

Лист був дуже короткий: Андрійко, напевне, поспішав. Тетяну вразила якась дорослість у тоні листа, якась чоловіча стриманість. Вона ще раз перечитала лист, аж тоді, подивившись на дату, усвідомила, що син писав його тиждень тому. І радість знову заступилася тривогою.

Твердохліб за ці дні схуд, аж осунувся з виду. В перший же день війни подавсь у Хоролівку. До військкомату.

Там, незважаючи на неділю, товпилося повно народу. Сердиті військові бігали з кабінету в кабінет, кулеметом стукотіла єдина друкарська машинка, Твердохліб пробився до самого військкома:

— Одправляйте добровільно на фронт!

Військком ошелешено (зранку не вилазить з мобілізаційного пекла!) глянув на Твердохліба, не усвідомлюючи, певно, хто перед ним і сидить.

— То як: писати заяву? — натискав Твердохліб. Військком нарешті впізнав гостя.

— Задовольнити ваше прохання не можемо: ви заброньовані.

І скільки Твердохліб його не переконував, стояв на своєму:

— На вас броня. Звертайтеся в райком.

В райкомі ж наказали повертатися в колгосп. Людей у нас і так мало. До того ж навряд чи доведеться всім, кого зараз мобілізують, понюхати пороху. Кадрові наші частини вже, напевно, перейшли кордон і б’ють знахабнілого ворога на його території.

— Є дані, що в самій Німеччині ось-ось вибухне повстання,— сказали під великим секретом Твердохлібові.—

Німецький пролетаріат не потерпить нападу на першу в світі робітничо-селянську державу.

Так і не вдалося Твердохлібсіві переконати начальство — мусив повертатися назад у село, щяв понурий, як пугач, кляв і військкомат, і райкомівців. Кілька днів ходив хмара хмарою. Слухав зведення про оборонні бої нашої армії, про те, що командир такий-то атакував із своїм взводом вогневий рубіж і знищив дощенту всіх ворогів; а полонений бортмеханік ГТауль Гофбауер посвідчив, що німецькі солдати йдуть у бій під загрозою розстрілу. Слухав оте все Твердохліб, і в нього руки свербіли лягти за кулемет чи гвинтівку та й показати ворогам, на що він здатний. На обережні ж роздуми вголос дядьків, що минув тиждень, а наші щось не поспішають кордон переходити, запитував:

— Зведення читали? Скільки за тиждень знищено ворожої техніки? Дві з половиною тисячі одних лише танків та півтори — літаків! А гармат та іншої зброї? То як ви думаєте: потрібен на це час чи не потрібен?

Дядьки казали: аякже, потрібен.

— Ось зачекайте ще трохи: перемелють усю техніку — поженуть фашистів аж до Берліна!

Коли одержав команду за тиждень зібрати й обмолотити хліб, то аж зрадів: тепер він покаже отим, у районі, на що здатний! Кістьми ляже, а впорається!

У той же вечір скликав актив, намітив, кому що робити. На жатки — підлітків, а чоловіків, які поки що не в армії, включно аж до дідів, озброїти косами. І всіх, хто тільки може ходити,— до жаток, до підвід, до молотарки.

— Об’являємо загальну мобілізацію на жнива!

Хтось натякнув на вчителів. Твердохліб сказав, що вийдуть і вчителі, і учні, котрі старші: занять же нема все одно, то хай попрацюють.

Під кінець згадав іще одне — затримав завмага:

— Організуємо дві ятки у полі. Продавать будемо тільки тим, хто на жнивах. Ясно?

— Та мовби ясно…

— Завтра ж візьміть дві підводи й паняйте в район. Я там домовився: дадуть іще солі, цукру та сірників.

По інших селах в перший же день розмели все до дрібки: запасалися на всяк випадок. Твердохліб же, коли йому передали, що коїться у крамниці, не вагавсь і хвилини: взяв комірника, заступника, бухгалтера — всіх, хто підвернувся під руку, і біжка у село. І добре, що прибіг не один,— одного затоптали б.

Душаться, лаються, один одного за петельки хапають — не люди, а звірі!

— Не давайте по пуду — по пуду не хватить!..

— Моя черга!.. Мені!..

— Ану одступись, твою душу!..

— Мамонько, та що ж це таке?! Та куди ж ви мене одпихаєте?!

Навалюються, аж прилавок тріщить. Той видирається надвір, притискаючи до грудей пів’ящика мила, той цупить торбу солі, а той лише підбігає до крамниці з порожнім мішком:

— Хто тут первий? — і головою у натовп: ану, чия візьме! Твердохліб насилу пробивсь до прилавка:

— Зачиняй крамницю! Натовп так і вибухнув галасом:

— Не зачиняй!.. Нема такого закону!..

— Хто там рота дере?! — звівся навшпиньки Твердохліб.— Дядько Олексо, ви паніку розводите?

— Та нащо мені паніка — мені сірників… Покричали, покричали — затихли. Особливо коли

Твердохліб об’явив, що найголосніших крикунів одправить одразу ж у район, як панікерів. Знали: Твердохліб на вітер слова не кине — не пожаліє підводи.

І зараз хвалив себе Твердохліб, що зберіг сірники, мило, сіль. Треба тільки припильнувати, щоб торгували з розумом: хто працюватиме краще, тому більше й давати. Накаже бригадирам, токовому писати записки, без записки щоб і не потикалися.

Тетяна вийшла на поле й старалася з усіх сил: тягала снопи не присідаючи аж до обіду, бо їй здавалося, що чим запопадливіше працюватиме, тим легше буде синові на тому далекому фронті.

Сім днів ходила в поле. Сім днів, з раннього ранку до пізнього вечора, коли вже зовсім стемніло, вся Тарасівка була на жнивах, і по спорожнілих вулицях гуляли тільки кури та вряди-годи пробіжить мале дитинча. Ще ніколи, здається, так не працювали тарасівці. Нешерет, який теж не злазив із жатки, невесело жартував:

— Оце якби на кожні жнива та по війні, то бригадирам нічого й робити було б!

Обідали теж серед г/оля, щоб не гаяти часу. Твердохліб розпорядився готувати на всіх, щодня кололи кабана, у великих казанах варили густий наваристий борщ, а на друге — молочну кашу або узвар. Старші їли мовчки і журно, мов на поминках: у кожного ж хтось був на війні, а молодим і горенька мало: як зберуться довкола мисок, пирскають, пирскають, а тоді й ну реготати.

— Ото дурносміхи! — осудливо старші.— їм хоч війна, хоч чума — аби лишень зуби скалити!

Тетяні той сміх здавався сзятотатством: як можна сміятися, коли десь гинуть люди?..

Андрій Світличний зустрів війну на старому кордоні.

Полк, у який він потрапив служити, саме перед війною почав споруджувати доти. Точніше — не самі доти, доти пізніше споруджуватиме спеціальна військова частина, вони ж довбали глибочезні, мов кратери, котловани в неподатливому кам’янистому ґрунті. Часом хотілося кинути кайло, упасти й заплакати од безсилля, відчаю.

Досі Андрієві здавалося, нема нічого важчого, ніж муштра в армії. Оті щоденні походи-переходи з повною викладкою, форсовані марші, оте вічне “раз-два”, під яке засинаєш, оті сердиті голоси командирів, що рояться над головою,— словом, та важка військова буденщина, в якій варився Андрій з осені сорокового і яка мала зробити з молодого незграбного хлопця взірцевого воїна. Але все те не могло ні в яке порівняння йти із “сидінням на дотах”.

Можливо, було б легше, аби не сонце. Як можна зненавидіти сонце, Андрій зрозумів лише тут, в оцій задушливій ямі з високими прямовисними стінами. Напалена, нажарена яма не встигала охолонути навіть за ніч. Вони щоранку опускалися в неї, як грішники в пекло. І тут за них бралося сонце.

Одразу ж спивало всю прохолоду, не лишаючи їм і краплини. І чим вище піднімалося над головами, тим дужче смалило, немов затялося спалити їх дощенту. Жалило в голову, в плечі, в напружені спини, било полум’ям у пересохле, вкрите сіллю обличчя. В голові млоїлось, а залізо нагрівалося так, що обпікало долоні.

А тут ще пилюка. Біла, мов борошно, вона з ранку до вечора висла над головами, набивалася в ніздрі, у рот, роз’їдала набряклі повіки. Після роботи вони довго витіпували гімнастерки й штани, відхаркувалися та відпльовувались і стрімголов скочувалися вниз, до води. Річка мало не закипала од розпарених тіл, і довго потім молодші командири бігали понад берегом, виганяючи бійців із води.

Андрійко завжди вилазив серед останніх. Запливав щонайдалі, до протилежного берега, долаючи стрімку бистрину, а помкомвзводу, який не вмів плавати і тому боявся, що хтось обов’язково втопиться, квочкою метався по берегу, кричав услід:

— Світличний, назад!

У помкомвзводу був такий голос, що якби понатужився та крикнув як слід, то поглухли б усі.

І Андрійко хоч-не-хоч мусив повертати назад.

Поспіхом вилазив на берег, хапав гарячу одіж, а помкомвзводу розлючено підлітав до Андрійка:

— Марш у стрій! Два дні без купання!..

Не раз і не два, сидячи на березі, сумно дивився Андрійко, як купаються інші. Клявся, що наступного разу не одпливатиме далеко від берега. Але клятви тієї вистачало тільки до того, як він залазив у воду.

Потім вони піднімалися строєм: повзводно, поротно, побатальйонно — крутою дорогою вгору. Біла кам’яниста дорога в’юнилася попід невеликим селом, із хат щоразу вискакували жінки та дівчата, і бійці враз підтягувались, а молодші командири випинали і так випнуті груди. І обов’язково лунала команда співати пісню!..

Колона вибухала піснею, пісня виносила її аж нагору, туди, де починався ліс і де розташувався полк. Повзводно, поротно, побатальйонно червоноармійці вливалися до лісу, розтікалися поміж наметами. Стрій дрібнився, розсипався, з батальйонів відділялися роти, роти розпадалися на взводи, і вже тоненькі ниточки відділень крокували кожен до свого намету.

— Відділення, стій! Р-р-рівняйсь! Струнко! Потім жадане:

— Вільно! Р-р-розійдись!

Аж тепер солдат хоч ненадовго належав самому собі, міг робити що завгодно.

Щоб не заснути, Андрій заходжувався писати додому листа.

Не писав уже давно. Відчуваючи свою провину, намагався написати побільше, але думка ворушилася млява весь час хилило на сон. Не докінчивши листа, одкладав його на завтра, хай уже допише, як виспиться.

Обважніла голова хилилася донизу, самі собою злипалися повіки. До відбою ж було ще не менше двох годин. Щоб не заснути, Андрій звівся й вийшов з намету.

Ліс повнився тихими натомленими голосами бійців. Лежачи побіля наметів, на м’якій прохолодній траві, гомоніли про се та про те, відганяючи сон. Андрій, проходячи мимо, чув то уривки фраз, то приглушений — сміх. Дехто просто лежав горічерева, заклавши руки під голову, а дехто й цигарку тримав у зубах — пахкав безжурно. Андрійко враз пригадав, що він пообіцяв оддати свою пачку тютюну землякові з сусіднього взводу, бо сам не палив, і повернув був назад, до намету. Тут його й гукнув Вано Барташвілі — иайщиріший товариш.

Вано сидів у гурті земляків, таких же, як і сам, молоденьких грузинів. Розкидані по ротах і взводах, вони намагались, однак, за найменшої нагоди триматися гурту, а в неділю та свята вже обов’язково збиралися докупи. Часто бралися співати пісень, і тоді вся казарма стихала, слухаючи тужні й низькі чоловічі голоси. Андріїв земляк, на п’ять років старший од нього, рядовий Гнат Шевченко, зворушено водив бровами й кивав головою:

— Гарно співають!

Андрій подружився з Вано відтоді, як узявся вивчати грузинську мову. З мовою нічого не вийшло — бракувало на це часу, але невдала ця спроба зблизила Вано й Андрія. Згодом він став помічати, що й інші грузини прихильно поглядають на нього. Й одного разу, коли з Андрієм сталося нещастя: украв хтось пілотку, дружно взялися йому помогти. І коли помкомвзводу наступної неділі поліз на турнік, поклавши перед цим новеньку пілотку на лаву, то її одразу ж не стало.

А Вано того ж вечора таємниче одкликав Андрійка, подав йому новеньку пілотку:

— Носи на здоров’я!

— Помкомвзводу ж упізнає! — завагався Андрійко.

— Та не впізнає! — аж розсердився Вано.— Ми що, дурні, помкомвзводову пілотку давати?

Вано, коли гарячкував, завжди збивався із правильної вимови на ламану, трохи кумедну.

Андрій догадувався, чого цього разу затримав його Вано Барташвілі: завтра тому сповняється дев’ятнадцять років. Протягом місяця одержував посилки з дому: у високих, не бачених досі Андрієм пляшках біле й червоне вино, сушені фрукти, домашнє печиво. Приклацуючи язиком, показував Світличному то одну пляшку, то другу:

— “Цінандалі”! “Мукузані”! “Сапераві”! “Хванчкара”!.. Цілував пучки пальців, демонструючи, які смачні оті вина.

Чорні очі його блищали, над червоними соковитими вустами задоволено ворушилися молоденькі вусики. Андрій розділив щире захоплення товариша: не те що знався на винах, він і краплини досі до рота не брав, але його заворожували романтичні ті назви, що дихали казковою Грузією.

Вано сказав, що зберуться завтра перед обідом, подалі од наметів, на галявині.

— А помкомвзводу дозволив? — спитав занепокоєно Андрій: помкомвзводу був для кожного з бійців найбільшим начальством.

— Сам обіцяв прийти,— заспокоїв Вано товариша. Вано, іще раз нагадавши: “Тож завтра перед обідом!” —

подався до своїх земляків. Андрій же знову згадав про махорку і повернув до намету.

— Товаришу боєць!

Різкий оклик ударив по нервах Андрія. Став, сторопілий, механічно виструнчився.

— Чому не віддаєте честь?

Молодший лейтенант, їх кілька чоловік прибуло в сусідню роту з училища.

— Ви що, Статуту не знаєте?

Андрій мовчить: з гіркого досвіду знає— що б не сказав, усе обернеться проти нього.

— Поверніться і привітайтесь як належиться!

— Єсть! — бадьоро говорить Андрійко. Одходить од командира на потрібну відстань, повертається, рубає стройовою. За три кроки од командира права рука злітає до скроні, ліва прироста до стегна.

— Доповісте вашому командирові, що я вам дав два позачергові наряди. Повторіть!

— Єсть доповісти! — повторює якомога бадьоріше Андрій.

— Можете йти!

Настрій зіпсовано. Андрій уже й не думає нести землякові тютюн: забивається в намет, сідає понуро на пеньок. Це ж доповісти помкомвзводові — обов’язково пошле на кухню. Коли ж пригадав, що завтра Вано іменинник, а ввечері кіно: Вано обіцяв познайомити з отією білявою дівчиною, яка разом з подружками приходила до них із села,— зовсім тяжко стало Андрієві.

Урешті вирішує нічого не доповідати помкомвзводові Скаже аж післязавтра вранці. Хоч і ризикуватиме одержати зайвий наряд, коли випливе правда, зате побуває на іменинах у товариша і познайомиться з дівчиною. І допише мамі лист.

Пролунав нарешті довгожданний сигнал відбою. Зметнувсь понад лісом, дзвінкоголосий, як птах, опустився до річки. Там, над сонною водою, й завмер. Порожні досі намети враз наповнились рухом, гомоном, на тонких брезентових стінах затанцювали тіні: бійці вкладалися спати. Одна по одній гасли свічки, намети мов провалювалися в темряву, в сон. Лише край військового табору горіло багаття — у червоних відблисках танцювали дерева: там була кухня. •

Коли пролунав сигнал, Андрій похапцем роздягнувся, одразу ж шаснув у постіль. Не встигли й’свічку погасити, як він уже спав. Спав міцно, без сновидінь, ме[ітвим сном молодої людини, до того ж натомленої, тому не чув, як у ледь поблідлому небі

0 четвертій ранку загули літаки.

їх летіло так багато, що все небо виповнилося гулом, гул той уже не вміщався у ньому, і стривожені днювальні, які дрімали біля одвічних тумбочок, повискакували з наметів, позадирали до неба обличчя. Вони ще не знали, чиї оті літаки,— не могли допустити навіть думки, що то летить ворог. Були певні — це наші, і, крім дитячого захоплення, не було більше нічого на їхніх молоденьких лицях.

Андрій же, незважаючи на той гул, продовжував непробудно спати. Не прокинувся він навіть, коли затряслась, задвигтіла земля. Схопився лишень тоді, як налякані днювальні в один голос закричали: “До зброї!”

Андрій спросоння подумав, що це — землетрус. Точнісінько такий, що його пережив цієї зими, коли їх серед ночі поскидало з ліжок на підлогу, а приміщення одразу ж наповнилося пилом,

1 вгорі, через усю стелю, побігла загрозлива тріщина. Тоді теж днювальні кричали дико: “До зброї!” Бійці вискакували босі, у самій білизні на мороз і довго не наважувалися повернутися до казарми. Тож Андрієві здалося, що він знову в казармі, і знову землетрус, і над його головою, через усю стелю, повзе-розповзається тріщина.

Скрізь поміж наметами маячіли постаті бійців. Усі з гвинтівками, протигазами, бо вже коли пролунала тривога — хапай спершу зброю, а тоді — решту. Андрій теж виволік важкий ручний кулемет — він був першим номером, а Вано, який спав із ним поруч і йшов у строю одразу за ним, вискочив з гвинтівкою і дисками до кулемета.

— Р-р-рівняйсь!..

Бійці вишикувалися: кожне відділення біля свого намету. Дивилися не на молодших командирів, які подавали голосні сердиті команди, а туди, на схід, де гуркотіло й гримотіло, двигтіло з такою могутньою силою, немов хтось заходився розвалювати землю. Там уже підіймалася, розтікалась по небосхилу кривава заграва. Заграву видно було навіть з лісу — так високо вона піднялась. У громовинні, ревищі, в стовпах полум’я й диму народжувався ранок.

Хтось сказав, що гуркіт і полум’я саме там, де аеродром. Хоч аеродром той вважався суворо засекреченим, проте кожен боєць знав про нього. Андрійко навіть бачив його, як полк проходив мимо — величезне поле, приземисті коробки ангарів та служб, нескінченні ряди літаків, укритих брезентом.

— Бомблять. Аеродром бомблять”.— прокотилось рядами.

— Хто там бомбить! — заперечували інші.— Це просто маневри. Якби бомбили, то зенітки стріляли б…

Усі враз подивилися на командирів, чекаючи од них ясної відповіді. Та командири, хоч і бадьорилися, не знали, певно, й самі, що там діється. їм лишалося тільки походжати перед строєм та чекати команди згори.

Незабаром гуркіт ущух, небо знову наповнилося гулом. Уже зовсім розвиднілось — бійці виразно побачили хрести на літаках, що поверталися. Літаків було дуже багато, одні з них летіли вище, інші нижче, однак всі вони прямували на захід.

І тоді пролунало слово “війна”. Хто його перший вимовив, годі було дошукуватися, але, раз народившись, воно вже не хотіло щезнути. Перескакувало од бійця до бійця, спершу більш цікаве, аніж жахне, бо молоденькі бійці, які його вимовляли, ще не могли його осмислити, не могли уявити, що воно значить насправді. Для більшості слово це було навіть звабним — воно несло надію на те, що врешті закінчиться наостогидле “сидіння на дотах” і розпочнеться інше, яскраве й небуденне життя, повне романтичних пригод. Ламаючи стрій, бійці заговорили всі враз, засперечалися, чиї то літаки: румунські чи німецькі, і яку з цих країн вони воюватимуть. Розгублені командири вже не знали, що й робити: їх теж приголомшив вигляд отих літаків із хрестами на фюзеляжах, на крилах.

Лише десь о дев’ятій ранку весь полк було вишикувано і оголошено, що фашистська Німеччина без попередження напала на Радянський Союз.

Після цього одразу ж надійшла команда згортати намети і виступати з лісу. .

Збуджені до краю, бійці швидко збиралися, перемовляючись. Найгарячіші голови твердили, що всі вони сьогодні ж вирушать до кордону; тверезіші заперечували — сьогодні, мовляв, не встигнуть.

Хтось запитав, як хлопці думають: скільки протримається ворог. Думки були різні: одні називали тиждень, інші — місяць, а того, що бовкнув “півроку” дружно висміяли, обізвавши панікером і боягузом.

— Та я ж так, не подумавши,}— виправдовувався неборака.

— Думати треба, що говориш! — строго сказав помкомвзводу— 3 таким настроєм знаєте куди докотитися можна?

Помкомвзводу мав дуже войовничий вид, і бійці з повагою дивилися на нього.

КОЛИ намети було упаковано, надійшло інше розпорядження: з лісу нікуди не йти, чекати нової команди на місці. Не було тільки уточнено, як чекати, і бійці довго стояли в шеренгах, аж поки десь перед обходом їм дозволили зіставити в піраміди гвинтівки.

Тоді ж Андрій згадав про лист. Дістав з кишені недописаний аркуш паперу, наспіх дописав, що розпочалася війна і вони вирушають на фронт. Детальніше напише трохи пізніше. Попросивши дозволу командира, побіг до ротного листоноші. Віддаючи йому складений акуратно трикутник, Андрій не знав, що лист цей так і не дійде додому: згорить десь під Житомиром разом з поштовим вагоном.

Вано ж тим часом журився, що пропали його іменини. Зараз, коли почалася війна, годі було й думати, щоб сісти почаркувати. Це б межувало зі зрадою.

— Нічого: от розтрощимо ворога, тоді разом усе й відсвяткуємо,— утішив його командир відділення.— Потерпи трохи.

Він, як і всі командири, тримався молодцем, а на них дивлячись, молодцювато трималися і бійці.

Чекали машин з боєприпасами, а вони чомусь затримувались. Прочекали день, прочекали другий, хвалькуватість потроху злиняла — немає ж нічого гіршого, ніж отаке непевне чекання. До того ж довелося дві ночі підряд спати на землі просто неба. Хоч ночі були й теплі, але в лісі стояло вологе повітря, і всі перед ранком мерзли.

Аж третього дня появилася колона з боєприпасами, її зустріли голосним радісним “ура!”

Кожному бійцеві було видано по дві гранати РГД, по два довгі запали, а також металеві, посічені нарізками чохли для більшого бою. Гранати треба було носити окремо, разом із чохлами на них, запали, замотані у м’яку ганчірку в нагрудній кишені.

Потім видавали набої. Набої лежали у великих коробках із цинку були вони дуже красиві, і кожен намагався захопити якомога більше. Андрієві й Вано дісталася цілісінька коробка. Спершу зарядили великі й плескаті, як сковороди, магазини до кулемета, потім десятизарядні магазини до гвинтівки Вано, решту — зсипали до речових мішків.

Отепер уже можна було й воювати! Гранати приємно обтяжували ремінь. Крім них — ще два патронташі, і плескатий, у ножнах, багнет, і гіанцева лопатка.

Десь перед обідом полк нарешті вишикувався і рушив на фронт. Так принаймні гадали усі, од рядових бійців до командирів. Але вище командування мало свої наміри, і полк протягом шести діб тільки те й робив, що пересувався форсованими маршами вздовж старого кордону: спершу вгору по течії Дністра, потім униз, потім знову вгору.

То були важкі, виснажливі марші. По сорок, по п’ятдесят кілометрів на добу — в спеку, в пилюку, під нещадним сонцем, з кулеметами, гвинтівками, скатами, протигазами, з ущерть набитими речовими мішками, які важчали з кожним кроком.

Андрієві в його відділенні діставалося найбільше: волік на собі кулемет, аж плечі німіли. Він дуже схуд, запалі очі взялися синцями, І коли, траплялося, проходили селом, то жінки, побачивши Андрія, починали плакати.

На сьому добу їх привели туди ж, звідки вони тиждень тому і вирушили: до того самого лісу. Тільки тепер їх не повели у ліс (там стояли гармати), а розвели побатальйонно, поротно, повзводно по лівому березі Дністра та й наказали окопуватись.

— Нащо окопуватися? — сичав Вано, швиргаючи люто землю на бруствер. Він теж дуже схуд, видовжене обличчя його аж почорніло, тоненькі вусики сердито посіпувалися над потрісканими од спеки губами.— Хто сказав окопатись? Де фашисти, а де ми!”

Андрій перелякано цитькав на нього, щоб не почув помкомвзводу, а сам теж дивувався: навіщо їх привели сюди — за десятки кілометрів од далекого фронту. Він, як і більшість бійців, був переконаний, що ворога нізащо не пропустять сюди, до Дністра, але наказ є наказ, його треба виконувати, а не обговорювати. Тож Андрій протягом дня старанно заривався у землю, а праворуч і ліворуч од нього і по всьому березі, що круто обривався до води, то витикалися, то щезали стрижені голови, зблискувало залізо, вилітали шматки білої глини: півторамісячне “сидіння на дотах” стало доброю школою.

Полк до вечора й окопався. Уздовж річки, скільки бачило око, звивалися глибокі траншеї, округлі окопи зі старанно викладеними брустверами, з бійницями, прорубаними в глині.

І вже в тих бійницях ЛЯГЛИ перші гвинтівки, у нішах стали рядками гранати, а ще нижче — скатки, речові мішки, протигази.

Андрійко теж виставив на брусвері кулемет, приклався, поводив сюди-туди довгим стволом,: стріляти буде зручно. Тепер хай тільки поткнуться.

Чекали німців п’:ггь діб. Бійці аж пухли од сну, ворушилися сонними мухами по траншеях, а вдень, пороздягавшись до пояса, смажилися на сонці. Вважалося, що вивчають матеріальну частину гвинтівок та кулеметів, але все було сто разів вивчено, кожен із зав’язаними очима міг би розібрати й скласти гвинтівку, тож розмовляли здебільшого про речі далекі, зовсім не причетні до військових занять.

Жвавішали тільки тоді, коли підходив замполіт: цей обов’язково принесе якусь свіжу новину про події на фронті. Замполіт лише цієї весни закінчив полкову школу, він був усього на рік старший од Вано та Андрія і мав таке ж юне, що не знало ще бритви, обличчя, але в петлицях блищало аж по чотири трикутники, на рукавах нашито по зірці. Отже, він мав знати набагато більше, ніж боєць. До того ж на голові у нього кашкет, а не пілотка, а поверх гімнастерки — нова портупея.

Замполіт про що говорив, а про що і промовчував, і промовчування оте було красномовніше слів. З розмови з ним бійці виносили одне: наші війська б’ють ворога —на всіх напрямках, а якщо фашистам де й пощастило перейти кордон, то ненадовго.

Бійці охоче слухали замполіта, вони просто п’яніли од його слів. І знову нетерпеливі запитання: чому ж їх тримають отут, в не потрібних нікому окопах? На те у замполіта була одна відповідь:

— Так треба.

Наступного листа — його отримала Тетяна — Андрійко написав третього дня, коли відпочив та відіспався. А ще через два дні на протилежному лісистому березі появилися німці.

Почалося все з того, що з самого ранку над ними став кружляти дивовижний літак Наче два літаки взяли та й стулились докупи — з двома фюзеляжами. Пізніше літак прозвуть “рамою”, або “старшиною” за здатність хвилина в хвилину появлятися над нашими окопами. Над траншеями знялася рясна стрілянина: били з кулеметів, стріляли з гвинтівок, навіть з пістолетів. Сотні, тисячі куль летіли угору, а клята машина й не думала падати. Літала, хоча б тобі що: навіть не звернула убік, наче не по ній і стріляли. І коли літак, накружлявшись досхочу, полетів геть, над оповитими пороховим димом траншеями то тут, то там нервово ляскав постріл, а вслід лунало сердите: “Одставить!” Бійці, розчаровані, довго дивилися в той бік, куди зник літак, перемовлялися голосно й збуджено.

Потім по траншеях прокотилася чутка, що ворог уже на тому березі. Забігали, заметушилися знервовані командири, наказуючи, щоб ніхто не витикався з окопів, бійці припали до гвинтівок і кулеметів. Та ворог не давав про себе знати жодним рухом: причаївся в густому лісі, що збігав аж до берега.

“Рама” літала і другого, і третього дня. Методично й спокійно, мов по ній і не стріляли, лише одного разу, коли їй, мабуть, таки допекли, вильнула роздвоєним корпусом, висипала низку важких чорних краплин. Краплини з вищанням понеслися донизу, і не встигли бійці роздивитися, що то таке, як раз за разом ударили вибухи.

Андрій не встиг навіть злякатися. Його штовхнуло в груди, ударило об стінку, порснуло груддям по шолому. Коли він отямився, “рама” вже зникла, а вподовж траншей ламаним ланцюжком куріли неглибокі ямки. Аж тоді Андрій зрозумів, що то були бомби. З гострою цікавістю роздивлявся він паруючі рудуватті вирви, принюхувався до незнайомого досі канудно-солодкого, гіркуватого запаху. Але страху так і не відчував, бо ж ті бомби ніяк не в’язалися в його уяві зі смертю, тим більше що ніхто з бійців не постраждав.

Із страхом він познайомився пізніше, другого дня, о п’ятій ранку, коли на протилежному березі раптом замиготіло, забухкотіло і з блідого неба густо посипалися снаряди та міни.

За якусь мить досі спокійний, дрімотливий ранок щез у смертоносному вихорі вибухів, витті снарядів та мін, хурчанні осколків. Пилюка стала стіною понад траншеями, задвиготіла, затрусилася земля, бійці, задихаючись од ядушного диму, щосили притискалися до стінок окопів. Здавалося: ще мить, ще хвилина — і берег не витримає, обвалиться в річку.

А міни, снаряди падали: в гуркіт, у ревище, в стогін. Це вже був не обстріл, а якась вакханалія вогню, диму і вибухів, у якій не було місця живому. Оглушені, приголомшені, Вано й Андрій забилися аж на дно окопу, позалазили головами в шоломи і лише здригалися, коли особливо близько лунав оглушливий вибух. Тугі гарячі хвилі вільно гуляли траншеями, у вухах дзвеніло, гриміло, вищало, в заціпленому мозку — жодної думки, окрім гарячої, як сама кров, молитви: “Тільки не в мене! Тільки не в мене!..”

Вони отак і просиділи б на дні напівзасипаного окопу заціпенілі, аби не помкомвзводу: охриплий, страшний, він ускочив до них в окоп, стусонув одного, другого. Він щось кричав, люто роздираючи рота,і але вони нічого не чули, оглушені, все ще сиділи на дні рятівного окопу, дивлячись перелякано знизу вверх на помкомвзводу. Тоді він ухопив Андрія за петельки, підняв його на ноги, повернув обличчям до кулемета і проревів у самісіньке вухо:

— Стріляй! Стріляй!..

Аж тепер Андрій зрозумів, що помкомвзводу хоче од нього. Він боязко виглянув з окопу і тоді усвідомив, що снаряди й міни вже не вибухають довкола, вони виють і стогнуть далі, вглиб, а тут лише колишеться дим, смугами стікає донизу, на воду. І там, на воді, біля протилежного берега, гойдаються якісь дивовижні круглі предмети, а біля них метушаться люди у сірому, їх було дуже багато, вони густо всіяли берег, вони бігали не криючись, а з лісу вихлюпувалися все нові й нові натовпи, несучи на руках ті ж чорні округлі предмети, що були й на воді. І поки Андрій зрозумів, що то — надувні човни, ті, що гойдалися при березі, почали одштовхуватись і, зблискуючи короткими веслами, попливли прямо на нього. Як тільки вони попливли, протилежний берег сипонув стріляниною. Стріляли ті, що на березі, і ті, які сиділи в човнах, навіть ті, що вибігали з лісу. Над понівеченими, подовбаними, напівзасипаними траншеями заспівали, затьохкали, зачмокали кулі. І коли б Андрій не встиг перед цим взятися за кулемет, він би не витримав: знову присів би на дно окопу.

Тепер же він чув лише свій кулемет. Досі холодний, німий, кулемет враз ожив, затремтів, затрусився гаряче й зло, і злість та передалася Андрієві. Примруживши очі, Андрій бив довгими чергами, бив по човнах, по німцях на протилежному березі, і коли побачив, як легко вони помирають, то страх геть розвіявся перед мстивою радістю. Він бив і бив, натискаючи на гашетку, і схаменувсь лише тоді, коли сухо клацнув затвор і кулемет замовк До нього знову донеслися чужі, наші й з того берега постріли.

Андрій поспішно зірвав порожній диск, закричав до товариша, що стріляв поруч:

— Диск! Давай диск!..

Вано подав диск, щось вигукнув, показуючи рукою вперед і трохи ліворуч. Андрій глянув у той бік і майже коло самого берега побачив надувний чорний човен, переповнений німцями: одні ще гребли, інші вже звелися, готуючись стрибати на землю. Вода кипіла довкола од куль, а човен був мов заворожений.

Андрій шарпонув кулемет, розвернув його ліворуч.

Де пройшла перша черга, так і не міг роздивитись. Лише за другою човен раптом осів одним боком, і фашисти, падаючи, почали дертися на протилежний, що піднявся високо над водою, борт. Андрій полосонув ще раз і ще. Він бив, поки в тому місці не лишилося нічого, хоча б не міг сказати напевно, він то вціляв чи інші. А коли знову замовк кулемет, повернувся до Вано за черговим диском.

Та диск уже був непотрібний: бій так же раптово ущух, як і розпочався. Ще лящали постріли з нашого боку, а протилежний берег мов вимело. Наче щойно там і не юрмилися німці. Лише посеред річки погойдувались напівзатоплені човни, і на них перевисали у воду мертві солдати. І часом здавалося, що вони зовсім не мертві, що вони перехилилися напитись води: пили і все не могли вгамувати спрагу. Підхоплені течією, човни швидко пливли за водою, а бійці, які щойно стріляли у них, з острахом дивилися на мертвих.

Траншеями уже снували командири, перевіряючи, хто живий, хто убитий. І санітари бігцем пронесли першого тяжкопораненого: вся голова у бинтах, забинтоване обличчя і очі, лише там, де мав бути рот, лишилася закривавлена вузенька щілина: і з щілини тієї проривався болісний стогін. Легкопоранені вибиралися самі: видиралися з траншей, піднімалися відкрито угору, наче те, що вони вже вибули із строю, захищало їх од куль з того берега. Туди ж, догори, на ротний КП, побігли зв’язкові: ці пригиналися, бо не були поранені, отже, по них могли й стріляти. Згори їм назустріч спускалися бійці з ящиками набоїв, гранат, з мішками і відрами запізнілого сніданку. І вже чийсь дзвінкий, збуджений голос без кінця примовляв, як вони дали прикурити фашистам: більше не сунуться. За отим збудженням ніхто не чув, як із заходу високо в небі, став наростати погрозливий гул. А коли почули, то вже було пізно: прямо над головами пливли літаки — трійка за трійкою, ключ за ключем, і земля задзвеніла од реву моторів.

Літаки, здавалося, летіли вглиб, повз наші окопи, але раптом наче роздумали: почали розвертатися, лаштуючись у ланцюжок.

Все затихло, завмерло внизу. З окопів лише витикалися бліді, задерті до неба обличчя з застиглими поглядами, .а над траншеями наче залягла холодна тінь.

— Ну, тепер начувайся! — вигукнув хтось перелякано. Літаки одразу ж один за одним стали падати донизу, на ще гарячі од бою траншеї. Зі свистом і ревом неслися до землі машини з пронизливим, несамовитим виттям, од якого кров холонула в жилах і терпли потилиці. Андрій знову забився на дно окопу, до нього тулився Ван э, і що нижче падав літак, то дужче вони притискалися один до одного, обом уже починало здаватися, що довкола нікого немає, що лишилися тільки вони — двоє. Та ще літак, який, виючи, падав просто на них.

Потім були наче завислі в повітрі чорні веретеноподібні тіла, що одірвалися од щезлого кудись літака; тіла ті на мить зависли в повітрі, а потім стали падати донизу. Андрій скільки міг утиснувся в стінку, і стінка тремтіла, мов у пропасниці, а невидимі тепер веретена розтинали повітря прямо над головою, і свист од них став такий нестерпний, що хлопець, обхопивши каску руками, згорбився, ввіткнувся обличчям у стінку.

Отямився од того, що дуже дерло в горлі. Пахло їдким гаром і ще чимось нудотливим, груди були мов здавлені тугим обручем, серце гупало так, аж боліло в горлі. Голова наче розпухла — тупа й важка. Андрій насилу здер з неї каску.

Звівся на коліна, а на ноги стати на міг: вони підгиналися, огидно тремтіли. І весь він дрижав, мов після тяжкої хвороби, і перед очима пливла-пливла стінка окопу.

Чіпляючись за стінку, врешті звівся. Глибокий до цього окоп був тепер йому лише по пояс. Андрій вхопився за бруствер, хитаючись, подивився довкола, і перед очима все попливло, як на каруселі. Перехилившись через бруствер, став важко, зі стогоном блювати.

Трохи полегшало. Видершись з окопу, спустився до річки, жадібно й довго пив воду, хлюпав на обличчя, голову, груди. В голові трохи прояснилося, і тут він подумав про ворогів, про те, що він у них на виду.

Перелякано розігнувся, глянув на той берег.

Фашистів ніде не видно. Не було нікого й з наших: пошматовані, понівечені окопи враз обезлюдніли. Андрій байдуже подумав, що він, мабуть, лишився один. Скільки він пролежав у окопі непритомний — не знав, мабуть, довго: сонце тоді світило.у спину, а зараз било в обличчя.

Андрійко повернувся до окопів.

По дорозі надибав свій кулемет. Вірніше, те, що лишилось од нього: понівечене залізяччя з розтрощеним прикладом. І як тільки побачив кулемет — подумав про товариша. Невже покинув його самого?

Заглянув у окоп і одразу ж побачив Вано. Помітив би його раніше, аби Вано не одповз у траншею так, що тільки ноги лишилися в окопі Він так і лежав: ногами в окопі, головою в траншеї, і густа чорна чуприна Вано, яку він так випещував і яку героїчно відстоював, аж до позачергових нарядів, була щедро облита кров’ю. Стэашно й застигло дивилися прямо на Андрія припорошені очі товариша.

Андрій позадкував, позадкував од траншеї, все в ньому затремтіло, ослабло, і він, боячись, що знову знепритомніє, важко опустився на землю. І гострий жаль до товариша різонув по серцю.

Згодом звівся. Оминувши подалі те місце, де лежав мертвий Вано, видерся вгору, і тут чекала на нього ще одна моторошна зустріч.

Помкомвзводу лежав, наче спав: таке в нього було тихе, спокійне обличчя. Каска мовби муляла його, він її скинув, і легенький вітерець грався русявим волоссям, обережно обдував непорушне обличчя. Великі робочі руки лежали спокійно і нерухомо, а ноги розкидані широко й вільно. А через груди навскіс, од правого плеча аж до лівого боку, наче хто вишив криваву мережку.

Андрій обійшов і помкомвзводу — не наважився доторкнутися до мертвого,— хоч знав, що треба забрати документи, підібрав лише відкинутий набік автомат, а шолома не підняв. Отак з голою, обстриженою головою і пішов, оминаючи палаюче село, забираючися вгору, до лісу. Андрієві здавалося, що в лісі мають бути наші.

Але й у лісі нікого не було. Лише біліли посічені осколками дерева, та на тому місці, де стояла нещодавно батарея, поміж глибоких вирв валялися понівечені гармати. Андрій не підходив близько, бо помітив тіла кількох гармашів; один з них лежав найближче до нього. Вірніше, це вже була й не людина, а півлюдини.

І той же гіркий канудливо-солодкий дух,— який переслідуватиме віднині Андрійка протягом усієї війни, і застояний поміж дерев чад.

Андрій обернувся й пішов з лісу.

Перед очима, помережаний невеличкими гаями, розкинувся лан. Густа висока пшениця вже дозрівала. Перетоптана, переколошмачена, мов по ній ганяли худобу, а подекуди й з чорними плямами гару. І ніде ані звуку, ні живої душі. Лише гаряче сонце в розплавленому небі Андрій дістав носову хустину, перев’язав вузликами краєчки, натягнув на голову. І рушив пшеницею на схід.

Десь же та повинні бути наші!

Іти стало важко. Довгі стебла пшениці чіплялися за ноги. Мучила спрага, пражило сонце. Аж надвечір Андрійко побачив біля одиноких дерев постать у військовому. Військовий теж помітив Андрія, щось гукнув, махаючи до себе рукою. Зраділий Андрій побіг. Військовий був не один: під деревами, в тіні, стояло ще кілька чоловік.

— До капітана! — скомандував той, що махав рукою, і Андрій, весь підібравшись, підійшов до високого чоловіка у командирському кашкеті та портупеях

— Товаришу капітан…— почав був, але капітан не дав скінчити: дивився важким холодним поглядом, що не обіцяв нічого доброго.

— Що у вас на голові?

Аж тепер Андрій згадав про хустинку. Поспіхом зірвав, :”атис у кулак, а капітан, давлячи Андрія важким поглядом, ставив різкі, як удар батога, запитання:

— Де каска? Протигаз? Скатка? Лопата?.. Ви що — зрадили?

— Товаришу капітан, я не зрадив! Капітан і не слухав.

— Ідіть у цеп!

Андрій повернувся й пішов. Губи тіпалися, з очей котилися сльози.

— Бігом! — ударило в спину. Андрій побіг.

Перестрів його похмурий старшина з неголеним сірим обличчям. Гімнастерка на ньому брудна і пожмакана, колись білий підкомірець почорнів од пилюки. Старшина, мабуть, уже давно не вмивався. Згадка про воду знову розворушила спрагу, але командир ткнув до рук шанцеву лопатку і мовчки показав місце, де саме копати окоп.

— Потіємо, земляче? — пролунав над головою веселий голос.

Андрій розігнувся і побачив бійця, що підійшов не знати коли. Боєць стояв перед ним, широко розставивши ноги, а сірі веселі очі на повновидому обличчі дивилися лукаво і весело.

— Довбай, довбай матінку землю, вона ж тебе й захищатиме. Я вже он до пупа вдовбався,— кинув назад головою.— Давай сядемо спочинемо.

Посідали.

— Ти звідки родом?

Андрій відповів.

— Так і я ж майже звідти! — зрадів боєць.— З Курської області. На Курщині був? ‘

— Не був.

— Не журися — ще побуваєш. Є закурити?

— Не курящий. Пити хочеться…

— Пити? Ну й чудак-чоловік! Он повен бачок з водою, а він слину ковтає! Посидь, зараз принесу.

Він звівся і перевальцем, мов качка, пішов уздовж викопаних уже шанців. Повернувся невдовзі з повним котелком води, а під пахвою — бляшана банка, великий окраєць чорного хліба.

— Пий, тільки не лусни. їсти теж, мабуть, хочеш? — І, не чекаючи відповіді, став одкривати ножем банку.— Горох із яловичиною,— пояснив Андрійкові.— Наскочив на склад — мішок повен набив.

І поки Андрій пожадливо їв (з учорашнього ж дня зернини макової в роті не мав), червоноармієць устиг розповісти, що він воює з першого ж дня.

— Тебе капітан перейняв? — запитав.

— Капітан,— спохмурнів Андрій.

— Бойовий капітан!..

— А старшина чого такий похмурий? — запитав, упоравши їжу, Андрій.

— А ти не був би похмурим на його місці? — заступився боєць.— Один кулемет, та й у тому півдиска патронів.

Тепер спохмурнів Андрій.

— Та ти не вішай носа — за мене тримайся!. Я, брате, вже смалений, мене голими руками не візьмеш,— звернувся лагідно до Андрія. Ще й підморгнув, хвацько насунувши на лоба вилинялу пілотку.

Андрій, вдячно і віддано дивлячись на нового приятеля, запитав, як його звати.

— Василем. А тебе як? От і познайомились. Докопаєш свою нору, приходь до мене в гості. Ну, бувай, бо старшина он уже топає.

Звівся, пішов тим же лінькуватим перевальцем, і Андрійко, провівши його поглядом, знову взявся за лопату.

Тепер, коли напився й наївся, коли відчув себе не самотнім, робота пішла веселіше! Ще й сонце не сіло, а він уже вирив окоп, замаскував старанно бруствер. Підійшов старшина, подав дві гранати, до однієї були прив’язані дротом схожі на бруски мила толові шашки, спитав: і — Танки бачив? — І, почувши,; що Андрій німецьких танків ще не бачив, пообіцяв: — Побачиш. Підпускай ближче і — під іусеницю.— Поцікавився, скільки в Андрійка набоїв. Дістав десяток з кишені, висипав у підставлену пригорщу: — Оце поки що всі. Як добре будеш цілитись, то не так уже й мало. І Іостояв трохи, наче хотів * іще щось сказати, але, так і не і іадумавшись, мовчки пішов. Узявши гвинтівку, рушив до свого нового знайомого й Андрій.

Василь лежав на розстеленій біля окопу шинелі. Спершись підборіддям на кулаки, зирив на червоне призахідне сонце, і кругловиде лице його було вже не веселе, а пройняте смутком.

— Оце дивлюсь так щовечора,— ‘ сказав він, навіть не оглянувшись на Андрійка,— дивлюся і думаю: може, й не побачу нже завтра.

І Андрій уперше осягнув ту просту істину, що й він може завтра померти. Від такої думки в ньому все аж завмерло, і червоне сонце, що повільно сідало на заході, і безконечний, :кілитий пшеницею степ, і поодинокі завмерлі дерева, довкола яких наче струмували зелені дими, навіть дорога, польова, нічим не примітна, яких Андрієві траплялося безліч,— наповнилися такою красою, що аж серце пронизалося щемом, аж сльози набігли на очі. Наче весь світ, мимо якого він досі проходив сліпий і глухий, раптом розкрився у всій своїй величі Андрій дивився невідривно і тужно, пронизаний жалем.

Повечерявши тим же горохом із яловичиною, вляглися рядком спати.

Лежали на Василевій шинелі, дивилися в небо, що потроху засівалося тихими зорями, і в Андрія знову щеміло серце за Іоцією красою. Пригадав раптом Вано, який уже не побачить нічого: ні неба, ні зірок, ні он того сріблястого місяця, який паче виринає з безодні,— і жаль до Вано злився з жалем до себе, бо він і себе уявив уже мертвим.

— Не спиться? — запитав Василь.— Мені теж.. Оце дивлюся в небо і думаю: вік би отак пролежати. Ні тобі війни, ні маршів. Згадаєш мирне життя… Ех! — Враз звівся, спершись на лікоть, повис над Андрієм: — Слухай, у тебе була дівчина?

— Ні,— відповів Андрій, соромлячись: чомусь не хотів признаватися, що таки була.

— А в мене була… Та не одна — дві.

— Дві? — здивувався Андрій.— Навіщо?

1 — 3 двома веселіше. З однією погиркаєшся — до іншої за втіхою йдеш. Я коли б дозволяли, на обох і женився б…

— Як турецький султан? — розсміявся Андрій.

— До чого тут султан! — аж образився Василь.— Просто дівчата такі, що й ту, й ту кидати жалко. Надумаюсь, було, на Валі женитися, за Надею серце щемить. А як Надю заходжусь обіймати — Валю пригадую.

— І вони одна про одну нічого не знали?

— Де ж їм знати, коли Валя в нашому селі, а Надя в сусідньому, за сім кілометрів! Я там на тракторі працював, у бригаді. Ти з якого року в армії? — запитав раптом Василь.

— З сорокового.

— А я з тридцять дев’ятого. Цього літа вже й додому збирався, та війна перебила.

— Слухай,— звернувся до Василя зі своїм Андрійко,— слухай, ти їхні танки бачив?

— Бачив,— відповів неохоче Василь.

— А які вони з себе? — допитувався Андрій.

— Хто?

— Та танки ж, німецькі!

— Та що ти до мене причепився з тими танками! — аж розсердивсь Василь.— Тут хочеться хоч часинку погомоніти по-людському, про війну цю забути, а ти з танками. Надивишся ще, не тужи!

— Я нічого… я просто так поцікавився,— знітивсь Андрій.

— А ти поменше цікавився б. Цікавому перша куля в голову. Давай краще спати, вояко. Ех, Надю-Надю, приснись хоч разок! Або ти, Валю. Яка з вас перша присниться, на тій і женюся. Поспішайте, дівчата.

Василь одразу ж і заснув; зручніше вмостившись, заснув і Андрій.

Прокинувся серед ночі: випитий котелок води дався взнаки. Місяць стояв уже над головою, в його сріблястому сяйві завмерли хліба, дерева, блискуча, мов річка, дорога, тоненький ланцюжок окопів, що перетинав її на горбку, а побіля окопів темніли непорушні тіла зморених сном червоно’армійців. Усе довкола дихало миром і тишею, наче й не було десь німців, а вчорашній день просто наснився.

Та ось на заході затремтіло неживе світло, мерехтливо полилося вгору. І тільки Андрій подумав, що б то могло бути, як у тому ж напрямку тільки вже ближче, злетіла гадюча головка ракети. Прокресливши вогняну дугу, спалахнула яскраво, попливла повільно, стікаючи розплавленими краплинами світла, а слідом за нею злетіла ще одна, ще: там був ворог. Андрій уже хотів розбудити товариша — так йому стало страшно самому, але побоявся, що Василь лаятиметься. Ліг поруч і, щоб не бачити ракет, натягнув полу шинелі на голову.

Прокинувся од того, що його хтось поторсав. Розплющив очі: Василь. Сидів поруч, потягався, лаявся:

— От привчив, клятий німець: як шоста година, так і проснуся! Коли б не ліг, а о шостій обов’язково прокинуся.

Довкола ворушилися бійці. Хто потягався, а хто збирав і ісхитру постіль чи потягнувся до яру вмиватись: там дзюркотав невеликий струмочок. Кілька ж чоловік, які були всю ніч у дозорі, спали: старшина наказав їх не тривожити.

Андрій і Василь теж пішли вмиватися. Чисте вранішнє сонце сліпило їм очі, обважніла од роси трава переливалася мільярдами вогнів — вони ступали по тому вогняному килимові, й ботинки враз стали мокрі. Спустившись донизу, пороздягались до пояса, стали вмиватися. Всі нічні страхи, що обсідали Андрія, одразу ж забулися: просто не вірилось, що в отакий ранок може скоїтись щось лихе.

Повернулися до окопів. Похмурий старшина роздавав черствий хліб, брикети горохового супу: сухий пайок, що його ні в чому було й приготувати. Бійці, тихо лаючись, гризли брикети, запиваючи щедро водою, Василь же дістав із свого речового мішка аж дві банки консервів:

— Поїмо, щоб дома не журилися? Подумав, подумав, відчайдушно махнув рукою:

— Ех, де моє не пропадало! — І закричав: — Хлопці, налітай — всіх пригощаю!

Зчинився шарварок. Бійці товпились довкола, хапаючи один з-поперед одного банки. Роздавши консерви, Василь підніс одну й старшині, а потім повернувся назад, потрусив порожнім мішком:

— Торбинко, торбинко, яка ж ти була повна та гарна. Після сніданку пролунала команда розходитись по окопах,

не стирчати на белебені. Бійці мовби провалювалися під землю: де тільки маківка стирчить із окопу, а де нічого й не видно. Андрій пошукав очима Василя, і коли той висунувся із свого окопу та махнув до нього рукою, він так і засвітився йому назустріч.

Німців довго не було, хоч Василь казав, що вони наступають тільки рано-вранці, щоб не пережаритись на сонці. Та, певне, щось зіпсувалося сьогодні у добре відрегульованій ворожій машині, бо минуло аж дві години, а може, й більше, поки на польовій дорозі, на обрії, піднялася курява і чорні рухливі цятки швидко покотили вперед До Андрія долинув приглушений

7 А.Дімаров

193

тріск моторів. З окопу в окоп почала передаватись команда не квапитися стріляти, а підпускати поближче.

Андрій виставив на бруствер дві гранати, поклав перед собою гвинтівку, спробував упіймати в проріз прицілу один з мотоциклів, але нічого не вийшло: гвинтівка стрибала в руках. Його бив отой нервовий дрож, який нападає на людину в передчутті небезпеки, тим більше що він уже знав, що таке бій і чим він може скінчитись для нього. Зціпивши зуби, він все ж прицілився і вистрілив.

І одразу ж довкола застукотіли постріли. Бив наш кулемет, тріщали гвинтівки, передні мотоцикли, диркнувши сердито із кулеметів, завернули з дороги в пшеницю, і вже звідти, невидимі, сипонули вогнем. Стріляючи, вони розтікалися праворуч і ліворуч, а по дорозі підкочували все нові й нові мотоцикли і завертали в пшеницю.

Андрій устиг вистріляти обойму і почав уже другу, коли над ріденькими нашими окопами, прориваючись крізь стрілянину, пролунав чийсь високий розпачливий ГОЛОС:

— Браття, обходять!

Андрієві одразу ж здалося, що стріляють не тільки попереду, а й з боків, і навіть позаду. Жодна сила не могла вже втримати його в окопі, тим більше що із сусідніх шанців стали вискакувати згорблені постаті, а стрілянина стала мов іще шаленішою, кулі так і вищали довкола. Андрій одним махом вискочив з окопу і дременув за іншими.

Біг полем, і в обличчя било важке, колюче колосся. Скотився у балку, де ще сьогодні вмивався, перелетів через струмок, подерся наверх. Хтось важко гупотів у нього за спиною, хтось його обганяв, а когось він сам наздоганяв,— Андрій біг, уже й не тямлячи, куди біжить.

Недалеко од тих дерев, де його вчора перестрів капітан, його щось ударило в праве плече, повалило на землю. Він одразу ж і підхопився, нагнувся поспіхом за гвинтівкою, але права рука була мов не його — повисла мотузкою. І з жахом побачив Андрій, як по рукаві гімнастерки швидко розповзаються темні плями. По руці побігло, побігло мокро і гаряче, й долоня, зап’ястя ураз пробагрянилися кров’ю.

В Андрійка все пішло обертом перед очима, він захитався, опустився на землю. І,тоді той, що тупотів позаду, підхопив його, рвонув догори, закричав над самісіньким вухом:

— Ти що?! Німців хочеш діждатися?!

Василь! Андрій аж схлипнув, побачивши товариша, а той, поставивши Андрія на ноги, знову крикнув:

— Бігом! ,

Тягнув уперед, під рятівні дерева. І Андрій, спотикаючись, біг. Земля гойдалася перед очима, туманилось у голові. Вони добігли до крайнього дерева, і дерево вистрілило їм навстріч корою, сипонуло гіллям та листям, а позаду пролунала довга черга. Василь шарпонув його набік, побіг іще швидше.

Попадали аж за деревами в густу високу люцерну. Запалено дихали, аж стогнали обоє, а фашисти все ще стріляли, трохи мов забираючи вбік: в усякому разі, над ними вже ніщо не свистіло, не тьохкало.

Одхекавшись, Василь запитав співчутливо:

— Болить?

Андрій ствердно кивнув. Заніміла рука оживала, боліла все дужче, а в плече мов хто засунув жарину. Весь рукав був чорний од крові, кров текла вже й по грудях, по спині Андрійко, зблідлий, щосили стискав зуби, щоб не застогнати.

— Зараз перев’яжу — одразу полегшає! — сказав Василь. Андрій з довір’ям і-надією дивився на товариша, який

діставав із речового мішка індивідуальний пакет, маленький складаний ножик.

— Доведеться гімнастерку розрізати. Видужаєш — нову пошиють.

Андрій заплющив очі, щоб не бачити, як товариш добиратиметься до рани. Йому все дужче боліло, біль розливався по всьому тілу, й він боявся, що знепритомніє.

— Зараз… зараз…— доносився далекий голос товариша.— Потерпи трохи. А, ч-чорт!.. Ну, от і все.

— Рана велика? — спитав Андрій, все ще не розплющуючи очей.

— Невелика. Крові тільки вийшло багато. Та нічого: ось доберемося до санбату, там тебе одразу відремонтують. Ти полеж, відпочинь, а я тим часом у розвідку змотаюся.

Андрій покірно поклав голову на м’яку люцерну, попросив лише товариша, щоб той не заходив далеко: над усе боявся лишитися наодинці.

Трохи мовби полегшало. Лише там, де була рана, болісно смикало, віддавало по всій руці. Змучене тіло впивалося прохолодою; стрілянина вщухла, тільки здалеку докочувалося важке гупання гармат, та час од часу гуло в небі. Приколисуючи здоровою рукою поранену, Андрій тихенько стогнав і чекав на товариша.

Потім вони довго йшли. Андрій ледь переставляв ноги, їм стрічалися військові, колонами й поодинці, вони, перш ніж

7*

195

підійти, довго до них приглядалися,— чи не німці, але тих, на щастя, ніде не було. Один сержант їм пояснив, що ворог повернув на північний схід, там тепер і точиться бій, а тут усе спокійно. Він же й показав, як потрапити до санбату, і оддав їм баклажку з водою, коли Василь спитав, де б тут напоїти пораненою. Після зустрічі з сержантом вони вже пішли веселіше, не ховаючись, і таки добралися до санбату.

Тут вони й розлучилися: Андрія одразу ж забрали в операційний намет, а Василеві наказали вертатися в свою частину.

Василь не заперечував. Та куди ж йому вертатися, коли од тієї частини не лишилося й сліду?

Тим часом Андрія завели до намету, посадили на стілець, наказали покласти праву руку на стіл. Гостро пахло йодом і кров’ю, у великому тазу червоніла купа закривавлених бинтів. У лікаря, який підійшов до нього, халат був червоний од крові, і очі його були червоні од безсоння та втоми. Лікар примовляв підбадьорливо:

— Нічого, молодий чоловіче, нічого, все буде гаразд,— а тоді гукнув, щоб принесли півсклянки спирту.

— Спиртус-винус, доводилося пробувати?

— Ні,— кволо усміхнувся Андрійко.

— Розбавте водою! — гукнув знову лікар, і коли інший чоловік у халаті приніс склянку білої рідини, сказав до Андрійка: — Пий, тільки до дна. Одним духом. Ну!..

Андрій слухняно приклався. Рідина вогнем обпекла піднебіння, горло. Андрій задихнувся, закашляв, так і не допивши до дна. Лікар, підхопивши спритно склянку, оддав санітарові.

— Зараз тобі полегшає,— сказав, і Андрій відчув, що йому й справді полегшало. Щось гаряче й приємне потекло по жилах, у голові зашуміло, а перед очима попливло, як на гойдалці.

Став звиватися од нестерпного болю лише тоді, коли лікар узявся оддирати присохлі до рани бинти.

Санітарний поїзд, на який посадили після санбату Андрія, більше тижня повзав по Україні, не знаючи, куди приткнути оббинтований, закривавлений, що марив, стогнав, кричав і лаявся, свій вантаж. Зупинився спершу у Вінниці, потім у Кіровограді, врешті поповз на Дніпропетровськ, але й там його не змогли прийняти, і він покотив без зупинок все далі й далі на схід, аж. у Сталінград.

їх розмістили у чотириповерховому готелі, обладнаному під військовий шпиталь. Все аж сяяло новизною і свіжістю, у і

високих палатах — по три, по чотири ліжка, в коридорах — довгі килимові доріжки, фікуси й пальми, важкі плюшеві штори на вікнах. Не шпиталь, а рай. ІТрранені, в свіжій білизні, в довгих халатах і в м’яких, на босу ногу, капцях, щойно з-під гарячого душу, захоплено оглядали всю оцю розкіш, і, змучені дорогою, висотані болем, обличчя їхні втішно рожевіли.

Андрія помістили до легкопоранених: один стрибав на милицях, другому куля прошила ліву долоню. Він і досі лаяв ту кулю, а вірніше — німця, який ухитрився так його підстрелити, бо замало не попав під трибунал: молоденький лікар санбату, який робив перев’язку, запідозрив, що він самостріл. І коли б не поранений командир його ж таки взводу, на очах якого він і впіймав дурну оту кулю, йому б таки добре перепало.

їх у той же день тювели на перев’язку та огляд, і вони верталися зблідлі й одразу ж лягали на ліжка.

Андрієві дісталося, мабуть, найбільше: одне з поранень було сліпим, куля застряла десь у м’якоті, і, поки її зондували, він двічі непритомнів. На ніч дали якийсь порошок, і він міцно спав аж до ранку.

Після тривалої перерви Тетяна отримала знову од сина листа: Андрійко повідомив, що лежить уже в госпіталі — аж у Сталінграді, що його поранено в праву руку й праве плече, що цей лист пише товариш по палаті, але хай мама не тривожиться: рана легка, кістку лишень зачепило, і він незабаром знову піде на фронт.

З листом у руці, не гамуючи сліз, метнулася Тетяна до Колядка: вона мусить негайно їхати до сина! Колядко не став відмовляти, лише сказав, що сам відпустити не може, а треба спитати в райвідділі, і Тетяна не відходила од нього, аж поки він не подзвонив у район.

Прямо з сільради Тетяна побігла додому. Хотіла в той же день і виїхати, але господарі вмовили почекати до ранку. Все одно ж сьогодні не встигне, бо поїзд на Харків іде лише вранці, тож пощо сидіти всю ніч на вокзалі? Тим більше що Васильович обіцяв дати підводу вдосвіта й одвезуть. А Данилівна — напекти пиріжків. Бо як же без гостинця?

До півночі збиралася в дорогу Тетяна. Помагала Данилівні, вкладала у кошик ще пиріжки гарячі, глечичок меду, два шматки сала. Кошик важкий, бо довелося покласти ще й харчів на дорогу: час же воєнний, хто його зна, де вдасться поїсти.

— Як же ви й дотягнете? — журилася Данилівна.

— Дотягну! — відповіла Тетяна. Була вже думками в дорозі, молила Бога, щоб швидше минула ніч, в яку — знала — не зімкне й очей. Просила Данилівну приглянути за Івасем, який, почувши, що мама збирається до брата, спершу ревів, щоб узяла і його, а потім став нахвалятися, що він теж поїде — слідом за мамою, а ні, то піде на фронт.

— Ось візьму лозину, я тебе навоюю! — врешті розсердилась Тетяна.

Син умовк нарешті. Тетяна, як була зодягнена,— прилягла на ліжко.

Та їй так і не судилося ту ніч заснути: обережно прочинилися двері, почувся тривожний шепіт Васильовича:

— Олексіївно, не спите? Вийдіть, послухайте, як німці летять. Тетяна схопилась, вибігла надвір.

Небо було високе і чорне, все у зірках. Васильович, простоволосий, у білій сорочці, стояв посеред двору, задираючи вгору обличчя, до нього налякано тулилася Данилівна. Вона часто хрестилася, як хрестяться баби перед грозою або ще перед якимось стихійним лихом, од якого нема порятунку. А Васильович стояв мовчки й напружено, наче хотів прозирити тьму, що нависала над головою.

Тетяна теж завмерла, прислухалась.

Спершу не почула нічого. Та згодом, коли повернулася обличчям до заходу, вловила неясний вібруючий звук. Він то виникав, то згасав, мов он там, на заході, хтось поснував павутиння і в павутинні отому дзижчала зав’язла муха. Ось вона врешті видерлася.

— У-у-у! — заспівали її звільнені крила.

Звук усе наближався, все наростав, виповнюючи небо, аж поки над головою залунав натужний, переривчастий гул. Щось жорстоке, хижо націлене було в тому гулі, щось зле і нещадне. І тоді не тільки гул, а й небо ставало ворожим, немов якась люта сила взяла та й підмінила його на чуже й страхітливе.

Молодість брала своє: вже за тиждень Андрій весело ходив по палаті. Рани потроху затягувались, перев’язки щораз були легшими. Навіть двічі побував у кіно.

Оживши, Андрій знову пригадав чорняву дівчину, яка стрічала його на пероні і все не приходила, хоч і пообіцяла на прощання,— напевно, знайшла когось сміливішого. Він, може, і не згадував би її, аби не сусід, отой поранений у долоню, який назвав себе Льонькою і прізвище якого було

Вєтлугін. Непосидющий, веселий] він з першого ж дня став малицятися до молоденької сестрички, а коли дістав одкоша, завів собі дівчину з міста. Дівчина майже щодня провідувала його, Льонька уже мав її фото й похвалявся.перед товаришами, що хай тільки видужає — обрв’язково, хоч на кілька днів, утече до неї:

— Далі фронту не пошлють.

Він же й став липнути до Андрія:

— А ти чого гав ловиш?

— Не встиг познайомитись,— відповів зніяковіло Андрій і :іпову пригадав чорняву дівчину.

— Так чого ж ти, чудак-чоловік, ждеш у моря погоди? Пішли на СП!

Так Андрійко дізнався про “спостережний пункт”.

І Іункт цей містився на другому поверсі, на великому балконі, що нависав над тротуаром. На ньому завжди товпилося повно поранених. Одні роздивлялися перехожих, інші, перехилившись через перила, щось гукали донизу, треті для чогось тримали в руках трикутні конверти.

— Бачиш, скільки дівчат мимо проходить,— показав донизу Вєтлугін.— Вибирай: котра сподобається, з тією й знайомся.

Внизу й справді часом проходили дівчата. Але як же з ними знайомитись? Не кричати ж на всю вулицю.

— Пішли писати листа,— розвіяв Андрійкові сумніви Льонька.— Без листа, брате, справа не вигорить. Почнемо так: “Чарівна незнайомко…”

— Чому чарівна?

— А ти що: відьмою її хочеш одразу назвати? Слухай мене і пиши, що кажу.

Діставши олівець і папір, Вєтлугін став писати лист, бо Андрій правою не міг, а лівою не навчився.

“Чарівна незнайомко! — спритно виводив Вєтлугін.— Ось уже тиждень я про вас тільки й думаю…”

Склавши лист у трикутник, Вєтлугін великими літерами надписав: “Вам особисто”,— і поволік знову Андрія на балкон.

— Бачиш оту поштову скриньку навпроти? Як вибереш дівчину, кидай лист і проси, щоб однесла до скриньки.

— А як візьме і вкине?

— Не вкине. Ти що: жіночої цікавості не знаєш? Обов’язково прочитає адресу! Це вже, браток, діло провірене.

Вони довго висіли на перилах: Андрій усе не наважувався гукнути незнайому дівчину. Врешті Вєтлугін, якому набридло підбадьорювати товариша, одібрав у нього лист.

— Оця подобається? — І не встиг Андрій головою кивнути, як він покликав: — Дівчино, дівчино! Вкиньте, будь ласка, в скриньку ось цього листа!

Лист упав їй до ніг. Дівчина нахилилася, підняла, понесла його через вулицю (в Андрійка серце так і тьохнуло), та одразу й зупинилась.

— Клює! — штовхав Андрія у бік товариш.

Так і не дійшовши до скриньки, вона обернулася, пильно подивилася на балкон: хотіла, певно, роздивитися того, хто їй кинув лист.

— Махни рукою! — сичав Льонька.

Андрій несміливо махнув. Дівчина усміхнулася, потім, не витримавши, розсміялась, кивнула головою й пішла. Ще раз оглянулась на балкон, коли завертала за ріг.

— Став могорич,— плескав по здоровому плечу Леонід.— Не дівчина — казка! Хочеш мінятися? Я тобі свою і цей ось командирський ремінь у додачу.

Андрій лише всміхався. Йому було ніяково й радісно, якась тепла хвиля підкочувала до серця, життя стало враз набагато привабливішим, він уже мріяв про те, як зустрінеться з незнайомою дівчиною, і боявся, й чекав на ту зустріч. І коли другого дня, після обходу лікарів, у двері просунулася стрижена голова й, поводивши цікавими очима по палаті, спитала: “Хто тут Світличний? Там до тебе прийшли!” — кров так і бухнула Андрієві в обличчя.

Товариші по палаті одягали його довго й прискіпливо. Леонід віддав свій халат — свіжіший і довший, щоб не було видно підштаники, вилив на Андрія півфлакона одеколону.

— Дій, як на фронті! “Ура!” — і в атаку!

Андрій повільно спускався широкими сходинами, у високий, як грецький храм, вестибюль з мармуровими колонами, з високими пальмами, а серце стукотіло так, як не стукотіло, здається, і в окопі, коли чекав ворога. Став на останню мармурову сходинку, визираючи дівчину, і тут його збоку обпік знайомий, найрідніший у світі голос:

— Андрійку!

Вражений, він повернувся, застиг через увесь зал до нього бігла мати.

Побувши з сином два дні, Тетяна зібралася додому. Цього разу не купувала квитка: не було за що. Коли ще їхала у Сталінград, у неї вночі вкрали кошик з гостинцями, і Тетяна оддала синові усі до копієчки гроші. В той час не думала, як повертатиметься додому: бачила лише пораненого сина.

Тепер же стояла у вокзалі без копійки в кишені, розгублена, а довкола аж гуло од людей, що снували розтривоженим мурашником.

Врешті Тетяна вирішила звернутись до котрогось із залізничників. Чергового, що ходив у червоному, як жар, кашкеті, не могла упіймати, та до нього й пробитися за людьми було неможливо, тож Тетяна вибрала залізничника з лагідним обличчям і, кваплячись, боячись, що він її не дослухає, розповіла про свою біду.

їй повезло: залізничник виявився не тільки доброю людиною, а й земляком. Він довго чухмарив потилицю та все примовляв: “Що ж мені тепер з вами робити?” — та врешті сказав почекати, тільки не сходити з місця, бо тоді хтозна, чи він її зможе знайти.

— Піду, може, що й придумаю. Залізничник повернувся за годину, не менше.

— Пішли! — Вивів її на перон, а потім вони пішли через колії.— Поїдете з військовими. Ледь ублагав начальника. Якби не сказав про вашого сина — нізащо не погодився б. Глядіть же: питатиме, скажете, що ви — моя родичка. Я за вас поручився.

Але начальник ешелону, літній уже капітан, навіть не спитав ні про що у Тетяни. Провів до теплушки, приліпленої аж у хвості довжелезного, заставленого гарматами ешелону, гукнув старшину Соловйова й сказав йому, що оця жінка ще разом з ними. Старшина, такий же літній, як і капітан, одразу ж подав Тетяні широку, як лопата, долоню:

— Залазьте, громадяночко, бо скоро будем рушати. Та й комендатурі нічого мозолити очі.

І справді: не встигла Тетяна роздивитись, куди вона потрапила, як уздовж ешелону прокотився брязкіт, вагон смикнуло раз, вдруге. Спершу повільно, потім швидше і швидше попливли червоні, сині, зелені вантажні й пасажирські вагони, що стояли на інших коліях.

Набираючи швидкість, поїзд помчав на захід.

Зупинялися тільки на великих станціях, та й то ненадовго. Лише для того, щоб засапані два паровози, які тягнули довжелезний ешелон, напоїти водою. Бійці вискакували з вагона, старшина щоразу кричав їм, щоб далеко не забігали, бо можуть одстати, попереджав про це й Тетяну. Він узяв її, як то кажуть, на повне військове утримання і щоразу, коли сідали їсти, запрошував обов’язково і Тетяну:

— Не бійтесь, не об’їсте!

Бійці, такі ж юні й зелені, як і Андрійко, явно соромилися Тетяни; присутність оцієї набагато старшої, що їм у матір годилася, жінки сковувала їх. Один старшина поводив себе так, наче Тетяна давно була зарахована до їхньої частини. Спокійно давав розпорядження, з таким же спокоєм вислуховував команди начальника ешелону, а випадала вільна хвилина — підсідав до Тетяни. Запалював цигарку, заводив непоквапливу розмову.

Розповідав більше про себе: про своє село, хату, сім’ю. Не хвалився нею, а лише стверджував той факт, що є у нього дружина і троє дітей, і старший теж десь воює, що в їхньому селі без одного триста дворів, а їхній колгосп був минулого року учасником виставки. Розповідав докладно, грунтовно, як це вміють робити лише селяни: і які в них коні, і що заклали цієї весни корівник на двісті голів, і який чекають урожай. Лише про війну не почула од нього жодного слова Тетяна. Про війну говорили більше й охочіше молоденькі бійці — вони затівали палкі суперечки, доводячи один одному, яка зброя грізніша: гармати чи танки. І тоді старшина вибачливо дивився на них і похитував головою: що з ними поробиш? Діти.

На третю добу ешелон, що мчав, як несамовитий, зупинився на хвилину в Хоролівці. Тетяна вже знала, що зупинка ця непередбачена, старшина ходив під час стоянки у Полтаві до начальника ешелону і про все з ним домовився. Тож Тетяна, зіскочивши на перон, довго дивилася вслід червоним, вогникам, що віддалялися, і з сумом думала про старшину, про бійців, які стали їй близькими і рідними.

Коли ж вогні зникли і стих віддалений шум, вона одразу ж пішла з перону: думками була вже біля меншого сина, якого не бачила більше тижня.

За цей час у селі не сталося якихось особливих подій. Хіба що на шляху, за п’ять кілометрів од Тарасівки, появилися евакуйовані: на підводах, а то й пішки чи впряжені у невеликі візки. Жінки бігали на шлях, бігала з ними й Данилівна і потім ніяк не могла заспокоїтись — які ж вони нещасні та зморені.

— І куди їдуть? І що з того буде? — побивалась вона, а Васильович тільки супився та смалив цигарку за цигаркою.— Ото взявся курити на старість! — скаржилась Данилівна.— Хату геть засмородив!

І ще одна новина зустріла Тфтяну: заарештовано Курочку.

З Курочкою зовсім уже сталося диво. Завжди ж ходив нижчий трави, тихший води, тримався спасенної лінії: яка ваша думка, така і моя, а це наче сказився. Ні сіло ні впало став усіх переконувати, що нашим нізащо не втриматися супроти німця і що жити радянській владі лишилося ось стілечки. Тут він одміряв кінчик нігтя, та ще й спльовував собі під ноги.

— Хоч воюйте, хоч ні — все одно німець візьме верх! То краще одразу здатися — не лити зайву кров.

І то хай би шепотів комусь на вухо, а то дер свого рота дурного мало не при всьому селу. А коли Приходько став лякати його Твердохлібом, він і зовсім розперезався:

— Що мені ваш Твердохліб! Твердохліб хай за своєю головою плаче: ось прийдуть німці, ми його спитаємо, як він село розоряв!

Такі розмови не могли, звісно, не докотитися до голови тарасівської артілі.

— Та-ак… Заворушилось гадюччя?

Одсунув шухляду, дістав пістолет. Як виходив із контори, комірник, що трапився йому назустріч, аж одскочив.

— Запрягай! — гукнув на Якима.

Скочив на бричку — і до Курочки. Лупонув ногою у двері, не виймаючи праву руку з кишені, ввалився до хати.

Курочка саме обідав: ласував гарбузовою кашею з молоком. Поруч — жінка, така ж гостроносенька та невеличка, і діти — курочки курочками, з круглими, як у тата, очима. Курочка як побачив Твердохліба, то й зрадів. Мов чекав його — не міг дочекатися.

— Та сідайте ж до столу!

У Твердохліба і жовна на обличчі заграли:

— Ану збирайся!

— Куди? — витріщився Курочка.

— На куди кину гору! — Вихопив пістолет, гримнув, обпікаючи Курочку шаленим поглядом: — Марш, контра, з хати!

Жінка, звісно, у плач, діти — у крик, Твердохліб на те нуль уваги. Підштовхуючи дулом у спину, вивів простоволосого Курочку на вулицю, наказав сідати до брички:

— Спробуй тільки поворухнутися — як собаку пристрелю! Курочка — робити нічого — поліз. Став на бричці, мов на

трибуні, простоволосий, розхристаний, зі слідами гарбузової каші на підборідді, закричав до сусідів, які боязливо визирали з-поза ТИНІВ:

— Люди добрі, прощайте: за святу правду страждаю! Сусіди так і поприсідали. Твердохліб же смикнув щосили Курочку за полу:

— Ану сідай, правдолюб!

Не ховаючи пістолета, сів поряд з Курочкою. І в дорозі вів себе Курочка так, мовби у нього й справді кілька клепок з лоба вилущили. Інший у штани одразу наклав би. Курочці ж хоча б тобі що! Мовби й радий, що Твердохлібові в руки попався.

— І куди це ви мене везете?

— Прищем — побачиш.

— Повертали б краще додому. Все одно ось-ось німці будуть.

— Німців ждеш, падлюко?

— А чим німці не люди? Що вони мені зроблять такого? Це вам їх треба боятися, а мене вже ніхто з дурного Івана не скине.

Патякав, патякав, аж поки Твердохліб зовсім утратив терпець: пригрозив, що як не закриє пащеку, то тут, на дорозі, й пристрелить.

Здавши Курочку куди слід зайшов у райком. У першого сиділи якраз Путько, прокурор, начальник міліції, але Твердохліб не став чекати в приймальні: як-не-як — теж член райкому.

— Можна?

Поручкався з усіма, сів на вільний стілець.

— Як у тебе справи? — поцікавився перший.— Здаєш хліб?

— Хліб здаємо… А це ворогів народу взялися здавати!

Не чекаючи, поки почнуть розпитувати, розповів про Курочку.

На хвилину повисла важка мовчанка. Потім заговорив секретар. Голос у нього глухуватий, на обличчя сірою плівкою лягла втома: забув, мабуть, коли нормально спав.

— Що ж, цього треба було й чекати. Всяка наволоч голову попіднімає…— І, продовжуючи, мабуть, перервану Твердохлібом розмову, повернувся всім корпусом до нього: — Слухай, от якби ми надумались організувати партизанський загін… На той крайній випадок, якщо ворог тимчасово окупує район… Ми, звісно, в це не віримо, наша армія зупинила фашистів скрізь по Дніпру— але береженого, як то кажуть, і Бог береже… То кого б ти порекомендував нам, товаришу? За кого міг би поручитися своїм партійним квитком?.. Подумай як слід, не поспішай…

“Он воно що!” — холодком залоскотало Твердохлібові в грудях. Досі навіть у думці не допускав, що німці можуть дійти |аж сюди. А воно он що виходить!..

1 — Пишіть мене, товаришу секретар! — сказав, наливаючись відданістю.— Хоч зараз готовий…’

— Про вас зараз мова не йде. Ви людина провірена й так… 1 “Ага, будуть перевіряти усіх, кого назову”,— догадався Твердохліб.

— Називай тільки надійних, таких, щоб були навскрізь просвічені!

| Це вже Путько. В зв’язку із війною поголив голову. Дивиться строго, вимогливо: хоч ти мені й “синок”, але час тепер знаєш який?.. То ж то й воно!..

— Дозвольте подумати? — тихіше уже Твердохліб.

‘ — Подумайте,— секретар.— От вам папір, олівець, сідайте ЇЙ пишіть…

Одійшов Твердохліб в кінець довгого столу, за яким засідали члени бюро, замислився: кого писати? Нешерета?.. Можна було б і Нешерета: голова ж сільради, комуніст, кому ж іще й бути в партизанському загоні!.. Але одна справа — в мирний час, а інша — у воєнний… Хіба можна поручитися, що Нешерет воюватиме як слід, коли він і власної тіні боїться?.. Ні, дядькові Петрові вже краще кудись на Урал, хай там помагає кувати перемогу…

Свого першого заступника теж, повагавшись, одкинув. Тиждень тому вписав би, а зараз не міг. Не міг поручитися за нього партійним квитком після однієї розмови! В конторі, пізно увечері, коли залишилися вдвох.

“Що ж воно коїться, Володимире Васильовичу: одступають та й одступають на заздалегідь підготовлені позиції?.. А коли нарешті зупиняться?.. За Уралом?..”

“Ти мені кинь! — визвірився тоді на нього Твердохліб.— Звідки ворожу цю плітку узяв?”

І хоч заступник потім клявся-божився, що то просто так про Урал ляпнув, не подумавши, Твердохліб все одно не запише його до списку.

Комірника можна було, комірник по-справжньому йому відданий: кожне слово його стереже, але й за комірником немало гріхів водилося. І хтозна, як він себе поведе в скрутну хвилину…

Хіба що Колядка?.. Директора школи і теж комуніста?.. А історія з отим заарештованим учителем?.. Записали ж йому тоді сувору догану за притуплену класову пильність… Ні. не можна й Колядка!

Бригадира згадав, не Миколу Приходька, а іншого. Цього можна було б записати, в цього анкета чиста, і правильну лінію веде, так дуже ж до своїх родичів прихильний! А в партизанському загоні про родичів забудь, бо на те й боротьба: жорстока, нещадна…

І бригадира одкинув.

Іще подумав про Ганжу. От кого б у партизани! Учасник же громадянської, голова комнезаму, радянську владу, можна сказати, за пазухою коло серця носив… Носив… Ото ж то й воно, що носив… А в тридцятому році взяв і схибив… То де гарантія, що не схибить і зараз?..

Так і не записав нікого до списку.

— Написали? — врешті спитав секретар.

— Не написав,— глухо Твердохліб. Про свої сумніви говорити не став — сказав інше: — Подумати треба, порадитись — це ж не на весілля!

Секретар глянув невдоволено. Зате Путько Твердохліба під захист узяв: одразу видно, що в “синка” висока класова пильність. Тут крізь десяток сит просіювати треба, щоб непевний елемент в наші ряди не затесався, або ще гірше: фашистський лазутчик.

Прокурор теж підтримав Путька. Не згодився з ними лише начальник міліції. Молодий, нещодавно призначений, і вдачі, видать, запальної. Як так перебирать та роздумувати, то дочекаємося, що партизанський загін німці нам формуватимуть! Ви що, зведень не читаєте?..

— Читаємо,— примружив очі Путько.— Тільки не панікуєм, як дехто…— І, повернувшись до першого, який мовчки слухав суперечку: — Моя думка така: краще зовсім загону не мати, аніж хоч одного сумнівного елемента до того загону зарахувати!

— А директива? — нагадав секретар.

— А я що, супроти директиви? — аж розсердивсь Путько.— Я за всі директиви обома руками… Тільки я проти того, щоб допускати в партизанський загін будущих шпигунів та зрадників.

— Гаразд ми до цього питання повернемось,— відповів секретар.— А ви, товаришу Твердохліб, все ж подумайте: кого зможете рекомендувати в партизанський загін.

— Добре, подумаю,— прощаючись, пообіцяв Твердохліб, хоч наперед уже знав, що нікого не зможе порекомендувати.

Одразу ж за Хоролівкою, як тільки піднявся на горб, прослались лани. Хліба майже скрізь скошені, поля всіяні копами й полукіпками, де-не-де височіють уже й скирти А он там висить хмарою курява, лунає гул молотарки. Працюють переважно жінки й підлітки, чоловіків майже не видно, хіба що біля барабана молотарки. Та й то як не голова лиса, то борода сива. Війна ж

І вперше з тривогою подумав Твердохліб, що війна може прийти і сюди, а він, чесно кажучи, не був до цього готовий.

Досі надіявся, та що там надіявся — був переконаний твердо, що наступ фашистський не триватиме довго. Спершу всім твердив, що німці далі старих наших кордонів не дійдуть, там і захряснуть; коли ж гітлерівці прорвалися через старий кордон і в зведеннях став згадуватися Житомирський напрям та запеклі бої під Одесою, Твердохліб усі надії поклав на Дніпро, їздив же на республіканську нараду до Києва, і в очах його досі довжелезний міст через річку, і як він дивився у вікно вагона, вражений могутнім розливом ріки, водяним безмежжям Дніпра. Та жодній у світі техніці не подолати такої перепони!

А тепер виходило, що може і подолати.

І чим довше роздумував Твердохліб, тим неспокійніше, тривожніше ставало на душі. Досі звичний ритм життя ламався, насувалося щось нещадне та невблаганне, і він ще не знав, що мав робити. “Піду в партизанський загін,— подумав нарешті.— Все за димом пущу й піду!”

Недалеко от Тарасівки зупинився: почувся якийсь ніби гул. “Літаки?” Але літаків не було видно, як не вдивлявся у небо, гул же докочувався із-за обрію, і Твердохліб, звівшись на бричці, повернув туди голову. Там гуло й гриміло то тихіше, то дужче, і весь довколишній степ, з його стернями і стогами, копами й полукіпками, з хуторами і селами, враз мов укрився холодною тінню. “Оце воно й починається!” — подумав Твердохліб. Опустився в бричку, погнав щодуху коня.

Біля контори товпилися стривожені люди. Тут були й комірник, і Твердохлібів заступник, і бухгалтер з рахівником. Всі вони стояли, повернувшись до заходу, і прислухалися, як прислухався щойно Твердохліб, і обличчя у всіх були бліді і напружені.

— Володимире Васильовичу, чули? — запитав розгублено заступник, як тільки бричка зупинилася.

Твердохліб нічого не відповів. Злізав не поспішаючи, з перебільшеним спокоєм, бо всі дивилися на нього, дивилися так, наче од нього залежала гримітиме й далі на заході чи затихне. Зліз, підібраний і строгий, повів по присутніх суворими очима:

— А ви б прислухалися поменше! Чого вуха наставили? Розійшлися: хто в контору, хто в двір, один лише заступник

продовжував м’ятися біля Твердохліба: хотів щось, мабуть, сказати, та все не наважувався. “З таким навоюєш!” — подумав Твердохліб, поглядаючи на нього неприязно.

— Ну, що ще?

— Володимире Васильовичу, Приходьків Микола в селі об’явився.

— Як об’явився?

— З німецького полону прибіг.

— З полону? — вражено перепитав Твердохліб. Так і не дійшовши до контори, повернув круто на вулицю.

Заступник іще щось розповідав, за ним поспішаючи, але Твердохліб його вже не слухав. “Не встиг одного куди слід одправити, інший об’явився!”

Чомусь пригадав, як виряджали мобілізованих. З музикою, мітинг біля клубу на площі, і як він, Твердохліб, виступаючи, наказував бити ворога міцно й нещадно, показати, на що здатні тарасівці.

Показали!

Завернув у двір Приходька, в розчинені настіж ворота. У вікні появилось чиєсь обличчя, та одразу ж і зникло. Не зупиняючись, пройшов у сіни, одчинив навстіж двері.

Там сиділи за столом і всі, як один, насторожено дивилися на нього. На столі парувала картопля, жовтіло нарізане сало, біліла цибуля, а в літровій пляшці тремтіла каламутна рідина: видно, її щойно поставили. Між батьками сидів Микола: жовтий, худющий, одні лише кості та очі, великі й блискучі, наче у хворого. А поруч з ними — Васильович, Нешерет, а там уже решта Нриходьченків, більших і менших, чорт їх і порахує!

— А, гість дорогий! — схопився з-за столу Іван.— Та заходьте, не стісняйтеся! Банько, Мишко, ану киш відсіля!

Два найменші Приходьченки зірвалися із стільців, звільняючи місце. Але Твердохліб не поспішав сісти за стіл.

— З якої це радості розгулялися? Весілля чи поминки?

— Синок з війни повернувся.

— Синок? — мов здивувався Твердохліб.— А що, війна вже скінчилась?

Твердохліб ступив до столу, подививсь на Миколу. Той схопився назустріч, простяг тонку руку.

— Здоров, вояко, здоров! — сказав до нього Твердохліб, але руки не подав.— Поранило, чи за інші геройські діла командири одпустили додому?

— Та він з полону німецького втік! — пояснив за сина Ін.пі.— Із самих зубів видерся.

— З полону? Щось я не чув, щоб указ такий був: фашистам у полон здаватися. Може, ви, товаришу Нешерет, чули?

Нешерет, який уже сидів ні в сих ні в тих (не радий був, що Й зайшов!), поспішив відповісти, що указу такого не було.

— Про брехливі чутки був, а про плєч не було. Натурально…

— Бач, таки не було. То, може, Микола сам такий указ написав? Всім до фашистів у полон — і війні кінець!

В Миколи вже трусилися’ губи, опустились, аж мовби :шамалися, плечі. І, глянувши на племінника, який ось-ось не витримає: заплаче або закричить на Твердохліба, поспішив йому на допомогу Васильович:

— Даремно ви так,— дорікнув Твердохлібові.— Хіба ж можна: не вислухати, не розпитати, а відразу — мокрою рядниною! Ви узнайте, а тоді вже й судіть.

Твердохліб гостро блиснув на Васильовича, хотів щось сказати йому, щось різке й образливе, але стримався. Натомість :шопу повернувся до Миколи, зігнав з обличчя останній слід глузливого усміху, і воно одразу ж стало важке та нещадне.

— Ну, от що: як ти там німцям здавався — розберуться. (л.огодні ще можеш погостювати в батьків, так тому й бути, а :митра щоб — у райвійськкомат! Підвода вранці йтиме — заїде.

І Іовернувся й пішов. І Нешерет слідом за ним. Чули у хаті, як він уже у дворі вслід гукав:

— Володимире Васильовичу, та заждіть-но!

Важка, гнітюча тиша запанувала в хаті. Всі були як у воду опущені. Федора вже трусилася од німого плачу, веселий, завжди безтурботний Іван щулився, кривився, а Васильович понуро качав кульку з хліба. Микола ж раптом звівся, став вилазити з-за столу.

— Мамо, загорніть щось у дорогу. Я зараз і піду…

— Та куди ж ти? — кинулася до нього Федора.—Та ти ж і пе дійдеш.

— Дійду!

— Та, Йване, чого ж ти мовчиш? Хоч ти йому що скажи! Блідий Микола все виривався з материних рук:

— Якщо вони так — і ноги моєї не буде!

Аж задихнувся від образи. Аж зблиснули запечені сльози.

— А при чім же, сину, батьки? — лагідно запитав Васильович.

— Піду все одно! — впирався Микола. І, зірвавшись на крию — Він там був, щоб полоном мені допікати?! Він там був?!

Захлинувся, подавивсь, упав головою на стіл. І глухе чоловіче ридання моторошно залунало по хаті.

І хто його зна, чим би все те скінчилося. Може, Микола таки наполіг би на своєму та й вирушив ще сьогодні в район, аби ще раз не одчинилися двері і до хати ясним сонечком зайшла Катерина.

— Добридень. Чи не можна у вас позичити солі?

Вона, мабуть, дуже квапилась по ту сіль, бігла, певно, всю дорогу, бо щоки аж пашіли, а високі груди то піднімали, то опускали вишиту рясно сорочку. І, побачивши Катерину, метнулася до неї заплакана Федора:

— Ой доню, хоч ти його вмов!

Васильович кивнув Іванові, той кишнув на притихлих дітей, підійшов до Федори, яка, обнявши Катерину, вже ридала уголос, взяв її за ЛІКОТЬ:

— Пішли, стара, хай молоді поміж собою поговорять. Грюкнули-зачинилися двері, потупотіло у сінях, затихло. Зачувши голос Катерини, Микола одірвав од столу мокре

обличчя. Звівся, розгублений, зніяковілий, Що вона його застала в сльозах. Катерина ж, уражена Миколиним видом, жалісливо промовила:

— Боже, що з тобою сталося!

— Не подобаюсь? — усміхнувся гірко Микола.

— Дурненький ти…

Катерина оглянулась на причинені двері, підійшла до Миколи. Обняла за худу довгу шию, поцілувала в лоб, у щоки, у губи, і очі її засвітилися такою ласкою, що Миколу знову здушило у горлі.

— Я тебе ждатиму. Прийдеш?

Микола лише кивнув головою: говорити зараз не міг.

Катерина поцілувала його ще раз і сказала, наче сама себе умовляючи: “Треба ж іти”,— і вже од порога війнула на нього повними сліз і ласкавого усміху очима:

— Приходь же. Ждатиму!

У той вечір Катерина сказала батькам, що ночуватиме у клуні. Батько, як завжди, знизав плечима, мати ж подивилася пильно на Катерину: вона догадалась одразу, чого це дочці стало душно в хаті. Але не стала її одмовляти.

— Дивись, дочко, сагма. Ти вже в мене доросла. Катерина готувалася, мов до шлюбної ночі. Одягла свою

найкращу сорочку, розіслала на духмяному сіні біле, як сніг, простирадло, збила дві подушки в сатинових наволочках, а зверху поклала кольоровий ліжник. Розплела довгі коси, і,

коли вони ПОЛИЛИСЯ шовково по спині, сіла на постіль, обхопила коліна руками, стала чекати Миколу.

Не було вже в її душі ні вагаНь, ні страху. Два місяці тому, коли збуджений Микола прибії] до неї й сказав, що його беруть на фронт і що вони зараз же, не зволікаючи й хвилини, повинні піти до сільради та розписатися, вона відказала, що не може піти отак зопалу. Він аж розсердився на неї і таким, ображеним, з нею й попрощався.

Потім чекала од нього листа. А листа не було. Спершу сердилася, згодом стала тривожитись. Наважилася якось зупинити Миколину матір, спитати, що він пише. І коли дізналася, що він не озвався й додому, тривога переросла майже в розпач: із ним щось сталося! І не раз гірко розкаювалася, що не пішла до сільради.

Тепер же їй не потрібно нічого. Хай інші розписуються, хай бояться осуду, злих язиків, що гірші отрути,— їй не страшно нічого. Вона взнала, що таке страх, що таке докір, невсипущий та невблаганний, і не хоче, щоб усе те повторилося знову.

Тож коли він зайшов — причинив тихо двері і зупинився, нерішучий, вона, як була в нічній отій сорочці, підхопилась назустріч, обняла, пригорнулася і вже не розімкнула обіймів, поки й не опустилися в постіль.

Коли ж він знову заплакав, тепер уже од сорому за власне безсилля, од злості на себе, вона, спершу вражена, зрозуміла все. Пронизана жалем до нього, не знаючи, що ще віддати, аби йому хоч трохи полегшало, ухопила його голову, пригасла з усіх сил до грудей. Він увесь дрібно тремтів, схлипував, наче дитина, обпікав їй шкіру гарячим диханням, а вона все притискала його до себе.

Згодом він заговорив. Хоч вона й просила його: “Мовчи!” — мовчати не міг. Раз по раз збиваючись, говорив і говорив. Те, що наболіло, накипіло в ньому, саме рвалось назовні.

— Указ! Легко йому казати — указ! А спробував би сам! їх, понад сто мобілізованих, звели в одну маршову роту.

Встигли тільки видати військове вбрання, а зброю, сказали, одержать у тій частині, в яку їх вливали.

— Отак з голими руками і йшли. Навіть у командирів були порожні кобури. То чим? Чим було воювати? Кулаками?

Ішли день, ішли другий, їх бомбили, розстрілювали з кулеметів, злі, як оси, винищувачі; вони розбігалися, падали, а потім знову шикувались, і з кожним разом їх ставало все менше і менше. Та еони вперто йшли в містечко, де мала стояти частина, в складі якої вони підуть на фронт.

Не встигли й опам’ятатися, як були оточені гітлерівськими автоматчиками. У коротких, з широкими халявами чоботях, у плямистих куртках із засуканими по лікті рукавами. Німці реготали, коли про все дізналися, німці аж качалися од сміху, а вони стояли й мовчали пригнічено, вишикувані у два довгі ряди.

Потім фашисти розстріляли політрука, замполітів і двох євреїв. У всіх перед очима. Євреям, перед тим як розстрілювали, обрізали вуха й носи. Вони корчилися, пручались, кричали, а фашисти їх тримали і різали.

— Колю, не треба! — благала Катерина, та він уже не міг зупинитись.

— Одного я знав. Учитель з Хоролівки. В нього жінка і двоє дітей. Коли його одпустили, він побіг, а вони стріляли по ньому, мов по мішені.

— Колю, не треба!

— А потім нас вивели на шлях і погнали. Три доби, без перепочинку. Піали, як худобу, як бидло останнє! Худобі хоч їсти дають, а нам ні крихти, ні краплі! Знаєш, що вони зробили, як ми кинулися одного разу до ставка? Стріляли по нас! А ми все одно пили воду. Та вода була червона од крові.

Вже не тремтів, не схлипував — розповідав, наче марив:

— Хто падав у дорозі, того теж.. Др-р — і немає людини. Були такі, що навмисне лягали, аби швидше покінчити з муками.

А табір обнесено колючим дротом. Плескатий, як стіл, майдан, а на ньому червою — полонені. Черпак баланди на добу, день і ніч просто неба, на голій землі. В кого ще збереглася шинеля, той розкошував. А то так: кулак під голову, кулак на голову — оце тобі й подушка, і ковдра. Добре, що хоч не дощило, а то всі передохли б.

— Як же ти звідти вирвався?

— Утік Підкопали під дротом прохід — пальцями, нігтями — і дай Бог ноги…

— І багато вас утекло? — Голос Катерини аж переривався од жалю.

— Не знаю. Стали стріляти, ракети жбурляли, але я був уже далеко.

Помовчав, потім сказав:

— Попаду на фронт, дорвуся до першого фашиста — зубами у горлянку вгризуся! Одкину гвинтівку — і зубами в горлянку!

Аж задихнувся, аж схлипнув.

І знову заспокоювала його Катерина. Коли він урешті заснув, довго ще пестила довірливо притулену голову.

: БІЛЬ і гнів

—^ =

На світанку Катерина, яка так і не склепила очей, стала

обережно будити Миколу: ;

— Колю, прокинься. і В її голосі тривога.

— Колю, чуєш?

Вони звелися, притулившись одне до одного. Вслухалися в темряву. А звідти, із заходу, доносився погрозливий гук і дрібно, наче од остраху, тремтіла земля.

— Колю, що це?

— Війна. Буду збиратися.

Вийшли з клуні. На заході, за обрієм, безперервно миготіло, спалахувало, зблимувало, і грізний невпинний гул котився звідти тугими чорними хвилями. Катерина лячно зіщулилась, запитала:

— Далеко це, Колю?

Він не відповів. Рвучко обійняв, ткнувся сухими гарячими вустами в тремтливо підставлені губи, одірвався, побіг.

Розпорядження евакуйовуватися не застукало Твердохліба зненацька. В той же день, як загриміло на заході, він знову змотався в район. Там йому сказали, щоб готувався евакуйовувати колгосп.

— Фашистам не лишати нічого. Наказ Сталіна знаєте?

— Знаю! — відповів Твердохліб. Схудле обличчя його взялося кам’яною рішучістю.— Вони у мене нічим не поживляться. Хіба попіл жуватимуть!

Нагадав ще й про партизанський загін. Йому б хоч зараз гвинтівку в руки — й стрілятиме у фашистів. Та радили не гарячкувати.

— Треба буде — покличемо. А поки що вертайтеся додому й готуйтесь до евакуації. Тільки без паніки.

Твердохліб відповів по-військовому: “Єсть!” — і вийшов з райкому.

Через Хоролівку лився потік біженців. Твердохліб стояв на високому ґанку райкому і понуро дивився, як мимо пропливали гарби, вози з домашнім начинням, з жінками й дітьми, брели прив’язані налигачами корови. Люди були аж сірі од пилюки та втоми, вони ковзали по Твердохлібові байдужими поглядами, видно було, що не один день у дорозі. Ось прогуркотіла мимо запряжена волами мажара, за нею ішов босоніж дід у крислатому брилі, в полотняних штанях, а на гарбі стара й молодиця. Молодиця, вивільнивши грудь, годувала немовля. Вона теж ковзнула по Твердохлібові невидющим поглядом. Сиділа наче не на гарбі, не на виду всього міста, а в себе вдома.

Іноді проходили вантажні машини, вони нетерпляче сигналили, пробиваючись поміж підводами, і машини теж були вщерть навантажені домашнім майном, а зверху сиділи жінки й діти або лежали поранені. І все те сунуло, сунуло, сунуло, і здавалося: кінця-краю не буде отому потокові.

Сівши на бричку, Твердохліб рушив не центральною, захряслою підводами вулицею, а бічними провулками, тримаючись ближче до річки. І зітхнув лише тоді, як перебрався через залізницю та лишив за собою ущент зруйнований млин: фашисти вже двічі бомбили Хоролівку. Він тепер уже не мав сумніву, що доведеться евакуйовуватися. Як тільки добрався до села, скликав негайно актив.

Активісти зібралися в його кабінеті. Сиділи, курили, перемовлялися тихенько, прислухалися до того, що діялося на заході. В усіх стривожені, похмурі обличчя, кожен, напевно, думав, що воно діятиметься, як у село прийдуть гітлерівці.

Довго не починали — десь подівся заступник. Твердохлібові врешті набридло чекати. Сказав роздратовано:

— Семеро одного не ждуть! — І, звівшись за столом, коротко розповів, для чого всіх скликав.

— Попереджено суворо: ворогові не лишати ні крихти! Чого не зможете вивезти — знищити або спалити! — І повторив те, що сказав у райкомі: — Прийде — хай попелом давиться! Які в кого є конкретні пропозиції?

Залягла гнітюча мовчанка. Люди тупили погляди. І лише тоді, як Твердохліб, постоявши, сів і під ним болісно рипнуло крісло, хтось із заднього ряду тихенько спитав:

— А як же з хатами?

— Хати наказано не чіпати,— відповів Твердохліб.— Хоча

я особисто спалив би все. Щоб німцеві не було де і голову

притулити. і

Замовкли ще дужче.

— Можна два слова? Приходько, Микола Васильович.

— От ви, Володимире Васильовичу, сказали, що коли б ваша воля, то й село за димом пустили б. То ви що: вже й вертатися у Тарасівку не думаєте?

— Думаю. Тільки не хочу, щоб фашист у моїй хаті топтався!

— Ну, то діло ваше. А от реманент для чого палити? Чим же люди землю .оброблятимуть?

— Для кого — для німця?

— Не для німця — для себе! Ви ж, Володимире Васильовичу, все наше село не візьмете з собою за пазухою, коли буде команда рушати? Хтось та лишиться? А лишиться, то треба буде й орати, і сіяти, щоб не здохнути з голоду та своїх діждатися. Та й ви ж повернетесь,-теж їсти захочете. А борона, я думаю, німцеві не така вже й знахідка.

— Та-ак,— сказав Твердохліб лиховісно.— Он куди ви повертаєте: німцеві все лишити?!

— Чому ж німцеві! — заперечив Васильович.— Нашим людям роздати… .

— А ви як думаєте, товаришу Ганжа? — повернувся раптом Твердохліб до Ганжі, який поки що не встрявав у суперечку — курив у кутку.

— Все підряд нищити — розуму великого не треба.

— Он воно як! І ви туди ж!

— І я туди ж,— відповів незворушно Ганжа. Пригасив цигарку, звівся, заговорив не так уже до Твердохліба, як до присутніх: — Я думаю таю все, що не зможемо підняти в дорогу, роздати людям. Хай ховають, закопують,— повернемося, воно як знахідка буде.

— А як німці знайдуть?

— Не все ж і знайдуть,— стенув плечима Ганжа.— В кого знайдуть, а в кого й ні. Та хіба німець такий уже хитрий, щоб я його у своїй хаті не обдурив?

Поміж присутніми — легенький смішок.

— Еже ж, наш дядько кого хоч довкола пальця обведе.

— Та наші люди німцю такого туману напустять, що він і в ворота не втрапить!

— Німець що: він до обіду розумний, а після обіду — дурний. Воював на германській — надивився.

Твердохліб побачив, куди стало повертати, постукав по столу:

— Ану не всі разом! У нас мітинг чи нарада? Коли гомін ущух, знову повернувся до Ганжі:

— То що ж це виходить: товариш Сталін нам одне, а ми йому друге? ‘

Ганжа й бровою не повів. Тільки зблиснуло щось у очах, зблиснуло й одразу ж пригасло. Знову звівся, підійшов аж до столу, щоб усі його бачили: за чужі спини, мов, ховатись не думаю. І хоч був сивоголовий, мав пооране зморшками обличчя, старші знову впізнали в ньому колишнього голову комнезаму. Такою спокійною силою віяло від усієї його постаті.

— Сталіна слухали не один ви, товаришу Твердохліб. І думаю так, що Сталіна слухати — теж свій розум треба мати. Бо недовго і лоба розбити. Про що передусім ідеться? Не оддавати ворогові народне добро. Врятувати, що тільки можна. А я що: кажу оддавати? Я тільки проти того, щоб його нищити бездумно. Он засипано в нас посівний фонд. Звісно ж, лишати його в коморах не можна: німець усе до зернини вигребе. Але й палити…

— А що робити накажете?

— По дворах розвести, от що. Під розписку. Але так,’ щоб сусід про сусіда нічого не знав.

— Все одно німці взнають. Хоч одна падлюка, та знайдеться.

— Хай і взнають. Але ж треба буде шукати, зверху не лежатиме!

Говорили, сперечалися, врешті вирішили: зерно, яке не вдасться вивезти, роздати людям. І дрібний реманент. Розвезти вночі, щоб ніхто не чув і не бачив. А з молотарки, віялок, із трієрів познімати найважливіші деталі, добре змастити і закопати в потаємному місці. Стайні, контору не палити, оскільки вони не мають оборонного значення.

Посперечалися іще щодо кузні. Після того як Матвій Переярок сказав, що він весь інструмент забере з собою, а без інструменту кузня не кузня, вирішили не чіпати. Тим більше що й коваля ж не буде. Матвієві ніяк не можна в селі лишатися. Що активний учасник громадянської, а що й сільський активіст. Прийдуть фашисти — голову одразу в зашморг!

І коли про все мовби домовилися, подав голос Колядко. Сидів досі, мовчав, а це надумався:

— А зі школою як?

— Школу тимчасово закриємо,— відповів уже Нешерет.— Дозвольте, Володимире Васильовичу? Є категоричний наказ із райкому: всіх учителів, натурально, вакуїрувати. Всіх без остатку.

— А діти? Дітям треба ж учитися?

— Почекають, поки повернемось,— сказав уже Твердохліб.— Не велика біда — надолужимо. Краще хай удома посидять, ніж їх фашисти вчитимуть. Більше ні в кого нема запитань? Тоді давайте до діла. Пройдіться селом, і щоб сьогодні були в мене списки тих, хто не хоче лишатися під німцем.

— А як підвід на всіх не вистачить?

— Вистачить. А кому місця не буде — пішки піде. Далеко іти не доведеться — ноги не зіб’є. Наші ось-ось фашистів назад поженуть. Тиждень-другий десь перебудемо та й додому повернемось.

В ту ж ніч розвезли по дворах хліб. Рипіли тихо підводи, стримано стукали пужална у вікна:

— Хазяїне, виглянь на хвилинку!

Хто розумів — одразу кивав головою: валіть, хлопці, прямо

на землю, сам йому раду дам, а-хто спросоння довго не міг

розшолопати, для чого отакий • подарунок. А розкумекавши

нарешті, питав: і

— Усім так розвозять?

Відповідали, що не всім — тільки довіреним. Хоч розвозили — не минали майже жодної хати. До цього вже хитрий комірник додумався. Фашисти обов’язково дізнаються, що хліб розвозили. То як усім: всіх і почне трусити. А як пустити чутку, що тільки довіреним, хай тоді ламає голову, кому завезли, а кому — ні!

Всю ніч по селі стукотіли заступи, шурхотіла земля. Згорблені тіні нипали то туди, то сюди, щось тягли, щось засипали, щось накривали й притоптували. Хто в саду, від яблунею або грушею, хто у сараї, у клуні, а то навіть і в сінях. Засиплеться, втрамбується, замажеться глиною — лишиться тільки чекати, щоб швидше висохло. Бо не доведи Господи принесе язикату сусідку!

“І чого це Одарці припекло в сінях долівку мазати? Ні в одній хаті, ні в другій, а тільки в сінях?”

То ж яка здогадливіша, мазала за одним разом і в хаті. Як на Великдень.

Микола Васильович теж не склепив сю ніч очей: копав у дворі яму. Широку, глибоку: взяв же дві тонни зерна! Аж комірник занепокоївся:

— Не багато?

— Управлюсь.

— Я на предмет того, що як знайдуть.

— А то вже моя голова хай болить.

Перш ніж братися за лопату, виміряв двір уздовж і впоперек Хлів і комору відкинув одразу: туди насамперед полізуть шукати. В сад теж навідаються. Ходив, ходив, прикидав і так, і сяк та й вирішив, що кращого місця, як біля воріт, не знайти. Кожен, хто не припреться, обов’язково далі проскакуватиме.

Поставив Данилівну на чатах, заходився коло ями. Виміряв чотири кроки уздовж, три — впоперек, зняв обережно верхній шар із шпоришем: як загорне та втрамбує як слід, тим же шпоришем і прикриє. А зайву всю землю по городу розсипле. Тому її й не швиргав куди попало, а сипав на ряднину.

Провозилися майже до світанку. Зате вранці, як покликав, Тетяну та спитав: “Ану, Олексіївно, чи помітите?” — та могла б заприсягтися, що тут і не пахне ямою. Так чисто, незаймано зеленів при самих воротях спориш.

Тетяна вже знала, що ні Васильович, ні Данилівна не збираются рушати із села. ІІриходько, може, ще б і поїхав, аби не дружина. Як почула про евакуацію, ходила, мов прибита: за що не візьметься — все з рук валиться. Прийшла од корови — вся у сльозах:

— Так дивиться на мене, так дивиться, тільки й того, що слова не скаже!

— Ви її залишаєте? — поцікавилась Тетяна.

— Та куди ж її гнати, як вона ось-ось теля приведе! Журилася, журилася, а потім підійшла до чоловіка:

— Старий, що я тобі скажу, я не поїду. Ти вже їдь, як надумався, а я не поїду.

— Отуди к бісу! А як німці прийдуть?

— То вже що людям, те й мені.

— Бачили, яка мудра? — повернувся Васильович до Тетяни.— А те, що бригадир, ти подумала?

— Та я ж тебе не тримаю. Ти собі їдь, а я біля Лиски залишуся.

— А як тебе за мене спитають?

— Та хто там мене, дурну бабу, питатиме!

— Бач як розсудила! — бурчав Васильович.— А підводу куди дівати? Нащо мені тепер та підвода?

Мовчить винувато Данилівна.

— От спробуйте, Олексіївно, з такою пожити! То кричала, щоб їхати, а це вже — не їдь.

— Та хіба я кричала? — всміхнулась Данилівна.

— Бачите, ще й насміхається!

Данилівна вже й примовчала. Лише трохи згодом спитала:

— То тебе збирати, старий?

— Нікуди я не поїду! Тетяна спитала Данилівну:

— І вам не страшно лишатися?

— Одній було б лячно. А удвох — чого нам боятися? Що людям — те й нам…

— А як німці Васильовича арештують? За те, що був бригадиром?

— Та хіба ж він один — бригадир? А потім що я вам скажу, Олексіївно: як не мотайся, а од своєї долі все одно не втечеш. Хоч на край світу забийся. Ото кому що на роду написано, так воно й станеться.

Тетяна аж позаздрила Данилівні: щаслива людина! Сама ж розумом кидала: їхати чи лишатися? А що буде, якби вона й справді залишилась?.. Після того як фашистів проженуть та наші повернуться?

Ні, краще їхати! і

і 3 Тарасівки виїжджали валкою. Попереду підводи з засмученими дядьками, з заплаканою жінотою, з коровами, припнутими до задків, з собаками, що кожен біг коло свого воза. Одразу ж за підводами — табун коней, їх женуть конюхи на чолі з Ганжею. Під ними всіма — племінні жеребці. Застояна кров так і грає, і кожен ледь справляється з очманілими од простору та волі тваринами. Особливо розігрався золотистий красень Орлик під Ганжею, схрапує, вигина набік шию, намагається укусити вершника за коліна. Поза кіньми — колгоспна череда, її женуть підлітки, які разом з батьками полишали Тарасівку. За коровами суцільним верескливим гуртом сунуть одгодовані свині. І старший над ними, все і всіх проклинаючи, Пекельний Корній зі своєю гусятницею. Важка гусятниця, обв’язана мотузком за приклад і за дуло, протитанковою гарматою висить за плечима, а в руках у Корнія так і ходить батіг свині не хочуть іти, намагаються лягати на дорозі, вищать, мов недорізані. І, покриваючи той виск божевільний, осатанілий голос Корнія:

— А чучу, щоб ви виздихали!

Та найбільше мороки з поросними свиноматками нової, англійської породи. Дістали їх десять у сороковому, за великі гроші дістали. Твердохлб наказав Пекельному пильнувати їх, як власних дітей. А де ж їх у біса впильнуєш, як кожна, мов на біду, привела напровесні по десять-дванадцять — чорт їх і зна по скільканадцять поросят! Котяться тепер ті поросята, як горох, по дорозі, розбігаються. В Пекельного аж у очах миготить. А породисті їхні матінки — за ними вслід. І свистить Корніїв батіг, полосуючи свинячі спини, й аж до неба піднімається свинячий болісний виск

— Та чучу, будьте ви прокляті!

В Хоролівку в’їхали в безконечному потокові біженців. Проїжджаючи мимо завулка, де була її хата, Тетяна ледь утрималася, щоб не скочити з воза та не забігти туди на хвилинку: так защеміло її серце. І добре, що не зіскочила: затиснена з усіх боків возами, що невпинно рухались, підвода не могла б зупинитися, почекати на неї.

Одному тільки Твердохлібові й пощастило вирватися із суцільного потоку: розвернув бричку, погнав до райкому. Мав будь-що здати якщо не всю худобу, то хоча б свиней.

Райком зустрів його порозчиненими дверима і вікнами.. Ніде ні душі, спорожнілими кімнатами гуляли протяги, вони перегортали розкидані по підлозі папери, шелестіли у висунутих шухлядах столів, у розчинених шафах, у важкому, нікому тепер не потрібному сейфові. Твердохліб, уже й не надіючись нікого почути, голосно запитав, чи є хто. Голос луною прокотився спорожнілим приміщенням. Хотів був уже йти, бо дуже ж сумно було в оцих спорожнілих кімнатах, сумно й аж моторошно, та нараз задеренчав телефон, що стояв на спорожнілому столі секретаря райкому.

Од несподіванки Твердохліб здригнувся. Ухопив притьмом рурку, приклав до вуха.

Там щось немилосердно тріщало, пищало, і крізь отой пискіт і шум пробивався настирливий голос:

— Райком! Райком!..

Голос то глухнув зовсім, мов людина пірнала під воду, то дужчав.

— Слухаю! — гукнув у рурку Твердохліб.

— Райком? — зрадів голос. І, не чекаючи підтвердження, повідомив поспішно: — У нас німці! У нашому селі гітлерівці.

У Твердохліба враз змокріло чоло. Він аж одступив од вікна, ніби там ось-ось мав появитися німець. Подув у рурку, наче хотів її остудити, запитав:

— У якому селі? Хто це говорить? Алло! Алло!..

Та голос щез. В трубці тріщало, хрипіло, пищало, звідкілясь доносилася ідіотська бравурна музика. Твердохліб поклав обережно рурку, а потім спробував додзвонитися до Путька.

— Кабінет голови не відповідає,— повідомила телефоністка.

— А квартира?

— Не відповідає й квартира.

Твердохліб поспіхом рушив до дверей, та на порозі щось згадав, повернувся назад. Обірвав тонкий дріт, що припинав телефон до стіни, взяв апарат під пахву і вже потім залишив райком.

Поки вибралися з Хоролівки, стало смеркати. І чим далі забиралися в степ тарасівці, чим дужче довкола темнішало, тим більша тривога закрадалася кожному в груди. Бо вже не тільки позаду, —а й ліворуч, і праворуч, і навіть, здавалось, попереду миготіло та зблимувало, гуло й гримотіло.

Зупинилися, коли вже зовсім стемніло.

Твердохліб спершу розпорядився ставати біля самої дороги, на краю великого села”, щоб завтра з світанком і рушити, але тут юрмилося стільки народу, така товкотнеча була довкола колодязів, що він, повагавшись, наказав завернути до Хоролу.

Стали циганським табором над річкою, поміж ріденькими копицями незвезеного сіна. Розпрягли коней, погнали худобу на водопій. Жінки заходилися готувати сяку-таку їжу, щоб хоч Дітей нагодувати, які, натомившись, засинали прямо на возах. рСотіли було розвести багаття, та.одразу ж роздумали: угорі вже гули літаки. Свої, чужі — сам біс не вгадає! Ще помітить вогонь, сипоне здуру бомбами. Тож деякі жінки, зібравши посуд, пішли до найближчих хат, а решта заходилася вечеряти насухо: різали сало, краяли хліб — хто що мав. Та ще запивали молоком: молока було хоч залийся. Усю ж ферму з собою женуть. Та й своїх корівок не залишили.

і На ту невеселу вечерю з-поза копиці виринула розколошкана постать:

І — Хліб та сіль, православні!

— Дякуємо. Сідайте до гурту!

! — Та я вже вечеряв.— І щоб не подумали про нього чого лихого, одразу ж додав: — Сторожую. Сіно бережу.

— Чого так мало? — поцікавишся Нешерет.— Не вродило, чи що?

— Та де-е-е-е! Розтягли,— і, вже не чекаючи на повторне запрошення, підсів до тих, що вечеряли.— Бачили, скільки люду пливе? По стеблині на кожного — і то не вистачить!

— А ви ж для чого поставлені? Ґав ловити?

— Та хіба я, чоловіче добрий, ловлю? — лагідно сторож.— Тільки толку ж од того… От ви ж для корівок своїх сіна всмикнете? — І, не дочекавшись відповіді од збентежених тарасівців, сам за них ствердив: — Усмикнете. Бо куди вам дітися? Дак ви ж хоч безоружні. А то як налетіли учора — не доведи, помилуй. “Тікай, дядьку, поки не встрелили!” Иагрузили три гарби сіна — та й бувайте здорові. І добре, що я їх послухався та одступився. А не послухався б — убили б.

— А що, дядьку,— втрутився комірник у розмову,— де німці, не чули?

— Бог їх знає. Кажуть люди, що вже під Полтавою.

— Як під Полтавою? — стривожились тарасівці.— Ти дядьку, бреши та й оглядайся!

— Та чи я, люди добрі, брешу. За що купив, за те й продаю. Кажуть, що під Полтавою, а я хіба знаю. Ви ж однією дорогою їдете, а німець, мо’, другою. Ви на підводах, а він — на машинах.

— Ну, годі вам,— почав Нешерет, але не встиг доказати до кінця, бо повернувся Твердохліб, що ходив у село: шукав, кому б здати свиней. Появився не сам, а разом з трьома військовими, і той, що йшов попереду, був, мабуть, старший, бо Твердохліб звертався в основному до нього.

— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?

— Не можу. Зрозумійте, не можу!

— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.

— Та зрозумійте ж, голубчику, що в мене поранені! Люди гинуть, а ви із своєю худобою…

— Ладно, давайте розписку,— здався нарешті Твердохліб. І вже до Пекельного: — Корнію! Підеш ось із ними, відбереш п’ять свиней. Які найбільше пристали.

— З поросятами? — зрадів невидимий Корній: дрімав під копицею — так ухоркався, що не хотів і вечеряти.

— Я тобі дам — з поросятами! Свиноматок не чіпати.

— Дак вони ж найдужче пристали! — Корній розчаровано.

— Я що сказав!

Корній неохоче звівся, завдав на плече важку гусятницю:

— Пішли, чи що? Військові рушили за Корнієм.

— Сідайте вечеряти,— запросив Твердохліба комірник.— А то мотаєтесь, мотаєтесь, все про нас та про нас, а щоб про себе, то й ні.

— Не хочу.

Йому й справді було не до їжі: не знав, що робити зі свиньми. Сьогодні ледь догнали сюди, а що буде завтра? До того ж начальник польового шпиталю, якому він пробував усучити всю свиноту, пораїв особливо не затримуватись:

— Якщо зможете, то сьогодні й рушайте.

І Твердохліб уже роздумував, чи не рушити одразу далі. Він, може, так і зробив би, коли б не свині. Розбіжаться, розкотяться — спробуй уночі їх збирати!

♦Рушимо, як тільки стане світати!”

Сказав *на добраніч” та й пішов до свого воза, де була дружина й діти.

Дружина послалась коло воза — діти вже спали.

— Вечеряли? — втомлено запитав Твердохліб.

— Та ледь нагодувала,— відповіла Маруся.— Ложку од рота одірве і засина. Сідай хоч поїж.

— Я вже повечеряв,— збрехав Твердохліб.— Лягай спати.

— А ти?

— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.

Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м’яку теплу руку:

— ‘Ги й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.

— Як вони гудуть та й гудуть,-^ поскаржилась Маруся.— І ікс наче над головою. І

— Л ти не прислухайся.

Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:

— Володю, що воно буде?

— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х< )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, пдженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.

— Плачеш?

Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.

— Та що з тобою?

— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, як надумалась…

— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то х.івтра вставати вдосвіта.

Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, заспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.

Над табором м’яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів зірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.

Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.

Не спав лише комірник.

Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!” — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.

Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об’явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки,

— То, може, таки передумаєте та всіх заберете?

— Не можу. Зрозумійте, не можу!

— Нам ніщо не потрібне — тільки розписка,— продовжував умовляти Твердохліб.

— Та зрозумійте ж, голубчику, що в мене поранені! Люди гинуть, а ви із своєю худобою…

— Ладно, давайте розписку,— здався нарешті Твердохліб. І вже до Пекельного: — Корнію! Підеш ось із ними, відбереш п’ять свиней. Які найбільше пристали.

— З поросятами? — зрадів невидимий Корній: дрімав під копицею — так ухоркався, що не хотів і вечеряти.

— Я тобі дам — з поросятами! Свиноматок не чіпати.

— Дак вони ж найдужче пристали! — Корній розчаровано.

— Я що сказав!

Корній неохоче звівся, завдав на плече важку гусятницю:

— Пішли, чи що? Військові рушили за Корнієм.

— Сідайте вечеряти,— запросив Твердохліба комірник.— А то мотаєтесь, мотаєтесь, все про нас та про нас, а щоб про себе, то й ні.

— Не хочу.

Йому й справді було не до їжі: не знав, що робити зі свиньми. Сьогодні ледь догнали сюди, а що буде завтра? До того ж начальник польового шпиталю, якому він пробував усучити всю свиноту, пораїв особливо не затримуватись:

— Якщо зможете, то сьогодні й рушайте.

І Твердохліб уже роздумував, чи не рушити одразу далі. Він, може, так і зробив би, коли б не свині. Розбіжаться, розкотяться — спробуй уночі їх збирати!

♦Рушимо, як тільки стане світати!”

Сказав *на добраніч” та й пішов до свого воза, де була дружина й діти.

Дружина послалась коло воза — діти вже спали.

— Вечеряли? — втомлено запитав Твердохліб.

— Та ледь нагодувала,— відповіла Маруся.— Ложку од рота одірве і засина. Сідай хоч поїж.

— Я вже повечеряв,— збрехав Твердохліб.— Лягай спати.

— А ти?

— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.

Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м’яку теплу руку:

— Ти й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.

— Як вони гудуть та й гудуть,— поскаржилась Маруся.— І мес паче над головою. І

— Л ти не прислухайся.

Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:

— Володю, що воно буде?

— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х( )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, одженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.

— Плачеш?

Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.

— Та що з тобою?

— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, и к надумалась…

— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то илвтра вставати вдосвіта.

Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, :іаспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.

Над табором м’яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів :”ірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.

Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.

Не спав лише комірник.

Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!” — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.

Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об’явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки, станеться чудо й наші зупинять німців. Дуже ж бо жалко розставатися із звичним укладом життя: він просто себе уявити не міг поза колгоспною коморою, набитою всіляким добром, без в’язки ключів, що приємно обтяжувала кишеню. Без тієї спокійної ситості, до якої давно звик, якої і в гадці не мав зрікатися, аби не війна.

Тож він надіявся до останньої хвилини. Надіявся навіть тоді, коли не дозволив жінці брати з собою все домашнє майно: все оте начиння, що ним непомітно обростає людина, як дерево мохом. Кинув на воза лише пару подушок та ряднину, щоб було на чому спати. Корову ж, дві свині й троє овечок лишив у сусіда, заздалегідь про це з ним домовившись. Сусіда ж попрохав наглядати і за хатою.

А тепер, після розмови із сторожем, надія на те, що наші невдовзі повернуться, згасла. Та й чи повернуться взагалі? Отака ж сила страшенна: тисне і тисне.

Він лежав і роздумував. Чим довше думав, тим безнадійнішим здавалося йому становище наших. І хто його зна, як зустрічатиме німець тих, хто втікав од нього? Може, одразу до стінки та й кулю в лоб? А як застукають серед дороги на возі? До того ж ішлося напевне, адже недарма люди кажуть — ворог уже під Полтавою.

Не міг більше лежати. Звівся, став біля воза. Оглянувся на захід: там миготіло, мов од сухих блискавиць. Подивився праворуч — і там мерехтить. Ліворуч — те саме. Лише попереду чорно, як у могилі. І вже здається комірникові, що стоїть він посеред вогняного кільця і кільце стискається та й стискається довкола нього. А вгорі, над головою, в прошитому гулом небі, один за одним ідуть літаки. Fíe встигне відгусти один, а вже другий заводиться невтомним гудінням.

Отут і скінчилося комірникове вагання: узувся, став поспіхом запрягати коней. Стерігся тільки, щоб не брязнуло, не стукнуло: не прокинулися щоб земляки. Увечері мов знав: поставив воза з самого краю, поближче до шляху. Виїде — жодна собака не гавкне.

Уже як запріг, став тихенько будити дружину:

— Явдохо, чуєш, Явдохо.

— Га?!

Комірник аж присів:

— Тс-с-с. Збирайсь, та поїдем…

— А що, вже рушають?

— Додому, поїдемо,— сердився комірник.— Німці вже всюди.— Сказав і одразу ж сам тому повірив: аж за плечі од ляку взяло!

і Явдоха швиденько схопилася, стала збиратись. Комірник Ігим часом підібрав постелене сіно: як не квапився, а не міг іого допустити, щоб пропадало добро. Хотів усмикнути ще і з сопи, але побоявся — почують. |

— Сідай,— прошепотів дружині.

і Узяв коней за поводи, повів за собою. Аж на дорозі зважився,

і”иліз на віз, погнав коней на Хоролівку.

І Комірникову відсутність тарасівці помітили вже у дорозі.

І

Зняли свій табір ще в темряві: прокинулися од натужного >еву моторів. Хтось збігав на шлях, звідки линув отой рев. Іовернувся з лихою вістю: одступають наші війська. Мовчазний досі табір ураз сповнився метушнею, криком. З горем пополам дібралися та й рушили до шляху.

І вже як од’їхали добрий десяток кілометрів та добре розвиднілося, додивилися, що нема комірника. Твердохліб Згарячу хотів був послати верхом когось назад, та одразу ж і Іроздумав: довкола коїлось таке, що не до комірника.

Військові, які рухались машинами і які їх розбуркали, давно щезли на сході. Шляхом заволоділа піхота. Це були переважно частини, які щойно вирвалися з бою: побиті, потріпані ворогом. Виснажені до краю, сірі од утоми, у подраних, проїдених сіллю гімнастерках, ішли невеликими групами, колонами, і иидно було, що в колонах отих утримує їх уже не дисципліна, пе страх, а щось більше, щось вище, ніж команда командира.

З жалем і болем дивилися тарасівці на бите і нищене, але до кінця так і не знищене військо. На молоденьких солдатиків, таких дрібних, таких ще дітей, що гвинтівки, які погойдувалися в них за плечима, здавалися більшими од самих вояків.

Жінки поспіхом розв’язували вузли з їстівним, вже не думаючи, що самі будуть їсти, та бійці щось не дуже накидалися на їжу.

— Попить би, мамашо!

— У вас немає водички?

Твердохліб давно вже зліз із брички: оддав під поранених. Пересів на жеребця і вже звідти скомандував підбирати поранених на підводи, хоч команда ця й непотрібна була: на кожній і так біліла бинтами як не голова, то руки.

Рухатись од цього, звісно, стали не швидше. Вщерть набиті вози вищали колесами, коні часто зупинялися, особливо під гору. Курява стояла хмарою. Збита ногами, столочена підковами, ратицями, переповнювала непорушне, без жодного подиху повітря, а сонце мов заповзялося посмажити на смерть людей. Спльовуючи сіру слину, люди мовчали. Осатанілий Корній

8 А Дімаров

225

шмагав свиней, які лягали на дорозі. Коли під’їжджав Твердохліб, Корній, забувши про всі ранги й відстані, кричав люто на

ГОЛОВу:

— Заберіть їх к лихій матері! Або самі женіть, як вони вам такі дорогі!

Голова й сам уже бачив — свині далі не підуть. Він метався по шляху в надії знайти командира, який прийняв би од нього свиней, та командири дивилися на нього, мов на божевільного. А один, худющий, аж чорний, з запаленими од безсоння очима, так накинувся на Твердохліба, наче той йому запропонував не свиней, а фашистів. І Твердохліб завбачливо одгіхав подалі.

Заспокоївшись трохи, спробував востаннє збутися свиней. Вибрав командира не такого сердитого й похмурого, довго йшов поруч (для такої оказії навіть спішився), угостив тютюном. Командир нічого: подякував, навіть підніс Твердохлібові огоньку прикурити, але коли той, зібравшися з духом, заїкнувся про свиней, аж руками замахав:

— Та чи ти, чоловіче, при своєму? Тут німці насідають на п’яти, дай Боже самим уціліти, а ти про свиней. Кидай їх к бісу або постріляй!

Виручила його, хотів він того чи не хотів, ворожа авіація. Перед обідом небо раптом наповнилось гулом. Рух на дорозі одразу ж завмер, а гул наростав, насувався невблаганно на закляклі колони. І коли все довкола задзвеніло од могутнього реву, люди врешті побачили літаки — вилітали просто із-за сонця.

Усе одразу змішалося, сипонуло з дороги.

Якийсь військовий, що їхав на Тетяниній підводі, вирвав у Івася віжки і, звернувши з дороги, став батожити нещадно коней. Коні понеслися вскач, віз кидало то в один бік, то в другий. Тетяна вчепилася однією рукою в сина, а другою в підводу: єдине, чого вона боялася зараз, не випасти, не загубити Івася. А вгорі ревіло, стогнало, свистіло. Так вищати могло лише залізо, коли його терзають на шмаття. Коні мчали, як несамовиті, військовий, звівшись на широко розставлені ноги, невпинно батожив коней, і коли всім, що були на возі, почало вже здаватися, що вони уникли небезпеки, бо дорога лишилася далеко позаду, один із поранених закричав перелякано:

— Летить!

Тетяна глянула вгору і побачила одразу ж літак, який падав прямо на них. Хижо націлений ніс розсікав із свистом повітря, а чорні шасі здавалися випущеними кігтями.

І Бійці сипонули з підводи на землю. Зіскочила з сином і

[Істяна — впала на груддя, обличчям донизу. Виск наростав,

[прошивав її всю. З усіх сил учепилася в землю, і земля раптом

[щригнулася в гуркоті. В обличчя1, щось ударило — гаряче й

Чадно. 1

! Коли трохи отямилась, одразу ж подумала про сина. Івася коло неї не було — уже стояв коло воза. Тетяна хотіла гукнути, щоб не стовбичив — лягав, але в той же мент побачила двох бійців, які бігли до воза. Тетяна зірвалась на ноги, бо здалося, що бійці біжать на її сина. Обоє були з гвинтівками, і щось страшне й відчайдушне світилося в обох. Тетяна аж похолола.

Підбігши до воза, бійці стали поспіхом одв’язувати посторонки, зривати з коней хомути.

— Що ви робите?! — закричала: більше всього боялася лишитися без коней.— Це ж наші коні!

Один з бійців повернувся до Тетяни перекошеним обличчям,

ВИГуКНуВ ОХРИПЛО І ЛЮТО:

— Німці! Не бачиш?!

Тетяна глянула на дорогу. Здіймаючи куряву, там котили сірі машини: низький приземистий гул слався од них понад степом. Машин було багато, довжелезна колона рухалась, не зупиняючись, побіля дороги, поміж зменшеними відстанню возами, конями металися люди. Тетяна не могла розібрати, що то за люди — було ж не менше двох кілометрів до шляху, а може, й більше. “То, мабуть, тарасівці”. Знову обернулася до бійців просити, щоб не чіпали коней, та вже було пізно: обоє помчали у степ — подалі од дороги.

З дороги донісся приглушений відстанню крик, там затріщали постріли, і якась заблукана куля, зрикошетивши, потягнула тоскну струну високо в небо.

— Німці стріляють! — вигукнув Івась, і Тетяна, ухопивши сина за руку, побігла од воза. Бігли, поки не вскочили до якоїсь виїмки, порослої бур’яном.

Стрілянина то вщухала, то знову ряснішала, фашисти стріляли по наших бійцях, які розбігалися степом.

Потім стрілянина ущухла, стихло і гурчання машин. Однак Тетяна довго не наважувалася виткнутися з ями. Аж поки син, збунтувавшись, виставив з бур’янів голову і закричав:

— Ма, вони вже поїхали! Тетяна звелася на ноги.

Чужинців і справді ніде не було. Лише на сході, там, де зникав шлях, висіла хмарюкою курява. Біля дороги метушилися люди, вози один по одному викочувалися на дорогу, рухалися на Хоролівку.

— Ма, вони назад вертаються!

Тетяна й сама бачила, що тарасівці вертають додому. *А ми? Як же ми?” — розгублено подумала вона. Боячись, що вона з сином залишиться посеред оцього моторошного степу, закричала що було сил:

— Заче-ека-айте! За-аждіть!

Івась теж закричав услід за матір’ю, але там, мабуть, їх не почули: остання підвода виїхала на шлях і стала швидко віддалятися.

Тетяна безпорадно подивилася вслід. Потім, зібравшись із духом, рушила до своєї підводи.

Довкола стояла моторошна тиша. Усе живе зникло, наче запалось під землю,— лишилася тільки Тетяна з сином. Та потрощені вздовж дороги вози, та роздуті трупи тварин, та чорні вирви од бомб, та нещадне сонце у небі, яке й не думає опускатись донизу, хоч Тетяні здавалося, що відтоді, як появилися літаки, минуло бозна й скільки часу. Тиша гнітила, в ній було стільки погрози, що в Тетяні все стискалося. А Івасеві хоч би що: підбіг до воза, закричав зраділо:

— Ма, усе ціле!

З воза й правда ніщо не зникло: ні мішки з колгоспною пшеницею, ні вузли. Навіть кошик з харчами, навіть дві шинелі, залишені пораненими, лежали на місці.

Тетяна стояла й не знала, що їй далі робити. Взяти клунки й піти? А куди? На схід, щоб упіймали німці? Чи в оте он далеке, аж на обрії, село? Але ж там теж окупанти. Що їм казатиме, як вони її затримають? І хто за неї заступиться в отому чужому селі?

Жалко Тетяні кидати й хліб. Не знала, що її жде попереду, а з хлібом вона не пропала б. Все одно ж він рано чи пізно дістанеться ворогам, як лишиться на возі. Але ж куди їх брати з собою, оці важкенні мішки!

Тут знову її виручив син:

— Ма, он коняка!

Показав рукою у степ, і там справді був кінь, та ще й без господаря. Сама доля, здавалося, посилала їм рятунок!

— Я побіжу впіймаю!

— Постій!

Тетяна кидається до кошика, дістає кусень хліба.

— Ми його приманимо. Ти заходь спереду, а я ззаду, щоб не втік.

Обережно пішли до тварини, яка не звертала на них жодної уваги: спокійнісінько паслася. Це була ота невибаглива робоча скотинка, яка звикла більше до батога, аніж до ласкавого слова, і коли двоє людей стали підходити до неї, ласкаво примовляючи “Кось-кось!” — вона одірвала од паші важку свою голову і з сумом, здавалося, подивилася на них.

— Зараз утече! — хвилювалась Тетяна.— Косю, косю, кось… Але кінь і не думав тікати. Він, певно, вже давно переконався,

що од людей все одно не втечеш,— як не ці тебе зловлять, то інші, тому й стояв собі на місці. Коли Івась підійшов до нього впритул і схопив за гриву, кінь лише зітхнув. Одірвавшись од паші, готовий був іти, куди його поведуть.

Кінь мав невиразну рудувату масть, одвислий донизу живіт, обсмиканий хвіст, зваляну шерсть і зроду-віку нечесану гриву. Але Тетяні він здався найкрасивішим. Сповнена вдячності до тварини за те, що вона не втекла, не кинула їх серед степу, Тетяна простягнула їй хліб, і коли тварина довірливо ткнулася чорними м’якими губами, промовила зворушено:

— їж, косю, їж!

— Ма, глянь, що в нього на спині!

Аж тепер зрозуміла Тетяна, чому цього коня зрікся хазяїн: посеред спини, уздовж гострого хребта, червоніла рана. Хтось, певно, осідлав конягу, який ніколи не ходив під сідлом, а скалічивши, кинув.

Привівши покірного бранця до воза, промили рану, прикрили чистою ганчіркою, а тоді вже стали впрягати. Кінь покірно підставляв під хомут голову, терпляче чекав, поки його засупонять, і як тільки Івась ворухнув віжками, опустив звично голову та й рушив з місця.

Що робитиме в Тарасівці, Тетяна не знала. Але там хоч були всі знайомі, а серед своїх, як то кажуть, і помирати не страшно.

До того ж Тетяна надіялась таки наздогнати тарасівців. Плекала надію, що вони зупиняться на ночівлю в отому ж селі, де стояли минулої ночі. А коли добралася, вже затемно, до знайомого села, тарасівців вже не застала: люди казали, що якісь підводи проїхали не зупиняючись перед вечором.

Згарячу подумала і собі рушати далі, та й завагалася: пристав зовсім змучений кінь, а ще й не наважувалася їхати вночі. Хто його знає, що її там чекатиме.

Гостинні господарі, в яких зупинилася на ніч, і слухати не хотіли, щоб одпустити їх, не нагодувавши. Тож коли рушали, сонце вже висіло високо в небі, й Тетяна непокоїлась, що до вечора не встигнуть добратися до Тарасівки.

Одразу ж за селом зіткнулися з німцями. Це знову були машини — величезна колона сірих машин, повних солдатів. Машини навально сунули шляхом, ревіли мотори, обдавали гарячим чадом, притрушували пилюкою. Конячина ж, опустивши понуро голову, переставляла покручені ноги по узбіччю дороги. Було в ній, мабуть, щось і справді жалюгідно-кумедне, бо солдати, які проїжджали мимо, показували на неї пальцями і голосно реготали. Це були веселі й здорові молодики, які усмак виспалися, добре поїли і не місили дорогу ногами. Тому вони всі були в доброму гуморі, декотрі навіть махали руками Тетяні:

— Драсте!

І вибухали реготом.

Тетяна спершу не зрозуміла, чому вони так регочуть, аж поки одна з машин трохи пригальмувала, з кабіни висунувся шофер і закричав, надимаючи щоки:

— Драпен, матка, драпен. Айн, цвай, драй!..

Аж тоді вона втямила, чого вони так регочуть. Німці насміхалися з неї. Що втікала од них і не змогла втекти.

Івась це зрозумів, мабуть, раніше од матері: поблискував вороже очима на веселих солдатів. Урешті не витримав:

— Наших танкістів сюди б! Або самольотів…

— Мовчи! — засичала налякано Тетяна: їй здавалося, що вороги можуть почути. І коли трохи проїхали, продовжувала вичитувати: — Ти думаєш, що говориш?

— А чого ж вони насміхаються?

— Помовч! — розсердилась Тетяна.— Хочеш, щоб нас постріляли?

Івась пробурмотів щось під ніс, демонстративно повернувся спиною до німців. Тетяні лишалося тільки дивуватись отакій зухвалості синовій. І це ж ще дитина — одинадцятий рік! А як стане дорослим?

Хоролівку об’їжджали за багато кілометрів: там напевно було повно фашистів, а Тетяна не хотіла зайвий раз ризикувати. Тому й припізнилися: в’їхали до Тарасівки вночі.

Темрява, тиша, німота. Все причаїлося, з головою пірнуло під ковдру в надії, що, може ж таки, біда не помітить та пройде стороною. І Тетяні здавалося, що вона іде не Тарасівкою, а незнайомим селом. Принишклі хати, і довга покручена вулиця, і навіть шкільний будинок — все ніби з іншого, чужого й незнайомого світу. Лише коли добралася нарешті до свого подвір’я й одчинила ворота, лише тоді всім своїм змученим єством відчула: вони таки вдома.

; …Війна застукала Федора Світличного недалеко од нового кордону, в західноукраїнському містечку з акуратно [іабрукованими вулицями, з красивими модерними будиночками, [І підстриженими газонами й клумбами, такому чистому й доглянутому.

З приходом нашої армії в тридцять дев’ятому році господарі, котрі з пузатіших та багатших, дременули світ за очі. У їхніх будинках поселилися червоні командири та районові установи! Тож Світличному, який приїхав до Західної України вже в сороковому, лишилося тільки покрутитися довкола отих особняків, поцмокати заздрісне: “Нічогенькі хати!” — та й рушити на пошуки квартири в якогось приватника.

Хазяїна, що у нього поселився Федір з Олесею й двома синами, власне, важко було буржуєм і назвати: це був один з багатьох тих невдах, які все життя намагалися “вибитися в люди”, тобто розбагатіти, але так і лишалися з битими козирями. Де він не бував, чого тільки не перепробував, однак усе кінчалося прахом.

У тридцять шостому відкрив невеличку крамничку. Мав повно краму найліпшого ґатунку, їздив по нього аж до Львова, тож було в нього все “найвищої кляси”, бракувало лише покупців Отих, прошем пана, людей, які щось у тебе беруть, щось тобі платять і з яких ти маєш певний зиск. Скрізь тулилися крамниці, крамниць було більше, ніж людей у містечку, з кожної виглядали, закликали, припрошували, за руки хапали. Що ж лишалося робити йому, який мав крамничку не в центрі, а на оцій глухій вулиці, куди й пес не хоче ступити? Сидіти й, набравшись терпіння, чекати того покупця, мов самого Господа Бога, й щодня вислуховувати од милої твоєму серцю дружини, що ти за їден і чому вона не пішла за тамтего і тамтего.

Аж прийшли “совєти”, і його безнадійному чеканню настав врешті кінець, так, кінець, прошем пана! То був великий день, знаменний день у його торговій діяльності: покупці валом повалили до крамниці. Брали все, що тільки бачили, по два, по три відрізи тканини, по кілька пар черевиків, платили одразу ж готівкою, не вдаючись до кредиту. І під кінець дня всередині лишилися тільки порожні полиці та щасливий пан Юзек

— Ото, прошем пана, був торг!..

Тут його завжди перебивала дружина:

— Торг! — фиркала вона, і в тому фирканні було стільки зневаги, що Федорові ставало аж незручно за господаря.— А ви спитайте цего вар’ята, цо він мав з тего торгу?

Хазяїн морщився болісно, зводив на жінку докірливі очі:

— Ах, Зосю, Зосю. ну при чім тут одне до другого? Хай панові буде відомо, що то була його остання

торговельна акція. Він хоч і мав тепер вільний капітал — одвічну мрію кожного приватника, та не знав, куди капітал той приткнути. Парадокс? Але відколи ви, прошем пана, до нас прийшли, то маємо самі парадокси…

Федір на отого “пана” морщиться так, мов кислицю зжував. Все ніяк не може звикнути, що його зовуть паном:

— Та який я вам пан! — І вже про себе, щоб не почули господарі: — Привчили вас, турків…

Добився хоча б того, що його величали не паном, а паном-товаришем. І на цьому спасибі!..

З чого вони жили, оці пан і пані, для Світличного лишалося загадкою. Хазяйка майже не виходила з хати, господар же зранку таємниче десь зникав. Олеся кілька разів бачила його на базарі: вештався поміж селянами, про щось домовлявся з ними, і вони майже всі його знали, бо ще здалеку піднімали шапки й капелюхи, вітаючись. “Спекулянт”,— вирішив одразу Світличний, але господаря не чіпав: його справа пожежі гасити, а не ловити спекулянтів. Тим більше що хазяїни були людьми привітними, запобігливими навіть і ні в чому не відмовляли своїм квартирантам. І Федір уже й не думав про якусь окрему квартиру: йому й тут було добре.

В суботу, двадцять першого червня, виряджав Федір Олесю з синами у гості до своєї сестри, Тетяни Світличної. Від’їзд був трохи раптовий: Олеся до цього й не думала про поїздку, готувалася навіть варити компоти з черешень, але посварилася дуже з Федором і вже другий день з ним не розмовляла. Федір відчував себе трохи винним. Іншим разом він так легко не погодився б одпустити її з синами — збирався ж сам у відпустку, але цього разу навіть зрадів, коли Олеся сказала, що вона хоче поїхати до Тетяни.

— А що, й поїдь! Тетяна буде рада. А я теж пізніше підскочу. Ходив довкола дружини, мов кіт, а вона все ще гнівалась.

— Ну, що таке, Олесю? — допитувався Федір у дружини. Дивився такими очима невинними, що гріх було йому й не повірити. А довгі вуса його, вуса-нев’яники, здригалися на кінчиках, як у кота.— За віщо так гніватись?

— Не знаєш, за віщо? — перепитувала гнівно Олеся і, не в спромозі уже сперечатися з оцим чортом вусатим, зверталася, як до єдиного правдивого свідка, до Бога: — Господоньку, хоч ти його покарай! Спопели всіх отих проклятих спокусниць, зроби так, щоб він до них і дорогу забув!

Вражений щирим цим вибухам, Федір збентежено поглядає па образи. Там була ціла божниця, в отому куткові, до якого повернулася зараз Олеся. Світлйчний давно б виселив усіх богів із кімнати, але був не у себе вдома, а мав таке щодо цього роз’яснення: до релігійних переконань населення не сікатись, є справи важливіші, нагальніші. Тож Федір і змушений терпіти непотрібних йому богів. До того ж в Олесі, чи то під впливом господарів, чи з відчаю, знову заворушилася приспана віра, і вона якось заявила чоловікові, що як тільки Федір надумається викидати ікони, то хай викидає разом і її, вкупі з синами.

Молилася палко Олеся і не знала, бідолашна, що звертається, не тільки до Бога. Що за отією найбільшою іконою, за образом Пречистої Матері з Ісусом на руках, стоїть кілька пляшок із спиртним: Федір, який не раз попадався на гарячому, знайшов нарешті надійну схованку. Там же й чарка срібна, на день народження подарована, і на чарці тій напис: “Жизнь одна — пей до дна!” Чарка, як шапка: доброму чоловікові падіть на голову, то й на очі налізе, Федорові ж — у самісінький раз: підстереже, коли жінка одлучиться з кімнати, наллє похапцем, вихилить, крякне, розправить пишного вуса, аж тоді вже за СТІЛ:

— Так що там їсти, Олесю?

Це — коли здоровий. Коли ж відчував себе хворим — десь протягнуло, чи зуб розболівся, чи стрельнуло у вусі,— тоді у Федора були одні й ті ж ліки: чайна склянка нерозведеного спирту, добряча перчина червона, п’ять зубців товченого часнику, дві ложки солі і ложка гасу. Розколотить, вип’є — будь-яку хворобу як рукою зніме!

Ліки були універсальні, Федір переконував, що не втримається од них ні чума, ні пропасниця. Охочих, щоправда, знаходилося мало, особливо після того, як Федір одного таки вмовив. Привів до хати, розколотив, подав:

— Пий, тільки залпом!

Той як хильнув, то й очі рогом, і язик терпугом. Добре, що Федір догадався та подав води, а то, мабуть, і на ногах не встояв би. Місяць після того шипів, як гусак, Федора стороною обходив.

Що ж до бабів, так, їй-богу ж, Федір тут ні при чім! Самі на шию вішаються — одбою нема. Чи Федір з ними тягався б, аби вони отак не лізли на нього? Хай колись то було (нічого гріха таїти, що було, то було), а зараз же йому далеко за сорок, уже син старший на дівчат поглядає (татова кров!)…

хай колись Федір пускався безжурно берега, наперед не задумуючись, куди його приб’є любовна та течія, а зараз і сам розуміє, що якось воно і не той… Ну, не з руки… Та й Олесі жалко. Так якби ж вони не чіплялись до нього! Що молоді, що в літах — як побачать Федора так і чманіють.

От хоча б узяти оцю, будь вона й неладна, де тільки вона й узялася на Федорову голову! Що він — хотів з нею зв’язуватись?.. І в гадці не мав! Тим більше — дружина начальника міліції, а до жінок начальства протягом багатої практики виробився у Світличного своєрідний імунітет: якщо можеш, то краще й не зв’язуйся — обійди біду стороною. Він би й цю не чіпав, бо ще й чоловік її такий уже гнидявий, такий в’їдливий

— гірший корости! Ще й жінку ревнує. Та воно і не ДИВО: начальник же той, як цурупалок, будь-якій жінці по пояс, а вона пава-павою, і звідкіля не зайди — спереду, збоку чи ззаду

— скрізь спокуса одна, хоч очі заплющуй! Ще й зодягалася бісова жіночка так, що чужі чоловіки тільки слинку ковтали.

Однак Світличний і не подумав би чіпати оту жіночку, аби ж вона сама не прив’язалася до нього.

Сталося це цією весною, в середині травня. Отій жінці стукнуло тридцять — припекло справлять іменини. Та не так, як у порядних людей,— за столом, у хаті, а обов’язково на свіжому повітрі, ще й у лісі: пікнік. Так і знайомим казала: запрошуємо, мов, на пікнік.

Ну, пікнік, то й пікнік, Федорові один біс, де пити горілку, тим більше що й Олесі пообіцяв цього разу стримуватись, не перебирати міру. Коли вона сказала благально, вже із кімнати виходячи: “Федю, ти ж хоч сьогодні не пий”,— він аж образився: за кого вона його вважає? Що в нього, зовсім уже розуму нема в голові?

Поїхали: дві вантажні машини, повні гостей, ще й легкова, з іменинницею. Місце й справді вибрали райське: на узліссі, над річкою, на зеленій травиці. Ну, як серед отакої краси та не випити? Тим більше що й сама іменинниця, яка поруч усілася, не забува підливати у чарку. І раз-по-раз то ліктем пишним штовхне, то гарячим стегном притулиться. Ще й заглядає близько у вічі І незчувся Світличний, як у самого загули джмелі в голові. Як не штурхала” Олеся під бік, тільки одмахувався: а, одстань ти!.. І коли надійшла його черга проголошувати тост, а іменинниця млосно промовила: “Ми вас чекаємо!” — скомандував Федір одставити к бісу чарки. Де ж це видано, щоб за отаку красуню та пити наперстками! Ану наливайте фужери!

Сам простежив, щоб перед кожним чоловіком стояв повен

фужер. Звівся, підняв свій високо вгору і хоча б тобі горілка в

цім затремтіла! 1

— За нашу дорогу іменинницю Аллу Григорівну!.. Вра!..— Повернувся по-військовому до Алли Григорівни, ще й :и каблуками пристукнув: — Сто років вам ще бути отакою молодою й красивою!

Обпалив смоляними очима — в іменинниці аж бюст колихнувся назустріч. Світличний же підніс бокал до лискучих вусів і за одним духом, одним ковтком — всі так і ахнули. Потрусив над головою порожній фужер і об каблук — так і бризнуло!

Після фужера зовсім розійшовся Світличний. І коли Алла Григорівна, діждавшись темряви, на правах іменинниці затіяла гру в піжмурки та скомандувала всім жінкам ховатися в лісі, а чоловікам їх шукати, якось вийшло так, що Федір погнався не за Олесею, а за Аллою Григорівною. Хоч потім клявся й божився, що біг таки за Олесею, так хіба ж у темряві розбереш, де своя, де чужа, як вони всі на один копил: верещать, метушаться і не дуже ховаються. Отож він і збився: наскочив на саму іменинницю.

Алла Григорівна забігла, мабуть, найдальше: уже всі знову зібралися на галявині, а їх усе не було. Врешті появилися й вони: Федір трохи збентежений, а в іменинниці був такий святий вид, що хоч зразу на ікону…

— Ти що з нею там робив? — допитувалась потім Олеся.

— Та тільки за плечі потримав… Поки роздивився, що то не ти…

— За плечі?.. А помада на губищах у кого була?.. А в тії соромітниці синяк — од ведмедя?.. А чого вона на тебе дивилася, аж облизувалась?.. Чого?

І вже у сльози. Знала, що Федорові сльози жіночі — ніж гострий у серце.

— От, їй-богу ж, не цілувався! — клянеться Федір Олесі.— Хіба що тернувсь ненароком…

— Знаю, як ти трешся! — вибухає Олеся. І вже до ікон: — Господи, та вгомони ти цього ірода ненаситного, щоб він не мучив ні мене, ні тебе!

Дивиться на дружину Федір, і жалко її, й розбирає досада. Ну, чого б ото так побиватись? Що він, зарізав кого? Чи обікрав? Ну, побалувався трохи з іменинницею, так він же мужчина, біс побери, і в жилах у нього кров, а не сироватка! І хіба що у ньому од того убавилось? Цілий ось же стоїть перед нею, цілий-цілісінький. Так чого ж його рюмсати?

Та все ж вирішив кінчати із Аллою. Що чоловік став звірем поглядати на Федора, а що й сама Алла виявилася дуже ж уже набридливою бабою: ловить Федора де тільки може. Та ще й допитується щоразу, чи він її любить. Наче їй не тридцять із гаком, а сімнадцять.

Але тепер, слава Богу, все позаду, і Федір про себе вирішує: баста! Хай вони погорять, оті всі жінки, од них одне тільки лихо! Та й роки не ті: сорок п’ятий пішов, пора, як то кажуть, і за розум узятися. І, викуривши надворі цигарку, заходить Федір повеселілий до хати:

— А що, дівчата і хлопці, пора вже й рушати?

Коли під’їхали до вокзалу, лишалося ще десять хвилин. Кваплячись, злізли з машини, розібрали речі, побігли на перон. Квитки були вже у Федора на руках — дістав заздалегідь, тож побігли прямо до вагона, і першими в тамбур подерлись сини, і Федір їм ще раз крикнув, щоб слухались матір, а потім уже повернувся до дружини, яка стояла біля сходин і все щось мовчала.

— Ну, не скучайте — незабаром зустрінемось.

Федір удавав із себе веселого та безтурботного, хоч і шкрябало на серці, застигле ж обличчя Олесі затремтіло, пом’якшало, а в очах зблиснули сльози. Олеся рвучко припала до його широких грудей, схлипнула, мов скривджена дитина, потім одірвалася, наче боялась, що він її надумається обійняти, і тоді вона зовсім розплачеться.

— Гляди мені! — тільки й сказала вона і піднялася вслід за синами у вагон.

Федір якийсь час ішов поряд з вагоном, махаючи рукою дружині й синам, потім стояв, проводжаючи поглядом поїзд, аж тоді пішов із перону. На душі було трохи сумно, як завжди, коли розстаєшся з дорогими тобі людьми, а разом відчував і полегкість, що дружина врешті-решт пересердилася.

Коли вертався додому, зустрів знайомого військового.

— Сім’ю виряджали? — поцікавився той.

— Так,— відповів Федір.

— Добре вчинили,— сказав на те військовий.

— А що таке?

— Неспокійно стало на кордоні. Дуже неспокійно. Світличний уже не вперше чув, що на кордоні щось назріває

В містечку, в якому він служив, щодня виникали нові й нові, одна тривожніша іншої, чутки. Розповідали навіть, що ось-ось має спалахнути війна, ніби фашисти стягують війська до наших кордонів. Але Світличний не дуже тривожився, бо він хоч і припускав, що війна з Німеччиною можлива, але завжди

заспокоював себе думкою, що це ще не скоро, що Гітлер не

наважиться воювати з нами, поки не розв’яже собі руки на

Заході. !

Тож і зараз Світличний сказав:

— Я думаю, що до війни не дійде: не полізе з”раз німець. А полізе — наб’ємо так мордяку, що й іншим закаже.

Уночі Федір прокинувся од грюкоту в двері:

— Пане-товаришу! Пане-товаришу!..

“Пожежа!” — подумав спросоння і, ще не розплющуючи очей, протяг руку по одяг. А господар лупив у двері, мов молотом, аж дрижала підлога й дзвеніли шибки. Остаточно прочунявшись, зрозумів Світличний, що той гуркіт не од дверей, а звідкілясь ізнадвору: гримотіло, мов у найлютішу грозу.

— Пане-товаришу! — волав господар.

Навіть не взувшись, в одному лише галіфе, Федір побіг до дверей, одчинив. Під дверима стояв господар, на переляканому обличчі стрибали білі губи.

— Пане-товаришу, война!

З-за хазяїна, притримуючи однією рукою на грудях халат, а другою весь час хрестячись, виглядала перелякана на смерть хазяйка.

— Яка в біса війна! — розсердився Федір.— Вам що, приснилося?

— Война, пане-товаришу! — переконливо повторив господар.— Най пан-товариш вийде у двір…

Лише зараз помітив Федір навстіж одчинені двері, що вели на ганок. І хоч він ще не вірив хазяїнові, однак тривога охопила його, тож він вибіг надвір і одразу наче пірнув у гуркіт, що котився тугими, могутніми хвилями од кордону.

Там і справді коїлося щось неймовірне: стугоніло, бухкотіло, миготіло й спалахувало, наче всі пекельні сили природи, всі грози, землетруси, вулкани злилися докупи. Федір пригадав одразу ж учорашню розмову з командиром і теж подумав, що це таки, мабуть, війна, але такою раптовою, неочікуваною, такою небажаною була вона для нього, що Світличний відповів на перелякано-тривожний погляд господаря:

— То, мабуть маневри…

— То не є маневри! — вперто твердив пан Юзек.— То є война!

Федір хотів заперечити, та нараз йому вчулося, що гуркіт пересунувся ближче. Він лунав уже не на кордоні, а над головою, у небі, що швидко сіріло. Господар знову перший побачив якісь темні тіні, невиразні якісь силуети, що проносилися блискавицями угорі, і перелякано закричав, що то летить “герман”. Федір усе ще дивився угору, намагаючись розгледіти, чиї то літаки. Та в небі народився новий звук, різкий і пронизливий, мовби злилося одразу тисячі пожежних сирен, і на сонне містечко обвалилося небо.

Бомби вибухали в центрі й на західній околиці. Там, де стояли казарми. Федорові ж здавалося, що вони падають поряд: так гуркотіло довкола. Господарі повзали по землі, шукаючи схованки. Світличний теж ледве втримався на ногах. Коли ж пролунали вибухи і сколихнулася земля, а над містом розлилася перша заграва, тоді він згадав, що має робити — метнувся назад у будинок.

Вибухи стали мовби ще ближче: рипіла підлога, сипалася із стелі крейда, будинок, здавалося, ось-ось розвалиться. Світличний ухопив одяг, кашкет і чоботи й уже хотів вибігти, щоб одягтися надворі, як зачепився поглядом за високий буфет. Буфет трусився разом з будинком, а з нього сповзало фото дружини й синів. Федір ухопив фото, поклав у шухляду стола. І потім, пізніше, коли повертався думками до цієї кімнати, насамперед згадував фото.

Той перший день війни здавався пізніше Світличному безконечним: стільки подій навалилось одразу на нього. Він його навіть не міг пригадати увесь, послідовно, од світанку до ночі.

Ось він біжить до пожежної, яка розташована в центрі, біля колишньої ратуші, і бачить перший будинок, розвалений бомбою. Зараз бомбили вже далі, тут же гуляв огонь, вулицю вслали потовчена черепиця, бита цегла, густими клубками: плив дим і чад, і в тому димові мов збожеволілі, металися напіводягнені люди, когось догукувались, про щось кричали, од чогось ховаючись.

Федір добре пам’ятав цей двоповерховий ошатний будинок на вісім квартир, з двома парадними дверима, з’ кнопками електричних дзвінків у кожну квартиру — просто з вулиці. Під кожною кнопкою блищала бронзова пластинка, будинок завжди одсвічував великими вікнами, і Федорові здавалося, що тут живуть щасливо і весело. Біля одних із дверей на тротуарі у хорошу погоду завжди сиділа розповніла єврейка: як би рано Федір не йшов, вона вже була на своєму стільці. Врізалась у пам’ять тим, що неодмінно віталася першою: “Доброго ранку, пане!” Чи: “Доброго дня, пане!” Вона всім бажала доброго ранку чи дня, всім без винятку.

Дехто казав, що в неї не всі вдома, а більшість вважала,

що то од душевної доброти. Та як би там не було, а Федорові

вже чогось бракувало б, аби він, ідучи на роботу, не почув

знайомого вітання. і

І зараз вона сиділа на тому ж стільці, але вже не під дверима, а перед горою потовченої цегли, покрученого заліза, обгорілих балок. Стара сиділа перед тією горою на своєму стільці, і, погойдуючись, щось бурмотіла про себе, а в її безтямних очах застиг запечений розпач. Якась жінка, в зимовому пальті поверх довгої нічної сорочки, боса, сказала Світличному, що там, під отією горою цегли, лежить уся сім’я старої: син, невістка і двоє онуків. Федорові раптом здалося, що цегла ворушиться, вірніше, ворушаться люди під нею, а стара погойдується в такт отим рухам.

Пам’ятає, як біг вулицею (ще ніколи не здавалася вона такою довгою), як палали довкола будинки і його обдавало жаром, як наткнувся на першого вбитого: це був хлопчик — лежав на бруківці в самій сорочині, він, мабуть, біг, бо так і впав, підігнувши одну ногу в коліні, а руки викинувши вперед. Голови ж у нього не було: голову розплющила важка брила, пожбурена вибухом. І страшним було не стільки те, що хлопчик лежав непорушний, а те, що ніхто його не піднімав, не кричав над ним, не дер на собі волосся: рідні, мабуть, ще раніше загинули.

Іще пам’ятає Світличний, як добіг до центральної площі, де розташувалася пожежна команда, і як у цей час нова хвиля літаків налетіла на місто. Як скотився у свіжу воронку, на каменюччя і груддя, як затрусилася довкола земля, а в обличчя вдарило вогнем, штовхнуло болісно у вуха: лютувала стихія, перед якою людина нікчемна й безсила. Як потім звівся, як канудило, а розбухла голова повнилась шумом та дзвоном. Вимазаний, весь у червоній пилюці, Світличний побіг до пожежні, і через площу теж уже бігли якісь люди, військові й цивільні, більше військові, поглядаючи раз по раз у небо.

На тому місці, де стояла пожежня, не лишилось ні високого муру, ні важких, залізом окутих, воріт, ні масивного, з червоної цегли, будинку. Все змела страшна руйнівна сила. Уціліла лише каланча, на якій завжди стирчала постать чергового пожежника в гарячому, як жар, шоломові. Тепер там нікого не було. Глянувши востаннє на зруйноване господарство, Світличний повернув до колишньої ратуші, де містився райвиконком.

Там дізнався, що німці раптово атакували наш кордон, а прикордонники чи то обороняються, чи самі перейшли в наступ, але що це — війна чи збройна провокація,— не знав ніхто. Зв’язок із кордоном порушено, про те, що там точиться запеклий бій, можна було лише здогадуватися по безперервному гуркоту. В області теж не знали нічого певного, повідомили тільки, що їх бомблять із самого ранку. Світличного і кількох пожежників, які підбігли, послали разом з міліціонерами організовувати населення, щоб гасити пожежу й рятувати людей. Але вони так і не встигли погасити хоча б один будинок, розкопати хоча б одну руїну на західній околиці, там, де були казарми і стояли військові частини, спалахнула раптова стрілянина. І вже не бомби — снаряди стали вибухати на вулицях міста, а поміж будинками засвистіли кулі. Хтось закричав, що це німецький десант. Снаряди вибухали все ближче, кулі свистіли все густіше, поміж будинками з’явилися постаті наших бійців, що відступали одстрілюючись.

— Що там?! — закричав Федір до сержанта, який з кількома бійцями біг до нього.

— Гітлерівці! Танками душать!

— Он вони, он! — крикнув один з бійців, показуючи рукою вздовж вулиці.

Федір побачив кілька неясних, наче розмитих постатей. Сержант диркнув по них з автомата. Світличний, вихопивши наган, теж стрельнув кілька разів і кинувся слідом за бійцями.

Заскочив у якийсь двір, стрибонув через один паркан, через другий, вибіг на іншу вулицю — вужчу, тихішу й спокійнішу, і вже нею побіг на східну околицю. А позаду, підстьобуючи, розгоралася стрілянина.

Отак, розпарений, загубивши десь по дорозі картуз, із наганом у руці, вигнався за місто — на дорогу. Тут коїлося тепер щось неймовірне: наче все місто втікало од німців. Мішанина з людей, коней, підвід, машин — все це бігло, летіло, мчало ускач, матюкалося, кричало, іржало, гуділо, намагалося обігнать одне одного, вирватися хоч на метр… на півметра вперед… І ті, кого обганяли, кричали охрипло: “Братці, візьміть!”, а ті, хто обганяв, нічого, здавалося, не чули й не бачили: батожили коней, аж ошмаття летіло. Світличний вибрав вантажну машину, яка пробивалася крізь натовп, безперервно сигналячи, і, все ще тримаючи наган у руці, погнався, учепився за борт. Там було повно’ людей, вони одштовхували кожного, хто намагався повиснути на борту, але Федора ніхто не зачепив: чи тому, що тримаз у руці наган, чи дуже ж бо страшне було в нього зараз обличчя…

Машиною їхав недовго: налетіли літаки, з вимотуючим душу виттям стали носитись по;над дорогою, розстрілюючи все живе, що було на ній. Люди; кинулися врозтіч: хто падав сам, а хто й поцілений кулею; кулеметна черга пройшлася по машині, в якій їхав Світличний, машина смикнулася, крутонула праворуч, завалилася в кювет, і всі, хто був у ній,— убиті, поранені, живі — посипалися на землю. А згори знову наростав свист, і рев, і дзвінке кулеметне татакання. Федір, побачивши під дорогою водостічну трубу, що з’єднувала цей і протилежний кювети, поліз у неї. Труба була тісна, Федір ледь протискався, за ним уже хтось повз. Світличний протискався все далі, йому чомусь здавалося, що по той бік дороги немає ні літаків, ні стрілянини, ні оцієї божевільної війни, він намагався якомога швидше добратися до кінця труби, як світлий отвір раптом погас, стало зовсім темно, і Федір зрозумів, що то хтось повзе йому назустріч. І тут Федором оволодів страх, більший навіть, ніж тоді, коли він лежав у воронці, під бомбами: йому здалося, що він уже так і не вибереться з оцієї проклятої труби,— застряне навіки. Він закричав страшно: “Назад!.. Стрілятиму!..” — і, мабуть, таки й стрельнув би, бо вже не володів собою, аби отой, що ліз йому назустріч, не поповз перелякано назад. Звиваючись усім тілом, обдираючи лікті й боки, Світличний вибравсь на той бік дороги…

Кілометрів за вісім, біля невеликого містка, їх зустрічав уже наш заслон: ріденький ланцюжок бійців у кашкетах артилеристів. Бійців тих не набралася б і жменька, але тим рішучішим був їхній командир у званні капітана. З пістолетом у руці, охриплий і лютий, стояв посеред дороги й кричав:

— Назад! Застрелю!.. Назад!..

За місток пропускали тільки жінок, дітей та поранених. Чоловіків же, незалежно від того, військові вони чи цивільні, озброєні чи ні, затримували всіх до одного. Коли їх назбиралося кількасот, а дорога спорожніла, мовби її вимели, капітан наказав шикуватися в чотири ряди. Військові й цивільні шикувалися, і незабаром довга шеренга людей завмерла перед капітаном.

Це було дивовижне, не бачене, мабуть, ще з часів громадянської, військо. Тут стояли артилеристи, піхотинці, зв’язківці, міліціонери й працівники радянських установ — усі, кому пощастило вирватися з міста. Озброєні гвинтівками, наганами, пістолетами, а то й зовсім без зброї, вони слухали капітана, який пояснював, для чого їх зібрали. Погляди в одних ставали похмурі й стривожені, а в інших зовсім уже відчайдушні.

Капітан сказав, що вони мають затримати ворога, поки підійдуть реіулярні частини. До того ж часу, щоб там не було, жоден, чуєте — жоден! — не покине оборони. Про те вже подбає він — капітан.

— Ти нас не лякай, капітане,— не витримав Світличний.— Ми воювали, коли ти ще під стіл пішки не ходив.

Капітан пильно подивився на Світличного, мов хотів його запам’ятати, а молоде обличчя стало ще суворішим.

— Я не лякаю,— сказав він, дивлячись на Світличного.— Я тільки попереджаю: хто самовільно покине окопи, того розстріляю! А тепер слухайте: фашистська Німеччина рушила на нас війною. Годину тому по радіо оголосили. Фашисти напали на нас раптово, без попередження, і наш обов’язок — розгромити знахабнілого ворога!

— А чим громити — кулаками?

— Зброю незабаром підвезуть: послали машини. Поки окопаєтеся — будуть і гвинтівки, й гранати. Наше завдання: затримати ворога до підходу регулярних частин. Командирів прошу вийти із строю. Вийдіть і ви! — до Світличного.

Так Світличний у перший же день війни став командиром взводу. Сам же власною волею й наданим йому правом призначив собі помічника, чотирьох командирів відділень. Вибирав міліціонерів, ці хоч зброю вміють тримати в руках; одвів їх потім набік, помахав перед їхніми носами міцним кулаком:

— Глядіть мені: хоч один побіжить — з вас питатиму! Ясно?

— Ясно! — гаркнули міліціонери, а Світличний, посмикуючи вусами, иевдоволено пройшовся перед глибоко цивільним військом своїм:

— Взвод, слухай мою команду: до он того лісу бігом арш! Там, під самим лісом, на правому фланзі, і мав тримати

оборону Світличний.

Капітан не збрехав: за годину появилися машини із зброєю і боєприпасами. І, що найголовніше, не забули навіть лопати. Повеселілий Федір наказав рити неглибокі окопчики, щоб можна було лише лягти, бо копати глибокі, повного профілю — до вечора не впораються. Ходив поміж своїм необмундированим військом, погукував, щоб ворушилися, не дрімали на сонечку, бо дехто вже й не вірив, що ворог з’явиться. На кордоні все ще гриміло, отже, там і досі точиться бій, тож німецькі регулярні частини аж ніяк не могли прорватися до їхнього міста. Скорше це був десант, висаджений спеціально для того, щоб посіяти паніку. Десант той, зробивши своє, мабуть, давно уже щез або ж його розгромили, а вони довбають отут землю, як дурні. ♦Треба вертати назад”,— говорили одні, найзапальніші та рішучіші. В очах їхніх одсвічували вже телефони, що позалишалися в кабінетах і по яких оце зараз додзвонюється вище начальство. “Ні, не назад, а вперед!” — заперечували обережніші й раїли добиратися до Ковеля, а звідти вже в Луцьк — за вказівками. І чим довше тривала дискусія, тим млявіше ворушились лопати: розморені спекою, приколисані спокоєм, люди охоче вірили, що то таки справді був десант, а не ворожі регулярні війська.

Світличний і сам був не від того, щоб повернутися до міста. Його вже палив сором при згадці, як вони тікали, як сам біг, стрибаючи через паркани, од якогось там паршивого німчика, як потім залазив у ту прокляту трубу, що ледь не стала йому могилою. І, зовсім розпалившись, Федір вирішив сходити до капітана.

Тут, унизу, не було жодного мітингування: бійці, вишколені в армії, мовчки копали окопи,— на весь зріст, з ходами сполучення. Капітан вислухав Федора серйозно й уважно, а потім відповів, що він не має наказу атакувати залишене місто, а повинен отут затримати ворога до підходу наших регулярних частин. Світличний не став сперечатися. Він одразу ж зрозумів, що капітан належав до тих людей, які звикли команди виконувати, а не обговорювати їх.

— Ви краще окопуйтесь! — додав капітан: він, мабуть, аж звідси помітив, як мляво ворушаться люди Світличного. І, козирнувши Федорові, одвернувся од нього.

Уже сердитий, пішов Світличний до свого взводу. Забув навіть спитати, чи підвезуть щось поїсти, бо люди ж сьогодні й крихти в роті не мали. І коли підійшов до своїх, коли його запитали нетерпляче: “Ну як?” — гаркнув розлючено:

— Окопуватись! — Ще й пообіцяв: хто за годину не зариється з головою в землю, того сам закопає. Так закопає, що й рідна матінка не знайде!

І знову загупотіли глухо в тверду пересохлу землю лопати. Хто копав по-селянському старанно, а хто тицяв лопатою, наче виделкою: зроду-віку не тримав її в руках, і вона тепер вислизала з ніжних долонь. Кому заважало хворе серце, а кому й черевце. Однак Федорове військо потроху залазило в землю.

Згодом підійшов капітан. Уважно оглянув окопи, наказав старанніше замаскуватися, пообіцяв незабаром прислати обід: машина вже давно поїхала й ось-ось мала вернутися. Потім сказав Світличному, щоб, як покінчать з окопами, зайнялись гвинтівками: показать тим, хто не тримав ще зброї в руках, як заряджати і як цілитись. Під кінець зауважив:

— А ваш де окоп? Ви що: од куль заворожені?

— Заворожений,— відповів з викликом Федір.— Ще з громадянської.

Капітан пильно подивився на Світличного, в строгих, холодних очах не було ні роздратування, ні подиву — тільки спокійна вимогливість.

— Раджу вам теж окопатися,— твердо сказав він. Світличний лише гмикнув: ніяк не міг примиритися з

думкою, що він, командир, кінармієць колишній, та повинен залазити в землю. Потім єхидно поцікавився, як товариш капітан думає зупинити фашистів, якщо вони й справді поткнуться сюди, та не самі, а з танками.

— Зупинимо гарматами,— спокійно відповів капітан.

— А де твої, капітане, гармати?

Капітан глянув на Федора вже трохи здивовано, потім показав рукою в бік мосту: не туди, де чорніла звивиста лінія шанців, а метрів за двісті позаду, на кущі, розсипані зеленими купками по узвишші, і лише тепер помітив Світличний там якийсь рух, легеньке погойдування окремих гіллячок; мовби хтось пробирався отими кущами, визираючи з них обережно. Помітив і не міг втриматися од захопленого вигуку:

— Ну, молодець, капітан! Хай тепер лиш поткнуться — юшкою вмиються!

Капітан, однак, не розділив Федорового захоплення: належав,— певно, до тієї породи людей, що каже “гоп”, коли перескочить.— Він знову нагадав Світличному:

— То ви все-таки окопайтеся.

“Ну й чорт! — проводжав поглядом підібрану постать капітана.— Кремінь — не людина!”

Довідавшись про гармати, повеселішали навіть най-боязливіші.

Після того як взвод Світличного сховався в землю, як тим, що не мали справи з гвинтівкою, було роз’яснено, що патрон досилається у патронник кулею наперед, що приклад треба притискувати до плеча, а не до зубів, і, цілячись, треба заплющувати око одне, а не обоє, Федір дозволив своїм бійцям одійти кроків на сто, до узлісся, під дерева у тінь. Тут спека не так відчувалася. М’яка прохолодна Ьграва щедро вистилала землю, і Федір, прилігши, відчув, як натомився і як би добре було оце заплющити очі й заснути. Та як ‘його не морила дрімота, він переборов її і навіть звівся, щоб [часом не заснути: був тепер командиром, відповідав за людей, які дрімали довкола.

На заході все гриміло й гриміло, і Федір ще раз подумав, що бої точаться на кордоні, отож чого вони отут ждуть. Тим більше, попереду не було жодного руху — степовий простір паче вимер, у маревному тремтінні застигли хліба і дерева, а спорожніла шосейка виблискувала бруком, мовби полита водою, текла до обрію, і там, де зникала, клубочився дим, розповзався чорнильною плямою по блакитному небу: в місті, що його залишив Федір, і досі гуляли пожежі.

Світличний думав, що робитиме, коли повернеться в місто. Він, звісно, й хвилини не залишиться в пожежній команді, а ніде у військкомат і запишеться в армію. Кому ж, як не йому, червоному командирові ще з громадянської, і воювати! І іонроситься у кінноту, на ескадрон, і ще покаже, на що здатен старий рубака. Федір знову подумав про капітана, який примусив його окопатися, і роздратовано фиркнув: “Окопатися! А ти її нюхав, ту смерть, що отак у землю залазиш?” Ні, вимахувати лопатою не в його натурі, він не кріт, щоб лазити попід землею. Хай уже цариця полів — їй же по штату належить, його ж діло святе: вірний кінь, гостра шаблюка і грізне кавалерійське: “Дайош!”

Згадав про свою шаблюку: лишив її в кімнаті над ліжком. Заскочить якийсь миршавий німчик (чомусь уявляв їх лише миршавими) та й прихопить. Федір аж закректав од досади і подивився знову в бік міста, на асфальт, і одразу ж помітив на ньому якийсь рух: з-за обрію, з отієї рудої чорнильної плями виповзала якась мовби ниточка. Підводи? Машини? — важко було розібрати. Тим більше не можна було розгледіти,— наші то рухаються чи, може, й ворог.

Світличний вибрав поглядом наймолодшого бійця, наказав збігати до капітана та доповісти, що на шляху помічено рух.

Поки молодик бігав, усі прокинулися, звелися на ноги. Стояли й тривожно вдивлялися в рухливу нитку, що виповзала, розмотуючись з невидимого клубка.

Повернувся захеканий посланець:

— Капітан передає, що то німці! Треба готуватись до бою! 1 не стріляти, поки гармати не почнуть…

На людей, на узлісся, на поле одразу ж упала невидима тінь. Холодком війнула кожному в обличчя, неприємно пробігла по спинах.

— Шикуйся! — скомандував Федір, і досить-таки розмаїта команда його, чіпляючись довгими гвинтівками за землю, почала невміло шикуватися в стрій. Світличний став перед строєм, помахав порожнім наганом (всі набої вистріляв у містечку): — Слухайте, хлопці, сюди! Щоб лежали й не дихали, поки скомандую! А тепер — по місцях.

Світличний вирив окопчик за десяток кроків позаду, на горбку, щоб було видно взвод. Поклав на бруствер важку трилінійку (з точнісінько такою починав воювати в громадянську), висипав поруч патрони, примостив дві гранати. ГІокрутив-новертів наган у руці: і викидати жалко, і користі мало,— поклав поряд з гранатами. Дістав із-за вуха цигарку, стромив, не запалюючи, до рота. Звузивши очі, вдивлявся в дорогу, ген аж туди, де вже не ниточка — стрічка невблаганно посувалася на них. Неозброєним оком он видно і низькі, мовби приплеснуті машини з гарматами. “Танки! Скільки ж то їх?..” Нарахував більше десятка. “Добре ж, що хоч гармати є в капітана!” Позаду, за танками, вантажні машини. Наповнені солдатами. “Щось на десант і не схоже. Невже прорвалися регулярні частини?” Світличний перевів погляд на своє військо, що порозтікалося по окопах, і таке воно йому здалося жалюгідне та немічне супроти отих танків і машин, що він аж скривився. Повернувся, оглянувсь назад: там, розтинаючи навпіл поля, теж простягся асфальт, безлюдний, мов вимерлий. “Де ж вони в біса, наші регулярні частини? Поки начухаються, од нас тільки мокре місце лишиться”. Світличний зло сплюнув, вийняв з рота цигарку, понюхав, застромив знову за вухо: після бою закуримо. Спер гвинтівку на бруствер, потягнув затвор, досилаючи набій у патронник. І вже у проріз прицілу, поверх гостренької мушки, став видивлятися ворога.

Здавалося, відтоді, як помітив рух на дорозі, минуло не менше години, а колона наче приклеїлась до асфальту. Та ось тонке комарине дзижчання переросло в басовитий гул, і танки мов зірвалися з місця — навально помчали вперед. Федір подивився в бік мосту, там уже нікого не було видно — всі поховалися в окопи. Не помічалося руху і в кущах, де замаскувалися наші гармати. Майже фізично відчув, як, завмерши, напружився кожен гармаш. Він теж нетерпляче чекав першого пострілу, вгадуючи, коли пролунає: чи тоді, як передній танк доїде до он того горбочка чи отого он видолинка. Здавалося, від того, вгадає він чи ні, залежатиме успіх майбутнього бою. Але танки перемахнули через горбочок, минули і видолинок, а пострілів усе не було. “Ну, відкривайте ж вогонь! Паліть!”

СВІТЛИЧНИЙ намітив одинокого явора, що стояв зовсім близько од мосту.— далі пропускати танки не можна було.

Танк наближався до того дерева все швидше й швидше — незугарна квадратна коробка з товстою короткою гарматою попереду, з чорним хрестом на борту. Миготіли блискучі відполіровані траки гусениць, а дерево мов саме набігало на нього. Федір аж звівся на ліктях, аж дух зачаїв, чекаючи неминучого пострілу. Він не бачив уже решти колони, а бачив лише передній танк. Танк і дерево — вони швидко зближалися.

І тільки вони зблизились — ударила гармата.

Постріл ляснув по напружених нервах, мов батогом. одразу ж недалеко од головного танка, обіч дороги, зметнувся чорний фонтан, і тугий гуркіт вибуху докотився до окопів. Танк мов ще швидше рвонув уперед, його наче підхльоснув одинокий той постріл; фонтан похитавшись, став осідати, та на зміну йому на дорозі ближче, далі, поміж танками і машинами затанцювали чорні фонтани,— гарматні розрізнені постріли злилися одразу ж докупи. А танки мчали неушкоджені — Федір уже й кулак об землю побив, матюкаючи гармашів.

Та ось на передньому танкові, на боковій частині, гостро спалахнула зірочка, танк шарпонувся убік, осів, огорнувся димом. З диму вискочило кілька постатей у чорному, побігли назад, пригинаючись. Один одразу впав — лише тепер розрізнив Федір у гарматному ревиську тріскотняву гвинтівок, довгі черги єдиного станкача. Понад окопчиками пронісся радісний гомін: ‘Підбили! Підбили!” — збуджені люди висувалися з окопів, щоб краще роздивитися, як горить танк, тим більше що в цей бік ніхто й не стріляв: бій клекотів унизу, біля містка.

Однак довго оте безкарне споглядання тривати не могло: гітлерівці, втративши зопалу кілька танків і добрий десяток машин, перестали врешті атакувати місток і вирішили прорвати оборону з флангів.

У роки громадянської Світличному не раз доводилося потрапляти під артилерійський обстріл. То було найнеприєм-ніше, коли лежиш безсилий, лежиш і чекаєш чергового вибуху, ї нічого не можеш удіяти, хіба що міцніше притиснутись до землі. У роки громадянської не раз доводилося лежати Федорові під ворожими снарядами, але всі оті обстріли були ніщо порівняно з оцим.

Обстріл тривав, може, кілька хвилин, може, й годину: час утратив нормальний свій вимір, години-хвилини тут нічого не важили. Федір отямився лише тоді, як враз усе стихло й раптова тиша стала не менш нестерпною й болісною, ніж ревище вибухів. Федір звів важку голову, і по його запалених, засипаних пилом очах різонуло чисте денне світло. Він аж зажмурився, а коли розплющив очі — одразу ж побачив фашистів.

Вони бігли ріденьким ланцюжком, спускаючись з протилежного боку до річечки, а позаду розверталися вантажні машини, і з них теж вистрибували солдати. Тих машин було стільки, що Федір аж оглянувся на ліс, щоб пересвідчитись, чи він ще не щез. І бійці його взводу, котрі чудом уціліли під час обстрілу, теж, мабуть, стали оглядатися на ліс, бо ось одна скоцюрблена постать вистрибнула з окопу, друга, третя.

— Стій! — закричав страшно Федір і метнувся навперейми, але так і не добіг німці мовби тільки й чекали, щоб хтось виткнувся з окопів — сипонули кулями з автоматів.

Що було далі, Світличний не пам’ятає. Він лежав і стріляв. І ще, мабуть, хтось із його взводу стріляв, не могло ж усіх перебити одразу. А німці вже були по цей бік річечки і бігом підіймалися вгору. У нього раптом скінчилися патрони й гранат уже не було під рукою, бо вискочив же зі свого окопу, нічого не прихопивши. “Ну, все, каюк!” Та німець, що біг на нього, викидаючи довгі ноги в коротких чоботях, раптом наче спіткнувся. Спіткнувся й, заламуючись у спині, став повільно осідати на землю. Інші, які бігли праворуч і ліворуч, теж стали спотикатися й падати, випускаючи з рук автомати. Лише тепер у тріскотні пострілів розрізнив Світличний басовитий стукіт нашого станкача — звідти, од мосту, довгими чергами вимітав ворога з наших позицій. І Федір, ухопивши гвинтівку з прим-кнутим багнетом, зірвався на ноги і закричав, роздираючи рота: “А… таку вашу мать! — і побіг, наставивши перед собою багнета, на фашистів, що поспіхом — скочувались до річечки. І він таки одного наздогнав, наздогнав уже біля води, хоч німець біг щодуху, вимахуючи довгими ліктями, і кургузий мундирчик на ньому аж лопотів. Та Федір біг іще швидше, розпалений люттю за те, що йому довелося щойно пережити. Він не випустив би оцього фашиста нізащо, хай би усі їхні танки навалились на нього, і коли таки наздогнав, то з усього маху загородив йому в спину багнета!

Гітлерівець ураз зупинився, досі зігнута спина його вигнулася дугою, він —-викинув догори руки, наче збирався молитися, а голову заломив набік. Федір одскочив, висмикнув багнет, німець одразу ж упав йому до ніг і харчав, і бив руками об землю, Федір одвернувся од нього і одразу ж побачив, що кілька чоловік його взводу, які піднялися слідом за ним, пригинаючись, бігли назад до окопів. Аж тепер почув, як довкола густо тьохкали кулі,— з того боку, од непорушних машин, густо сунули фашисти.

Ті, що бігли попереду, не! затрималися біля окопів — подалися до лісу. І Світличний гнався їм услід. Розумів, цього разу вже не затримати ворога, тим більше що й станкач, який їх так здорово виручив, не подавав уже голосу.

У лісі, задиханий, упав безсило на землю. Серце гупало молотом, дерева хитались, мов п’яні, дуже хотілося пити. Лежав безсилий, прислухався до недалекого бою, який лунав тут мовби ще дужче — ліс аж стогнав. Думав про свій взвод. Оглянувся в надії побачити хоч одного із своїх бійців, але поміж деревами було світло і порожньо, лише гухкала, тріщала луна.

І тоді подумав про капітана. І як не тягнуло його у глиб лісу, він, звівшись, повернув назад, до узлісся.

Бій уже вщух. Обірвався так раптово, як і почався,— жоден постріл не порушував тиші. На шляху, перед мостом, догорав головний танк, його спихали вбік два інші, звільняючи для подальшого руху дорогу, а в подовбаних, понівечених вибухами, напівзасипаних окопах густо валялися трупи. Кілька наших бійців, збитих у гурт, стояли коло самого мосту, довкола них метушилися озброєні гітлерівці. Федір до болю в очах став вдивлятися, чи не видно в отому гуртові капітана, але його, здається, там не було. Відчувши якусь полегкість, перевів погляд туди, де стояли гармати.

Звідти теж поверталися окупанти, женучи поперед себе кількох наших військових, і в одного була біла од бинтів голова, а другого двоє тягли попідруки. Але й серед них не було схожого на капітана, отже, капітан або лежить серед убитих, або йому пощастило якось урятуватися. Тож і Світлич-ному не лишалося нічого іншого, як зашитися глибше в ліс.

І тут наткнувся на капітана. Навіть спершу не на капітана, а на одного з гармашів; той раптово вийшов із-за стовбура, заступивши дорогу Світличному, та одразу ж, упізнавши, кивнув головою: “Проходьте!” Федір ступив далі і побачив ще кількох гармашів, серед них — капітана.

Капітан сидів на землі, притулившись до стовбура спиною, права забинтована рука лежала в нього на колінах і здавалася куцішою од лівої. Федір придивився пильніше: таки куціша, обрубана майже по лікоть, і там, на кінці, було намотано найбільше бинтів, і бинти були рудими од крові. Капітан був дуже блідий — якоюсь синюватою блідістю, але обличчя було таке ж рішуче, як і завжди. Побачивши Світличного, капітан пильно і строго подивився на НЬОГО:

— Де ваші бійці?

— Л кат їх знає! — махнув рукою Світличний і втомлено опустився на землю.— Які там полишилися, а яких переймай тепер аж під Ковелем. Якщо добіжать. Хіба це війна!

— Війна! — жорстко відповів капітан. Хотів ще щось додати, та враз зціпив зуби, аж хрумкнуло в роті, а обличчя почорніло од болю.

— В лікарню тобі б, капітане! — жалісливо сказав Світличний.

Капітан помовчав, заплющивши очі. А коли розтулив, погляд його був холодний і чистий.

— Опанасенко, карту!

Гармаш із трикутниками сержанта на чорних петлицях розстебнув капітанів планшет, розгорнув розмальоване полотнище. Капітан, схилившись над картою, довго її роздивлявся, і Федір відчув, що зараз вирішується їхня доля, що від того, наскільки вдало капітан вибере напрям, залежатиме — проберуться вони до своїх чи потраплять ворогові до рук. Урешті капітан твердо накреслив пряму лінію — через зелену пляму лісу, в якому вони оце зараз сиділи.

— Тут стоять наші. Підемо сюди.

Всі враз повірили, що там таки наші. Лише Федір запитав:

— Далеко?

— П’ять кілометрів.

Гармаші стали вмовляти капітана, щоб він дозволив себе нести. Федір теж прилучився до них:

— Та ти ж, чоловіче, й не дійдеш! Капітан відповів непоступливо:

— Дійду!

…І він таки й справді дійшов би, аби не німці, які наче тільки й чекали на те, коли вони виткнуться з лісу.

Ніколи ще не відчував себе Федір таким беззахисним, таким безборонним. Відпустивши їх метрів за триста од узлісся, фашисти відсікли дорогу назад кулеметним вогнем, а потім стали їх розстрілювати один по одному. Вони металися на рівній, як стіл, площині, а їх били на вибір то одного, то другого. Одним з перших упав капітан. Кулі просто роїлися довкола, а проклятому — вигонові не було кінця-краю, і коли Федорові вже здавалося, що більше не витримає і ось-ось упаде — перед очима раптом виросла стіна верболозу. Він улетів у той верболіз і одразу ж, заплутавшись, упав. Далі вже повз; зі стогоном хапаючи повітря, а кулі свистіли довкола, обсипали його збитим листям, врізаним гіллям. Та ось грунт став западати донизу, верболіз ураз розступився, і він опинився перед великим болотом.

В тому болоті й кис Світличний аж до вечора.

Фашисти довго його шукали, а може, й не тільки його — ходили понад болотом і час од часу кричали: “Іван, виході!” Пускали короткі черги в очерет, і тоді Федір, який забрався глибше, пірнав з головою. Німці врешті пішли, але Федір довго не вилазив — йому здавалося, що вони лишили засідку. Лише як стемніло, обережно виповз на берег.

Вимок до нитки, все на ньому аж хлюпотіло, в чоботях чавкотіла вода. Та він не став викручувати одяг — гайнув одразу ж до лісу. Аж там роздягнувся, роззувся, довго розтирав груди і спину, щоб хоч трохи зігрітися, а потім став натягати вологу холодну білизну.

Одягнувшись, поліз звичним рухом до кишені за цигарками. Не намацавши пачки, пригадав, що він засунув останню цигарку за вухо перед боєм,— лапнув за вухом, хоч наперед знав, що там нічого не знайде. Тихо вилаявся, опустився на землю, прогріта за день земля пашіла теплом, Федір припав до неї, заплющив натомлено очі.

Перед очима одразу ж виникли оті залишені окопи, і фонтани вибухів, і напружені спини ворогів, що тікали, і гурт полонених. Розплющив очі, щоб нічого того не бачити. Лежав і змушував себе думати про Олесю, про дітей: “Що з ними?” Чи встигли вирватися з оцього пекла?”

Незчувсь, як і заснув…

Прокинувся на світанку. Спросоння ніяк не міг зрозуміти, як опинився в лісі. Та тут враз здригнулася земля, гуркнуло раз і вдруге, десь далеко над лісом, майже на обрії, розлилося криваве сяйво.

Пригадався вчорашній день і те, що сталося. Не роздумуючи, подався на схід, де мали бути наші війська.

Як і вчора капітан, як тисячі, мільйони його співвітчизників, він іще думав, був упевнений — ворог далеко не пройде, за десять, у крайньому разі за двадцять кілометрів од кордону його зупинять наші частини, зупинять, перемелють у коротких оборонних боях і поженуть на захід. Він твердо вірив у близьку перемогу над ворогом і на мить не сумівався в тому, що за кілька годин вийде до своїх.

П’ятнадцятий день війни Світличний зустрів уже на старому кордоні. Простував глухою лісовою дорогою у безвість. Вона то звивалася поміж могутніми стовбурами, чіпляючись за товстелезне коріння, то вилазила на просіку й тоді стрімко бігла вперед, пряма, як стріла, уквітчана лісовими скромними квітками. Часом, ніби злякавшись власної сміливості, завертала у нетрі, в густий непролазний чагарник, у царство моху й папороті, постійної сирості й сутінків і отієї зосередженої, віками відстояної тиші, що нагадувала застигле болото. Іноді дорога спускалася донизу, в зарості осики й вільхи, і тоді поміж ослизлим корінням, перегнилим листям і перепрілим ломаччям, поміж отією лісовою понурістю зблискував несподівано ясний і чистий ручай, вистелений таким перемитим та білим піском, що аж хотілося набрати його в долоні.

Дійшовши перший раз до такого ручая, Світличний одразу ж схилився до води. Побачив чуже схудле обличчя, геть заросле щетиною, розкуйовджену кучму чуприни. Напившись, Федір довго вмивався, намочив навіть голову, причесав п’ятірнею волосся. Від того, що випив води, ще дужче захотілося ЇСТИ: ось уже другу добу не мав макової зернини в роті. Учора хотів розжитися їжею, та на хуторі, до якого вибрався з лісу, стояла німецька машина і юрмилося повно німців. Він давно вже повитрушував кишені в надії знайти хоч дрібку тютюну і, коли лягав спати, марив цигаркою.

Тож першою думкою, коли Федір вийшов на велику галявину і побачив людське житло, була думка про куриво.

Хата стояла не посеред галявини, а ближче до дерев, мов ховалася од людського ока, така нужденна, така ветха й запущена, що важко було повірити, щоб у ній хтось жив. Та Світличний на всяк випадок трохи постояв, хоронячись за кущем ліщини,— чи хто не появиться. Ніхто, однак, не виходив, почорнілі двері, здавалося, не відчинялися бозна-відколи. Федір вийшов на галявину.

Перш ніж одчинити двері, спробував заглянути досередини, але єдине віконце було завішане фіранкою, і тоді Федір ступив на такий же ветхий, як і сама хата, ґанок, пхнув од себе двері.

Зайшов у сіни, потупотів, щоб попередити, якщо є хто живий, і одчинив двері в кімнату. Одчинив і застиг на порозі: хата дихала такою чистотою, що Федір аж подивився на свої запилені, давно не чищені чоботи.

— Чи є хто живий? — запитав од порога.

За високою піччю, що займала майже півхати, зашамотіло, колихнулася полотняна завіса, і на Федорів голос повагом вийшов величезний чорний котище. “Тьху, щоб ти сказився!” — аж здригнувся Світличний. Кіт же, поставивши хвоста трубою, вийшов на середину, сів, засвітив на гостя зеленими очима.

“Кіт є, де ж відьма?” — подумав Федір, і тільки подумав, як котяра повернув голову до завіски; Там знову щось зашамотіло, зачовгало, і до хати викотилося щось таке згорблене й скорчене, таке висушене та до землі пригнуте, що його важко було назвати й людиною. Вбране в довгу синю спідницю і в темну кофту, пов’язане темною хусткою.

— Добридень, бабуню! — звернувся Світличний.

— Добрий день, паночку добрий! — проспівала несподівано дзвінким голосом стара.

Світличному мимоволі згадався лісовий струмок з чистою джерельною водою. Та ще більше вразило, коли жінка звела до нього обличчя: міг би заприсягтися, що ні в кого досі не бачив таких ясних та чистих очей. “От тобі й відьма!”

— Ви самі вдома? — запитав у надії, що отам, за ширмою, є хтось молодший.

— їдна, паночку, (дна.

— І вам не страшно одній?

— Мені вже, паночку, ніц не страшно.

— А як хто візьме та й задушить?

— Задушить, то й на здоров’ячко.

Однак очі, ясні та жваві, говорили про інше.

— Та-а-ак,— збентежено підніс руку до вуса Світличний: усього чекав, тільки не зустрічі з отакою лісовою печерицею. Та що б там не було, а курити хотілося все дужче. Потягнув носом повітря, але тютюном і не пахло. І, посмутнілий, Світличний ще раз запитав: — То, ви, бабуню, отак одні й живете?

— Чом їдна — з сином жию,— охоче відізвалась стара.

— А де ж ваш син? — враз пожвавішав Федір.

— Пішов ще вчора й до міста.

— А скажіть, бабуню,— уже зовсім улесливо звернувся Федір,— він у вас не курящий?

— То паночок хоче курити? — одразу здогадалася стара.

— Душа, бабуню, горить!

— То я паночкові дам, мені того зілля не шкода. Тільки попрошу паночка вийти із хати та смалити надворі.

Пішли в сіни, за нею, мов прив’язаний, кіт, а за котом — Федір, ковтаючи слину…

— Х-х-ху, оце накурився! — сказав згодом Світличний, досмаливши п’яту цигарку.— Оце спасибі, бабуню,— повік не забуду!

Стара, яка стояла осторонь,— остерігалася вдихнути того диму ядушного, всміхнулася, запитала лукаво:

— Мо’, паночок чогось і поїли б?

— Та не відмовився б! — уже зовсім весело Федір.

— То прошу паночка до хати…

— Х-х-ху! — ще раз сказав Федір, одкладаючи ложку.— Ну, спасибі: наївсь-напивсь — царем зробивсь!

Сидів за столом — не хотілося й рухатись. Уже й очі стали злипатися, і голова хилитись донизу: ех, лягти б оце десь у холодочку! Але треба рушати в дорогу.

— Дякую, бабуню, за все. Може, доведеться коли ще зустрітись, то не забуду — оддячу.

— Е-е-е, нема за що, паночку! — одмахнулась стара.— Аби тільки паночкові на здоров’я,— Помітила, мабуть, що гість клює носом (від таких очей хіба що сховається), спитала: — То, мо’, паночок і перепочили б?

“А й справді! — одразу ж погодився подумки Федір.— А чому б і не спочити? Хто мене в шию жене? Передрімаю годинку та й рушу”.

— Я, бабуню, не проти, аби у вас сіно було…

— Сіно? А на горищі. Най паночок візьме отсю ковдру та й виспиться солодко.

Дала ряднину, подушку в голови, ще й притримувала драбину, коли Світличний. збиравсь на горище.

Тут було не менш чисто, як у хаті. З кроков звисали пучки трав, засушених квітів, в’язки грибів, якісь торбинки, було тут чисто підметено, сіно акуратно складене. Свіже, духмяне, воно так і вдарило Федорові в голову, зашелестіло м’яко під боком, Федір вмощувався, вмощувався, а тоді взяв і роззувся, скинув к бісу галіфе і сорочку і в самій білизні розпластався на ковдрі.

Проснувся од голосів: один басовитий, аж глухуватий, а другий дзвінкий і ясний.

— Що за їден? — допитувався бас.

— Я знаю? Людина.

— Ви хоча б запитали.

— Пощо маю питати? Бачу: голодний, то їсти дала. Стукнули двері, голоси зникли в хаті. Як не прислухався

Федір, нічого не міг розібрати. Поспіхом одягся, взувся, обережно підійшов до ляди. З-за дверей все ще лунали голоси. Намагаючись не рипнути, Світличний зліз по драбині, завмер у сінях. Голоси вже затихли, чулося лише чи то легеньке постукування, чи то шамотіння. Федір уже був подумав, чи не краще забратися, щоб не вскочити у якусь халепу, та одразу ж і передумав: “Та що я, з одним не справлюся в разі чого?” Рішуче насупився, одчинив хатні двері.

Стара стояла коло печі, кіт1 сидів біля неї, за столом пспоквапно жував літній чоловік. Коло високого ліжка чорніла мисливська рушниця. Федора так; і смикнуло вхопити її, але вчасно схаменувся. Тим більше чоловік за столом навіть не глянув у його бік, а продовжував Задумано жувати.

— От і паночок! — озвалася привітно стара, і. тоді лишень чоловік подивився на Світличного. В нього були такі ж чисті, як і в матері, очі, але в них не світилася приязнь — мерехтіла настороженість. Той насторожений вираз ще більше підкреслювали розколошкані брови, розкуйовджена кучма на голові й густа борода: наче навмисне він загнав свої очі у ті хащі волосяні, щоб їх не так видно було.

— Лісник? — запитав, вітаючись, Федір. Той лише кивнув головою.

— Давно лісникуємо?

— Ой, паночку, давно! — озвалася за сина стара.— Ще як па тамтій війні його тата герман убив.

Федір помовчав, надумуючись, що б його ще запитати. Урешті обережно перейшов до того, що найбільше муляло:

— В місті були?

— У місті, паночку, в місті! — відказала знову за мовчазного сина мати.

— З рушницею отак і ходили? — недовірливо запитав Федір.

— Не, паночку, не: кріса він у лісі лиша.

Федір з досадою оглянувся на стару, яка підпряглася відповідати за сина. Вже прямо спитав:

— Хто там: наші чи німці?

Про це, мабуть, стара ще не взнала од сина, бо промовчала. Натомість відповів її син:

— Герман.

— А де наші — не чули?

— Совіти? Совітів ніц нема.

— Ти що: німців ждав?

— Чом ждати мав — самі прийшли.

— Най їх шляк трафить, щоб ми їх мали чекати! — озвалася й стара.

— Та-ак…

Федір не знав уже, що й питати. І так було ясно: фашисти попереду. А він же надіявся сьогодні побачити своїх. Діла, будь ви неладні!

Та треба на щось зважуватись. Не сидіти ж в оцій хаті до скону!

— Спасибі вам, бабуню, за хліб-сіль, а я піду далі — Обмацав іще раз поглядом лісника, що й не подумав звестися за гостем.— От якби хто з вас ще й дорогу мені показав, аби оте місто обійти стороною, то не знав би, як вам і дякувати.

— Я, паночку, я! — зголосилась одразу стара, і Федір подумав, що так, мабуть, і краще: мало шо може статися, як піде отой пень, та ще й з рушницею! Та й довіряє він більше старій, а не синові.

— Важко ж вам буде?

— Нє, паночку, не!

І Федір переконався невдовзі, що й справді “не”. Ступивши до лісу, стара мов переродилася. Аж випросталася в спині. Човником снувала поміж деревами: щось нахилиться та підбере, щось зірве й заховає у торбинку. Світличний, що нікуди не звертав із стежки, ледь устигав за нею.

З годину йшли навпростець, поки вибрались на дорогу. Стара сказала, щоб отак прямо по дорозі й ішов, нікуди не звертаючи.

— І далеко мене заведе оця ваша дорога?

— До тамтого кордону. Най вас Бог береже!

А коли Федір, подякувавши, пішов, закричала у спину:

— Паночку! Паночку!..

— Що, бабуню? — обернувся Світличний.

— Дійдете до першої хати — поміняйте мешти, бо німець злапає.

Мешти? А, взуття! — здогадався Світличний. Ну, це він навряд чи робитиме! Щоб отакі чоботи на якісь мешти міняти!

Знав би, до чого його призведуть хромові чоботи, послухався б старої.

За старим уже кордоном зіткнувся Федір із циганом. Власне, це був ще й не циган, а циганчук, років дванадцяти, однак поводився як справжнісінький циган: незалежно й гордо, рівня-рівнею Світличному. Причиною такої солідності був чи не майстерно сплетений батіг з коротким різьбленим .пужалном, а може, й смушева шапка, хоч і завелика для її власника, зате нова-новісінька, мов щойно обдерли ягня та нап’яли йому на голову. Циганчук і не думав поступитися з дороги Федорові, коли той підійшов до нього впритул.

— Мито збираєш?

Підліток бликнув на зарослого щетиною дядька, перевів погляд на чоботи, і очі його загорілися.

— Давай, братику, мінятися!

— Давай,— охоче погодився іФедір.— Тільки на що ж ти хочеш мінятися?

— Твої на мої! — швидко відповів циганчук і виставив наперед праву ногу в подраній калоші.

— Е, ні, так діло не піде! — не погодився Світличний.— От на шапку давай. І батіг на додачу!

— Багато ти, братку, хочеш. Давай на шапку.

— Ні, ще й батіг на додачу! — стояв на своєму Федір.

— Та ти подивись, яка шапкаї — циганчук зірвав її з голови, ще й вивернув,— А спідка!

— Гляди, не витруси вошу! — застеріг його Федір. З удаваним жалем додав: — Ні, братку, як ти не хочеш, а доведеться оддати й батіг.

— Пішли! — вхопив тоді за руку Світличного циганчук.

— Куди?

— До тата пішли! Це татів батіг.

І потягнув Світличного вбік од дороги. До невеликого гаю, де понад деревами звивався сизуватий димок.

Пішли то й пішли. Тим більше ще й не снідав. Може, поїсти дадуть.

В гаю стояв віз: ота споконвічна циганська домівка, яка мандрує разом з господарями, мов черепашка з равликом. Величезний просторий возище, куди можна було б півсвіту убгати, та ще й місце залишилося б. З окутими залізом колесами, з високою будкою: од холоду й спеки, од снігу й дощу. Недалеко іод тієї споруди паслися стриножені коні: коні добрячі, на них аж шкура вилискувала, певне, хазяїн любив їх, жалів. Трохи далі од воза горіло багаття: там на тринозі висів великий чорний казан, у ньому щось парувало, булькало. Федір потягнув жадібно носом — смачне. Біля багаття — стара циганка з .люлькою в зубах. Обличчя її — не світліше од казана. Циганка навіть голови не повернула, коли Федір підійшов та привітався, зате озвався до нього циган, який лінькувато лежав на попоні

у ХОЛОДОЧКу:

— Здоров, братку!

Циган був сивий, аж білий, тільки довгі вуса і густа борода зберегли від колишньої чорноти якусь ніби попелястість. Він теж тримав люльку в зубах, і Світличний механічно стромив руку до кишені за тютюном. Змайстрував цигарку, підсів до старого, потягнувся до люльки — прикурити, і лише тоді, як закурив, циган спитав, якось мовби знехотя:

— А що тобі, братку, треба?

9 А Дімаров

257

— А от…— махнув Федір на малого рукою.— Мінятися хоче.

— То він хоче мінятися! — устряв циганчук.

— Чим, братку, мінятися?

— Чобітьми,— знову озвавсь циганчук.— На шапку й батіг. Циган подивився уважно на Федорові чоботи, докірливо похитав

ГОЛОВОЮ:

— Нащо, братку, смієшся з малого?

Федорові стало незручно. А циган, все ще похитуючи головою, продовжував:

— Малого й слабкого гріх, братку, кривдити. І насміхатися

гріх.

— Та я ж пожартував,— виправдовувався Світличний.— До слова тільки прийшлося.— І щоб зам’яти неприємну розмову, запитав: — А ти що, в Бога віруєш?

— Це в якого, братку, Бога? Якщо в того, що люди малюють, то ні. А в оцього вірую.— І повів рукою довкола, показуючи на дерева, землю і небо.— Оце, братку, мій Бог!

— Хороший у тебе Бог,— мовив задумано Федір.

— Хороший, братку, хороший,— погодився циган.— Циганові іншого Бога й не треба. А ти звідки, братку, йдеш?

— Звідти,— махнув на захід рукою Світличний. І в свою чергу поцікавився: — Німців стрічав?

— Вчора бачив, сьогодні — ні,— байдуже відповів циган: війна, видно, його мало обходила.— А ти хто, братку, будеш?

Федір пригадав далеке дитинство, і наче зблиснуло: просторий над річкою берег, циганський табір і він, малий, танцює разом із циганчатами, простягає до дядьків долоню: “Красивий, багатий, позолоти ручку!..”

— Я теж, братку, циган!

— Циган?

Люлька так і зависла в старого у роті, він з недовір’ям дивився на Федора, а той уже натхнено брехав:

— Не віриш? Я сам тому, братку, не вірю. Та що ж поробиш, коли так воно і є,— і сумно покивав головою.

— Так чого ж ти, братку, такий?

— Отакий, як бачиш. Одстав малим ще од табору, загубився в дорозі, добрі люди й підібрали.

— Ай-ай! — хитав співчутливо головою старий. А потім, висмикнувши погаслу люльку з рота, закричав щось но-своєму до старої циганки, і та вперше одірвалася од свого варива. Підійшла, сива, розпатлана, схожа на відьму, подивилася пильно на Федора, буркнула щось під ніс і знову повернулася до вогнища.

— Жінка твоя?

— Жінка, братку, жінка.— Люлька знову диміла в циганових зубах.— А то мій син. А там он дочка,— кивнув на халабуду і знову щось вигукнув. В халабуді рдхилилася картата завіса, і на землю зіскочила дівчина: Федір аж рота роззявив, коли її побачив. На ній червона довга спідниця, а вище біліла сорочка, оголяючи смугляві руки та плечі. На плечі, на гнучку спину лилася розпущена чорна коса. Дівчина, мабуть, уже знала, що в них — чужий, можливо, й роздивилася Федора в якусь шпарку, бо ні здивувалася йому, ні злякалась: весело й трохи мовби з викликом глянула чорними, як сливи, очима. У Федора так і тьохнуло в серці, він аж підібрався увесь, дівчина ж, ухопивши з воза рушник, майнула поміж дерева — умиватися.

— Так оце твоя дочка? — спитав зачудовано Федір, і циган підтвердив, що так, ото вона, дочка його — Зара.

— Ще незаміжня?

— Була, братку, заміжня, та чоловік два місяці тому помер. Упав із кручі і вбився. А циган був, ой, циган!…— зажурився старий.

Федір однак не пройнявся його тугою: перед очима все ще стояла молода красуня. Торкнувсь обличчя — колючий, зарослий, спитав:

— У тебе немає часом чимось оце пошкребти?

— Є, братку. Од зятя лишилася.

Бритва була тупа, ніби колун. Покійник або не користувався нею, або в нього була шкіра як у вола. Федір мало не весь свій ремінь зітер, поки довів її до якогось пуття. Шкріб свою сталеву щетину, аж шкіра тріщала, і коли врешті поголився — тільки вуса лишив, швиденько майнув умиватися: мав надію застати красуню біля ручая.

Але вони розминулися. Од Зари лишилася тільки прим’ята, забризкана водою трава та при самій воді, на гладенькому пісочкові, виднівся слід маленької ніжки. Федір присів, накрив його долонею. “Ай, пусти!” — вчулося дзвінке, дівоче. “Ба, не пущу!” — І зовсім повеселілий, став умиватися. Хлюпав на обличчя холодну прозору воду, а тоді не витримав: скинув сорочку, майку та й обмився до пояса.

Посвіжілий,, помолоділий, повертався назад.

Там уже збиралися снідати. На квітчастій ряднині парувала кулешею величезна полив’яна миска, лежав купкою порізаний хліб, дерев’яні ложки. Сім’я сиділа довкола, проте ложок ніхто не брав:

— Сідай, братку, їсти!

— Дякую.

Федір не став чекати, поки запросять удруге — сів, по-циганському підібгавши ноги. По ліву руку од нього сидів старий, по праву — циганчук, за ним — циганка, вона все ще тримала люльку в зубах, наче збиралася з люлькою їсти. Навпроти примостилася Зара. Уже встигла надіти зелену, в квітах, кофту, заплести косу. Червона, як жар, спідниця дзвоником лягла довкола, циганка була схожа зараз на квітку, дику й незайману. У Федора тьохнуло серце, тьохнуло й защеміло, як щеміло завжди, коли стрічав красиву дівчину.

— А ти, братку, одружений?

Федір мало не захлинувся кулешем. Зара зиркнула на нього зацікавлено — чи, може, тільки так здавалося Світличному. Одкашлявшись, Федір відповів, що — ні, неодружений. Старий співчутливо похитав головою: в отаких літах і неодружений! Зара ж іще раз поглянула на Федора, тепер мовби пильніше й прихильніше. Світличний, зовсім уже повеселішавши, додав, що так уже склалося: на чужій не хотів женитись, а поміж своїх, циганів, досі не знайшов такої,’ щоб припала до серця. Усі, здається, й повірили. Старий навіть промовив: “Ай, нехороше, братку, без жінки!” Лише стара відьма знову щось бурмотіла під ніс — сердито й неприязно.

Поснідавши, жінки і малий стали збиратись на роздобутки в село, яке, як сказав Федорові циганчук, було зовсім недалеко. Він запрошував із собою й Федора, але старий сказав, що гостеві треба відпочити з дороги. Стара натягла на себе якесь лахміття, а Зара, хоч мати на неї сердито й кричала, не скинула яскравого вбрання. Вона ще й зірвала червону квітку, що цвіла на галявині, й ввіткнула у волосся над вухом — квітка стала мов ще красивішою, і Федір не міг уже одірвати од молодої циганки очей.

Дивився на дівчину, як та йшла, мовби не торкаючись ногами землі, як гордо і легко несла свою чорну голівку, похитуючи тонким пружним станом. Дивився і думав: “За отаку не жалко й самому нечистому душу закласти”. Циган же мовчки поглядав то на Федора, то на дочку, що віддалялася. У його посизілих очах жарів мудрий усміх людини, яка все уже звідала, все спробувала на довгім віку й тому її вже нічим не здивуєш. І коли Зара зникла, за дверима, він знову звернувся до Світличного:

— А що, братку, красива в мене дочка? Федір тільки головою кивнув. Циган же пахнув раз люлькою, пахнув удруге, провів зором димові кільця, потім сказав:

— Лишайся, братку, з нами.;

Застуканий зненацька, Федір не знав, що й відповісти. Циган же підсунувся до нього, став переконувати:

— Справжнім циганом будеш. Вільним будеш. Помру — все тобі передам! Ось, на…

З несподіваною спритністю зірвався на ноги, побіг до воза. І згодом з халабуди вогняним птахом вилетіла шовкова сорочка, синій лискучий жилет. Не встиг Федір їх підібрати, як старий уже зіскочив з воза, тримаючи поцяцькований гарячою бронзою пояс з важкими червоними китицями:

— Одягай, братку! Сам носив — од красунь одбою не мав. Федір глянув розгублено. А циган дістає вже з воза пляшку

горілки і полив’яний кухлик

— Давай, братку, вип’ємо.

“А що! — випивши кухлик-другий, подумав Світличний.— Чому й справді не стати циганом? Женюся на Зарі — сам чорт мені буде не брат!”

Лежачи на попоні, поруч зі старим, який одразу ж і заснув, Федір дрімав, приколисаний утомою.

Отямився Федір од лементу. Розплющив очі й відразу ж схопився: на нього йшли німці.

У чорних мундирах, з орлами і свастиками, автомати в руках — гнали перед собою стару циганку. Циганка лементувала, опираючись. Посіявши десь по дорозі люльку і хустку, розпатлана, розхристана, хапала то того, то іншого німця за руку, наче хотіла зупинити їх. А вони штовхали її один на одного, мовби в м’яча граючись, і реготали, потішені.

Федір метнувся за дерева, та вже було пізно: клацнули затвори, пролунав різкий застережливий окрик

— Хальт! Цюрюк!..

Двоє одразу ж підскочили до Світличного, щось закричали сердито, і один підважив догори руки Федора дулом гвинтівки. І поки Федір задирав руки до неба, один цілився йому прямо в серце, а другий звично і спритно вивернув йому кишені, обмацав долонями по боках, шукаючи прихованої зброї. “В тюрмі, гад, служив!” — подумав Світличний, а коли глянув на тютюн, що висипався з кишені на землю, аж застогнав: так жалко стало. Солдат же, обшукавши Світличного, штовхнув прикладом межи плечі:

— Ком!

— Ну, ти, обережніше! — визвірився Федір до нього.

— Ком! — закричав люто фашист і клацнув затвором. 1 Федір — що лишалось робити? — побрів похмуро до воза.

Там під наглядом німців старий уже запрягав коней. Німці наказали сісти циганові в передок, махнули на село рукою: — Шнелер!

Підвода покотила з гаю, за нею рушили й гітлерівці, ведучи Федора й стару циганку.

До села справді було недалека десь за півгодини показалися хати.

Село стояло молоде, забудоване, мабуть, перед війною —-хати вишикувалися вздовж дороги. На вулицях і в подвір’ях повно німців. Часом по центральній вулиці їхала колона плямистих машин. Машини, різко сигналячи, мчали через село не зупиняючись. Солдатня, яка щільно сиділа в кузовах, вимахувала руками й щось кричала до тих німців, які зупинилися в селі. Ті їм голосно відгукувалися. Лемент ще дужче зростав, і тоді здавалося, в селі, окрім чужинців, нікого немає. Коли ж дійшли до школи, Світличний побачив місцевих людей.

На майдані стояли тупорилі машини. Вишикувані в ряд, колесо до колеса, замикали з одного боку місцевість, а навпроти збилися в тісний гурточок люди: чоловіки й жінки, переважно літні. Вони мовчали. Стояли, дивилися на підводу, а в їхніх очах горіли жаль і співчуття.

Чужинці, які досі вешталися селом, побачивши халабуду, почали звідусіль збігатися, і згодом невеликий натовп людей потонув серед зелених і чорних мундирів.

Біля воріт старого цигана зігнали з воза і разом з циганкою та Федором повели до шкільного будинку. І тут, біля ґанку, Світличний побачив Зару з братом.

Притулившись до стіни, вона однією рукою обнімала брата, другою ж весь час поправляла велику барвисту хустку, що звисала пишними китицями мало не до землі. У чорнім волоссі, над вухом, усе ще горіла квітка, зірвана на галявині. У Федора аж стиснулося серце, коли побачив Зару, мовби розп’яту, прибиту до стіни безцеремонними й хтивими поглядами німецької солдатні, їх теж поставили під стінку. Стара одразу ж кинулася до Зари, один з конвоїрів підскочив, щоб одтягнути її, але стара закричала щосили. Федір шарпонувся був їй на поміч, але грюкнули, наче стрельнули, двері — й площею пролунало різке, вимогливе: “Ахтунг!”

На ґанок з приміщення вивалилась купа гітлерівців.

Попереду офіцер у чоботях такого неймовірного блиску, що аж боляче на них дивитися, і в чорному, всіяному орденами й значками мундирі, з золотими плетеними погонами, у високому кашкеті, в білих, як сніг, рукавичках. За всім отим

(иіиском, за всією поцяцьковані£тю неможливо й розібрати, яке в нього обличчя: молоде чи’, старе, строге чи лагідне. Це була, мабуть, якась важна птиця, якесь велике цабе, бо інші Мімчурики так перед ним тягнулася, що аж спини тріщали.

Ще раз пролунала “Ахтунг!” Німці, що стояли довкола, :июву клацнули закаблуками, виструнчились, завмерли: завмерли й чоловіки та жінки, ще тісніше збившись докупи: завмерли навіть цигани, притулені до стіни. І коли залягла вже зовсім мертва тиша, розцяцькований гітлерівець щось буркнув, і :і-поза його спини, мов чортик’з банки, вискочив чоловічок у хромових чоботях, у синьому галіфе нашого крою, в сірому френчі вже крою німецького. На голові в нього нічого не було — ні чужого, ні нашого, бо нашого, мабуть, позбувся, а до чужого не дослужився. Тому замість кашкета на голові в нього вилискувало чимось змащене, розділене акуратним, проділом ріденьке волосся, а під носом чорніли куценькі, мовби паквацяні, вусики. Чоловічок теж виструнчився перед отим “цабе”, схиливши в знак великої поваги голову, і німець одразу ж сердито заджеркотів, на що чоловічок догідливо закивав головою. Скінчивши довжелезну, з добрячу версту фразу, німець замовк. А чоловічок, повернувшись лише обличчям до людей, з корпусом усе ще до німця, став її переказувати нашою мовою.

Із того переказу, що раз по раз перебивався сердитими монологами фашиста, виходило: німецька армія прийшла сюди для того, щоб раз і назавжди встановити новий лад — “ноє орднунг”. Відповідно до цього орднунгу правом на життя користуватиметься лише той, хто сумлінно виконуватиме всі розпорядження німецької адміністрації, чесно трудитиметься на благо великої Німеччини, задля перемоги над більшовиками. Симулянтам же й ледарям не може бути місця під сонцем, з ними справедливий і строгий німецький закон розправлятиметься так, як розправляється з неповноцінними расами, паразитуючими на тілі здорових націй. У силу цього закону пан оберег засуджує до страти й щойно затриманих циганів як таких, що живуть не зі своєї праці, а за рахунок праці інших. Іще пан оберег попереджає місцеве населення, що будь-яка спроба переховувати комуністів, євреїв та інших ворогів великої Німеччини розглядатиметься як один із найтяжчих злочинів і теж каратиметься смертю.

Знову пролунало “Ахтунг”. Чоловік одразу щез, мов провалився під ґанок, а поцяцькований чорний мундир, зблискуючи чобітьми та помахуючи стеком, став спускатися по сходинах. В напруженій тиші, що висла над завмерлим майданом, чутно зарипіли дошки, зачовгали підошви численної свити, яка, штовхаючись, поспішала за оберегом.

Зачувши вирок, Світличний оглянувся на Зару. І вже не думаючи, до чого приведе оцей вчинок, одштовхнув німця, який його стеріг, метнувся назустріч свиті. Фашист щось крикнув позаду, але Федір навіть не оглянувся, тільки зблиснула думка — побоїться стріляти, щоб не вцілити своїх. Свита ж зупинилася, там сталося замішання, хтось вибіг напереріз Світличному, але оберег щось буркнув, і всі знову завмерли. Федір майже впритул підскочив до розцяцькованого гітлерівця.

— Пане начальнику, не вбивайте дівчини! Вона ні в чому не винна!

Оберег ледь повернув голову, і з-за його спини знову вигулькнув отой чоловічок. Він аж навшпиньки зіп’явся, щоб переповісти сказане Федором німецькою мовою.

— О! — й у холодних очах чи то подив, чи насміх. Підняв стек, упер його в підборіддя Федорове, потім, не

одриваючи стека, обернувся й щось мовив до свити. Там одразу ж залунав догідливий сміх. Федір, зрозумівши, що то сміються з нього, мотнув головою, вдарив рукою по стекові.

— О! — вигукнув знову оберет, тільки тепер це *о” пролунало не здивовано, а розгнівано, очі ж стали крижаними й нещадними. Він підняв руку, ступив уперед і з усієї сили шмагонув Федора по обличчю стеком.

Заревівши од болю й гніву, Федір кинувся на фашиста й одразу ж упав од страшного удару в голову. Глуха темна стіна враз обвалилась на Федора, придушила, зім’яла свідомість.

Циган постріляли тут же, під школою. Підкотили воза, покидали в нього трупи. Останнім підібрали Світличного. Коли волокли — терся щокою об густий спориш, лишаючи на ньому запечену кров. Федора розгойдали й кинули поверх непорушної Зари, а потім погнали коней за село, тільки не в бік кладовища, а до глинища, куди селяни скидали здохлу худобу. Під’їхавши до глинища, солдати почали скидати трупи донизу, і тепер уже першим покотився на дно Світличний. Покотився босий, бо солдати зняли по дорозі з нього чоботи.

Помилувавшись на справу рук своїх, фашисти погнали підводу назад, навіть не подумавши землею прикидати мертвих. Це врятувало Світличного — до нього серед ночі вернулася свідомість.

Коли Федір .видирався з глинища — зірки гойдалися в небі, наче на гойдалці, а тверда глина пливла з-під ніг. Довго стояв над чорною пащею ями, стояв і похитувався, як оглушений віл, а зібравшись із силами, побрів навмання.

Вранці прибився на якийсь хуігір. Штовхнув перші ж ворота 1, перемазаний кров’ю, чорний, страшний, зайшов до хати.

— Води..,— прохрипів од погЬога.

Всі, хто був у хаті, так і завмерли. А Федір, скаламутнілим поглядом знайшовши відро, ухопив його в руки, схилився й аж застогнав, припавши губами.

Десять днів провалявся в гарячці Світличний. То марив, кличучи Олесіб, Зару, то приходив до тями й просив води. І Іив — не міг напитися: горіло всередині, а голова так боліла, що хотілося зірвати череп. Коли ж трохи полегшало, попросив у хазяйки люстро, довго роздивлявся висушене пропасницею обличчя, велику білу чалму, набинтовану на голові. Тицьнув пальцем те місце, де пекла рана,— витримати можна,— став розмотувати тонке полотно. Господиня кинулась умовляти, щоб не чіпав, поки не заживе.

Федір блиснув зубами:

— Не бійтеся, на мені заживе, як на собаці! — І продовжував розбинтовувати голову.

— Та зачекайте ж, я хоч води підігрію — одпарите! — жалісливо хазяйка.

— Води? Воду підігріти можна, а ще краще, як у вашого чоловіка знайдеться чарка горілки — рану промити.

Знайшлась і горілка. Поколотив її Федір у пляшці і, ех, жалко таке добро переводити! — налив на долоню, хлюпнув на рану. “Ну, тепер заживе!” Майже повну пляшку хазяйці не повернув — поставив у головах:

— Хай побуде отут, може, ще доведеться промити, та й веселіше буде і їй, і мені… А ви, хазяєчко, краще назбирайте павутиння, та ще якби пороху. Є? Хазяїн рушницею бавився?.. Тож принесіть павутиння і пороху, ми її, кляту, так заштукатуримо, що за три дні не лишиться і сліду!

Насипав на долоню порох, павутиння туди ж, поплював, перемішав і, схилившись над люстром, заліпив добре рану: “Отак!” Хазяйка вже підступала із полотниною, але Федір її зупинив: намацав біля потилиці кулю. Катав її сюди-туди, подумки лаяв оберста: “Ну, зажди, німчура! Попадешся до рук, я тобі не таку дірку проб’ю!

— Де хазяїн?

— Надворі он порається.

— Ану покличте, якщо вам не важко!

Зайшов чоловік, віком, може, ровесник Світличному, а на вид — майже дід: так його життя пожувало. Зморщений, висушений, ще й лисиною світить.

— Бритву маєш, хазяїне? Та щось наче є.

— Тягни сюди, будемо діставати гостинця.

— Не можу! — сказав згодом хазяїн і одступився од Федора.— Вибачай, чоловіче, не можу!

— Та який же ти в біса козак! — розсердився Федір.— Ріж, кажу! — нахилив знову голову.

Хазяїн підступився іще раз, погойдав бритвою та й одразу ж опустив.

— Ні, чоловіче, не можу!

— Він же й курки за весь вік не зарізав! — заступилася за чоловіка хазяйка.— Ви його вже не силуйте.

— Ліпше я Свирида покличу,— сказав винувато хазяїн.— Він свиней у нас ріже.

— Давайте Свирида. Тільки швидше, бо в мене вже й шия набрякла!

Прийшов згодом Свирид два метри вгору і метр у плечах. Як увалився знадвору — хата вдвоє поменшала.

— Свиней добре ріжеш? — зустрів його Федір.

— Та ще жодна не жалувалась.

— А кулю вирізати можеш?

— Чом би не зміг! То ти і є отой циган, що його німець стріляв?.. Повезло ж тобі, чоловіче: з того світу, можна сказати, вернувся!

— Не патякай — ріж!

— Ото який нетерплячий! Отак з порога й різати? А примірятись, як воно лучче?

— Приміряйся, хто ж тобі не дає!.. Давай, хазяїне, бритву!

— Бритву? Ні, то вже ти, цигане, як собі хочеш, а бритвою різати не буду: я її і в руці не втримаю.

— А чим же?

— Колуном,— і дістав із-за халяви колун — пригнув йому голову аж до колін.

— Що ти робиш, катюго! — закричав Федір.

‘ > — А це щоб ти не брикався. Держись, цигане, ріжу! — І не встиг Федір вискнути, як рука, що тисла йому донизу голову, одпустила чуба, й перед налитими кров’ю очима Світличного на широкій, як лопата, долоні покотилася грудочка свинцю.

— Твоя куля?

— Моя,— сказав Федір.— Будь вона проклята!

— Отака мала, а ледь життя не урвала! — докинув жалісливо хазяїн.— Скільки ж то злоби в ній сховано!

— Еге,— притакнув Свирид: в^н зводив розрізану шкіру на Федоровій голові, щоб не так цебеніла кров.— А дайте-но чимось оце місце промити! — І коли промив, тепер уже гасом, та перев’язав знову голову, сказав: — Сто літ тепер тобі, цигане, жити!

Федір ще майже місяць пробув у гостинних господарів: рана ніяк не хотіла загоюватись, гноїлася, хоч розрізана Свиридом шкіра затягнулася одразу. Свирид приходив майже щодня: провідував свого пацієнта. Сідав одразу ж біля дверей, наче боявся, що посеред хати для нього місця не вистачить, довго слинив цигарку, аж тоді проголошував одну і ту ж фразу:

— Оце так, їдять його мухи з комарами,— сьогодні живемо, а завтра, може, й помрем!

— Що правда, то правда,— підпрягався хазяїн: він мовби радів нагоді зайвий раз пожуритись.— Усі під Богом ходимо. Роздобриться — дасть трохи пожити, а розсердиться — до себе гукне.

— Тепер і Бога не треба,— відповідав на те Свирид.— Прийде фашист до хати та й буде вершити: жити тобі чи не жити.

— У Троянівці, кажуть, трьох чоловіків повісив. У п