Спочатку він скрізь за мною ходив. Навіть тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Прийдуть подружки, щоб разом у кіно вибратись, а Толя проситься:
— І я з вами! І я!
Стоїть переді мною, очицями синіми кліпає. Скажи йому “ні”, то вмить заплаче.
Через вулицю — за руку, в парк — за руку: “Бо мене цигани вкрадуть!”
У м’яча граємо — він під ногами плутається. В піжмурки — він з якогось закапелка в дворі гукає тонким голосом:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Уже йдіть шукати, я заховався!
Тільки все це раніш було. Поки до школи не ходив. А тепер брат мій Толька, широконосий Толька-бараболька ходить до школи. Портфель у руці, на голові кашкетик з темним козирком. Насупив брови і намагається басом мовити:
— Щоб ти не сміла мене в школу вести! Я сам!
— Ще чого, сам! Гляди, цигани вкрадуть?
— Циганів ти вигадала, Лінко-пінко! І тільки спробуй мене вести — побачиш, що буде!
Ну, що буде? Зареве — буде сліз, як у царівни Несмілий.
— Ходімо, Толю!
— Я сам! Не хочу з тобою!
Видерся, портфелем замахнувся і побіг. На інший бік вулиці перейшов і кулака мені показує: спробуй підійди!
Так ми і добрались до його школи: і разом, і не разом. Цілий тиждень так ходили, а потім він таки домігся свого. І вже без мене знаходив дорогу до школи. І коли через вулицю переходить, то ані ліворуч, ані праворуч не дивиться: біжить, аж вуха прищулює.
Зі школи повертається також бігом. Розхристаний, шапка в руці. Поскидає усе, де трапиться, і знов до дверей.
— Толю, руки мити, обідати!
— Я потім!
— Толю, вернись, ти куди?!
— Не чіпай мене! Ніколи: наших б’ють “беганики”! Ур-ра! В атаку!
“Бешники” — це хлопчаки з першого “Б”. Дуже смішно. “Бешники”…
У неділю ми пішли в парк збирати листя для гербарію.
У парку — дитяча залізниця. Сідай і їдь — три станції вперед, три станції назад. Все зовсім як справжнє. І паровоз. І кондуктори. І дорога за вікном.
— Толю, хочеш — покатайся!
— Що я, маленький, чи що? Нехай голопупенки катаються!
Що ж, нехай. А він збиратиме листя для гербарію. Він це любить. Колись поклав у землю в дворі насіння з яблука, патичками обгородив і цілий тиждень поливав — усе чекав, що яблуня з червоними яблуками виросте.
Кленове листя — світло-жовте, прозоре, кожну жилку видно. Каштанове — коричневе, сухе, аж тріскуче. З дикого винограду — червоне. А дубове — ще зелене.
Коричневі каштани падають під ноги. Блискучі, відполіровані. З жолудів можна намисто зробити — треба тільки на нитку нанизати.
Толя ходить від дерева до дерева, читає на табличках дивовижні назви дерев. Уже не по складах, а відразу ціле слово. Хіба що іноді трохи спіткнеться.
— Ліно, ти глянь тільки — он тому дубу триста років. Три-ста! На скільки це він старший від мене?
— Спробуй порахуй! Триста відняти шість — скільки буде?
Толя рахує, ворушить губами, перебирає пальці. Пальців тут не стане, брате мій! Головою думай!
Ф’юїть! — над самим моїм вухом пролетів каштан. А потім другий влучив у плече. Боляче!
Я озираюсь — стоїть оддалік хлопчисько, сміється і ще примірюється.
— Чого чіпляєшся? — питаю я. Зовсім мені не хочеться, щоб він ще кидав каштани, бо нема мені від цього ну ніякого задоволення.
— Хочу і чіпляюсь! А хіба що?
— А те, що заробиш! — вискочив раптом брат мій Толя. Нашорошений, злий, як їжак, що одного разу жив у нас у хаті. Він завжди злився і настовбурчував голки, коли його намагались витягти з-під шафи.
— Ха-ха! — зневажливо засміявся хлопчисько.— Покажи, як зароблю!
— Толю, не смій! Толю, ти чуєш!
Де там, він нічого не чув! Він кинувся на хлопчака з кулаками, аж той сторопів. Звичайно, усе це закінчилось дуже погано: у брата була розквашена губа, і я витирала йому лице носовиком, але ще гірше розмастила кров.
Ми вмились потім холодною газованою водою, від неї пощипувало шкіру.
— Здорово я його, правда? — прошепелявив Толька.— Він тепер до тебе ніколи не причепиться. І взагалі, як тільки хтось до тебе полізе, ти так і кажи: “Не лізь, бо як скажу братові, то…” Зрозуміла?
Зрозуміла, брате мій Толю! Нехай тільки спробують, я обов’язково скажу: “Не зачіпайте, бо як покличу брата!”
Джерело: