Малюнок
Часи прийому в N-ській шахтарській лікарні надходили до краю. В дожидальні зосталося скількось жінок з немовлятами на руках та якась бабуся з пісним обличчям і єхидними швидкими очима, зодягнена в чорне і досить чепурно. Вона щось жваво, але з побожним виглядом, оповідала молодицям, а ті з великим зацікавленням дивилися їй просто в вічі й уважно слухали, пороззявлявши роти. За наліводчиненими дверима прийомної чулось одноманітне — ні тобі плач, ні тобі гудіння хворої дитини.
Лікаря ще не було, і хворих обдивлявся фельдшер, Іван Семенович Смалець, з ротних, людина підстаркувата, але веселої й рухливої вдачі: чи то він уже такий зроду був безжурний, чи, може, то від того, що ніколи, як кажуть, не висихав, бо щодня, з самісенького ранку, від його тхнуло горілчаним духом. Другий фельдшер, молодий, Гаврило Каюченко, в сей час ходив по палатах, обдивляючись стаціонарних, доручивши всіх амбулаторних Іванові Семеновичу. Лікар завжди з’являвся під кінець прийому і то тільки заради того, аби покепкувати з підпилого Смальця й настроїтись перед обідом на веселий лад.
— Еге, душко, дванадцять разів до Києва й тричі до Єрусалима,— бубоніла побожна бабуся, і голос її одбивався гучною луною по великій порожній дожидальні.— Привів Господь милосердний. Теперечки, душко, я спокійна, спокійна за свою душеньку і не боюся вмерти, живу — дожидаюся, коли Господь покличе до себе. Живу та тільки Богу молюся, і нічого поганого ніколи й на думку не спадає, де б не була, що б не почула,— поганого душа не приймає, бо денно й нічно думкою бесідує з янголами. Стоїш святом у служби Божої, нікого не видиш біля себе, чуєш тільки святі глаголи та божественне пєніє, а як замовкне, то прислухаєшся й чуєш, як святі янголи Божії коло вуха тільки — пурх-пурх-пурх, як метелики коло квіточки…
З прийомної висунулася Смальцева червона пика з величезним розпухлим носом і настобурченими зжовташпакуватими вусами. Пика вишкірила гнилі чорні зуби й лукаво посміхнулася, сховавши зморшками невеличкі змутнілі очі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— То, бабуню люба, чорти.
Бабусю ніби хто шилом штрикнув. Вона схопилася зовсім не по-старечому й плюнула розлютовано.
— Пху-пху!.. А стонадцять чортів тобі на язик, тидоле!..
Пика насупилась.
— Ну-ну, ти не той… Се тобі не балаган шахтарський, а присутствіє.
— Пху!.. Хай же тобі дідько з твоїми ліками, п’янице невірний.
Бабуся, не попрощавшись, хутко вийшла, а задоволений Смалець вернувся до прийомної кінчати Прийом.
На ганку купчилося чоловіка з дванадцятеро робітників-шахтарів, несміливо зазираючи іноді в дожидальню. Вони чекали, поки скінчиться прийом хворих і прийде лікар, щоб обдивитись і їх, чи годяться вони стати до роботи на шахті. В дожидальню ввійшов Каюченко і, побачивши їх крізь відчинені на ганок двері, закликав у кімнату. Човгаючи чобітьми по цементовій підлозі й гучно сякаючи носи, вони навшпинячки один за одним увійшли в дожидальню й посідали мовчки на гратчастих лавах біля крашених сірою фарбою стін.
Каюченко ввійшов у прийомну.
— Нема ще пана? — звернувся він до Івана Семеновича.— Се вже чорт батька зна що! — обурено знизав він плечима й сів на цератову канапу коло столу.
Іван Семенович хахикнув.
— А ви не той… не гарячіться, бо се шкодить і відбивається на вашому красному личку. Панночки перестануть залицятись.
Він знову зареготався п’яним слинявим смішком і сів на канапу поруч Каюченка. В задимілих пальцях його чадила смердюча мокра цигарка, котру він те й робив, що запалював, щоразу опікаючись і присмалюючи довгі, руді під носом, вуси.
— Ви, маєте собі, людина надто нетерпляча. Молоде, хи-хи-хи!.. Ви беріть зразок з мене…
І Смалець нахидився, повернувши голову й зазираючи Каюченкові в вічі.
— Ат, відчепіться! — кинув Каюченко, підвівся з канапи й підійшов до відчиненого вікна.
— Чого ж — відчепіться! Ви, по-моєму… не вішайте носа й не кипіть.
Смалець підняв голову, насупив брови, простяг уперед руку, ніби готуючись управляти півчими, замахав нею й тоненьким тремтячим тенором заверещав: “Плавающего, москалю, в білім кожусі по калюжі, з кораблем потопляема гріхи”… Хи-хи-хи! Се на сьомий глас…
Каюченко через плече подивився на нього напівзневажливо, усміхнувся й повернув голову знову до вікна.
— А що? Не подобається? Ну, то я вам “П’ять Хом” заспіваю. Ви знаєте “П’ять Хом”? Не знаєте? Хи-хи-хи! Як же ж так!.. Се, маєте собі…
— Слухайте, облиште краще,—повернувся раптом Каюченко.
— Не любите? А Микола Оверкович уподобав… Се з канону.
— Облиште… Що подумають люди,— Каюченко махнув рукою на двері в дожидальню.— Замість того, щоб швидше відпустити їх, ви їм наспівуєте якісь ідіотські вигадки. Я більш не ждатиму. Чи се ж порядок? Дванадцять коли гуло, а він не ізволить і носа показати.
Каюченко заходив по кімнаті, нервово куйовдлячи своє пишне волосся, а Смалець тихо хахикав, позираючи на його обурення.
— Воля начальства, братику, нічого не попишеш. Скільки не кипи, а буде так, як пан лікар, Микола Оверкович Висоцький, забажає. Отже, маєте собі…
— Що ви мені плещете — воля начальства! Де його сумління? Я не розумію, як можна спокійно почувати, що десь там люди тебе ждуть не діждуться…
— Люди, братику, підождуть. На те й начальство, щоб його підождали який раз.
— Та навіщо ж? Та ще якби се тільки раз-другий, а то щоразу отаке. Нічого не розумію.
Каюченко знизав плечима, плюнув у куток і знову заходив по прийомній.
— Видко одразу, юначе, що ви не зазнали військової муштри і в субординації не тямите й крихотки.
— На мою думку,— гримав, не слухаючи, Каюченко,— коли тобі важко, то ліпше ти зовсім не ходи, однаково з тебе пуття як із позаторішнього снігу.
— Е, ні, се, маєте собі, ви помилились, братику. Микола Оверкович — людина хоч і весела, а досвідчена. Ви не знаєте, а я знаю. Служив з ним, коли він був повітовим. Ось я вам розкажу, стривайте… Требушили ми якось одного сердегу в Михайлівці. Цілу зиму під снігом вилежав, та вже мужички, виїхавши в степ орати, знайшли його. Смерділо, вибачайте, від нього так, що становий та слідуватель на півгін одійшли вбік. А Микола Оверкович… хи-хи-хи!.. аж нічогісенько. Закотив рукава по самі лікті, скинувши сурдута, ріже собі та ще й нікелює з панів: “Що,— каже,— одійшли осторонь? Хіба не подобається? А мені,— каже,— байдуже. Ось понюхайте”. Набере просто з кендюха в жменю, сам нюхає й їм простягає. Хи-хи-хи!.. Ні, не кажіть, людина він досвідчена. А що весела, то й нікуди. От тільки не любить таких молодих та гарячих, як ви.
— Знаю, що не любить. Ще б пак! Поліцейська душа, хазяйський наймит!..— лаявся Каюченко.
— Не слухаю, не слухаю! — дригав ногами Смалець і затулив уха.
— Він собі висипляється десь після карт, а робітники — жди. Від самісенького ранку товчуться попід вікнами. Досі животи людям попідводило…
З дожидальні справді чулося іноді то кашель, то важке зітхання, що скидалося більш на стогін, то тиха, несмілива розмова. Терпляче ждали робітники, поки обдивляться їх у лікарні й дадуть потрібного задля того, щоб стати до роботи на шахті, квитка: “Годиться, мовляв, не всі ще жили вимотано на інших шахтах”.
Смалець перестав змагатись; він сидів байдужно на канапі й гудів під ніс якусь псальму, насмішкувато позираючи на Каюченка, котрий знов підійшов до вікна й уперся в нього своїм зажуреним поглядом. Зараз за парканом на залізниці пихкотів і посвистував невеличкий метушливий паровозик — “кукушка”, розпихаючи по шахтах порожні вагони під вугіль; бігав од стрілки до стрілки стрілочник, підносячи часом до вуст мідяного ріжка й випираючи з нього пронизливі, неприємні згуки — гасла для машиніста; метушився поміж вагонами, не жаліючи власного животіння, одважний зцепщик. Сіяло сонечко, цвіли вишні в присадку під лікарнею, цвіріньчали горобці, десь вигукувала дітвора. Хотілося вийти геть з сієї нудної, смердючої кімнати, та ніяково було глянути в вічі тим, що сиділи в дожидальні.
— Пху! — плюнув Каюченко й повернувся.
Смалець почав дослухатись.
— Цссс…— засичав він, вип’явшись усім тілом наперед і піднявши палець.— Здається, прийшов?.. Авжеж, з’явився.
В дожидальні заворушилося. Смалець прожогом вилетів з прийомної і ввесь обернувся в запобігливу усмішку, вітаючи лікаря, Миколу Оверковича Висоцького.
Лікар поволі, не поспішаючись, входив одчиненими дверима, гримаючи чогось на служителя. В дожидальні він обережно скинув пальто, потім бриля і все се передав Смальцеві, котрий зустрів його ще на порозі, потім тричі перехрестився в куток до великого образа.
— А-а, вже зібралися, товариші, хе-хе-хе! — привітав він робітників, котрі повставали і з острахом позирали на нього.— Здрастуйте!
— Хи-хи-хи! — захрипів за ним Смалець, повертаючись з прийомної з порожніми руками.— Зібрались, пане лікарю.
— Так точно, ваше благородіє! Давно ждемо,— загомоніли робітники.
— Од самого, сказать, ранку.
— Ну-ну,— насупився лікар,— невеликі пани. Ото — ждемо. Чи я вас силував ждати? Було б не ждати, кому завгодно.
— Та хто ж каже?.. Звісно,..
— Нужда силує… Хіба ми на вас.
— Хе-хе-хе! Спасибі, спасибі. А я думав, боронь Боже, на мене. Та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Хи-хи-хи! — окселентував Смалець, забігаючи то з одного, то з другого боку.
— Даруйте, панове” що забарився,— додав лікар, низенько вклонившись і ледве втримуючи сміх. Смалець реготав, як божевільний, хапаючись за живіт і присідаючи.— Більш ніколи сього не буде, от їй же Богу! А то я й справді думав, ‘що на мене, та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Та так же перелякався,— мурмотів він, входячи із Смальцем до прийомної.
Робітники поглянули один на одного, потоптались ще трохи на місці й посідали мовчки, не тямлячи, що з паном.
— Добридень, юначе! — звернувся лікар до Каюченка.— Чого се ви засмутились? Оженилися, чи що? Хе-хехе!.. Чули?
Каюченко муркнув “добридень”.
— Зовсім були перелякали товариші, хе-хе-хе!..
Лікар сів, витяг з кишені золоту цигарницю й запалив цигарку сірничком, що запобігливо витер йому Смалець. Глянувши зненацька на Смальців ніс, лікар покотився з реготу; шкода було дивитись, як тіпалося йому черево й почервоніла товста шия, а одутла пика з великими сивими вусами двигтіла й сопла, мов циганський міх.
Смалець не второпав одразу, чого то лікар регочеться, і вирячив здивовано на нього свої баньки, а потім і собі почав поштиво підхахикувати.
— Хе-хе-хе! — хрипів Микола Оверкович.— Чого тобі, Смальцю, носа розперло? В пику хто затопив?
Смалець ухопив себе за носа, ніби хотів упевнитись, що він на місці. А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.
— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.
— Що?
— Віспа… віспа прищепилася.
— Віспа? На носі?
Лікар аж рота роззявив від несподіванки.
— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.
Каюченкові обридла ся комедія.
— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.
— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?
— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.
— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.
— Отже ж, прищепилася.
— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.
Лікар знову здригнувся від реготу.
— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.
— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.
— На мене… я б його й близько не підпускав до хворого.
— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!
— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.
— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.
— Ну, дурне… годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.
Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.
— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.
— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, “П’ять Хом”!
— Можна… А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.
— “П’ять Хом”, кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.
— “Согрішихом, беззаконовахом”… Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він…
— Ну-ну, се ж тільки два “Хоми”,— сміявся лікар…
“… Неправдовахом перед тобою”,— провадив далі Смалець.
Каюченко плюнув і одійшов до вікна.
— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: “Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!” — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.
Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.
Нарешті лікареві набридло сміятись.
— Клич,— звелів він Смальцеві.
Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.
— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.
В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.
— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.
— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.
— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.
— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.
— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?
Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.
— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє…
— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.
— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.
— Гаврило.
— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.
Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.
— А на прізвище?
— Синько, ваше благородіє.
— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.
Каюченко обурився:
— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж… я не знаю, як і назвати.
Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.
— Ах, так… Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?
— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.
— Точно так, ази знаю.
— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:
— Яка се літера?
— Ши,— відповідав йому шахтар.
— А отсе?
— Ри.
— “Ри”… Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?
— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.
— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик… сволоч, значить.
— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.
— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.
— Покорно благодарим, ваше благородіє.
Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.
— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?
Парубок злякано подивився на лікаря.
— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.
Парубок хитнувся й промовив пошепки:
— Охляв… два дні не їв…
— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?
— На Семенівській.
— За віщо прогнали?
— Сам кинув.
— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.
— Молоде, сказано…— додав старий шахтар.
— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде… Все й лихо від сих молодих… Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?
— Грамотний.
— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.
Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:
— Се що?
— Ю.
— А се?
— Ер.
— А се?
— Ен.
Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.
— Иш ти… Та ти, бачу, професор. Хм… “Ер”… “єн”… хе! Одразу видно, що з тих…
Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.
— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.
— А… а… квитка? — промовив глухим голосом робітник.
— Квитка?.. Хм… не буде тобі квитка: ти — хорий.
Каюченко здивовано знизав плечима.
— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.
— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.
— Але мені дивно…
— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.
В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.
— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?
Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.
Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики “кукушки”.
Каюченко підійшов до вікна.
— А що там таке? — спитав його лікар.
— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?
— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.
До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.
— Ваше благородіє, людину зарізало.
— Де?
— “Кукушкою”.
— А ви ж куди дивилися?.. Що йому там одрізано? Смалець, піди.
— Надвоє перерізано. Сам кинувся.
— Хто ж то?
— Якийсь високий парубок. Вийшов звідсіля, підбіг до “кукушки” й кинувся під колеса. Машиніст не встиг і “кукушки” зупинити.
— От сволоч! — вилаявся лікар і гидливо скривився.— Несіть у лікарню. Смалець, піди.
Стрілочник і Смалець вийшли.
Каюченко повернувся до лікаря й злісно промовив:
— Се, запевне, той парубіка, котрому ви не дали квитка.
— Ну, то що? — зиркнув на нього лікар.
— А то, що ви винуваті.
— Як саме?
— Він же здоровий і… два дні не їв.
Лікар замішався, зняв окуляри й почав їх протирати хусткою до носа.
— Хм… хто ж його знав, що він такий… необачний… Я, признаться, подумав, чи не з тих він… із забастовщиків. Дуже великорозумний… Аякже… “ер”, “ен”… хм!.. Всі вони здебільшого кажуть: “ри”, “ни”… А тепер, знаєте, строго. Сі, дуже вчені, взагалі елемент не того… хм!… Оказія, та й годі…
Каюченко взяв бриля, зневажливо зиркнув на лікаря й кинув йому, виходячи з прийомної:
— Ех, ви!.. “Ер”, “ен”… Коновали ви, а не лікарі, і душа у вас коновальська. Ноги моєї не буде тут більш!..
Він люто грюкнув дверима й вийшов.
Лікар замислився на мить, заховав окуляри, потім витяг цигарницю й запалив цигарку.
1910
Джерело: