— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?
— Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою…
— Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців…
— …від грізних явищ природи — це ви хочете сказати?
— Авжеж, синку. Півсфера дає…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— …можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу…
— Ну, от бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це… ну, як би тобі пояснити… наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд?
— Здоровий глузд… Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі.
— Так усе ж видно! І півсфера прозора, і труби-тунелі прозорі, їх просто непомітно. Хіба ми не милуємося хмарами, річками, плантаціями?
— Та воно-то видно… Але ж хочеться дихнути тією атмосферою! Відчути її в роті і в носі, обличчям і руками! Як ви, дорослі, не розумієте, що в теплиці, в оранжереї, хоч і обладнаній ідеально…
— І звідки це у вас взялося? Диво та й годі. Бач, він ще й посміхається. Добре, що нагодилися аварійники!
— Добре… Зірвався задум.
— Невже ви хотіли вискочити туди?!
— А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили!
— І ви… хотіли в пролом… у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах!
— Але ж, мамо, колись люди жили віч-на віч з природою.
— Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер… Чи ти, синку, не розумієш, що там — стихія?!
— Отож і цікаво!
— Їм цікаво! Там же неконтрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди,— усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація.
— Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу…
— Зрозумій, синку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним поколінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали “експедицію в природу”… Ну, скажи, хіба це не хлоп’яцтво?
— Те, що ми зробили, може, й хлоп’яцтво… Та певно, що хлоп’яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність… опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.
— Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — вміло чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш?
— Думаю. Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, виплекала на своєму лоні. Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій?
— То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому.
— А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину?
— Черпаємо, беремо скільки треба, п е р е м а г а ю ч и її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні наміри.
— Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює… Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих!
— Просто дія низької температури.
— “Просто дія…” Коли б то! Тут щось інше…
— Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці “щось інше”. А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!
— До побачення, мамо. Драстуйте, тату.
— Драстуй, сину.
— Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд?
— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це…
— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час…
— …залишалась насамперед м а м о ю, правда?
— Так. А ви?..
— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?
— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея…
— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали тільки обличчя та очі, дихали первісним повітрям.
— Невже обходилися без скафандрів?
— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше — наші предки, одягли місто.
— Зимовий одяг… От цікаво! А який він був?
— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?
— А коли ми все це вивчимо, то ви…
— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати!
— І не будете відраджувати нас?!
— Робити пролом у півсфері відраджуватиму.
— А як же ми…
— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.
— Ой, тату!
— Тільки тихо: не треба хвилювати маму…
Джерело: