Чайковський Андрій. Сагайдачний

263

КНИГА ПЕРША

ПОБРАТИМИ

Присвячую незабутній пам’яті мого

найкращого товариша і друга д-ра

Євгена Олесницького.

Автор

Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ

Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ

Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ…

Которыи тамъ квитли…

З книги “Вършъ на жалосный погребъ

зацного рыцера Петра Конашевича

Сагайдачного, гетмана войска єго кор.

милости Запорозкого, зложоний презъ

инока Касіана Саковича, Київ, 1622

І

Напередодні святих апостолів Петра і Павла 1590 року замітний був із самого ранку на Перемиськім шляху в Новому Самборі, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.

Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православні. Тоді, на підставі королівського розпорядку, не вільно було всередині городських мурів ставити православних церков. Цього дня з’їздилися православні з усіх сторін і ставали на площі недалеко церкви. Ціла площа заставлена возами різного роду. Вози з плетеними полукішками, з полукішками із липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Поміж ними роїлося від людей у різних одягах. Одні поприїздили з жінками на возах, другі на конях або поприходили пішки. Народу і не злічиш: у полотняних свитках та в синіх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жінки повбирані святково, аж мерехтіло в очах од різних кольорів, — начеб того макового цвіту натикав.

Найбільше було шляхетських капот. Ціла самбірська земля, від річок Верещиці, Дністра і Стрию аж до Карпатських гір, мала тут своїх заступників. Народ стояв купками і гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський із Спаського монастиря, куди він у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолі в Перемишлі, перебрався жити.

Владика заповів свій приїзд на це велике свято, щоби відвідати свою паству та підтримати у людей православного духа.

В Самбірщині, що належала до королівщини, було найбільше малоземельної української шляхти, а вона, хоч їй переслідували православну церкву, найзавзятіше її держалася, не дала себе нічим відстрашити.

Не було закутини на цілій Україні, де би жило стільки тої шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцілих громадах, почувала в собі силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, і вона одна була сильною опорою благочестя. Цілі села — Чайковичі, Білина Велика, Лука, Ортиничі, Гординя, Кульчиці, Городище, Сілець, Бережниця, Бачина, Топільниця, Явора, Комарники, Ільник, а далі в Стрийщині: Крушельниця, Корчин — були густо заселені шляхтою, що виводила свої шляхетські клейноди ще від князя Льва, дорожила ними і, хоч як намагався польський уряд взяти їх у підданство, стояла твердо за свої вольності і за православну церкву.

Як тільки розійшлася вістка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич, як і вони, Стецько Брилинський, то по цілій околиці мов запалив: з усіх сторін напливала шляхетська братія.

На площі було дуже глітно і гамірно. Говорено про переслідування православної церкви, про відступництво великої шляхти. Міркували про те, чому владика не живе в Перемишлі. Тут і там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синій капоті, з шаблюкою при боці на ремінці вигукував завзято і піддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол і держала гонорову сторожу біля його особи, коли б латинство захотіло йому яке лихо заподіяти.

— Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом і тих собачих синів на шаблях рознесемо.

Заповідалася пречудна літня днина. Сонце вже високо піднялося та стало добре припікати.

Отець Атанасій, монах Спаського монастиря, що був при церкві святого Пилипа парохом, а заразом в одній особі завідував церковною школою, від самого ранку був на ногах і всюди робив порядок.

Усі сподівалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досі нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостеві яка пригода по дорозі.

— Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькі та Бачинські. Шляхта певна, не допустить.

— То добра шляхта і певні люде, то правда, — говорив пан Сілецький Яким. — Але не завадило б, якби ми так, зібравшись у гурток, виїхали на конях назустріч, — було б то і гарно, і почесне, і владиці було б це мило, що ми його шануємо.

— Й не гаючись треба так зробити, — обізвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць. — Ану, панове-браття, на коні, та й з богом! Я їду з вами.

— Добре так, — гукали скрізь, — веди нас, пане Грицьку!

Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготівлі, інші випрягали з возів, а дехто позичав коня в сусіда.

Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замітний чолов’яга. Середнього росту, кремезний і плечистий дідуган, з білим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивій смушковій шапці, із синім дном. Був оперезаний цвітистим поясом, до якого прип’ята була здоровенна крива шаблюка.

Найстарші люде говорили, що йому минуло вже сто років. Лице у нього було рум’яне і здорове. Не вадило йому, що мав дві борозни на лиці і чолі від шаблі. На світ дивився весело сивими очима.

Тим часом шляхта гуртувалася на вільній площі.

Внук Грицька привів йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сідло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту і скомандував:

— Чвірками! — Відтак оглянувся на церкву, здійняв шапку і перехрестився тричі: — Во ім’я господнє! Вперед!

Усі зробили те саме, впорядкувалися і рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмістя, вони розділилися по обидва боки дороги і їхали незамітно поміж придорожніми вербами.

Старий Грицько вийняв з кишені люльку, набив тютюном і викресав огню. Він був вдоволений, веселий і усміхався під вусом, не говорячи ні слова.

Проїхали так, гуторячи між собою, з годину, аж помітили з другої сторони ватагу людей, що проти них їхала.

— Се, певно, владика! — заговорили всі майже в один голос.

Так воно і було. Серединою дороги їхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, від якого відбивалися яркі промені сонця.

— Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозі як слід і так під’їдьмо достойно і з повагою, — говорив один із шляхти.

— Тихо там! — гукнув Грицько до своїх. — Ховатися і шаблі напоготові!

Тепер усі завважили, що під лозами над Дністром коїться щось незвичайне. Щораз більше людей виїздило з ліз і ставали рядком. Почет владичий зближався щораз. Здається, що ніхто з них не міг бачити, що над Дністром діялося.

Навпаки, Грицько бачив і одних, і других. Його варта, їдучи, крилась між вербами, і ніхто ані з дороги, ані від ліз не міг її завважити.

Ті, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герці, перебігалися, підкидали вгору шапки і відтак їх ловили в повітрі. І з того вийшло замішання в цілому гурті, аж наблизилися до того місця, де стояла підозріла громада під верболозами.

В ту хвилю громада заревла пекельними голосами “алагу!” і, мов яструби, кинулася з шаблями, списами і ломаками на владичу дружину. Набіг був несподіваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспіла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усіх боків і стали бити.

Тепер Грицько виїхав на середину дороги і, добуваючи шаблі, гукнув:

— То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблі в руки і скоком! В ім’я боже!

Старий наче відмолодів. Стиснув коня і почвалував передом, а шляхта лавою за ним.

Прискакали в саму пору.

Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землі побитих та покривавлених, їхні коні, позадиравши хвости, налякані, розбігалися на всі сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої голови, як у тій хвилі прискочив Грицько і одним ударом відрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились і Бережницькі та Бачинські і собі стали відбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втікати в лози. За ними пустилися навздогін, ловили та в’язали мотузками.

Грицько став перепитувати бранців, хто вони і хто їх на таке злочинство підбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз із Самбора, обіцяв заплатити по золотому і дати коня, а вся добича буде їхня.

Була тут всіляка збиранина: були татари, волохи і голота самбірська.

Грицько видав короткий засуд:

— Усіх на гілляку! — Він вказав на якогось кремезного татарина і приказав: — Повішай усіх, а тебе пустять на чотири вітри. Ти, Прокопе, тут останешся, — каже до свого внука. — Останешся тут з кількома шляхтичами і допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!

Татарин зараз засукав рукави і брався по одному вішати на вербі.

Грицько скомандував:

— Рушай до города!

— Пане Грицьку! —гукала шляхта. — Владика вас кличе до себе.

Грицько зміркував, що згаряча не привітався з владикою, і стало йому ніяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, зліз з коня, зняв шапку і взяв владику за руку, щоби поцілувати.

— Не слід тобі, пане-брате, цілувати мене в руку, ти мій спаситель, а і віком від мене старший. — Владика поцілував його в голову і обняв рукою за шию.

— Либонь, що старший, та все ж ваша милість великий достойник нашої церкви, а я вірний син тої церкви.

— Спасибі тобі, брате, з цілого серця, спасибі, і вам усім, мої діти, що виручили з нещастя. Сідай, пане Грицьку, біля мене. Маєш до того повне право. Скільки тобі літ?

— Пішло вже на другу сотню, ваша милість, — говорив весело Грицько, сідаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

— Благословення господнє на тебе і твій увесь рід, — говорив владика, благословляючи його хрестом. — Велика у тебе сім’я?

— Славити господа небесного, і злічити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

— Сини мої любі, — говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, — ви одинока підпора нашої благочестивої віри і церкви!

Він устав у колясці і благословив довкруги хрестом.

Грицькові було пильно приїхати до міста, де всі нетерпеливо вижидали, тож сказав:

— Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милість, як спасителя.

Владика призволив, і Грицько дав знак, щоби рушали.

— Пане-брате, — каже владика, — ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

— На те вони заслужили, таке воєнне право.

— Не по-християнськи…

— Вони теж не по-християнськи поступали собі.

— А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберіть собі їхню добичу воєнну, та й годі…

— Просьба вашої милості для мене приказ. — Грицько встав і велів візникові станути. Відтак каже до одного із шляхти: — Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милості я їм усім дарую життя, але по двадцять п’ять київ мусять дістати, та й годі! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, — каже, звертаючись до владики, — стільки тої добичі, що кіт наплакав, то голота…

Поїхали далі.

— Бог тебе напутив, мій брате, що ти в саму пору прибув на поміч.

— Воно нічого без божої помочі і божого напучення не робиться,-каже Грицько, знімаючи шапку і хрестячись побожно, — але я заздалегідь розвідав, що коїться. Нині вранці їхав я з моїми кульчичанами у город повітати вашу милість… Уже під самим городом, зараз біля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якісь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було мені це підозріле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранці. Відтак побачили мене, та й нічого — не зачіпають, навіть не звертають на мене уваги, а далі всі шнурком потягли на цей бік по Дністрові. Мене наче промінь божий освітив: еге, гадаю, звідтам над’їде владика, хіба ж вони на його повітання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго і лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освітив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милості… і все в пору, в божий час склалося.

— Ти, пане-брате, бувалий чоловік…

— Бував по божому світу, з козаками волочився, два сини там поклали голови, — ми татарву шарпали, — а я таки на старості літ вернув у рідне село, свої кості тут зложити, коли мене господь покличе.

— Дуже я тобі вдячний, що ти помилував тих людей, стільки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще під суд віддати. В Самборі ж обов’язує магдебурзьке право…

— Під суд? Під право? Ваша милосте! Судили би їх ті, що їх послали і, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам’ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гільтайства і сваволі…

Як наблизились до города, Грицько зліз з коляски, сів на свого коня і поїхав передом. Він гукав по дорозі:

— Народе православний, завертайте на місце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зібралася, а то може знову напасти на нас і наробити нам бешкету.

Він показав на городські вали, де справді аж роїлося від усякої збиранини, що тут згуртувалася.

Владича коляска могла лише поволі проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськім шляху. Люде вітали свого владику вигукуючи, а він золотим владичим хрестом благословив народ.

У церкві вдарили в усі дзвони. Отець Атанасій йшов назустріч владиці з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, зліз із коляски, надяг владичі ризи, і так вільною ногою цілий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярі церковної школи під проводом своїх вчителів. Ця школа містилася біля церкви. Ходили до неї не лише діти тутешніх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сіл.

Вступивши в церкву, владика відправив молебень, а відтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхті, що не допустили зневажити благочестивої віри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

— Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батьківської віри, ви одинока її защита. Наша прадідна віра переживає тепер тяжкі часи. Рим напосівся її знищити. Наші вельможі цураються її і переходять на латинство, бо у тім бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою віру, та все ж таки, ніде правди діти, одна підпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на ваші плечі. Кажу, на ваші, шляхетські плечі, бо друга половина її визнавців, хлопство, не має своєї волі і нічого нам помогти не може. Не даймо ворогові благочестя торжествувати! Чи обіцяєте мені, мої дорогі діти, що не покинете нашої бідної матері, що останетеся їй вірними до послідньої хвилі життя, що видержите в благочесті?

— Не обіцяємо, а присягаємо усі на те, — гукнув старий Грицько, що стояв між першими.

— Присягаємо всі! — гукнув народ, і шляхта стала витягати вгору свої шаблі.

Владика сказав:

— Амінь! — і благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Відтак каже: — Народе православний! В особі цього старця обнімаю вас усіх, а за вашу готовність і твердість благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патріарх на гробі спасителя. Благословлю вас, вашу сім’ю, ваші хати і поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцілував його з пошаною і благословив народ.

— Амінь! — гукнули всі.

Народ став плакати та обнімати друг друга. Усі почували себе тут рівними, дітьми одної церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улія під рійку. Владику повели під руки два найстарші чоловіки до школи.

В школі привітав його отець Атанасій відповідною промовою, а школярі відспівали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засів на почеснім місці, і зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Він відповідав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зі зворушення.

— Як тебе звуть, люба дитино? — питає владика.

— Марко Жмайло-Кульчицький.

— Це мій правнук, — каже старий Грицько, ясніючи з радості.

— Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.

— Раяли мені це панове вчителі, і я про те думав, раяли, до котрого ліцея єзуїтів, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

— Чого ж до єзуїтів? Хіба ж у нас нема православних шкіл? От школа братства ставропігійського у Львові… або школа князя Острозького в Острозі… Не всі ще вельможі нас покинули.

— Чував я про це, та не під силу мені.

— Не журись, славний прадіде. Мого письма до князя, їх милості, вистарчить, що його візьмуть не лише до школи, але і до бурси. Ти лише одежину приладь — і вишли.

Старий Грицько страх як зрадів. Він давно мріяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у світ між людей, став вченим чоловіком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а під час того йшов екзамен далі.

Владика прикликав до себе Марка і погладив його по голівці:

— Маєш, дитино, охоту до науки, то твій прадід пошле тебе до школи вищої, геть далеко звідсіля, — поїдеш?

Марко м’яв шапчину в руці, спустив очі вниз і каже:

— Поїхав би, якби поїхав зі мною Петро.

— Хто це Петро? — питає владика.

— Я! — встає такий самий хлопець в шляхетській одежині. — Петро Конашевич.

— Ходи сюди, дитинко.

Петро підійшов до владики, а той став його сам випитувати. Відповіді були напрочуд гарні.

— Чий ти, синку?

Грицько відповів за нього:

— Це сирота. Батько поліг, як ми відбивалися від татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилітнього сироту взяв по присуду громади мій унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка віддати в школу, так ані дай боже без Петра. Я їх обох віддав. Разом вчаться, та мій рід любить його, як свою дитину.

— Де любов, там і благословення боже, — каже владика. — Добре, дітоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Підійдіть сюди ближче.

Хлопці приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петрові, дивився в його розумні очі та гладив по голівці.

— Слухайте, діти! Підете в світ, а при пильності вийдете на великих людей. Не забувайте ж ніколи, звідкіля ви вийшли. Останьтеся до смерті вірними синами православної церкви, не забувайте за рідну стріху, за наш бідний руський народ. Я вже старий і більше вас не побачу на цьому світі. Поводьте себе так, щоб я міг на тому світі вами радіти. Пам’ятайте, що моя душа і з того світу зоритиме за вашими ділами. А ось вам на спомин від вашого архієрея. — Владика вийняв і дав їм по хрестикові та позавішував на шиї. — Ніколи з цим скарбом не розставайтеся, він вирятує вас із дна моря, — я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русі!

Хлопці були такі врадувані, що не знали, що з ними робиться.

Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцілувати владичу руку, та справив їх на місце. Таке відзначення для кульчичан розійшлось блискавкою між народом. Люде товпилися під вікнами школи, ставали на пальці, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопців, яких бачили щодня.

Тим часом пригода, яка скоїлася вранці з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гільтаїв добрався туди і оповідав, прибільшуючи страхіття: шляхти було там кілька тисяч, усіх напасників перевішали, а тепер лагодяться напасти на город і всіх перерізати. У страха великі очі. Кожний, оповідаючи далі, прибільшував. Донеслось до городської старшини, і всі дуже налякалися. Позамикано всі ворота. Цехмістри скликали свої цехи і роздавали зброю. На валах і мурах города появилися узброєні люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочі.

Православні, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблі, то відпинали люшні від возів. Треба було вибирати ватажка. Всі шукали за Грицьком, бо лише він міг завести лад.

Шляхта не втерпіла і викликала Грицька зі школи. Стали йому розповідати один наперед одного. З того вчинився під школою великий галас.

— Та-бо говори один, бо нічого не розберу. — Вислухавши уважно, каже: — На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справді було, то хтось із наших остеріг би нас, та ж там живуть і наші люде. Треба справу провірити. Підождіть на мене, лише спокійно, не робіть галасу, не треба турбувати владику.

Він пішов прямо під городські ворота і, вимахуючи шапкою, каже:

— А що там, панове, так заворушились, чи татарів вижидаєте?

Ніхто не знав, що йому відповісти.

— Створіть ворота і впустіть мене до города, а то до завтра не розмовимося.

Сторожа на валах стала нараджуватись і порішили, що не буде ніякої небезпеки, як одного чоловіка між себе пустять.

Створили ворота, і Грицько пішов.

Шляхта за ним кликала:

— Не йдіть, Грицьку, то якась зрада.

Але він на те не зважав, пішов прямо до ратуші, де зібралися райці радити над обороною города.

Усі дуже здивувалися, побачивши його тут. Всі знали добре старого Грицька Жмайла задля його віку і розуму.

— Що у вас, панове, твориться? На війну готуєтеся?

— То ви нам війну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.

— Свят господи! А вам що у голову набрело? Хіба ж вітання свого владики — то війна?

— Шляхта хоче на город напасти, — обзивається один, — за те, що якісь гільтаї вашого біскупа зневажили.

— Хіба ж то ви тих гільтаїв на наших послали? За те, що вони поважилися, дістали таку прочуханку, що їм відхочеться; кілька навіть повисло на гілляці, і на тім досить. От розумні ви голови. Тому, хто вам таке доніс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справді готово прийти до якої бучі.

— Поручаєтесь нам за безпеку города? — питає бургомістр.

— То смішне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вміє додержати слова. — Грицько подав бургомістрові руку. — А ви поручаєтесь, що городські гільтаї не будуть нас зачіпати?

— Поручаюсь.

— Отож по тім слові бувайте здорові, а як сонце зайде, йдіть спокійно спати.

Він вийшов із ратуші, бурмочучи під ніс:

— Оцапіли!

Опісля — так у городі, як і на площі біля церкви, — всі заспокоїлися.

Тут до пізньої ночі гомоніло, як в улію.

II

Про те, що того дня в Самборі сталося, довідалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь із Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому і тут розповів усе подрібно, як вітали владику, як побили гільтаїв, що діялося в школі, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.

Деякі завидували Грицьковому родові, як то між людьми буває. Інші величалися тим. Вістка йшла від хати до хати і, як усе, прибільшувалась. Хрестики, які подарував владика хлопцям, перемінилися на щирозолоті. При тім була велика мошонка з дукатами, які дач владика старому Грицькові на дорогу до того города, до великої школи, якої навіть назвати не вміли.

Грицько Жмайло пересидів у Самборі чотири дні. Вернувся аж по всьому, коли владика від’їхав до Спаського монастиря. Грицько з кількома значнішими шляхтичами супроводжував його аж на місце. Хлопці вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нічого їм було тут більше робити, а і додому кортіло їх швидше вертатися та почванитися в селі.

Розуміється, що тепер не мали супокою перед цікавими. Запрошували їх до хати і частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповідати.

Ровесники дивилися на них з пошаною, не сміли до них приступити.

Через тих чотири дні Грицько, держачи в кишені владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике діло довести до путнього кінця. Його мрія здійснилась, а тепер треба було подумати на розум. Він походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як і уся ходачкова братія, не хотів посоромити себе перед князем, бажав виступити зі своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зібрати гроші на перші потреби.

По повороті не давали йому сусіди спокою. Мусив усе розказувати подрібно.

— Не в тім діло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопці в люде вийдуть, як будуть вчені. Тоді всякий спитає: а звідкіля вони? Який їх рід? Хіба неправду говорю?

— Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися…

— Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мій рід не сміє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усі, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий і овоч.

— Тільки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопців ні з кіньми, ні з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода.

— Та яка шкода? —питає здивований Грицько. — Хіба ж вони які гільтаї? Говоріть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.

— Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кіньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопці, та й вони давай розповідати за владику, за хрестики, за екзамен. І зараз усі так заслухаються, що хоч стріляй, не почують. А тим часом товар поволеньки — та й у царину. Товар — то розумна твар, зараз зміркує, що його ніхто не пильнує. Мені вже зробили шкоди на кілька кіп, бігме боже!

— Шкоду-то я вам поповню і вашої ради послухаю, — сказав Грицько.

Він став тепер передумувати, чим би хлопців зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обійстю та думав. Часами говорив сам до себе півголосом, муркотів щось. А далі пішов під остріжок свого шпихліра і вистругав дві ясеневі шаблі на боднарськім стільці.

— Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде піти колись на Запорожжя між козацтво. Не завадить піти вже з чимсь. Либонь, що я їх більше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю і чим на Запорожжі славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлівська штука. Дивись добре…

Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручності і вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю-

чи шаблю в малих колесах довкруги шаблі противника так, щоби шаблі “аж сплелись вкупу”. Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противникові освободити шаблі з того сплету. Відтак нагло зігнути руку в лікті, а тоді шабля противника полетить у повітря. Тоді вже махни раз по голові, та й годі. Ціла річ у тім, щоб виправити руку в кістці. До того треба заправлятися без упину день у день.

Така була теорія Жмайлової штуки, якою Грицько величався і чудеса про те розказував.

Відтепер хлопці не мали іншої роботи, як цілу днину вправлятися. Грицько мірився то з одним, то з другим, і кожного разу вибивав шаблю, як перце.

— Цього тебе ні в якій школі не навчать, а це треба кожному шляхтичеві знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гірші. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву від латинства, від ляшні. Будуть криваві бої. Не лиш вчених нам треба, але і лицарів. Тих, може, ще більше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої діти!

Такі науки давав старий частенько. Звичайно тоді, як відпочивали змучені. Тоді сідав старий на приспу перед хатою, а хлопці біля нього, на землі. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця і двох хлопців…

Марко піймав науку швидше і більше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власністю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Він добре стріляв з лука, який собі сам змайстрував. Довів до того, що стрілою поціляв птицю на дереві. Тепер, як наслухався від старого дідуня, що їм прийдеться й лицарями бути, він пильніше вправлявся в стрілянні.

І так минав їм час непомітно. Ніхто не кликав їх ні до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цілих днях піклувався хлопцями.

А крім того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.

Дістатися з Кульчиць у такий далекий світ було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янівський ліс із Самбора до Львова. Цього лісу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, які нападали на подорожніх, грабили та убивали або брали і перепродували людей. Треба було розвідувати частенько в Самборі, коли збереться в дорогу до Львова товариство.

По городах були такі ватажки, які брали на себе обов’язок перевести повірену їм валку з города у город. То були люде досвідні, проворні і відважні. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тім, що треба було для нього на кожнім возі везти трохи набору, а в дорозі годувати його на спільний кошт.

В Самборі було таких провідників кілька, а найславніший з них був Грицько Дрозд, міщанин самбірський, що торгував м’ясом.

Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар і свині на заріз.

До нього звернувся Грицько, і він йому обіцяв, що як лише збереться компанія, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготівлі, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.

Грицько, як вернувся додому, наганяв жінки, щоби спішили з шиттям білля. Сільський кравець пошив їм капоти, і кожушини, та шапки. Грицько часто навідувався до Дрозда. Він побоювався, щоби не втратити часу та цієї осені конечно перевезти хлопців в Острог. Хлопців мав відвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловік, відважний і проворний. З ними мав їхати наймит, Грицьків підданий’ . До дороги було все приготоване. Кілька днів по Спасі зайшов Грицько до Дрозда і довідався, що валка зібралась і за три дні від’їжджає.

Грицько дуже зрадів і спішив додому, мов на крилах.

— Хлопці! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хаті Грицька заметушились, мов в улію. Ладили віз, харчі, білизну. Грицько викопав вночі з сусіка в стодолі скриньку з грішми, рахував та передав Степанові:

— Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми діди. Треба буде і вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той і їде. А з князем як будеш говорити, то пам’ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як і він, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправді говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозі вважай, вважай, не дай боже

напасті,, пропали би діти, пропала би уся моя надія, якби їх харцизи піймали та в неволю турецьку продали.

Такі науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспів час від’їзду, тоді і хлопці отямилися, що їм приходиться покинути рідне село, може, і на все. Їм стало жаль того всього: і рідної хати, рідні, ровесників, рідних піль і левад. В надвечір’я від’їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотілося, хоч дотепер раділи страх і рвались думкою в далекий світ.

Хлопці всю ніч не могли заснути. Над ними пересиділа заплакана Маркова мати. Як лише на світ стало заноситися, усі були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кілька разів оглядав воза й коней, чи що в дорозі не попсується.

Вже запрягли коней і мали сідати, як Петро кудись пропав, наче під землю провалився. За ним шукали і кликали. Тоді Марко побіг кудись, кажучи:

— Я його зараз знайду.

Він побіг на цвинтар і тут справді знайшов Петра. Він стояв навколішки на могилі батьків своїх і молився. Відтак поцілував землю, взяв грудку землі, завинув у ганчірку і поклав за пазуху. При тім він плакав, аж заходився, і зовсім не помітив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

— Ходи, Петре, нам пора їхати.

Петро ще раз перехрестився, поцілував землю і, встаючи, обтирав заплакані очі.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дідусем:

— Він ходив на цвинтар з своїми прощатися.

— Тепер попрощайся зі мною, з нами. — Старий обняв Петра і сердечно поцілував. — Ти гарна дитина, що своїх батьків любиш. Люби і нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всі хлипати, та прощатися, та обіймати хлопців. Коло загороди Жмайлів зібралося багато народу. Грицько пішов до хати і виніс старезну закопчену ікону. Як уже рушали з обійстя, старий стояв з відкритою головою на порозі і благословив їх образом. Ще на закруті оглянулися хлопці і побачили старого дідуся на порозі. Побачили востаннє…

В Самборі треба було ще один день переждати, поки валка зібралася. Хлопці пішли ще попрощатися зі школою та о. Атанасієм.

Чимало зібралося возів під рукою Дрозда. Він здавався чоловіком непоказним, бо був малого росту і сухий. Та в нього була така сила, що, піймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валці було яких п’ятдесят узброєних людей. Було кілька рушниць, пістолів, шабель, списів і бердишів. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим від напасті оборонятися. Були тут люде різного віку і професії, найбільше купців з своїми підручними. Одні їхали до Львова по набір, інші верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема і оцінював його бойову вартість. Видно, що був із людей радий, бо затирав руки і підморгував.

Прийшов і до кульчичан:

— Що ж, панове школярі, їдемо, — будемо вчитися, га? Вчімся, щоби не підсипали березової кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися підвечір, щоби до дня доїхати Янівського лісу.

Вже сонце сховалося, надворі потемніло: не було місяця, лише звізди мерехтіли по темному блакитному небі.

Степан уклав хлопців спати на возі, повкривавши їх кожухами. Сам присів спереду побіч наймита.

Дрозд перехрестився тричі на церкву і поїхав на першім возі, а всі рушили за ним. На останньому возі посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого і сильного, як ведмідь.

Петро з Марком лежали горілиць і дивились на зорі. Вони перелічували падучі зорі та молилися потихеньку за померші душі. Загально було відомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тілом. Вози колихалися по нерівній дорозі, а це наводило сон на людей, і всі дрімали. Не дрімав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам’яті, бо на його відповідальності була уся валка.

У тому місці розливався круто Дністер з своїм допливом Стрвяжем і Верещицею. Було повно закрутів, мочарів, і лише той міг туди вночі переїхати, хто знав добре дорогу. Під слітну пору, коли води повиливали, ніхто не важився переїхати і вдень, бо частенько люде топилися в болоті. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути ті зрадливі місця, що, нібито порослі густою зеленою травою, криють під собою великі безодні, з яких нема порятунку. Не було тут близько ні села, ні лісу, хіба комиш та верболози, яких уночі від комишу та трощі не відрізниш. А ще вночі, — люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, — лихий — дух святий при нас! — із свічкою по болоті, по безоднях ходить і блуд наводить. Хто нетямущий піде за таким світлом, — пропав обов’язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, і світло загасить. Але зараз знову засвітить. Один чоловік з Конюшок Королівських лише чудом божим вирятувався від смерті. Заблукався, збився з шляху і пішов за світлом. Здавалося йому, що то в селі світять, бо світилося в кількох місцях. Аж натрапив на топіль і запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регіт, — диявол радіє, бо душа без покаяння з тіла виходить. Чоловік мав настільки тямки, що кликнув: “Хрест святий, оружіє на диявола!” — і в тій хвилі домацався ногами чогось твердого та надибав під водою гілляки з верби, що в тому місці в воду запалася. Тим він і вирятувався.

Про те всі посторонні люде знали, що тудою переїздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанія на крайчику лісу. Дрозд став гукати, люде прочуняли і стали заїздити вбік та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, і стали варити сніданок. Коням поклали пашу. Коні стрясували із себе росу і форкали, радіючи, що відпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину від довгого сидіння.

Дрозд заповів, що, як тільки сонце покажеться, треба їхати далі, щоби за дня переїхати небезпечний ліс.

Надворі ставало щораз ясніше, хоч землю присіла густа мряка, що світу божого не було видно.

Так як Дрозд заповів, о сході сонця рушили в дальшу дорогу.

Янівський ліс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, ніколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок і долів з гнилою позеленілою водою. До того — повно в них ломаччя і коренів, якими люде, їдучи, ті доли гатили. Тудою треба було їхати поволі і уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди ніколи не доходило через височезні дерева, що росли по боках. І тепер, хоч поволі розійшлась мряка і випогодилося, тут було мрачно і непривітно.

З лісу тягло гнилим, задушливим повітрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартові з бердишами та списами.

В’їжджаючи в ту пітьму, всі були схвильовані, начеб прочували якесь лихо.

Лише десь опівдні повіяв легенький вітерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подівалася, аж прояснилося. Всі повеселішали, і аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досі царила. Люде стали розмовляти.

Від переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Він побачив серед дороги півперек глибокий рів. Зараз догадався, що то якась злодійська штука, бо рова ніколи тут не було. Кількоро людей відставив з лопатами, інші рубали у лісі дерево і перетягали до рову. Дрозд цілий час ходив попри вози і пильно заглядав у ліс, чи нема чого небезпечного.

Робота була напівготова, як з лісу, з корчів стали виходити якісь підозрілі люде. їх було щораз більше. Дрозд крикнув:

— До зброї! Це напад!

Зробилася метушня, бо в цій самій хвилі лісовики кинулись на валку.

Дрозд узяв у руки якусь ломаку, періщив на всі сторони та кричав з усієї сили:

— Бий псубрата, що влізеться!

З другого кінця орудував його челядник бердишем. Купці обороняли своє добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лісі.

Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дісталось і нашим, та ніколи було перев’язувати рани, хоч кров лилася.

Марко з Петром повлазили на віз, бо так їм наказав Степан.

Один з розбишак закрався до воза кульчичан і став порпатись. Хлопці бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидві ноги мотузом і прив’язав до колеса. Марко побіг попід вози і сказав батькові, що коло їх воза злодій порається. Степан надбіг до воза і замахнувся шаблею. Злодій хотів відскочити назад і впав у болото. Кілька людей кинулися на нього і зв’язали мотузом за руки й ноги.

Подорожні відбилися; розбишаки, ті, що могли рушатися, втікали в ліс. Запанувала велика радість. Тепер можна було і ранених перев’язати.

Дрозд підійшов до зв’язаного розбишаки і став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов німий.

— Розложити огонь, — наказав Дрозд, — припечемо його трошки, то все виспіва.

— А далі став придивлятися до нього та й каже: — Еге, любчику, ти хоч нічого

не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у. Львові радість! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не віднині ждуть.

— Ніде мені таїтися. Коли пізнали, то я тобі, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалієш того.

— От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокій.

Карий засміявся:

— Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лісу виїдеш, мої товариші відіб’ють мене, а тоді ні один живий з вас не вийде.

— А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.

— А хоч би й так, то з того лісу наш брат не виведеться. Як ти думаєш, чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей ліс? Не стане Карого, то буде білий, рудий, який хочеш…

— Ти це називаєш ремеслом? Може, і цех свій розбишацький маєте?

— Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти ріжеш свиней і заробляєш, а я інколи заріжу чоловіка і маю теж свій заробок. Ти можеш страшити, але можу і я, от як тепер. Не повелось нам, а тільки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво мені доніс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачіпав, або взяв більше людей. Коли він живий, накажу його повісити за це… Але я рад би знати, який чорт під тим возом замотав мені посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив’язав мотуза до колеса.

Подорожні стали придивлятися. Справді, до колеса був прив’язаний мотуз, а другий кінець обмотаний був коло ніг. Розбишака мав на ногах грубі чоботи і незчувся.

— То Петро таке виладив, — каже Марко.

— Покажіть мені його, — каже Карий.

Привели Петра.

— Отаке щеня мене, Карого, перехитрило і поконало?!

— Як Давид Голіята, — каже хтось із гурту. Дрозд узяв Петра попід пахи і підніс угору, як сніп соломи:

— Славний ти хлопець далебі! Давай тебе поцілую.

— Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

— Не хочу і слухати про те.

— А таки послухай! Мої товариші будуть мститися на тобі за мене. Не йти тобі більше тим лісом, а як піймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбо-ра і не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаєш.

— Ані пес того не буде знати, що я тебе піймав.

— Тобі так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не підслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по імені так, що аж в лісі було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки ніколи в житті не буду чіпати, та ще тобі дам такий знак, що ніхто тебе не займе ніколи, під горлом. Пам’ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.

Дрозд став надумуватися. Може, він і добре говорить, краще було б не зачіпати чорта. Ціле життя відтак мучитися непевністю, що кожної хвилі може біда трапитися.

— А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

— Карий все слова додержує, хоч би і ворогові. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собі це. Врешті, роби, як знаєш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скінчу на палі. Перед тим я був інший, а що мене до того привело, нащо тобі це знати? Ти не піп, і сповідатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а відтак каже:

— Розв’яжіть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого діла, побачивши такого велета.

— Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобі мій знак. — Він вийняв з кишені кусок березової кори, на якій були нарізані якісь знаки. — 3 тим можеш йти через той ліс опівночі сам-один, а волос тобі з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

— Та тепер нічого тобі, хлопче, боятися, коли на мирову пішли. Ось на тобі дукача на спомин від Максима Карого. Жий собі, хлопче, на славу свого роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долі, як я. Здорові будьте, люде добрі. — 3 тим словом він скочив у ліс і пропав їм з очей.

З того, що так справа покінчилася, був Дрозд дуже радий. Він був певний, що Карий додержить слова, отже, він і та валка, яку він буде вести, буде вільна від напасті і грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна більше за провід заправляти.

Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини міста не можна було дістатися, бо зараз звечора замикано всі брами.

Валка заїхала до самбірської господи.

У той час кожне більше місто мало у Львові свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власній господі. Ті господи тяглися на лівім боці Полтви рядком, рівнобіжне з городським валом на го-родецькім передмісті. Господи то були просторі, заїзди позаду частоколом огороджені; там були стайні і возівні, а спереду містилась звичайно гостинна і кімнати для приїжджих гостей.

Таку одну кімнату узяв для себе Степан Жмайло і сюди запросив Дрозда. Він був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пішов по інших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було їхати.

Гостинна у господі була простора кімната з столами і лавами, де їли гості, а крім того, у тій самій кімнаті була й кухня з великою піччю. Тут варилася у котлах страва. М’ясо пекли над огнем на ріжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тім випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львові, щоби вже разом з ним вертатися.

Ті, що приїхали тепер з Дроздом із Сам бор а, оповідали свою пригоду з розбишаками. Усі, що це слухали, виявляли Дроздові велику пошану, а він лише посміхався, узявшися під боки. Розуміється, що й Петрові дісталось немало уваги за те, що причинився так хитро до піймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городові. Він був оточений валами і мурами, за котрими стирчали високі вежі костьолів. Успенської церкви ще тоді не було, зате було кілька церков з монастирями.

Степан Жмайло пішов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.

Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це солярі, що їхали з Дрогобича на Львів з сіллю у великих бриках під будами, навантаженими сіллю. До них пристали ще й купці з Острога.

В тім часі Львову відібрано право складу. Город, що мав право складу, міг купців не перепустити і змусити чужосторонніх купців, щоби свій товар відпродали купцям місцевим, а кому треба було, то мусив лише від городських відкупити і далі везти. За ті склади велись у тих часах вічні процеси. Такі процеси були тоді між Львовом і Краковом. Вигравав той, хто більше сипнув між королівських двораків, бо привілеї на ті склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привілей відбирав одному, а давав другому городові.

Город, що мав привілей на такий склад, обставляв околицю своїми митниками, які полювали на тих купців, що манівцями хотіли виминути город упривілейований. Митники забирали купцям товар.

Таке саме право на склад добув собі український город Луцьк. Хто їхав з товаром зі Львова на схід, мусив навертати на Луцьк і тут продати його місцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зі Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своєму городові привілей, що не треба було їхати на Луцьк і там сплачувати мито або продавати товар, — лише можна було без мита їхати в Острог на Кременець.

Ватажком у солярів був Микола Плескач, шевський майстер і цехмістер із самого Острога. Дізнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з владичим листом, він радо прийняв його до свого товариства.

За той час, як Жмайло пішов за орудками, хлопці сиділи в своїй кімнаті, бо їм наказано було нікуди не виходити. Сиділи під вікном і дуже нудьгували.

Подорож в Острог відбулася без ніякої пригоди, хоч їхали туди п’ять днів. Настали великі зливи, що попсували всі дороги. Треба було їхати нога за ногою.

III

Серед просторих мочарів, облитий водами Горині і Вілії, околений довкруги великими лісами, лежав Острог — столиця першого руського вельможі князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського воєводи. Його ім’я надавало великого значення городові, який князь Костянтин на старості літ обрав собі за столицю, його значення притемнювало в житті України на той час значення самого золотоверхого Києва. Тут почували себе православні цілком безпечними від переслідування латинства. Та не лише релігійним захистом був тоді Острог, бо за плечима могутнього князя всі тут жили безпечно. Хлібороб, що втік від поганого пана, як прийшов на вольницю князя, діставав шмат землі за двадцять чотири роки без ніякого обов’язку, і тут його не досягла рука попереднього пана; державець за оплатою невеликого чиншу дізнавав опіки й охорони. Купець не потребував оплачувати дорогого мита по дорозі, коли виказався, що везе свій крам до Острога, та ще на границі Острогівщини ждала його охорона княжого війська. Під оглядом релігійним панувала тут повна свобода. Тут не лише православні заживали повної свободи віри. Жили тут і католики; протестанти і аріяни могли по-своєму молитися. Тут навіть і магометанам вільно було свобідно до аллаха молитися.

Одного лише вимагав князь, щоб йому вірно служити і в разі потреби ставати оружно під його рукою до боротьби з ворогом, хто би він не був. Князь Костянтин був знаменитим адміністратором свого величезного майна. Через те він багатів з кожним днем, з кожною годиною. Його річні доходи обчисляли на дванадцять мільйонів. Спочатку Острог ділився на три частини: княжий замок, властивий город і передмістя Застав’я.

Замок стояв на узгір’ї, з трьох боків облитий водою. Пишався на всю околицю, і здалека було його видно. Складався з двох поверхів і підземелля, яке було поділене на дев’ять кімнат. Тут містився скарб князя: бочки з дукатами і срібною монетою, скрині з ломаним золотом і сріблом, дорога зброя, кована золотом і сріблом, дорогі турецькі сідла і убори на коней. Усе це вартувало великі неоціненні гроші. Зараз над тим підземеллям мешкала княжа служба. Тут були також кімнати для приїжджих: шляхти, державців і прихильників князя, які частенько навідувалися до Острога “бити князеві чолом”. Бо князь Костянтин вважав себе независимим ні від кого паном, а на його гербовій печатці пишався латинський напис: “З божої ласки князь на Острозі”.

З великих сіней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Міркуючи по зверхній пишноті замку та по славі і багатстві князя, здавалося б, що в княжих хоромах знайдеться осліпляючий блиск і багатство. Хто так думав, мусив розчаруватися, увійшовши сюди. До князя входилося наліво з сіней. Яка ж простота на перший погляд! Кімната невелика, з двома вікнами, з скляними оболонками, великий дерев’яний стіл, а побіч нього дерев’яне крісло з поручами, вибиване чорним сап’яном. Під стіною просте ліжко, вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стіні — одна ікона, а під нею — княжа шабля. В куті — боката присадкувата кафлева піч з комином, на якому горів безустанку вогонь, бо в мурах було холодно і сиро. Крім княжого крісла, не було нічого іншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вільно було в присутності князя сідати.

З тої княжої кімнати, яка була заразом його спальнею, вели двері до дальших кімнат, краще прибраних, де князь приймав знатніших гостей.

По правій руці сіней входилося до їдальні. Тут стояли довгі та широкі дубові столи з стільцями. Під стіною стояла великих розмірів шафа, креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стінах висіли портрети родини Острозьких у золочених рамах.

Звідси вели двері до заупокійної кімнати. Тут складали тіла померлих князів, поки їх зложено на вічний спочинок до родинної гробниці.

Ця заупокійна кімната притикала до замкової церкви Преображенія. Аж тут можна було бачити красу і багатство, які відповідали багатству князя. Суто золочений, прегарно різьблений іконостас з іконами перворядних малярів. Князь, який звав себе “богомольцем”, хотів таким побитом підкреслити різницю межи маєстатом божим і туземним княжим і для того на вивінування церков не жалував нічого.

А однак, князь, як відрізняв свій стан князя від стану царя небесного, так знову знав відрізнити себе від інших мирян. У кожній його церкві стояла із бронзи кована, визолочена клітка з княжим ковпаком і гербом зверху. Там засідав князь в часі служби божої і виходив звідсіля аж по скінченій відправі. Князь не хотів, щоб звичайні люде дивилися, як князь земний поклоняється князеві небесному.

Як звідси князь виходив, то супроводжували його священики з співом і молитвою, а зібрані кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав собі за велике щастя, коли міг своїми устами доторкнутися княжої одежі.

Чотири високі замкові башти піднімались гордо вгору і цілій околиці показували, до якого могутнього пана цей замок належить.

Про те все, про князя Костянтина і його багатства, довідалися кульчичане від Миколи Плескача в дорозі, ще заки доїхали до Острога, як лише довідався, що вони їдуть до князя з письмом від владики, показував їм свою особлившу увагу. Він теж чимало зазнав ласки від його княжої милості і був усією душею князеві відданий. Повторював все, що хто раз покаже князеві свою вірність, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним, що князь ніколи його не лишить і з усякої біди вирятує. Оповідав таке, що князь посилав татарві значні окупи за своїх вірних слуг, які попали в ясир.

До Острога приїхала ціла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дістатися, бо під ту пору зачиняли городські ворота і ні перед ким не відчиняли аж до ранку.

Над брамою у башті стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь ішов у церкву молитися, відзивався церковний дзвін, тоді відчинялися ворота і оживав рух. Такий тут був заведений порядок, відколи князь замешкав в Острозі.

Усі вози розмістились на передмісті Застав’ї, де кому трапилось. На Застав’ї мешкало більше як п’ятдесят родин татарських. Ще покійний батько князя, великий гетьман литовський, Костянтин Іванович, спровадив їх із своїх численних татарських походів і тут їх поселив. Татарам жилось тут добре, ніхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися крамарством, хліборобством, а князеві платили невеликий чинш і зобов’язані були в потребі ставати під зброю “козацьким способом” під княжою рукою. Ті татари перемінилися на супокійних людей, були добрими сусідами, а за князем були би пішли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав’ї своїх кровних і туди повів кульчичан на нічліг.

Рано, на знак церковного дзвона, відчинилися городські ворота, і туди в’їхали вози, що учора вернулися зі Львова.

Плескачева оселя стояла при вулиці Литовській. Таких вулиць було в Острозі п’ять. Вони розходилися з ринку в різних напрямах.

Плескачева оселя була знатніша й відбивала від інших домів. Плескач був багатий чоловік, майстер шевський, цехмістр і лавник у городському суді. З-за того був у великому поважанні у всіх. Сім’я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та ціла копиця онучат, великих і дрібних. Лише один син був хліборобом і садівником та жив поза городом. Всі інші жили разом в одному домі способом патріархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робітні найстаршому синові, він частенько пробував у дорозі за ділом межи Львовом і Києвом. Туди він розвозив свій товар і скуповував шкури. В домі Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означеній годині до праці.

З сіней того великого дому заходилося наліво до світлиці і мешкальних кімнат, направо — до робітні. Звідсіля виходила воня шкури і смоли. Сюди заглянули наші хлопці. То була простора, ясна кімната. Попід вікнами на низьких триніжках сиділи челядники і хлопці. Ковтали молотки, і шелестіла дратва. При столі стояв високий плечистий мужчина у фартусі і прикроював шкуру. Хлопці наші ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха попросила у світлицю. У ту хвилю увійшов старий Плескач у робітню і поздоровив усіх. Вони встали і йшли до пана майстра, цілуючи його з пошаною в руку.

В світлиці попросили гостей сідати. З другої кімнати виглядали непричесані ще голівки численної дітвори. Плескачиха оповіла зараз, що троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сім’я Плескача була письменна, але старий не давав синів вчити вище, щоб батьківського ремесла не цурались.

Під час сніданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли і як говорити.

— Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема відповідної одежі, то я вам визичу.

— У нас є своя одежа в скриньці.

— Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож ідіть собі до отсеї кімнати і перевдягніться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий поміст не терпить ані пороху, ані болота. А як прийдете перед лице князя, то треба від порога низько, у пояс, вклонитися і нічого не відзиватися, поки князь перший не заговорить. Відповідати лише те, про що його милість буде питати. Тепер ідіть, бо нам на замок буде пора.

Плескач прикликав з робітні хлопця, щоб їм послужив.

Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої сині капоти і причепурились.

Плескач оглянув їх від ніг до голови і заявив, що на замок сам їх поведе.

— Там мій сестрінок у княжих гайдуках служить, він уже сам решту заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопці, пам’ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милість до вас заговорить.

Таких селюхів, як наші кульчичане, оце поучення не конче підбадьорило. Вони почували себе ніяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князеві не подобатись, а тоді шкода було такий далекий світ їхати. Але вороття вже не було, і треба було йти. От коли б тут був дідусь Грицько, то вони всі йшли б сміло. Аж стара Плескачиха на ті упімнення і науки не втерпіла, щоб не завважити:

— Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нічого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.

Пішли в замок. По дорозі вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.

З міста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цілім Острозі. Тут були найгарніші доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, і тут мешкали вчителі, ректор, княжий лікар і аптекар. На початку вулиці стояв латинський костьол. По тій вулиці ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар і козаків.

Усім живіше забило серце, як зблизилися під башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим і звідкіля приходить. Плескач викликав свого сестрінка і розповів йому, про що йде. Заки він прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, і зараз відізвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознімали, а вартовий дививсь на них згірдно, начеб хотів сказати: “Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу і чую”.

Плескачів сестрінок забрав кульчичан з собою. Тепер і вартовий, почувши, з чим ті люде приїхали, дививсь на них ласкавіше.

Услід за ними закликав Плескач:

— А заходьте до мене обідати.

На замковім майдані було багато людей, найбільше військових. Гайдук перевів їх до замкових сіней і, прикликавши старого княжого слугу, передав йому куль-чичан. Він повів їх сходами на поверх.

Князь тільки що вернувся з церкви і снідав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбірщини якісь люде з письмом від владики. За хвилю приказав князь впустити їх.

Застали князя в його кріслі. Він був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На голові мав невелику шапочку.

Кульчичане, увійшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всі науки Плескача, гукнув:

— Слава Йсусу Христу!

— Слава вовіки! — відповів князь і простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкім помості, підніс і передав владиче письмо, відтак поцілував князя в одежу, кланяючись до колін.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тій кімнаті побачили. Уявляли собі, що князь мешкає в золоті та по золотім помості ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дідусеві Грицькові розповіли, то, певно б, не повірив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.

Князь поклав письмо перед себе на столі, підвівся з крісла і приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою білою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколішки перед ним, як перед святим. Вони так і зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопці.

— Не треба, — каже князь. — Навколішки стається лише перед Богом, а я грішний чоловік, як би і ви, — вітайте! Владика Стецько Брилинський, мій знакомий і друг, пише мені про тих хлопців, а ще більше про вашого дідуся… Я знав колись Жмайлів, але то вже давно було… Скількі вашому дідусеві літ?

— Перейшла сотка, прошу вашої княжої милості, я його внук, а то — правнук.

— А цей другий, то не твій син?

— Ні, це сирота по нашім добрім сусіді, що поляг головою, коли ми, кульчичане, від татарви відбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий одноліток був, оцей Марко. Хлопці так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.

— Ви, шляхта, гарно списалися в обороні владики, — чи ти при тій справі був?

— Як же би ми самого дідуся пустили?

Степан став оповідати все подрібно. Князеві це подобалося і він був вдоволений

— Ви гарні люде і подобаєтеся мені.

Ті слова осмілили Степана, і він став оповідати про їхню пригоду в дорозі з розбишаками. Князь відразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповів, як Петро ватажкові сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.

— То ти, синку, такий проворний? — князь погладив його по лиці, підвів голову вгору і дивився йому в очі. Петро дивився своїми синіми, мов незабудьки, очима в княже лице. — Розумні в тебе очі, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, — князь плеснув у долоні, і зараз начеб з-під землі явився старий слуга. — Оцих хлопців заведи до ректора. Вони мають бути прийняті в бурсу і в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що і в бурсу, і в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?

— У цехмістра Плескача.

— Гарно. Коли від’їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для твого дідуся і для церковної школи в Самборі.

Князь дав знак рукою, що можуть відійти. Вони обняли князя за коліна і поцілували одежу.

Слуга повів їх до ректора Герасима Смотрицького. Він був першою особою в Острозі у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князеві заснувати школу й друкарню в Острозі і дав їй початок до дальшого розвитку, уходив поміж тодішніми українцями за великого чоловіка і вченого. Заживав у всіх великої поваги й пошани. Заложив в Острозі так званий учений кружок, де згуртував найкращі українські сили. Кружок той видав при помочі княжої друкарні багато книжок.

Як княжий слуга привів до нього тепер хлопців і заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацікавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймається. Він став випитувати про все Степана Жмайла і зараз став хлопців екзаменувати. Зразу не йшли добре відповіді наляканих хлопців, та ректор був неабияким педагогом і потрафив з них видобути, чого йому було треба. Екзамен скінчився добре, ректор похвалив їх і зараз послав їх з дияконом у бурсу.

Бурса стояла зараз побіч ректорського дому, з якого виходило одне вікно на бурсове подвір’я і огород, так, що він усе міг бачити, що робила молодь, віддана його опіці.

Бурса — то великий будинок, боком до вулиці обернений. Входилося у вузькі сіни, звідки йшли двері до просторих кімнат. До такої одної повів їх диякон.

Хлопці, ввійшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новістю. Посередині стояли довгі столи з лавами, по боках — лежанки для бурсаків. У тій кімнаті була заразом і спальня, і їдальня, і тут вони вчилися.

У бурсі мали приміщення ті хлопці з околиці, які не мали спромоги мешкати в городі, були діти княжих державців і слуг з подальших околиць, міщанські діти з поблизьких містечок і городів. За своє удержання платили невеликі оплати, а багато їх було-таки на вдержанні князя.

Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамірно, бо якраз поз’їздилися бурсаки з дому і наука леда день мала зачатися.

Диякон розповів даскалові, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився і всунув в руку золотого, чим відразу з’єднав собі його ласкавість. Він вишукав для кульчичан краще місце, і то одне біля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опіку, розпрощався і пішов до Плескача.

На тім зійшов час до полудня. У сінях почувся дзвінок, і зараз почали напливати в кімнату хлопці, що бавились на подвір’ї, до обіду. Даскал показав хлопцям їх місця.

По обіді повиходили всі на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили різні молодечі іграшки. Скакали через шнурок, перебігалися, кидали м’ячем, метали списами дерев’яними або стріляли з луків до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далі прикликав до себе старшого спудея (школяра) і казав і тих новиків взяти до гурту. Хлопці повеселішали, осмілилися і стали з другими забавлятися.

— Цікавий я, — питає один бурсак Марка Жмайла, — що ти вмієш?

— Я вмію на шаблі битися.

— У нас лише дерев’яні шаблі, бо залізних не можна.

— Я також залізної шаблі не вживаю.

— Семку! — кликнув хтось. — Ходи сюди, на шаблі з ним поміряєшся.

Всі зацікавились, і заки прийшов прикликаний Семко, вже й дві дерев’яні шаблі з’явилися. Марко зняв свою капоту і засукав рукави. Те саме зробив і Семко, і вони стали напроти себе, окружені бурсаками. На площі відразу затихло, і всі сюди позбігалися.

— До кількох разів маємо складатися? — питав Семко.

— Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.

— Та до смерті не будемо битися, ти кажи, скільки разів хочеш?

— Хай буде по трьох.

Зложилися, поставивши ліві руки поза себе. Семко напер на Марка з усієї сили, хотів йому зараз показати свою перевагу. Марко відбивався зполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, він став так хутенько нею колувати, що Семко не міг її висвободити. Потім зігнув нагально руку в лікті, вибив Семкові шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетіла понад голови окружаючих.

Всі аж охнули з подиву, бо Марко за той час ані кроком з свого місця не рушився, а Семко уходив в бурсі за великого мистця на шаблі. Але умова була до трьох разів.

Семко ще не зміркував, чим Марко над ним горує, і розпочав двобій так само. До того він був ще подражнений і гарячився. Маркові прийшлося тепер ще скорше його поконати.

— Підожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобі не вдасться.

Семко став увихатися, щоб тільки не дати своєї шаблі захватити. Та Марко таки доконав свого і третій раз вибив з руки шаблю.

Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка і, подаючи йому руку, каже:

— Ти тепер у бурсі будеш перший, нічого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.

— Так, то по-лицарськи, — каже вдоволений даскал, — ну, тепер, хлопці, поцілуйтеся і будьте приятелями.

На кульчичан стали тепер дивитися інакше, і кожний забігав, щоб з ними познайомитися.

— А чи твій брат також такий мистець на шаблі? — питали, показуючи на Петра.

— Він також мистець, але від лука.

— Давайте лука! — кричали спудеї.

Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, відтак зважив стрілу в руці й спитав:

— Куди маю стріляти?

— Ціли в турка, он там, на огорожі.

Справді, намалювали там хлопці вуглем турка у великій чалмі, з бородою, та ще з файкою в зубах.

— Де цілити?

— Кажуть тобі, в турка, не бачиш?

Та виджу, що в турка, але де — в око, в ніс, в писок?

— Невидальщина! Ти собі жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцілиш у голову.

— Я з вами, відай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцілю в лице коло носа або в сам ніс, бо ще не знаю сили того лука.

Петро зложився і випустив стрілу. Вона поцілила турка в сам ніс. Знову усі охнули.

— Тепер цілю в зуби, — каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.

Знову фуркнула стріла і попала туркові в зуби.

— Господи, а це що? — питали спудеї, зачудовані.

— Біса імієт! — каже один.

— Тепер стрілятиму без біса, — каже Петро, усміхаючись, — треба туркові вибити око! Во ім’я отця, і сина, і святого духа! — Він перехрестив лук і прицілився.

Стріла попала туркові в око.

Спудеї кинулись до фігури.

— Не рушати стріл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив між хлопців якийсь козак. Він стояв позаду і приглядався так двобоєві на шаблі, як і стрілянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгоріле від сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш і сап’янові червоні чоботи. Вийшовши з гурту, він узяв обох хлопців на руки, мов малих дітей, і каже:

— Лицарі з вас будуть, ось що! Таких мистців то хіба на Запорожжі шукати. Знайте, що я перший пушкар між козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти — перший на шаблі. Чи ти не з роду Жмайлів? Бо на Запорожжі ця штука Жмайловою зветься. Ростіть, хлопці, на славу України.

Він поцілував одного і другого і поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, він був для них узором козака-лицаря. Тепер, як він так звеличив тих новиків, то вони в очах товаришів виросли на великих людей, відразу схилили на себе серця усіх, Та то ще не був кінець їх сьогоднішнього тріумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук і вибрав стрілу.

— Я вам, товариші, ще щось кращого покажу! Ось — глядіть! — ворона летить! — Він прицілився, — ворона впала нежива в огороді. Між спудеями повстав великий рух. Всі бігли по вбиту ворону, мало що її не розірвали.

Та в ту хвилю надбігло кілька хлопців від входу і крикнули:

— Тихо, його милість іде!

Між хлопцями наче маком посіяв. Всі замовкли. Князь прийшов до огорода в товаристві ректора. Сюди заходив він інколи, як школа вже була в русі. Ніхто не міг вгадати, яка тому причина. Хлопці підступили і з пошаною цілували його одежу.

— Чого ви такі веселі? — князь побачив вбиту ворону, в якій стирчала стріла. — Хто її вбив? — питає

— Оцей новик! — закричали всі, показуючи на Петра. — На лету поцілив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

— А оце в турка поцілив три рази, — каже другий,— з кожного разу сказав наперед, де цілити буде.

Князь підступив до огорожі і взяв стрілу, — вона вбилася дуже твердо в дошку.

— Якби, небоже, так живого поцілив, то не жити би йому більше.

Князь був у незвичайно добрім і веселім настрої, що в нього задля тих нещасть, які його дім навідували, траплялося дуже рідко.

— Ти в чім мистець, молодий шляхтичу? — питає князь, звертаючися до Марка.

— Він мистець до шаблі, — закричали всі.

— Ану, давайте шаблі, — каже весело князь. Принесли шаблі, а князь каже: — Бери, хлопче, шаблю, поміряємося.

Марко стояв як на грані. Шаблю брав несміло в руки.

— Бери, не соромся, це лицарське діло. Марко ще більше збентежився, взяв шаблю, ніби складався. Всі визирали в напруженні, що з того вийде, але Марко поклав шаблю під ноги князя і каже:

— Я не смію. — Він став плакати.

Князь був тим вдоволений.

— Гарно, синку, що ти вмієш пошанувати і вік мій, і стан, хай тебе бог благословить.

— Чи екзамен пішов добре? — питав князь ректора.

— Дуже добре! Я навіть чудуюся, як могли вони стільки знання набратися в малій церковній школі.

— Видно, що вчителів має добрих. Ми про ту школу будемо пам’ятати.

Князь поговорив ще з ректором про потреби школи і відійшов.

Хлопців уже ніяка забава не бралася. Ректор, відвівши князя, завернув до огорода. І він був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дістав обіцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Греції, до науки грецької мови.

Ректор позволив бурсакам вийти до міста на цілу годину, розуміється, під наглядом даскалів та дияконів.

Ніколи хлопців самих не пускали, бо не можна було діждатися їх повороту. Їх забирали до своїх домів міщани і сито їх угощали. Крім того, їх обдаровували всякими “снідами”, що вистало б на цілий тиждень. Тепер завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що під неділю заходили міщане до ректора і випрошували собі по двоє-троє хлопців до себе. Острозькі міщане величалися своєю школою і дуже любили хлопців. Це діялося навпаки іншим бурсам, наприклад, в Києві, де бурсаки дуже людям пакостили і тягли з возів, що попало. За то звали їх курохватами і дуже їх боялися. В Острозі бурсак не потребував красти, лазити по чужих садах по овочі, бо всього йому давали добрячі міщане з доброї волі.

Петро з Марком зайшли відразу до Плескача, де їх гарно угостили. Плескачам, як їм розповіли про ту честь, яка їх сьогодні стрінула, здавалося, що і на них кинуло проміннями від княжого сонця.

Плескач говорив:

— Як йно, хлопці, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий той, на кім княже око спочине. Тільки одне вам говорю: поки не скінчите науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до ніякої сваволі, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайкові. Він добрий козак і лицар, князь його любить, але він уже не одного бурсака підмовив втекти на Запорожжя, пам’ятайте. Про те я ще поговорю з його братами.

— Хіба ж його брати тут живуть?

— Авжеж. Старший є протопопом при Онуфріївській церкві в Острозі. Це отець Дем’ян Наливайко, дуже ревний в благочесті. Це сповідник князя. Велика це честь. Говорять, що сам патріарх новгородський, який тут у князя гостював, довів це діло до ладу. Велика то при князю особа. Це запам’ятайте собі, хлопці. А другий — це тутешній міщанин, кушнір. Йому теж добре живеться.

Стара Плескачиха наклала школярам повні кишені пряників, медівників, яблук та груш, коли відходили.

В бурсі гомоніло, мов в улію. Хлопці міняли між собою те, що поприносили з города. При вечері ніхто не хотів їсти.

На другий день при’йшлось зараз зрана розстатися з домашніми капотами, їм поприносили бурсацькі жупани і казали перевдягтися. Всі бурсаки одягались однаково.

Степан забавився в Острозі цілий тиждень. За той час навідав обі церкви в го— роді, Благовіщенську і Онуфріївську, оглянув базари, накупив гостинців для рідні.

В неділю довелось йому бути в замковій церкві на обідні. Такої величавої відправи він ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди — золота, аж за очі хапає. Княжий хор співав, мов ангельський. Князь сидів у своїй позолочуваній будці, мов у сповідальниці. Коли виходив із церкви, попи його супроводжували співами, а народ кланявся, аж до землі припадав.

Як прийшов час від’їзду, Жмайло пішов на замок поклонитися князеві. Князь прийняв його дуже ласкаво, обіцяв хлопцями заопікуватися, дав мішечок з дукатами на Самбірську школу. Старого Грицька казав поздоровити і передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патріархом.

Степан Жмайло попрощав хлопців, всунув у руку ще одного дукача даскалові. Плескач не хотів узяти від нього грошей за те, що його і наймита годував цілий тиждень. Степан виїхав з Острога дуже вдоволений.

ІV

Острозька школа, або, як її декуди називали і свої, і чужі, “академія”, була в той час славна на всю Україну. Її заснував князь Василь-Костянтин як противагу єзуїтським ліцеям, у котрих вчили польського і латини. В протиставленні до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тім часі без латини не було освіти, тому і тут, побіч греки, мусили вчити й латини, і її вчено більше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти вчителя, чим до латинської. Тому-то, всупереч урядовій назві, яку надав школі основатель, вона називалася, силою факту, триязичним ліцеєм.

Князь Костянтин мав на цілі своєю школою ударемнювати змагання єзуїтів і збирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась і ляшилась. Пізнав він це на своєму старшому синові Янушу, який проти волі батька ще в молодім віці відпав від віри батьків і ніколи до неї не вернувся.

Відтак хотів князь виховати для руської нації і православної віри людей вчених, які б її обороняли і підпирали. На тому полі були великі недомагання.

Православне духовенство було темне і здеморалізоване. Сучасники говорять, що попа православного частіше можна було стрінути в шинку, як у церкві. До того були це великі неуки, що заледве вміли читати, а деякі і того не вміли. Польський уряд оставав під єзуїтським впливом і рад був з того, що руське духовенство не відповідало своєму званню. Прямо він ту темноту попирав. Те саме діялось серед вищої православної ієрархії, були єпископи, які навіть не були священиками. Тут робилось те, що в латинській церкві перед реформацією, а в Польщі — перед єзуїтами.

Православні єпископи нападали на себе збройною рукою, здобували приступом свої катедри, грабували церкви своїх дієцезій, а упірних попів виганяли з паро-хій киями або замикали їм церкви за те, що піп не зложив наложеної єпископом данини. Такий стан вів благочестя у пропасть, тим більше, що латинська церква при всім переслідуванні православ’я вміла той розпад у православній церкві для себе використати.

Коли ж усі православні дивились з закривавленим серцем на упадок батьківської церкви, то мусило таке саме діятись у серці князя Василя-Костянтина, який був по-синівськи прив’язаний до рідної церкви і мав силу тому розпадові покласти край.

Попри всі ті цілі наміряв князь Костянтин виховати у своїй школі духовенство православне освічене, карне й ідейне.

Початок Острозької школи припадає на рік 1580. До того часу була тут школа нижча, яких багато було на Україні, тому вона не могла нічим визначитися.

Князь добирав собі людей, де лише про них міг довідатися. Спроваджував їх до Острога і наділяв своєю княжою ласкою. Таким першим піонером української освіти був Герасим Смотрицький, шляхтич український з міста Смотрича. Він був гродським писарем у Кам’янці.

Не знаємо, де він вчився і яку мав освіту, однак то певно, що на такий уряд гродського писаря треба було мати освіту. На нього звернув князь свою увагу, і таки його до Острога стягнув, і поручив йому таке важне завдання. З пізніших письм Герасима Смотрицького бачимо, що він на той час був найгарнішим письменником і полемістом на Україні.

Ми не знаємо, який був заведений план науки в тій школі. З письма Захарії Копистенського бачимо, що вчили там, крім слов’янської мови, латинської і грецької, ще філософії, астрономії, математики і риторики. Розуміється, що теологія була тут окремим предметом науки.

Князь Костянтин змагався доповнити учительський збір поперед усього своїми людьми, яких лише міг стягнути. Відтак стягав сюди греків, виминаючи латинників, які могли б його плани ударемнити. Краще вже мали приступ представники нових релігій, як протестанти і аріяни, які так само поборювали латинську церкву.

Другою особою по Смотрицькім був о. Дем’ян Наливайко. Походив він з Гусятина, де його батько був ремісником. Батька вбив Каліновський, і тоді його три сини перебралися на Україну. Дем’ян Наливайко визначався вищою освітою і фанатичним прив’язанням до благочестя. На нього звернув особливу увагу, в часі свого побуту в Острозі, царгородський патріарх Єремія, і він наклонив князя, щоб узяв собі о. Дем’яна за свого сповідника. З тої причини о. Дем’ян мав великий вплив на князя. Цій обставині треба приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин Наливайко, знаходив в Острозі безпечний захист і відпочинок.

Поволі зібрався тут значніший гурток учених, який зайнявся виданням книжок. Вікопомним ділом стало видання Біблії з передмовою Герасима Смотрицького.

Як наші кульчичане попали в Острог, то школа існувала вже 10 років. За той час вона гарно розвинулася. Приятель пізнішого гетьмана Петра Конашевича-Сагай— дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькій школі, тоді, як там квітли науки.

Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом вложились у форму бурсацьких і шкільних порядків і були перші між своїми товаришами. Ними піклувався князь, ректор і о. Дем’ян, який частенько брав їх до себе і навчав того, чого в школі не вчили. Щиру прихильність і батьківське серце знайшли вони ще в міщанськім домі Плескачів. Усі їх там полюбили, як рідних дітей, і не було неділі та свята, коли б їх там не прошено на обіди.

Перший раз були там на обіді, ще як Степан Жмайло пробував в Острозі. При цій нагоді могли пізнати родинне життя тих патріархальних українських міщан. Родина Плескачів жила в просторім домі при вулиці Литовській. До дому прилягав просторий огород із садом. Наліво від сіней заходилося до світлиці, де жили старі Плескачі і приймали гостей. Звідси вели двері до дальших кімнат, де жили сини і зять з дітьми. На другім боці була майстерня, а далі комори і склади шевських матеріалів. В майстерні покладено лежанки для челядників і учнів. Тут вони спали, їли і працювали. Лише в неділі і свята заходила уся челядь до світлиці й засідала до одного стола з хазяїнами. Світлиця була простора і ясна, вікнами звернена до вулиці. Велика піч з зелених кахлів, кілька скринь з усяким добром і широчезна постіль під стіною. Під образами велика лава, прикрита килимом, і стіл, прикритий білою скатертю, на якім лежало все: хліб і сіль. Попід вікна йшла довга лава. Над вікнами — полиця з приборами кухонними. Чільна стіна проти входу завішана густо образами, на яких пишалися вінки з польових і огородніх квітів, що їх святили в церкві по празниках. Перед іконою богоматері висіла срібна лампадка. В неділі і свята приносили сюди другий стіл з майстерні, бо годі було всім поміститися.

Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок і наділяв усіх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою і невісткою.

В суботу надвечір прятано в робітні, і вже аж до понеділка не було ніякої роботи.

В неділю рано всі по-празниковому одягнені йшли до церкви. Мужчини — в довгих міщанських капотах, в високих смушкових шапках, жінки — в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав із-за образа великий молитвослов і йшов попереду з жінкою; за ними поступала вся сім’я зі старшими дітьми, челядниками й учнями. Малі діти лишалися зі старою бабусею-помивачкою вдома.

В церкві ставали на призначених для себе місцях. Плескачеві, як цехмістрові шевському, належалося почесне місце і цехова свічка. Він зараз розвертав свій молитвослов і співав голосно з криласом.

В тім порядку вертали з церкви. Жінки, пороздягавшися, виймали з печі зварену ще рано страву й ставили на стіл. Тепер мали право сідати до столу челядники, учні й парубки, що доглядали коней. Дівки від корів обідали окремо. Вони мусили при обіді послугувати. Обід зачинався молитвою, котру відмовляв голосно старий Плескач. Під час обіду ніхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.

Степана Жмайла посадили на почесному місці. За ним посідали хлопці. Хоч вони молоді ще були, та не випадало саджати їх між челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв’язалися язики, й розпочалася гутірка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинішнє казання в церкві, яке було Євангеліє. На ту тему велась розмова. Плескач не міг тому подарувати, хто в церкві не вважав на слово боже.

Аж після того пішла розмова на інший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, і оповідав про місцеві відносини. Степан розказував про відносини в Самбірщині, про переслідування православних, про те, що православним не можна ставити церков у середині міста. Говорив, як то королівські комісари хотіли записати шляхту всупереч їхнім клейнодам і шляхетським грамотам у інвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комісарів прогнала. Бо ж їхні привілеї шляхетські походять ще від князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далі каже:

— Слава, честь і поклін нашому князеві, його милості Костянтинові, щасливі ми, православні, під його могучою рукою. За його плечима ми безпечні, мов у Бога. Ніхто нам нашої благочестивої віри не сміє чіпати, а церкви наші ставить сам князь, великоліпні і багаті. У нас свобода. Нема ніякого гніту. Ось я був собі бідним шевцем, коли сюди прийшов, як його милість прикликав сюди усяких ремісників, рукодільників, а тепер я не послідній, як бачите, багач. А всього доробився власною працею і пильністю, нікого на гріш не покривдив. І нічого, і нікого мені боятися, хіба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бідних стане. Ніхто мені того не відбере, бо нашого Острога ніхто не здобуде. Татари кілька разів заганялися, коли-то хотіли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нічого не вдіяли, лише зубів наломили.

— Чи ви ведете своє ремесло на замову?

— Ні, я роблю на запас. Потім свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки між Львовом і Києвом. Великі пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий і тривалий. На партацтві я свого знаку не дам. Врешті, я мушу другим за примір служити, бо я старший у шевському цеху.

— А який ваш знак?

— Який? Три звіздочки — на зап’ятку, між підковою побіч себе, а одна, більша, — спереду. Такі самі знаки ставлю на шкурі всередині халяви. Ніхто їх не бачить, бо вони закриті підшивкою. Лише як підшивку відпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби ніхто знаків на зап’ятку не підробляв на партацькім чоботі і мого верстату не знеславлював. Я зараз пізнаю фальш, бо ніхто не потрафить звіздок розмістити, як я сам своєю печаткою.

— А коли б ви такого зловили?

— Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорації викинути, і ніколи вже не міг би бути майстром.

— А як тут у вас татари поводяться?

— То дуже добрі люде. Одне, що не мають трунків, бо цього їм їхній пророк заказав. Вони працьовиті і додержують слова. Ніхто їм не робить кривди, їхньої віри ніхто не чіпає, тому вони е добрими сусідами, а за нашим князем то пішли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч між собою усе галакають по-своєму.

— Щасливі ви, що такого доброго князя маєте…

— Нашому князеві дай Господи много літ прожити, бо що потому буде, то Господь знає…

Плескач задумався і став хитати головою.

— А хіба ж що? Нема в нього дітей?

— Та що з того? Найстарший син Януш цілком відвернувся від прадідної церкви. Він уже лях, не наш…

— А князь на те позволяв?

— Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.

— Я би на те не позволив. Видно, що в панів інакше жиють, як ми, прості люде.

— Ні, ви того не знаєте, який князь строгий чоловік. Його син Януш, а так само й інші два сини, не сміють при батькові сісти, ані словом відізватися, поки не дістануть на те дозволу, не сміють нічого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всі добре в городі знаємо, що князь дуже гнівався на сина, грозив, просив ,— не помогло нічого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, відтак і він став перевертнем, а тепер богомолець. Нічого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Він теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внуків і не пустить їх на чужину, бо вже на Янушеві попікся. Чимало клопотів та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллі, княжна Гальшка, скільки князь мав із-за неї і її матері процесів, боротьби з її мужами та з тестем, вітчимом.

— Вона вже не жиє?

— Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевільна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бідна, на замку з своєї вежі голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цілий город, почувши її плач, крик, тільки хреститься, а дітвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долі не хотів би я мати і за ті княжі скарби, за те золото, що має його наш князь під своїм замком… І від того часу князь посумнів, згіркнів та лише в молитві шукає розради, потіхи. Бідний він. Він неприступний ні для кого. Одна його дочка, Катерина, вміла з батьком дійти до ладу, вона одна могла роз’яснити його чоло. Страх як її князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хіба через отця Дем’яна або княжну Катерину діпнув свого.

Плескач оповідав те про княжі справи, що знали всі острожане, а що кульчичан дуже цікавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус і запам’ятовував, щоби відтак дідові Грицькові розповісти. Хлопці цікаво й радо слухали, бо відтепер їх доля була зв’язана на довгі часи з тим славним паном на Острозі.

Вже стало сонце хилитися на захід. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанію солярів, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львів, значиться, поза той страшний Янівський ліс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усім було жаль. Розставалися на довгі літа, а може, ніколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпів, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:

— Хлопці, вчіться, слухайте старших, не зробіть сорому нашому шляхетському родові Жмайлів.

— А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рідних, — говорила Плескачиха їм услід.

V

Плескачі справді любили кульчичан. Вони раділи, як на них з усіх сторін спливали похвали за їх пильність і статечність. Хлопці розвивалися і росли-таки на очах. В міру того Плескач більше про них непокоївся.

— Занадто вони вирізняються від своїх товаришів, більше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх і не намовив до козакування, — говорив часто Плескач до своєї жінки. — Не одного він уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем’яном не поговорю.

І справді, одної неділі пішов до о. Дем’яна і розповів свою турботу:

— Знаю, що вони будуть лицарями, і така доля їх не мине, але на мій простий розум виходить, що вони сотворені на щось кращого, що більшу користь принесе нашій православній церкві і нашому народові, як піти в козаки і там або голови молодецькі зложити, або в ясир попадуть, або… на колі згинуть…

О. Дем’ян вислухав його уважно, бо його поважав, і каже:

— На тих хлопців я маю особливе око. І їх милість не байдужий. Ми їх уже заздалегідь до чого іншого призначили, — то неабиякі голови. Не розумію, чого тобі за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки переміг себе, а далі каже:

— Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопці часто до мене заходять і чую їхні розмови. Северин — то вершок козацької досконалості, врешті, я і всі, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пішли б за ним на край світу, як уже багато бурсаків пішло. Отож я б прохав вашої милості звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопців не займав. Бо я також маю право піклуватися ними, — дав мені його їх батько.

— Про таке, то я й не подумав, і не думаю. Знаю, що мій брат Северин не раз мені про хлопців говорив, що вони йому по нутру, але то він без мого відома й дозволу не зробить, щоб дітваків баламутити.

— Ваша милосте, поки ваша милість про це довідаються, поки попросить дозволу, може бути запізно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клітки і поминай, як звали, а велика була би шкода. На мій простий розум, треба б забезпечитися наперед.

— То я тебе розумію так, щоб я Северина остеріг.

— Так, так, ваша милосте, я сам не смів того договорити, я дуже прошу. — Плескач поклонився о. Дем’янові в пояс.

— Можна й так, при найближчій стрічі поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопців за десять замків заховав.

О. Дем’ян додержав слова і при першій стрічі заговорив до брата:

— Ти знаєш оцих пришельців од Самбора?

— Того лучника Петра і того двобійника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замітні між бурсацькою юрбою. З них лицарі вийдуть.

— Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще діти.

— А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

— А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод…

-А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин і розсміявся. — От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.

— Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.

— Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

— І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.

— Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.

При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.

— Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:

— А чи пан Северин взяв би нас?

— Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.

Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:

— Ми ж і тут без паніматки живемо.

— Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.

Северин відійшов, думаючи: “Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові”.

А хлопці знову думали собі таке:

— Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро міркував таке:

— Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.

— Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.

Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.

Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.

Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, — чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?

Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем’яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.

— Треба йти, діти, — каже Плескач, — то важна особа і без причини вас не кличе.

Пішли. А по дорозі — Марко каже до Петра:

— Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Січ втікати? Висміяв нас один, а другий, певно, ще вилає.

— Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Січ, а я жартом йому відповів. Випили одне, вип’ємо й друге.

— А може, нас відішлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

— Як вишлють, то поїдемо. А гріха за нами, сам знаєш, нема ніякого.

Та у о. Дем’яна цілком не було того, чого побоювалися. Він прийняв їх ввічливо і зараз почастував їх горіхами та медівниками.

— Сідайте, хлопці, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотів вас випитати, як у вас, у Самбірщині, з нашою церквою?

— Певно, що не так, як тут. У нас православних переслідують, наприклад, у Самборі не вільно церкви ставити всередині міста, і хіба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще ніде не бачили.— Так говорив Петро.

— А які у вас священики?

— Та які… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати…

— А як же вони читають Євангеліє?

— Навчилися одне “За всякоє прошеніє” напам’ять та співають його щонеділі, а службу правлять напам’ять.

— Сумно, — каже о. Дем’ян, — шкіл нема, людей нема.

— І князів руських нема, — докинув Марко.

— Бачите, діти, в якій небезпеці наша благочестива віра? На вас, молодих, тяжить святий обов’язок рятувати її, а то лише тоді статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви і народу прив’язаних людей. На князів не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочі єзуїтів. Тому міркуйте, які великі услуги може зробити тутешня школа, а ви в ній. Не лише що самі навчитесь, та ще своїм прикладом товаришів заохотите до невсипущої праці. Від вас двох мусить школа більше вимагати, як від усіх інших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришів, бо янголів гордих навіть Господь не стерпів. Пам’ятайте собі те. А пам’ятайте ще й притчу господню, що не вільно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко відпокутувати.

— Та ми вчимося, що можемо, — оправдувався Петро.

— Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ — вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви — сіль землі сія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов’язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам’ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопці слухали о. Дем’яна, мов якої проповіді, по-божно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.

— Чим ти, Петре, хочеш бути?

— Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.

— А коли б ти так… при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?

— Як мені старші порадять.

— Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?

— Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.

— І ви ніколи не посварилися між собою, як це між хлопцями буває?

— Хіба як дітьми малими були, та я того не пам’ятаю, а так, відколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.

О. Дем’ян розпитував їх з цікавості, чи вони собі рідня. Тоді Марко оповів історію Петра, яку ми вже знаємо.

— Діти мої, — говорив о. Дем’ян, кладучи руки на їхні голови. — Господь вас залучив, вибрав ваші душі для себе ще в лоні ваших матерів, — не розлучайтесь душею ніколи, бо цього вам не вільно робити. “Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!” Побратимство — свята річ.

О. Дем’ян наклав їм у кишеню яблук, горіхів та пряників, поцілував у голову та відправив ласкаво. Вертали не в такім настрої, як сюди йшли.

— Що ти, Петре, на це скажеш? — питає Марко.

— Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усі на нас очі звертають.

— Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усі на нас закричать, хоч під землю ховайся.

— Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Для Острога був зразу призначений один Онуфріївський ярмарок. Відтак король для великих заслуг князів Острозьких визначив ще два: Миколаївський і Йорданський. У ті часи ярмарки дуже важні були. Без того ні один город не міг існувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з’їздилися —з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижні, і немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу і корм для коней і товару. О признання ярмарків дорічних городи і містечка дуже побивалися. Із-за того були різні спори, коли б ярмарки мали відбуватися в один час у поблизьких місцевостях. Церкви ж мали з таких ярмарків, що припадали в день якогось храмового свята, великі користі через братські пири. Братствам прислугувало право на такі пири варити мед і продавати його на загальному угощенні. На те запрошували посторонніх людей з-поза братства, які вкуповувалися на пир і за це добре платили. З меду зоставався віск на церковні свічки братські, з того знову приходила користь.

Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопці до Острога, заповідався величаво. Надворі було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з’їздитися купці з різних сторін. Не лише в городі, але й на Заріччі не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарські, наче гриби по дощі. Турецькі та татарські купці містились у своїх одновірців на Заріччі. Городські пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарські шатра.

На той ярмарок лагодились і тутешні купці. У Плескачів аж горіла робота. В робітні на довгих жердках вішано готове обув’я, призначене на продаж. Були тут цілі в’язанки чобіт із сап’яну, курдибану, з простими і задертими вгору носами, призначені для шляхти. Плескач казав навіть кілька пар підкувати срібними підківками, які йому зробив місцевий золотар. Були тут і жіночі черевички на високих зап’ятках, шнуровані шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерські з твердими халявами та шовковими, різного кольору кутасами.

Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слідуючого, Онуфріївського, буде приготовлятися новий крам.

Кульчичане заздалегідь раділи, що такого дива надивляться, хоч інші бурсаки приймали це байдужо і навіть не згадували про те, що за кілька днів має наступити.

Як котрий із кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посміхався під носом, не кажучи новикам нічого.

Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої іменини святкувати буде. Петро скомпонував навіть якийсь стишок в день “тезоіменія славетному пану цехмістру”, який вивчив напам’ять.

В неділю перед святим Миколою хотіли хлопці піти в город, та немало зчудувались, як застали двері зачинені, а диякон заявив, що в часі цілого ярмарку не вільно жодному бурсакові вийти на світ.

Згодом довідалися, що такий приказ завела вже від кількох літ управа бурси і школи тому, що бурсаки ходили поміж крами і тягли, що під руку попало та легше лежало. У міщан не рушали нічого, бо ті приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.

Купці жалувалися перед городською старшиною. Голова пішов князеві пожалуватися, і з того вийшов такий арешт на бурсаків. Старші бурсаки нічого не говорили про те новикам, ще інколи розповідали їм чуда-дива, щоби їх зацікавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.

Такий заказ не зовсім виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночі і ходили на заробітки промишляти.

І тепер знайшлося кілька старших, що уложили собі план такого нічного походу. Не було одної ночі, щоб чогось не дісталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно і не вдалося, часом декого переловили, а тоді, щоб його засікли різками, він не видав товаришів.

Так було й тепер. Зібралася компанія шибайголів. Головна річ лежала в тім, щоб даскали, що мешкали в бурсі, нічого не помітили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарі, а потім тою самою дорогою зі здобиччю вернутися та й непомітно дістатися до своєї лежанки.

Компанія вибрала собі ватажка, а він над усім промишляв. Одежу зносили з города довший час і ховали так, що ніхто її не міг знайти. Інші бурсаки, хоч бачили це, не сміли зрадити. Взагалі слово “зрада” в бурсі не мало місця. Зрадник або донощик міг переплатити здоров’ям свій вчинок, не сподіваючися коли і не знаючи від кого.

Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковій вулиці, де стояла бурса, страшний крик. Люде летіли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожі і перескочив її зручно. Нічні стражники добувалися до дверей бурсового дому і приказували собі створити в імені управи города. Та ніхто не хотів того слухати, бо бурса була княжа і городська управа не мала тут своєї влади.

За стражниками надбіг цілий гурт крамарів, які нічого собі з княжого права не робили. Вони були подразнені тим смілим злодійством. Відзивалися наклики й погрози в різних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не відчиняли, один кремезний москаль підпер двері плечима, і вони подалися. Юрба впала досередини шукати і ловити злодія. Та ж усі його бачили, як втікав і перескочив огорожу, мусять його знайти і покарати. Так кричали з усіх боків. Одного даскала перевернули і змісили ногами. Інші поховалися по кутках. Хлопці, налякані, посхапувалися з лежанок і стали кричати. Юрба стала їх бити. Інші пішли до огорода і шукали за слідом. Городські пахолки, що прийшли сюди перші,

ані прочували, що така буча скоїться. Хотіли тепер роззвірену юрбу спинити, але не мали вже сили.

Хлопці ховалися попід лежанки. Юрба піймала кількох старших і стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив’язали до сволока за ноги і били, а він з болю признався, що то він дійсно ходив красти, хоч не вмів сказати, де вкрадене подів.

Один бурсак вспів вирватись тихцем і побіг на замок, побіг босий, бо ніколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову і не знав, що робити.

Той, що вспів перебратися на замок, розповів отаманові сторожі, що сталось, благав помочі, бо всіх бурсаків повбивають.

На замку, на час ярмарків, стягав князь більше число гайдуків, що творили на кожний випадок поготівля. Могли які розбишаки напасти на купців, могла статися яка пожежа або що іншого.

Отаман вислав зараз гайдуків на поміч, і вони прилетіли миттю, бо від замку до бурси не було далеко.

З бурси виходив пекельний крик і вереск. Гайдуки вдерлися досередини і стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопців відразу устало. Кожний дивився, як би з цілою шкурою видістатися звідсіля. Та це було неможливо, бо всі виходи були пильно стережені. Гайдуки шукали всюди, ловили напасників і в’язали. Витягали їх за бороди і тягли до сіней. Тепер хлопці помагали гайдукам шукати, ніхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цілу юрбу, пов’язану мотузками, і повели на замок, де її запроторили до замкових льохів.

В бурсі був нелад, як по татарськім наскоку. Обстанова поперевертана і поламана, усюди валялася солома з подертих солом’яників, порозмітувана одежа, кількох бурсаків було вбито, одному даскалові зламали руку і два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубів, то й не злічиш.

Зараз прийшов княжий лікар з помічниками та цилюрниками і стали ранених перев’язувати.

Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, і все записували, щоб зараз здати справу його княжій милості.

Та його милість, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранішніх молитов не скінчив. Цього був би він не відложив, коли б навіть татарва напала, бо Бог перший.

Ректор, йдучи на замок, вже стрінувся з посланцем, що йшов від князя по нього.

Ректор, ввійшовши до кімнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою.

— Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.

— Так, ваша милосте. Був напад, і зчинилося велике нещастя. Є кілька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милості вдалося всіх напасників переловити, і вони тепер сидять у замковім льоху, дожидаючи заслуженої кари.

— З чого ж воно взялося?

— Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночі, пішов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут він перескочив огорожу і скрився. Го-родські пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати за злодієм. Притча бурсова не хотіла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тоді юрба роз’ярена виважила двері, вдерлася досередини, одного даскала перевернули і розмісили ногами, багато хлопців побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодія, страшно, по-звірськи катували, і він з болю признався, та не вмів сказати, де вкрадене скрив.

Князь не втратив холодної крові. Він плеснув у руки, і явився старий княжий слуга.

— Приклич сюди пана Претвича.

Претвич, шляхтич гербовий, був довіреним княжим секретарем.

Як слуга вийшов, князь каже:

— Такого пропустити не можна. Занадто собі ті бороди позволяють за те, що я їх освободив від мита і драчок, для того, що до моїх городів безпечно заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад і розбишацтво тут, під моїм боком, — то нечуване. Та скажи мені, ректоре, що за причина такої сваволі, неслухняності, такого зухвальства між бурсаками, чого ходять поночі красти, чи голодують у бурсі?

— Причина того, прошу вашої світлості, — то буйна молодість. Я певний, що вони не роблять того ані з голоду, ані з якогось браку, ані для наживи. Це в них називається геройство, удалість: помимо замків непомітно викрастись, помимо пильного стороження пахолків вкрасти. Ось що цей нещасний, що стільки лиха

накоїв, що він вкрав? Під огорожею бурси, в огороді, найдено розсипані фіги, сушені сливи полудневі, турецький мед і горіхи… та ще й одного в’яленого судака.

— Його не дасться викрити? — питав князь.

— Неможливо, ваша світлосте, сам не признається, хіба на сповіді, а товариші не видадуть його, хоч би на тортури брати.

Князь задумався і не говорив нічого.

Прийшов Претвич і став перед князем.

— Маю для вашмосці роботу: розслідити, як і що сталося цієї ночі в нашій бурсі, здаси мені справу, потім відішлемо винуватих судові городському. Скажи ротмістрові надвірної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночі посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло.

— Я смію оправдати перед вашою світлістю пана ротмістра. Замало людей у нього. Багато війська розіслав до границь князівства вашої світлості, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купців обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками.

— Як то? Вони сміють нехтувати мої розпорядки і побирають мито? Так ми їм іншої заграємо.

— Ваша світлість зволять прийняти ласкаво це оправдання вірного слуги вашої світлості, я кажу, що в нас нема стільки людей, щоб під пору ярмарку сторожити всюди.

— Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна, Ровна і Полонного, щоб зараз присилали відділи на підмогу. Тих бородачів я так візьму в карби, що їм відхочеться нападати на мене. Далі, то я в моєму замку не буду безпечний.

— Я певний того, що більше такого не повториться.

— У тих купців, що їх нині позамикали, сконфіскувати увесь набір. Покривджених відшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.

Претвич вклонився князеві в пояс і вийшов.

— Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли і з бурси не викрадалися. Які з них будуть, люде, коли в молодім віці на таке беззаконня пускаються.

— Позволю собі завважити вашій світлості, що про них я помимо того спокійний. Молоде пиво мусить вишуміти і устаткується.

— Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опісля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.

Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумів інтенції ректора.

— Вибачте, ваша світлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйності молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя між тим, що береться на рахунок дітвацтва, а що свідчить про злобу характеру. Навіть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час і можливість, коли б таку молоду, зіпсуту парість можна відокремити і охоронити від прокази інших. На те ані школа, ані бурса не надається, але коли я знаю добрі прикмети дитини, то я йому вибухи дітвацтва мушу вибачити, розуміється, остільки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкідливою карою. В данім случаю, коли би ті гільтаї робили свої нічні екскурсії для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тім, що не крали ні парчі, ні адамашка, ні шовку, лиш фіги, горіхи і мед. Вони колись самі до того признаються і признають свою молодечу похибку.

— Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.

— Прошу цього не робити, ваша світлосте, бо знайдуться такі, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це підбадьорило би їх до ще більшого гільтайства, бо поборення аж таких перепон — то ще більше геройство, чим обманути городських пахолків та купецьких челядників. Я маю, ваша світлосте, інший, успішніший спосіб.

— Який?

— Я поставлю сторожу з-поміж них самих. Вони самі її вибирати будуть з-поміж себе. Вони самі будуть себе взаємно пильнувати, навіть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цієї ночі, то ті стражники, а ніхто інший за всіх тих, що викралися, відповідають. Тим способом зломиться їхня псевдосолідарність в тім напрямі: поставлений мною на сторожі не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби він сам не підляг карі за зле сповнений обов’язок, що не допильнував.

— Твій план, ректоре, мені по нутру, попробуй.

Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут і о. Дем’яна, і кількох міщан, які допитувалися про знакомих. Був тут уже і пан Претвич, який пильно вів слідство. Показалося, що шкода була з початку прибільшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дісталося теж трохи. Вони поховалися під лежанки, і тут їх покопано чоботами: Петра — в ухо, а Марка — в чоло. За ними розвідувалися пильно о. Дем’ян і старий Плескач.

В тягу скількох днів не було цілком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопців лежала в шпиталі. Острозькі міщане були між молотом і ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватців покарали; з другого боку, жаль їм було хлопців, і почували зневагу на собі самих і на князеві, якого дуже поважали.

Так само невеликий був пожиток з того, що в купців награбили. Бо показалося, що межи ув’язненими був лише один купчик із Кафи, що привіз полудневі овочі до Острога. Всі інші — то челядники купецькі, які привезені були їх панами до помочі і до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночі спав при своїм крамі, підбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всім покутувати. Їх панам і не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити і всього відпекувались.

Стрілою сходив нашим хлопцям час в Острозькій школі. Життя йшло одноманітно. Часами дістали яку вістку з дому через дрогобицьких солярів, часами посилали вони письма до своїх рідних. Але про це, щоб деколи самі тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скінчиться, то про поворот і мови не може бути. А коли та наука скінчиться, про те ніхто не знав, ні вони, ні їхні вчителі. Треба було вчитися багато, різної схоластичної мертвеччини, та в тій науці не було розмеженого плану. Багато хлопців не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло світ за очі.

Кульчичане не могли ні на одне, ні на друге зважитися. До дому далеко, а у світ широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли від неї відірватися. Дідусева наука і напімнення глибоко засіли їм у душу, щоб могли їх забути. Цілою їх осолодою були ті признання вчителів, ті шкільні та княжі нагороди, які їм рік річно діставалися.

Інколи кликав їх на замок князь і казав собі читати книжки, інколи заводив з ними розмови, бо він дуже любив диспути на релігійні теми. Інколи, коли який вчений монах з’являвся в Острозі на замку, князь прикликав хлопців, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферії шкільні, хлопці їздили по численних селищах і економіях княжих і тут відпочивали. А відпочинком для них було те, що займались газдівством і їздили в поле. В такій роботі вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рідне село.

При тій нагоді пізнали вони спосіб адміністрації княжого добра і його велич.

Недарма держали його в цілій Польщі та Україні за найбільшого дуку.

До князівства Острозького належали два Волинські повіти: Луцький і Кременецький. Від півночі заходило воно в мозирські мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Поділля. Крім того, належали до князя великі простори в Галичині, що були віном його жінки.

На тім просторі було не менше як 1300 сіл, 100 містечок і 40 замків, випосажених гарно і узброєних у все, що до оборони було потрібне.

В Острозькім князівстві жило в тім часі, тобто при кінці XVI століття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторі двох мільйонів моргів. З того третина належала до хлопів, осадчих. Після того, які були їх обов’язки, вони ділились на три категорії, але отчичів, тобто підданих, прив’язаних до землі, як водилось у інших панів того часу, тут не було.

Князь, маючи багато пустої землі, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося відробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотілося рушати й деінде шукати непевної долі.

До того, хлібороб почував себе тут безпечніше, як деінде. Ніхто не чіпав його віри, а густо розсіяні княжі замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.

Траплялося інколи, що загін татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на іншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Із тої речі князь жив добре з українським і низовим козацтвом, і тут вони, шануючи княже майно і людей, бували як у себе дома.

Кульчичане їздили кожного року в іншу сторону, пізнавалися з княжими державцями і економами, пізнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбірщині, вони чули до князя ще більше поважання.

За час побуту кульчичан в Острозькій академії, якось на другому році сталась подія, яка цілий острозький світ дуже заворушила.

Перед недавнів часом жив на службі князя убогий шляхтич з Полісся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив і нагороджував, і здавалося, що він остане князеві вірним до смерті. Що там між ними зайшло, ніхто того не знав, але Косинський покинув князя і пішов шукати щастя на Запорожжі, як багато інших людей тої доби.

Не знати, чи Косинський мав злість на князя, чи на його сина Януша, який зовсім зляшився. На ті рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собі людей таких самих невдоволених, як і він, проти панів, магнатів.

На Запорожжі серед низового товариства кипіло проти Польщі. Король видавав часто універсали до руських воєвод, до “українних” старостів, щоб не допускали до сполуки між низовцями й Україною. Не можна нікого пускати ні сюди ні туди. Низовцям не вільно нічого продавати, ані купувати від них. В той спосіб хотіла Польща змусити запорожців до покори й послуху.

— Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волі якогось старшого, якого ми не приймаємо.

— Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловік і козак цілою душею.

— Але нам накинений. Хай живе між нами, то коли покажеться, то і виберемо кошовим, хіба ж у нас не отаманували шляхтичі?

— Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього співають, або Дашковича? Може бути отаманом і Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, які в тебе зуби, — а накиненого старшого ми не приймаємо.

Так ремствували запорожці, а Косинський піддавав:

— Ще буде поганіше, панове товариство. Коли ви не відрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на-

шу Січ Запорозьку своїх кварцяних на постій пришлють…

— Не діждуть!

— Це лише від вас залежить. Як ви покажете свою силу, тоді й вони пізнають, що не можна.

На Україні було невдоволеного матеріалу дуже багато.

Зачнім від уходників. Як стало тяжко жити народові українському через драчі, через панщину, то збиралися ватаги сміливіших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджільництво, ловили та в’ялили рибу, стріляли звірину. Було це дуже небезпечно, бо степові хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготівлі. Але підприємство оплачувалось, і уходників не бракло, а тут було всього доволі, та не було панського гніту Та пословиця каже, що біди конем не об’їдеш. Пограничні королівські старости пронюхали наживу і здержували повертаючих уходників, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собі самі встановляли довільно.

— За що ми маємо платити? — гукали роз’ярені люде. — Чи староство піклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напасті, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?

На те казали приклонники Косинського:

— Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то і там сягає лядська рука за вашою свободою і поверне вас у своїх підданих. Так буде доти, поки не проженете ляхів геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю і чекайте даного знаку.

Реєстрові козаки були невдоволені, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такі залеглості множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замість вихіснувати могутній, молодечий розгін козацтва проти невірних, переоцінювала силу Туреччини і боялася її погроз, які сипалися з Царгорода на Польщу по кожнім козацькім набігу. Отже, заспокоювала козаків, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили.

— Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вірну службу, не позволяе нам йти в похід і поживитись — значить хіба бідувати дома, бо так панам подобалось.

До них писав Косинський:

“Дійшло до нас те, що не спішна його милості пану старості дорога з тими грішми до вас, отже, вашмосці, не барячись довго, зараз до нас поспішайте”.

Був ще на Україні другий рід козаків нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список ніяк не можна було змістити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що більше тисячки козаків бути не може. Ті остаються на службі Речі Посполитої, дістають від уряду плату (ніколи не доплачувану), а решта — все то поспільство, піддані, яким від козацтва — зась.

Але приходили на Польщу прикрі війни, де треба було багато війська і то дешевенького. Тоді треба було збирати козацькі полки. До того було багато охочих. Кожному хотілося вийти з хлопського підданчого стану в козацький, де були вольності запоручені. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опісля наганяли знову тих охочих до плуга під панський канчук. З того виходило велике роз’ярення.

— Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє діло головою важити, то нас голубили і золоті груші обіцяли, тепер показується, що ті груші на вербі ростуть, — не підемо в панське ярмо.

Тоді Косинський піддавав їм:

— Так приставайте до мене, а при Божій помочі скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опріч того було на Україні того козацтва, мов макового цвіту по містах і містечках.

Живе собі в городі смирненький, працьовитий та тверезий чоловік. Стане на службу за челядника у якого ремісника. Дотепний він та веселий, вміє всілячину розповісти складно та людей сміхом морити. Ніхто не знає, хто він та й звідкіля. Домує він цілу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумілого. А коли той голос почує, то мов під землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й місце по нім застигло. Аж згодом дізнавалися міщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо іншої козацької роботи тоді не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощі. Вони порядкувалися, криючись по широкій Україні перед оком панів та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока ціль: прогнати панів з України і зажити тут без хлопа і пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гніту. То була перша хмара на Україні, відколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грім народного гніву. Початок зробив Косинський, кінчало начате діло гайдамацтво.

Косинський зібрав ватагу з п’яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собі Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тоді ляхом душею і тілом. До нього належала Біла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвідповіднішу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королівську елекцію до Варшави. З собою забрав він найкращі війська з замків і постоялих місць, те саме зробив і його син Януш.

В Білій Церкві орудував іменем князя Януша його свояк старий підстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було під рукою мало війська і то плохенького. Його жовніри безвпинно зводили бучі з міщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замітне було те, що те заняття Білої Церкви відбулося спокійно, без проливу крові і нікого не покривджено, нікому нічого не рушено, крім майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпів ніякої шкоди.

Зараз опісля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким і всього низового війська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нічого, крім княжого добра, не чіпає, осмілився і став заходити на замок, де мав свій постій Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совісно чіпати такого могутнього пана, в котрого він їв хліб-сіль і зазнав від нього не одного добродійства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

— Проти старого князя я поки що не маю ніякого рахунку. На разі розплачуюся з паном Янушем, а опісля покажеться, що буде.

— Що ж тобі, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

— Чи ти, князю, справді не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тім свої пальчики помачав, та тобі я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобі твій пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би і я. Та як ти забув, то зараз я тобі нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив він мені, та не задармо, бо моя служба була вірна, і небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в обороні княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжі слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нічого не дороблюся, що треба деінде долі шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снідання. Таке було б і зі мною. Я бачив, що коли рука зімліє і не зможе шаблею володіти, то треба буде в старці піти та жебраним хлібом жити. Не буде наді мною змилування, бо в князя камінне серце. Я пішов на Запорожжя. А там я не був посліднім козаком. Пізнало товариство, чого я варт, і післали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна і тяжка та відповідальна служба. Треба було спати з створеним ухом і оком, бо як у Святому письмі сказано: не знаєш ні дня, ні години. Положив я там немалі заслуги для козаків, для князя, для люду, для цілої Речі Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожців, спитай самого кошового Богданка Мікушинського. Не одному нещастю я вмів вчасно запобігти, бо всі рухи татарської орди я мав на оці і про все заздалегідь дізнавався.

— Я це знаю, — каже Вулика.

— Ти все знаєш, та я тобі ще дещо пригадати хочу. За мою вірну й корисну службу, на вставлення Мікушинського, мене нагородив король, його милість. Я дістав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! — Гетьман виголосив це слово значущо, а відтак, підсміхаючись, каже: — Дарував мені таке, що йому нічого не коштувало. Бачиш, які наші королі щедрі! Рокитна — то була пустіль: ліс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати різних сіроманців на слободу. У його милості, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслі, бо він новосельчанам помагає, і селища ростуть, як гриби по дощі. Я, худопахолок, такого не втну. Ті, що до мене йдуть на слободу, мусять самі дороблюватися, а це вже йде тяжче й повільніше.

— А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловік.

— Певно, певно, але так само добрий чоловік той хазяїн, що для своїх волів та корів ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далі.

Я не міг так відразу заселити тої Рокитної – мені йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене і були би до мене пішли. Та тепер зачинається друга історія. Знаєш з Святого письма, як той богомільний цар Давид побачив гарну жінку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огороді. Ну і сотника велів вбити, бо йому заважав, а жінку його забрав собі. Таке зробив і твій пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила поміж його посілості, і заграбав те, що було моє, де я хотів на старості літ вмирати та моїй бездомній рідні кусок стріхи лишити.

— Він не забрав, а дістав од його милості короля надання, на те він грамоту має.

— Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, і він її тоді побачить, як своє ухо. Бо він ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину наші предки скити, піймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як піймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.

— Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо і землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.

— За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нічого не вдію. Але таких невдоволених є тисячі, кожний з них має з якимсь паном свій порахунок. Я поки що з старим князем не зачіпаюся. Але як і він проти мене виступить, то я і йому не поступлюся.

— Шкода, пане гетьмане, то гріх. Князь Костянтин — одинока підпора і охорона нашої церкви.

— Тут церква ні при чім. Хіба я проти церкви воюю? Я підняв боротьбу проти панів, ненаситців-гнобителів бідного українського люду.

— Князь дає на церкви, на школи.

— Дає псові муху. Він називає себе богомольцем, та богом у його — гроші, нажива…

— Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловіка.

— Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Він лічить гроші, не розстається з ними навіть тоді, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Ні! Худопахолки, голота, не сміють бачить, як велич земська поклоняється величі небесній. Нехай дивляться на нього лише тоді, як він лічить гроші. От бачиш, голото! Я гроші маю, золото і за них усе куплю, навіть Бога… Такий той твій богомолець, як цей фарисей, що випоминав господові кожний гріш, даний на

боже… Тьфу!

— Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всій Україні, а боротьба буде нерівна: він — велет, а ти йому не спростаєш.

— Як Господь дасть, в його це руці. Але пам’ятай, що малий Давид поконав Голіята…

В хату ввійшов козак.

— Пане гетьмане, старшина зійшлась на раду і тебе просять…

— Так здоровий будь, князю. Кажу тобі, що й ти, і всі люде в Білій Церкві безпечні і від напасті, і від грабежу, як довго я тут гетьманую. Нікому волос з голови не впаде, і нитка не пропаде…

Вулика пішов додому, а гетьман — на козацьку раду старшини.

VІІ

Про повстання Косинського, про заняття Білої Церкви та пограблення княжого добра дійшла до князів Острозьких вістка, як вони вертали з елекції з Кракова.

Обидва запалали страшним гнівом на таке зухвальство худопахолка. Треба було відразу усьому зломити шию, здавити розбійника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на світі.

Князь Костянтин хотів з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Річ Посполита.

Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цілу справу інакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно інтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князеві піти з Косинським на мирову і не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речі Посполитої і вийде з цього приватного непорозуміння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землі Речі Посполитої. Одним словом, гетьман не хотів спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмі князь. А що й король послухається ради гетьмана, то на таку поміч князь не міг числити.

Діставши таку відповідь од гетьмана, князь дуже розсердився.

— Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому і просити прощення. Гарних часів ми дожили, мій сину, — говорив він до Януша. — Я тобі кажу, що це початок, за тим повстанням підуть інші, бо невдоволених ніколи не забракне. Річ Посполита тяжко спокутує за ті примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я підійму усю свою силу і провчу як слід кожного, що важиться мене зачіпати. Збираймо, сину, військо і рушаймо на ворога. Ще нас на те стане.

Князь порозписував листи по всіх своїх маєтках Острозької землі. Написав до свого зятя Радивіла й закликав його до походу. Князь вважав у тім допуст божий, що на старості літ не можна йому мирно жити і треба сідати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.

Князь мав по всіх замках військо добре узброене. Крім того, його новосельчани обов’язані були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволі, а коней і не перелічиш.

Князя боліло це, що проти нього виступають і козаки, з якими він все жив у згоді і єдності. У нього були козацькі ватаги між двірською міліцією. Князь мусив з жалем довідатися, що багато його козаків перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотів за нього запевнитися і покликав до себе о. Дем’яна, який мав великий вплив на свого брата.

— І що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

— Не покинув вашої світлості і не покине, поки я живу.

— Я мав право говорити так і про Косинського, а сталося інакше, і він, забувши страху господнього, підняв на мене святотацьку руку, на свого добродія.

— Ваша світлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

— То чому ж мені не сказали? Я ще був би в силі такого Косинського по-княжому винагородити.

— То не було діло вашої світлості, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обійтися. Косинський далекий від того, щоби проти вашої світлості повстати. Його діло з князем Янушем, і справу можна би мирово поладнати.

О. Дем’ян князя Януша не любив як перевертня і тому його не щадив, а як сповідник старого князя, маючи в руках ключ до його совісті, міг собі позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

— І ти, отче, радиш мені йти на мирову з розбишакою? Ні, того не буде. Я його поконаю збройною рукою і роздавлю, як муху!

— Смію завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги наші, яко же і ми оставляємо должникам нашим.

— А хіба ж це по-християнськи — нападати по-злодійськи на другого і його добро грабити?

— Я знаю, князю, що Косинський в цілій Білій Церкві нікого не пограбив.

— Як нікого? А князя Януша?

— Шукав відплати за зроблену йому кривду.

— Твій совіт лукавий, — каже подражнений князь. — Як хочете, то йдіть всі до Косииського, і ти, і твій брат, всі!

— Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милості, не опустимо вас, хіба нас киями прогнати прикажете. А ще й тоді, відійшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника і добродія православної церкви. Але було моїм обов’язком, як сповідника і духовного дорадника вашої світлості, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милість я перед Богом відповідаю.

— Що ж тут не по-божому? Хіба Бог забороняє свого добра захищати?

— Якби з цього мало вийти більше лихо, то треба таку защиту понехати.

— Не розумію тебе, отче. Яке ж може вийти з того більше лихо, як те, що мене той злодій, мене, православного князя, ограбив?

— Він не вашу милість, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князеві неправославнім, на католикові.

— Як смієш! — крикнув князь і затиснув кулак.

— Удар, князю, ось моя сива голова, — сказав о. Дем’ян і склонив голову. — Я сказав правду і ще остерігаю вашу милість, що з тої міжусобиці повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем’ян говорив далі;

— Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би він у твої руки попався. Не треба козаків доводити до крайності. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашій голові? Син найстарший вже для церкви пропав. Він — латинник і лях, з тої дороги його не в силі ми завернути. Діти вашої милості не підуть слідами свого славного батька. Рід Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа і кров українського народу. Правда, вони ще не з’єднані, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавільні діти. Уся шляхта може покинути свою церкву — народ, а цвіт його, козацтво, церкви ніколи не покине, а за неї голову положить. Могутність вашої світлості поконає Косинського, але не сміє його знищити. Батько покарає свавільну дитину, але її не уб’є. Не дай мені, Боже, дожити такого нещастя.

Бесіда о. Дем’яна зробила на князя велике враження. Він очевидно м’як, як віск, від слів свого сповідника, хоч як його княжа гордість проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможі, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упімнення слабосильного о. Дем’яна. О. Дем’ян, вийшовши від князя, пішов прямо до свого брата-кожем’яки, у якого жив Северин.

В домівці Северина було замішання. Северин збирав свою мізерію і ладився в дорогу. О. Дем’ян прийшов в саму пору.

— Ти куди?

— Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабіти, як козацтво рушається?

— Чи до Косинського тобі спішно?

— Авжеж…

— Бійся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смієш покинути.

О. Дем’ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього і каже:

— Та я би мав проти козацтва з князем йти? Ніколи! Мені би на Запорожжі того ніколи не вибачили, я би сам себе прокляв, і нашому родові, моїй добрій славі була би ганьба.

— А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобі те все розтолкую.

Северин зібрався й пішов з о. Дем’яном. Як прийшли на місце, о. Дем’ян зачинив двері, щоб їх хто не підслухав, і каже:

— Я прямо від князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо міг я вже тебе не застати. Ти в гарячій воді купаний, бо така річ вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав він надії, тому мав ти в його посілостях певний приют і охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь світ підняв би на тебе великий крик, а князь ніколи би тобі цього не вибачив.

— Чи так, чи сяк, то мені з цієї матні не видістатися. Як не одні, то другі на мене повстануть. До мене пише Косинський і до себе взиває. Ми знакомі не від сьогодні і приятелі. З одного казана ми кашу їли. Як мені тепер стояти проти нього з князем, коли піднявся народ проти панів-дуків? Хіба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.

— Ні, ти підеш у похід з князем. Ти дуже будеш там потрібний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителів. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мірятись. Я вірю в силу козацтва. Воно побідить, але не тепер. Скажеш мені: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурі мусить прийти, бо Острозькі такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо —його буде треба. Ти будеш при князеві тою студеною водою, щоб жагу міркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово і погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригоді, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з’єднає тобі серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордість може перемогти мої упімнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Між князем і козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мій брате, до пуття. Пам’ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремісничого роду, і лише власними силами вийшли в люде: я — в церкві, ти — між козацьким лицарством. Обидвох нас треба на світі, треба для народу, для церкви. Ми при князеві маємо тверду опору. Незриваймо того зв’язку з князем, стараймося його зміцніти. Брате! Не гаючись, йди до князя і проси про прикази для тебе…

Северинові кожне слово брата глибоко западало в душу. Він зрозумів його

наміри і в його голові зачав творитися план, як братову думку перевести в діло. Може, вдасться йому не допустити до проливу крові і довести до згоди між князем і козацтвом.

Северин, не гаючись, пішов на замок до князя.

На замку тоді відбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжі сини: Януш, воєвода волинський, і Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по світу, він тепер топив свої гуляцькі спомини в молитві й практиках релігійних. Зате поприїздили приятелі старого князя:

князь Олександр Вишневецький, Гулевич і інші. Вони всі мали спільні діла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:

— Коли так далі піде, то з нашої праці сліду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усією Україною. Пани з Польщі хіба осліпли, що того не бачать і не хотять нам помогти. Така байдужість уряду відомститься колись тяжко на самій Речі Посполитій. Пани Заславські та Жолкевські сміють писати мені адмоніції, що то моє приватне діло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити…

— Невже ж так писав? — питає Вишневецький.

— Так би ніхто не поважився, навіть сам король його милості князеві Острозькому написати, але так виходить з інтенції того письма. Пише мені, щоби йти на мирову з тим розбійником Косинським. Згадайте, ваші милості, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сірому. Вони заволодіють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тій гідрі шию скрутити, поки вона ще в колисці, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, ваші милості, думаймо про рятунок самі, коли панам з Речі Посполитої не пильно за шляхтою постояти.

— На мою думку, — каже Вишневецький, — до того й сил великих не треба. За кількома стрілами все те гільтайство розбіжиться на чотири вітри. Тепер вони тріумфують у Білій Церкві, бо не було кому її обороняти. Замок підупав, найліпший доказ, що сам пан підстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городі, між міщанами. Не було війська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Інакше діло піде, коли стане проти нього вишколене у воєннім ремеслі лицарство.

Князь Костянтин, почувши про Білоцерківський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князі Острозькі через свою скупість не хочуть у своїх воєводствах направляти замків, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як і українського своєвільства.

— Чи я раз писав до сейму, що всі замки в Київщині потребують направи, що все занепадає, що замки ті не в силі зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовці приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова — як горох до стіни. Великі пани з Речі Посполитої дають мені пізнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Які вони мудрі! Користь пішла б на цілу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так і мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гільтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всі козаки панські, всі реєстровці перейдуть на його бік, я за своїх не є певний. А підемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще більше, й тоді запалає полум’я явного повстання по всій Україні.

— А може, та напасть на вашу милість то з іншої руки походить? — втрутився котрийсь з присутніх.

— Над тим я також міркував. Панове гетьмани кладуть мені в ухо, що то моє приватне діло. З того можна думати, що вони щось знають більше, як я. Коли то діло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнім ділі я дам собі раду своїми силами при божій помочі й при помочі моїх приятелів і сусідів. Вашмосць воєводо, — каже, звертаючись до сина Януша, — поїдеш у Галичину й там збиратимеш військо. Ми всі збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всіх замках і волостях, щоб кожний обов’язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.

— Ваша милосте, — сказав потиху старий слуга князеві, — від довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милістю говорити.

— От добре, що ми тут усі зібрані, — каже князь до гостей, — якраз Наливайко хоче до мене. Міркую, що хоче вимовити мені службу — то по-лицарськи, бо міг від’їхати, не кажучи ані слова. Нехай тут прийде.

За хвилю увійшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червоні штани й сап’янові чоботи. Виглядав, як мальований. Він не сподівався застати таке світле товариство, але цілком не збентежився панами. Він вклонився від порога, а далі підступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;

— Ваша голова, милостивий князю!

— З яким ділом приходиш, пане Северине?

— Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милість ладиться в похід на свавільників під Білу Церкву. Смію спитати вашої милості, що прикажете, ваша милосте: вірному слузі остати на печі чи йти в поле?

На ті слова всі дуже зачудувалися, бо дожидали чого іншого.

— Хіба ж ти би пішов проти козацтва воювати?

— Коли ваша милість не прикажуть, то не піду…

— Таж козаки — твої брати.

— А ваша милість — мій батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригоді мого добродія й пристав до його ворога.

— А нема в твоїх словах якої хитрості, бо самим словам віри не йму?

— Ваша милість Наливайка не знають, як видно. Він найвірніший слуга вашої милості, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милості наперед. Зібрати військо — то не через пліт перескочити. Треба негайно зібрати людей, узброїти, нагодувати. Відтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегідь упередити, а то ті шибайголови підуть на той бік. Вони без війни, як риба без води, жити не можуть.

Усім та смілива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.

Князь Костянтин каже:

— Твоя мова розумна і щира. Пам’ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тім поході, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобі дозвіл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю.

Наливайко вклонився й вийшов.

— Це певний чоловік і певно нашої справи не зрадить, — каже Вишневецький.

— Він нам більше прислужиться, як хто інший, — каже князь Януш, — По-перше, то справний ватажок і вміє орудувати гарматою.

— І розумів козацьку тактику.

— На Северина ждав на замковій вулиці о. Дем’ян.

— Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемності. Щоб тільки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.

— Не втратиш, увесь світ дізнається, яку ти козацтву прислугу зробив.

— Ніхто того знати не буде, а всі мене побачать там, по тім боці, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князеві свої послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай діється Божа воля!

VІІІ

В Білій Церкві все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з міщанами в згоді; був у городі порядок; Косинський з старшиною сидів на замку і тут укладали план дальшої війни. Косинський розписував листи на всі сторони й взивав козацтво єднатися під його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелів, писав до московського царя.

Зійшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрім настрої духа. Мав надію, що на весну підніме до себе усю козаччину проти панів, що на Україні заведеться новий лад без хлопа і пана.

Між його старшиною був сотник Максим Шило. Він, вислухавши голоси товаришів, каже:

— Пане гетьмане, ти все бачиш під схід сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панів встала. Буде доволі наших лицарів по тім боці. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподіваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Він до того мистець.

— І він це, певно, зробить, то мій добрий знайомий.

— Зробить, але не на цім боці. Я дістав вістку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста і збирає на нас козацтво.

У всіх, що те чули, наче б громом вдарило.

— Сотнику, — каже Косинський, — чи це аби не наклеп на славу доброго козака.

— Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пішов туди. При князеві стоїть і його брат, піп Дем’ян. А вони оба нерозлучні, як можна було на нього надіятися?

— Обійдемося без Наливайка, — каже Косинський,— я теж потрафлю орудувати гарматою.

— Не в тім діло, а лише в цім, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надієшся і на московського царя, і на орду, а з того пуття не буде. Цар тоді вмішається в наше діло, як побачить у тім свою користь, а хан татарський на те тільки прийде нам з поміччю, щоб собі за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нікому я не вірю, ні на кого не уповаю, хіба — на свою шаблю.

— Так, по-твоєму, не зачинати нам нічого, хіба розійтись додому?

— Я того не кажу, але ніде правди діти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко від Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хіба на дикі поля. Нам треба десь ближче.

— Ми замок Білоцерківський приведемо до ладу і можна буде довго оборонятися. Припасів всіляких тут доволі.

— Кажу вам, що ви діти, — говорив старий Шило. — Зачинати війну проти панів-гнобителів на те, щоби сидіти за валами? Подумайте! На таке діло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани відтак ніде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам’ятайте, товариші, з ким граємо, — то неабиякий шляхетка, то — Острозький. Він лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке військо, що з німецьким цісарем поміряється, не то що. Я кажу так: Біла Церква не до оборони. Шукати нам пригіднішого місця, а за той час збирати сили, рушити ціле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панів, де вдасться, а цілої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побідимо.

— На твій резон, сотнику, то нам ніколи не доконати великого, задуманого діла.

— Пане гетьмане, ти береш річ гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, і то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане діло? Ні! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколінням, ані ми, ані ті, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панів, це зробиться пізніше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мирові хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.

— А поки що на нас йде королівська комісія, — обзивається Павло Жук. — Вони вже в Фастові отаборились. Самих знатних панів до нас, худопахолків, король посилає.

— Кого?

— Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде і наш паперовий гетьман Язловецький, — самих старостів понасилали.

— А йде за ними військо?

— Ні, вислали самих комісарів. То таке діло, панове, що коронні пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це діло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи і добре. Нам леда день сподіватися письма з адмоніціями, і зачнуться переговори, з котрих ніякого пожитку не буде.

— Не може це бути, щоби комісари без війська йшли. Я знаю від своїх людей, що якась там сила з ними, і по якого чорта вони би окопувались у Фастові…

— А я все кажу, що Біла Церква для нас не добре місце, — говорив Шило.

— А куди б ти гадав?

— Краще в Трипіллі. Звідсіля заберемо усю гармату та муніцію. Зайняли Білу Церкву, займемо і те. Чи згода, панове товариство?

— Авжеж, що згода!

І Трипілля зайняти не було великої штуки, бо ніхто не хотів його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.

Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як ті, що тут знайшли, так і ті, що привезли з Білої Церкви. Не довго ждали, як тут з’явився посланець від польських комісарів з листом від пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом “старший” над низовим військом писав:

“Панам молодцям запорозьким, що в Трипіллі під той час.

Панове молодці! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними і королеві, панові своєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов’язки супроти природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеві і Речі Посполитій, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам іменем короля, щоби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви породилися і трудно б було вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві й кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув’язните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю божою з людьми королівськими буду мститися над вами”.

— Овва! — гукнули козаки. — Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, поміримось, хоч би й зараз.

Комісари, не діставши відповіді, підступили справді з невеличким військом під Трипілля.

— Піддайтесь, панове запорожці, нам, комісарам його королівської милості, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тоді не мине вас королівська ласка, — гукали поляки до зібраних на валах козаків.

— Краще буде, як самі сюди прийдете, то поглядаєте собі між нами всіх бунтарів. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового війська.

— Покайтеся, бо година помсти близька!

— За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської мами, бо зараз привітаємо вас олив’яними галушками, що ні один з вас живий не вийде.

Що було робити! З такою малою силою годі здобути фортецю. Комісари взялись за переговори — козаки пристали на них, і так списано угоду, якої козакам ані снилося додержати. Вони обіцяли бути послушними і більше ніколи Косинського гетьманом не вибирати. Ніхто не вірив у тривалість такої угоди, але комісари мали чим похвалитися, що без проливу крові покорили козаків. Робили усе, мовляв, лівою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речі Посполитої, а гордого князя Острозького.

Косинський оставався далі в Трипіллі, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посілості княжі. Між іншими напали і пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини і Брацлавщини перекинулись ці розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки “обычаемъ неприятельскимъ замки і места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ… на послушенство своє примушаютъ”.

Ті жалоби мали такий наслідок, що король приказав шляхті з тих воєводств збиратися під руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зі своєї байдужості до козацького руху.

Костянтин Острозький змобілізував сили і своїх приятелів: Претвича, Вишневенького і Гульського Яна і віддав команду своєму синові Янушеві.

Косинський сидів тоді в маєтності князя в Острополі. Та це місце не видалось йому певним. Він пішов далі на схід і окопався під П’яткою близько Чуднова. Військо князя підступало не разом, а частинами. Косинський користав з того і побивав одних по других. Так само було, коли наспіла головна сила. Це було 23 січня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снігу, що зверху примерз. Косинський вдарив сміло на військо княже. Воно не вдержало і стало розбігатися.

— Побіда! — гукали козаки і перли за втікачами, добиваючи їх серед глибокого снігу. Косинський радів, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподіване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами і вдарив на козаків, що, ганяючись за втікачами, порозбігалися. Усе пішло шкереберть. Малі козацькі коні западали в глибокий сніг, в якому легше було повертатися великим панським коням. Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козаків вдалося втекти за вали П’ятки і тут замкнутися.

Під час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мішатися і найближче держатися князя. Князеві старому, який нарочно сюди приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снігу ніяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то він уже покаже що вміє.

І справді зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх братів.

— Пане Северине! — гукали козаки з валів. — І ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братів — не вийде тобі це на здоровля, ще ми стрінемось.

Косинський пізнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Він послав свого довіреного з листом до князя Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво.

Вишневецький прочитав листа князеві, а цей каже:

— Такому лотрові, бунтареві замала кара згинути на колі.

— Ваша милість, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячності стати приятелем.

— Не треба мені його приязні. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гніздо?

— Можу його здобути в одній хвилі, — каже Наливайко. — Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам відразу всі брами створить, а це є ласка вашої милості для всіх обложених.

— І ти тої самої співаєш?

— Так, ваша милість. Я козак і знаю козацький звичай. Вони доведені до розпуки, усі вигинуть до одного, а не здадуться, ані свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дістанемо.

— Так нехай пропадуть усі! — каже сердито князь.

— Стільки крові християнської православної поллється. Ворог уже впокорений, а того лише вашій милості було треба.

Князь задумався, ходячи по кімнаті.

— Добре, — каже. — Ще той раз, останній, прощаю їм. Підеш до них на переговори.

— По приказу вашої милості піду зараз.

Наливайко взяв із собою сурмача й підступив під вали. Його зараз пізнали козаки.

— З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!

— Не говори небилиць, а висилайте когось із старшини до переговорів.

Послали сотника Шила з писарем генеральним Іваном Кречковичем.

Шило каже:

— Не подам тобі, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого іншого послати?

— Сотнику, опісля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Січ, або куди хочете, але знайте це,— що я просив за вами всіма, бо вас усіх мали саджати на колі. Ось спитай присутнього тут пана Претвича.

Претвич потвердив це.

Княжі посли поставили умови мира подібні до трипільських. Але козаки тепер зобов’язалися скинути Косинського з гетьманства і ніколи його не вибирати. Зобов’язалися не нападати ані княжих осель, ані посілостей тих панів, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонія. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем і його синами.

По тій понижаючій церемонії усіх козаків враз із Косинським випустили на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.

Косинський закипів ще більшим гнівом на князя. Прямо з-під П’ятки подався на Запорожжя зібрати нові сили до дальшої боротьби.

ІХ

То був останній похід старого князя Костянтина. Вертався до свого Острога з великим тріумфом, як побідник. Тих усіх, що йому помагали, нагородив по-кня-жому. Пороздавав їм різні надання в своїх посілостях. Северин Наливайко не хотів такої нагороди прийняти.

— Такий непосидющий дух, як я, — говорив князеві, — не може придержуватись одного місця. Для козака світ широкий, то його вітчина.

Князь нагородив його золотом і гарною шаблею з своєї зброївні, подарував йому гарного коня з багатим сідлом.

На приїзд князя роблено в Острозі великі приготування, в яких брала участь і княжа школа. Скомпоновано канти й віршований привіт. Петрові Конашевичеві припала честь вітати князя віршованою промовою, в якій величалися великі лицарські прикмети князя. Було то в місяці лютому. День був погідний. Далеко в дорозі порозставлювано гончих, які мали звіщати, коли княжа коляса приблизиться.

Усе міщанство вийшло назустріч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви вийшли з хоругвами. Школа уставилася під наглядом ректора біля школи. Як князь сюди зблизився, школярі відспівали кант, а тоді Конашевич приступив до княжої карети й виголосив сміло похвальний вірш, який князеві дуже подобався.

— А, то ти, лучнику! Пізнаю тебе. Гарно ти виріс. Завтра прийди до мене на замок.

Той день був великим празником для Острога. Увечір палено смолоскипи й смоляні бочки. З вежі княжого замку трубіли на широкий світ сурмачі славу князя. Цілий день дзвонили по усіх церквах дзвони, правились молебні.

Одна лише душа була, що не веселилася тої днини: Северин Наливайко. Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, якої дізнав від старого сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.

Першим словом, яким привітав брата Дем’яна, було:

— Пропала, брате, моя козацька слава. Мені Запорожжя цього ніколи не вибачить.

Він оповів подрібно цілий похід і яку заключили мирову з козацтвом.

О. Дем’ян його заспокоював:

— Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, і запорожці тебе виправдають. Химерний то народ, ті запорожці — з часом усе забудеться. При найближчій нагоді пошлеш їм гарний подарок, і все забудеться. Ти пам’ятай про те, що сповнив єси гарне діло. Раз, що добрі відносини між князем і Наливайками покріпшали, по-друге, ти охоронив від неминучої смерті такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки він жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер від нього церква дістане — то наше, по його смерті готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну і нічого не обіцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо він слабкого здоровля.

По тім поході Северин довго не важився показатися поза посілості князя Костянтина.

Петро Конашевич дістав від князя гарної роботи сріблом кований лук і тридцять київських стріл. Стріли київські, були на той час дуже вартною річчю. За десять таких стріл, прикрашених орлиними перами, давали кримці один човен солі.

Розуміється, що довгий час говорено в Острозі про похід князя на всі лади. Конашевич мав одного знайомого між придворними жовнірами князя, який у тім поході брав участь, і від нього довідався про цілу кампанію. Та то були нагі події. Причин ніхто не знав, тому ціла справа видалась Конашевичеві неясна, незрозуміла. Петро був дуже маломовний чоловік, при тім дуже осторожний. Ні з ким не хотів про той похід розмовляти, хіба з своїм побратимом Марком.

— Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели між собою бучу? Дотепер жили вони в згоді. Народові у князя, як то ми собі не раз бачили, живеться добре. Що за причина?

— Вважай, Петре, що перша напасть від Косинського пішла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тілом.

— Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а він хотів лише помститися. Він пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якісь грамоти.

— То був грабунок.

— Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а він навіть у князя Булики нічого не рушив. Очевидно, що то був порахунок між ним і князем.

— Мені потім неясно, звідкіля Косинський набрав стільки приятелів, що заризикували своїми головами за його справу.

— То не так, Марку. Вони всі мали свою справу в тім теж. На грабіж не йшли, як показується, нічого не здобули для себе, а полягли в чистім полі. Видно, що і в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка інтересів народу з інтересами дуки…

— Воно виходить на бунт.

— Так і мені здається. Тут не йшло ані про церкву, ані про руський народ, лише про буття матеріальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжі посілості не виходили, але там було зле. Впрочім, ми потроху бачили в Самбірщині. Пес не втікає від хліба, лише від кия. То був перший зрив працюючого люду проти гніту панів. Не вдався він, то піде за ним другий, третій, бо пани добровільно свого не попустять. Ця робота й нас не мине…

— Ми князеві обов’язані…

— Князь не вічний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.

— Правда, Наливайко не повинен був іти з князем проти своїх.

— А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собі розбишака, за якого його княжі слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачі язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина іншими очима, як перше.

— Гончий пес, та й годі, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братів розриває.

— Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозі милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повітальних віршів, а коли би був хто інший за мене це зробив, я був би не в силі їх виголосити. Мені б кожне слово в горлі заков’язло.

Від тої хвилі Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемінилося. Він відразу став по стороні тих угнетених, покривджених від панів-дуків. Молода уява творила нові виднокруги. Він став міркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситні і яку тому раду дати. Петро став ще більше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засіло йому в голові: чого отець Дем’ян дозволив своєму братові на таке грішне діло? Певно, що воно сталося без його відома і дозволу?

Його душу мучили сумніви. Може, він помиляється, може, так мусить бути? Він своїми думками грішить проти князя, свого добродія.

Таких сумнівів не міг йому розігнати Марко. Той був м’якшої вдачі. Критично не вмів на світ дивитися, брав річ так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмів міркувати.

Серед таких обставин пережили кульчичане кілька літ. Перейшли всі науки, що їх вчено в Острозькій академії. Їх зачали помалу вживати до літературних праць в острозькому кружку вчених. Ті праці оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дістав Петро значну нагороду від князя.

А в тім часі скінчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його підступом заманили під Черкаси в засідку й вбили.

Про таку неславну смерть Косинського довідалися в бурсі згодом. Це їх дуже збентежило. Із того їх побут у Острозі став ще скучнішим. Хіба ж так жити ціле життя, поза княжі посілості світу божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць і братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини і греки? От добре було би поговорити з дідусем Грицьком, та Господь знає, чи він ще живий. Давно, давно не було ніякої вістки про нього, ні про рідну сторону.

Стати на розстайній дорозі й не знати, в котрий бік повернутися, — це дуже людину дратує й відбирає охоту до всякої праці. Хлопці дуже посумніли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у світ, та не мали відваги отворити власною силою тої золотої клітки, в яку їх судьба замкнула. І були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них і не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що навіть і не помітили гаразд, коли опинились на волі серед широкого світу.

Х

Нема людини на світі, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усі вчителі і старшина школи любили, хоч князь їх відзначав і милував, був у бурсі один диякон, Артемій звався, що не злюбив їх з тої хвилі, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що ті хлопці у синіх капотах звернули на себе очі усієї школи, він їх не злюбив і не ворожив для них нічого доброго. Та вже стільки літ минуло, а його ворожба не здійснилась, вони велись гарно і показували, що з них вийдуть неабиякі люде. Його це ще більше лютило. Де лише міг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм підставити ногу.

Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав і о. Дем’ян.

Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби і гайдуків як для своєї оборони, так і для світлості свого княжого стану. Такі виїзди князя траплялися в останніх часах рідко. По тім виїзді в Острозі наче б усе перемінилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутністю в Острозі вмів держати порядок. За час його неприсутності усе попустило трохи.

Отже, сталося так, що однієї ночі якийсь бурсак шпурнув у вікно ректора каменюкою. Зачалось слідство. З того скористався о. Артемій і посвідкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Він бачив його на власні очі, як вночі викрадався з бурси, пішов на подвір’я і, оглядаючись на всі сторони, як злодій, кинув каменем у ректорське вікно.

Прикликали неповинного ні в чім Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вічі, та ще й на хрест забожився. Він показував, як Марко порпав у снігу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму ворогові, бо досі не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на голові, з ріденькою борідкою. Марко присягався у своїй неповинності, оправдувався тим, що не було йому ніякої причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро і інші товариші. Не помогло нічого. Дияконові дали віру, а Марка по тодішньому звичаю порішено покарати різками.

Нічого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усміхнувся злобно і сказав:

— Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голій лаві тебе не покладуть, килимами підстелять. Це тобі належиться.

Присуд виконали зараз і вибили Марка болючо різками.

Та ще більше боліло його те, що потерпів невинно, що така кара приключилася йому в бурсі перший раз, хоч тут не жалували іншим березової кашки. Його боліло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпів з ним його побратим Петро. Він аж плакав з лютості, та нічого було робити. В часі екзекуції Петро закусив губи до крові і затискав кулаки. А опісля взяв зомлілого від болю Марка, мов малу дитину, і поніс на лежанку. Він обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам’яті. Щойно по екзекуції дали ректорові знати, що виновника знайдено і покарано.

Ректор був з того невдоволений і сказав відразу:

— Ви помилилися. Того Жмайло не міг зробити. Як ви сміли робити суд без мене?

— Бо то була справа вашої милості.

Смотрицький каже:

— Бідний хлопець, я знаю, що він не винен.

Марко перележав цілу ніч у гарячці, а Петро не лишав його ані хвилі самого. Піклувався ним, як малою дитиною. Від того часу Марко не приймав ніякої поживи. Поклав собі вмерти голодною смертю.

— Не варто жити на світі, де живуть такі злобні люде, що на неправду хрест цілують.

— А то б то ти зробив потіху рудому діяконові, коли б справді помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови ті дурні замисли, їж, щоб набрав сили. Пам’ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу і махнемо на Запорожжя. Аж тепер мені ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь із кривоприсяжником, щоб він і під землю сховався.

Тими словами уговорив Петро Марка. У нього віджила охота до життя і почув вовчий голод.

— Спасибі тобі, Петре, що ти мене врозумив, справді воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?

Петро пильнував хворого і не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.

— Кроком відсіля не рушуся, поки Марко не подужає.

— То непослух! — говорили вчителі. — Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.

На те не хотів ніяким чином згодитися ректор:

— Ви з глуздів збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в біді, а ви його карати хочете, ще, може, й різками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олію до вогню, бо хлопці збунтуються, а тоді що?

— Хіба ж нам бунту боятися? А княжі гайдуки для чого?

— Ось куди мірите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дітей, яких князь повірив вашій опіці і за це вам добре платить?

Ректор чимраз більше гарячився.

— Все пішло з наклепу диякона. Підождіть! Ще вам за Жмайла від князя дістанеться. Хлопці самі пожалуються, коли князь вернеться, і я не замовчу. Школа під моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу крові і споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познімати.

Опір ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справді, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.

Та відомо на світі, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрівноважитись, а хоче промах направити загаряча.

Пошептавшись між собою, урадили задобрити його червінцями.

Послали одного даскала з червінцями. Він прийшов до Маркової лежанки і звітався з хлопцями, та вони ні словом до нього не відзивалися, а балакали між собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далі всунув Жмайлові червінці під заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-під заголовка.

— А це що? — питає грізно.

— Це ректор посилає за терпеливість.

Марко почервонів, як рак, і шпурнув даскалові гаманець у лице.

— Йди до диявола! Ти зневагу і кривду червінцями хочеш заплатити, і то шляхтичеві?

Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, підніс гаманець із землі і мерщій втік зі спальні.

— То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилічити, заки князь верне.

— Треба до нього лікаря послати, а коли не схоче, то вже й не гріх буде сили вжити. Послали княжого лікаря.

— Йди геть, бо голову розіб’ю! — кричав Марко. — Напосілися не давати мені супокою — я сам видержу без тебе.

Та лікар привів з собою помічників, бо його упередили, що без опору не піде.

Тепер виступив Петро в обороні побратима. В його руці блиснув ніж.

— Котрий з вас хоче піти перший чортові в зуби? Виступай!

Помічники лікарські не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збігались з усіх усюдів. Інші повибігали зі школи. Кожний хапав, що під руки попало.

— Не дамо знущатися над нами, досить пролляли крові. Бийте напасників!

В цілій бурсі настало пекло. Лікар втік мерщій. Повтікали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:

— Що ви наробили? Подуріли? Що я тепер зроблю?

Ректор пішов сам до бурси. Його дуже всі поважали й любили.

— Діти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайлові зробилася кривда, і справа піде перед князя. Чого ви так?

— Петра хотіли бити…

— То не може бути. Без мого дозволу ніхто не смів нікого доторкнутися, але старшину треба слухати.

Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що міг так різко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Він налякався свого вчинку.

— Прошу вашої милості, ми обидва були роздратовані тою кривдою, яка Маркові сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лікаря з пахолками.

— А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твій побратим ще більше терпів? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лікар, то ви обидва без опору зробите, що він прикаже. А ви, хлопці, — до школи, не робити мені галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.

Наче б олію налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопці розійшлися, а лікар міг в присутності ректора оглянути та перев’язати Маркові рани. Потім Марко твердо заснув.

Тепер уже Петро не потребував коло нього сидіти, бо лікар приходив щоднини і доглядав його. За кілька днів — Марко став уже виходити та проходжуватися.

Однієї ночі Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Січ помандрують, не міг заснути пізно вніч. Ніч була ясна й морозна. Місяць світив крізь вікна та від дерев, що стояли перед вікнами, виписував різні фантастичні малюнки по долівці. В бурсі усі спали. Чути було спокійний віддих молодих грудей. За піччю цвіркотів цвіркун. На замковім годиннику вибила одинадцята година.

Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвір і полюбуватися чарівною ніччю. Він одягся, накинув на себе кожушину і вийшов потихеньку до сіней, а звідсіля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Білолиций плив спокійно по небесному просторі, мерехтіли зорі, а по замерзлім снігу блищали мільярди іскор, начеб хто діамантів насипав.

Марко відітхнув повною груддю свіжим морозним повітрям, і на душі в нього стало легше. Забув за злидні, що йому недавно лучились, забув заподіяну кривду. Йому стало весело, і він став проходжатись по огороді. Ходив так довшу хвилю і не помітив, що його хтось слідить. Із бурси вийшла за ним якась людина і стала за углом. У неї в сутіні світилися очі, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.

“Тепер певно засну по тім проході”. Зайшов аж під вікна ректора. Там було темно. Він завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустріч диякон Артемій. Вийшов із сутіні на світло місяця. Марко так налякався цієї нежданої появи, що трохи не крикнув.

— Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, і тепер випрешся, що заглядав у вікна пана ректора? Лише далі так. Пошукай добре каменюки. Дістанеш другу порцію, поки ще давнє не загоїться.

Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемія його приводило до пам’яті. Тепер стало йому все минуле перед очі. Заболіла душу стара рана, нагадалася заподіяна кривда. Марко запалав страшним гнівом. Він чув, як кров у нього б’є до голови і заливає мозок. Охота помсти виступила з цілою силою.

— Але ти, кривоприсяжнику, більше на мене свідкувати не будеш, — засичав крізь зуби Марко і з усієї сили зацідив диякона в висок.

Диякон без стогону, наче підтятий гострою косою комиш, присів і повалився на землю. З губи жбурнула кров.

Тепер Марко пізнав умить цілу вагу свого вчинку. Він вбив людину. Його напав великий жах. Пішло поза спину морозом, в очах почорніло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землі лежав вбитий чоловік. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побіг до спальні й припав до Петра:

— Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловіка вбив!

Він обняв Петра і дрижав як у пропасниці.

Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись від слів та обіймів Марка, не міг зразу прочуняти та нагадати, де він тепер є.

— Петре, ради Бога, прочуняйся і рятуй мене, нещасливого!

Петро насилу протирав очі, а далі вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тоді по екзекуції.

— Марку, Бог з тобою, тобі щось погане сниться.

— Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.

— Де ж він тепер?

— Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.

— Втікати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.

— Ні, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозі заков’яну, та краще мені так, чим гнити в тюрмі або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш і боронити будеш моєї доброї слави.

— Марку! Ми — побратими. Ще під кульчицькою церквою не раз визнавали собі, що один одного в ніякій пригоді не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нічого говорити більше. Одягаймося, а я візьму в дорогу, чого нам буде потреба.

Петро став поспішно одягатися, а відтак вибирати зі скринчини різну мізерію. Петро взяв трохи білля, взяв гаманець із грішми, взяв лук, подарований князем, і стріли з сагайдаком. Загорнулись кожухами і вийшли на пальцях із спальні до огорода. Артемій лежав на стежці скулений, а при нім червонілась кров. Місяць освічував його. Хлопці аж задрижали на той вид, а Марко охнув і закрив долонею очі. Петро взяв мерця попід пахи і заволік під огорожу, де лежала купа снігу і тут загорнув його снігом. Відтак позасипував кров на стежці. Робив це з великою відразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слід, що тут зроблено. Поки сніг не стане, ніхто не буде знати, де подівся Артемій, а за той час вони будуть далеко від Острога.

Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далі робити. Марко не в силі був що-небудь думати. Він плакав, і дрижав усім тілом, та дзвонив зубами. Як покінчив Петро роботу, каже до Марка:

— Ставай мені на плечі та перелазь через огорожу. Марко послухався і за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мізерією і перескочив сам. Перейшли в тіні від місяця вулицю Замкову, перейшли ринок і подались у вулицю Татарську, до воріт города.

ХІ

Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.

Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.

Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість скла піхуровими оболонками, коли в хаті світилося, виглядали так, як очі якоїсь приземної потвори, що прилягла до землі й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.

Петро застукав у вікно раз і другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тікання великого годинника на вежі замку та хід по скрипучім снігу сторожних.

Хоч було вже около півночі, на Петрів стук зараз у хаті заметушилося. Заблисло світло, а згодом рипнули двері сіней. Вони відчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а відтак і ціла постать Аслана.

Аслан був худощавий невеликий чоловічок, пригорблений від старості. Зате голова в нього була незвичайно велика і не відповідала до його дрібної постаті. Дивишся та й міркуєш, чи той чоловік не заміняв голови з яким велетом, що дуби ламає. На голові довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода і великі брови. Не відбіг від цього ще великий ніс, яким старі вірмени дуже величалися. Довгі руки, що десь до колін сягали, вкриті синявими жилами, мов мотузками.

Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, ніколи не роздягався.

Стрінувши таку цяцю в лісі, можна було його взяти за лісовика або яку іншу нечисту силу.

Про Аслана ходила по городі недобра слава. Говорили, що за гроші він готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б і з города прогнали, коли б не те, що він був потрібний не лише людям, але й самому бургомістрові, який ним частенько послугувався.

— Добрий день, діду! — заговорив Петро.

— Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пізньою порою?

— Не питай багато, а пускай у хату, на морозі толкувати не будемо.

— Дуже просимо вашмосців, — і дід відчинив перед ними двері, пускаючи їх усередину.

В сінях було темно, що годі. Дід замкнув перше двері на засув, а відтак створив двері в хату, де вже світилося. В ту мить викараскався слуга із-за печі й прислонив вікна грубим сукном.

— Милості просимо, сідайте, панове, та розказуйте, яке діло?

Знеможений зворушенням Марко присів на лаві зараз. Він тяжко дихав і трясся цілим тілом. Петро розглядався довкруги.

Була це простора низька кімната з очаділими брудними стінами. Під однією стіною стояв довгий стіл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само — попід вікна. В куті — знову велика піч з кахлевою грубою для тепла. Під задньою стіною — лежанка з подушками та перинами. Між піччю і лежанкою — чорні грубі двері до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, ніхто не вгадав би, що в ній стільки поміститься. По хаті вештався брудний, мов кочерга, слуга. Він лише всміхався, отвираючи рота, в якому не було ні зубів, ні язика. Тому його Аслан і держав, бо він не міг виговоритися з того, що тут бачив і чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопців і зараз вгадав, за чим вони прийшли. Він уже не одному школяреві допоміг до втечі, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втікати вибираються, бо на Запорожжя втікається літом. Дід догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собі вихіснувати їх скрутне положення.

— А гроші у вас є?

— Хіба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщій за козаків та продай нам ще два коні.

Дід змірив оком ріст хлопців, узяв каганець і пішов у комору, полишаючи їх у пітьмі. Згодом виніс оберемок одежі й поклав на стіл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопці роздяглися з своїх бурсацьких халатів і стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочі Аслана стали справжніми козаками. Вибрали ще дві шаблі й по два пістолі. Пильно їм було, і не довго торгувалися.

Старому наказали, щоб вранці відіслав бурсацьку одежу в бурсу.

— Справжні запорожці, їй-Богу! — приговорював Аслан, оглядаючи їх на всі сторони. — Ще би тільки борідки ваші оббрити.

— Правда! Ми й забули… А чим же бритися?

— Є! В мене є все.

Старий вийняв зі стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця і вмить оббрив перші молоді волоски.

— Тепер давай коні! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!

— Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко коні купує, не то що. У мене самі турецькі, як огонь. Ходімо в стайню й виберемо — є в чім. — Перейшли через сіни в стайню, яка стояла під землею міського валу. Передом йшов без’язикий слуга і присвічував каганцем. В стайні стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тім мало розумівся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрін хотів добре заробити. Маркові було спішно і сіпав Петра за рукав, щоб кінчав. Старий таки трохи мусив попустити. Німак вивів куплені коні до сіней, а старий пішов з хлопцями в хату.

— Це такі коні, що під кошового давай. Правдиві турецькі, як огонь.

— А де ж сідла і уздениці? — питав Петро.

— Хіба ж ви з сідлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.

— А хіба ж ми не під верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, діду, нічого з того, забирай собі оце лахміття. Підемо на Заріччя між татар і знайдемо, чого нам треба.

І Петро став згортати в калитку дукати, які був висипав на стіл, щоб заплатити. А тих дукатів наскладав Петро з тих подарунків, які князь Острозький роздавав між пильних школярів при різних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм’як відразу, як віск. Став гостей перепрошувати й виніс з комори два сідла з узденицями.

В місті обізвалися перші півні. Крайній час було виїздити. Марко щораз більше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона і ось зараз прибіжать княжі гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усі гроші.

— Як доїдете до воріт міста, подайте вартовому по золотому, а то, далебіг, воріт не відчинить.

— Скажи, діду, куди дорога на Запорожжя?

Дід став хитати головою.

— Держіться на схід сонця, і більше на полуднє.

Хлопці посідали на коні.

— Прощавай, діду!

— Щасливої вам дороги! — відгукнувся дід, замикаючи двері.

Хлопці обернулися в напрямі церкви, перехрестилися й подалися до міських воріт. В місті піяли півні. За хвилю воротар відчинив браму і з Острога виїхали два молоді козаки. Перед їх очима розкрилося біле безкрає море. Від снігу було добре видно, бо місяць давно зайшов. Хлопці так спішилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчів у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсім не знали.

Поклали собі виминати всі людські оселі, прочуваючи, що за ними непремінно піде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше від Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тім напрямі, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нізащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь світ знає про їхню втечу, що вони втікають перед карою, що хто-небудь їх переловить і відставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе ні слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою білою плахтою.

Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого снігу й засліплювали очі.

Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.

Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?

Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялися під’їхати ближче. Та приїхавши близько, помітили, що це був вітряк, яких на Вкраїні було багато. Снігу стільки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком і стінами. Видно, що давно сюди ніхто не заходив.

— Тут якось переночуємо, — говорив Петро. Вже хотів висказати свою турботу, що без їди для себе і коней годі буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.

Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що інколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.

— Тут нема чого ні розбишак, ні людей боятися, — потішав його Петро далі.

— А що з кіньми зробимо? — питав тривожно Марко. — Коли трапиться тічня вовків, то завтра знайдемо лише сідла та копита.

Заки Петро на це відповів, побачив зараз за млином якусь малу будівельку, засипану теж снігом. Це, очевидячки, була хатина для мірошника. І тут не видно було людського сліду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.

Петро скочив з коня і підступив під двері, засипані снігом. Намучився чимало, заки відгорнув сніг. Двері були засунені ізсередини. Петро стукав та кликав, але ніхто зсередини не відзивався. Брала його нетерплячка. Зіперся усією силою і виважив двері із завісів. Вони впали до сіней із лоскотом. Петро підняв їх і знову вставив на завіси. Тепер зліз із коня й Марко, і завели сюди коней, та зачинили, і засунули мерщій за собою двері. Стояли тепер у великій непроглядній пітьмі. Петро викресав огню і запалив обережно віхоть соломи. При світлі побачили себе в затишних сінях з жолобом і драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней ті, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сіна. Коні пішли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.

— От буде де переночувати під жолобом, — говорив Петро.— Господь на нас ласкавий.

— Я такий голодний, що мені аж млісно, — каже Марко.

— Коби лише коні підживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звірину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсідлаю.

В тій хвилі Марко, мацаючи напомацки, знайшов двері. Запалили знову віхоть соломи, відчинили двері і ввійшли до невеличкої кімнатки. Дуже тим втішились. В них вступила якась надія, що, може, що й для себе знайдуть.

Петро безупинно піддержував огонь і розглядався. На зимній печі стояв каганець, повний сала. його зараз засвітили і оглядали хату далі. Стояв тут стіл, збитий з дощок, лава під одиноким віконцем, над ним полиця, на ній миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашній достаток вбогого чоловіка.

Під задньою стіною лежав мішок із борошном, чим вони дуже втішилися.

— Коли є борошно, то буде і гарячий куліш.

Їм дуже хотілося попоїсти чогось гарячого. За піччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець і подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зі страху. Там лежав чоловік, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловіка боятися двом, приступив ближче і став до нього придивлятися. Стягнув із нього кожух, та чоловік не ворухнувся. Це був старенький сивий дідусь. Здавалося, що він спить. Петро став його будити. Дідок закостенів зовсім.

— Замерз сердега, — говорить Петро. — Ну годі, неживий мусить живому вступитися.

Він взяв обережно мерця на руки і виніс на двір. Мерлець закостенів так, що годі було його розпростувати. Скулився, зігнувся. Обі руки склав під голову збоку, а ноги підігнув.

— А де ти його подів? — питав Марко Петра, як той вернувся.

— Поки що я його в сніг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходімо до коней, ти світи, а я їх обійду.

І справді, того було треба. Коні попріли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсідлав, познімав уздечки і повитирав віхтем, з вишки скинув соломи і добре їм настелив. За драбиною було ще досить сіна, а Петро позмітав в жолобі трохи зерна. Відтак став шукати по сінях і знайшов під соломою в куті купу рубаних дров.

— Покійник хазяїн був, царство йому небесне! — говорив Петро. — Ти, Марку, коли можеш, затопи в печі, а я ще піду шукати, мені здається, що я ще щось випорпаю.

Зняв з себе кожух, узяв за халяву ніж і подався до вітряка. Прогорнув сніг, і знайшов східці, та поліз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мішок з борошном, а другий з зерном. Заніс одне і друге в хату.

Тим часом Марко розложив в печі ватру. В хатчині зробилося тепло і весело.

— Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.

— Наші коні не поєні.

— Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.

Петро пішов по сніг. Марко набрав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.

— Дивися, Марку — празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу “раба божія, єго же ім’я ти Господи віси…”.

— Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, — каже Марко.

— Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, — говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку. — Ми вже Богу дякувати, не дітваки, а козаки.

За той час в хаті робилося тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося… Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.

— От ще й лишилося для гостей, — каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

— Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?

— Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.

Він розв’язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були завинені в платку три салені свічки.

— Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, — царство йому небесне.

Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак поклякали обидва й стали молитися Господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. “Що це може бути? — подумав. — Хіба ж погоня?”

— Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.

— Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!

Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

— А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. — Не дадуть нам уже до ранку спати.

— Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть..

— Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.

Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток — і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.

Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з’їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці. Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.

Пересиділи так три доби в хатчині мірошника. Харчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було боятися людей і погоні. Під вечір останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, — скоро на світ божий займеться. І вони, і коні відпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже більше не приходили. І знову днина заповідалася гарна, коли, помолившися, посідали на коні й рушили до полудневого сходу. Коні порскали весело, біжачи по скрипучому снігу, й їм було весело. Як зійшло сонце, то вітряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з’їли трохи сушеної риби, паляниці й поїхали далі. Та чим ближче було до вечора, тим сумніше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустині взимі переночувати? Їхали навмання все в один бік. Треба хіба так цілу ніч їхати, бо приставати ніде. Настала зоряна ніч, мороз побільшав, аж тріскотіло. Коні пообмерзали імлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землі, огороджений високим плотом, у якім стирчало декілька присадкуватих верб.

— Це, либонь, якась пасіка буде.

За плотом не видно було ніякого домівства. Позлазили з коней і відчинили хвіртку. Це була справді пасіка. Попід плотом під остріжками стояли рядком улії, обвиті соломою. В однім куті лежали порожні улії й сухе вербове пруття, присипане грубо снігом.

— Може, знову якого мерця знайдемо? — каже Марко.

— Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.

Вони розсідлали коней, витерли віхтями і дали в мішечки пшениці. Розвели огонь і стали лагодити леговисько на ніч. Так не спали ще ніколи. Вправді, як були ще хлопцями, не раз ночували з кіньми в полі, та це було літньою порою. А тут — зима. Мороз тріщить. Небо засіяне рясно звіздами, що мерехкотять, а їх світло сипле мільйонами дорогоцінних камінчиків по замерзлому снігові. Лежачи біля огню лицем вгору, дивився Петро на ясні зорі й згадував колишнє: рідне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня і зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цілком надію, щоб вони могли Добратися до цілі своєї дороги, до Запорозької Січі. Прийдеться їм загинути в степу. Совість не давала йому супокою, що спричинив загибель нічого не повинного приятеля Петра, якому всміхалася така гарна будучність під могутньою опікою князя Острозького. Петро був іншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрії великий ліс, і туди завернули коней. Той чорний ліс був окутаний темно-синьою хмарою, більшав і поширювався в міру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист і спроможність вижити. Коні відгребають собі сухої трави з-під снігу, а звіра в лісі досить, бо не можна собі без того лісу подумати, особливо взимі.

Справді, ліс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлисті конарі високо вгору. Корчів було мало. Декуди купка тернини, ліщини або малинника, бо під тинню таких велетів годі меншій деревині вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лісу. Високо на деревах лопотіли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопці оглядалися на всі боки, шукаючи для себе догідного пристановища. Петро побачив під корчами великого цапа. Він дивився здивовано на подорожніх, неначе б хотів спитати, чого їм тут треба? Петрові прийшла добра думка в голову. Він зліз з коня, здійняв з плеча свій лук, нап’яв стрілу й став хильцем до цапа наближатися. Стріла фурнула, поціливши цапа в груди. Він підскочив угору й простягнувся мертвий.

— Буде вечеря, якої ми давно не їли.

Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далі, шукаючи місця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена ліщиною і терням…. Тут здавалося їм найліпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею ліщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорівся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м’ясо припікалося й розносило приємну воню. Тим часом коні зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопці так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них підійшов чоловік і гримнув над головою:

— А якого біса шляєтеся по моєму лісу?

Хлопці схопилися з місця, мовби хто над ними стрілив. Біля них стояв чоловік у короткій кожушині й постолах, пообвиваних ганчірками. На голові стирчала кінчаста татарська бараняча шапка. На плечах — рушниця, а за мотузяним поясом — довгий ніж.

— А ти, чоловіче, якого біса зачіпаєш поночі добрих людей та не даєш спокійно повечеряти? Це такий твій ліс, як і наш.

Петро стояв, держачи на тичці недопечене м’ясо.

— Ти, жовтодзьобе, я тобі зараз покажу, чий це ліс! — кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить відкинув тичку, вихопив із-за пояса пістоль і натягнув молоток.

— Не рушся, — гукнув, — а то далебіг уб’ю!

Старий пристав на хвилю здивований, а далі став сердечне сміятися.

— От, козаки, молодці! Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу — школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, — а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!

Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль за пояс і приблизився до старого.

— Ну, а ти чого став, як намальований? — каже старий до Марка. — Бери печеню та вінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете…

— Милості просимо до гурту!

Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.

— Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.

— Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, — каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.

— Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук — якась панська штука.

— Він птицю на льоту з лука поцілить, — прихвалював побратима Марко.

— Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.

Петро врізав ще м’яса і поклав на грань.

— То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?

— Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.

— Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.

— Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають…

— Чому ж зараз говорите: провинилися…

— Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.

За той час м’ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.

— Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.

— А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.

— Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.

Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м’яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.

— Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.

Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.

— Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.

Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.

— Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.

— Не дуже-то і нам за нею банно ‘.

— Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

— Хіба ж сюди купці заходять?

— А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.

— Які шкури?

— Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.

— А цей ліс чий?

— Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.

— Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.

— Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.

— Погоні? А звідкіля?

— З Острога, від князя…

— Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима — не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

— А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?

— От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п’ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще і другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени — по мед і овочі; весною — по шкури. Привезе мені полотна, солі, тютюну, пороху та олова, борошна на паляниці, сухарів. Чого ж мені більше треба? А коли б лихий чоловік трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вірні собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лісі гарно живеться. Ні зимою, ні літом мені не вкучиться. Взимі мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра підемо на лови, лише прилагодь багато добрих стріл, то заведу тебе в таке місце, що не жаль буде труду. А літом, то в мене так, як у божім раю, самому Адамові не було краще. Ех, коли б побачили! Як ліс стане зеленіти, як трава зацвіте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж відмолодію. Справді, тоді й людей не хочу. Навештався я по божому світу, був на возі і під возом, усячини надивився, а тепер відпочиваю та Богові милосердному дякую, що мене в той рай завів.

— Де ж ви, діду, бували?

— Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сіно на долівці. — Бував на Запорожжі, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я і в тяжкій неволі бусурменській, лише слава Богові, що не довго, бо вдалося мені втекти, поки на місце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Січі, то поспитайте старих січових дідів за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тоді я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…

— А скільки вам, діду, років буде?

— Скільки мені буде, я того не знаю, скільки мені є: вісімдесят минуло і на перший пішло.

— Молодший від нашого дідуся, — каже Марко до Петра.

— А твій дідусь хто такий?

— Далеко звідсіля, аж під Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто років, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?

— Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та не кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки козаків прийшло. А я начеб води в рот, — нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати? Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало моє тіло, а я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомін та стукітню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лічився з ран, але таки не пропав… І тоді прозвали мене Печеним.

— Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…

— Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щиріший рідного брата… Царство йому небесне! У морі потонув, а я остався.

Старий присів біля печі, порпав ціпком огонь і важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого із своїх знайомих у своїй уяві побачив…

— Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але мені здається, що в Господа милосердного є така книга, де всі люде списані і кожному приписана доля, від якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то наші запорожці нічого не бояться — що мав бути, то й буде. Козак — то так, як муха: бринить, літає, веселиться, аж поки в мед не впаде…

— Або в дьоготь, — добавив Петро.

— Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.

В хаті стало гаряче, мов у парній. Хлопці роздяглися до сорочок. Довгенько ще вніч балакали. Петро став розказувати, які тепер на світі порядки, та старий йому перебив:

— Не хочу слухати ні про людей, ні про їхні порядки, вони були і будуть все однакові, досить мені їх. Ти краще переказуй мені молитву “На сон грядущий”, а то далі забуду все.

Петро став говорити молитву, а дід повторяв за ним кожне слово.

В хаті стало тихо. Всі позасинали. На дворі інколи собаки гарчали, коли під спліток який звір приближався.

Вранці старий заварив кулешу і побудив хлопців. Вони хотіли зараз вибиратися в дорогу.

— Ого! Так мені гостину відплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Богові, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки інколи за миром божим скучаю і хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.

— Нам, діду, пильно на Січ…

— Гадаєш, що Січ он там, за оплітком, або край цього лісу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з’їсти, заки туди дістанешся.

— Хіба ж воно так далеко?

— А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете…

— А то ж як?

— А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити… я характерник… — старий став сміятися. — Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?

— Характерник — то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…

— Ось-бо то й є.

— Що з чортом знається…

— О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, і про таких я знав… А коли в мене ще останете, то і про тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.

Нічого було робити. Хлопцям стало ніяково відказуватися від тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далі, чому ж не вихіснувати хвилі. І вони осталися.

Зараз другої днини пішли на лови. Старий пішов лише з Петром, бо Марко не міг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив ні разу. Старий не міг з дива вийти. Того дня вбили кілька більших штук і з бідою дотащили їх додому.

По вечері старий порався коло добичі, знімав шкуру, чвертував і вішав в димарі м’ясо, а коли по вечері полягали, зачинали балачку.

— Діду, — каже Марко, — ви обіцяли розказати нам про характерників, я дуже цікавий почути.

— Ти собі будь цікавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловік, що не цікавий, остане до смерті дурнем. Але ти ніколи не кажи, що ти на що-небудь цікавий. Ти або слухай, що другі говорять, і на вус мотай, або питай політичне так, щоб ніхто не знав, куди ти міриш. Розумний чоловік, та ще й козак, куди-інде мірить, а поцілить там, де ніхто того не сподівався.

— Спасибі, діду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обіцяв, а то завтра ні одного звіра не поцілю. Буду мірити в оленя, а поцілю в дерево…

— От і не говори! Хіба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрілецька слава? Та вже досить, що обіцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…

У мій час жив на Запорожжі характерник — старий Артем Похожий. Ніхто не знав, скільки йому літ, бо він раз показував себе старим, столітнім, дідуганом, а другий раз — молодцем, хоч під вінець ставай. Від других запорожців держався осторонь, усіх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так віднехочу кинув кілька слів та й замовк. Всі його поважали і боялися. Старшина поважала його тому, що ніхто так не порадив, так діла не повернув, як Артем. А на язик з ним було піти дуже небезпечно, бо відрубав, мов сокирою. При тім був він неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе і несе, як ягня. Піднесе на плечах гармату з колесами, то нічого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то він і оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гірш татарина. Раз якось наскочив татарський загін на наші степи і зайняв табунець козацьких коней. А тоді якраз коней нам було треба, бо у похід ладились. Татари захопили і кількох молодиків, що коней пильнували. Дізнався про те Артем, і, не говорячи нікому ні слова, сів на коня, і поїхав. Кошовий навіть погоні не посилав, бо ті, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але він скорше приїхав до Перекопу і тут вижидав кримців. Це все розказували опісля ті піймані хлопці. Кримці такі раді, женуть добичу і ясир, аж тут на дорозі стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися і його обступили. Йому якраз треба було мати їх всіх у купі, щоб не розбігалися. Тоді він миттю скинув татарську шапку, відкинув сиву бороду — вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгі козацькі вуси показалися. З-під поли витягнув кусень довгого заліза. Говорили опісля хлопці, що вдвох ледве то залізо піднесли. Тоді як зачне бити, кого попав по спині, то так і переломив хребет, а кому по голові достанеться, то й мізок зараз на верха. Усіх побив. Тоді порозв’язував хлопців, закурив люльку та й каже: “Ну, хлопці, пора нам додому”.

І утрьох пригнали табун коней додому. І гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого діла? Ні. Махнув рукою, начеб він лише муху забив.

А раз його ляхи піймали. Намотлошив він тих панів-драгунів, чи як там вони називаються, а опісля став та й ні вусом не моргне. В нас усіх і дух завмер, бо він нам тоді ватажкував. Ну, не оборонимо, як він сам себе не оборонить, — пропало. Кожний втікає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в’яжуть Артема, але він за кожним разом, як його в’яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всі мотузи потріскають, мов те павутиння. В’яжуть знову, а він — те саме. Ми з комишів дивимось, що воно буде. За третім чи четвертим разом він вже — нічого. Стоїть зв’язаний, як вівця. Його повели — такий смирненький, що годі. Що сталося? Чи так знемігся? А вони такі раді, вигукують та веселяться. Неодмінно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночі, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: “Хлопці, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет”.

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з’явилася, а то сам Артем стоїть, як і перше; люлька в зубах, а шабля в руці.

Повів нас опісля вночі на ворожий обоз… Господи, що там тоді за бенкет був!.. Усіх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тоді Артем каже: “Ходіть, хлопці, покажу вам, кого то вороги замість мене піймали”.

Приходимо поміж обозові вози, а там — до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубім ланцюгу прив’язаний цап.

— Що, що?

— Ну кажу вам — цап. Гадаємо собі, воно ж і правда, що Артем, бо хіба ж цапа в’яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

— Може, він з чортом знався? — каже Марко.

— Гріх тобі, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловік, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, і Пречиста йому в усіх пригодах помагала…

Такі балачки й оповідання вели вони кожного вечора.

Петрові таке життя в лісній пустелі дуже подобалося, і радо був би тут посидів до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Він просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далі. І Петро дав наклонитися.

П’ятого дня заговорив до діда:

— Нам, діду, пильно на Січ.

— Останьте ще трохи, — просив Онисько, — хіба вам у мене зле?

— Нам пильно.

— Та воно небезпечно тепер їхати,— мороз пустив, буде сніг, а може, й метелиця. Пам’ятайте, що тут довкруги нема ніякої оселі, ніякого захисту, та ще як із шляху зіб’єтесь, то пропадете.

— А весною, як води порозливають, а опісля, як татарва рушиться, ще небезпечніше буде.

— Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив’яжу.

Другого дня вранці попрощались із старим, подякували за хліб-сіль і поїхали.

Старий дав їм багато харчів на дорогу, нав’язав сіна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рідних синів, розповів їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, він зняв з стіни ікону богородиці і благословив їх у дорогу, достоту так, як дід Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

— Поклоніться від старого Ониська матері Січі та Дніпрові-Словутиці, і мене пом’яніть у ваших молитвах!

— Оставайте здорові, діду!

Зразу їхали лісом, поки знову не опинилися в чистому полі без краю.

— Жаль мені цього зимівника, та й старого діда. Ти завважав, що він прощав нас так, як наш дідусь?

— Його благословення піде вслід за нами, — каже Петро, — бо він богобоязливий, праведний чоловік.

— Коли б я почував себе безпечним, я увесь вік звідсіля не рушився б. Так тут гарно жити…

— Добре так жити старому, що вже покінчив зі світом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у світ, між людей розуму добути та слави нажити. Старі люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вірить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, інакше не може бути, бо світ звівся б нінащо. Старий Онисько лишається в своєму лісі при пасіці, бо він уже своє відробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за піччю. Ми призначені до діла, до слави…

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив’яними хмарами. Чути було у воздусі вологість. Сонця не видно стало. Довкруги стало темніти. А далі почав падати грубими пластами сніг. Зразу рідко, а відтак щораз густіше. Хлопці нагодували коней, перекусили, що було в торбі, і поспішали щосили далі. Онисько розповів їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Сніг падав щораз густіше, а далі завелася хуртовина. Мело снігом з усіх боків, що на кілька кроків нічого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарешті простогнав Марко:

— Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снігу загинемо.

— Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва із дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один і другий, знайдемо ще…

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снігу нападало багато. Коні cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.

— Мені страшно пече рана, — говорив Марко, — до сідла обтер…. Може би, ліпше пішки йти?

— Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.

— Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.

— Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.

Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.

— Петре!

— А що?

— Чи ти пам’ятаєш наші Кульчиці?

— Як таке можна забути?

— Я вже там ніколи не буду… — і він зітхнув важко.

— Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.

— Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг… Гм… Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав… він таки мене кличе, їй-богу!

— Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.

— Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.

— Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! — жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.

Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.

— Ти, Марку, нездужаєш…

— Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

— Певно, що маю… Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.

— Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

— Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

— Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити…

— Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

— Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити… А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.

— Пропало! — крикнув Марко в передсмертній розпуці. — Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.

— Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.

Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.

— Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.

В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.

— Ет, може й так бути, сідай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

— Лиши мене, Петре, тут; мені так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу біля того бідного коня й трохи продрімаюся… А ти… Ти втікай звідсіля, бо тут смерть!

Він скрикнув ті слова якимсь нелюдським страшним голосом: “Втікай!”

— Марку, я старший, мене маєш слухати — говорив твердо Петро. — Зараз сідай на коня!

Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.

На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.

— Не можу далі й кроком рушитися, — говорив Марко, сідаючи в снігу. — Лиши мене тут.

— Не лишу, — говорив завзято Петро, — пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі…

— Не хочу… Я останусь тут, а ти втікай.

— Мусиш! Чув? Я приказую!

Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.

— Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому — голос собак. Та ні, воно справді так…

— Марку, чи ти чуєш що?

— Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже відпочив і піду сам.

Маркові справді прибуло сили. Держачися за руки, поспішали щомога далі на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразніше помимо виття вихру.

— Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радій, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж — людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.

Петро став гукати з цілої сили:

— Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради Бога!

— Я тут трохи приляжу, та й відпочину… Мені дуже спати хочеться.

— Не можна тепер спати, — крикнув сердито Петро. — Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:

— Пугу! Пугу!

— Христа ради, пустіть, бо загинемо.

— Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

— Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери… Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хворий…

— Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.

Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.

Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.

— Стій, дурню, — кричав той чоловік, — не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.

Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев’яний міст півперек рова.

— Тепер ходи!

— Не можу, товариш зімлів, поможіть!

Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.

— А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

— Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

— То ти його ніс? Ну, ну…

— Годі було побратима в біді лишати…

— А лука-то таки не кинув.

Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату…

Були врятовані.

Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв’язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.

Марко відітхнув важко й створив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

— Твій товариш хворий, його треба довший час лічити…

— Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.

— Як Бог схоче, то видужає.

Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:

— Петре, де ми тепер?

— У добрих людей, парубче, — каже козак.

На те Петро:

— Ми подорожні козаки, в степу заблудили…

— Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.

— Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

— Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба — молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. В першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами — довгі дерев’яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні — образи в золочених рамах. Понад вікнами — на цілу довготу стіни полиця, а на ній — різна посудина: дерев’яна, мідяна, а то й срібна — миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келепи, ножі, все багато сріблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.

В другій кімнаті стояла велика піч на хліб з грубкою для тепла і з припічками, на яких можна було спати. Під стіною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кімната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував Богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за “путешествуючих”.

І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися…

ХІІ

Марко став спросоння балакати:

— Господи, я ж не хотів того… я… не хотів його вбити.. раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповинні побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости мені гріха в передсмертній годині! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мій гріх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти ні в чому не повинен… ти втікай мерщій, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справді побачив смерть з косою.

— Дідусю, ой, дідусь прийшли, — говорив, мов врадувана мала дитина. — Йду вже, дідусю, йду зараз… Тільки з Петром попрощаюся… Дідусю, — говорив крізь плач, — я нічого не винен, я вікон ректорові не вибивав, бігме Боже! Дідусеньку, чи далека нам дорога на той світ?.. До Господа небесного… Не лишай мене самого… я дуже боюся…

— З ним щось недобре, — говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвітив свічку. Марко сидів на печі. У нього горіли очі, усе лице було, мов у полум’ї. Розкидав руками й безупинно балакав уривані слова.

Козак прийшов до нього й обмацав голову й тіло. Марко його не видів.

Хазяїн закликав Максима, що спав на лаві:

— Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зілля треба заварити.

В тій хвилі Марко крикнув:

— Вже йду! — й скочив з печі в обійми Максима, що його придержав.

— Покладь його на мою постелю.

Пішов хазяїн, приніс липового цвіту, кинув у кипучий глечик і всипав патоки.

Марко не давався Максимові:

— Гайдуки, голубчики, пустіть мене, не віддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Він страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимові та заспокоював:

— Не бійсь, синку, нічого тобі гайдуки не зроблять, ти в безпечнім місці між козаками.

Коли діткнулися болючого місця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горі спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого місця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було відмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

— Здорово вибили, чортові сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пішов до комори, приніс якогось сушеного листя, яке розмочив у воді. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям і обв’язав. Тепер обернули Марка і посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

— Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервоніли. Він жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Від того хворий начеб прочуняв. Дивився на всіх наляканими очима:

— Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

— Твій Петро спить, і ти проспися, ти безпечний, ніхто не рушить тебе, і гайдуків не бійся, бо ти між добрими людьми, що тебе не зрадять і нікому не видадуть…

Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову і груди.

Марко дихав важко й заснув.

Хазяїн просидів коло нього усю ніч, зміняючи полотенця. Максим куняв на лаві, далі приліг і захріп.

А надворі не вгавала завірюха.

Вихор вив та свистів на всі тони, бив об стіну снігом. Достоту чортяче весілля завелось там, надворі…

Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Він спав спокійно. Петро прокинувся аж коло полудня.

Перше його слово, як не побачив біля себе товариша, було:

— А Марко де?

— На моїй лежанці. Добре ти спав, хлопче?

Петро зліз з печі й приступив до Марка:

— Що з ним, батьку?

— Нічого, подужає, нехай лише зіпріє добре. Ми його зараз на піч перенесемо та добре кожухами вкриємо.

Перенесли його на піч, у якій горів огонь, наче під хліб.

— Тепер мені розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?

— Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозі в снігу заблукались, з шляху збилися.

— А ви ж знали шлях на Запорожжя?

— Кожна дорога веде на Запорожжя…

— Те-те-те… Як не вмієш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть біг. З Острога не туди на Січ дорога. Не козаки ви, а школярі, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.

— З острога? — питає наляканий Петро. Йому вже тоді ніяково було, як хазяїн назвав його по імені. Звідкіля він те все знає?

— З Острога? — питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твій товариш був суджений в школі за те, що вибив ректорові вікна, хоч він того не зробив. За це вибили його дуже болюче різками. А опісля він спересердя вдарив брехуна і вбив відразу. Через те ви перевдяглися за козаків і втекли в світ навмання, міркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали між буржацьку орду. Тоді було б вам Запорожжя. На щастя ваше, — так вже вам Пречиста Діва помогла, — ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амінь. Бо кого степова зима візьме в свої обійми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не міг з дива вийти, звідки хазяїн те все знає. Хіба ж тут були вже княжі гінці і все розповіли, та ще й піймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, і став благати:

— Батеньку рідний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй наші молоді голови! Мій побратим нічого не винен, він лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довіку вам служити буду, лише захистіть нас, сховайте в себе.

— Ех ти, зелене, дурне! Хіба ж я княжий гончий, щоб втікачів ловити? Знай мене: я сотник Запорозького війська, Іван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубівка. Хто попав під мій покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.

— Та коли б сюди наспіла княжа погоня, гайдуки, так…

— Начхати мені на твого князя і його гайдуків. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скільки разів собі зуби вищербила, не візьмуть і княжі гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив і поцілував сотника в руку. Він цілком заспокоївся та й питає:

— Пане сотнику, звідкіля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цікаво.

— Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твій брат виговорив у гарячці цілу вашу історію.

— Він не брат мені, тільки побратим.

— То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його ніс на плечах?

— Коні нам попадали, годі було його в степу оставляти на певну смерть…

— Гарно, синку! Люблю за це і давай хай тебе поцілую, як твій батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утікав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лічив, та й вилічив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тоді з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. — Сотник обняв і поцілував Петра в голову. — Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печі, є глечик з завареним зіллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мій козацький реєстр заведу.

— Я — Петро Конашевич, а мій побратим — Марко Жмайло-Кульчицький.

— Невже ж! — скрикнув врадуваний сотник. — Ви, певно, з-під Самбора?

— Так, справді.

— Петро Жмайло товаришував зі мною на Січі. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблі мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

— Це був рідний стрий оцього Марка.

— От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опісля товаришами.

— А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

— Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи мені, звідкіля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

— Це подарував мені князь, як вернув з походу на Косинського.

— Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тій хвилі Марко підвівся й сів на печі. Він дивився кудись широко відкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

— Марку! Голубе мій! Ми безпечні, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пізнав товариша. Як Петро наблизився до нього, він відтрутив його з цілої сили:

— Геть від мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до гріха, я ще одного не спокутував… — Марко кричав.

Надійшов сотник.

— Він іще в гарячці, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зіллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев’язати рану.

— От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була більша, як зразу. Місцями повідпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пішов з Петром через сіни до куреня обідати.

Курінь — то була простора кімната, на яких сто людей. Стіни були городжені з хворосту й обмазані глиною. Попід стінами стояли лежанки, а насередині, на гаку, висів чималий казан, з якого йшла густа пара. Під казаном горів огонь. Дим виходив димарем угору, аж під стріху. На стінах висіла козацька зброя. На почесній стіні висіла ікона Покрова, а під нею горіла на срібнім ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стіл, а по обох боках — лави.

Петро такого ще не бачив. Він не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже:

— Прийміть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки підходили з дерев’яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сідав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска і для Петра. Сотник сів на почесному місці. Відтак стукнув до стола і всі повставали. Сотник проговорив голосно: “Отче наш”, перехрестив тричі стіл і тоді всі посідали. У Петра не було ложки.

— Їж, товаришу, — глузували козаки. Петро добув ножика, відкроїв кусок хліба й зробив собі ложку.

— От бачите, що вміє собі дати раду.

— Коли б мені роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

— Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий ніж, — каже сотник.

По обіді пішов сотник спочивати, а Петро остався і знайомився з козаками.

На стіні висіла бандура.

— Чи можна взяти? — питає Петро.

— Як вмієш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурі в бурсі. Пристроїв інструмент і вдарив по струнах. Зразу “пробував пальців”, а відтак заграв дрібненького, що аж жижки скакали.

— Ось мистець! — говорили козаки, обступивши його довкруги. Далі стали притупцювати і вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попріли.

Тепер вдарив кілька акордів і заспівав думу. Голос у нього був гарний, дзвінкий та сильний. Усіх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собі дух. У курені стало тихо-тихесенько. За тим пішла друга пісня, як батько виправляв сина в похід, як сестра виводить братові коня вороного, а мати-жалібниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дістається в турецьку неволю…

Так усі заслухались, що не бачили, як ввійшов у курінь сотник і став позаду інших.

Петро скінчив сильними акордами бандури.

— Бог тебе прислав сюди, сину, — каже сотник і поцілував його в голову, — такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хліба в бурсі. Спасибі, що розважив душу та повеселив. А що, хлопці, раді з нового товариша?

— Дуже раді! Хай здоровий буде

— Хваліть, та не перехвалюйте, — обізвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дідуган. Він шелепів тому, що в нього зубів не було. Був дуже строгий і злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотів, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як “Отче наш”. Розумів добре всі козацькі й татарські хитрощі й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м’якого серця й на вискоки молоді дививсь крізь пальці. Найбільше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголів і не дає їх вивести на добрих козаків. На Петра дивився він спідлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.

— Хваліть, та не перехвалюйте, — повторив ще раз Касян. — Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблі, а не в бандурі.

Така бесіда всім не подобалась, бо Петро всіх взяв за серце, та ніхто не посмів старому противитись. Навіть сотник скривився на це, та не казав нічого, лише махнув рукою.

Петро показував, що цього не бере собі до серця, та, щоби звернути бесіду в інший бік, каже:

— Товариші, а дайте мені кусок доброго дерева та й того кривого ножа, — я собі витешу ложку, бо не буде чим вечері їсти.

Петро сів на лавці й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.

Сотник оглянув і каже:

— Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пішла по руках, аж дійшла до Касяна. Йому вона не подобалась.

— Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.

— Годі, батьку! В кого нема в роті зубів, то може там і волами заїхати, а в мене поміж здорові зуби велика ложка не влізла б.

Касян аж закипів зі злості. Всі пізнали, що Петро б’є до його беззубого рота, й раді були, що старому хрінові так відрубав.

Старий не знав, що відповісти, й зараз вийшов з куреня.

— Чого він такий злючий, усе йому невлад.

— Він такої вдачі, та при тім добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.

— То лише тоді, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний, побачите.

Марко приходив помалу до себе. Дуже підупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попід руку. За той час Петро мав нагоду пізнати цілу редуту й порядок, який тут заведено.

Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубівкою, була одна з тих, які козацтво ставило на пограниччі земель татарської орди. Вони мали на меті не лише зорити за рухами татар, але ще в разі татарського набігу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано із Запорозької Січі відділи запорожців, які змінялися.

З Чубівкою було інакше. Тут засів запорозький сотник Іван Чуб. Він її побудував, і випосажив у всі потреби, і не хотів звідсіля рушатися. Навпаки, він завів тут козацьку школу на подобу Січі. Сюди приходили молоді люде, хто мав охоту козакувати, й тут під умілою рукою сотника, під умілою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжніми козаками.

Таких вишколених у воєнному ремеслі людей посилав сотник від часу до часу на Січ з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Січ не як новик, а як козак-товариш.

Чубівка лежала на правому березі Синюхи, що впливала до Бога. То був чотирикутник, окопаний із трьох боків високим валом. З четвертого боку притикала вона до великого лісу. З того боку була забезпечена ровами, засіками, вовчими долами і такими іншими штуками. В потребі можна було випустити з недалекої Синюхи воду, а тоді цілий простір між лісом і редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди дорога в редуту, понастромлювано на краю лісу на тичках черепи з татарських голів.

На двох рогах валів редути стояли наріжники, де містились по дві гармати. Вали були порослі терниною і дикою рожею, а на верху дубові палісади з дірами до стріляння. Навкруги валів був широкий рів, а в ньому застромлені кінчасті коли. Хто в той рів упав, мусив застромитися на палі. В редуту вело двоє воріт з противних боків, з мостами до підношення на ланцюгах. У ворота заходилося попід земляний вал.

Редута виглядала зверху, мов який ліс.

Всередині стояла хата сотника з приліпленим до неї куренем. Хата була широка, присадкувата. Крім тих двох кімнат, які вже знаємо, була тут і комора, від якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його вірний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося в таємний хідник глибоко і далеко попід землю — геть аж до лісу серед великої гущавини. Коли б у редуті неможливо було вдержатися, то можна було втекти тим льохом у ліс, а тоді поминай, як звали.

У самих валах, довкруги невеликого майдану, містилися будинки й стайні та склади на хліб і пашню, бо Чуб завів своє хазяйство. Зараз за редутою, по другу сторону ріки, були розлогі поля з усяким хлібом і пасовиська для товару й коней.

В редуті був військовий січовий порядок. Були поготівля й сторожі. Як лише сторожний козак помічав небезпеку — давав умовлений знак. Тоді робітники утікали з поля, скотарі й конюхи заганяли товар і коні всередину редути. Підносили міст і зачиняли ворота. Ця редута стояла близько буджацької орди, й частенько стрічала непроханих гостей оловом.

Згадати б ще, що крім хати всі будівлі були вкриті землею, й ніяким способом не можна їх було іззовні підпалити.

Ніхто тут не дармував і не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так, стрінувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.

Сотник Іван Чуб, чоловік п’ятдесяти років, невеликого росту і кремезний, довгі роки працював і думав над тим, як свою редуту зробити нездобутою. Завжди щось уліпшував і щось нового додавав. Його зброївня мала всього подостатком, а хліба, солоної риби, в’яленого м’яса, меду, було стільки, що можна було перетримати облогу цілий рік, коли не більше.

Слава Чубової школи розходилась по цілій околиці. Охотників було стільки, що сотник не міг вибрати, бо більше, як стокілька людей не хотів приймати.

Касян завів такий порядок, що одні йшли до хазяйської роботи, других вправляв у воєннім ремеслі: вчились їздити на коні, стріляти в ціль, поводитися з гарматою. Так було щодень. В неділю і свята спочивали, читали Святе письмо тощо.

Крім людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кілька. То була незвичайна порода собак сильних, розумних і чуйних. Такий пес заїдав на смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нічого не робили. За ворогів вважали самих татар.

Сам сотник, славний низовий лицар, був м’якої вдачі. Хотів, щоби кожному було добре. Любив поговорити і пожартувати, і для того може би не вспів завести воєнної карності, якби не старий Касян. Той завжди дивився на всіх бісом, був непривітний, воркотун і дуже строгий до себе і других. Ті супротивні вдачі двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян починав воркотіти, то сотник тільки махав руками і втікав у світлицю. Касянові було все вільно. Зате ніхто так не їздив на коні, хоч би який дикий, ніхто так у ціль не потрапив, ніхто так роз’їзду не провадив, язика не дістав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже його боялися, але поважали його за його лицарські прикмети. Відважний, що самого чорта б не злякався. Не завагався б піти до самого Царгорода і висмикати султанові бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний йому підчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося і голову покласти.

Тому-то з Чубової редути виходили славні лицарі, і на Січі мали велику пошану. Наші кульчичане попали сюди взимі. В цю пору не виїздили роз’їзди.

Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збіжжя, мололи борошно, заходили товар і ходили на лови в ліс. Робили припаси на літо.

Увечері сходилися всі в курінь: і тут не було теж без роботи. А при тім співали пісень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всі слухали, хто стругав дещо, кравці шили, ткачі ткали полотно або сукно — ніхто не був без діла. Сюди заходив і сотник. Аж дядько Касян вийшов на двір, поглянув на зорі, а коли пізня пора була, кричав з порога:

— Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, відмовляв молитву і лягав на лежанку.

Наші новики мусили вчитися кінної їзди. Коли перший раз посідали на коней, то ціла громада аж за боки бралась зі сміху.

— От жаби! У козацтво преться, а на коні сидить, мов гуска на вербі. От вчені! На бандурі грає, а до коня треба його прив’язати. Татарин тільки дмухне, вже тебе нема.

— Та не сердься так, дядьку, поки б він мене здув, то я його дмухну стрілою — каже Петро.

— Ов, хвали мене, роте, бо тебе розірву.

— Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу піти об заклад, що поцілю в місце, де мені наперед прикажете.

— З дурнями не закладаюся, — воркнув Касян.

— Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще інших.

На те каже сотник:

— Добре, я піду з тобою об заклад, коли поцілиш в оці двері.

— Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колісце, а я потрафлю звідсіля десять разів.

— Ти, мудрагелю, глумишся з мене, — каже сердитий Касян. — Я залежуся з тобою, але так, що на десять разів не поцілиш ані разу, вчищу тобі десять прутів на спину оцією рукою.

— То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять разів скільки разів поцілю, стільки ж би вам, дядьку, прийшлося хіба від мене відібрати прутів на спину.

— Ех, то язиката шельма, — сказав Касян.

— Ні, я закладаюсь направду, — говорив сотник. — Що ставиш?

— Ставлю червінця, бо більше не маю.

— А я ставлю коня, якого собі сам вибереш.

— Мені краще кожух придався би, бо мій десь у снігу пропав.

— Хай буде за першим разом кожух, за другим кінь, за третім шабля.

— Отже, до трьох разів. Та ба, у мене лук є, та стріли пропали. Товариші, напишіть на дверях колісце, таке завбільшки чоловічої голови.

Сталося це миттю, бо всі були дуже цікаві. Петро вийняв червінця і дав Касянові на руки.

Петро приніс свій лук, подали йому три стріли.

— Ні, — каже сотник, — давай десять. Заклад був, що на десять стріл має три рази втрапити.

Петро поставився. Перші три стріли попали в колісце, одна при другій.

— Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собі коня. Будуть з тебе люде. Касяне, віддай йому червінця.

А Петро каже:

— На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собі раду.

— Не так, хлопче, тобі два коні належиться, бо ти три річі виграв.

— Коли ласка, то цей кінь буде для мого побратима Марка.

— Ні, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що він уміє?

— Вміє Жмайлову штуку на шаблі, — підхопив Петро, — тільки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тій недузі.

— Я попробую, — каже Марко.

— Виступай котрий! — говорив Чуб.

Знайшовся охотник. Принесли шаблі, а Марко показав таку саму штуку, як тоді в бурсі.

— Далебі, Жмайло, — говорив врадуваний сотник. — Пізнати птицю, з якого гнізда. Марку, йди вибирай і собі коня. Будеш мати й кожух новенький.

Касян пішов з хлопцями до стайні. Старий говорив:

— Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарстві незнайко, так бачу, що ні… Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на коні їздиться.

Довкруги редути в степу стільки напало снігу, що не можна було туди на коні пускатися. Коні западали по груди й не хотіли йти. Треба було їздити всередині редути по майдані, звідки сніг відгорнули.

Касян вчив хлопців щодня, й був з них вдоволений, хоч ніколи не переставав воркотіти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всі й любив їх сотник, Касян ні в чому не змінився й так строго й суворо поводився з ними, як і з іншими.

ХІІІ

Зараз по Йордані заповів Касян лови в великім Чубовім лісі. Такі лови відбувалися кілька разів зимою, а то інколи й літом. Козаки готувались на це, як на яке свято. В лісі було повно звіра, і то грубшого. Були тут цілі стада оленів, цапів, диких кабанів, можна було стрінутися з ведмедем і диким котом. На тих звірів полювали хіба лише взимку, бо їх ловлено задля хутра, яке відтак сотник продавав приїзним купцям.

Як лише стало на світ заноситися, Касян поділив козаків на гуртки й порозсилав на призначені місця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики мали остатись в редуті, а це дуже не подобалося Петрові. Він зайшов до сотника й каже:

— Пане сотнику, невже ж і я мушу остатись в редуті? А мені б так хотілося попробувати мого лука. Вже більше двох літ його маю, та лише раз довелось мені застрелити цапа, як ми з Острога втікали.

— Лук — то заслаба зброя на грубшого звіра. Добре, ти підеш з нами на лови, але візьми рушницю. Там можеш і з кабаном стрінутися.

— Кабанові теж дам ради з лука.

Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пішли на лови. Марко взяв рушницю, а Петро таки пішов з луком, узявши двадцять добрих вибираних стріл

Зі сходом сонця були вже всі в лісі. Снігу було повище колін. Зверху він трохи примерз, однак не так, щоб чоловік наверху вдержався. Як поставали на місцях, Касян заграв у сурму і розпочались лови. Козаки з другого боку стали викрикувати. Вони звіра полошили і наганяли на стрільців.

Петро стояв під грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далі — сотник, а з другого боку — Касян.

На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловіка, він став, потряс своїми великими рогами і став фучати. Петро побачив щось такого, чого дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушниці, лише невеликий ніж. І по-мистецьки він тим ножем орудував. Відвів праву руку назад і викинув ніж, котрий улучив оленеві в самі груди. Олень підвівсь на задні ноги вгору, заричав страшно і повалився на землю. Тепер підступив до неживого оленя, вийняв ножа і обтер його об шерсть звіра. “От такої штуки навчитися б; це краще, чим мій лук”, — подумав Петро, але в тій хвилі, порючи великою головою сніг на всі боки, йшов на Петра великий кабан. Він фучав люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап’яв лук і вижидав хвилі, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан ступав щораз далі. Окружився цілий сніговим порохом, начеб у хмарі. Петро скрикнув, і кабан справді подався вбік. Тепер прицілився Петро і випустив стрілу. Вона поцілила кабана під лопатку. Кабан підскочив угору і лише тепер побачив свого ворога. Стріла стирчала йому в боці, і він кинувся в сторону Петра.

— Втікай на дерево, — кричав Касян, біжачи з усієї сили з ножем. Та вже було запізно. Кабан вдарив рилом Петра і підкинув вгору. Петро впав на землю. Здавалося, що йому буде амінь. Сотник і Марко аж скрикнули і стали щосили бігти на підмогу.

— Пропав хлопець! — крикнув, бо саме тоді скочив кабан на Петра, який не міг видобутись із снігу. В ту хвилю надбіг Касян. Надлюдською силою піймав кабана за оба уха. Ножа держав у роті. Кабан виривавсь з усієї сили, намагаючись зачепити іклом. Та Касян держав його своїми жилавими руками, мов кліщами. Відтак виждав хвилю, вихопив правою рукою ніж з губи і штовхнув кабана під ребро, в саме серце. Кабан захарчав і повалився на землю неживий. Позбігалися на те диво інші козаки, що стояли близько. Ніхто навіть не прочував, щоб у того старого сухого козака стільки сили взялося, бо, говорили всі, легше вола за роги повалити на землю, чим кабана вдержати за вуха.

Касян віддихав тяжко, обтираючи одежу з крові. Петро встав на ноги, приступив до Касяна і поцілував його в руку. Те саме зробив і Марко, котрий гірше налякався, як Петро і трясся, мов у лихорадці.

— Чей же хоч раз признаєшся, — каже Касян до Петра, — що лук не на дика. Був би тобі тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На місця! — крикнув на козаків. Усі порозходилися.

Лови пішли далі. Петрові пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.

На сотника вийшов дик, і він його відразу положив з рушниці. Стріл загудів по лісі. За тим почулось ще кілька стрілів. В другім кінці дались чути крики. Туди побігли всі й застали таке, що кілька козаків із собаками обступили ведмедя. Пси присікалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки сміялися та радились, як до нього взятися. Ведмідь певно не втече. Один хотів стріляти з рушниці, та інші не дали.

— Підожди, Охріме, шкода псувати; ану хто піде на нього з ножем? Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.

— Підождіть, я піду, — говорив молодий кремезний козак. Він скинув рукав кожуха з правої руки. Підступив до ведмедя, який стояв на задніх ногах, а передніми обганявся від собак, мов здоровий хлоп. Побачивши нового ворога, не зважав уже на собак і пустився, ревучи люто, на козака. У нього був отворений червоний рот з білими зубами. Козак миттю впхав ведмедеві в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому ніж у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетіла шапка, бо ведмідь був би його зачепив за пошиття.

— Козак з тебе, Панасе! Далебі юнак.

З противного боку надійшла партія козаків, що робила галас у лісі. Лови скінчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли два кабани, ведмедя, два олені, кілька цапів і лисів.

Того дня не було іншої бесіди, як про лови. Всі дивилися на старого осавула з пошаною. А він анічичирк. Знову сердитий воркотун дивився на всіх бісом. Коли зійшлися увечері до куреня, пішла розмова за сьогоднішні лови.

— Воно пішло б було краще, коли б менше снігу було… Як тут ловити, як треба по пояс в снігу бродити?..

— Тут ще у вас не великі сніги бувають, а там, у нас, на Поліссі, то як звалить сніг, то так занесе хати, що треба людей лопатами відгрібати.

— От не говори так, я такого снігу ще не бачив, щоб хату цілу засипав.

— А я такий сніг бачив, що не то хату, а ратушеві вежу засипало, — каже Петро.

— Як? До верху?

— До самої шпички тої, що на вершку вежі поставлена.

— Це вже неправда.

— Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборі падав сніг, більше як місяць безупинно. Старі люде не пам’ятали такого, й декому здавалося, що господь хоче заморити світ потопою зі снігу. Нанесло стільки, навіяло, що засипало ціле місто, а з ратушевої вежі сама шпичка осталася. В той поганий час випала одному шляхтичеві в Кульчицях потреба до Самбора. Осідлав коня, закурив люльку і їде. Байдуже йому. Переїхав Дністер, дивиться, а міста немає, лише величезна гора снігу. Що робити? Місто буде під тою сніговою горою, під землею не провалилося, їде він далі, сніг примерз, кінь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати. Дивиться, а на середині стоїть шпичка з ратуші. “Ну, слава богу, що я не заблудив”. Прив’язав він коня до тої шпички, а далі, як стане порпатися вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого міщанина, в якого полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвітило боже сонечко, подув теплий вітрець і сніг геть стаяв та поплив у ріку. Виходить шляхтич той на ринок, а його коник висить у воздусі на тій шпичці та хвостом від бджіл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає пахолкові городському золотого, щоби виліз на вежу і коня відрізав. Пахолок поліз, як різне ножем по уздениці, а кінь бебех униз.

— Забився?

— Куди там! Шляхтич наставив шапку, і кінь попав йому в саму середину.

— Ха-ха-ха-ха! — стали усі реготати. Касян не вдержав своєї поваги і реготався з іншими.

— Здорово ти брешеш, небоже, та скажи мені, звідкіля там бджоли взялися?

— Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на вежі кілька пнів бджіл, котрі якраз тоді зароїлися.

Тоді настав ще більший регіт, аж стіни куреня тріщали. Старий Касян поплескав його по плечі та й каже:

— З тебе характерник вийде, лише не берись більше в кабана стрілою стріляти. Не жаль мені, що тебе сьогодні з біди вирятував. Я ще зроду так не сміявся, як сьогодні. Спасибі, що душу розвеселив.

— Розкажи ще що, Петре, далебі! — говорили козаки.

— Вже пізня пора, і дядько Касян нажене нас спати.

— Сьогодні-то й дядько Касян нічого не скаже.

Касян не говорив нічого. Підпер обома руками свою стару голову і важко задумався.

— Коли так, то слухайте, — каже Петро. — Говорив я за сніг, тепер розкажу вам за воду, бо сніг і вода — то одне. Слухайте. У нас є ріка Дністер. Вона дуже химерна. Є ріки поважні, от наш Дніпро-Словутиця, якого я, нігде правди діти, зроду не бачив. Він поважний, статечний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вік довгий. Дніпро пливе з повагою до моря, як необережного кого на собі зловить, то не пустить, але щоб він аж на берег виходив і людей або кого ловив, — то ні. А наш Дністер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег і хапає що попало, коли не чоловіка, то скота, то бодай віхоть соломи, аби лише з порожніми руками до моря не плисти. Він собі дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а він знову останками з камінцями бавиться, та й муркоче, наче кіт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною більше води, і давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вірменський купець воли у Краків чи Львів — не знаю. Дністер якраз розгулявся і всі воли йому забрав, як через річку їх переганяли. Вірменин переходив кладкою, і його забрало. З тяжкою бідою чепивсь мотуза, що йому підкинули, і він вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до поблизького панського двора. А в тім дворі чорт завів своє володіння й коверзував по ночах так, що ніхто не міг видержати. Знайшлись смільчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранці без голови.

Про те знав той вірменин, але не міг нічого говорити, бо сливе живий був. Про ту ніч страшну розказував він сам мені ось як: “Зразу, — каже, — я заснув і прокинувся аж десь коло опівночі, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж мені було робити інше, як молитися? Бо я так задеревів зі страху, що ні ногою, ні рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз біля вікна, то знову біля дверей, то десь в печі. А я молюся, та душу господові поручаю. Чортяки сходяться з різних боків. Говорю всі молитви, вже й “Вірую” проговорив, а воно вже мені під подушкою свистить. Мені виступає зимний піт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще “Ослаби, остави”, і якраз господові душу віддати… Не договорив я ще половини… слухаю, а то мені так в носі свистить…”

Знову настав страшний регіт. Дядько Касян відвів руку від голови, і сам за боки держався від сміху.

А Петро замовк і ні вусиком не моргне.

Касян підступив до Петра, поцілував його в голову і каже:

— Спасибі, синку, стократ спасибі! Давно я, дуже давно не сміявся, здавалось, що й забув сміятися, аж ти мене розвеселив.

— Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й сміятися забули? — питали осмілені тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

— Діти мої любі, не дивуйтеся мені, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на віки вічні розбратався і зі сміхом, і з веселістю. І я був молодий і веселий, і до мене світ божий усміхався. І радів світом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голівку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

— Та розкажіть нам, дядечку, будь ласка, — говорили молоді козаки, цілуючи старого по руках. Старий знову задумався і не говорив нічого.

— Я молодо оженився. Зажили ми з жінкою молодою в одній балці. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статків, що більше собі і не бажали. Було у нас двоє діточок. Донечка Настя, семи літ, і п’ятилітній хлопчик Івась.

Наслав на нас чорт загін татарський. Хто знає, звідкіля він прийшов, бо мій зимівник не був при шляху, і добре був закритий у гущавині. Наскочили нас ненадійно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацідив татарин ломакою по голові. Я впав без пам’яті на землю і не знав нічого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата і клуня догорали. Скота ані сліду. Не було ані моєї небоги, а двоє моїх діточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голівками. Жінку, відай, повезли в ясир, і ніколи я її вже не побачив. Підвівся я насилу, викопав оцими руками яму і поховав моїх соколят, а сам пішов у світ за очі. Опинився я на Запорожжі у Січі. Тут я сидів так довго, поки не вивчився від одного старого діда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тіло горіховим відваром і з тим пішов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж і поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей відбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Від тої страшної ночі не покидав мене сум ніколи, і не покине, хіба що стільки татар-злодіїв наб’ю, що моя помста насититься…

Касян замовк і задумався. Всі мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очі рукою, либонь плакав, і сказав твердо:

— Хлопці, пора лягати спати.

ХІV

Усюди ми бачили весну, та усюди вона інакше виходить: не так у городі, як на селі; не так у горах, як у степу. І не кожному прийде на думку стежити за її приходом і розвитком. Зачинається від прибільшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, і дужче гріє. Від того тане сніг, зима бореться з літом і змагається не попускати свого володіння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снігом, зимний вітер повіє, та таки весна переможе. Приходить теплий вітрець з далеких сторін, забирає з собою усю вогкість і жене далеко на північ. Річки й потоки набирають жовтої води і несуть останки зими геть до моря. Показується перелітна птиця. Крюкають журавлі, лопотять та погегують дикі гуси. Злітаються бузьки і бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квітка. Дерева випускають пуп’янки і все так переміняється. Де недавно була біла плахта снігу, тепер простираються зелені коври. Під небесами жайворонок свою пісеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, відзиваються цілі стада жаб, як лише сонце піде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, із хат висипаються веселі діти, радіючи, що можуть вийти на світ божий. Оживає надія у серці кожного на краще, вільніше життя.

Та не все так бувало на божому світі. Наші батьки не все раділи весною, бо то була пора лихоліття татарського. Не один вітав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набігів. Як лише сніг стаяв, вода сплила і теплий вітер сушив степ, коли стало трави попасти коні, голодна орда бігла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганці в купи, ладили коней, зброю і сирівці ясир в’язати, та в свій поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ і ладився до оборони. Сподівалися того і в Чубовій редуті і, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз’їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в різні сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал від пожарів на обрії, то татари так давали хрещеному мирові знати, що вони вже при своїй поганій роботі. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя піде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарські пута попаде, і не побачить більше рідної України, і його не побачить, не приголубить рідна ненька. Сторожа, бачачи далекі попали, хрестилася та молитву відмовляла: “Хорони, господи, мир хрещений”.

Їздили щоднини роз’їзди, по кілька миль далеко і верталися ні з чим.

Аж одного дня вернувся роз’їзд із півночі і сповістив, що татарський загін розтаборивсь по цім боці Бога, якихось дві милі від Чубівки. Із табору було чути плач і крики. З того міркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рішитися, треба було гаразд розвідатися, яка там сила і чи дасться їм ради. Касян рішився поїхати сам на розслід і з невеличкою дружиною вибрався під вечір. Ждали на нього досвіта. Сторожа пильно зорила за ним з валів. Всі дожидали нетерпеливо. Цілу околицю закривала мряка, як почувся від степу тупіт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

— Пугу, пугу!

Всі пізнали Касяна. Забряжчали ланцюги і спустили міст.

Касян віддав коня козакові й пішов до сотника.

— Дамо їм раду: це не орда, а табір. Орда пізніше наспіє. Табір вижидає на орду, бо розтаборився неабияк і шатра порозпинав. В таборі є досить награбованого добра, є і бранці. Треба на них скочити, поки орда наспіє. Вони з Поділля вертають. Безпечними почуваються, бо і сторожі не поставили, я підповз під сам табір і їх розмову підслухав. Я лежав недалеко татарської арби і добре чув. Так само непомітно відійшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цілому загонові в чистому полі не дамо ради.

— Як так, то так, — каже сотник. Він вийшов до куреня й запорядив так: — Нинішнє поготівля остане в редуті. Слідити пильно й не спати. Налаштувати всі гармати. Може, ми вернемо аж уночі, тому треба нам мати гасло: “Київ”, відзив: “Колоти”. Тямте! Хто не скаже гасла як слід, пали з мушкета. Решта козаків — сідлати коней і поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обідати. Скажіть кухареві, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранців. У Чуба ніхто не сміє бути голодний.

Пішли до куреня, поїли що попало й вже сиділи на конях. Ватага складалася з вісімдесятьох людей.

Відчинили браму, спустили моста, й ціла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставші в редуті козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козаків. Вони мали дати знать, коли би що помітили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони між собою радилися, як їм робити. Доїхали так до річки Бога, й тут запали під берегом, начеб під землю провалились.

— Як нас лише татари не помітили, то ми виграли, — каже сотник.

— Не могли нас помітити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.

Сотник дививсь по небі.

— Сьогодні погода буде. Ми під’їдемо до табору й підіждемо під берегом до заходу сонця.

— Розумію, і я так думав, — каже Касян, — над’їдемо від сонця, то побачать нас аж під табором.

Довгенько їхали понад воду, під берегом, довгою варівкою, кінь за конем.

Сотник зліз з коня, підповз під берег і розглядав татарський табір. Звідсіля доходив гамір і плач бранців. Сотник каже:

— Ще того нам треба було, чорт татарина до ріки несе.

— Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.

— Справді. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пірне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити “язика”.

— Ми задалеко заїхали. Піймаємо одного злодія, прийде десять, як той не верне, і нас відкриють. Мерщій завертайте, ось там на закруті. Я тут остану.

Завернули коней і поїхали назад, аж скрилися за закрутом.

Касян сидів під берегом за кущем і чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пішов з кожаним мішком черпати воду. Касян підокрався, мов кіт, і піймав татарина за карчило:

— Як крикнеш, — каже до нього по-татарськи, — зараз заріжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечі й побіг до своїх. Татарин налякався, що слова не міг промовити.

Касян, держачи ніж у руці, став його розпитувати. Довідались, що зараз, з весною, вибралась орда на Поділля. Пограбили кілька сіл, набрали добичі та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табір, а орда скочила ще на бік за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тоді переправляться на правий берег Бога.

— Дурні ви, — говорив Касян. — Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?

— Ми знали, та ми не сподівалися нападу, бо все ж до фортеці далеко.

— Зв’яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втік, бо наробив би нам бешкету.

У тім місці перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркі промені сонця освітлювали цілу околицю. Тоді рушили на давнє місце й повиїздили на берег.

— Клином, — скомандував сотник.

Уставились у клин. Напереді став сотник із Касяном, відтак ставали козаки один за другим, віддаляючись щораз далі, достоту, як ключ журавлів.

— Боже нам помагай! — Сотник перехрестився й рушили з місця. Зразу їхали ходою, далі — підтюпцем. Татари їх не помітили, бо сонце з того боку не давало

дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

— Списи в руки й скоком!

Задудоніла земля. Козаки крикнули: “Слава богу!” — й, мов сокирою, вбились у татарський табір.

Татари не могли зміркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: “Шайтан!” — кожний ховався під вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись поміж вози, й кололи, кого попало. Навіть ті, що під арби поховались, не минули смерті. Бранці, побачивши своїх спасителів, підняли великий крик з радості. Один другому помагав розв’язувати сирівець. Помагали собі зубами, заки козак подав їм ножа.

— Бранці! — кликав сотник. — Сідайте на арби. Хто міцніший, женіть скот. Мусимо перед ніччю бути в редуті, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранці стягали татарські шатра, впрягали коней, до арбів зганяли товар і коні, — й так ціла валка, околена козаками, вертала в напрямі редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли під ворота Чубівки, то вже було темно. На ясному небі показувались одна за одною зорі. Від заходу ще тільки рожевіло небо. По болотах залунали цілі хори жаб. Здалека чути було летючі стада диких гусей.

Обмінялись гаслами, а тоді заскрипіли ланцюги, впав міст через рів, і відчинилися важкі ворота.

— Що чувати? — питає сотник.

— Усе гаразд, пане сотнику. Було спокійно.

На майдан редути заїздили татарські арби з жінками й дітьми. Загнали товар і коні. Стало так глітно, що нікуди було поступитися.

— Що ми з тим цілим крамом зробимо? — журився сотник; а на те Касян:

— Маємо порожні стодоли. Позаганяємо туди товар, а опісля піде все пастися,-тепер весна.

— Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогодні виладили. Що нам з бранцями робити? Відсилати їх додому небезпечно.

— І тим нема чого журитися. Заоремо трохи більше степу і хліба не бракне.

— Порядкуй же тут, Касяне, а я навідаюсь до кухаря. Треба тих бідних нагодувати, бо, певно, добре голодні. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навідалися, то далебі подушимося всі.

На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цілі казани теплої страви та оберемки хліба.

— Люде добрі, поживайте здорові, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сідали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матері годували та заспокоювали плачучих діток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

— Касяне, зараз по вечері понаганяй їх спати. Мені аж лячно, що тут стільки народу. Я все ще сподіваюся непроханих гостей, а цілий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб наші нічого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготівля здвоїти, коли б лише ординці показалися, створити заставу і пустити воду з ріки.

— Чого ти, пане сотнику, такий сьогодні схвильований? — говорив Касян. — Сам кажеш, що твоєї редути татарин не візьме. Чого ж боятися? Ще й між бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї і пороху буде у нас доволі.

— Моя душа щось недобре віщує. Ми зачепили собі чорта, а глота в редуті мене страшно дратує. То все підійме крик і буде попід ноги плентатися та заважати.

— Годі ж їх у степ вигнати…

— Цього я не кажу, але ти завчасу йди поміж бранців та вибери путніших людей. Я тепер піду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опісля я тебе зміню.

— На якого диявола брали ми татарів у полон! Який з них пожиток?

— У літі треба нам буде робітника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.

— Звідкіля стільки сторожі набрати? На валах — сторожі, від ліса — сторожі, поготівля ставляй, посилай на роз’їзди, — звідкіля людей взяти?

Сотник уже не чув того воркотіння, бо пішов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козаків його чув, а Касян не хотів перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотніше казав полоненим татарам поскручувати в’язи.

Згодом стало усе стихати. Бранці позасипали. Сторожі козаки ходили по валах. Касян таки на майдані редути поклався на кожусі…

Нараз посхапувалися собаки і стали непокоїтися, а далі побігли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

— Пугу, пугу!

В тій хвилі поцілила його стріла, і він повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал і звідсіля побачив щось неждане: редуту обступила ціла хмара татар. Заки здужав збігти з валу, почув скрипіння ланцюгів. Якісь чорні постаті спускали міст.

— Сурмач! Труби… — не докінчив слова, бо в тій хвилі почув петлю на своїй шиї, і заки вспів зняти її рукою, вона затяглась, і Касян повалився на землю. На нього налягло кілька людей і стали в’язати, його душила петля. В голові шуміло, а очі вилазили наверх…

Та в тій хвилі послав йому бог таких оборонців, про яких і не думав. Йому на підмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогів. Татари їх не сподівалися. Султанка хватила татарина за ногу і вп’ялила свої здорові зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татаринові до горла і повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобідні руки, здійняв петлю й підвівся. Він гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися відчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все відбулося біля брами серед метушні, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонів безслідно. Вартові пильнували валів і не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пістоль із-за пояса і стрілив на тривогу. Від того посхапувалося все із першого твердого сну. Надбігло поготівля і кинулося до воріт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкі ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Він чув під воротами метушню і галас, та нічого не бачив. Побіг на вал і запалив смолоскип, відтак запалив бочку зі смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум’ям і стало ясно в цілій редуті. Татарва заревла пекельним голосом і рвалась у браму, як нетлі до світла.

Поготівля стала до оборони й стала густо стріляти з рушниць. Та тим не можна було ординців здержати. Вони пхались густою даною через міст, поломили поруччя й стручалися в рів, де калічилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зі сну й вибіг босий, у своїй куцій кожушині, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всі потратили голови. Вартові не знали, що їм робити: чи бігти на підмогу, чи пильнувати валів.

Тоді Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кількох молодиків, пішли під шопу й виточили звідти гармату.

— Хлопці, беріть порох і сіканці, давай льонт.

Затягли гармату, мов сикавку, під браму й налаштували сіканцями.

— Геть сюди, козаки, геть від брами на майдан! — кричав Петро. — Я гармату поставив.

Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехід під валом. У цю діру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кільканадцять татар висипалося на майдан.

Гукнув стріл, мов у бочку, й аж оглушив усіх. Навіть ті татари, що вспіли на майдан дістатися, замість кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопані.

— Давай другу гармату, — кричав Петро. — Стріляймо наперемінку!

Заки те сталося, гукнув другий стріл. Перехід завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.

— Бий собачих синів! — кричав Касян.

Козаки кинулись на горстку татар і били, чим попало. Касянові подав хтось великого келепа. Настала різня.

Петро налаштував гармату залізною кулею. Вона пробилась крізь трупи й ранених і попала аж на міст. За тим пішла друга, третя…

Петро віддав льонт пушкареві й пішов ік хаті, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по голові. Міг у замішанні хтось зі своїх його скалічити.

Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борців. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.

Сотник оглянувся. На землі лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:

— А це що?

— Нічого, — каже Петро, обтираючи кров з лиця. — Я йшов саме до куреня, щоби перев’язатися, бо кров мені очі заливає, та побачив, як татарин підвівся з землі й хотів тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив і зробив йому те саме.

— Хлопче, тебе ранено.

— Нічого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.

— Ходи, я тебе перев’яжу, тут тепер без нас обійдеться.

Пішли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапці задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом і перев’язав полотенцем.

— Ти вже там не ходи, без тебе обійдеться. Ми, слава богу, татарву відбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.

Петро не сказав ні слова. Він чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шуміти, в очах іскорки скакали.

Зразу хотів ще піти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.

Прочування сотника, що буцімто вже всьому кінець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дістануться, стали шукати іншого проходу. Вони облягли її зі всіх боків та стали добуватися до валів. Тут були перешкодою широкі рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валів з-поза частоколу пражили їх із рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогів. Найслабша сторона показалася від лісу, де, крім вовчих долів і ям, не було нічого. З того боку були доріжки, відомі мешканцям редути. Коли б вороги на ті стежки попали, то нічого би не здержало їх увірватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблі й пустити туди воду. Та серед тої великої метушні ніхто про це не пам’ятав.

Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собі Петра, й пішов за ним шукати. Довідався, що Петро лежить ранений і побіг до нього. Гадав, що застане його в курені й побіг туди. В курені горів огонь. Пасмуга світла виходила заднім вікном і освічувала цілу сторону далеко. В тім світлі побачив, як ватага підходить доріжкою від сторони лісу.

— Мати божа, рятуй! — скрикнув він. Коло нього не було ні живої душі. Вмить пригадав греблю й заставу.

“Коли б лише на час наспіти”, — подумав. Вибіг з куреня й кинувся до греблі. Йшов хильцем, щоб його не помітив хто. Добравшись до греблі, побіг до застави й став її підносити. Робота не була під силу одного чоловіка, тим більше, що річка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що від такого залежить доля всіх товаришів, він так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволі цаль за цалем підносив заставу вгору, аж вода рванула цілою силою. Задиханий і знеможений не міг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.

Він присів з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бігли якісь люде, а рівночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.

Татари побачили небезпеку й хто міг, то звертав.

До застави прибігло кілька людей.

— Гляди, Пархоме, заставу вже хтось відсунув, вода рветься цілою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.

— Та ось тут хтось є… — каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.

— Поможіть, братики, — говорив слабим голосом Марко, — не можу своїми силами підвестися.

— Та це Марко! Тебе ранили?

— Ні, я знемігся.

— Хіба ти сам заставу відсунув?

— Як бачите, сам, нікого тут не було.

— Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.

Марка насилу підвели, він ледве ноги волочив. Надворі стало світати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нічого не вдіють, редути не візьмуть. Вони стали відступати. За ними стріляли з гармат. Дехто піддавав думку, щоб сісти на коні та погерцювати з поганцями в полі.

— Буде з них, — говорив Касян. — Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.

А тим часом в стодолі жінки з дітьми аж тряслися зі страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмінно всіх поріжуть.

Тепер, коли стріли переставали, аж душа в них вступала, всі були раді.

— Гей, баби, — кликав Касян, — виходьте козакам снідання варити та ранених обходити! Збір! — кликав Касян.

— Скажіть, хлопці, кому впало в голову викотити гармату до брами?

— Та я помагав, але Петро мене до того закликав…

— Славний хлопець, де він?

Сотник каже:

— Він трохи ранений, лежить на моїй лежанці. Тепер я був у нього. Він спить.

— А тяжко ранений? — питає Марко.

— Нічого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по голові. Шапка його врятувала.

— Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?

— То Марко. Застали ми його там, ледве дихав — так ізнемігся.

— Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

— Ніде правди діти, пане сотнику, — каже Касян, — цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.

— Так тому й бути, — каже сотник, беручись за боки. — До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, — сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, — по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, — мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім — моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?

— Буде п’ять, — каже Касян.

— Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.

— Добре, — каже Касян, — згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.

— Славно! Ходімо до Петра! — гукали козаки.

— Кажу, що не можна. Він спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

— А я ще мало не забув на своїх оборонців, — каже Касян.

Він став свистати, і на це прибігли пси, між ними була Султанка, а Лиска не було.

— А он Лиско лежить, — говорили, — що він, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татаринові і держав його за горло. Він дивився на козаків зизом і махав хвостом.

— От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не міг розняти писка, так йому задеревів, треба було силоміць розвести вилиці. Лиско ледве стояв на ногах.

— Йому зараз теплого молока дати. Бідний, добрий Лиско! — Всі його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, підскочила до старого осавула і лизнула його широким язиком по лиці.

ХV

Від часу, як у редуті засіли бранці, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, і не знав, як цьому порадити. Він бачив, що карність у редуті псується, і тим найбільше журився. Між бранцями були гарні молодиці й дівчата, які козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачаділі, і коли лише сонце заходило і стемнювалося, не було кінця жениханню. Позаводились пари, які сходились на різних кутах редути, і під спів соловейка заводили свої ахи та охи.

Кілька разів зачинав розмову з Касяном, та ніколи путнього нічого не договорився. Касян все розводив руки і говорив:

— Годі, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординці лише того ждуть, щоб своє відібрати.

— Та бійся бога, Касяне, у нас січовий порядок, як можна з жінками? Козацтво геть знівечилось, збабіло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебі, що кожний козак поперед усього хапав би свою дівчину наперед себе та ховався б у мишачу дірку, щоб її личка часом татарин нігтем не задряпнув. Тоді ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришів. Господи! Нащо мені треба було того всього?

— Не гніви бога, сотнику. Дав нам бог велику побіду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш і богові хулиш…

— Тьфу на вас, старих і молодих дурнів. Прийдеться між вами вдуріти. Та ні, я кину все, заберу свою мізерію і піду на Січ, а ви тут робіть собі, що вам завгодно; вибирайте собі за сотника яку Палажку або Катерину. — Сотник сердився, як ще ніколи, і пішов у свою світлицю. — Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м’якне, як віск, але не можу з дива вийти, що сталося Касянові? Може, він залюбився? От, старий здурів до краю, і козацьку славу занапастив! — Сотник став сердечно сміятися. — Та я мушу його вислідити, котра-то йому в серце запала. Тоді бігме на сміх його поставлю, хай сміються, та, може, це його отямить. Бо так, справді, не може бути. Старий був строгий і суворий, карав кожну провину в службі, а тепер-то молодики по голові йому скачуть, мов горобці по полукіпку. Мушу його виловити.

І сотник став слідити за Касяном. Виходив на майдан тоді, коли його ніхто не сподівався.

І вдалося йому.

Одного пообіддя, тоді як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник із світлиці. Перейшов майдан і зайшов до стодоли. І тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидів на пеньку й стругав якусь іграшку ножем. Біля нього бавилось на землі двоє діток: дівчина, може, десяти літ, і, може, шестилітній хлопчик.

— Дідусю, — каже хлопчик, оперши свою рум’яну голівку на його коліні, — а вистружи мені шабельку, я хочу татарина бити.

— Добре, Івасю, вистружу тобі шабельку і вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

— А наш татко, — обзивається дівчинка, — мав шаблю справдішню, гостру. Він так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

— Татари — поганий народ, моя дитинко, їх треба нівечити, бо то наші вороги.

— Дідусю, а мені не можна шаблі так, як Івасеві, чому воно так? А я сильніша за Івася.

— Так уже бог дав, що жіноче інше діло, а козацьке інше…

— А я тобі покажу, — каже Івась, — що я сильніший і тебе поборю.

Він схопився і хотів поборотися з сестричкою.

— Годі, діти, так не можна, — говорив Касян. — Коли б ви побилися, то я нічого вам не зладжу і сердитись на вас буду. От, краще ви поцілуйтеся, — ось так, то люблю, а тепер поцілуйте вашого діда.

Діти прискочили до Касяна і взяли його за шию та стали цілувати. Касян кинув стругання і обняв їх, цілував у русяву голівку то одне, то друге і гладив по личку. Не міг очей від них відірвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крізь щілину. Бачив лице старого Касяна, і не міг його пізнати. Уся суворість щезла, лице випогодилося, проясніло, він цілий сіяв з радощів. Сотник побачив, що в його ясніючих очах блистіли сльози.

“Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожі, радіє, мов мала дитина. От яку собі мій друг любов знайшов. — Сотник відійшов зворушений, не показуючися Касянові. — Не треба старого соромити. Очевидно, він не хоче, щоб його підглядали”.

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

“Може, хоч той не звівся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемінитися мусить”.

— Петре, заходь до мене, діло є.

Як ввійшли в світлицю, сотник зачинив двері і присів на лаві.

— Чи ти бачиш, що в нашій родині завелося?

— Певно, що бачу, і так не може остатися, коли не маємо пропасти, — ми тепер збабіли, і не дай боже набігу, — не здержимо.

— Слава богу святому, що бодай від тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, — говорив сотник, розводячи руками.

— Інша причина в козаків, а інша в дядька Касяна, — каже Петро.

— А ти знаєш яка?

— Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну історію його життя. Він втратив все, що мав найдорожчого на світі. Через те відбігла від нього усяка радість. Не знала душа ясної хвилі. Тепер знайшов на старості літ серед твердого козацького життя двоє діточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм’як, як віск, і хоче на старості літ надолужити собі те, що в молодих літах стратив. Я його цілком розумію і виправдую, але це не приносить шкоди його лицарській славі, і коли зайде потреба, він знову перекинеться в давнього Касяна.

— Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвідчений чоловік.

— Спасибі, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому і не затроюймо ясних хвиль на склоні його життя. Він заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курінь знає, що він з дітьми водиться, а йому здається, що ніхто того не бачить і не знає; думає, що радість виключно для нього. Й ніхто не сміє з ним нею ділитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощі. Тому я наказав товаришам, щоб ніхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Ніхто не сміє заглянути в стодолу під ту пору, як старий туди пішов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам’ятаю. Батька заступили мені родичі мого побратима Марка Жмайла. Його прадід був для мене прадідом. І коли б я в гурті людей побачив чоловіка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадів би я? Я б його по руках цілував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

— Хлопче, нехай тебе обійму. Такої душі, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи мені, як діло повести, щоб і давній лад у редуті завести, й старого не обидити.

— Справа не важка, пане сотнику, й до осені може бути все гаразд…

— Цікавий я — як?

— Заснуймо зараз із того боку редути вольницю й назвім її Чубівкою. Маємо бранців з Поділля шістдесят душ. Зразу вистане.

— Хіба ж самі баби будуть хазяйнувати? Між ними мало мужчин.

— Чого самі? Хіба в нас нема козаків? А ще й інші прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хіба самі козаки поженяться й заживуть на слободі. Поля, лугів, лісу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповідав, сотник не міг з дива вийти над його розумом і статочністю.

— Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикі пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

— Та як будуть вінчатися без попа?

— Коли б стільки лиха. Знайдемо попа з попадею і церкву поставимо.

— І гадаєш, що до осені поставимо село як слід, з церквою і зі всіма порядками?

— Не зі всіма, бо не буде в нас ні пана, ні жида, а самі вольні люде, козаки. А дасть бог, то і школу заведемо, щоб діти вчилися грамоти. Тоді Чубівка стане славна на всю Україну.

— Коли ти так видумав, то даю тобі вдасть. Орудуй всім і роби, як знаєш. Я нічого не пожалію, щоб гаразд все переведено. Тільки, може, нам сил, робучих рук не стане.

— Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями і ночами будуть працювати.

— А ти вже любив яку дівчину? Признайся!

— Моя дівчина ще в попелі грається, а тут її нема.

— Ну добре! Одна нам буде біда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нічого не вдіємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.

— Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо підземний льох аж до самої редути. Розуміється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помістила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Січ, а відтак котрий верне, одружиться тут і заживе спокійно, не знаючи ні холоду, ні голоду. Із тої Чубівки буде колись оселя, славна на цілу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нічого не вдіє.

— То правда. Мала сила козаків добре узброєних поб’є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лише у великій купі небезпечна. Татари зле уз-броєні. Шаблю мав в них хіба десятий, а то все ломаки, кінські черепи на дрючку, лук й стріли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними треба би раз зробити порядок.

— Як?

— Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумієш? З Криму вся біда йде. Ногайці і буджацькі татари не були б страшні, якби в Криму хан татарський не сидів.

— А що січові товариші на те?

— Відкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарські та турецькі землі набігають тільки. Татари їм відплачуються тим самим і так зволікається, місто зробити вже раз путнє діло й — кінець.

Петра мов запалив до давно придуманого діла. Не раз хотів поговорити з сотником, та вже настільки познайомився з козацькими звичаями, що не слід молодому старого розуму вчити. Він не смів перший заговорити, і тому радий був, що так воно до ладу склалося, що міг сотникові розкласти та пояснити.

Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан і тут об’явив народові, що сотник задумав:

— Слухайте, товариші! Заснуємо тут зараз під редутою слободу, покладемо село, а тоді, кому охота, нехай жениться і хазяйнує.

— Славно! Ось далебі добре!

— Але треба багато праці, бо ніхто нам не поможе, хіба один бог; треба буде добре чуприну нагріти, щоби до осені бути зі всім готовим. Я розмежую, поміряю місце, а з неділі зачнемо рубати дерево в лісі й хати ставити.

— Будемо працювати день і ніч, дай боже здоровля пану сотникові, що таке видумав.

Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.

“З того хлопця щось велике буде. Розумний до біса, як старий. І я певний, що він діло виведе на чисту воду. Тоді слава наша піде гомоном по всій Україні. То буде Чубівка, а я тут буду собі таким самим паном, як князь у своїм Острозі або кошовий на Січі. Тільки, що мене ніхто не скине”.

По тім всім каже Марко до Петра;

— Чого ти мені того всього не сказав?

— А хіба ж ти не довідався тепер, як вже всі знають? Впрочім, не було ще часу, бо це все зробилося нині рано.

— Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.

— Ані не думай про те. Як лише діло покінчу і заведу лад, ми їдемо на Січ. Гріх би, коли б ми, покінчивши Острозьку академію, засиділися за піччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучність. Ми для України маємо щось більше зробити, чим заснувати одну Чубівку.

XVI

Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав і обміркував, то мусив перевести в діло, щоб не знати які перепони стрінув на дорозі. Так було й тепер. Сказав слово сотникові, що заснує слободу, і на це видавав усю свою енергію.

Порозумівшися з Касяном, котрий за цей план аж вицілував Петра, він поділив козаків, новиків і бранців на партії і призначував їм роботу. Одні йшли своїм звичаєм робити в полі, інші йшли до лісу рубати та возити дерево на будівлі. Навіть жінки мусили помагати — місити глину, витинати хворост на огорожу, суши— ти очерет на стріхи. Петро сам розміряв з Марком місця, де мали стати будинки, стодоли, стайні та клуні. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгіший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалість, лінивість карав власною рукою дуже болючо.

Сотник говорив до Касяна:

— З нього кошовий буде, побачиш.

— Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потіху…

Старий Касян не менше других радів з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб’ятами. А то він страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Він бачив той непорядок, який тут завівся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, і всіх бранців повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. І старий укладав плани на той час, як воно буде, коли він стане непотрібом. Тоді заживе в хаті своїх діточок, буде їх голубити, Поки господь не покличе його до себе.

— Господи небесний, — говорив собі Касіян у молитві, — дав ти мені дожити на склоні мого віку щастя, яке мені і не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер післав господь ясний промінь. Слава тобі, боже, і дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву і свого попа. Коли-то я в церкві був? Вже й не пам’ятаю.

Касян змінився до непізнання, наче відмолодів, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов’ю до тих сиріток. Робив це явно, на очах усіх. Старий радів, що малого Івасика саджав на коня наперед себе. Діти, що не мали ні батька, ні матері, прилягли до дідуся цілою душею. Усюди за ним ходили.

Продумав Петро цілий план села. Відзначив місце на майдан. Там мала стати церква й попівство. Хати були довкруги, усі до сонця. Коло кожної хати — огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

— Пане сотнику! До осені я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Ніхто цього ще не знає, і ніде правди діти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навіть того не знаю, в якій околиці я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

— Вона називається Україна, а те місце — Чубівка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дізнаються про нашу слободу, то вістка піде, як по степу огонь.

Так воно і сталося. Роз’їхалось кількоро людей на Вкраїну, і під осінь стали люде стягатися.

Між іншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на коні. Вони принесли сумну відомість, що цього року панські війська розбили цілком військо Косинського, і сам він поліг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собі Косинський, заманив його підступом у город Черкаси, і тут його вбито. Його військо, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались із халепи, взяли хворого товариша й пішли в світ за очі. Щасливо натрапили на Чубівку.

— Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний і легковірний. Тому і згинув марно, хоч до великого діла був призначений, — говорив сотник. — Буде це наука для грядущого покоління: не знаючи броду, годі лізти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками мірятися.

Під саму осінь покінчено оселю на сто домів. Кілька хат поставлено на запас, бо стільки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотникові, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звідкілясь привести.

— Ей, коли б то так можна отця Дем’яна Наливайка з Острога… — каже Петро.

— Що то за один? — питає сотник. — Чи то яка рідня тому зрадникові Наливайкові?

— То рідний брат Северина.

— Я його й знати не хочу. Він зрадив запорожців і станув проти них на стороні пана. Того йому запорожці ніколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби він їм у руки попався.

— Відкіля, пане сотнику, знаєш про те?

— Хіба ж у мене запорожці не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжі робиться?

— Отець Дем’ян, певно, тому не винен, — виправдував його Петро. — Северин був придворним у князя Острозького і мусив слухатися. Отець Дем’ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, і за нашу православну церкву дав би душу.

— Я того всього не знаю, який він для церкви, але його браток — то поганець, який не варт козаком називатися, і тому я про ніякого Наливайка чути не хочу.

— Я би таки рад, щоби зачинати з богом.

— І я того хочу, а хіба нема попа крім Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.

— Як не готова?

— А образи де? А іконостас? А дзвони? Навіть кадильниці не придбав… Я гадаю так. У мене є в Умані — до Умані ближче нам, як до Острога, — знакомий піп, Юрко Книш, гарний чоловік, і гарно співає. До нього напиши від мене листа, щоб або готових образів нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всі образи до церкви вималював, які треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цілу зиму. Отож з твоїм святом треба підождати на рік.

Петро схопився за голову:

— Хіба ж ті бранці будуть зимувати в редуті? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолі печі поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хліб?

— Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собі їх хоч би зараз на слободу, а з попом то відложим справу на рік…

Нічого було говорити, коли не можна інакше. Сотник прийшов у світлицю, як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:

— Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звідсіля, за хліб та сіль дякуємо.

— А ви куди?

— На Січ йдемо або світ за очі…

— Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?

— Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редуті завелось таке, що сором козакові тут пробувати. Говорилося, що Чубівка — то мала Січ, і січовий закон тут є. І так воно тут було, поки чорт бабів не наслав. Тепер тут не Січ, а бабський кагал. Козаки нівечаться, бабіють, місто козацького ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дівками, а старий Касян дітей няньчить…

— Та хіба ж ви не бачите, що всі ті люде підуть у село жити, а тут заведеться старий січовий порядок?

— Бодай так пси траву пасли! Хлопці забігати будуть на село до дівчат, нікому буде в редуті службу робити. Зле ти, пане сотнику, діло обдумав, нам того не треба було.

— Пождіть ще зо два дні. Я обдумаю діло ще інакше.

— Нічого не продумаєш. Один вихід: відігнати слобожан куди-інде.

Сотник узявся за голову. Справді, старші козаки, по приміру Максима, порозлітаються, останеться сама молодь, а тій все зелено в голові.

Сотник покликав Касяна:

— Що будемо робити, старий товаришу? Ми собі біду напитали, козаки старші ремствують і втікати збираються від нас. Ось тільки що Максим з Ониськом подякували за хліб та сіль.

— Хай ідуть з богом, я відсіля не рушуся і моїх сиріток від себе не дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже пора дати старим костям одпочити.

— Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редуті осавулом буде?

— А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.

Якраз надійшов Петро.

— Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втікають? Ось Максим нагородив мені сім міхів полови.

— Боже мій! Та зараз нині забираю всіх слобожан на село.

— Він каже, що хлопці до дівчат забігатимуть, а в редуті собаки сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свій дозвіл дав?

— Пане сотнику, таке можуть говорити старі діди, яким заздро, що ніяка дівчина їх не хоче. Але світ для молодих. Коли б світ так робив, то би рід людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителів: “Ростіте і множітеся, ісполняйте землю…”

— Але через бабу й Адам в раю не вдержався, —’ докинув Максим, що збоку прислухався тій розмові.

— А господь казав ще інакше, — говорив Петро — “Не добре єсть чоловіку єдиному бути, сотворім єму человічицу”.

— До чорта зі всіма чоловічицями, тьфу, — сказав Максим і хотів відходити.

— Пождіть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Січі жінкам під карою смерті не можна жити, бо такий закон.

— Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.

— Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, і знаєш, що на Запорожжі, поза Січчю, живуть жонаті козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то кожний вилазить із запічка, хапає за шаблю і — знову козак, ще може завзятіший, чим той нежонатий, бо він стає в обороні своєї небоги та діточок, правда, що так?

— Ну і що з того?

— Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редуті, то наша Січ, а там, за редутою, то наше село. А те, щоби молоді козаки не нівечилися, на це в рада; закон. Не вільно виходити, та й годі. А хто не послухає закону, то зробиться з ним те, що й на Запорожжі. Не бійсь, у старого Касяна тверда рука.

— Ні, синку, — каже Касян, — твоя рука твердіша, і я саме говорив сотникові, щоби тебе на моєму місці поставив. Мені вже час спочити та за піччю галушки жувати.

— Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашій Січі. Порядкування села передай твоєму побратимові Маркові, а ти заводи тут порядок, як знаєш

— Це для мене велика честь по старім козарлюзі Касянові тут осавулувати, та я ще замолодий.

— Пішла би я, та боюся, — говорив Касян, — не відмовляйся, тебе Ще кошовим не вибирають, а слухай, що старші говорять.

Петро став осавулом у Чубовій редуті. Проголосив це сотник усім, що зібралися обідати. До них говорив Петро:

— За вас, товариші, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебі так випарю, що йому біс присниться. У цю неділю відправимо молебень, і всі слобо-жане підуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по корові і хліба стільки, щоби перезимував, а про все інше треба самому промишляти. Кожний дістане і зброю. У вільних хвилях від роботи, коли сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара і раз, і другий не поможе, тоді зі слободи проженемо на чотири вітри. Жінкам до редути під карою смерті приходити невільно. Село має собі вибрати свого старшину, котрого всі мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут проголосив, такий буде наш закон козацький. Розуміли?

— Добре, того будемо держатися.

— Пам’ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого добра. Під боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усіх забере, як кури з-під стріхи, і в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто вибрав собі дружину, хай тебе запишу у реєстр.

Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з дівчиною, а хто з молодицею.

Надійшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вісімнадцять літ зі старшою молодицею, літ понад сорок. Всі стали сміятися, а Петро, оглянувши їх, каже;

— Ти, Климе, хочеш з нею жити?

— Так.

— Підожди, я тебе зараз звінчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття і став з цілої сили парити прутом та по кожнім ударі приговорював:

— Беру собі тебе за жінку, а іж тебе не опущу. Ось тобі, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-під носа не висохло, а він женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобі шлюб… — Із бабою зробив те саме. — Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш мені хлопця-молокососа баламутити… Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлібі й воді…

Усі страшно сміялися, а сотник на рундуку аж присідав зі сміху.

Максим каже до Ониська:

— А що, товаришу, йдемо?

— Ні, лишімся, той дасть собі раду, і буде порядок. Такого не сором і старому слухати.

І справді, відтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пішли на село жити. Кожний порався під зиму в хаті й коло хати дороблював, чого йому не ставало.

Петро часто скликував слобожан у редуту, і тут зарядив вправи військові. Першого, що спізнився, вибив. Показалося, що Петро строгіший був, чим Касян. А мимо того всі його любили, бо й порядкувати любив, і оповів щось цікавого, і на бандурі заграв та заспівав.

Сотник послав з листом до Умані по образи й за те заплатив червінцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегідь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, і повінчати слобожан. Коли це буде, сотник опісля дасть йому знати.

Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:

“Ваша милость, благочинний отче!

Я, товаришь славного сечового Запорожского войска і наказний сотникъ Иванъ Чубі на козацкой редутЬ тогож имене надь рікою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкій запорожскій слободу Чубівку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити наші новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитію, ибо священника не было доселЬ, то жиченіемъ нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитаніе учинити соблазны избЬженія ради. Такожде было бы желаніемъ нашемъ приобрЬсти нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохію имЬ л и для насъ богослуженіе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.

Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрі Конашевичъ”.

Листа того повіз відділ козаків, забравши з собою два вози, навантажені всяким добром для протопопа Книша.

У той час приїхав до Умані о. Дем’ян Наливайко. Він був з о. Юрком добрий знайомий, і того року загадав його відвідати. Якраз під ту пору приїхали козаки з листом від Чуба. О. Юрко прочитав листа і передав його о. Дем’янові.

— Не знаю, звідкіля у тій пустині такий гарний писар знайшовся, ось глянь.

О. Дем’ян довго придивлявся листові, читав, став щось нагадувати собі, а далі вдарився радісно по полах і аж скрикнув:

— А я по ньому вже й панахиду відправив…

— Хто ж то такий?

— А ось тут підписаний Петро Конашевич, колишній спудей Острозької школи. Та скажи мені, хто цей лист приніс, і приклич його сюди.

Прийшов козак, а о. Дем’ян став його випитувати. В міру того, як слухав оповідання козака, щораз більше цікавився о. Дем’ян. Був дуже радий, дізнавшись, що і Петро, і Марко живі та здорові.

— То ціла з тим історія, — говорив о. Дем’ян до о. Юрка, — там, в бурсі, зчинилася халепа дітвацька з наклепу одного диякона. Та по тім всім одної ночі, серед лютої зими, пропали оба хлопці, а з ними й диякон, Артемій звався. Ніхто не міг відгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втікав. Лише коли сніг стаяв, знайшли диякона неживого під бурсовою огорожею. Усі догадувалися, що хлопці помстилися на клеветнику, та що опісля втекли, але куди? Як? Ніхто не міг відгадати. Сам князь дуже цікавився, бо обох хлопців дуже любив і великі надії на них покладав, а я теж. Усі розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовій редуті засіли, но і, як видно з оповідань козака, вони там у пошані. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, візьмемо зараз і монаха з якогось монастиря, а може, якого іншого попа маєш, і там впорядкуємо їм парохію. Я знаю, що то Петрова робота, бо він завжди був дуже до церкви прив’язаний і дуже побожний. Я мушу тих гільтаїв побачити.

— Як вони вбили чоловіка, і до того духовну особу, то не конче вони такі добрі.

— Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцеві сталася із того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочім, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечці, бо на диякові знайдено лиш один знак від кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочім, так бог зарядив, що вибрав собі їх на караючу десницю, кажу тобі, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.

— Той піп жонатий.

— То й ліпше. Знаєш, що наші люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.

— Я мушу їхати, бо сотник мій приятель і благодітель моєї церкви. Щороку пришле щось і на церков, і для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.

О. Дем’ян нетерпеливився, але нічого було робити.

Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.

На однім возі їхали оба благочинні, на другім молодий піп з попадею.

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем’ян, лише хто інший бачитиме його роботу і ревність до церкви, але годі було переломити упір сотника, котрий, як і всі запорожці, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив і проти них воював.

Можна собі уявити, як зрадів Петро, побачивши о. Дем’яна неждано. Він цілував його по руках. О. Дем’ян поцілував його в голову. Зате Марко не хотів зразу показатися. Він почував себе винуватцем, і о. Дем’ян зараз того догадався.

— Скажи Маркові, я знаю, що він тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповідатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотникові, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов підозрівати його про який підступ, про непослух проти

його волі.

“Нехай діється воля божа, коли так бог запорядив, я тут ні при чім…”

Сотник тільки що вернувся до редути з поля. Він зрадів, побачивши о. Юрка. В тім молодім догадувався попа до своєї парохії, на о. Дем’яна дивився, як на незнайомого.

— Чого ж ти, пане сотнику, так недовірчиво на мене дивишся? — каже о. Дем’ян.

— Зложилося так, що я якраз був у нашого спільного приятеля, як приїхав твій післанець, а що я знаю добре Петра і його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостеві?

— А хто ж ти, отче, будеш? Звідкіля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

— Давно його знаю, ще зі школи Острога.

— Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем’ян притакнув головою) — то нігде правди діти, я тобі не радий, і краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Ім’я Наливайка на Запорожжі серед низового лицарства зненавиджене, а Северин — то, либонь, твій брат.

О. Дем’ян відразу догадався про що йде.

— Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

— Виясниться тоді, як його козаки, піймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб’є, а він убив їх більш сотні… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодійствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми і з тобою порахуємось, — каже, дивлячись грізно на Петра. — Ти хитрий з біса, але я не позволю нікому на носі собі грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, — він такого гніву в сотника Чуба не видів ще.

Тепер вмішався о. Юрко:

— Іване! Брате мій! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут ні при чім. Мій друг отець Дем’ян приїхав до мене припадкове в духовнім ділі. Мені здається, що по давній дружбі ти мені повіриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем’яна, то розтолкуйте річ, як на статечних людей пристало, а все виясниться.

— Не треба мені ніякого вияснення, бо саме діло за себе говорить, — каже сотник.

— Поперед усього брат за брата не відповідає…

— Навпаки, — обзивається о. Дем’ян, — я на той раз за мого брата Северина відповідаю.

Сотник поглянув грізно на о. Дем’яна і хапав уже за пістоль. Положення ставалося грізне. О. Дем’ян підвів руки догори і каже:

— Можеш мене вбити, я в твоїй владі, але поперед послухай: я виправив Северина в похід з князем, щоб рятувати Косинського від неминучої смерті, бо я знав, що діло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде між першими, і коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князеві. Я знав, який був князь лютий на Косинського, і знав, що як піймає його, то відрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, і так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю і моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелії, що так було. А що Косинський, попікшися раз, згорів у тім самім огні, то ні я, ні Северин тому не винен, лише його необережність і нерозважливість. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чуб слухав уважно і м’як, як віск. Гнів його минався.

— Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобі боже здоровля, що ти мені діло пояснив. Велика шкода, що ніхто того на Запорожжі не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвідаємо. Закличте сюди тих двох козаків, що з Косинським були.

Та ці два нічого не знали, чи під П’яткою був Наливайко, бо лише так у війську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим військом були якісь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слів о. Дем’яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повірив. І зараз вигладилося його лице, а він каже:

— Ну вибачайте за прикре слово, і будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею відвели зараз у попівство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковій хаті в редуті. З цього усього Петро найбільше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу неділю. За той час гості оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро і пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, які тут Петро позаводив.

Прийшла вижидана неділя. Посвятили церкву, а опісля по службі божій звінчано шістдесят пар слобожан. Та при кінці відбулося водосвяття перед церквою і о. Дем’ян виголосив до народу проповідь. У ній згадав він і Петра:

— Люблю тебе, Петре, як рідну дитину, полюбив тебе від першої хвилі, як ми стрінулись, і я проглянув наскрізь твою щиру душу. Провидіння показало тобі дорогу, яку ти вибрав, і якою підеш. Йди усе твоє життя туди в страсі господнім, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання між українським народом, між козацтвом, а коли господь тобі й далі благословити буде, то в твоїй руці опиниться гетьманська булава. Тоді ти пізнаєш, яка вона важка. Та тобі не вільно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобі господь дав. Коли на своїй гетьманській шапці заткнеш чаплине перо, не здіймай її ні перед ким, хіба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нікому, хіба богу та українському народові. Бог тебе вибрав, як оноді Мойсея на проводиря народові, з якого ти вийшов. Бог тобі помагати буде на славу вольного козацького народу…

І коли о. Дем’ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотіло в повітрі й надлетіла чапля. Вона летіла низько, не лякаючись людей.

Усі не могли з дива вийти, що це сталося в тій самій хвилі. Усі брали це за пророцтво і аж ахнули з дива.

В тій хвилі подобав о. Дем’ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловік, сухий, мов аскет, випрямився і говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум’я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем’яна, бо так високо, аж до гетьманської булави він і думкою не сягав. Петро впав навколішки, закрив лице долонями і заплакав. Він сам повірив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, і він не вдержить, опустить її, а тоді треба буде перед Богом тяжко відповісти, коли почує слова: “Рабе лукавий, проч від мене!” Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народові великий бенкет. Виточили з льоху кілька бочок меду, і народ веселився.

Сотник говорив весело:

— Шістдесят весіль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усі в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

XVII

Петро побув у Чубовій редуті ще два роки. За той час татарва не зачіпала їх. Раз тільки вкрали татари чубівським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспіли перебратися на той бік Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун відбив.

Настав початок зими. Земля тільки що замерзла і вкрилася невеликим снігом. У ту пору сотник виправляв партію козаків на Запорожжя. Його редута стала справдішньою фортецею, а слобода розжилась на кількасот душ. Старий Касян жив на слободі при своїх прибраних діточках. Вже оглядався за женихом для своєї донечки.

Сотник прикликав Петра і каже:

— Люблю тебе, Петре, як рідного брата, та не вік тобі тут вікувати, тобі пора у світ. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль мені з тобою розстатися, та годі інакше. Тебе на Січі більше треба, як тут, у редуті. Знаєш, яке тепер на Січі завелося, багато народу полягло над Солоницею з Лободою і Наливайком. Гей-гей! Коли-то ті убутки заповняться свіжим народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно поведеться, хто освободить Україну від панського ярма?

— Замала сила була, — каже Петро. — На таке діло треба добре приготовитися, а поки не підійметься до боротьби увесь народ, то панів не поконаємо.

— Сила була замала, а незгода ще більша. Та вже не ми старі втремо цьому носа. Це велике діло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надію покладаю…

— Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, — каже Петро.

— А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?

— Бачиш, пане сотнику, я не одну нічку над цим передумав, самі не можемо подоліти!

— А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Від Москви нічого нам надіятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

— Я так міркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

— Господи! Що ти кажеш! З бісурманами в’язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? І яка ж з того користь? Турки зайняли би цілу Україну, яничарів би з нас робили так, як роблять в Молдавії, в Волощині, в Болгарії та в Сербії. Ні, сину, ти або глузуєш, або зле обміркував діло.

— Ні, батьку, я обміркував добре. Турки ані догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщі. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим більше їх козацтво буде мотлошити, тим більше вони будуть метатися на Польщі. Знаєш, пане сотнику, чому приходять від Польщі до козаків ті всі заборони ходити на море? То все під грозою Туреччини, з боязні перед нею.

— Тобто так: чергою, пане брате, то й батькові дістанеться, — говорив сотник, сміючись. — Та бач, з другого боку, — Польща задавить козацтво, щоби від Туреччини мати спокій.

— Ні, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам’ятати, що козацтво буде колись їй потрібне, чи на турків, чи на шведів, чи на Москву, бо і в московський огород лакоме їх око заглядає.

— Гаразд, сину. Так і роби, із того показується, що таких, як ти, на Запорожжі потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, і вчити тебе не треба. Бісурманів бити, а вони битимуть Польщу — гаразд так, ти гарно це обміркував, най тебе за це обніму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловіків, вибирай собі їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то і я попробую бісурманів шарпати.

— Ні, батьку, не роби цього. Ти скількимога лиш обороняйся від тих поганих сусідів, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачіпай їх, бо не будеш мати супокою і Чубівка буде на тім терпіти. Виховуй, батьку, твоєю мудрою, досвідною головою козацтво, а тим найбільше поможеш ділу. Поширяй свою слободу народом вільним, кріпким, а тим поможеш неньці Україні. Та не гнівись, що я, молодик, тобі, пане сотнику, старому запорожцеві, науку даю, але я привик говорити з тобою по щирості, як з батьком.

— Від тебе, любий Петре, все прийму, спасибі за щирість твою, спасибі за твоє щире товариство. Ніколи тобі цього не забуду. Ти зробив мою Чубівку славною, зробиш і Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь світ щоб забігав у нього приязні та побратимства. Чи Марко іде з тобою?

— З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.

— Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловіка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Січ іде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тоді з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Січчю. Хотів сам іти, та небезпечно одного чоловіка самого пускати. Він не лише дорогу на Січ знає, а ще й порадить тобі в потребі, розумна голова.

Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Січ своїх учнів одягнених, обутих і узброених. Кожний діставав ще по коневі, які йшли відтак на власність січового товариства. До того додавав вози з харчами для усієї чети.

Так було і тепер. Вибиралось сорок козаків. Була то на той час сила, яка в дорозі не пропаде й оборониться від напасті.

Як мали вже виїздити, був лагідний зимовий день. Трошечки притрясало снігом. Козаки поставали на конях на майдані редути. Тут зібралися всі, щоб попрощати товаришів в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з світлиці сотника. Він вийшов теж. З’явився старий Касян, що прийшов якраз з села.

Петро, знімаючи шапку, вклонився низенько сотникові й цілому товариству і каже:

— Благослови, пане сотнику, твоїх вірних товаришів у далеку дорогу. Спасибі тобі за науку, за твою ласкавість, що нас, сиріток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухняність, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повік не забудемо.

На те сотник:

— Нічим ви мене не обидили, мої голуби. Тішуся, що я вас в людей вивів, хоч жаль мені з вами розставатися. Служіть так вірно матері Січі на Україні, як мені служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова від усякої пригоди.

Петро поцілував сотника в руку, а сотник його обняв і перехрестив. Те саме зробив і з Марком.

Петро приступив ще і до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв і голубив Петра, мов рідного сина.

— Боже вас провадь. Во ім’я отця і сина, і святого духа, амінь!

Петро був зворушений. Скочив на коня й став напереді. За плечима в нього були, крім рушниці, ще й сагайдак зі стрілами та сріблом кований лук, подарунок князя. Задудоніли на мості й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував і вимахував шапками.

А на селі згуртувалися всі на майдані коло церкви. Не було дитини, яка б сиділа в хаті. Багато людей повилазило на стріхи, щоби ліпше видіти.

Перед церквою стояв піп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.

Піп відчитав молитву й кропив козаків свяченою водою. Між народом почувся плач. Відтак ходив поміж ряди козацькі й давав цілувати хрест.

Петро знову став насередині, перехрестився тричі і рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жіноцтво плакало. Залунала пісня і покотилась широкою луною по степу…

Засвистали козаченьки

В похід з полуночі –

Заплакала Марусенька

Свої карі очі…

У хаті вдови Прокопихи стояла на порозі її дочка Настя. Вона затиснула бліді уста і дивилася на від’їжджаючих козаків, мов сонна.

Коли чета виїздила з воріт села, вона заломила руки і влетіла у хату:

— Мамо, моя мамо, нема вже його, що мені робити?

— Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?

— Мамо, чи є хто такий інший між усім козацтвом, як цей Петро? Боже мій, боже! Чого я його так полюбила?

Вона плакала, ломлючи руки.

— А хіба ж він тебе любить так?

— Не знаю я того, мамо, він мені того ніколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене…

— Дурна дівчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови…

— Ні, мамо, не можу я його з серця викинути. Який він гарний, який бравий козак. Я би за ним на край світу пішла, якби лише словечко сказав… Не жити мені без нього…

Настя, мов божевільна, вибігла прожогом з хати і пропала.

А далеко із степу лунала ще козацька пісня…

Під різдво виловили рибалки молоде Настине тіло з-під льодової кори Синюхи.

Козацька чета щораз віддалялася від редути. На полудне погодували коней, перекусили і йшли далі. Петро їхав із Марком та січовим товаришем Пугачем напереді. Всі були веселі. Марко каже:

— Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлі на огонь летіли, чудом божим спаслися.

— Ми були ще діти. Тепер зробили б інакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в діда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.

— Але нічого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвіду набралися і на людей вийшли.

— Як біду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, — каже Пугач, — не одну я біду перебув, і з тим мені добре жити на світі.

— А яку ви, батьку, найтяжчу біду перебули?

— Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хіба богу подякувати.

— А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? — питає Марко.

— Підождіть, станемо ночувати, тоді й розкажу. Може, й інші схочуть послухати.

Сонце вже зайшло, і стало смеркатися. На землю насіла мряка. Поставили чотири вози, які з ними везли провізію, поприпинали коні й розвели чималий огонь. Всередині, між возами, розіп’яли шатра. На трьох коликах розіп’яли перед шатром великий котел і стали варити кашу. Накидали туди капусти і м’яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачеві, що обіцяв, і всі стали його просити, щоби розповів їм про похід Наливайка з Лободою та їх розгром.

Пугач подумав хвилину і каже:

— Нема поганіших людей на світі, як ті пани. Як їм козаків треба, як не можуть власними силами чого подолати, тоді до козаків: любчики та голубчики, поможіть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви — християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нічого не пожаліємо, — і це, і те.

— Ми — народ воєнний, і війна — то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема ні зброї, ні коней, ні гармати, а панам не спішно нам помагати, а всі їх обіцянки — то грушки на вербі. Ми мусимо йти голіруч і здобувати собі усе на ворогові. А тут і пани пишуть листи, польські гетьмани, і король, його милость, а от цісар німецький, і різні князі, й княжки. Зачала собі Польща з Волощиною, султан розсердився, — гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурні, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тій розправі багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, і молдавани, і волоша, і турки, і татари. Але ми таки доконали великого діла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свіжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собі, куди хочете, лише не через наші оселі. Йдіть собі попід землю або хмарою попід небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голодні, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то ті, що записані в реєстр, нехай остануться козаками, а уся інша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецінь панові працювати не ялось.

Засіли ми зимувати в Брацлавщині, то тут, то там, бо не було нам сили йти далі. Пани в крик: гільтайство та свавільство грабує нас, об’їдає, і піднесли на увесь шляхетський світ. З того вийшла велика буча, яка скінчилася аж над Солоницею. Наше військо засіло в Білій Церкві. Нас зразу не чіпали, та цілою силою кинулись на наливайківців. Нічого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Він відступав збройною рукою возовим табором. Відтак завернув на Білу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрі, ще від часу Косинського, та мимо того не хотіли послухати панських брехливих слів, щоб на Наливайка кинутися і помогти панам його здавити. Тому-то пани і проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Він у нас держав козацьку булаву, він годувався козацьким хлібом, а тепер, пізнавши всі козацькі штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.

Свою дорогу значив він шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишніх товаришів. Найлютішим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно подумати, що там творилося. Від того, що очевидці розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним військом проти Ружинського. Хто його знає, чи нас господь відступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвідавши гаразд, в котрім боці Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бік передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського і він її розбив на порох. Того налякався Сасько, і вій уступив під Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча війська. Він, осмілений такою легкою побідою, підступив до нас під Білу Церкву. За ним пішов Жолкевський з своїм військом. Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довідалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сім тисяч. Як бачите, як ми могли тоді Ружинського роздавити. Та йому на час наспів з поміччю Жолкевський. Ружинський напав на табір нагло. Ми збентежились. Настало замішання, бо ніхто такої сміливості не сподівався. Наш табір розірвали, і ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулі військо впорядкувати, і тоді ми Ружинського відбили. Наспів зі своїми і Наливайко, і тоді ми Ружинського так спражили, що ледве втік. Ружинський з останками замкнувся в Білоцерківськім замку. Та тепер наспів Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипілля, Жолкевський пустився за нами. Нас було більше шести тисяч. Господь нас відступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед на половину меншим військом Жолкевського. Ми отаборилися п’ятьма рядами возів. Усі ми були піші. До того ще Жолкевський не був тут з усією своєю силою, бо він вирвався наперед, а решта тільки наступала за ним. Та мимо того він вдарив на нас на урочищі Гострому Камені. Та не вдалося йому розірвати табору. Ми гарно відбивалися. Тоді сталося нещастя. Шавулі гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тоді при нас, бо він з рештою нашого війська стояв під Києвом. На місце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхів, що Жолкевський не важився нас більше зачіпати, вернувся в Білу Церкву і вижидав підмоги. Ми пішли далі. Під Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборі було багато збігців, жінок та дітей, що втікали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годі їх було лишити на поталу ворогові. Ми пішли під Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.

Тепер пани взялися до давнього способу роз’єднати нас. Жолкевський написав до запорожців, обіцяючи нам цілу торбу ласк, як лише покинемо гільтаїв, себто наливайківців. Та ми його післанців ув’язнили і закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далі робити. Нам лишилося або піти у московську землю, або получитися з ханом і татарами, або оборонятися до останку, а були і такі, що раді були здатися на ласку панів. Щоби забезпечитися від Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Дніпро. Одні човни попалили, а другі поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зібрався з козацтвом, у Каневі нам на підмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, міщани зрадили йому, де човни поховані. За те хотіли ми киян покарати. Зібравши сотню чайок, рушили козаки під проводом Підвисоцького горі Дніпром. Та Жолкевський уже стояв на березі і привітав їх гарматою. Похід не вдався. Підвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Дніпро, і це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемірюватися з панами. І знаєте, чого Жолкевський від нас вимагав? Видати йому Наливайка і інших старших, видати цісарські хоругви і гармати. Дрібничка, правда?

— Які то цісарські хоругви?

— А, то ви того не знаєте? Як хотіли усі володарі християнського світу зробити спілку на турка, то німецький цісар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, він привіз запорожцям у дари хоругви, клейноди і вісім тисяч червінцями. Отож ті хоругви були панам солею в оці, і вони наважились їх відібрати.

Видавати свого товариша ворогові на смерть мученицьку — то був би страшний гріх, і Лобода це відкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощі. До нас прислав двох, вони показувалися, що втікли від панів, і нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Дніпро і напасти на наш табір, де були самі жінки і діти, бо ціла козацька сила стояла над Дніпром і не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому і повірили. Треба було уступати ще далі. Наші човни поплили рікою Сулою, а наш табір посувався попри Сулу. Ми пішли аж під Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат і багато усяких припасів. Як ми подалися далі, то Жолкевському прийшлось легко перейти Дніпро. Він ішов услід за нами. Йому прийшли на підмогу литовські полки. Тепер у Жолкевського була більша сила, як у нас. Ми уступали далі, хоч гірко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дістатися в степ, а тоді ми врятувалися. Відгадав наші думки Жолкевський. Він розпочав з нами мирові переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав військо повище Лубнів, що перейшло Сулу і заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, діти, що ляхові не можна ніколи вірити, він тебе цілує, а ніж за пазухою держить. Ми стали табором над рікою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох боків, годі нам було з отабореного місця рушатися. Ми окопалися з трьох боків і стали до оборони. Ляхи окружили нас і зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох боків вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шість тисяч війська, і доброго, і менше вдатного, а друге — стільки жінок і дітей. У нас було багато коней і скоту, яких не було де пасти, і все то гинуло. Настала страшна спека і сморід від падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стріляли у табір з гармати і багато люду нівечили. А Жолкевський не переставав вести переговорів з нами. Із-за того наливайківці стали підозрювати нас у зраді. Повстали в таборі колотнечі, аж на одній раді Лободу вбито. Зробили це ті злодії-наливайківці.

— Хіба ж це не козаки?

— Це збиранина з усяких злодіїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишаків. Вони нікого не щадили, а всі їх злодійства карбовано на справжніх козаків. Але по смерті нашого гетьмана не вдалось Наливайкові захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залізною рукою, то годі було обі сторони з собою погодити. Ми, запорожці, не могли вибачити тим злодіям-наливайківцям смерті нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табір, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це від утікачів. Йому теж пильно було, у його війську був голод. Не можна було нічого довезти, а він знав, що в нашім таборі є подостатком поживи, і голодом нас не візьме, йому теж дуже пильно було справу покінчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, підпускав туману на згоду.

— Що це таке гуляйгородини?

— Це такі рухомі фортеці на колесах, високі, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стіни, стріляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справді запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дітвак. Ти слухай та міркуй сам, поки не виміркуєш, а коли ні, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.

І ці гуляйгородини справді налякали малодухів, і вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає від соро— му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу і Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгі віки. Треба признати наливайківцям, що і чути про те не хотіли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його і ладились перебоєм видістатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборі, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани і видали… Видали і наших славних полковників. Видали хоругви, клейноди, гармати і всю зброю. Тоді Кремпський, бачачи, що ціла справа пропала, зібрав коло себе вірну дружину і перебився через ляцьке військо. У тім пеклі я втратив голову і вже рішився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено,

що ми всі можемо свобідно відійти, куди нам завгодно. На те взялися жонаті козаки, щоб тим способом врятувати свої жінки та діти. Та Жолкевський уже по тім, як ми видали усю зброю і стали голіруч, додав ще один пункт, а то, щоб ті пани, що з нами були, пізнавали своїх підданців-хлопів і забирали їх із собою.

Ми кричали: “Зрада! Такого в умові не було, ми не пристаємо!” — “Як не пристаєте, то обороняйтеся, — каже Жолкевський, солоденько усміхаючись, — баталія йде далі”.

Та яка ж то могла бути баталія? Ляхи були в нашім таборі, ми без зброї, а між нами голосять жінки і плачуть діти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що під руки попало. Я виломив із воза люшню. Тоді польське військо, роззвірене, що стільки з нами намучилось, кинулось нас різати, як баранів. Не жаліли нікого: різали жінок і малих дітей… Уявіть собі, що там діялось, бо я не в силі вам цього розповісти. Польські жовніри знасилували жінок, а відтак розтинали їм животи. Малих дітей застромлювали на списи і перекидали один одному. Мене обскочили, і якийсь ляшок пізнав у мені свого підданця. Зі мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вільного чоловіка, в підданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, і зацідив його люшнею по голові так, що мізок відразу вискочив. Дісталось також і тим, що мене хотіли живого брати. А що в тім місці табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втікав щосили, поки не дібрався в комиш. Тут було велике болото, і з цього боку наш табір не був окопаний. Там я пересидів дві доби, п’ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшні крики, голосіння і плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жінками; здавалося поганим, що в цім таборі зібрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота і втік…

Дібравшися до Дніпра, кого я там стрінув? Я стрінув Підвисоцького, що йшов нам на підмогу. З ним получився і Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли із низу запорожці. Коли би було ще два дні перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Підвисоцький мав думку зайти їх іззаду від Дніпра.

Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.

— А як воно тепер на Січі, коли стільки народу витратилося? — питав Петро.

— Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо він не пропаде, ми ще поміряємося з ляхами, і наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Військо в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…

Оповідання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в ясніших зарисах той конфлікт, який витворився між тими, що мають, і між тими, що не мають нічого. Бо ж та ціла буча із-за того пішла. Пани хочуть, щоб бідні на них робили, а вони щоб безжурно панували.

Було вже пізно вніч. На небі зорі поперемінялися. Деякі вже й позаходили, інші посувалися на своїй дорозі далеко. Косарі стояли високо на полудні. Козаки сиділи при великій ватрі й куняли. Дехто поліз під шатро і захріп. Старий Пугач поліз на віз, під буду, накрився кожухом та невдовзі захропів. Коні хрупали зерно, стоячи на припоні коло возів. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним інші. Сторожні козаки проходжувалися повагом по замерзлому снігу, позіхаючи голосно. Петро з Марком сиділи ще при вогні, покурюючи люльки.

— Один з нас най іде спати, — каже Петро до Марка, — опісля змінимося.

— Якось не хочеться заснути. Так то оповідання залізло в голову; страхіття по мізку снується, що годі забути.

— Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозі не знали. Як воно добре, що нас доля звідти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далі, переливали з пустого в порожнє, а відтак були б ми навіки приковані до їх милості, князя, кайданами вдячності, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо і сталися панськими собаками, як багато інших.

— Та ще на князя Костянтина нема що нарікати, там народові добре живеться.

— А що буде потім? Він же не вічний, його ціла фортуна перейде в ляцькі руки, а тоді руський народ вийде на тих багатствах гірше. Краще, щоб їх не було.

В тій хвилі коні стали непокоїтися і форкати. Дві собаки, що повлазили на вози, посхапувалися і заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж і протер очі. Він спав чуйно, наче птиця на гіллячці. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотіння.

— Тічка біжить! Гей, хлопці! До рушниці! Будемо мати гостей. Нуте, хлопці, повідв’язуйте коней.

— Коби лише не порозбігалися, — завважив Петро.

— Ти, козаче, хіба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кінь від вовка обороняється.

Всі посхапувалися і згуртувалися при вогні. Поспускали коней. Вони стали бігати, позадиравши хвости, але ні один далеко не відбігав. Опісля один із них заіржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снігу. На той знак всі коні згуртувалися в колесо, головами до середини.

— Дивись, — каже радісно Пугач, — яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.

А гаркотіння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, які позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снігу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бігла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвіст якоїсь потвори.

— Хлопці! — гукав Петро. — Рушниці напоготові! Як наблизяться на десять кроків — пали!

Тічка зближалася. Гукнули стріли в цілу купу. Тічка розбіглася на всі сторони і стала атакувати зі всіх боків. Багато вовків осталось на білім снігу.

— Дивись на коні, — говорив Пугач до Петра, — то варто видіти.

Справді варто було видіти. Кілька вовків кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогі, а відтак стали бити копитами поза себе. Кілька вовків вертілось по землі в судорогах. А коні ані рушилися. Стояли в збитій юрбі, один при однім. Понизили голови і дивились поміж ноги поза себе.

— А що, не славні, не козацькі коні? — гукав Пугач. — Не дадуться, їй-богу!

Тим часом козаки стріляли густо, вже на близьку віддаль.

— Хлопці, шпурляйте на них головні, то собі підуть до чорта.

Так воно і сталося. Набили вовків багато, а решта пішла врозтіч. Стало стихати стріляння. Тепер і собаки позіскакували з возів і пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.

— От дурні, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.

З того всього тільки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, і добре скалічив в удо. Його зараз перев’язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку ніхто не спав, а як лише стало на світ заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.

— А що з вовками зробимо?

— А вже ж поздирається шкуру, тепер під різдво кожух добрий, не пустить ‘, — каже Петро.

— Киньте їх до чорта, — каже Пугач. — То не на козацький кожух. Козакові кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цілий день возилися.

Рушили в дальший похід. Знову залунала по степу весела пісня. Веремія” була дуже гарна, погідна, хоч мороз щораз більшав.

І так ішла дорога одноманітно далі. З возами не можна було поспішати, але ніколи не кучилось. На нічлігу було весело. Стрінули кілька лісів, — і не бракло палива. Під ніч розкладали великий вогонь, який огрівав і людей, і коней.

Аж на посліднім ночлігу сталася велика пригода, яка всіх втішила.

Вже було далеко по півночі, на землю насіла велика імла, що не було нічого видно. Усі засипляли мертвецьким сном. Гукнув стріл сторожного козака, і всі посхапувались. Під табір підходили якісь люде. Вартові стали стріляти далі. Непрохані гості стали утікати щосили, чути було тупіт утікаючих коней.

Козаки розбіглися й побачили раненого татарина. Він лежав на землі з підстреленою ногою.

— От гість! — гукали козаки. — Ануте, хлопці, бийте псубрата на втіху.

Надбіг Петро і крикнув:

— Не руш його! Від нього довідаємося, чого вони хотіли, може, де недалеко більша сила татарська, підведіть його до табору.

Узяли татарина попід пахи, він зуби закушував із болю. З його йшла кров.

— Я тобі скажу, не питаючись, — каже Пугач. — Вони йшли коні красти.

Посадили татарина при варті. Петро каже:

— Давай я йому поперед усього ногу перев’яжу.

— От невидальщина, — каже один козак, — я його зараз перев’яжу ножакою по шиї.

— Не руш кажу! — крикнув грізно Петро. — І ніхто не важся мені перепиняти роботу.

‘ Не полиняє. — Ред.

” Погода.— Ред.

Петро розтяв ножем одіж, оглянув рану. Вона не була велика. Кість була ціла. Він засипав рану порохом і обв’язав чистим полотенцем.

Татарин був старий, змарнілий дідок з ріденькою борідкою і поморщеним лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Він дивився заляканими очима на Петра і лебедів.

— Не забивай бідна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.

— Чого ви сюди лізли? — питає Петро.

— Ми йшли коні красти. У нас біда, нема їсти, — говорив Ахмет, — у мене п’ять дітей малих, голодних, я бідна, дуже бідна…

— А дайте йому, товариші, їсти, він, бідний, голодний.

Козакам це не подобалось, стали воркотіти. Петро випрямився і поглянув грізно поза себе:

— Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумів?! Який відважний різати немічного бідака. Ти покажи, що вмієш з татарином, коли він дужий… Стидайтеся. З вас мають бути лицарі, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.

Зараз втихло. Один приніс і подав татаринові кусок паляниці. Ахмет їв лакомо, аж давився.

— Дайте йому чарку горілки. Пий, небоже. Твій Магомет не заборонив горілки пити, бо її ще не було.

Ахмет вхопив Петра за руку і став її цілувати.

— Нехай тебе бог і Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозі, ти добра чоловік; Ахмет буде за тебе молитися.

— Не болить тебе рана?

— Пече, але то нічого…

— Ти вмієш на коні їхати?

— Кожна татарин вміє.

— Хлопці, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годі спати… Татаринові дайте мого сивого коня.

— Що нашому осавулові сталося? — говорили між собою козаки. — Козак хоч куди, а татарина не дасть зарізати.

— Чи це послідній наш нічліг? — питав Петро Пугача.

— Перед заходом сонця будемо в Січі. І знову залунала пісня, й похід рушив.

Петро каже до татарина:

— Як зблизимося до Січі, то собі їдь з богом. На Січ тебе не поведу, бо я там не пан і не знаю, що би з тобою сталося.

— Ти добра чоловік, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти світло моїх очей, я тобі ніколи того не забуду. Ахмет вміє бути вдячний, навіть джаврові…

Петро не говорив нічого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останні гострі промені по замерзлій землі. На обрії було видно якісь купи, начеб осніжені гори. Із-поза них виходили густі дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої річки. Петро питає Пугача:

— Що це, батьку?

— Це Січ-мати, хрестіться, хлопці.

Козаки познімали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось ціль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелів? Чи справді жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Він став у душі відмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Січі. Усе було застелено снігом. З високого берега видно було багато будівель за валами, з яких виходили прямо вгору густі дими. Лише ворота було знати. Побіч них стояли на валах дві гармати. На валі проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з’їздити з берега. Петро каже до татарина:

— Нам пора розстатися, їдь собі, чоловіче, з богом. Коня тобі дарую, то це мій кінь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже:

— Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро під’їхав.

— Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобі зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Він наблизився до Петра й каже півголосом:

— Бережіться, козаки: цієї весни піде велика орда татарська з Менглі-Гіреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас і ясир візьмуть. Всі мусять йти, кому прикаже його світлість хан. Може, і я піду, хоч я спокійна чоловік. Бережіться!

З тими словами він потиснув коня й почвалав вітром.

Петро стояв на березі Дніпра. Далеко направо й наліво розлягалась замерзла річка. Лише на однім рукаві простяглась синя лента, якої мороз не одолів…

Десь далеко грав Дніпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Він забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришів, що стояли під воротами матері Січі.

Петро зняв шапку й молився:

— Дніпре-Славутице, батьку! Ти, свята річко України! Чи є українське серце, яке б не забило живіше, наблизившися до тебе? Ти давній свідку нашої бувальщини, нашої величі й упадку.

…На твоїй дорозі поставив господь могутні пороги. За ними криєш ти тих бідних діток, яким тісно стало на Україні. А ці пороги — то твоя мова. Горе тому, хто її не розуміє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх діток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв’язана з тобою на вічні часи. Україна тоді загине, як твоє русло висохне!

…Дніпре! Ти, український Йордане, свята річко!..

— Гей Петре! Осавуле! — гукали козаки. — Чого задивився?

Петро начеб зі сну прокинувся, протер очі й спустився з берега вниз…

За той час Пугач обмінявся гаслом з вартовим козаком. Відчинились ворота, й ціла ватага в’їхала.

Петро опинився в Запорозькій Січі.

КНИГА ДРУГА

ДО СЛАВИ

Частина 1

Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,

Шолъ до запорозкого славного лыцерства.

З книжки “Вършъ…”

І

Запорозька Січ лежала тоді на невеличкім дніпровім острові, Малій Хортиці. Від заходу, від України, обливав її Дніпро, від сходу сонця плив його рукав, що відділяв Малу Хортицю від Великої, яка лежала між старим дніпровим річищем і новим дніпровим руслом. На Великій Хортиці ріс великий дубовий ліс з прогалинами всередині, далі, вниз, стояли малі ставки, а потім простягались мокляки.

Під ту пору українське козацтво проживало важкі хвилі свого занепаду і пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все. Пани тріумфували. Жолкевський за своє криваве діло був обожаний між українською шляхтою. Він виріс на спасителя Речі Посполитої і українського панства, як польського католицького, так і православного. Пани успіли розбити всю козацьку організацію. Козацьких старшин з Наливайком повезли в Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам ні одної гармати, забрали коругви і клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву, знущалися в страшний спосіб. Народ був наляканий, і ніхто не посмів піднести голови, а не було нікого, хто би мав силу взяти діло в свої руки і проти панів стати. Тих козаків, що остались живими, повернено в підданство. Пани вважали себе з боку українського поспільства цілком безпечними. Тепер можна було необмежене панувати і багатіти, коли українське хлопство буде слухняне. Тепер і з Туреччиною буде спокій, бо ж поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною буде спокій, то і татарська орда не буде їх чіпати.

На цілій Україні заповідалося панське раювання. Одне лише осталось болюче місце в панському тілі, котре, мов загоєне терня, від часу до часу болюче відзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дібратися і яке ні раз не хотіло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася відтяти Запорожжя від усієї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нікого ні сюди, ні туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густі сторожі, котрі ловили збігців, а так само запорожців, що на Україну переходили, і люто їх за це карали, одних і других. Та ці способи не могли вповні своєї цілі осягти. Гноблений панами і державцями народ втікав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свій захист. Продирався там усіма можливими дірами і щілинами, наче вода із розсохлої бочки. Одного піймали, а десять інших таки перейшло.

Запорожці знову вміли то цим, то тим дійти до ладу з пограничними старостами, і таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.

Не зважаючи на занепад, на Запорожжі безупинно велися великі приготування до того, щоб можна було невдовзі виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помірятись з панами на Україні за свободу українського хлопа. Завзяту агітацію у тому вели ті численні хлопські втікачі, оповідаючи про жорстокість панського володіння.

Через брак свобідної сполуки з Україною на Запорожжі ставало тісно. Там наче в горшку кипіло, і мусив наспіти час, коли та вся енергія молодої, живої та здорової республіки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправді Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та він не посмів там показатися, а запорожцям ані снилося його слухатися, і вони вибирали правильно свого старшину і зі всіх розпорядків панського старшого глузували.

Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Січ, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили інакше, ніж собі це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величі, якої тут надіялися.

Значний простір землі на Малій Хортиці обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попід валами ізсередини великі будівлі городжені хворостом та обмащені глиною, вкриті комишем, або кінськими шкурами. Таких будівель було багато. То були курені, названі від знатніших городів України. Посередині — великий майдан, а на ньому — невеликий домик для січової старшини і на січову генеральну канцелярію.

По майдані проходжувалися купками запорожці.

Пугач привів під домик старшини чубівців. По дорозі січовики його поздоровляли. Пугач пішов з Петром Конашевичем до кошового.

В світлиці під образами сидів кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були дві найстарші особи на Січі.

Пугач, ввійшовши, поклонився кошовому:

— Ваші голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Січ одну вишколену чету від старого Чуба з поклоном і поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.

Петро вклонився і передав кошовому список:

— Нас приїхало сорок людей.

— Здорові були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?

— Постарівся та зимовиком живе.

— Мені дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелі були.

— Вони зовсім не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував біля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.

— Ще старий Чуб на старості літ здуріє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на місце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.

— Ця слобода — то його діло, — каже Пугач, показуючи на Петра, — неабияка голова, ніде правди діти, в Острозі вчився.

Кошовий став пильно Петрові придивлятися:

— Ну, гарно, йдіть тепер в січову канцелярію, хай вам пан генеральний писар курінь покаже, до якого вас припише, а завтра пополудні ти, Конашевичу, заходь до мене.

Вони вклонилися і вийшли. Зараз через сіни була січова канцелярія. Стояли тут довгі столи, а за ними сиділи підручні писарі. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярії.

Вже вечоріло, і всі заворушилися відходити.

Як ввійшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них і спитав:

— А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! — каже писар, пізнавши Пугача. — 3 яким ділом приходиш?

— Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловік. Призначи нам, пане писарю, курінь, а то прийдеться хіба на майдані на морозі ночувати.

— Із Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товариші. Так йдіть, небожата, у Переяславський курінь. Там найбільше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добраніч вам!

Як козаки вийшли до сіней, Пугач каже:

— Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, і земляка свого Павла Жмайла. Може, він який родич твого побратима Марка.

Чубівці передали коней новикам, що тут з’явилися, і пішли гуртом до Переяславського куреня.

Нічого тут замітного не було, бо всередині курінь був такий, як у Чубовій редуті, хіба що більший. Було тут кілька огнищ, на яких горів вогонь і огрівав усю хату.

Наприкінці куреня, за столом, сидів курінний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув від порога:

— Здоров будь, батьку отамане, здорові братики! Усі оглянулися, як в курінь ввійшла ціла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очі долонею від світла.

— Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пізнав. Отаман каже:

— Не пізнав Пугача?

— Справді не пізнав, — каже Жмайло і встав вітатися. Жмайло був вже старий і сивий козак.

— Слухай, осавуло, — каже Пугач. — Приводжу тобі когось, що буде тобі, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, — каже до Марка.

Марко виступив під світло, та осавул його не знав.

— Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи він рідня тобі, то самі потолкуйте.

— Ти звідки, козаче?

— Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

— Рідний, мій, ріднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рід?

— Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вісточки з рідного краю.

— Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

— Я Степанів. Про нашого прадіда нічого не знаю.

— Я тобі стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

— А то — мій побратим Петро Конашевич, син Івана.

— Знаю і твого батька, вітай мені! Батько живий?

— Поляг, ще як я дитиною був.

— А вибач мені, товаришу, — каже осавул до Жука, — я на радощах і козацький звичай забув — перепинив цим новикам поклонитися тобі, як голові куреня.

— Ми вже не новики, — каже Петро, — ми з Чубової редути приходимо, ми — козаки.

— Вітайте, панове товариство, — каже Жук, та я вас у курінь не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешній запорозький звичай, і чи знають, що їм на таке відповісти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед і, кланяючись курінному отаманові, каже:

— Я говорю іменем усієї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобі, батьку, від старого сотника Чуба і прошу: прийми нас, сиріток, у свій славний курінь, а ми дякуватимемо і, як старий звичай каже, вкупимось.

— Не можу сам цього зробити, бо я сам нічого не рішаю, хай старшина скаже, — каже Жук. Покликали ще курінного суддю і кухаря.

— От і напасть, — каже Жук, — панове отамани. Прийшли якісь козаки та й у курінь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

— Хай вкупляться, — каже кухар.

— Ми подорожні, — каже Петро, — грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всіх золотого кладу. За решту вибачайте, ми відслужимо.

— Ну, що ж, панове, зробимо? — питає Жук.

— Приймемо, — каже кухар, — у нас харчів доволі, а коли б негарно велися, так проженемо.

— Ну гаразд! — каже Жук. — Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм місце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу каші, щоб для всіх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжі у курені кухар таку замітну відігравав роль і до старшини належав. Кухар на Запорозькій Січі був тим, чим у війську інтендант. На його голові було не лише прохарчування усього куреня. Він дбав теж про одежу для всіх, вів курінну касу і з усіх видатків мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

— А що з нашими кіньми станеться? — питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За коні подбають другі, а ви, повечерявши, відпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Січі.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і мимрили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.

На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші — таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто — з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.

Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.

Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.

Усе тут робилося для січового товариства про запас.

За куренем різали трачі дерево на дошки, довбали і випалювали колоди на байдаки. Другі збивали байдаки, забивали щілини клоччям і заливали смолою. Тут горів великий огонь. Робітники пороздягалися до сорочок.

Над кожною партією був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемірював дерево і наглядав за роботою.

— У нас, на Січі, робиться усе власними силами, хіба заліза купуємо.

— А порох?

— Порох ми вміємо такий робити, як ніхто другий, Он там за валами наші порохові млини, бо тут небезпечно через те, що від того треба з огнем здалека.

— А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? — питає Марко.

— Куди кого старшина призначить, і хто до чого вдався.

— Я би мав охоту в майстерню піти, — каже Петро.

— Го-го! Не сюди тобі, небоже. Ти підеш чоботи шити, а швець піде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди підеш.

— А ну же, дядьку, ходім між лучників, я зараз мій лук принесу і зараз вернуся.

За хвилю вернув Петро з луком і стрілами.

— Ну-же, панове товариство, прийміть мене до гурту.

— Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.

— То княжий дар. Пустіть мене, хай спробую. Показали йому ціль. Петро зложив, і три стріли попали близь себе.

— Ти, небоже, неабиякий лучник, — каже отаман. — Такого ще тут не було, хіба покійний Байда, що про нього думу співають.

— Сагайдачний, та й годі, — каже один козак до гурту.

— Петре, — каже старий Жмайло, — ось вже тобі й імення приложили, вже тебе до смерті Сагайдачним звати будуть.

Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цілій Січі, мов полум’ям піде.

— А що ж, — каже Марко, — воно непогано прозвали.

— Не імення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, і годі з цим перечитись.

Кошовий довідався про мистецтво Петра і казав собі цю штуку показати.

— Ти будеш тут молодиків вчити, а у вільну хвилю підеш під руку пана генерального писаря в канцелярію. Під вечір, як я вже вчора говорив, зайди до мене.

Як вечором Петро зайшов до кошового, він спитав:

— Чи довго ти вчився в Острозькій академії?

— Більш чотирьох років. Був би там ще богзна-як довго сидів, та лучилася така пригода, що треба було академію покинути.

— На це я не цікавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латині, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть які посли з далекого світу, то зараз і тебе покличено на товмача. Трапляються такі люди, що годі з ними розмовитись. А чи і твій побратим Жмайло розуміє латину теж?

— Усі ми там цього добра вчились однаково.

— А Київ ти знаєш?

— Ніколи там не бував.

— Як буде нам яке діло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, які важкі хвилі ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо між двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого — татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та поміж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.

— Коли вже про татар мова, то я дещо довідався по дорозі від полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не відзивайся.

— Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припікай.

— Тож-бо й є, що він по-доброму сам виговорився із вдячності, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.

— Такий, може, і правду сказав. Що ж він тобі говорив?

— Від’їжджаючи від мене, він говорив таке: “Бережіться, козаки, з весною піде на вашу землю велика орда. Сам Менглі-Гірей поведе її”. Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але він, з приязні до мене, то і кари тої не лякається.

— Добре і те знати. Ми гаразд діло обміркуємо, та може, ще щось більше довідаємося. От добре, що ти це сказав.

Опісля Петро вклонився і вийшов

— Чого тебе кошовий кликав? — питали Петра чубівці, як у курінь вернувся.

— Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латині іржати. Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо мені справді чогось весело поміж вами.

Подали бандуру. Петро заграв дрібненького та став приспівувати, а козаки вдарили гопака, що аж стіни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.

— А знаєш, товаришу, яке тобі імення приложили?

— Коли вже гарне, то завтра вам кілька відер горілки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду.

— Гарне, їй-богу, гарне, твою горілку то так начеб вже й випили.

— Коли випили, то й закусіть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.

— Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всі так розвеселились.

— Як розвеселились, то буде з вас на сьогодні, не об’їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дідові горохів’янкою постоли з лопуха шила.

— Чому горохів’янкою?

— Бо ниток не було.

І так минали весело вечори в Переяславському курені кожної днини. Пішла слава про Сагайдачного по всій Січі, і з других куренів стали вечорами козаки сюди сходитись.

Петра відразу всі полюбили. Він був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тім хлопець наче мальований. Розуміється, що відтепер звали його Сагайдачним. Життя на Січі йшло одноманітно з дня на день, Але усі бачили, що на щось готується, хоч ніхто не вгадав, що воно буде. Ніхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстерні йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав і наганяв до поспіху. З Великої Хортиці привозили коней і об’їздили та підучували.

ІІ

Якось в половині марта приїхало на Січ одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримські крамарі їздять. Вони обмінялись з сторожею кличем і зараз

пішли до кошового. То були переодягнені козаки, котрі добре говорили татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.

Зараз кошовий скликав січову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довідались. Показалося правдою те, що Сагайдачний від Ахмета довідався.

Вони переїхали цілий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусів, заходили до їхніх мечетей і враз з другими до аллаха галайкали.

Орда поклала собі з весною рушити на Україну з великою силою, як лише весняні затопи минуться. Козаки довідались, котрим шляхом татари підуть. Козаки говорили їм, що козаків на Січі небагато, і нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Дніпро, Інгулець та Інгул, і всю Україну.

Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свій шлях справити і, заступивши їм дорогу, розгромити.

Тепер стало відомим, що орда, перейшовши Дніпро, піде поміж річками Дрімайлівкою і Бургункою. Понад цими річками стояли два великі ліси, і на тій прогалині поклало собі козацтво помірятись з ордою.

Кошовий предложив на раді такий план. Часть козаків під проводом курінного отамана Жука мала бити татар на Дніпрі при переправі, та потім розступитися і йти слідом за тими татарами, які успіють перебитися через козацьку лінію. Друга частина під проводом сотника Чепіля мала стати над Інгулом і доконати решту недобитків так, щоб цілу орду знищити.

Той план кошового був прийнятий, і зараз взялися за його виконання.

Кошовий розіслав гінців по усіх козацьких паланках і зимівниках, щоб козацтво негайно збиралось на Січ до походу. Тепер показалося, що те, що через зиму було зроблено, було дуже потрібне. Усього було доволі. Січове військо вміло до походу як слід приладитись. Під той час Чепеля на Січі не було. Він був жонатий і жив у паланці. Та він на перший заклик прибув на Січ з своєю сотнею сімейних козаків. Тепер обидва з Жуком стали порядкувати та ділити поміж себе військо після того, що хто мав у поході виконати. Чепіль забрав переважно піше військо, гармату і вози. Жук забрав кінноту, кілька легких гармат, вози з харчами і муніцією.

За той час щодня розсилали з Січі в сторону татарщини роз’їзди. Вони мали, помітивши татар, оскільки-мога не показуватись і в сутички не заходити. Ціла

штука була з тому, щоб орда не зміркувала, що козаки про все знають.

На Січі усе було готове до походу. В Січі мав остатися кошовий з старими дідами і молодиками.

Третього дня великодніх свят причвалав посильний козак од одної стежі з вісткою, що орда рушила з Перекопу і прямує до Дніпра.

Вранці засурмили сурми. Кожний поспішав на своє місце. Насамперед вийшов Чепіль з своєю армією двох тисяч козаків. Вона мусила поспішати, щоб випередити татар і засісти на своєму місці над Інгулом.

За два дні опісля вийшов Жук зі своїми. При ньому були обидва кульчичане, Петро і Марко.

Вали Січі вкрилися тим козацтвом, що осталося. І прощаючи своїх, вигукували та вимахували шапками.

Не одному защеміло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.

Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус. Не диво: виправляв своїх рідних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була одна жура на думці: як би воно було, коли б орда розгадалася і пішла іншою переправою? Тоді треба би їх заходити не знати звідки, треба би повідомити Чепеля, а заки він з своїм тяжким табором і піхотинцями зможе заступити орді дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Україні меншими загонами.

Жук був з тої причини дуже схвильований і цілу дорогу нічого не говорив.

Його військо йшло правим берегом Дніпра. Річкою послав він кілька байдаків, обшитих комишем так, що здалека ніхто їх не міг помітити.

Вони мали держатися правого берега і зорити за татарвою, а коли зміркують напрям, в якому піде орда, мали про це отамана повідомити, поховати судна під берегом і вертати. Жук перейшов Бургунку і став обозом, ждучи на вісті. Ждав три дні, поки принесли вістку, що справді орда йде цим шляхом, як було зразу намічено.

— Слава господові небесному! — Жук зняв шапку і перехрестився. — Зачинається добре, а тепер, хлоп’ята, до праці. Сотник Галан і сотник Чепіга з своїми сотнями підуть до лісу по обох боках шляху і пороблять засіки. Могильники (сапери) загатять обі річки при Дніпрі, щоб багато води зібралося по самі береги. Як сюди орда зайде, а ми на них наскочимо, щоб не порозбігалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тоді як татари перейдуть на цей бік.

— А коли б вони не туди пішли, — завважив Сагайдачний, — то що ми зробимо?

— Еге! Дивись, якраз проти нашого місця лежить на Дніпрі більший острівець. Це місце добре для переправи, на острівці можна відпочити. Я певний того, що підуть туди. Тепер, хлопці, наші вози і гармату пообчіпляти лозиною і галуззям так, щоб ніхто не зміркував, що воно є. Хай татари думають, що це кущі. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи, Сагайдачний, зі мною.

Над самим берегом Дніпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва попрямували і повилазили на нього високо. Звідсіля було видно далеко на другий бік Дніпра. Далеко на обрії зачорніла велика плахта. Вона посувалась до річки.

— Бачиш? Гості йдуть, — каже Жук до Петра, — буде кого бити.

— Така сила, що самою вагою може нас роздавити.

— Певно, коли б дістатися їй під ноги. Та ми того не зробимо.

Жук був веселий і радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе ніяково. У нього билось серце сильніше. От перший раз побачив таку велику ворожу силу. Чим воно скінчиться? Та на Січі мав Жук славу небуденного ватажка, йому можна повірити. Якщо йому кошовий таке діло поручив і наставив його наказним, то не на те, щоб козацтво знівечити.

Орда щораз наближалася. Тепер можна було пізнати обриси коней і їздців.

— Скільки їх може бути?

— На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не більше. Буде з нас. Тепер я вертаю, а ти останься тут і зори за ними далі. Як орда стане над берегом, ти злазь непомітно і біжи до мене. Лише не показуйся, хоч би прийшлось і по землі повзнути.

Жук зсунувся з дуба і пішов до своїх. Петро зорив далі за ордою, котра щораз ближче підходила до Дніпра.

“Безпечні вражі сини, навіть роз’їздів не висилають, а галайкають, мов пси до повного місяця”, — думав собі Петро.

Та воно так не було. В цю хвилю кілька татарських чет відлучилося від гурту і почвалувало до річки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з коней і стали

роздягатися. Петро цікавий був бачити, як вони через воду переправляться будуть. Було їх тут більше двох сотень. Кожний в’язав свою одежу і зброю в узлик, котрий прив’язував собі на голові. Відтак, держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кінські голови, що пригали в воді, і татарські голови з клунками. Плили прямо до острівця. “Я тут задовго сиджу”, — думав Петро і миттю зсунувся з дуба. Ніхто його через берег не побачив. Він побіг до своїх.

— Що нового?

— Пане отамане, передня сторожа вже на острівці спочиває. Буде їх зо дві сотні. Орда в тій хвилі вже, певно, над берегом.

— Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки. — Здається, що в річках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопці, сидіть за возами і гарматами і не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди і назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цілком безпечними. За ними піде уся орда. Ніхто не сміє стріляти, поки я не дам знаку і стрілю перший.

В цю хвилю стали показуватися з-під берега голови коней і людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посідали на коней і рушили широкою лавою, розглядаючись на всі боки. Але не помітили нікого.

Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарські орди переїхали спокійно аж по кінець обох лісів і звідтам звернули до Дніпра. Тепер розмовляли між собою голосно, нічого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через ріку до тамтих.

Із-за ріки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цілої татарської армії. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, і ніхто більше на цім березі і не показувався. Вже і вечоріти стало, а галас не вгавав, і нікого не було видно.

— Що воно, до біса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, підійди до берега і роздивись.

Петро підкрався до берега та йому аж в очах замерехтіло. На тім боці Дніпра горіли великі огні, а поміж ними сновигали, мов у муравельнику, чорні татарські постаті. За хвилю загоріли огні і на цім боці Дніпра.

“До біса! І ці безпечні. Коли б так уночі до них добратися, то ні один не вийшов би живий”, — думав Петро, вертаючись до своїх.

— Ти мені нічого й не кажи, бо я вже знаю, — каже Жук до Петра. — Татари там, де стали, там і ночувати будуть.

— Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дібратися до їх та зробити їм криваву купіль.

— Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу і тамті, дізнавшися, що ми тут є, пішли би на інший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обірванців перерізати, а на те, щоби цілу орду знівечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хіба що огнів розводити не будемо.

— А щоб їм всячина! — нарікали козаки. — Треба буде уночі мерзнути.

— Завтра буде гаряче, аж попріємо.

Жук приказав відвести коней у ліс, щоб не зрадились чим.

Як лише на світ заноситися стало, на тім боці Дніпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над річкою заліг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней і позапрягали у вози та гармати.

Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бік річки. Повдягались і посідали на коней. Опісля рушили в порядку поміж ліси.

Із-над річки насунула і сюди густа мряка і заступила світ божий. Тут лиш тільки видно, що від берега щось клубилось в густім тумані і розходився гамір.

“От коли б так вітрець подув, — думав собі Жук, — та годі на це довго ждати. Благослови, Боже, на велике діло, та поможи християнському мирові побідити”.

Жук узяв від гармаша льонт і підпалив першу гармату. Залунав стріл і відбився могутнім гомоном по лісі.

— Ану же, хлопці, одна за другою, а потім чергою.

Настав страшний рев вісьмох гармат, котрі були з Жуком. На той гук почулись густі рушничні стріли по обох боках шляху і лісу.

Між ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку не бачили, звідкіля на них напасть іде.

Жук розпочав стрільню тоді, як послідні татарські чети на цей берег ріки виходили.

Татари розділилися на два фронти по обох краях шляху і стали відстрілюватися. Цілі хмари стріл випустили на обидва ліси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повіяв вітер від лиману і розігнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засідку, їх взяла розпука. До Дніпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.

Одна частина пішла перебоєм вперед. Ті, що позаду, кинулись на Жука, на його табір. Жук став уступати поза ліс, відстрілюючися.

Татари загадали обійти другим боком поза ліс, та тут натрапили на річку, повну води по самі береги. За табором, що вступився за ліс, вони не йшли, побоюючись нової засідки. Вони почвалували шляхом поміж лісами наперед.

Відразу замовкли гармати, лише рушничні стріли з лісів заєдно тарахкотіли.

— Дотепер все пішло добре, — каже Жук. — Тепер, хлопці, поспішаймо поза ліс щосили, може, ще їх перебіжимо. На коні!

— Не знать, що сталося з нашими у лісі? — каже Сагайдачний.

— Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лісі безпечний, як у себе в хаті.

Жук погнав з кіннотою поза ліс та прийшов запізно. Вже послідні татарські чети виїздили з-поміж лісів. Зачіпати не було безпечно, бо коли би і другі, що вийшли перші на них, обернулися, то, певно, не встояли б. Гармати йшли позаду, поволі, і не зараз наспіють. За лісом татари згуртувались і подались на Інгулець. Тепер стали козаки виходити з обох лісів гуртками. Вони вели з собою пов’язаних кількох татар і багато пійманих коней.

— Добре ми дотепер справились, — каже Жук, — тепер поховаємо полеглих товаришів, ранених відішлемо на Січ і підемо услід за ордою. Забагато їх вирвалось з нашої петлі. Ми поділимось на гуртки по двісті-триста людей. Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того, щоб ціла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки ми припочинемо, а опісля — в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю і рушай у божий час та покажи, чого тебе старий Чуб навчив. Усі гуртки зійдуться над Інгульцем.

Відпочивши, рушили далі по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули до Жука роз’їзні з вісткою, що орда перейшла Інгулець і розтаборилась по тім боці. Жодна з висланих ватаг, як опісля показалося, не вспіла догнати орди.

Вже стемніло, як козаки опинились над Інгульцем. З того боку ріки горіли густо татарські огні в таборі.

— Засвітили нам добряги, і тепер певно не заблудимо, — говорили козаки, — які вони безпечні.

Тепер Жук розділив своє військо на три часті. Одна мала остатися при ньому тут, де тепер стояла. Друга і третя мали об’їхати колесом татарський табір, перейти Інгулець і на даний знак ракетою біля Жука мали з двох боків напасти на татарський табір і вертатися на цей бік ріки. Мали вийти зараз по півночі, а до того часу спочивати.

Жук не спав ні трохи. Зараз по півночі роз’їхались. Жук підступив потихеньку над сам берег ріки і тут спрямував свої гармати на берег.

Виждали тут часок, поки вислані частини перейдуть річку. Тоді стали стріляти з гармати прямо на татарський обоз.

Кулі падали в саму середину і робили великі спустошення. Тепер замовкла гармата, а у воздух стрілила огненна ракета.

На той знак почувся могутній бойовий козацький клич. З обох боків наскочили козаки на татарський табір, і почалася страшна рукопашня.

Татари стямились і стали відбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у воздух. Зразу блиснув огник, посипались іскорки, поки не стрілила вгору огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати. Козаки завернули до річки і стали переправлятися. Татари пустилися за ними, та Жук зачав знову стріляти з гармат.

Татари зупинились в погоні, а до козацького обозу стали з’їздитися козаки з обох боків. Показалося, що цієї ночі багато козаків у рукопашному бою полягло.

Тут відпочивали до рана. В татарському обозі усе затихло, та коли розвиднілось, татар вже на давньому місці не було. Тепер можна було бачити, що на тім місці вночі діялось. Лежали цілі купи трупів. Було тут і козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.

Землю залягав туман, і не знати було, в котру сторону пішли татари. Треба було йти за слідом.

— Здається, — каже Жук, — що нині нашій роботі кінець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не віднайде.

Нараз стали усі наслухувати. Жук приклав вухо до землі:

— Якісь гості йдуть, готовтеся, братики.

Тупіт коней став щораз наближатися. Дудіння ставало щораз виразніше.

Нараз повіяв вітрець, і туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цілу ватагу татар.

Без команди, без одного вистрілу кинулися козаки на татар, окружили їх з усіх боків. Татари того не сподівалися.

— Ніхто не сміє втекти! — гукав Жук, рубаючи шаблею.

Татари хотіли перебитись, та якраз попали у той бік, де стояли козацькі вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише ті, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна різня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усіх до одного вибили.

— Цим разом чорт не вспів їм помогти.

— Я цього не розумію, чого вони відстали від орди і попали нам в зуби.

— Це, бачиш, татарська штука. Так татарва сліди за собою замітає. Вони, щоб змалити погоню, стають в одному місці і тут розділяються на чотири гуртки. Кожний має їхати в інший бік. Кожна купа робить великі закрути, аж поки знову на інше місце не прийде, а тоді по слідах нічого не розбереш. Ти підеш за одним слідом та попадеш на слід другої купи. Ті, що на нас наскочили, не сподівалися того. Через мряку не побачили нас у свій час, ну і пропали. Тепер ніхто не розбере, де вони зійдуться. Та нема чого нам довго міркувати. Наша дорога — на Інгул.

Йдучи так усім табором, натрапили справді на місце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то сліди розходились на чотири сторони навхрест.

— Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслідити, кудою пішла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пішла туди, де ми її стрінули. Ще нам треба прослідити дві, а четверту, то ми певно знайдемо. Оцей шлях показує на Дніпро. Що воно може бути? Хіба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?

— Сагайдачний! Бери дві чети і рушай за цим слідом, — каже Жук до Петра. — Не дай заскочитися; як їх буде більша сила, то не зачіпай, аж на переправі, там, може, їх переможеш.

Петро зібрав своїх людей і пішов за слідом. Йому хотілось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.

Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар,

— Цих можемо взяти, — говорив Петро, роздивившись. Він розпустив свою ватагу великим колесом і став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.

Та показалося, що не всі татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зі списами, як десь, наче з-під землі, стали збігатись з усіх сторін татари, що насідали на козаків густою лавою. Тоді і ті, що їх окружили, обернулися на них.

— До обозу, товариші! — гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотіли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надіялися, що Жук пошле їм підмогу.

— До купи, товариші, не розбігатися!

Так відбиваючись, стали козаки відступати. Петро боровся у послідній лаві. Він не тратив надії, що переб’ється. Аж ось задуркотів у повітрі аркан, і Петро почув, як в тій хвилі затягнула його петля за шию. Він впав з коня. Опісля його так здавило, що втратив пам’ять і не знав, що далі робиться.

Коли прийшов до пам’яті, побачив, що йому і другим товаришам пов’язали сирівцями руки. їх посадили на коні, пов’язали ноги попід животами і помчали далі. Очевидно, що прямували до Дніпра. Як перебрались через Інгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нічліг. Козаків познімали з коней і, пов’язавши їм ноги, поклали рядком на землі. Порозпалювали огні і пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

— От ми в полон попали, — шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, —далебі, що краще б нам була смерть, ніж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука і розповіли, що сталося.

— То все так буває, коли пішлеш молоду голову, — говорив Жук з жалем. — Шкода мені тільки людей і цього Петра мені жаль, бо з нього могло щось бути. Післати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Мені ніколи тут довше гаятися. Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небі не було ні одної зірки. Петро лежав горілиць і думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товариші перешіптувалися між собою. Їм всім задеревіли пов’язані сирівцями руки.

Марко, коли довідався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Він ломив руки і голосно плакав, мов мала дитина.

— Боже мій, чого я пустив його самого, чому не пішов з ним ураз?

— Говори, Климе, хай твоє не гине, — говорив йому старий козак. — Те саме було б сталося з тобою, що і без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долі було написано, а долі конем не об’їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нині, а тобі завтра. Така наша козацька доля. А вже то козакові не слід плакати, мов дитині, — тебе козацтво на сміх підніме.

Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.

— Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз’їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.

— Я роз’їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.

На те обізвався козак, що з Петром ходив:

— Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.

— Може, й так, але пропав сам, та й годі.

Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.

— Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.

— Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.

Вкінці Марко діждався того, що роз’їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.

Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов’язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, — хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча

постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:

— Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.

Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:

— Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!

— Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:

— Хай буде благословенне ім’я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.

Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:

— Веди нас до коней.

Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.

Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.

Петро каже до товаришів:

— Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.

Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.

Тепер розбіглися козаки між коней. Кожний відв’язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:

— З котрого боку Дніпро?

— Ось з цього.

— Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп’ята! — Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. — Товариші, знайте, що цей татарин — то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.

— Хлопці! Ось Інгулець! — гукали ті, що були напереді.

Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.

— Хлопці, — говорив Сагайдачний, — хапайте для себе сідла та уздениці, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втікати далі.

— А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в’ялої конятини, — говорили другі, — бо голодом заморимось.

Ціла сотня, мов тічня голодних вовків, кинулася на побоєвищі шукати за тою марною поживою. Видирали собі з рук погану вонючу конятину або кусок паляниці чи сухаря. Петро надів на голову татарську кінчасту шапку, добув собі шаблю і кинджал. Він побачив, що голодні козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарів та пряженою під сідлом кобилятиною, забули про божий світ, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усіх, мов зимою куропатви з-під копиці. Він став гукати:

— Досить того! Сідлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.

Деякі послухали, а іншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищі, перешукуючи трупів за їжею і добичею.

— А ви, диявольські сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? — Петро ганявся по побоєвищі і не жалів руки. Деякі озвірились і кинулись на Петра.

— А ти звідкіля приходиш нам приказувати?

Та Петро не був страшків син. Першого скраю так почастував києм по руці, що аж шабля йому з руки випала.

— Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путів освободив, ти шаблю підносиш?

Другі схаменулися і пішли врозтіч, бо таки кілька до нього з шаблями присікалося, а Петро гнав за ними та періщив по спині:

— Ось тобі бунт, гільтаю!

Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловік з ломакою в руці гонив перед себе гурток як так узброєних козаків, мов череду баранів.

— На коні!

Всі мовчки повсідались.

— Ставай чвірками! Перша чвірка, як передня сторожа, руш!

Приказ був як слід виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.

— В тім Сагайдачнім хіба нечистий сидить, — говорили між собою старші козаки, — ти бачив, як його всі слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.

— З нього таки кошовий вийде, то неабихто.

Так гуторили поміж собою, поспішаючи. Аж надбіг козак з передньої чети і до Петра:

— Проти нас йде якась чета.

Тоді Петро виїхав перед сотню і скомандував:

— В лаву! Ти вертай до своїх. Дати мені зараз знати, хто йде проти нас.

Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки підкидали шапки вгору і вигукували:

— То наші, нуте тепер скоком!

То справді була одна з тих чет, котрі отаман послав на роз’їзди. Коли зійшлися разом, повітанню кінця не було. На Ахмета дивилися бісом, поки Сагайдачний не пояснив усім, яка дяка тому татаринові належиться. Він перший остеріг козаків, ще минулого року, що орда збирається на Україну.

Усі разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз’їздів. Він дуже втішався, що Петрові повелося освободитись.

Роз’їзди верталися один за одним. Вернувся і Жмайло. Козаки зараз на першім слові сказали йому, що Петро вернувся цілий і здоровий. Радості не було кінця. Марко трохи не задушив Петра, обіймаючи. З тих роз’їздів була така користь, що можна було відгадати, куди пішла головна татарська сила.

Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пішла орда, то її не спинить піти на Україну, а Чепіль не буде мати спроможності з нею стрінутися.

Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собі голову отаман.

Не могло бути про це мови, щоби Чепіль зі свого місця міг так швидко рушитись, бо у нього мало було кінноти, а багато таборових тяжких возів.

— Нічого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарві за всяку ціну дорогу заступити.

Забрав Жук із собою усіх кінних козаків, легкі гармати і, колуючи здалека, помчав на північ. Табір мав поступати за ордою.

Жук їхав зразу правим берегом Інгульця вгору. Поспішав щосили, поки не зайшов на бажане місце. Треба було спочити і людям, і коням, бо одні і другі таким поспішним маршем дуже знемоглися.

По відпочинку завернув Жук з цілою силою на захід. Їхали цілу ніч. Над раном стрінулися з першим татарським загоном.

Козаки вдарили на нього і розбили. Решта вспіла втекти до головної орди і тут звістила, що від півночі стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслід за ордою пішов Жук.

— Маємо цим разом щастя, — говорив отаман, — коли б татари були зміркували нашу силу, ні один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а він їм вже всипле бобу та гороху.

Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Інгул, а там розставили вози так, щоб татарві заперти дорогу, коли б хотіла завернути назад, звідки прийшла.

Вже було геть з полудня, як над Інгулом почулись гармати.

— Чуєте? Це вже Чепіль говорить. Ну же, хлоп’ята, поспішаймо.

Гармати ревіли щораз густіше. Жук наближався і наступав татарам на п’яти. Вже було чути рушничні стріли. Татари наскочили на Чепеля і пізнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава піхотинців вступилася і схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табір із возів, пов’язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а поміж возами були розставлені піхотинці з рушницями. Татари гинули цілими лавами. Завернули назад, та тут теж табір із возів Жука, і тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиниці розбіглися на північ і південь. Від півночі стояв Жук з своєю кіннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловіка, що попав у розпуку, або зраненого звіра. Вони скаженіли. Петро стояв зі своєю четою у найнебезпечнішому місці. Під ним вбито коня списом, і він впав на землю. Заки зміг з-під коня видобутися, татарва перелетіла через нього, мов вихор. Кінь вдарив його копитами по голові, і він втратив пам’ять.

Надвечір було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкі чети, що уціліли, пропали в степу. Козаки віднесли повну побіду. Отаман Жук з Чепілем обнялися.

— Нічого нам гаятись, — каже Жук, — переночуємо тут, поховаємо наших лицарів і зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там діється? Може, якраз татарва підступила під Січ та руйнує її. Тепер, хлопці, порахуйте себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великі втрати маємо.

Втрати були справді діймаючі. Не було ні Петра, ні Марка.

— Марка Жмайла бачив я на побоєвищі, — каже один козак, — він там світить віхтем трави і побратима шукає.

— Годі нам, хлопці, гаятись. Світіть смолоскипи і перешукайте та позбирайте ранених товаришів. Гріх їх так, безпомічних, оставляти.

Загорілись смолоскипи і, мов блудні огники, розбрелись по побоєвищі. Тут натрапили на Марка. Він вже віднайшов Петра з розбитою, скривавленою головою, без пам’яті, без руху. Марко подобав на божевільного. Заходився коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.

Козаки поклали напівмертвого Петра на кобеняк і обережно понесли в табір. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи гаразд, що з ним робиться. В таборі взялись його рятувати. З тяжкою бідою спинили кров і пов’язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього було ще зламане ребро.

— Багато крові втратив, — каже козак, що коло нього заходився. — Треба дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.

— Я його візьму до себе на хутір, — каже Чепіль, — у мене є жіноцтво, то його відгодують. Мені тепер нізачим на Січ їхати, бо треба з весною поле обробити.

Здається, що орда по такій прочуханці цього разу сидітиме тихо. Оцим Сагайдачним то я буду піклуватись, мов рідним сином.

А на те каже Марко:

— Так візьміть і мене, пане сотнику, на свій хутір, я без побратима жити не можу, і буду його доглядати краще всіх.

— Ти вертаєш на Січ, — каже Жук, — тобі нема від старшини дозволу на хуторі жити. Не тобі з недужим возитися. Там є такі, що краще про нього подбають.

Нічого було робити, бо непослуху січова старшина не стерпіла б.

По побоєвищі роїлося від смолоскипів. Збирали ранених, заносили в табір і тут їх перев’язували знахарі. Вистелили вози сухою степовою травою, і тут їх складали.

Для полеглих викопали могильники велику яму і сюди поскладали їх обережно, мов рідних діток. Понакривали козацькі очі і присипали землею. Кожний товариш кинув свою грудку. Чепіль відчитав молитву. Хвиля була дуже поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим вітром осмаленому лиці за добрим товаришем або й побратимом.

Рано рушили походом прямо на Січ. Поки їхали разом з Чепелем, Марко, сумний мов осіння хмара, сидів на возі біля Петра, піддержував рукою його бідну безталанну голову і не відвертав від нього очей.

Та прийшла хвиля розлуки. Чепіль відлучився від січовиків і подався з своїми козаками до свого хутора.

Марко цілував Петра в бліді уста, перехрестив його і заплакав, мов рідна мати.

Опісля сів на коня і почвалав за своїми. Його серце мов кліщами стискало. Чи побачить його коли ще на цім світі? Він заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу…

ІІІ

Чепелева ватага мусила їхати поволі, бо везла багато ранених. Петра цілу дорогу заливали водою, рознімаючи йому зуби ложкою.

Приїхали на хутір аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цілому селі великий рух. Усе село вийшло назустріч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не одній дівчині защеміло серце за милим, за братом, а старі батьки та сиві діди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму житті переболіти. Така вже козацька доля, що не знаєш ні дня, ні години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.

А ті, що стрічали живих та здорових, раділи і повітанням не було кінця.

Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.

Сотник звітався з жінкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию і сердечно раділа, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.

— Годі-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти мені своїми пестощами віку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бідного раненого та поклич сюди негайно пасічника, старого Ониська, щоб йому рану перев’язав.

— А хто це такий, тату?

— От цікава! Козак, та й годі, а до того ще самий славний, а тепер наш гість. Я гадаю, що між вами швидше вилежиться з рани, як на Січі. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кімнатки у світлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.

— Коли б хоч не вмер, — каже налякана Маруся. — Мені б було дуже його жаль.

— Коли досі не вмер, то, може, й подужає, а це все в божій руці.

Прийшов з пасіки Онисько, старий дідок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками підв’язаних, і в сорочці. Він уходив на цілу околицю за доброго знахара. Славно він знав складати поламані кості і лічив усякі недуги зіллям.

Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк і так його понесли у Марусину світличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було бліде, мов полотно. Як його несли, то Маруся піддержувала руками його голову.

Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його і став розвивати рани. Крім рани на голові, було ще одне ребро зломане і кілька великих синців на тілі.

Онисько понаганяв усіх з хати, щоб йому не заважали, і довго порався біля недужого.

Увесь той час ждала Маруся під дверима, поки Онисько не вийшов.

— А що, дідусю, чи подужає він?

— Дасть Бог що подужає. Кість не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато крові втратив.

— Дідусю, вилікуйте його, прошу, а коли він подужає, то, далебі, вашій Насті мої золоті сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо мені цього козака дуже жаль.

— Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справді хлопець мов тканий, для тебе якраз під пару. — Старий моргнув оком і погладив Марусю по голівці

— Їй-бо, дідусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?

— Но-но, вже нічого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, і сережки вже так мовби були в руках моєї Насті. А тепер, серденько, принеси мені кухоль теплого молока та й поможи мені недужого напоїти.

Марусі не треба було цього двічі казати. Побігла миттю до пекарні і прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик і приткав до губи.

— Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього відразу підходити. — Онисько моргнув знову: — Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, і треба би знову лікувати. — Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руці. — Тепер ходімо.

Ввійшли всередину. Петро лежав на постелі горілиць і слабо дихав. Через відчинене вікно весняне сонце пускало сюди свої ясні промені й освічувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусі билось серце, коли сюди ввійшла, мов у пійманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, підвів голову Петра і казав дівчині напувати його молоком. У неї дрижали руки, і трохи вилилося на відкриті Петрові груди.

Він здригнувся і глибоко відітхнув. Дівчина стала ще більше дрижати.

— Ні, так не буде, — каже Онисько, — ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще і зубів розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а відтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевіло від сходячого сонця.

Маруся держала руку під головою, яка ще не висохла від недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на білій подушці, наче гадюка.

Опісля Петро відітхнув ще раз глибоко і відкрив очі. Перший його погляд впав на Марусю, та він зараз заплющив очі.

— От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його і горівкою заливав, і це, і те, та й нічого не вдіяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти мені помагай, ти тут більше вдієш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервоніла уся, мов рожа. По тілі проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще ніколи.

— Тепер він спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його віддих і хотіла б тут якнайдовше остатись.

Аж дівчина Горпина, її подруга і повірниця, відчинила легенько двері і вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

— Матінко рідна! Який він гарний, цей козак!

— Тихше, Горпино, він спить, не можна його будити.

— А який він, бідний, немічний, коли б хоч не вмер.

— Не дай боже! Дід Онисько казав, що видужає. Він лиш багато крові втратив.

— Марусю, я від нього очей відірвати не можу.

— Ходи звідсіля, а то ще наврочиш, — говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. –

— І що ж, він не отямився?

— Ні, лише раз відкрив очі і знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловіка, кого він привіз із собою.

— Гарний то чоловік і вчений. В Острозі, в цій великій школі, вчився. А на Запорожжі він теж неабищо. Пішов, сердега, перший раз у похід, та й не повезло. Зразу піймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потім у битві трохи не пропав так, його коні потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

— А може, не вийде з того.

— А от Онисько йде якраз від нього. Гей, діду! Ходи сюди, а що там хорий?

— Нічого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої крові не придбає.

— Пам’ятай, Ониську, піклуйся ним, доглядай, а коли його вилічиш, нічого тобі не пожалію. Ти знаєш, що сотник Чепіль вміє нагороджати.

Онисько усміхнувся, а Чепіль говорив далі:

— Із нього кошовий вийде.

Маруся ввійшла в хату запаленіла, мов рожа.

— Ти була коло недужого? — питає мати.

— Була. Дід Онисько напував його молоком, а я піддержувала йому голову.

— Ну, ладно, —каже сотник, —доглядай його, доню, мов брата, а він тобі, певно, подякує.

Того не треба було їй двічі казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Івана Чепеля. Старший його син поліг, а більше дітей не було. Маруся була тою зіркою, тим сонцем ясним на батьківському хуторі, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дівчина. Всі її любили. І старі бабусі-удови, що у сотника на хуторі віку доживали, такі ж старі діди, і молодиці, і козаки, і малі діти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нікому не відмовляла своєї помочі.

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, і нічого для неї не пожаліли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не сміли їй відмовити. Маруся вміла вибрати хвилю, попрохати так гарненько і так кріпко обняти за шию, що старий суворий сотник м’якнув, мов віск.

Для всіх Маруся була “наша” панночка, “наша” Марусенька.

Від рана до ночі всюди було її повно, всюди було чути її срібний голосочок, її солов’їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всі молили для неї щастя, долі, бо вона всіма піклувалася. А особливо ті немічні, недужі знаходили у Марусі щире прихильне серце і помічну руку.

Сотничиха роздивлялася між козацтвом за парою для своєї доні, та не знаходила нікого під пару. Тоді сотник потішав її:

— Не журись, жінко. Бог — батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

— А може, князь? — жартувала сотничиха.

— Цур йому! За князя дочки не віддам, хіба за козака. Хай буде і вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусі був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так міркували собі батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила поріг їхньої хати, та судьба Марусі вже була вирішена.

Від тої хвилі щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славні і гарні козаки, та ніким вона дотепер не зацікавилась. Тепер, як побачила це бліде терпляче лице з заплющеними очима, як діткнулася своєю рукою цієї бідної, розбитої голови, то начеб стрілою її серце прошибло. А тими синіми очима, що на одну мить на дівчину глянув, зачарував її зовсім.

Вона не могла того погляду ніколи забути, і образ Петра ставав їй навіть у сні перед очі. Вона бачила його на воронім конику у боротьбі з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як він впав з конем і попав під кінські копита. Маруся стала крізь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в світлицю.

— Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

— Поганий сон мені, мамо, приснився. Таке страхіття, що господи!

— А розкажи мені!.

— Не можу тепер, хіба вранці, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

І вона буцімто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по імені, не сходив їй з думки, і так мучилася до рана. Уставши, вона поміркувала, як дуже вона змінилася. Де поділась її веселість, щебетливість? Вона посумніла і стала мовчазливою. Стільки в неї тепер роботи, що біля недужого сидіти та за Ониськом у пасіку бігати. Завважали цю переміну в цілому хуторі. Тим часом Петро із кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, він відкрив очі і став розглядатися довкруги. Біля нього сиділа Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синіми очима. Йому здавалося, що він вже не на цьому світі, а біля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усміхнулася до нього і заговорила:

— Здоров будь, козаче, як тобі тепер, полегшало?

— Я не відаю, де я тепер, — сказав слабим голосом.

— Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собі нагадував, і каже:

— Чи ти дівчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленіла вся, понизила очі та закрила їх своїми довгими гарними віями.

— Я донька сотника Івана Чепеля, а ти у його хуторі спочиваєш.

— Сотника Чепеля? Підожди. Не тямлю.

— Ти був у поході з моїм батеньком, тебе ранили і батенько забрав тебе сюди лікувати. Ти довго лежав без пам’яті.

— Так, так, вже нагадую. мені коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мій побратим Марко Жмайло дівається? Ох, як мені голова болить!

— Підожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибігла з кімнати, їй спішно було поділитись зі всіма вісткою, що недужий ожив.

— Батеньку! Та він вже говорив до мене.

Сотник з жінкою пішли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очі і спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли він знову отямиться і заговорить?

Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.

— Так мене все до нього тягне. Не можу очей від його лиця відвести, а коли на нього не дивлюся, то мені все перед очима стає.

— Батеньки! Я вже знаю, що це є. — Горпина нахилилась до вуха Марусі і прошептала: — Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.

— Не говори так, Горпино, бо мені аж соромно. Коли б так хто підслухав, пішла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздів. Як можна влюбитися, коли не знається, чи він мене любить? Я навіть не знаю, як він називається.

— А я знаю, як він називається, — каже Горпина, посміхаючись, — але я не скажу.

— Скажи, голубко, скажи, — просила Маруся, обіймаючи її за шию, — я тобі щось гарного подарую за це.

— Ха-ха-ха! — сміялася Горпина, плещучи в долоні. — А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пізнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемінилася! Де поділась твоя веселість, шебетливість? Відколи тут Петро лежить, ніхто від тебе пісеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.

— Так він Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годі мені співати та вигойкувати, як в хаті недужий чоловік лежить. Дід Онисько казав, що йому супокою треба, а годі мені веселитися, коли він зі смертю бореться.

— Те-те-те. Чимало було у вашій хаті недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. — Горпина обняла Марусю, і поцілувала, та каже: — Воно й не жаль такого козака полюбити.

— А може, й ти його любиш, Горпино?

— Я? Ні. А втім, я не можу.

— Хіба ти вже кого любиш? А бачиш, ти переді мною затаїла.

Горпина зітхнула важко:

— Я тобі нерівня, моя ясочко. Ти сотниківна. У тебе батько — дука, а я — бідна сирота. Мені хіба такого круглого сироту полюбити, як я сама.

— Гріх тобі таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рідну дитину, і нічого тобі не жаліють. І віно для тебе буде. Та ж твій покійний батько з моїм приятелювали. А тепер ти мені скажи, кого ти любиш? Я дуже цікава знати. Ну, скажи.

Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи ні?

— Тобі, Марусю, я скажу, а більше нікому, а ти теж нікому не кажи. Мій любий — то Остап Бондаренко.

Маруся сплеснула руками і обняла Горпину:

— Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весілля, то тільки мені скажи, а я зараз батенька попрошу, а він поблагословить. Твій Остап гарний козак на усе село, і ніхто про нього лихого слова не скаже.

— Чого ви, дівчата, такі раді, що безупинно цілуєтесь? — спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх і стрінула. Дівчата, мовби їх хто піймав на якім злочинстві, почервоніли обидві, мов рожі, і не знали, що казати.

— От я побіжу до недужого поглянути, — сказала Маруся і побігла далі, мов сполошена серна.

Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспівати, та таки не видержала. Побігла у садок, а за хвилю розходився її срібний голосок, аж соловейко замовк, почувши.

Почув той спів і Петро. Він створив очі і став наслухуватися.

“Що це? Ніяк не розберу, що зі мною робиться? Чи я в якої зачарованої царівни? Вже кілька днів ту чудову дівчину бачу, а більш нікого”.

Аж тут вбігає в хату Маруся. Вона усміхається до Петра:

— Правда, Петре, що тобі вже полегшало?

— Правда, моя панночко, та ти мені скажи, хто так гарно перед хвилею співав під вікном?

— Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.

— Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай мені свою рученьку, хай тобі подякую, що ти так мною піклувалась.

Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу підніс її вгору. Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі. Очі Петра виказували велику радість, вдяку і подив. Маруся раділа всією душею. Не сміла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руці слабкий живчик руки любого козака.

— Звідкіля ти знаєш, що я Петром звуся? Хіба я спросоння говорив?

— Ти нічого не говорив, і я. і ми боялися, що ти вже ніколи не заговориш.

— Бог милував і не дав пропасти. — Петро хотів сісти, та не мав сили. Немічна голова впала знову на подушку.

— Може, тобі помогти? — Маруся взяла його за плечі і піднесла. Петрові зашуміло в ушах, голова закрутилася, і він знову упав на подушку.

— Я ще дуже немічний, — каже слабим голосом, а ціле лице поблідло, мов полотно, — та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.

Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на крилах летіла.

Ввійшов сотник в кімнату:

— Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре, лиш тебе підгодуємо, а тоді тебе на Січ відвезу. Я дуже радію, що ми тебе смерті не дали.

— Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що наді мною зжаливсь. Повік тобі цього не забуду. — Петро наставив руку до сотника, а відтак підвів сотникову руку до себе і поцілував з пошаною, як цілує син батька.

Сотник поцілував його в чоло.

— Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити.

Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.

— Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?

— Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався. Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.

— Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.

Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.

— Ти, козаче, мені дівчину засоромив і сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тілі, бо сина я втратив.

Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.

Надійшов дід Онисько. Дотепер то Петро його ще ні раз не бачив і не знав. Він, стрінувши в сінях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, — Петра застав він перший раз при пам’яті.

— То твій лікар, — каже сотник, — наш старий Онисько.

Онисько пішов за теплою водою і став поратись коло рани.

— Чи ще дуже тебе голова болить?

— Ще болить, особливе, коли хочу її вгору підвести. Тоді в голові гуде, а у вухах страшно шумить.

— Ти ще трохи потерпи, лежи спокійно, не підводячись, а за кілька днів то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобі більше поможе, як усі ліки.

— Спасибі тобі, діду, за твою опіку, що не дав пропасти.

— Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобі бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не відступав.

Маруся, що ввійшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.

— А хочеться тобі їсти?

— Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…

— Це добре, я зараз тобі заорудую. — Він оглянувся за Марусею. — Ого, поминай як звали, піду сам. За хвилю приніс кухлик теплого молока.

— Поки що більше не дам, вибачай.

IV

Петро приходив до себе з кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Він дуже зрадів і спитав Марусі, хто це грає?

— Хіба ж він грає? От йно що вчиться.

— А принеси мені бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а відтак став співати. Маруся задивилась на нього і слухала.

Петро, співаючи пісню, дуже зворушився. Йому зашуміло в голові, потемніло в очах, і він зімлів. Упав ниць і дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього і скрикнула в розпуці:

— Козаче мій, мов сонце, що ж я тобі наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибіг Онисько з пасіки. Він приніс кухоль води і став Петра тверезити.

— Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обіцяй, він і без того очуняє.

Петро справді очуняв.

— Ти, небоже, нічим не хвилюйся — ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобі принесу і заграти попрохаю, може, ще і тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобі, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знівечиш. Ти сама, коли хочеш, то співай собі, скільки тобі завгодно. Це навіть добре буде: як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять. Але Петрові співати ще не можна. Ще мало крові й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набіжить, а для голови вже не стане. Від того морока приходить. Ось воно як.

Петро кожного дня нагадував Марусі, що дід Онисько говорив і просив Марусю пісеньок співати, щоб більше меду було.

Тепер було так, що Петро сидів неподвижно, а Маруся сідала оподалік з якою мережанкою і пісеньок співала.

За той час йшла весна цілою силою. Дерева вкрились білим та рожевим цвітом і розводили пахощі по садку. Бджоли увихались поміж квітами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сиділи у цьому раю і не тямили серед любої розмови нічого, забули про світ божий.

Часом прибігала Горпина, пожартувала, посміялась; заходила і Настя, Ониськова внука. Приходила і сотничиха, і сотник на хвилинку, і так минали дні за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до світлиці, і тут заводили поважні розмови.

Старі догадувались, що між молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом і статечністю Петра.

Сотничиха говорила до чоловіка:

— Мені здається, Іване, що між молодими вже любов скоїлася.

— Мені не здається, але я вже не від нині бачу, що воно так є справді. Козак мало не з’їсть дівчини очима.

— Що ж нам на це сказати?

— А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю і такому бравому, статечному козакові дістанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвідного перейшов. До того — має освіту, що набув у тій школі в Острозі. Багато я про нього на Січі від товариства чував.

Він не п’є, значиться, що не проп’є долі, не заспить, а все на час буде на своєму місці. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як він тверезо на все дивиться, як він розуміє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ — до визволення. Кажу тобі, що це гетьманська голова. А при тому який він чемненький, розумом не величається, цілком не чваньків синок. Кажу тобі, жінко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

— Чи він тобі що говорив?

— Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годі говорити про весілля чоловікові, що на ногах стояти не може. Але я міркую, що слід би нам рушники ладити та весілля готовити. А весілля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

— Ти вже зараз і про весілля. Хто ще знає, чи з того що буде.

— Зараз — не зараз, але повеселитись думкою, то не гріх. Я тобі кажу, жінко, що про Марусину долю я зовсім спокійний, кращої пари їй і не ждати. Один вдалий похід, а наш зять вийде між козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.

— Але з походу може й не вернути.

— Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би і так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я міркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на піч лізти, йому до слави дорога. А та слава — то й на нашу дитину і на нас упаде.

Сотник був дуже радий і веселий. Навпаки, сотничиху облітали сумні думки, сумні прочуття. Вона походів дуже лякалась, і скільки разів Іван ішов у похід, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всім хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусі:

— Я не можу так дармувати, треба мені конче до якоїсь праці взятись. Пішов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмішив би.

— А до якої ж роботи тобі братися, як сили у тебе немає? Підожди, аж подужаєш.

— Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була мені по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

— Мене? А хіба ж козацькі дівчата грамоти вчаться? Хіба які панянки в городі, а я собі проста сільська дівчина, козацька дитина. Моє діло в хазяйстві.

— Попри хазяйство добре і грамоту знати.

— Ти, Петре, краще мені скажи, що у цих книжках написано?

— Усяке написано, і те, що було і те, що тепер є. Писано там науки божі, про зорі і такого багато дечого.

— Я усього того не можу зрозуміти.

— Зрозумієш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти мені лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нічого не вдію.

Маруся лише поглянула на Петра. Самі її очі говорили: “Хіба ж ти думаєш, що я можу не хотіти того, чого ти бажаєш? Хіба ж я можу твоїй волі спротивлятись?” І сотник на те згодився.

— Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобі хліба жалію. Та вся наука, то, либонь, буде хіба забавка, її не можна буде покінчити, бо як йно подужаєш, тобі на Січ пора.

— На Січ мені пора буде, коли зможу на коні сидіти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немічний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голівка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собі не давала:

— Її діло жіноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє діло, мій обов’язок навчити її, бо я її мати. А що там якісь панянки та городянки з книжок читати вміють, то це для нас, селян, в примір йти не може.

Петро не хотів проти води плисти і що-небудь проти волі матері робити. Він махнув рукою на книжну науку. За те вчив він Марусю іншим способом, без книжки, й оповідав їй багато про те, що у світі робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала і все запам’ятовувала. Як йно Петро почув себе в силі, узявся до господарства. Якраз йшло тепер літо, і робота коло сіна на левадах та у полі коло хліба аж горіла. Петро був усюди і виручав сотника. Сотник не міг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловік, так добре на хазяйстві розуміється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небі світить білолиций, мерехтять зірки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собі цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов’ю, що вони для себе призначені.

Раз Петро каже:

— Що буде, Марусю, коли я до тебе сватів пришлю?

— А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готові.

— Моя ясочко, моя зіронько, так ти мене любиш?

— Гріх тобі таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мій соколе сизий, усе село про це знає, що ти мені небайдуже. Від першої хвилі, коли тебе, немічного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мій Петрусю, і ніколи тебе не перестану любити.

— От дівчина, козацька дитина! — говорив Петро, обнімаючи її за стан; без великих слів так і змовились до ладу. Вони обнялись і поцілувались перший раз.

— А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш ні мого роду, ні села, з котрого я прийшов, та й так мені повірила? Тобі треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батьківщину давно поросли травою та терням. Я — круглий сирота без роду.

— Твоя батьківщина — уся Україна-мати. Ти мені про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, і вже тепер пригорнули тебе, мов рідного сина. Люблю тебе, Петрусю, і хай тобі це вистане за довгу розмову. Ти мій, козаче, мій, соколе єдиний.

— Не знаю, чим тобі за твою любов віддячитись.

— А вже ж, що любов’ю, бо серця за гроші не купиш.

Петро в цій хвилі завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло і зашелестіло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди і піймав когось за чуприну.

— Ти хто?

Пійманий став пручатися, силуючи відірвати Петрову руку від волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов кліщами, і витягнув з малинника на світло місяця.

Маруся його зараз пізнала.

— Чого ти, жиде, шляєшся та підслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кілька разів кулаком в потилицю та так відтрутив, що він аж впав на землю.

— Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

— Я все пану сотникові скажу, — каже, втікаючи щосили.

— Хто це такий? — питає Петро Марусі.

— Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привіз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усі його Срульком дражнять. От так він до цього часу у хуторі валяється та вівці помагає пасти. Усі в хуторі його не люблять і давно хотіли прогнати, лише мені жаль було сироти, і я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторі не помітив. Його все держали здалека через його нехарність і навіть до одного стола їсти не пускали, відганяли, мов собаку.

Срулько справді другої днини, стрінувши сотника, сказав:

— Пане сотнику, я вчора підглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замість відповіді піймав його за вухо:

— А тобі, ледаре, яке діло до моєї доньки? Хто тобі казав підглядати? Коли

ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

І знову дісталось Срулькові кілька стусанів.

Аж тепер Петро став Срулькові ближче придивлятися. То був собі дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним віспою лицем. У нього були зелені очі, мов у кота, і здавалося, що вони і вночі, мов у кота, світилися. Петро завважив, що кілька разів біля нього йшла Маруся, він за нею водив очима, мов вовк.

Та нікому і на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидів. Петро, хоч усіх людей любив однаково, кілька разів стрінувши Срулька, відвертався від нього з відразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хліба робити. На хуторі осталась сотничиха з дівчатами і старий Онисько в пасіці. Маруся пішла в село навідати одну недужу бабусю, котрій від сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечір. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплітка почула Маруся, що якісь сильні руки піймали її ззаду. Вона скрикнула налякана і стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її і став пристрасно цілувати.

— Геть від мене, мерзенний, — кричала дівчина, відвертаючи лице. В ту хвилю надійшов звідкись Онисько, а почувши крик Марусі, побіг сюди щосили і піймав напасника за шиворот. Він почав пручатися. Онисько кричав:

— Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.

Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв’язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.

— Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?

Над’їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.

Сотник узяв себе за голову:

— Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, — бо нічого не розумію.

Як вислухав старого Ониська, каже:

— Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.

— Що тут сталося? — питає сотник.

— Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, мені дитину.

— Що він їй зробив?

— Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.

— Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв’язаного Сруля. Один каже:

— Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.

— Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

— Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.

Панас повторив козакам сотників приказ.

— Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб’ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра — то і в степ проженемо.

— Пан сотник казав завтра, — говорив Панас.

— Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.

Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.

Панас не втерпів і прибіг сюди:

— Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

— Заспокойся, Панасе, ми ще виб’ємо і завтра, як через ніч відпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.

Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв’язався, видер руками в льоху діру і пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

— Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають.

— Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.

V

Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: “Брате мій, побратиме, любий, єдиний”.

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.

— Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.

— Здоровий був, козаче, — говорила Маруся кланяючись, — вітай у нас, та будь милим гостем.

— Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла. Сотник вийшов на поріг і вітав гостей, просячи в хату. Сотникові козаки забрали від гостей коні і повели в стайню. Гості пішли гуртом у хату. Тут привітала їх сотничиха і зараз поставила на столі пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усіма, а особливо з старим Жмайлом. Гості позасідали в світлиці, а Чепіль ходив поміж них з пляшкою і чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутірка. Запорожці були голодні і змітали все, що сотничиха з дівчатами на стіл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло і за їжу забув, так дуже Петром утішився. А від Марусі то й очей не зводив.

— Чи ти, Петре, може, вже і одружився?

— Куди пак? Ще ні сватання, ні заручин не було. Ми лише так між собою вмовились, а батьки про те добре знають і з тим согласні.

— Гм. а ми тобі це трохи припинимо.

— А це як?

— Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне діло. Треба тобі не гаючись на Січ вертатися. Я й не догадувався, що таким ділом тобі півперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, і треба слухатися. Впрочім, не був би я приїхав по тебе, то другі без мене були б те саме зробили. Петрові було невлад. Але не сказав нічого. Може, сотник зі старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бік і розповів йому свою турботу.

— Ну що ж? Чого тут журитися? На весілля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна відбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Віку там вікувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а ні в Польщу. Заручена дівчина підожде, а тоді і весілля відгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обміркуємо.

— А чи мені так непремінно треба їхати? А коли б я ще нездужав.

— Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

— Так ти мене покидаєш, Петре?

— Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від’їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сотник на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепіль стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славним, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.

Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:

— А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

— Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.

Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і доклав на столі.

— Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

— Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх вкупу звести.

— Е-е, люде добрі, у мене дівчина ще молода.

А на те сотничиха:

— Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.

— Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі

Сотник каже:

— Як воно з чужими рушниками заміж виходити?

Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.

— У нас молодець неабиякий, — говорив перший староста, — козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б’є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.

Сотник каже.

— Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.

Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога

— Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?

Маруся, колупаючи пічку, каже:

— Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.

— І що ж, батьку, і ти, паніматко, — питає старший староста, — чи віддасте, чи нехай ще підросте?

— Благослови боже в добрий час! — заговорили обоє.

Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:

— Підождіть, я гостинця дам. — Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.

— Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.

Маруся була Петрові засватана.

На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.

Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.

Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:

— Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!

Петро з Марусею поклонилися.

По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип’яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:

— Спасибі!

Маруся перев’язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.

На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.

Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:

— Підождіть, панове товариство, це нічого. Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію.

Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.

Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу — на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.

Жіноцтво подбало про білизну, і Петро мав чим навантажити свій клунок.

За той увесь час Петро пересидів з Марусею на солодкій розмові.

Коні стояли вже осідлані. Старий Жмайло ввійшов у хату.

— Петре, нам пора їхать.

Петро вклонився батькам:

— Благословіть, ріднесенькі, в щасливу дорогу!

— Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякій пригоді.

Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла бліда, мов полотно.

— Здорова будь, моя єдина подруго, — сказав Петро, обняв її та поцілував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся і на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.

Він цілувався відтак з усіма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цілувала і хрестила.

— Здорові будьте усі та згадайте мене добрим словом.

Петро вийшов і скочив на коня.

— Щаслива дорога!

Товариство виїхало за ворота, переїхало село і подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупіт чвалуючого коня і жіночий голосок:

— Пугу! Пугу!

Всі оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову наділа козацьку шапку і подобала на молодого козака. Ніхто зразу не пізнав би, що це дівчина.

Петром перейшла люба дрож. Козаки вітали Марусю шапками:

— Ось козацька дитина, козир-дівчина.

Петро пристанув і тепер їхав побіч Марусі позаду.

— Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мій дорогий Петрусю, та не обмінятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Січі не можна жінкам жити, я все покинула б і поїхала з тобою не тільки у Січ, але всюди: і в Київ, і на край світу.

— Годі, моя люба дівчино. Мені самому треба їхати, а тобі ніде не буде так добре і безпечно, як у рідного батька і матері. Я мушу слухати старшини, та повір мені, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвісне мені діло, то зараз прилечу до тебе, а тоді вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я і слави відкажусь. Моїм цілим щастям ти одна. Ти для мене будеш усім на світі.

— Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрікався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобі ставати на дорозі до слави. Тоді люде будуть мені завидувати і кожний скаже: дивіть, це жінка Петра Сагайдачного. Я цим ні раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похід не йдеш, і нічого тобі не станеться, а хоч би і похід, то я випрошу собі моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякій пригоді.

— Я дуже радію, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб ніколи ні ти, ні твій козацький рід не мав причини соромитись, щоб ніхто не міг сказати, що сотник Чепіль видав доньку за якогось пройдисвіта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.

— А оце прийми від мене, мій Петруню, на спогад. Оце хрестик із Києва, з Печерської лаври. Я його дістала від мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога річ, але для мого Петруся немає нічого у мене надто дорогого.

Вона розіп’яла жупан і відв’язала з шиї маленький золотий хрестик на дрібному золотому ланцюжку.

Петро поцілував його і завісив собі на шию.

— Спасибі, моя люба!

— Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою піде враз і моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене інколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрінувся.

— Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим післанцем прийшлось його переслати.

— А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матінки згоду на моє вчення. Тепер пропало.

— Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.

Маруся засміялася:

— Нащо мені тоді письма, як ми разом житимемо? Ти мені і далі розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде мені досить.

— Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.

Маруся під’їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.

— Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, — говорив стурбовано Петро, — ще тобі яка пригода трапиться.

Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю.

— Ось зараз побачиш, що не піду пішки. Вона свиснула в пальці, її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.

Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:

— Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? — Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. — Бачиш, Петре, це дерево? Пам’ятай, що воно було свідком нашого прощання.

На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над’їхав старий Онисько:

— Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.

— А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.

— Стереженого Бог береже. — Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:

— Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім’я благословенне.

Петро потиснув коня і погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

— Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.

— А це чому?

— Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.

— І ти би таке зробив?

— Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.

— Говориш як дітвак, стидайся!

— Серця не навчити.

— Та що ти — такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?

— Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

— Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат — мов макового цвіту.

— А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?

— Не знаю, а може, не пам’ятаю.

— Отож слухай, як син батькові відповів: “Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?”

— Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

— Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.

До нього під’їхав старий Жмайло:

— Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали сміятися, а старий каже:

— Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив.

— Не говоріть такого, стрию, — каже Марко, — бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали.

— Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!.

Марко став сміятися, а старий каже:

— Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!

VI

Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.

— Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

— Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.

— У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:

— Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!

— Ще не одружився, а лише що по заручинах.

— Так значиться, що ще на весіллі погуляємо.

— Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.

— Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?

— Ні, навіть не знаю, хто є в Лаврі тепер архімандритом.

— А бачиш, що він тебе звідкілясь знає, і пише до нас на Січ, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькій школі вчився. Писав мені ще, що це якесь політичне діло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидіти. У тебе є свій розумець, і ти вже там на місці зміркуєш, що тобі зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архімандрит — то наш чоловік і розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно він про це не пише. Може, лише тобі самому це об’явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архімандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й дві і — в дорогу. Підведе тебе десяток товаришів. Від пограничного старости вже є дозвіл, і вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

— Сотник, коби здоров, обдарував мене і виправив гарно, мов рідного сина, — не з порожнім клунком. Є в мене і кунтуш новий оксамитовий, і кожух гарний, і одежа на будень.

— Так і гарно. Вдома, отут на Січі, можна і без сорочки ходити, коли не зимно і комарі дуже не тнуть, але на великому світі, у Києві, перед чужими людьми, то слід гарно прибратися, хай знають пани, що запорожці то не старці, а багатирі. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобі ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, — говорив кошовий, сміючись, — з дівчатами не женихайся, бо сотниківна би тобі цього не вибачила, та, може, й очі видряпала мов кішка. Отож кінець такий, що позавтра ідеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архімандрита і дозвіл від старости, а тепер йди собі спочити.

Петро пішов до свого Переяславського куреня, де його щиро всі товариші вітали. Багато знайшов тут людей нових, які тільки що з України повтікали.

Сагайдачний був дуже веселий і веселив товаришів.

— А де твій лук, Петре?

— Лук справді був гарний, та я вже його, либонь, ніколи не побачу. Певно, сам хан з нього стріляти буде. На ньому срібла було за кільканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на коні і там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранці довідався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звідсіля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товариші на Січ, а там-то вже Марко ним буде піклуватись.

Відколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час він жив серед військових обставин. Він міркував собі, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товаристві панів. Та треба було привикати і помиритись з цією думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи відітхнути, наперед, у вищий світ.

Дорога тривала довший час, особливо, як посідали на байдаки, котрими треба було плисти проти води.

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матері руських городів, заволоділо невиясненне почування між радістю і побоюванням.

На пристані показав Петро стражникам старостинський дозвіл, і їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвісної йому дотепер новини. Йому треба було піти у Києво-Печерську лавру і тут пішов з товаришами, котрі знали дорогу дуже добре. Забрав свій клунок на плечі і пішов на гору, Зайшли у Лавру. Церква була отворена, і сюди зайшли в першу чергу. На порозі вдарив Петро тричі поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнітила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архімандрита.

— А чого вам, козаки, до отця архімандрита треба? — спитав монах.

— Це я вже сам скажу їх милості. Ми привезли від пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петрові, щоб йшов за ним, і повів його вузькими та крутими сіньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келії. Монах пішов всередину, а Петрові казав тут підождати. Опісля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришів забрав монах з собою і повів у гостинну. Петро опинився в простій невеликій убогенькій монашій келії. За столом сидів над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистів золотий хрест на такому ж ланцюгу.

— Слава да будеть вічному Богу! — сказав Петро і низенько вклонився до образів, відтак монахові, і поцілував його в руку.

— Слава вовіки, а на землі мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? — каже, беручи в руку письмо від кошового.

— Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

— Вітай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут більше з наших.

— Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Україні такими славними людьми пособляє.

— У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври.

Він довго читав листа від кошового.

— Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозі?

— Більш як чотири роки.

— Я знаю, через що ти з Острога мусив утікати. Отець Дем’ян Наливайко багато мені про тебе писав і розказував, як тут у мене пробував.

— Отець Дем’ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров’я, многих літ дожити.

— Чому ти раніше не приїхав? Мені тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мій план не попсувався.

— Я довго нездужав, преосвященний отче. У поході проти татар над Інгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрі люде не дали загинути.

— Правда, що того року запорожці справились з ордою. Тут про те знають. — А по хвилі каже: — Знаєш, Петре, на що мені тебе треба?

— Приказуйте, ваша милість, я на ваші услуги. Пан кошовий казав мені, щоб у всьому вас слухати.

— Я не хочу від тебе силуваної слухняності, а таки добровільної. Таке діло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопці, їм треба якраз вчителя, і я за порадою отця Дем’яна призначив тебе за вчителя.

Петро узявся за голову:

— Боже мій! Та де ж я дам цьому раду? Я ніколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.

— Що забув, то собі пригадаєш. Це мусить бути, і я інакше зробити не міг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що наші православні вельможі чужими людьми, ворожими нашій вірі, церкві і народові послугуються. І то виручаються в таких справах, як виховання православної молоді, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнів та яничарів. Ти бачиш, а може, на Січі і не знають цього добре, що у нас всюди на Русі заводиться унія і наші вельможі один по однім відпадають від батьківської православної віри, а хто відпаде від батьків, той і для народу пропав навіки. Патри єзуїти всюди швендяють і на вчителів пхаються по великопанських православних домах. Так само хотів зробити й Аксак. Як його хлопці вийшли поза азбуку, хотів узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому поляшені вельможі порадили. Щастя, що його жінка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопці помандрували до якого єзуїтського ліцею. З тяжкою бідою я його від цієї думки відвів і переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. І мені поталанило цього доконати. А Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи і мене ураз не засоромити.

— Я справді боюся, чи цьому дам раду.

— Петре! Щоб учень Острозької школи не вмів учити двох панських жовтодзьобів, то не можу повірити. Та ти, крім наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свій народ. Нам унія і латинство грозять, розумієш?

— Чи унія уже заведена? Я той увесь час жив далеко від світу серед козаків і дуже відстав від цього, що у світі робиться. Серед воєнної метушні мене мало це захоплювало.

— То зле. Ми всі повинні тим інтересуватися, ми всі повинні подати собі руки, всі від малого до великого, до завзятої боротьби в обороні батьківської церкви і народу. Ти, може, і не знаєш добре, що це унія і до чого вона нас веде? В книжці воно називається з’єднання православної церкви з римською і підчинення обох церков римському папі. Наші деякі владики дались вже до унії заманити і зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують від пониження і занепаду. Вони зробили це, не питаючи вірних. Гадали, що всі підуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви від занепаду. Треба над цим працювати у її середині. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя і смерть. То лише на папері таке гарне. А на ділі, то унія має бути тим помостом, через котрий православ’я має перейти у католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися. Унія, то лише форма одежа, а одежу можна легко змінити. От бачиш, де небезпека. А тепер друге: уніати, підпирані єзуїтами і польським урядом, йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою наші церкви на свої, загортають під себе церковне майно, усюди наставляють своїх ксьондзів. Коли спорожниться православний владичий стілець, то вже православному його більше не бачити. Скільки я мушу вести процесів і боротьби, обороняючи монастирське добро від напасті? А хто ж мені у цьому поможе? Наші пани? Вони з магнатами з Польщі кумаються і пропадають. Народ? Господи! Хто той бідний темний народ? Це ж або пригнічені міщани або мужики, невольники, приковані до панського лану. Вони не сміють голови піднести. Лишаються нам козаки. Та їх треба для церкви приєднати, щоб вони справу православної батьківської церкви вклали у свою козацьку справу. Я їм побожності не відмовляю, але їх треба конче вивести з тої байдужості для віри і церкви, в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.

— Це свята правда.

— От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемінити це, що б там не було. Ти маєш працювати над цим між козацьким лицарством, а я тут, серед православної церкви, а тоді обидві сторони подадуть собі руки, от так, як ми собі тепер подаємо.

Архімандрит наставив Петрові свою суху слабу руку, на якій видніли сині жили. Петро її з пошаною поцілував.

— Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би виходило, що моє завдання між козацтвом, а не між вельможами, з котрими я і говорити до ладу не вмію.

— Ти мене за слово не хапай, а краще ти сідай тут біля мене, а ми як добрі земляки ще потолкуємо. — Він посадив Петра на стілець побіч себе і говорив далі: — До цього завдання, яке ти сповнити маєш між козацтвом, ти ще гаразд не підготовився. Тобі треба побути трохи у городі і придивитися, як живуть православні і чого нашій церкві треба. В Острозі ти цього не бачив, бо там ніхто православної церкви не гнітить, не нівечить. Побудь ти трохи тут, придивися, побудь між православним панством, придивись і прислухайся. А при тім ти ратуй дві молоденькі душі перед упадком і затратою. Ти будеш моїм частим гостем. Не одне я тобі ще маю сказати. Не одне ми враз обговоримо і обміркуємо. Ти мусиш у те все вжитися, захопити цим усю свою душу. Поки що ми поговорімо тепер про буденні вещества. Є у тебе яка пристойна одежа?

— У мене є все, своє, що і на княжому дворі не треба соромитися.

О. архімандрит подзвонив у маленький дзвіночок, що лежав на столі, і зараз з’явився у келії інок:

— Принести сюди їсти для пана Конашевича. За твоїх товаришів ти не турбуйся, їх угоститься, і вони вернуться, — каже до Конашевича. Петро остався в монастирі на обіді.

За той час перевдягся у кращу одежу, яка його цілком перемінила. З убогого подорожнього козака став гарним молодим запорожцем в кунтуші і сап’янцях, з гарною шаблею при боці.

— Добре так, хай знають наших, — говорив архімандрит, любуючись поставою Петра.

Обізвався серед монастирських мурів дзвін, скликаючи до трапезниці на обід. Петро йшов з архімандритом. По дорозі стрічали монахів з похиленими головами у каптурах. Всі покірно кланялися своєму настоятелеві і не могли відгадати, якого то знатного гостя веде обідати з ними. Трапезниця стала наповнятися монахами, аж зароїлося від ряс і каптурів.

Архімандрит сів на першому місці і посадив коло себе Петра. Один з монахів прочитав уголос молитву, і всі посідали.

Петро не міг з дива вийти, що у монастирі, де убожество належало до монашеських правил, давали обільні вибагливі страви і пили добрі вина та меди. Петро не менше дивувався, що архімандрит не їв разом з другими. Йому подавали убогі страви окремо. Петро пив дуже мало. По обіді мав стати перед вельможного і хотів мати ясну тверезу голову.

По обіді архімандрит приказав запрягти повозку і поїхав з Петром у город до пана судді Аксака.

Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домі. Він був дуже багатий і мав у Київщині розлогі посілості. Його економії приносили йому великі річні доходи, і мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя і держав багато служби.

Слуги оповістили приїзд гостей, і пан суддя вийшов гостям на стрічу. Звітався з архімандритом і поглянув уважно на Петра.

— Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я вашій милості мав честь говорити. Приїхав прямо із Запорожжя.

Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав радше на козацького сотника, чим на вчителя.

Аксак попросив гостей у покої, а по дорозі подумав собі, що з цього, певно, нічого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його голові помістилась латина поруч з іншими тогочасними мудрощами. “Я з ним коротко справлюся, — подумав Аксак, — а тоді і отець архімандрит переконається, що помилявся”. Аксак просив о. архімандрита сідати, а до Петра каже:

— Nosti linguam latinam? ‘

— Sі vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat іubere me huc e Zaporogie venire

— Tuum responsum acre et ineptum est, — говорячи це, Аксак поморщив чоло. І Плетенецькому така відповідь не подобалась, і він жалував, чого завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися і з вельможею говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Він вклонився Аксакові і усміхаючись відповів:

— Mihi respondendum erat uno verbo: “intelleqo” guod vero dokumentum non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris nesciens responder potest.

Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о. Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:

— Дуже добре. Подобаєшся мені, вашмосць, лишаю тебе в моєму домі та поручаю виховання моїх хлопців.

Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сідати. Відтак плеснув і старому лакеєві, що на цей знак явився, казав привести хлопців і попросити ясновельможної пані.

По хвилі ввійшла пані Аксакова, ведучи за руки двох хлопців, дев’яти і дванадцяти літ.

Конашевич і о. Плетенецький встали і вклонилися, а Аксак представив жінці нового вчителя.

Пані Аксакова, жінка не більше тридцяти років віку, дуже гарна, була одягнена по-панськи. Вона відклонилася головою і привіталася з о. архімандритом. Хлопці вклонилися і подали Петрові на привітання руки. Були б цього, певно, не зробили, коли б то був собі який звичайний вчитель, з яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому і канчуками вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтуші і по багатій шаблі, — неабищо.

— Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то погніваюсь, коли б на вас пожалувався. Від завтра розпочнеться наука, а тепер можете відійти.

Хлопцям не треба було цього двічі казати, і зараз пропали за дверима.

— Сідай, вашмосць, з нами, — запрошувала Аксакова Петра.

О. Плетенецький слідив пильно за поведенням Петра і видно було, що був з нього вдоволений. Бо Петро поводився цілком природно, з достоїнством і повагою. начеб на панських покоях виріс. О. Плетенецький боявся зразу за нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помості.

— Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, — каже Аксак.

— Полишаю це вашій милості, — каже Петро, легко склонившись та поправляючи свого козацького чуба на голові. — Я мушу поперед усього показати, чи я відповім моєму завданню на такому почесному становиську, а потім вже, ваша милість, мою працю оціните.

Це дуже Аксакові подобалось.

Опісля о. Плетенецький попрощався і від’їхав, а прощаючись з Петром, каже:

— Гарно ти, Петре, поводився, помагай біг! Не забувай на мене. Твій клунок то я тобі ще нині пришлю.

Петрові визначили гарну кімнату в Аксаковій палаті, з виглядом на Дніпро. В кімнаті стояв один стіл, кілька стільців, велике ліжко і шафа. Невдовзі опісля приніс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври. Конашевич зараз розв’язав його і став складати у шафу свої статки. За слугою ввійшов у кімнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Він держав голову вгору, узявся під бік рукою і оглядав цікаво Конашевича. Відтак сів на стільці, висунувши далеко на кімнату ноги.

— Вашець, будеш тут учителем?

— Побачиш, — каже Конашевич, не перепиняючись у роботі.

— Я хотів вашеці сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш, мов вівця. Ми тепер оба тут служимо, і я, як старший товариш, вважаю за свій обов’язок зі всім тебе познайомити, уві всім тебе поучити. Гадаю, що згодом ми будемо приятелями. Наш пан — великий дук, ну, вельможа. Вміє нагородити, але і покарати знає. Тут одного вчителя — то приказав таки канчуками вибити і до льоху замкнути. Вельможна пані, як собі якого подобає, то йому добре. Хто у її ласку попаде, то щасливий і може собі відтак не на одне позволити, до чого іншому зась. Вашець гарний хлопець, і можеш подобатися. Попробуй, а буде тобі добре життя, а тоді і мені, і другим слугам міг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто паничі, пусті, як звичайно панські діти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним панством ніколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собі морочи голову їх наукою. Правду кажучи, на якого чорта їм наука? Вони будуть багаті, а цього їм досить, що будуть і мудрі. От так щось зверха полизати, та й годі. Тут був такий один вчитель, що хотів поробити з них Соломонів, а вони йому кілки на голові тесали. Він якось раз всердився і сіпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезії! Пані такого бешкету наробила, плакала — я чув усе з другої кімнати — і пан мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчуків дістав, всадили на одну ніч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало що я не забув. Є тут ще на респекті у вельможної пані стара панна Зося. До неї також добре підлобизатися, бо вона у вельможної пані має слово. А цю цяцю найлегше взяти на гарні словечка, бо вона у великих претензіях і здається їй, що кожний мусить в неї влюбитися. А то таке старе опудало, що аж гидь дивитися. Впрочім, сам побачиш, їй безвпинно голова болить і з носа капає. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У неї вічно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так її прив’яжеш до себе, що з руки їстиме і зробить тобі, чого ти захочеш. — Лакей говорив це, показуючи свою вищість, яку панські лакеї так по-мистецьки вміють показувати супроти рівних собі або нижчих.

Конашевич робив свою роботу і лише посміхався, слухаючи цього базікання.

Та як Петрові треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра по плечу і каже:

— Будь, вашець, проворний і хитрий. Ти гарний хлопець і можеш жінкам подобатись, а то грунт. Того би на воловій шкурі не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять літ і мав час усе спенетрувати, але так годі відразу все вичитати, мов з книжки.

— Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобі скажу, а потім то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз мені такі теревені плести, як тепер, то так тобі морду поб’ю, що тобі пика вище носа спухне. Розумів? На те тебе панство годує, щоб ти підслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звідсіля! На очі мені не показуйся, бо як тобі дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звідсіля і пришли мені послугу.

При першім слові “ледаре”, лакей встав і створив рот із зачудування. При другім слові він випрямився в струну, а при посліднім вже був при дверях.

“Горда штука, ге-ге, — говорив до себе вже в сінях, — поводиться, мов пан, а то собі простий козак. Що він собі думає мене так зневажати? Підожди! Я небо і пекло порушу, а тебе звідсіля викурю. Буду по кожному кроці підглядати і підслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то небезпечний чоловік, бо ті козаки усі небезпечні горлорізи. Я не хотів би в його лабети попастися. Міг би мене скривдити, бо йому все одно. то зайда. Ага! Ти хотів, щоб тобі прислати якого служку. Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам”. Льокай усміхнувся, що знайшов такий гарний спосіб помсти за зневагу.

Тим часом Петро присів на стільці і задумався.

“Гарно я попався. Тут вчителів і канчуками частують. Бідний той, якийсь сірома-бакалавр, що на собі таке витерпіти мусив. І я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцеві архімандритові на ум прийшло мене на це місце ставляти, в такій понижуючій ролі, бігме не розберу. Він, очевидно, мені ще не доповів усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замість оставити між цим козацтвом, загородив сюди між вельмож на блюдолиза. І я маю тут мучитися посеред тих лежнів, дармоїдів, лакеїв, що за панє-брацє до мене сунуться? Цих годованців держить пан і гроші на них витрачає лише для своєї примхи, щоб показати, що ось-от він великий пан і служби у нього багато. Мені здається, що я тут довго місця не зігрію.”

Тепер відчинились двері і в кімнату ввійшов невеличкий, може п’ятнадцятилітній хлопчина. Він був босий і засмалений, мов кочерга. Він склонився своєю щитинуватою головою і став смирненько біля порога.

— Чого тобі, синку, треба?

— Мене прислав сюди старший лакей, пан Станіслав, панові до послуги.

Конашевич усміхнувся. Зміркував зараз, що це була лакейська помста.

— А що ти вмієш робити?

— Я, прошу пана, нічого не вмію. Досі-то я був при кухні і хіба в печі вмію затопити, — хлопчисько був наляканий. Він знав, що як чого не вмітиме зробити, то будуть бити.

— А як тебе кличуть?

— Антошком.

— А тобі тут добре у панів і звідкіля тебе сюди привезли?

— Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину розбив. А мене привезли з панської економії, я підданець. — Хлопець понизив голову і мовчав. Він боявся, чи не забагато говорив, і знову битимуть.

— А твої батьки живуть?

— Повмирали. Батько робив панщину; по смерті батька маму з панської хати прогнали, а другого там посадили. Потім мама ходила на заробітки, поки не вмерла.

— А в тебе нема ніякої рідні?

— Була сестра старша, та теж вмерла.

“Однакова доля цілого українського народу чи у польського пана, чи у православного вельможі”, — думав собі Конашевич.

— Добре, Антошку, ти будеш від сьогодні тут робити порядки, я покажу тобі як. Вважай добре, нічого мені не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то віддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий.

Конашевич узяв його за підборіддя, підвів вгору голову і дивився в його чорні налякані очі, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять.

— Не лякайся мене, Антошку, я тобі нічого лихого не зроблю.

В очах хлопця заясніла радість:

— Так значиться, я вже під кухаря не піду?

— Не підеш. Впрочім, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собі, обмийся гарненько, візьми чисту сорочину, коли яку маєш, і заходи сюди надвечір.

Хлопець був такий радий, що поцілував Петра в руку звдяки.

Петро знову остався сам і не знав, що з собою робити. Аж відчинились двері, і ввійшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан і вклонився.

— Я прийшов оглянути, чи все у вашмосці в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станіслав? Я його призначив до служби у вашмосці.

— Ваша милість будуть мені вибачати, що я за одну річ попрошу. Пан Станіслав завеликий пан для мене і замудрий, і я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милість приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього підовчу.

— Навіть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звідки, вашмосць, його знаєш?

— Пан Станіслав мені не був по нутру, і я відіслав його та казав собі прислати кого другого. І він прислав мені хлопчину з кухні, засмоленого, мов кочерга, і брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, і він понятливий. Отож я хочу пану Станіславу показати, що коли той Антошко вмиється і прибереться, а при мені якийсь часок побуде, то стане таким самим лакеєм, а може, ще ліпшим, ніж пан Станіслав.

— Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станіслав хотів, певно, вашмосці показати свою вищість і вагу в тім домі, а може, хотів помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарів, як вони вміють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосці непристойно, і тому вашмосць його прогнав. За це дістане батоги, а той Антошко прийде сюди.

— Я прошу, вашмосць, вибачити йому, він же мені нічого непристойного не сказав, бо не смів би.

— Але я вже сказав слово і його не заверну. То шельми. Підслухувати, обмовляти, розносити сплетні, висміювати тих, що їх годують, до того вони мистці. Коли б це в моїй силі, я це дрантя понаганяв би на усі чотири вітри, та годі. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби крутилося, ми є невольниками свого стану і публічної опінії. Не треба ще чогось вашмосці?

— Спасибі! Усього доволі. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є які книжки?

— Я думав, що вашмосць схочеш трохи відпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якісь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.

Аксак кивнув головою і вийшов. Петро тепер подумав: “Які ж пани бідні”.

Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому і видав приказ: Станіславові всипати тридцять канчуків, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка і послати на послугу до пана вчителя.

Конашевич сидів у своїй кімнатці, як прийшов якийсь інший лакей і попросив до столової обідати. Він завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовій пристойно одягнений.

Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба і вусики і пішов за лакеєм в столову, яка містилася на долині. Столова нічим так дуже не різнилася від столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша і не була так суто різьблена, як та.

Панства ще тут не було, як ввійшов у столову, хоч на столі стояли вже тарілки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кількоро людей, а між ними панна Зося, про котру Станіслав так гарно розказував. То була справді вже старша дівчина, суха, мов скіпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кінчастим носом. Вона кивнула Петрові головою на привітання, зложивши бліді уста до любої усмішки, котра виглядала на якийсь внутрішній біль. Усточка вона складала так, що не можна було зміркувати, чи вона цілувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петрові, а відтак не втерпіла і заговорила:

— Чи пан вчитель знає Київ?

— Я тут перший раз, і не було ще часу придивлятися, бо лише сьогодні приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогодні я ще таки запорожець, а доперва від завтра обнімаю обов’язки вчителя.

— Я чула від вельможної пані, що пан був у поході на татар і там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на війні, але як страшно в татарський ясир попасти. Кілько-то я про те наслухалась від очевидців. Краще вже смерть, чим татаринові достатись. Там жінок продають туркам у гарем, продають, мов скотів.

Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосі, трохи уголос не засміявся, та подумав собі: “На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, і ти би турецького гарему, певно не побачила”.

Зося хотіла ще щось говорити, та в тій хвилі ввійшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, і оповістив, що вельможні панство йдуть. Зося замовкла і підбігла до вельможної, поправляючи щось на її одежі. Вельможна пані вела обох хлопчиків за руки.

Пан суддя кивнув Петрові головою на привітання і зараз засів за столом. Біля нього сіла вельможна, далі — Зося, з другого боку батька — обидва хлопці, Олесь і Микольцьо, і зараз потім вказали місце Петрові.

Пані поглянула на Петра і мов кисле яблуко вкусила. Усім не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.

Зараз стали приносити страви, яких Петро навіть не знав, як звати. Було тут стільки всілячини, що вистало би на півчети. При їді не говорилося нічого. Всі мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможні це завважали.

— Чому вашмосць так мало п’є?

— Не привичний до напитків.

— Я чував, що козаки чарки не цураються.

— Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вільних від праці, а вже у походах не вільно пити під строгою карою.

— Я цього не знала, — каже вельможна. — Навпаки, мені говорили, що козаки лише тим і славні, що здорово п’ють.

— Воно так є, як я кажу. Я придивився тому і на Січі, і в поході. Правда, що козак, видіставшися із Січі, вміє добре забавитися і загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогів козацтва.

Панство звели розмову на останній козацький похід на татар, в якому Петро був. Петро розповів усе. А говорив він так ясно і складно, що всі з захопленням слухали. Про себе не згадував нічого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповідання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули і лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро і заговорив до них:

— Від завтра, мої паничі, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже пані:

— Ми перед тим мусимо обговорити спосіб, в який та наука має вестися, щоб потім не було непорозуміння.

Так минув перший обід. Петро вклонився і вийшов у свою кімнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

“Їдять стільки, що пів голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловіка у горлі пече, а в шлунку давить. П’ють здорово, а козаків називають п’яницями. Панство видає гроші, зібрані кривавим потом своїх підданців. Людська біда і горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мішатися та якісь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архімандрит у золоте ярмо впряг. Спасибі за ласку! Що він у мені такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це міг зробити який перший-ліпший бакалавр. Що ж мені тепер робити? Якби я був відразу сказав: отре-цаюся, то-що іншого. Але я згодився і дав себе сюди завести. Тепер ніяково завертати. Я мушу усім показати, що до чого, раз візьмуся, того мушу доконати, щоб світ мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хіба що самі мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче мені давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потім подякую, а може, мені подякують”.

А панство говорили між собою про Петра таке:

— Йому ще багато треба оглади товариської, — говорила пані, — щоб міг і знав на покоях повертатися. Ще дуже від нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде він для наших дітей загрубий, та і їх самих не помужичить. Але ніде правди діти, це дуже гарна, зразкова степова квітка.

— Я лише то знаю, що по-латині говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозі вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо він прямо із степу до нас прийшов. По часі то все зміниться на ліпше, як тут побуде.

— Я лише боюся, щоб наші діти не набралися від нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої діти по приміру тільки шляхетських авантюристів на Січ чкурнули.

— Ти без потреби побоюєшся. То ще діти, і навіть не зрозуміють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годі.

— А я все-таки для мого супокою прикажу охмістрові, щоби при науці був присутній і на все уважав.

— Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо і я би сам не згодився. Подумай. Він острозький академік з вищою освітою. А охмістр? От собі вивчений песик, що гладко танцювати вміє, а освіти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввійшов до своєї кімнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкі штани, обутий і в синьому жупані, підперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях ніколи не ходив, бо ступав по помості, мов спутаний.

Антошко горів з радості. Він припав до Петра і став його сердечно по руках цілувати, а далі впав навколішки.

— Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

— Бо вже не буду босий ходити, і кухти не будуть мене поштуркувати, а воші —їсти. Тепер я буду панові так вірно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петрові у вічі ясніючими від радості очима.

— Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки і зачнеш від того, що завтра вранці принесеш мені води вмитися. А тепер йди собі, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Він хотів усе розповісти своєму добродієві, що йому на серці лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою і хотів, не ждучи вечері, лягти відпочити.

Але довго не міг заснути. М’яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлі пекло. Він заснув геть аж по півночі.

Цієї ночі і панні Зосі зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечері, їй так дуже хотілося з ним розмовляти. Опісля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва і її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра і кликала рятунку, та він відвернувся і пішов собі байдуже далі. Вона вже мала на устах проклін для нього за таку нелюдяність, та, на щастя, прокинулась зі сну. Вона облилась гарячим потом і тряслась усім тілом з переляку.

Недобре спалось також і Станіславові, бо цілу ніч прикладав собі мокре рядно на болюче місце.

VII

На другий день Петро умився, і одягнувся вранці, і ждав на хлопців, та вони не приходили.

Вже було пізно, як прийшов лакей і заявив, що вельможна пані кличе пана вчителя до себе.

— Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна пані має мене навчити.

Лакей повів його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкіш, що хіба у султанші не було краще.

Пані сиділа на канапі одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро зміркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду під шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкі розлогі рукави не прикривали білесенької та округлесенької руки вище ліктя, як лише піднесла руку вгору. Зося крутилася біля пані. У неї порожевів кінчастий носик, на кінчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течі.

Петро вклонився і приступив, щоб поцілувати ручку ясновельможної, а вона каже:

— Добрий день, вашмості! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дітьми, хотіла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Наші діти дуже ніжно виховані і слабосильні, і з ними треба поводитися ніжно, делікатно, без крику і, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука діткнулася тіла моєї дитини.

— Чи вельможна пані думають, що без крику і карання наука неможлива? Є ще інші доцільніші способи, щоби наука йшла і була корисна. Перший спосіб, щоб науку подавали дитині в займаючій зрозумілій формі. Відтак, щоб учитель прив’язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила і йому вірила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителеві не робити прикрості. Звичайно дитина радіє тоді, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися старинні філософи, люде розумні і дуже вчені. Не я такі способи видумав, а мудріші за мене. Це в книжках написано, і я, хоч ніколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна пані дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловіка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, і нічого більше? Та коли Петро заговорив про старинних філософів та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дітях ще не було. Вона ласково усміхнулася і позволила Петрові поцілувати знову свою білу ручку.

А вже панна Зося бачила в Петрі такого великого чоловіка, який переходив її уяву. Вона відразу залюбилася в ньому по самісінькі вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обіцяла зараз послати до нього хлопців і відпустила в ласці.

Але їй таки зараз прошибла голову якась недовірливість. Вона прикликала охмістра і приказала йому сидіти увесь час при науці і на кожне слово пильно вважати.

Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопців зацікавити, став їм щось дуже веселого оповідати. Хлопці слухали, цікаво вп’яливши в його лице оченята. В тій хвилі ввійшов охмістр і, не кажучи ні слова, сів при столі.

Петро спитав його відразу:

— Як, вашець, маєш до мене яке діло, то прийди опісля, а тепер мені не перебивай.

— Вельможна пані приказала мені сидіти тут в часі науки й уважати за все, що тут говориться.

— Вашець моєї науки розуміти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз —не перебивай мені, бо я того не люблю.

Але охмістр не гадав вступитися. Тоді Петро каже до хлопців:

— Те, що розпочав вам оповідати, докінчу, як цей чоловік звідсіля піде. — При тім Петро подивився на охмістра таким оком, що, мовляв: іди собі, небоже, поки я добрий, а то візьму за шиворот і викину за двері.

На охмістра стали напирати і хлопці, щоби той пішов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цікаве оповідати, а через нього не хоче кінчити.

Не лишалося охмістрові нічого другого, як винестися. Він зараз пішов з рапортом до вельможної пані і розповів усе. Вельможна пані була подратована, що її приказів не слухається, і пішла зараз до чоловіка з жалобою.

— Хіба ж я тобі вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокій, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив і не позволив би, щоб мені насилано до нагляду чоловіка освітою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собі показувати, що ти про це нічого не знаєш.

Але вельможна пані не дала переконатися, її ще більше брала досада, що її не хочуть слухати. І ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч він і філософів знає, і старі книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб і світ провалився, і учитель вилетів з хати. Вона передумувала способи, і була лиха, бо нічого путнього не видумала.

Але відчинилися двері, і в покої вбігли обидва хлопці. Вони були дуже раді і веселі. Зараз повисли на шиї у матері і стали наперегони оповідати, які гарні історії оповідав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала їм переповісти те, що вони чули, і вони, то один, то другий, розповідали все, чого сьогодні від Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цій науці нічого такого не було, щоб їй могло не подобатись.

— Пан Конашевич говорив, що від завтра зачнемо вчитися латини.

— Я його питався, як сказати по-латині: люблю тата і маму, і вже знаю як.

— То скажи мені, — каже пані. Її гнів уже минувся.

— Amo patrem et matrem.

Вельможна вже більше охмістра не посилала.

Петро пізнав невдовзі, що його хлопці дуже понятливі і можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цілою душею і вчив їх безвпинно навіть тоді, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що діти пристали до Петра цілою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичі дивувались, що може бути якась така метода учення без крику і без кари.

Надійшов новий рік. Петро зладив для хлопців невеличкі повітання по-латині, для кожного окремо. Пішли всі три вранці до пана Аксака. Петро привітав його з Новим роком, а тоді виступив Олесь, а опісля — Микольцьо з латинською промовою.

Аксак був з того радий. Вицілував хлопців, стиснув щиро руку Петрові і подарував йому дорогий перстень з камінцем.

— Я на це не був приготований, мої любі, — каже до дітей, — і не подумав ще,

чим вас обдарувати за таку любу несподіванку.

— За це я вже сам вашу милість попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по

коникові справити, щоби вчилися кінної їзди.

Це було знову для хлопців несподіванкою. Вони стали плескати в руки з радості. Вони бажали собі цього давно, чуючи не раз від Конашевича, як то гарно їздити на коні. Та їх виховували по-панськи і по-городськи. Мама про те їх слухати не хотіла, щоб її сини коли-небудь були жовнірами. А їздити на коні, то можна з нього впасти, скалічити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синів вона призначила роль панську, спокійну, десь на королівському дворі. Така служба може завести їх дуже високо.

Врадувані хлопці побігли ще до матері, а Петра задержав Аксак у себе:

— Сідай, вашмосць, прошу, та поговорім про ті коники. У мене є того доволі на моїх економіях, лише вибрати.

— Я це зроблю, ваша милість, як запорожець, я на конях розуміюся. Я вже давно хотів поговорити з вашою милістю на цю тему, щоби у хлопців перемінити спосіб життя. Мені повірено їх духовне образування; признаю, що діти добрі, гарні й понятливі. Але вони слабосильні і ніжні. Треба би рівномірно подбати ще про їх тілесне виховання. Ваша милість мусили самі це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх організм слабий, мало відпорний. Я не маю того на думці, щоб їм визначити військову кар’єру, але фізичного здоров’я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невідповідно живляться і замало вживають руху та повітря, а це для молодого організму дуже потрібне.

— Невідповідно живляться? Хіба ж у мене хто голодує?

— Тож бо і є, що вони їдять забагато невідповідної для них поживи. Для них було б краще часом зголодніти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а ніколи вина, бо це забійче.

— Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дітей їсти.

— Не з челяддю, бо челядь у вашої милості їсть те саме, що й пани. Ваша милість вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дітей щирий. Прошу мені їх віддати цілком під мою опіку. Не надовго, лише на два місяці. Вони будуть разом зі мною жити. Але ми не будемо приходити до спільного столу, лише будемо їсти у себе такі страви, які я кухареві приладити прикажу.

Аксак подумав хвилю і каже:

— Я мушу це діло обговорити наперед з жінкою.

— Я лише одне повторю: на два місяці.

На цім розійшлися. При тім Петро заповів, що мусить сьогодні піти до Лаври, повітати о. Архімандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогодні на обіді не буде.

О. Плетенецький привітав Петра дуже сердечно:

— Що ж ти собі, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе і не можу діждатися. Я вже гадав, що ти втік на Запорожжя. Скажи мені, як тобі живеться?

— Я вже привик до цього ярма і живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлібі зледачію цілком.

— Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним і чув це від нього самого.

— Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов’язків. Тепер опанував ситуацію і тепер зроблю, що схочу.

— Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогодні під Новий рік до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.

— Хто це вони?

— Зараз побачиш їх при трапезі. Підемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбі з уніатами. Усюди мені лізуть. Мушу вести процеси в обороні церковного майна, а це може остогиднути. Через ті процеси я занедбав мою культурну роботу.

— А звідкіля ці галичани тут взялись?

— Я їх сюди нарочно спровадив, по найбільшій часті зі Львова, і спроваджую зі всіх сторін людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти і не повіриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго мені на світі жити, а не хотів би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловіка, щоб міг по мені вести начату роботу далі.

— А що тепер в Острозі робиться?

— Острог вже своє доспівує. Він сповнив славно свою місію, а тепер його джерело висихає. Воно всюди так мусить бути, де коренем є одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би ті засоби в свої руки, які він нагромадив і ними орудує, його синок зляшився і по смерті старого князя все для нас пропаде. Лише така інституція може запевнити собі існування, котра опирається на гурті, на громаді. До такої місії вибрало провидіння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашої культури. Тут мусить вона пустити сильне коріння і зацвісти, ще заки Острог скине своє листя і зів’яне. До того я вжию всі ті багатства, які мої попередники нагромадили. Я ще інші засоби до того роздобуду і прибавлю. Тут, а не в Острозі, можна знайти опору в народі, в міщанстві, в козацтві, в православних вельможах. Я не годен тобі це все так наприхапці з’ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панській палаті не залежуйся, не більше понад сповнення твоїх учительських обов’язків, а заходи поміж міщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освідомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, міщанство я вже гуртую. У цьому ти мені помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.

О. архімандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Він не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тілом. Не міг вийти з дива, звідкіля у цього чоловіка береться стільки сили.

— Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звідси мусить виходити світло сонця України на всю українську землю й огрівати її, розморожувати серце і душу народу. Того ми доконаємо, коли переймемося одною ідеєю, і до такого діла подамо собі руки.

— Йдучи сюди, завважив я багато кріпких монахів, що то за люде?

Плетенецький усміхнувся:

— Це моя прибічна гвардія. Ті братчики — то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо біда не спить. Мої вороги лише вижидають хвилі, щоб напасти і мене звідсіля прогнати, а тоді треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мій славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою від уніатів відбирати.

В тій хвилі подзвонили, і о. Плетенецький повів гостя у трапезницю, куди збиралась братія.

Ті монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вітались тепер з ним. Тепер пізнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий під той час займав між українськими вченими не посліднє місце.

По обіді зійшлось кілька монахів у келії о. архімандрита на дружню розмову. Це зібрався щойно заснований Плетенецьким “Київський кружок”. У ньому зібрався справді цвіт тодішньої української інтелігенції. Петро мав велику приємність познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, і прислухуватись їх розумній розмові.

Обговорювали тут різні біжучі теми і плани о. архімандрита. Показалося, що були різні пекучі недомагання, котрі треба було відразу заспокоїти. Треба видавати негайно церковні книги і шкільні учебники, а до того треба друкарні, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її роздобути і де взяти на це засоби?

Предкладали різні способи. Одні радили послати до Острога або до львівської ставропігії і купити часть друкарні, а решту доробити у себе дома.

О. архімандрит запевнив, що гроші на це будуть, бо мусять бути, і то з монастирських доходів, треба лише завести в житті монахів деякі ощадності.

— Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество.

— Ми всі, які тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братія? Їх божищем — живіт, можуть піднести бунт.

— А я бунт здавлю зараз, — говорив твердо о. архімандрит, — бо де річ йде про рятування батьківщини і церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всі, що наша церква занепадає, що треба її піднести, зреформувати. Зачинаймо те святе діло від себе. У нас є свій твердий монашеський устав, якого ми держатися обітували. А монахи що? Є між ними жонаті, котрі лише що жінок у келії не приводять. Другі удержують поза мурами монастиря любовниць і на них видають гроші, котрих монахи не повинні мати. Ті беззаконія і безпутствія з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак уміреності в яденію і питію, і до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню і то не одну. А коли я, настоятель монастиря, і ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть це зробити і всі інші. Зачинаємо від завтра. Нині послідній раз, празника ради, була обільна трапеза, більше я такого не хочу бачити. Кому не подобається, то проженемо з монастиря, і так усьому бунтові буде кінець, і світ про це нічого не буде знати.

Петрові така постанова дуже подобалась. Він вже попереднього разу помітив, що їдять тут і п’ють далеко не по-монашому.

Як Петро прощався перед відходом, о. архімандрит каже:

— Поправжеся’ , Петре, і заходи сюди частіше. Ми мусимо стояти з собою в злуці.

Петро признавав правду цим словам. О. архімандрит задумує велике діло приєднання козацтва до церкви. Треба добре обміркувати, як до цього підходити. А таке обміркування вимагає багато часу, багато дискусії.

Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Він був стурбований, бо цьому планові, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна пані. Вона ані чути про те не хотіла, щоб її діти живились простими стравами. Що світ на це скаже, той панський світ, коли слуги про це в городі розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, ні раз тим не збентежився і не гадав від своєї думки поступатися. Він мусив свого доконати, хоч би прийшлось забігти ласки у панни Зосі.

І якраз стрінувся з Зосею в сінях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна пані дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива.

— Пане Конашевичу, — говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, — покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите місце. Те, що я нині від вельможної почула, то страшне, і я навіть вам цього повторити не смію.

— Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу і не втрачу, і буде так, як я хочу і як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю.

На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись у неї.

Антошко за той час, як побував під руками Петра, показався таким проворним, стільки навчився, що можна його було усюди послати.

Вельможна пані, почувши від Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи затривожилася, чи не схоче він за місце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його ніхто не заступить, а діти так до нього прив’язались, що було б плачу на тиждень, коли б він подівся.

Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався і причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап’янці, підперезався, вичесав свого чорного чуба і підкрутив вусики.

На його прибуття ждала панна Зося з б’ючим серцем: “Нині рішиться моя доля. Коли б він звідсіля мусив від’їхати, так і я втікаю з ним на край світу”.

Петро ввійшов сумний, вклонився ясновельможній в пояс і поцілував у руку:

— Приходжу до вельможної пані з одним важним ділом, яке дотикається дітей вельможного панства, а моїх любих учнів і молодих приятелів. Прошу вельможної пані, я в Острозькій школі вчився не лише класичних язиків старинних греків і римлян, але також і медицини. Моїм учителем був славнозвісний учений і ректор академії, котрий вчився на славному Паризькому університеті. Отож я знаю і лікарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна пані, як дбайлива і печоло-вита мати, мусила завважити, що її оба многонадійні сини не зовсім здорові. Вони марні, слабосильні, і треба їх завчасно братися лікувати. Вони доброї конституції, із здорових родичів, і лікування певне, і то в короткім часі. А лічити їх треба так, щоб не заливати їх мікстурами, як це лікарі роблять, лише допомагати самій природі, а вона, могутня пані, дасть собі раду з такою недугою.

Пані слухала з великою увагою і немало затривожилась, почувши про недугу:

— А по чім, вашмосць, судиш, що вони нездужають?

— По їхньому вигляді і по цілім їх поведенні. У них бліді лиця, попід очима підкови, вони не можуть на одному місці довше спокійно всидіти, їм частенько поболюють голівки. Це признаки ненормального стану не лише для лікаря, але і для кожного розумного чоловіка, що уважно дивиться і обсервує.

— Яка ж на це рада?

— Заки лікар пізнає недугу і подумає над ліками, мусить дослідити недугу. У дітей цих я вже причину пізнав, бо мав на те досить часу: у них брак свіжого повітря, руху і харч, який вони вживають, шкідний. Треба змінити поживу відповідно до вимогів молодого тіла. Така пожива, яку вони тепер приймають, є гострими коріннями заправлена, затовста, заобільна. Вино для дітей, безуслівно, шкідливе. Це все викликає небажані гумори і приспішає обіг крові, а це для дитини недобре.

— Говорив мені вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву поставити.

— Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумів мене. Я не говорив про страви челядні, лише страви прості. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що і ця страва була б невідповідною для дітей.

— Простішої страви, як у мене челядь має, я не знаю.

Петро усміхнувся:

— Я зараз скажу і назву такі прості страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м’яса, а потім овочі, мед, молоко, того якнайбільше.

— Але ж таке їдять мужики на селі.

— Так, і для того вони здорові, а їх діти розумні,

— Дарма. Наш французький кухар такого варити не вміє.

— Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-міщанку на кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо і мені вже навкучилось за такою простою стравою.

— Щоби в моїм домі кухарка варила?

— Прошу вельможної пані, за моїх учнів я відповідаю моєю совістю. Тепер, коли я панству відкрив цілу правду, моя совість чиста і спокійна. Гадаю, що для добра дітей, і то ще таких гарних дітей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побіч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не потриває довго.

— Хочеш, вашмосць, нас покинути?

— Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парі і розвій тіла. Одно другого не сміє на крок випередити. В тім разі не може бути мови про те, щоб ці два розвитки йшли в одну ногу. Як розвій тілесний припиниться, а він вже припиняється, то і душевний не зможе далі поступити. Тоді моя місія скінчена.

— Але, не дай Боже того, я би вмерла, — роби, як знаєш. Вашмосць розумний і вчений чоловік. Від завтра буде у нас кухарка.

За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало її душу. В її очах Петро виріс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала.

Петро вийшов від пані вдоволений. Поставив на своєму, доп’яв того, чого хотів. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до своєї волі. “Тепер всі будуть так танцювати, як я їм заграю”.

Панна Зося вижидала Петра в сінях.

— Пане Конашевичу, ви вмієте чудес доказувати.

— Вельможна пані дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.

“Ось та, то вже зачемеричила собі геть мною свою голівку, коли б ще тамтій павичці не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кінці моєї мови підсліпкувала на мене очко. Біда мені з тими бабами”.

За обідом вельможна пані була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала і припрошувала їсти, чого до тепер ніколи не було.

— Мої любенькі, — каже Петро до хлопців, — від завтра будемо їсти ми три разом окремо.

Пан Аксак подивився на жінку. Вона притакнула головою:

— Я доперва нині довідалася, що пан Конашевич також і лікар.

— Я не хочу тим моїм знанням користуватись, і я буду радий, коли про це ніхто не буде знати.

Пан Аксак не міг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жінку на всі лади і не довів діла до путнього кінця, не покопав її упрямості. А цей чоловік доказав цього за кілька хвилин розмови.

VIII

На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примістили з хлопцями разом в одній кімнаті. Охмістр стався вже не потрібний і пішов на ласкавий хліб. Антошко усім услугував і приносив харч з кухні. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно проміняв панські вибагливі страви на борщ, вареники, голубці, кашу.

Але хлопці були з цього дуже раді. Їм це подобалося, що не треба при обіді в’язатися різними церемоніями приличності, доброго виховання, про які їм морочив навчений охмістр.

Конашевич завів новий порядок вставання рано, миття, сніданку, обіду, далеких прогулянок і дбав про те, щоб хлопці сідали до їди голодні.

Життя пішло новим ладом. Вельможна пані придивлялася пильно усьому тому, заходила до їх кімнати, майже щодня міряла їх личка, чи не потовстіли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усміхалася до нього, задержувала його руку довше в своїй. А все те з вдячності за таке щире піклування її діточками.

Петро добився у домі Аксака такого значення, що усім кермував після своєї вподоби, а ніхто цього не зміркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тім усі підсудки та урядники канцелярії. Він був для всіх повагою і тепер, коли його значення через службу й урядників рознеслось по городі, стали всі забігати у нього ласки. До нього стали заходити люде з різними справами та просити, щоб за їх діло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з різними людьми і багато людям помагав, особливо київським міщанам. Імення Конашевича стало звісне в цілому Києві. Його звали прямо: козаком Петром.

Дізнався про те і о. архімандрит і дуже з того зрадів. Конашевич мусив йому оповісти, яким чином виробив собі значення і заволодів Аксаками так непомітно, що вони самі цього не помітили.

— Славно, мій дорогий земляче, хай тобі Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сіллю українського народу. Тепер ти сам зрозумів, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш приєднати його, прив’язати кріпко до церкви і до народу. Він має між православними вельможами велике значення, і за ним піде багато других, котрим благочестя байдуже і вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака кріпко. Та хоч би між цими панами не було великих ревнителів, то вони нам допоможуть матеріально, дадуть гроші на наші цілі, а у Варшаві на сеймі за нами постоять. Вони не від одної біди та пониження заслонять нас своєю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксакові сини, котрих ти вчиш. За приміром Аксака підуть інші, прийматимуть за вчителів наших православних людей, тоді на єзуїтський ліцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителів, тоді, може, нам поталанить позасновувати свої православні ліцеї. Тепер ти розумієш мою ціль, мою ідею, тож помагай мені.

Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксаків, ішов сміливіше до наміченої цілі, а іменно – перетягти Аксаків від панів до народу, а так само його дітей виховати на вірних синів свого народу.

Хлопцям став він тепер оповідати дивні дива про козаків, звідкіля вони взялись і чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпіння, про оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не зупиняли, на що завели унію.

Хлопці пильно слухали і цілою дитячою душею стали по стороні козацтва та того бідного, через панів мученого народу, що мусить усе покидати та втікати між козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише підростуть, непремінно підуть на Запорожжя і там зробляться славними.

Та раз з того, що чули від Конашевича про гніт народу від панів, виговорилися перед батьком:

— Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усі люде рівні.

— Як то не дають жити?

— А от, роблять хлопами як волами, не дають їм до козаків йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь край від татарських набігів. Хай би козаки жили собі так, як їм подобається.

Аксак аж задеревів, почувши таке від свого малого сина. Таж він, український вельможа, робив з своїми підданцями так само, як і другі пани. Він теж радів з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавільство.

— Хто тобі таке наговорив, моя дитино?

— Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду і нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий гріх.

Аксак непотрібно питав, від кого діти таке чули, бо він добре тямив, що ніхто інший не мав приступу до його дітей.

Він дуже налякався і пішов зараз до жінки, щоби її оповістити про ту небезпеку, яка дітям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панів,

До кімнати жінки прийшов схвильований і зачав від того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповів відтак все, що чув від дитини.

Він думав, що жінка безумовно згодиться з його думкою, бо вона відразу боялася того і не хотіла Конашевича за вчителя. Вельможна пані, вислухавши усе, заговорила так:

— Ти береш річ дуже гаряче і непотрібно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якій цілі Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкінці мав їм сказати, що неправду говорити — то гріх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже їх кількох, та лиш вічні жалоби, клопоти, плачі. А тепер діти вчаться гарно, вчителя люблять і слухають, а як виглядають? Не минуло ще два місяці, як позаводив у домі ті новості з простими стравами, а яка зміна. Хлопці виглядають, як саме здоров’я. Рум’яні, мов яблучка, здорові, підкови з-під очей пропали, сплять добре, болів голови нема і гарно вчаться. Ти забув те латинське новорічне повіншування? Прошу, це за півроку. А чи котрий болван з попередніх вчителів звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? — Аксакова говорила про своїх діток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закінчила: — Я на це ніколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловіка позбутися.

— Та ти подумай, він говорив про запорожців, про гніт панів над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими ідеями в дитинстві пересякнуть?

— На запорожців стала я дивитися іншими очима, відколи пізнала пана Конашевича. Він теж жив на Січі козаком, а дивись, який він вчений, розумний і як між нами гарно ведеться, начеб уродився і виріс на панських покоях. Вже на Січі не мусить бути таке дикарство, коли чоловік з вищою освітою міг там жити. Та не лише він один. Скільки-то князів та панів між козаками побувало?

Пан Аксак не міг знову з дива вийти, що з його жінкою сталося? Звідкіля така переміна? А вже як жінка противиться тому і хоче, щоб Конашевич остався, то так воно і мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очі, щоби понехав такі оповідання і не псував йому дітей, бо він собі цього не бажає.

Зараз того дня Петро знав про цю розмову між панством від Зосі, котра — ні питана, ні прошена, здибала його в сінях і все йому виляпала.

Аксак вибирався до своєї економії близ Києва і запросив з собою Петра.

Вони мали їхати самі, а щоб ніхто, навіть візник, не розумів їх розмови, то Аксак поклав собі розмовляти з Петром по-латині.

Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозці поруч з паном суддею, ще більше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як ніхто другий.

Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:

— Перед кількома днями прийшов до мене Олесь і повторив мені одну з ваших наук про запорожців, а потім поставив мені таке питання, на яке я йому не міг відповісти: чого пани не дають жити простому народові, роблять ним, мов волами і таке інше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькій голівці, в непорочнім дитячім серці?

— Такі питання повстають найбільше в молодій голівці і в непорочному серці, бо воно має ту ласку божу відчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без праці і чужими руками, то людина такі питання відганяти буде від себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, він сам знав найти відповідь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милості, то був докір, зроблений вельможі.

Аксак аж спаленів від гніву:

— І вашмосць такі речі, так прямо у вічі без обиняків говориш мені тому, що я вельможа?

— Правда не повинна одягатися в дорогі сукні, вона повинна все ходити гола.

— Як смієш, вашмосць, такі квестії перед моїми дітьми роздивляти?

— Не хвилюйтеся, ваша милість, а говорім холодно. Тоді усе виясниться. Ваша милість поручили мені науку, та не саму науку, але і виховання ваших дітей. Моїм обов’язком є виховувати їх у правді божій. Я не єзуїт, і правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правді божій діється, виправдувати. Ваша милість знаєте з щоденного життя, з цих різних справ, котрі через ваші руки переходять, яка страшна пропасть між тими, що працюють, і між тими, що панують і з їхньої праці живуть. Всі те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту і крові. А чи піднесеться голос остороги в обороні тої бідної, темної, працюючої черні?

— Так вже Бог дав, що всі люде не можуть бути рівні.

— Так Бог не дав. Він сотворив усіх людей рівними, а лише ті, що мають і чужим живуть, зложили цю несправедливість на Бога, щоб їх сумлінню легше стало. Я знаю письмо святе наізусть, а того я ніде не здибав. Ми взагалі навчились від жидів, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бідного підданця. Я хотів би, щоб наші православні пани не мавпували польських панів, цих зайдів з Речі Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предків з княжого періоду, коли то хліборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часів литовського панування не згадує історія про такі антагонізми поміж шляхтою і хліборобською чернею. Я цього не хочу і на те пожертвую мої сили.

— Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке і вимовне, вирівняти.

— Тут слова замало, треба діла. Признаєтесь мені, ваша милість, що з того, що тепер робиться, вийде між українським народом і панами таке, що народ проти панів вічно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усієї України не вимордував. Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний і пригноблений, зможе її оборонити від цілковитого занепаду? Отже, дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милості, я не жалую, і не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такі пани, які пізнають кривди, заподіяні простому народові, котрі би цієї пропасті не поглубляли, а, навпаки, її усували і мостили дорогу до з’єднання всіх православних в нашій благочестивій церкві.

— Як же, вашмосць, це зробиш?

— Так, як я зачав з синами вашої милості. Так повинні робити всі. За вашими синами підуть другі, коли їм очей більше егоїзму не засліпило. Те саме робить отець архімандрит. Він же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.

— Щось раз мені справді преосвященний говорив.

— Говорив, певно. Тільки що його мова інша, як моя. Я чоловік простий, ще без досвіду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, і говорю прямо. Отець архімандрит говорить інакше.

— Вашмосць забив мені цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я просліджу, чи так справді було. Та справді. про бунти тоді не було чути.

— Не було гніту.

— Не було Наливайків, Косинських.

— Наливайків і Косинських створили погані обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.

— Мене зразило це звірство, цей вандалізм, жадоба нищення.

— А це таке природне і зрозуміле. Хлопи видять у цьому, що пани посідають результат їхньої праці, поту і крові. Хлоп ненавидить своїх гнобителів і тому вважав панське добро як свою власність. А що нею користується його ворог, тому він її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях.

— Який же то шлях на думку вашмосці?

— З’єднання всіх православних в православній церкві. Коли під її крилами з’єднаємось, тоді антагонізм вирівняється [.] ‘.

— Ну гарно. Українська шляхта з’єднається з народом в православній церкві, і що ж далі?

— Треба дати полегші народові, заводити церковні братства, заводити усюди школи від найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопців за границю на науки, витворювати своїх вчених, освічених людей, ставати до конкуренції з єзуїтами, не допускати унії.

— Вашмосць, справді бачиш таку небезпеку в унії?

— Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем і мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматів не чіпаю. Латинська віра може бути і добра, але вона не для нас, вона панська віра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщі, може би, такої небезпеки не було.

Аксак мовчав задумавшись. Конашевич відкрив йому рубець занавіси до якогось іншого світу, на котрий він дотепер не дивився, хоч так близько біля нього

стояв. Конашевич каже:

— За ваших синів, ваша милість, будьте цілком спокійні. Вони від мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотів би їх бачити. На них я покладаю великі надії і багато будую на їх характерах, які я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.

ІХ

Одного дня прикликав Аксак до себе Петра і, усміхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахів Києво-Печерської лаври на свого архімандрита на те, що їм забирає їхні монаші доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди ті доходи монастиря повертає.

Петро, прочитавши письмо, усміхнувся теж.

— Що ж, вашмосць, на це скажеш?

— Я знав, що до цього прийде, а тільки цікавий знати, чи ця реформа отцеві архімандритові повелася легко і без бунту?

— Нащо ж отець архімандрит таку реформу заводив?

— Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять і п’ють по-панськи. Треба було їм вівса відняти, а зложити на іншу хосеннішу ціль. Ці ощадності призначені на церкви і школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати від малого, від початкових шкіл. У нас нема учебників, а до цього треба друкарні і паперу тут, на місці, бо львівська ставропігія своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителів, а тих треба стягти з усієї України, поки ми своїх тутешніх не виховаємо. Та щоби і всі доходи монастирські на це видати, то того всього буде замало і треба благородні змагання отця архімандрита іншими фондами підперти. До того великого діла мусять і наші українські вельможі свою лепту докинути. А прошу, ваша милість, розглянутись між нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе підняти нашу церкву і оборонити її перед ворогами?

— Так, вашмосць, думаєш, що треба нам гроші складати?

— Якнайбільше і негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милість, маєте значення і повагу між православними вельможами і ваше одне слово прихилить їх до щедрості.

— Скажу вашмосці одверто, що наша православна шляхта боїться і не хоче давати на такі цілі, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, і не без рації, що у тих православних школах буде виростати нове своєвільство, яке треба буде опісля збройною рукою поборювати і до слухняності приводити.

Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить і сам за себе, бо він з нею на одній лаві сидить.

— Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвільство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвільства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалізм і жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освіти.

Конашевич, вертаючи від Аксака, цікавився тим, як повелось о. архімандритові заведення реформи, чи справді була яка опозиція і як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед світську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу неділю піти в Лавру і там розвідати.

Під порогом своєї кімнати стрінула його така несподіванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жіночою рукою. Він нахилився до вуха Петрові, оглянувся, чи хто не підслухує, і шепнув:

— Це передала мені панна Зося і наказала, щоб нікому не показувати і про це не говорити.

Петро, ввійшовши в кімнату, розпечатав і став читати. Панна Зося заявляла Петрові свою любов і просила на все в світі, щоби вийшов до неї на розмову перед північчю у північний куток сіней.

Петро відписав зараз на тім самім листі:

“Не раджу вам вночі по сінях ходити. Тепер зима, і можна перестудитися. У північному кутку, здається, буде зимніше, ніж деінде. Шануйте своє здоров’я і бережіть від перестуди. Я з тих самих причин не прийду”.

— Візьми це, Антошку, і передай панні Зосі, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довідався.

Панна Зося, прочитавши ці рядки, лиш руки заломила і проговорила з розпукою:

— Невдячний.

У найближчу неділю пішов Петро у Лавру. О. архімандрит запросив його обідати. Яка ж велика переміна! Усі ті вибагливі страви, дорогі, добірні вина — все те не показувалося. Натомість подавали прості. Монахи обідали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього відразу.

Коли по обіді зійшов у келію архімандрита, він каже:

— Як тобі, земляче, наш монаший обід подобався? Ти, певно, голодний, і на обід наш ніколи тебе не заваблю.

— Я вже й жалобу читав на вашу милість.

— Невже ж внесли жалобу? Цікавий я, що в ній написано?

— Жалуються, що отець настоятель, і старші податники, і застольники “неЬдати где оброчають” значну надвижку доходів монастирських, “которея би рачей на потреби монастирськіє яко і чернецькіє оборочатися

мЬла”.

— А чи ти відгадаєш, на що я призначаю і ті лишки, і ті ощадності з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?

— Знаю, ваша милість, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксакові та ще додав, що цього мало, щоби всі потреби заспокоїти, що до цього великого діла ще наші вельможі повинні би грішми причинитися.

— Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

— В письмі святім говориться, що легше верблюдові крізь ігольне вухо перелізти, чим богачеві до небесного царства дістатися. Таке і тут. Багато причин, багато вимівок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: “на!”, а не люблять слово “дай!”. Та я цього не пускаю з ока і невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб’юсь до пуття, бо “толците, а отверзеться вам”.

— Ти, Петре, гарно сповняєш свою місію. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лізти, то тобі подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнішу місію.

— Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотів мене прогнати за те, що хлопцям про запорожців толкував та про панські бездільства говорив, та вельможна пані за мною заступилась і говорити собі про це не дала.

— Вельможна пані? — О. архімандрит подивився значуще і суворо на Петра: — Петре, пам’ятай на шосту заповідь! — і погрозив йому пальцем.

— Преосвященний отче! — говорив Петро, сміючись. — Я не проміняв би одної моєї Марусеньки за сотні вельможних павичок.

— Ось воно як! Гарний ти чоловік, Петре. Хай тебе Бог благословить. — Архімандрит обняв його і цілував, мов сина. — Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

— Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милість зволив мені перепинити весілля, взиваючи мене сюди, і я відложив його на пізніше, коли сповню мою місію.

— Жертва твоя велія, і Богу угодная єсть.

— Прошу, ваша милість, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидіти?

— Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопців довший час, то не лише що їх з’єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобі зобов’язані, за ними підуть другі вельможі, і наша справа на цім виграє. Бачу, що отець Дем’ян вміє людей вибирати, — мистець і знаток.

— Ваша милість величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кінець діло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода моєї роботи. Я не можу вічно з ними жити, аж підростуть і людьми будуть, бо від цього хорони мене Боже. Поки вони діти, то захоплюються моїми словами. По мені дістануть іншого вчителя, а може, підуть до якого єзуїтського ліцею. А ці добродії зуміють невдовзі вивітрити ці православні народолюбні пахощі.

— Сину мій! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в мені скаче, душа радіє, заповняє мене надія — ні, певність, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїні і зачинаємо спочатку нашу роботу. Вона не скінчиться за нашого життя і перейде на грядущі покоління. Але ті грядущі покоління благословити будуть наш почин. Ще наш Дніпро-Словутиця чимало понесе благородної крові в українське море, але на кістках тих мучеників встане Україна і засяє своєю красою на усю землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собі волю наукою і мечем, бо інакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волі.

Ця мова, виголошена з такою певністю, зробила на Конашевича велике враження. Та певність перейняла і Конашевича. Йому стала перед очі та велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якій мусить брати визначну участь.

Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно і розуміли себе, хоч обидва мовчали.

Петро вже мав відходити, як ще спитав архімандрита:

— А як монахи прийняли цю реформу?

— Так, як можна було передбачити, — бунтувалися. Та від чого ж моя прибічна гвардія? Я упірних позамикав у холодну на хліб і воду, поки не присмирніли і не приобіцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.

— Я думаю, що багато із них подякує за хліб-сіль і вийдуть з монастиря.

— Ті, що прийшли сюди на те тільки, щоб добре Їсти і пити, а нічого не робити, хай ідуть зараз, бо мені таких не треба.

Як Конашевич вернув додому, завважав у цілім домі метушню і якесь приготування до чогось важного.

Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якісь великі гості аж з Польщі. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Він тут, у Києві, має пересидіти кілька днів.

Те саме довідався Петро від Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан Хлодніцький, сенатор Речі Посполитої, з котрим Аксак колись давніше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королеві рівня.

Аксак став натякати Петрові, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподобається, то може йому дуже помогти в кар’єрі, бо він має великі конексії з панами.

— Я можу за той час цілком йому не показуватися на очі, можу навіть з дому де подітись, а коли б конче випало з ним говорити мені, то говоритиму так, як пристоїть говорити з чоловіком старшим і таким достойником. Але я ніколи не думав і не думаю робити у Польщі кар’єри. Там, у погоні за кар’єрою, я мусив би виректися своїх ідеалів і дійшов би, може, до становища сотника надворних козаків у якого вельможі. Вже волію бути і меншим, та коли б лише між своїми.

— Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловік і гордий на свій козацький оселедець, та ти дуже себе мало цінуєш. При добрій протекції і при твоїй освіті тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.

Конашевич всміхнувся і каже:

— Спасибі! Цей накинений старший не значить на Січі за віхоть соломи. Запорожці називають його паперовим старшим, що не сміє там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тоді, як мене козаки виберуть. До такого вибору має кожний січовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справді ним дуже величаюсь і не переміняю його за жодні польські гонори.

— Та годі вже. Завтра вашмосць будеш при нашім пирі. Я мушу поставитись, бо цього вимагає моя честь і становище урядника Речі Посполитої. Не можу себе дати засоромити і дати людям притоку, щоб мене скуп’ягою проголосили.

Петро не відмовлявся від цих запросин. І це добре побачити, як великі пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнім обіді в Аксаків бував великий збиток і марнотратство, а воно тепер буде ще більший.

Конашевич приладив на завтра свій празничний одяг і ждав другої днини.

Зараз перед полуднем заїхала у двір Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвіркою карих коней. За нею їхали інші сани зі службою. Крім того, приїхало на конях кільканадцять панських гайдуків, озброєних до зубів.

В цілому домі заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрічу повибігала служба і стала помагати.

Із панської карети, що звалась “корабом”, витаскався при помочі двох льокаїв чоловік, закутаний в кожух, що не міг сам рушитися. Його зараз пороздягали, і він пішов у сіни. Тут зняли з нього ще послідній кожух, і тепер лиш що можна було до нього придивитися.

Пан сенатор Хлодніцький був чоловік середнього росту і середніх літ, кремезний, приземистий і череватий. Він страшно сопів. Був одягнений в якийсь халат.

Пан Аксак вже ждав тут на нього і привітав на порозі, та повів у гостинну, призначену для гостя, з двома суміжними покоями, і тут оставив його самого зі службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.

Конашевич стояв на горі над сходами і, непомічений ніким, придивлявся усьому і свою думку думав: “Одному чоловікові мусить кільканадцять інших служити тому, що йому самому не хочеться нічого робити. І то кому? Такому череватому непотрібові, з якого кілька горців сала натопив би. Та нам нічого спішитися. Ми

скорше успіємо перевдягтись, як він при помочі десятка прислужників”.

До Петра в кімнату вбіг Антошко:

— Чи пан бачили, який він череватий?

— Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота ніколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, і тебе буде до чого потреба.

— Ні, там вже призначено інших. Я маю тут бути і служити панові і паничам.

Конашевич відчинив шафу і став перевдягатися. Надів широкі козацькі штани, жовті сап’янці, жупан, підперезався цвітастим шалевим поясом та надів кунтуш. Потім пригладив чуба і причесав вуса.

Антошко не міг очей відвести з свого пана, такий був радий:

— Я ще шаблю подам.

— Хіба я на війну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.

Прийшла обідна пора, і Конашевич пішов у їдальню, в якій вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стіл, на ньому позолочувані тарілки, ложки, ножі, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зібралися всі, яких Аксак запросив до обіду. Був тут комендант польської залоги, що у Києві стояла, райці, усі багато одягнені. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому відчинив двері і проголосив врочисто, що йдуть пани. В їдальні заметушилось. Всі звернулись лицем до дверей. Звідси вийшов пан Хлодніцький, ведучи пані Аксакову під руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь іншу. Всі вклонилися, і Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дійшов до Конашевича:

— Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дітей.

Пан Хлодніцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням і якимсь страхом;

— Вашмосць, як бачу, із Запорожжя, чи там і латини вчать?

— Я із Запорожжя, ваша милість, а латини я вчився в школі його милості князя Костянтина Костянтиновича в Острозі.

— І мимо того на Запорожжя пішов?

— Не я один. Там наша воєнна практична школа.

Пан Хлодніцький, видно, запорожців від серця не любив, бо сказав так:

— Не можу цього поняти, щоб між такою диччю можна чогось іншого навчитися, як розбою і крадежі.

— Ваша милість недобре про Запорожжя поінформовані. Запорозьке християнське лицарство неабиякі поклало заслуги для християнства і Речі Посполитої. На жаль, пани з Польщі не стараються пізнати Запорожжя ближче, лише вірять наклепам лихих людей, які навмисне повертають правду горідном. Минулого літа розбили запорожці сорокатисячну орду, яка вибралась християнські краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але орді перешкодили перевести свій розбишацький замисел. На жаль, в Польщі того оцінити не вміють, і їм байдуже, що Грицьки та Івани за них життя дають.

Розмова велась по-латині.

Пан Хлодніцький не міг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмів говорити латинською мовою.

— Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою і манерами. Це для мене новина, мила несподіванка. Коли його милість, мій господар, позволить, то опісля попрошу вашмосці о дискурс на цю тему. Може, справді відкриєш мені нові горизонти на цю справу, і я від’їду з іншими поглядами, як сюди приїхав.

— Буду служити вашій милості по приказу, — сказав Конашевич, кланяючись.

Аксак був дуже радий з цього. Зараз гості стали за столи сідати, де кому було призначено.

Як лиш гості посідали, відчинились бічні двері, і туди всипались до їдальні мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руці посудину з теплою водою, перевісивши через плече рушник. Розпочалась прелюдія панського пиру — умивання рук перед їдою.

Опісля друга партія слуг з’явилася з полумисками і вазами. На полумисках було краяне м’ясо різного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гість нагортав на свою тарілку руками. У вазах були різнокольорові підливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулі. Гості черпали варехами на свої тарілки, мочали в це куски м’яса і їли руками. Потім нагортали ще на свої тарілки і подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панів. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, і їли спішучись, щоб бути на своєму місці перед слідуючою стравою.

То було перше дання. Тепер з’явились нові полумиски а печеним та смаженим м’ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м’ясиво було так солене і перчене, що непривикшому до таких смаколиків Конашевичеві аж сльози в очах стали і язик задубів. Коли б це не було при панському пирі, був би, певно, сплюнув від цієї панської погані.

На третю чергу йшли різні солодощі, смажені в меді, овочі тутешні і заморські.

Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазію, меди, вина. Тепер розв’язалися гостям язики, і стали говорити собі всілякі чемності. Бо дотепер усе мовчало, і чути було лише жування і цьмакання.

Розуміється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опісля відповів і так йшло чергою, сусід промовляв до сусіда. Конашевич сидів біля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою і гарною промовою по-польськи, в якій не було, крім пустих фраз, нічого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому відповісти, а що по-польськи говорив не добре, то відповідав по-українськи.

Наприкінці висказав бажання, щоб Річ Посполита, спільна їх вітчизна, пересвідчилася в щирих намірах козацтва і пригорнула його до себе як рідна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського світу в боротьбі з ворогами Христа.

Коли Конашевич говорив, у їдальні стишилося. Пан Хлодніцький пильно слухав, питаючись інколи пана Аксака про значення деяких слів.

Всі крикнули “віват”. Пан Хлодніцький говорив стиха до Аксака:

— Той чоловік для мене загадочний. Мені не хочеться вірити, щоб це був запорожець з таким вульгарним на