Бердник Олесь Павлович. Законсервована планета

Законсервована планета

ЗАГРОЗА З КОСМОСУ

— Ну от… Я показав усе, що могло вас цiкавити. Буду дуже радий, якщо нашi роботи допоможуть вам!..

Сказавши це, iнженер Валерiй Тригуб гаряче потиснув малесеньку нiжну руку Вiкторiї Денiс. Вона захоплено — знизу догори — дивилася милими сiрими очима на велетня-iнженера який своєю сердечнiстю i незвичайною внутрiшньою силою полонив її експансивну душу ще тодi, коли вони зустрiчалися в минулому на конгресах космонавтiв. З першої зустрiчi мiж ними простягнулася незрима нитка хвилюючого почуття, яка тепер була вже дуже мiцною.

— Спасибi, — калiченою росiйською мовою сказала дiвчина i засмiялася.

Засмiявся i Валерiй. Йому було приємно дивитися на бiляву, тонесеньку дiвчину. Здавалося — дмухни на неї, i вона полетить!

Ця дiвчина була керiвником американської делегацiї iнженерiв i вчених, якi приїхали сюди, щоб перейняти досвiд росiйських конструкторiв по будуванню космiчних ракет. Кiлька днiй тому стратоплан примчав їх на Урал, де вони знайомилися з новою конструкцiєю гiгантського зорельота, що був збудований за проектом Тригуба. Потiм росiйська делегацiя повинна була їхати в Америку, щоб подивитися, що зроблено за океаном. Там теж закiнчували будувати космiчний крейсер. Вести його в простiр мала якраз оця тендiтна дiвчинка. Валерiю навiть не вiрилось, що така “пiр’їнка” керуватиме велетенською машиною та ще в такiй небезпечнiй подорожi…

Вiн сказав їй про це. Вiкторiя усмiхнулась i якось по-хлоп’ячому, задерикувато сказала:

— Ви не дивiться, що я маленька! Я сильнiша вiд багатьох мужчин! Спробуйте — о!..

I вона жартiвливо зiгнула руку, а Валерiй теж жартома спробував, якi там в неї бiцепси. Вони справдi були натренованi, як в доброго спортсмена.

— Вiрю! Тепер вiрю! — засмiявся Тригуб.

— Ну хоч в моїх здiбностях iнженера ви не сумнiваєтесь? — знову пожартувала Вiкторiя.

— О нi, нi! Здаюсь i бiльше таких запитань задавати не буду!

— Дивiться ж,— смiшно погрозила пальцем дiвчина i потiм вже цiлком по-дiловому сказала англiйською мовою:

— Ми негайно використаємо все, що у вас є цiнного в областi електронiки. Менi дуже сподобалась абсолютна автоматизацiя у вашому зорельотi, мiстер Валерiй…

— Називайте мене просто — Валя. Адже ми друзi?!— вiдповiв жартiвливо Валерiй.

— “Валья”, — м’яко повторила Вiкторiя. — Ще раз спасибi!.. За дружбу!.. Але я хотiла сказати ось що… Я зовсiм не бачу у вас протиметеоритного захисту! Чому?..

— Ще немає досконалого проекту. Над цим працюємо. Вважаю, що до вильоту ця проблема буде вирiшена. А можливо навiть перший полiт доведеться робити без захисту. Будемо обминати метеорити по сигналах радiолокаторiв…

— Нi! Це не годиться,— мовила, заперечливо похитавши головою, Вiкторiя.— У нас уже розроблена конструкцiя дуже простого i вдалого захисту!..

— Яка ж саме?

— По сигналу радiолокатора метеорит, що летить назустрiч ракетi, могутнiми розрядами електромагнiтної енергiї роздрiбнюється на пил, потiм заряджається негативним зарядом. А заряджений пил обходить електромагнiтне поле, яке створене навколо ракети. Правда, просто?..

— Генiально! — вигукнув Валерiй.

— Я негайно передам вам всi матерiали, як тiльки ми прилетимо додому…

— Гаразд! А тепер — пiдемо… Дивiться — яка краса.

Вiкторiя подивилася навколо. Справдi, тут було дуже красиво. Вдалинi танули в осiннiй позолотi схили Уральських гiр. З барвистими килимами пожовтiлих листяних дерев приємно контрастували темнозеленi пасма ялин… А над всiм цим летiли десь у далеч блiдi хмаринки.

— Чудесно! — сказала Вiкторiя. Потiм глянула на Валерiя, що замрiяно дивився в далечiнь, i подумала з незвичайною нiжнiстю:

“А ти ще чудеснiший вiд цього пейзажу любий велетню!”

Вiн справдi був хлопець хоч куди. Високий на зрiст, широкоплечий, з веселим вiдкритим обличчям i шапкою каштанового волосся — вiн зовсiм не був подiбним до вченого.

Вiкторiя думала: “Як дивно — вiн такий земний зовнi, а який мрiйник в душi! Надзвичайно дивне поєднання!”

Вони зiйшли зi сходiв будинку, де розмiстилося управлiння будiвництвом, i пiшли по територiї космодрому до центра великої площi. Там стояв зорельот. В ньому наяву втiлювалися багаторiчнi мрiї Тригуба, багатьох iнших конструкторiв та численної когорти вчених, якi провадили рiзнi пiдготовчi роботи.

Метрiв за двiстi закiнчувався другий такий же апарат. Там ще тривали внутрiшнi роботи по монтуванню приладiв.

Людей майже не було видно. Тут тепер не до гуляння. Члени делегацiї одержували потрiбну консультацiю в iнженерiв будiвництва — тому весь космодром був безлюдним…

Валерiй i Вiкторiя зупинилися i замилувалися зорельотом, який неосяжною громадою здiймався над їхнiми головами, поблискуючи матовими металiчними боками.

Корабель повинен був стартувати прямо з землi, без нiяких спецiальних естакад, як це робилося в минулi роки. Вiн був звичайної яйцевидної форми, загострений спереду, з трьома стабiлiзаторами по боках, якi також виконували роль своєрiдних пiднiжок.

Лише восьма частина п’ятдесятиметрового корабля була вiдведена для житлових примiщень i складiв продуктiв. Все iнше заповнювали апарати руху, запаси пального. На зорельотi була невелика атомна станцiя, яка давала електроенергiю кiльком фазотронам. У магнiтному полi фазотронiв розганявся до величезних швидкостей заряджений пил вуглецю, який, виходячи з фазотрона, зустрiчався з паралельним потоком кисню, спалахував i надпотужним струменем — з швидкiстю вiд трьохсот до п’ятисот кiлометрiв на секунду виривався з дюзи, даючи рух кораблю. Такий двигун давав можливiсть долетiти до зовнiшнiх планет, повернутися назад i навiть зробити кiлька посадок на зустрiчнi планети без додаткової заправки пальним.

До цього часу для перельотiв на Марс i Венеру або навiть на Мiсяць використовували промiжнi станцiї — штучнi супутники Землi або Сонця, запущенi по певних орбiтах в сонячнiй системi. Але тепер, коли були сконструйованi кораблi з такими необмеженими можливостями, необхiднiсть в штучних супутниках майже вiдпадала, i їх можна було використовувати для суто наукових робiт…

Валерiй i Вiкторiя обiйшли навколо зорельота i зупинилися.

— Мiсяцiв через два, — промовив Валерiй, — цей корабель приземлиться на Плутонi… Ви розумiєте — на Плутонi! Десять рокiв тому ми мрiяли про Марс i Мiсяць, а тепер — Плутон! Край Системи! А там — дорога до iнших Систем! Ви теж, здається, летите на одну з зовнiшнiх планет?..

— Для дослiдження супутникiв Сатурна i Урана!.. Таке офiцiальне завдання експедицiї! Але, може, я в польотi передумаю та й махну вслiд за вами! — сказала Вiкторiя i дзвiнко засмiялася.

Валерiй жартiвливо взяв й за плечi, заглянув променистим поглядом до сiрих очей.

— I раптом, дорога Вiкторiє, ми з вами зустрiнемось на якiйсь дикiй i суворiй планетi!.. Скажу одверто-менi дуже хотiлося б цього!..

Дiвчина опустила вiї, тепла хвиля пiдкотила до її грудей. Почервонiвши, вона тихо вiдповiла:

— Менi чомусь здається… чи, може, хочеться, щоб зустрiч з вами, Валья, була… на Землi!..

Усмiшка збiгла з лиця Валерiя Вiн вiдчув якiсь незвичайнi нотки в голосi дiвчини i тепер намагався збагнути, що вiдбулося, дивлячись в сяючi сiрi очi Вiкторiї. Ось ворухнулися його губи, певно вiн хотiв щось сказати, але не встиг.

Над космодромом загримiв голос з радiорепродуктора:

— Iнженера Тригуба та iнженера Денiс просять негайно зайти до директора будiвництва в термiновiй справi!

— Що трапилося? — захвилювалася Вiкторiя.

— Я гадаю, що нiчого особливою, — заспокоював Валерiй. — Може, вас викликають додому, або ще що-небудь…

Вони швидко пройшли широким коридором будинку управлiння i вiдкрили дверi до кабiнету директора.

Там уже зiбралися всi члени делегацiї i iнженери та службовцi космодрому.

Директор — сухорлявий, сивий iнженер — був блiдий i схвильований

— Друзi! — сказав вiн. — Справа, ради якої я турбую вас, надзвичайно важлива, хоч i не стосується нашої безпосередньої роботи. Я тiльки що одержав телеграми вiд уряду i вiд Всесвiтньої Академiї Наук. Те, що в них говориться, страшна несподiванка для всiєї Землi. Слухайте текст телеграми…

Присутнi були схвильованi таким вступом, але нiхто не чекав того, що прочитав директор. А вiн прочитав таке:

“Всiм урядам Держав, Нацiональним Академiям! Всiм народам Землi!

Три днi тому обсерваторiя Маунт-Вiльсон сповiстила Всесвiтню Академiю про страшну звiстку. Академiя не обнародувала її, доки не була пiдтверджена її вiрогiднiсть. Дослiдженнями Пулковської, Грiнвiчської i ряду iнших обсерваторiй свiту ця звiстка пiдтверджена.

Люди Землi! З глибини Космосу, вiд сузiр’я Плеяд, до нас наближається темне плането-подiбне тiло. Це було встановлено з допомогою вдосконалених радiотелескопiв. Маса космiчного тiла дорiвнює приблизно масi Землi чи Венери.

Швидкiсть тiла надзвичайно велика — а саме — бiля п’ятисот кiлометрiв на секунду. Можливо, ця планета з iншої системи, вiдкинута вiд свого сонця якоюсь катастрофою. Дуже швидко тiло ввiйде в нашу систему. Орiєнтовно визначено, що шлях його проходитиме через орбiту Землi. Це значить, що нам загрожує свiтова катастрофа.

Ми закликаємо учених Землi шукати шляхи для врятування людства! Ми закликаємо всiх людей зберiгати спокiй в цей тривожний час!

Наступають днi екзамену — або наша наука, наш Розум знайде вихiд з цього становища, або ми загинемо!..

Всесвiтня Академiя наук”.

Звiстка була такою страшною, що в кабiнетi настала тривала мовчанка. Люди переглядалися, не знаючи — вiрити цiй химернiй звiстцi чи нi! Але тут було не до сумнiвiв! Папiрець телеграми тремтiв у руках сивої людини, гiпнотизуючи присутнiх…

— Американських колег прошу готуватись до вильоту,— додав директор.Вас викликає ваша академiя.

Вiдразу стало шумно. Тривожно коментуючи телеграму, iнженери виходили надвiр. Перед управлiнням вже стояли два реактивнi лiтаки для гостей…

Валерiй нiяк не мiг опам’ятатися. Все переплуталося в його головi недавня радiсть, готування до польоту, а тепер якась страшна сила — слiпа i невблаганна — хоче зруйнувати не тiльки його мрiї, а й усе життя на Землi…

Хтось смикнув його за рукав. Це була Вiкторiя.

— Я вилiтаю… Валья… — тихо мовила вона. — Бачте — ми замрiялися i не подумали про те, що щось може перешкодити нашим мрiям. …навiть громадським… не кажучи про особистi… Прощайте, милий друже!

Валя здригнувся.

— Чому прощайте?.. Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихiд! Вiрте цьому, Вiкторiя! I самi теж шукайте вихiд!.. Невже людський генiй буде безсилим вiдвернути лихо, яке нависло над нами?! Нi! Не вiрю!

У Вiкторiї засяяла очi.

— Який ви сильний! Я вiрю вам! Я…

Але дальшi слова заглушив рев реактивних моторiв. Валерiй нахилився вперед, щоб розiбрати, що вона сказала. Дiвчина щось промовила, i знову нiчого не було чути…

Вiкторiя махнула рукою. На ЇЇ головi звихрилося волосся. Вона мiцно потиснула руку Тригубу i побiгла до стратоплана, де вже були всi члени американської делегацiї.

Ось один за другим заходять в дверцi лiтака iнженери. Нарештi, в чорному отворi зникла Вiкторiя Дверцi закрилися.

Мотори заревли сильнiше, i срiбнокрилий птах, легко розiгнавшись, полинув у небо.

Щось обiрвалося в серцi Валерiя Вiн пiдсвiдомо простягнув руки вслiд стратоплана, який понiс в далеку Америку малесеньку тендiтну дiвчинку. I хто знає — чи побачаться ще вони?..

“Серце, скажи — хочеш ти цього чи нi?..”

Нiчого прислухатися, друже, до серця! Воно рветься вслiд лiтакам, якi малесенькими цятками тануть на обрiї…

ЗЛОЧИННИЙ ПЛАН

Як завжди, вiн був приємним i люб’язним — син мiльярдера Гершера, президент Академiї наук. Зачекавши, доки всi сiли, вiн не пiднiмаючи очей, сказав:

— Я зiбрав вас для того, щоб запропонувати свiй план врятування Землi…

Потiм поглянув своїми недоречно веселими очима на присутнiх учених i фiнансистiв, серед яких була i Вiкторiя та члени делегацiї, що сьогоднi повернулися з Росiї.

Почувши слова Гершера-молодшого, присутнi зацiкавлено насторожилися. Тепер весь свiт гарячково думав лише над одною проблемою — врятування Землi! Що ж надумав Гершер?..

А той продовжував говорити:

— Я хочу знати, що ви скажете про наукову основу цього плану! I тiльки!.. Нiяких моральних чи психологiчних категорiй!..

Нiхто не здивувався, почувши такий вступ. Всi знали, що президент Академiї нiколи не був прихильником гуманiстичних iдей.

— Отже, мiй план такий, — сказав Гершер. — Ми в товщi Землi, в районi Гренландiї, зробимо велетенськi штольнi у виглядi дюз ракети. У нас досить технiчного потенцiалу, щоб провести цi роботи в найкоротший час! Ми перетворимо всю Землю в зорельот i, користуючись ядерним пальним, надпотужними зарядами виштовхнемо її в свiтовий простiр, коли космiчне тiло, що загрожує нам, наблизиться до орбiти Землi. Планета пролетить геть, а ми, описавши в свiтовому просторi складну криву, яка проляже трохи далi за орбiту Плутона, повернемо Землю на її старе мiсце…

В примiщеннi залунав страшний галас. Завжди спокiйнi вченi тепер не могли стриматися, почувши такий страшний проект. Один з академiкiв закричав:

— Це божевiлля! Не кажучи про те, що вiд поштовху мiста i народи Землi зазнають страшних руйнувань, — все живе загине в холодi мiжзоряного простору, коли Земля буде проходити поза орбiтами зовнiшнiх планет! Ми втратимо бiльшу частину атмосфери i зовсiм не будемо впевненi, чи знову повернемось на старе мiсце, чи назавжди залишимося блукати в Космосi… Яке ж це врятування людства?!

— Ми збудуємо пiдземнi мiста з штучною атмосферою i освiтленням, спокiйно вiдповiв Гершер. — Не велика бiда, якщо ми залишимось в Космосi, далеко вiд Сонця, назавжди. Ми маємо можливiсть спокiйно i щасливо жити пiд землею, використавши нашi досягнення в галузi фiзики i хiмiї…

— Ви збудуєте мiста пiд землею для ста-двохсот тисяч чоловiк! — знову вигукнув академiк. — А iншi?..

— У нас немає iншого виходу. Треба зберегти хоч мiнiмум. А потiм… може, це воля божа! Так вирiшиться всяка соцiальна i фiлософська плутанина! — цинiчно проскрипiв Гершер.

Вiкторiя внутрiшньо здригнулася вiд огиди. Ще сильнiший шум пiднявся в кiмнатi. Та президент жестом закликав до спокою всiх присутнiх.

— Не будемо дискутувати! Час не жде! Зараз ви всi одержите конкретнi завдання по пiдготовцi плану, i я повiдомлю свiт про майбутнє Землi. Ми зможемо зробити сховища на пiвтора мiльйона чоловiк. Право на життя в майбутньому свiтi одержать тi, хто купить спецiальнi акцiї нашої органiзацiї на суму п’ятсот тисяч доларiв!.. Це краща рекомендацiя людям, якi будуть жити в новому свiтi. Дармоїдiв i ледарiв нам не потрiбно! Отже, почнемо!..

Включивши телефони, Гершер вiддав накази в радiостудiю…

Пiсля цього вiн повернув обличчя до принишклих вчених.

— Мiс Денiс, — сказав вiн. — Ви будете керувати пiдготовкою розрахункiв потужностi зарядiв…

— Гаразд! — вiдповiла Вiкторiя. — Але чи не краще проконсультуватися з iншими академiями?..

— Нi! Кожна хвилина дорога! А потiм… що вони можуть додати! Гуманних викрутасiв нам не потрiбно! Все!..

Гершер давав вказiвки iншим ученим, а Вiкторiї все вчувався рiдний-рiдний голос далекого росiйського друга:

“Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихiд!”

Незважаючи на жорстоку дiйснiсть, в її серцi не згасала дивна надiя на рятунок. Може, це була химера, та серце тепер було сильнiше розуму…

………………..

Через кiлька хвилин запрацювала радiостанцiя Гершера. На весь свiт транслювалися такi слова:

— Всiм урядам, всiм народам Землi!

— Зважаючи на те, що в даний час кожен день вагань наближає Землю до катастрофи, наша академiя взяла на себе iнiцiативу негайно здiйснити розроблений нею проект врятування нашої планети. Земля буде виштовхнута в мiжзоряний простiр, коли небесне тiло наблизиться на небезпечну вiдстань. Люди будуть захованi в спецiальнi пiдземнi мiста. Через чотири роки Земля повернеться на своє мiсце. За право жити в майбутньому свiтi треба заплатити п’ятсот тисяч доларiв!

— Iншого виходу немає, i ми починаємо роботи!..

Ще до цього повiдомлення людство було охоплене панiкою пiсля телеграми Всесвiтньої Академiї Наук Уряди ледве стримували спокiйними вiдозвами свої народи, запевняючи, що наукова думка свiту знайде можливiсть рятунку… Та, незважаючи нi на що, кожного дня тисячi людей закiнчували життя самогубством, а деякi кинулися в розпусту, чекаючи смертi. В рядi мiст Європи та Америки прямо на вулицях органiзовувались п’янi оргiї, i в чорне тривожне небо, назустрiч планетi, яка мчалася у Всесвiтi, несучи смерть цивiлiзацiї, линули дикi крики нещасних людей.

…В цей час людство дiзналося про план Гершера Ще бiльша панiка охопила народи Цей план був ясним доказом того, що надiятись нема на що Тiльки поодинокi багатiї могли купити акцiї органiзацiї по “врятуванню Землi”. Всi iншi — бiля двох мiльярдiв людей — мусили загинути…

НЕСПОДIВАНА НАДIЯ

Пiсля вiд’їзду делегацiї Валерiй вдень i вночi гарячково думав над тим, що можна було зробити для врятування Землi. Це завдання стояло й перед всiма iншими ученими комунiстичної конфедерацiї, а також Америки. Францiї, Англiї, та iнших держав Було створено багато проектiв, але їх надзвичайна рада Всесвiтньої Академiї Наук не затвердила. Серед цих проектiв були такi, наприклад, як побудування багатьох велетенських космiчних кораблiв для переселення на iншi планети. Цей проект не затвердили тому, що не вистачало часу для побудування такої кiлькостi кораблiв. Крiм того, в сонячнiй системi не було планети, яка була б хоч трохи придатною для колонiзацiї…

Потiм свiт потряс божевiльний проект Гершера. Свiтова думка запротестувала. Преса, радiо, парламенти гаряче коментували цей проект. Ряд європейських академiй, в тому числi всi академiї соцiалiстичних країн, були категорично проти того, щоб роботи в Гренландiї починалися. Але свiтова громадськiсть, паралiзована навалою страшних подiй, розгубилася… Тому Гершер змiг без перешкоди розпочати гiгантське будiвництво на пiвнiчному березi Гренландiї. Всесвiтня Академiя мовчала. В нiй панувало декiлька рiзних думок в питаннi здiйснення цього плану. Деякi вченi i окремi уряди схилялися до тої думки, що треба врятувати хоча б частину людства, а насамперед дiтей…

Та багато найвидатнiших вчених безперервно шукали бiльш достойних шляхiв для врятування людства.

I ось серед бурi зовсiм протилежних думок пролунав тверезий голос росiйського iнженера.

3 листопада 19… року була скликана надзвичайна сесiя Всесвiтньої Академiї Наук за проханням Росiйської Академiї Доповiдь робив iнженер Тригуб.

В конференц-залi академiї, де зiбралися сотнi великих вчених, панувала мертва тиша. В минулi роки засiдання вiдбувалися в атмосферi диспутiв, дружнiх i навiть ворожих суперечок. Але тепер було не до цього Академiя уважно розглядала кожен проект Визначалася його доцiльнiсть для врятування Землi, i бiльш-менш реальний проект передавався надзвичайнiй радi.

Тригуба вченi свiту знали, як талановитого iнженера i вченого, творця космiчного велетня. Тому в залi вдоволено загомонiли, коли атлетична фiгура Валерiя з’явилася на трибунi…

На його обличчi був спокiй. Вiн сказав:

— Дорогi друзi! Те, що я скажу,— не буде перебiльшенням! Я i ряд членiв нашої академiї знайшли вихiд з тяжкого становища, в якому опинилися наша планета i людство! Час не жде — i я буду лаконiчним!..

— Перше. Абсолютно точно не визначено, чи справдi планетоподiбне тiло загрожує нам! Радiотелескоп може дати не зовсiм точнi данi, а розбiжнiсть навiть незначна — в розрахунках має величезне значення при застосуваннi цих розрахункiв до таких колосальних космiчних вiдстаней.

— Отже — треба визначити точно, чи насправдi це космiчне тiло загрожує нам?!

Аудиторiя здивовано зашумiла Тригуб говорив далi:

— Яким чином це можна з’ясувати? Дуже просто!..

— Ми закiнчили будувати два зорельоти для польоту на зовнiшнi планети системи. Я полечу негайно назустрiч планетi i спущусь на неї. Там я точно визначу з допомогою досконалих приладiв шлях цього тiла згiдно орбiти Землi i його швидкiсть. Якщо воно пройде, не заподiявши лиха нам,— то взагалi не буде нiякої проблеми, i людство заспокоїться А якщо. — Тригуб передихнув… — якщо планета несе нам смерть — тодi ми пропонуємо на розгляд Академiї такий проект…

Всi присутнi занiмiли, витягнувши голови до оратора.

— Другий росiйський зорельот,— сказав далi Тригуб,— а коли буде потрiбно, то i американський, ми пропонуємо негайно заповнити потужними термоядерними зарядами. Я буду невпинно тримати радiо-телезв’язок з Академiєю i коли сповiщу вам про загрозу, з Землi необхiдно буде вислати цей другий корабель, керований по радiо в напрямку планети. Корабель, розвинувши велетенську швидкiсть, глибоко врiжеться в тiло планети, а вибух величезної кiлькостi термоядерного пального розiрве планету на шматки, а залишки її перетворяться на рiй астероїдiв…

В переднiх рядах встав старий учений-математик. Вiн, хвилюючись, перебив Тригуба:

— А чи не здається вам, що такий проект трохи наївний? Ви хочете розбити велетенську планету, таку, скажiмо, як наша Земля, з допомогою зорельота, заповненого атомним зарядом, який при всiй своїй потужностi завдасть планетi шкоди не бiльше, нiж комар слону!..

Тригуб спокiйно вiдповiв:

— Елементарнi розрахунки показують, що це не так. Термоядерного пального вистачить на те, щоб порушити рiвновагу сил, якi тримають планету в станi стабiльностi. Якщо вона навiть не розлетиться на дрiбнi шматки, то все одно зiйде з свого небезпечного для нас шляху!..

— Але ми розраховуємо на iнше!.. В мiсцi зiткнення корабля з планетою виникне температура бiля ста мiльйонiв градусiв. Електроннi орбiти всiх вiдомих елементiв при цiй температурi будуть зiрванi, i я вважаю, що ми викличемо в корi планети ланцюгову реакцiю розпаду радiоактивних речовин, а також синтезу легких елементiв!.. А це… це приведе до того, що планета перетвориться на хмару газiв за кiлька секунд!..

Вченi завмерли, нiби намагалися уявити таке грандiозне небесне явище.

— Планета знаходиться на вiдстанi кiлькох орбiт Плутона! — сказав далi Тригуб. — Часу поки що досить, щоб попередити лихо! Я сказав усе!..

Тригуб зiйшов з трибуни. На його мiсце вийшов сивий, високий Президент Академiї — найвiдомiший спецiалiст в галузi синтезу органiчних речовин. Вiн на диво дзвiнким голосом сказав:

— Вважаю, що коментувати виступ росiйського представника не будемо. Це — реально, розумно, ефективно! Ставлю на голосування!

Ще нiколи не були такими одностайними вченi рiзних напрямкiв. Академiя одноголосно затвердила простий i разом з тим найефективнiший проект Тригуба.

Радiо рознесло радiсну звiстку по всiй Землi. I нiколи ще люди не вiдзначали торжествами будь-яке свято так, як цей день великої надiї…

………………..

Того ж дня стратоплан приземлився на Уральському космодромi. Валерiй i члени делегацiї Росiйської Академiї вийшли з лiтака. їх зустрiчали члени уряду, директор будiвництва та iнженери. Тут уже одержали повiдомлення, що Всесвiтня Академiя затвердила проект Тригуба, i спецiальна група монтувала в другому кораблi потужнi термоядернi заряди…

Гаряче потиснувши руки тим, хто його зустрiчав, Валерiй сказав:

— Товаришi! Говорити нема коли! Я вiдлiтаю негайно! В апаратi буду сам! Iнших членiв екiпажу не беру! Протиметеоритний захист ще не устаткований, i ми не маємо права ризикувати життям багатьох людей!

— А якщо ваш космольот загине? — перебив директор будiвництва.

— Тодi висилайте корабель з зарядом i спрямовуйте його до планети. її треба буде розбити в будь-якому випадку, щоб врятувати людство вiд загибелi!

Бiльше не треба було говорити. Останнi обiйми. Потиски рук. Побажання щастя.

Всi присутнi зайшли до будинку управлiння, а Валерiй попрямував до зорельота.

Вiн вийшов на спецiальний майданчик, який був на висотi входу в апарат. Оглянувся.

— Люба, рiдна Земля, далека чудова Вiкторiя, дорогi друзi i Батькiвщина — прощайте!..

З вiкон, з дверей будинку замахали руками друзi. Валерiй вiдповiв прощальним жестом i сховався в дверцях зорельота.

Майданчик зi сходами автоматично вiд’їхав…

А через кiлька хвилин велетенський корабель здригнувся, пiдстрибнув i, залишаючи слiпучу вогненну дорогу серед скуйовджених хмар, помчав у далеке небо — назустрiч невiдомiй дивнiй планетi…

Земля напружено чекала…

ТРИВОЖНI ДНI

…За бортом реактивною вертольота блискавично промайнули води пiвнiчної частини Атлантичного океану, потiм безкiнечнi бiлi крижанi поля Гренландiї i нарештi серед суцiльної снiгової пустелi зачорнiли будiвлi велетенського табору, де почалися роботи по здiйсненню проекту Гершера.

Тримаючись на слiпучих стовпах ядерних спалахiв, вертольот повiльно сiв на снiг. Вiкторiя в супроводi пiлота вийшла вниз по алюмiнiєвих слiдцях В ту ж мить до неї пiдбiг начальник будiвництва — енергiйний, сухорлявий iнженер.

— Менi потрiбно погодити з вами деякi питання тут на мiсцi, перше нiж я передам до реалiзацiї розрахунки потужностi зарядiв, — сказала Вiкторiя. — Я б хотiла познайомитися з ходом робiт!

— До ваших послуг, мiс, — з офiцiальною люб’язнiстю вiдповiв начальник. — Але зараз треба буде вiдлетiти подалi, бо вiдбудуться атомнi вибухи, з допомогою яких ми робимо штольнi…

— Гаразд,— промовила Вiкторiя. Разом з начальником вона зайшла в вертольот i дала знак летiти. Знову заревли мотори, i через кiлька хвилин вертольот опустився на майданчику за горою, що прикривала їх вiд атомної радiацiї вибуху.

Начальник поглянув на хронометр, вийняв портативний радiопередавач, тихо промовив у малесенький мiкрофон:

— Можна!..

I в ту ж мить здригнулася земля. Багряним вогнем зайнялося небо. Над головою — далеко в небi поплив чорнозелений гриб вибуху. Ще один вибух! Ще!..

— Все, — повернувшись до Вiкторiї, мовив начальник. — Можна летiти. Поглянемо згори на будiвництво а потiм — до моєї резиденцiї, де ви зупинитесь…

Вертольот знову пiднявся в повiтря. Вони наблизилися до мiсця, де вiдбувалися вибухи. Вiкторiя з цiкавiстю подивилася вниз…

Кiлометрiв за сто вiд жилих i адмiнiстративних будинкiв, в своєрiдному гiрському кiльцi зяяли три велетенськi ями, зробленi силою вибуху. Шириною вони були до трьох кiлометрiв, в глибину вже сягали до двох кiлометрiв.

— Ще кiлька вибухiв, i ми почнемо монтувати дюзи, — пояснив начальник. — Основнi дюзи — три — призначенi для вибухiв, якi виштовхнуть Землю в простiр, а шiсть невеликих навколо — будуть зробленi для керування нашою планетою пiд час польоту. В них термоядернi реакцiї будуть контролюватися на вiдстанi!..

Вертольот пролетiв над всiма ямами i повернув до табору. Сiли бiля присадкуватого, дуже довгого будинку з блискучого металу бiлого кольору. Iдучи до входу, начальник сказав:

— Ви знаєте про те, що сьогоднi збирається надзвичайне засiдання Всесвiтньої Академiї Наук?

— Нi! А про що йдеться?

— Новий план врятування Землi!..

— А не знаєте — чий проект?

— Здається, росiйських вчених…

— То давайте послухаємо телепередачу звiдти, — заспiшила Вiкторiя.

Зайшли в пристойно обладнаний кабiнет начальника, подiбний до комфортабельної каюти на пароплавi. Вiкторiя роздягнулася.

Начальник, поглянувши на хронометр, почав настроювати телеприймач, екран якого займав четверту частину невисокої стiни. Засяяло м’яке зеленкувате свiтло. Вiкторiя сiла в глибоке крiсло i жадiбно вп’ялася в екран…

Ось вирiзьбились колони конференц-залу Академiї, трибуна. В залi вже зiбралися члени Всесвiтньої Академiї i делегати iнших академiй. Над аудиторiєю линув стриманий гомiн…

Вiкторiя радiсно скрикнула. На трибуну вийшов Тригуб.

— Ви знайомi з ним? — запитав начальник.

— Так! — щасливо засмiялася дiвчина. — Ми були з делегацiєю в Росiї. Тригуб — конструктор космольота!..

Тригуб почав говорити… Вiкторiя, почувши про його план, полегшено зiтхнула. Вона пишалася своїм далеким другом! Вона вiрила, що вiн — її милий велетень — знайде вихiд з неймовiрно скрутного становища. О, як би вона хотiла летiти разом з ним назустрiч далеким свiтам! А тепер її змушують сидiти тут, в дикiй Гренландiї i допомагати здiйснювати злочинний план Гершера, який приведе до загибелi мiльярдiв людей!..

I раптом вона схопилася.

— Зачекайте! Але ж тепер ми мусимо припинити роботи тутi Наш проект взагалi втратив сенс!

— Не думаю! — незадоволено вiдповiв начальник. — Можливо, те, що говорив Тригуб, — всього-на-всього буде химерою! Ми мусимо продовжувати роботи. Такий був недвозначний наказ мiстера Гершера!..

Пролунав рiзкий дзвiнок. Заблимала червона лампочка бiля телеприймача

— Шеф! — прошепотiв начальник i кинувся включати апаратуру.

На маленькому екранi з’явилося похмуре незадоволене лице Гершера, пролунав його голос:

— Мiс Денiс тут? Ах, ось вона! Пiдiйдiть ближче!

Вiкторiя пiдiйшла до телеекрана.

— Негайно летiть до мене! Запитань не потрiбно!.. Все!

Потiм очi Гершера зупинилися на лицi начальника.

— Роботи продовжувати. Встановити електромагнiтний протиповiтряний захист. Не допускати нiкого. Менi запропонували припинити здiйснення мого проекту, але я вважаю, що його треба здiйснити! Ви зрозумiли? Така ж думка Гершера-старшого!..

Останнi слова Вiкторiя чула вже в коридорi будиночка. Через десять хвилин вертольот мчав її над океаном…

…Дверi кабiнету Гершера в розкiшному особняку закрилися за Вiкторiєю.

— Мiс Денiс, — вiдразу ж почав президент, — сiдайте i уважно слухайте!

Вiкторiя сiла.

Так от що! Ви, напевно, вже знаєте про план цього негiдника Тригуба! Вiн навiть не зачекав жодного дня. Сповiщено, що його космольот вилетiв сьогоднi!..

Вiкторiя бачила, що, кажучи це, Гершер злився. Рожевi i зеленi плями з’явилися на його обличчi.

— Про план Тригуба, мiстер Гершер, я знаю, — вiдповiла дiвчина, — але я не розумiю, чому ж вiн негiдник? По-моєму, його проект настiльки реальний i ефективний, що ми можемо припинити нашi роботи в Гренландiї.

— Реальний! Ефективний! — перекривив, не володiючи собою, Гершер. — Ось якраз це i не влаштовує мене! Я не бажаю, щоб все було так, як ранiше! Я хочу здiйснити свiй план! Невже ви не розумiєте, що ми не можемо вiдступати?.. Треба використати момент i знищити всякi божевiльнi соцiалiстичнi чи комунiстичнi iдеї, а для цього необхiдно провести в життя мiй план! Хай вся пролетарська чернь вимерзне — цiєї сволоти не жалко! Ми залишимо тiльки необхiдну кiлькiсть робiтникiв, якi будуть потрiбнi для продовження роботи пiд землею!..

Вiкторiя не могла сказати й слова. Гершер розлютувався i не говорив, а випльовував слова.

— Коротше кажучи, робота в Гренландiї буде закiнчена! А для цього потрiбно знищити…

— Кого? — пiднялася з мiсця Вiкторiя.

— Звичайно — Тригуба! — iронiчно вiдповiв Гершер.

Вiкторiя вiдразу ж зрозумiла страшний задум президента, але змогла опанувати себе, i майже спокiйно запитала:

— А що ж ви хочете вiд мене?

Гершер нахилився над нею:

— Ви негайно вилетите i наздоженете зорельот Тригуба. Про це нiхто не буде знати! Люди, якi полетять з вами, розстрiляють корабель Тригуба… Потiм… ви повернетесь назад!.. Я дав наказ — камери пального зарядженi, маршрути пiдготовленi обсерваторiєю, — в каютi, на пультi!.. Отже, корабель готовий до польоту! Вам все ясно?

Вiкторiя, мов загiпнотизована, дивилася в обличчя Гершера i гарячково думала: що робити?

Гєршер, уже заспокоївшись, сiв за стiл i, полегшено зiтхнувши, сказав:

— Отже, вiдповiдайте — згоднi?!

Вiкторiя мовчала. Блiдiсть розливалась по її обличчi. Але вона блискавично подумала: вихiд лише один!

Замiсть вiдповiдi дiвчина несподiвано вихопила з кишенi маленький браунiнг i спрямувала його в груди Гершеру:

— Нi! Так не буде! Ви не зробите такої пiдлостi, мерзотнику! Ви, ради своїх егоїстичних iнтересiв, хочете позбавити все людство єдиної реальної надiї на рятунок!..

Гєршер позеленiв вiд злостi. В наступну хвилю вiн потягся до стола i натиснув кнопку тривоги. Вслiд за тим пролунав пострiл, i президент похитнувся.

— Проклята. — прохрипiв вiн, падаючи в крiсло.

У Вiкторiї потемнiло в очах. Але вона опанувала себе i, оглянувшись, метнулася дверей.

Назустрiч їй в кабiнет влетiв височенний лакей i, поглянувши на закривавленого Гершера, кинувся до Вiкторiї…

Та дiвчина недарма займалася спортом. Склавши два кулаки разом, вона вдарила його в груди, i — здоровило-лакей впав додолу, смiшно махнувши руками… Вiкторiя вискочила в коридор. Весь будинок Гершера пiднявся на ноги…

Серце дiвчини забилося: куди втiкати?

Загупали кроки в переходах i коридорах — це мчалися до кабiнету охоронцi.

Вiкторiя миттю вибiгла по крутих схiдцях на плоский дах будинку i опинилася бiля малесенького гелiкоптера, в якому Гершер робив недiльнi прогулянки. Радiсний крик вирвався у Вiкторiї з грудей. Вона стрибнула на сидiння, заревли мотори, i спортивна машина легко попливла в повiтрi.

Охоронцi вискочили на дах лише тодi, коли гелiкоптер був за пiвкiлометра вiд космодрому Академiї…

Шлях був лише єдиний! Треба втекти на зорельотi, щоб Гершер не мiг здiйснити свiй план. Через кiлька хвилин гелiкоптер приземлився бiля естакади, де поблискувало гiгантське тiло зорельота.

Вiкторiя вискочила з сидiння, хутко побiгла по схiдцях до люка. Охоронцi корабля, знаючи Вiкторiю як одного з конструкторiв i пiлота, мовчки дивилися на неї. Але через кiлька секунд в ворота космодрому ввiрвався автомобiль. В ньому сидiв Гершер i, потрясаючи закривавленою рукою, кричав:

— Затримайте, затримайте злочинницю!

Пролунали пострiли. Вiкторiя похитнулася, зойкнула. Та отвiр був рядом. Останнiм зусиллям вона впала в нього…

Дверi автоматично закрилися…

Гершер пiдскочив до охоронцiв:

— Негайно включiть високочастотний випромiнювач! Треба вивести з ладу електрообладнання корабля…

Два охоронцi побiгли до управлiння космодрому.

Та було пiзно! Загримiли дюзи корабля, гарячий смерч ударив у лиця присутнiх. Спалахнуло слiпуче полум’я, ослiпило на хвилину Гершера, а коли вiн вiдкрив очi, то зорельот уже зник у глибинi неба.

Вхопивши себе за волосся, Гершер впав на землю i завив якось по-собачому вiд безсилої злоби…

………………..

…Тим часом всi радiостанцiї свiту невпинно ловили радiопередачу з космольота Тригуба. Люди Землi з тривогою i надiєю прислухалися до слiв iнженера, якi передавалися в ефiр потужними станцiями.

Валерiй через кожнi десять хвилин повiдомляв Землю про полiт.

— Алло! Земля! Проходжу через орбiту Марса! Корегую шлях корабля вiдповiдно до даних, якi одержанi з допомогою обсерваторних радiотелескопiв! Радiотелескоп зорельота ще не в силi знайти планети… Буду шукати, коли наближусь до орбiти Плутона!..

— Алло! Земля! Швидкiсть зорельота — п’ятсот кiлометрiв на секунду! Наближаюся до поясу астероїдiв… Радiолокатор сигналiзує, що попереду кiлька метеоритiв. Треба маневрувати!..

Потiм голос став тривожним:

— Алло! Земля!.. Я вiдчув удар ззовнi! Очевидно, маленький метеорит вдарився в космольот!..

— Алло! Вийшов зi строю радiолокатор! Справи поганi!.. Алло! Земля!.. Якщо мiй корабель загине — не чекайте, а негайно посилайте корабель з атомним зарядом! Не допускайте планету близько — бо тодi небезпеку не можна буде вiдвернути!..

Мiльйони радiослухачiв на Землi зблiдли… Через кiлька хвилин Тригуб знову заговорив:

— Проходжу через метеорний рiй! Вiдчуваю, що допустив помилку! Треба було обiйти пояс астероїдiв поза площиною орбiти!..

Раптом люди на Землi почули якийсь вибух, потiм протяжний свист i, нарештi, слабий голос Тригуба:

— Алло! Нещастя! Алло!..

I все! Бiльше нiчого на Землi не чули!..

…Хвиля страшного вiдчаю прокотилася в грудях мiльйонiв людей. Та в наступну годину Всесвiтня Академiя Наук звернулася з закликом до народiв свiту:

— Зберiгайте спокiй, люди Землi! Академiя зробить все, щоб врятувати людство! Ще не все втрачено! Залишилася невиконаною друга половина плану, про який говорив росiйський iнженер Тригуб!..

— Спокiй i ще раз спокiй, люди Землi!..

…А в холоднiй Гренландiї в захмарене небо линули клуби диму вiд атомних вибухiв, заражуючи атмосферу радiоактивним пилом. То повним ходом йшла пiдготовка страшного проекту Гершера…

Вiдчай i неясна надiя рвали мiльйони сердець!..

Кiлька тижнiв мали вирiшити — жити людству чи вмерти безглуздою смертю…

ЗУСТРIЧ У КОСМОСI

Вiкторiя опам’яталася лише тодi, коли зорельот вирвався за межi земної атмосфери. Швидкiсть безперервно збiльшувалася. В головi темнiло. З руки Вiкторiї текла кров темним струмочком, але вона не могла поворухнути навiть пальцем…

Напружуючи волю, Вiкторiя дивилася в перископ, на якому телемеханiзм проектував зображення Землi. Ось все меншою стає куля рiдної планети, тане в фiолетовiй безоднi Космосу. Ще кiлька хвилин — i перевантаження закiнчилося. Нiби гора звалилася з плечей дiвчини. Вона включила регулятор для рiвномiрного прискорення зорельота, потiм з трудом пiдвелася i почала перев’язувати руку…

Рана була неглибокою. Куля не зачепила кiстки…

Згадавши останнi подiї, Вiкторiя похитала головою. Вона нiколи ранiше б не повiрила, що зможе так рiшуче дiяти, та ще й пiдстрелити свого шефа!.. Дiвчина вiд задоволення засмiялася!.. Тепер плану Валi нiщо не загрожує!..

Вiкторiя вiдразу визначила напрямок польоту корабля i почала корегувати його згiдно тих даних, якi були одержанi в обсерваторiях. Потiм вона згадала, що Тригуб посилає радiосигнали на Землю, i спiймала цi сигнали, покрутивши ручки настройки. Пройшло кiлька хвилин, i очi Вiкторiї радiсно блиснули. В динамiку зазвучав спокiйний милий голос:

— Алло! Алло! Земля! Проходжу орбiту Марса!..

Тепер Вiкторiя абсолютно точно виправила шлях корабля по радiопеленгу i, коли закiнчила цю роботу, нарештi, полегшено зiтхнула. Тепер вона напевне дожене Валерiя!..

Вiкторiя перевела регулятор прискорення на кiлька сантиметрiв вперед. Десь далеко заревли дюзи, корабель дрiбно-дрiбно задрижав, а потiм всi звуки злилися в протяжне виття. Тепер космольот летiв з прискоренням 35 метрiв на секунду! Це було в кiлька разiв бiльше проти нормального! Хай! Що буде!

Страшна сила втиснула її в подушки крiсла, знову скувала руки i ноги! Нiчого! Вона витерпить! Зате скоро її космольот наздожене корабель Тригуба…

Дiвчина байдуже глянула на барвистий вiзерунок зiрок в iлюмiнаторi i втомлено закрила повiки. Вона лише тепер вiдчула, що дуже втомилася… Захотiлося їсти!.. Вiкторiя дотягнулася рукою до трубки, яка була з’єднана з термосом, i зробила кiлька ковткiв. Рiдкий шоколад повернув їй сили, яснiшими стали думки.

Дiвчина встала, розiм’ялась… Але стояти було важко вiд неймовiрного перевантаження!.. Ноги дрижали, пiдгиналися… Вiкторiя сiла i знову включила радiо. Без кiнця вона слухала дорогий голос. Дуже хотiлося поговорити з Тригубом, адже можна було б настроїтись на чого хвилю i включити передавач, та вона тепер не зробить цього! Вона не хоче, щоб про її полiт поки що знали на Землi!..

Нарештi в iлюмiнаторi попереду заблищала малесенька зiрочка. Це у просторi мчав, освiтлений Сонцем, корабель Тригуба…

Вiкторiя в захватi заплескала в долонi. Милий Валя навiть не знає того, що за кiлька десяткiв кiлометрiв вiд нього летить вона — маленька американська дiвчина, що так полюбила його! Вiкторiя без упину слухала голос Валерiя, i здавалося їй, що вiн десь зовсiм недалеко, тут, в цiй каютi…

Коли рознеслися тривожнi слова Тригуба, Вiкторiя помертвiла. Вона згадала, що на кораблi росiйського iнженера ще не устатковано протиметеоритний захист i в поясi астероїдiв йому кожної хвилини загрожує смертельна небезпека!

Гарячково працювала думка! Як попередити1 лихо? Нi! Мабуть,, нiчого не зробиш! Це не шосе, де одна машина може допомогти iншiй…

З вiдчаєм вона почула останнi слова Тригуба:

— Алло! Нещастя! Алло!..

Потiм рвучко припала до перископа i побачила, як з апарата Тригуба вирвалася синя хмарка i розтанула в фiолетовому просторi. Це, безумовно, повiтря вирвалося через отвiр, пробитий метеоритом!.. Валерiй моментально загине в холодi мiжзоряного простору!.. I ось блискавично з’явилася думка є ще один вихiд!..

Вiкторiя вирiшила здiйснити небезпечний план. її корабель щосекунди зближався з кораблем Тригуба. Тим часом Вiкторiя одягнула скафандр з прозорим шоломом i знову сiла до пульта.

Зорельот Валерiя був попереду, трохи правiше. Ще хвилина… Ще!.. З допомогою найточнiших електронних приладiв Вiкторiя визначила швидкiсть корабля Тригуба. Потiм вона почала зменшувати швидкiсть свого корабля.

Двигун був виключений якраз тодi, коли швидкiсть обох зорельотiв зрiвнялася. Два гiгантськi апарати були рядом. Заскрипiла обшивка… Потiм все стихло…

Вiкторiя полегшено зiтхнула, розiгнула спину, яка занiмiла вiд неймовiрного напруження, подивилася в перископ. Зорельоти, нiби повиснувши нерухомо, з неймовiрною швидкiстю мчали разом у страшнiй безоднi Космосу… Маневр удався!

Вiкторiя приготувала атомний прилад для рiзання металу i через промiжний шлюз вийшла до люка. В скафандрi вона включила електрообiгрiвання, i лише пiсля цього з шлюзу потужнi насоси вiдкачали повiтря…

Люк вiдкрився. Прямо перед люком знаходилася стiнка росiйського зорельота. Що там, за стiнкою? Труп чи…

Не хотiлося дукати, що все закiнчено… Вiкторiя включила прилад, що працював на повiльному розпадi урану, ї, коли з’явилося на кiнцi своєрiдного дула синювате полум’я, вона описала цим дулом велике коло по стiнцi сусiднього корабля…

Атомний промiнь прорiзав метал апарата, мов крiзь масло пройшов гiгантський нiж. Стiна захиталася i плавно осiла всередину. Вiдкрився темний отвiр.

Вiкторiя ступила на край люка. Страшно! Внизу пiд ногами (власне, тут немає нi верху, нi низу!) —страшна глибина… А! Хай, що буде!..

Дiвчина зробила крок i стала одною ногою на край отвору в сусiдньому зорельотi. На хвилину затрималась i глянула пiд ноги. Мурашки пробiгли по її тiлу. Повна нерухомiсть зорельотiв, якi, здавалось, повисли над неосяжною безоднею, якось не сприймалася свiдомiстю. Адже Вiкторiя знала, що вона разом з апаратами мчить тепер у просторi з швидкiстю бiльше тисячi кiлометрiв на секунду. Вона вiдвела очi вiд космiчного провалля i швидко перебралася в отвiр корабля Тригуба, опинившись в одному з коридорiв бiля фазотронiв, в магнiтному полi яких розганялось iонiзоване пальне ракети. Вiкторiя вже була в космольотi там, на Землi, i тепер зорiєнтувалася, куди їй iти… Вона минула кiлька коридорiв i вiдкрила дверi до каюти, звiдки Тригуб керував ракетою…

…Нiби паморозь вкрила прилади, було темно. Тiльки в примарному промiннi Сонця, яке десь вiдбивалося в перископах i частково попадало сюди, Вiкторiя побачила непорушне тiло в скафандрi…

Значить, вiн вiдразу не вмер, бо встиг одягнути скафандр!

Дiвчина оглянулася. В передньому iлюмiнаторi зяяла невелика дiрка. В стiнцi праворуч — ще одна! Негайно звiдси! Цей космольот уже не годиться!..

Вiкторiя кинулася до Тригуба. Аби тiльки вiн був живий! Схопила його на руки i досить легко (бо тяжiння тут було значно менше, нiж на Землi) потягнула його по коридорах до отвору. Для того, щоб уникнути несподiванки, Вiкторiя поклала вiд отвору до люка свого корабля невеликий трап i потiм перенесла Валерiя до космольота…

Люк автоматично зачинився. Вiкторiя полегшено зiтхнула. Найстрашнiше залишилося позаду… Через кiлька хвилин вони були в каютi, i дiвчина здiймала з Тригуба скафандр…

Шолом впав додолу. Показалося синє обличчя Тригуба. Вiкторiя припала до його грудей. Вона почула ледве вiдчутний стук його серця. Значить, Валерiй живий!

Дiвчина метнулася до приладiв, включила кисневий балон i пiдвела шланг до вуст Валерiя. Його тiло затремтiло. Груди високо пiднялися…

Радiсть Вiкторiї була такою великою, що сльози виступили у неї на очах. Вона сiла до пульта, включила знову регулятор прискорення, i скоро зорельот Тригуба залишився далеко позаду, продовжуючи свiй шлях в пiтьмi уже без людини…

Незабаром Валерiй вiдкрив очi. Спочатку вiн нiчого не розумiв, коли побачив себе в чужiй каютi, i думав, що це сон… Потiм звiвся на руку, сiв у крiслi прямо i, оглянувшись, побачив Вiкторiю. Вона щасливо усмiхалась.

Валерiй зачудовано подивився в iлюмiнатор на мереживо зiрок, потiм знову на дiвчину. Протер очi.

— Вiкторiя, — ледве промовив вiн, — я сплю чи справдi бачу вас?.. Що все це значить? А якщо все це не сон, то що ж трапилось i як я опинився на вашому кораблi? Я згадую лише одне — удар… повiтря почало виходити!.. Очевидно, метеорит був мiкроскопiчним, бо у великий отвiр повiтря вийшло б моментально… Я кинувся до скафандра, одягнув його… i коли закрiпив шолом, тиск повiтря розiрвав отвiр, пробитий метеоритом… Холод простору моментально проник в каюту i скував мої рухи… Я ледве встиг включити сiтку огрiвання в скафандрi i втратив свiдомiсть. Бiльше я нiчого не пам’ятаю!.. Але як ви тут?.. Звiдки з’явилися?..

— Заспокойтесь, — нiжно вiдповiла Вiкторiя. — Я вам все розповiм…

I з уст цiєї хороброї дiвчини Тригуб почув про все, що трапилося з нею аж до їх зустрiчi в Космосi…

— Вiкторiє, — прошепотiв Валерiй,— за дивних обставин звела нас доля… Тепер ми вже нiколи не розлучимось!..

Вiкторiя поклала нiжнi пальцi на його вуста.

— Не будемо тепер про це говорити! — промовила вона.— Треба рятувати людство…

— Вiрно! I необхiдно тепер же дати радiотелеграму на Землю про все те, що трапилося!..

— Нi! — заперечила Вiкторiя. — Передавайте так, нiбито у вас все гаразд… Що була тимчасова мовчанка в зв’язку з аварiєю… А про мене нi слова! Я поки що не хочу, щоб знали про мiй полiт…

— Гаразд! — сказав Валерiй. I, настроївшись на хвилю свого корабля, яку слухала Земля ранiше, почав говорити:

— Алло! Земля! Ви чуєте мене? Алло! Земля! Ви чуєте мене?

Через десять хвилин ультракороткi хвилi передавача ракети досягли Землi, а ще через десять хвилин прийшла вiдповiдь з Землi:

— Тригуб! Що з вами? Ми вважали вас загиблим?.. Ми ждемо вiдомостей про все, що трапилося з вами?..

Годину тривала розмова мiж кораблем Тригуба i Землею. А в наступнi години весь свiт було сповiщено про те, що Тригуб благополучно вийшов з катастрофи, вiдновив радiозв’язок i тепер його зорельот перелiтає орбiту Нептуна…

I знову, який раз за останнi днi, люди Землi радiсно зiтхнули…

Закiнчивши розмову з Землею, Валерiй звiрив курс корабля. Все було вiрно. В потужний ракетний телескоп вже видно було далеку зiрочку. То була дивна, незнайома планета, що загрожувала людям смертю!.. Вона швидко збiльшувалась, перетворювалася на маленьку кулю. Обриси її були чiткi значить планета не мала атмосфери…

Валерiй вiдiрвався вiд телескопа, з нiжнiстю поглянув на Вiкторiю, яка спала на м’якому гамаку пiсля страшного напруження минулих годин. Якби не фiолетове дивне небо за iлюмiнатором ї незвичайнiсть обставин, можна було б уявити, що вони десь на Землi, в кiмнатi, i ця чудесна дiвчина стала його дружиною… Нi! Рано про це мрiяти! Попереду незвiданi небезпеки i, може, навiть смерть!..

В перископi праворуч засяяв зеленкуватий Плутон. Це був кордон сонячної системи. Тепер бiльйони кiлометрiв роздiляли систему вiд найближчих зiрок. Тiльки ось цю планету невiдома сила кинула в холоднi простори мiжзоряних шляхiв…

Минали години… Тригуб знову подивився в телескоп. Тьмяний диск планети зрiс до розмiрiв великого кавуна.

За спиною Валерiя почулося зiтхання. Вiн оглянувся. Це прокинулась Вiкторiя.

— Може, я замiню вас? — запитала вона.

— Нi! Пора розпочинати гальмування…

З допомогою допомiжних бокових дюз Тригуб поволi повернув зорельот. Спалахи вибухiв кидали вiдблиски на перископи, апарат легко дрижав. Швидкiсть зменшилася до восьмисот, семисот, п’ятисот кiлометрiв на секунду… Перевантаження знову притисло мандрiвникiв до крiсел… Валерiй почав готуватися до посадка на планетi. Треба пильнувати, щоб, ввiйшовши в зону тяжiння планети, не розбитися. Наближався вирiшальний час…

НА МЕРТВIЙ ПЛАНЕТI

…Велетенський диск чужої планети заповнив увесь iлюмiнатор. Вiн освiтлювався далеким Сонцем i був якимсь попелястим в слабому промiннi. Темнiшi або свiтлiшi мiсця на планетi — оце й усе, що можна було розiбрати…

Зорельот давно уже минув орбiту останньої планети сонячної системи Плутона — i тепер увiйшов у зону тяжiння нової планети. Швидкiсть зменшилася до восьми кiлометрiв на секунду. Апарат знижувався по спiралi. Валерiй i Вiкторiя не могли й поворухнутися — перевантаження все збiльшувалося, кров стукала у скронях, шумiло в головi… Швидкiсть зменшилася до посадочної. Автопiлот слухняно повернув зорельот прямо вниз. Назустрiч мчалися знизу гострi пiки гiр. Блискали в сяйвi зiрок кам’янi урвища…

Валерiй витер спiтнiле чоло, схопився за ручку регулятора. Кiлька ударiв вогняних стовпiв з дюз, i корабель майже повис над рiвниною бiля гiрського хребта…

…Захитавшись, космольот глибоко занурився у грунт i непорушно зупинився. Незабаром вгорi вiдкрився люк, донизу впали портативнi металiчнi схiдцi. По них зiйшли двi постатi i зупинилися бiля космольота. Вони були одягненi в незграбнi скафандри з термоiзоляцiєю, довгочасовим запасом кисню i їжi. В прозорих шоломах вмонтовано невеличкi радiопередавачi, з допомогою яких можна розмовляти в свiтi без повiтря…

Це були Вiкторiя i Валерiй — люди Землi.

Вони з цiкавiстю оглянулися, щоб роздивитися незвичайну планету, яка з невiдомої причини вторгнулася в чужу систему…

…На фiолетовому небi серед сузiр’їв сяяла далека блискуча зiрка-Сонце. її промiння освiтлювало навколишнiй пейзаж не сильнiше, нiж Мiсяць вночi. Чорнозелена тiнь падала вiд зорельота на сiру рiвнину. Все навколо було якесь казкове, нереальне…

— Ну от бачите, Валья, — промовила Вiкторiя, — ваше передбачення здiйснилося! Ми зустрiлися — як це ви говорили — “на далекiй невiдомiй планетi”…

Обличчя Валерiя за прозорим шоломом усмiхнулося:

— В iнших умовах я був би щасливий з цього! Але тепер!..

Все було зрозумiло без слiв. Обоє замовкли i з тривогою та цiкавiстю знову почали роздивлятися навколо. По лiнiї обрiю Валерiй визначив, що планета була розмiрами не менша вiд Землi. Потiм вiн нагнувся вниз i почав роздивлятися грунт.

— Вiкторiя! Погляньте-но сюди! — схвильовано промовив вiн. — Цей грунт створений органiзмами… ви розумiєте?..

Вiкторiя вiдколупнула грудку пiд ногами i побачила, що Тригуб має рацiю.

Це був справдi такий же грунт, як i на Землi, тiльки замерзлий в страшному холодi мiжзоряного простору…

— Значить, на цiй планетi було колись життя, — задумано промовив Валерiй. — Воно зникло вiд якоїсь космiчної катастрофи. А тепер ця планета загрожує нам…

— Пора, Валья, — м’яко нагадала Вiкторiя. — Пора робити розрахунки — чи ця планета пройде мимо, не заподiявши шкоди, чи справдi загрожує нам?..

— Так! — погодився Валерiй i знову пiднявся по схiдцях в зорельот. За ним Вiкторiя.

В каютi вони роздяглися i почали робити розрахунки…

В потужний телескоп Валерiй спiймав малесеньку цятку — Землю, потiм з допомогою найточнiшого спектроскопа визначив швидкiсть планети по вiдношенню до Сонця i почав робити розрахунки шляху цього космiчного мандрiвника.

Колонки цифр i математичних рiвнянь росли пiд його рукою на листку паперу. Вiкторiя поглянула в цю мить на Валерiя i побачила, як вiн зблiд.

— Що — дуже погано? — тривожно запитала вона.

— Так, — похмуро вiдповiв Тригуб. — Ця планета пройде точно по орбiтi Землi. Навiть дивно — чому все так виходить?.. Нiби хтось спецiально послав її нам на погибель…

— Ну, це вже мiстика, Валья!..

— Я розумiю! Але якщо ми не розiб’ємо її, зустрiч, а разом з тим катастрофа — неминуча!..

Вiн рiшуче пiдiйшов до радiопередавача i, настроївшись на Землю, заговорив:

— Земля! Земля! Уважно слухайте! Швидкiсть планети, всупереч даним обсерваторiй, менша, а саме — двiстi вiсiмдесят кiлометрiв на секунду. Це дає додатковi шанси!.. Шлях планети пролягає точно по орбiтi Землi. Сумнiвiв не може бути! Негайно висилайте зорельот з термоядерним пальним. Iншого виходу нема — тiльки розбити цю планету!..

Земля вiдповiла:

— Через пiвгодини космольот вилетить у простiр!..

Валерiй полегшено зiтхнув i виключив радiо.

— Нарештi, можна бути майже спокiйними… Деякий час ми побудемо тут, доки корабель наблизиться — потiм вилетимо. Ми будемо спостерiгати, як ця планета розлетиться на шматки!.. Звичайно, з пристойної вiдстанi… Правда, цiкаве видовище?.. Це ж справжня космiчна катастрофа!..

— Так! Але тепер уже з волi людей, — додала Вiкторiя.

— А поки що, — продовжував Валерiй, — ми ознайомимось трохи з планетою. — Може, знайдемо щось цiкаве…

Почулися сигнали радiо. Валерiй знову включив динамiк. Говорила Земля:

— Корабель з термоядерним пальним вилетiв у простiр.

— Повiдомлення прийняв! Контролюйте весь час полiт ракети i повiдомляйте мене!.. — вiдповiв Тригуб.

Знову виключивши радiо, вiн повернувся до Вiкторiї:

— Я зроблю невеличку подорож навколо космольота… Ви слiдкуйте за сигналами з Землi i пеленгуйте також менi, щоб я не заблудився…

— Гаразд!

Валерiй одягнув скафандр i опустився на поверхню планети.

— Алло! Вiкторiя! — почувся його голос по радiо, — чи чуєте ви мене?..

— Чую добре!

— Я буду пiдтримувати розмову з вами весь час. Не забувайте давати сигнали!..

Невелика пауза, а потiм Вiкторiя знову почула слова Тригуба:

— Дивно — Сонце знаходиться на тому ж самому мiсцi, що й ранiше, тодi, як ми прилетiли! Очевидно, ця планета не обертається навколо осi! Недалеко бачу пасмо гiр .. Ряд срiблястих пiкiв! Дуже погано видно. Пiду в напрямку до них, познайомлюся з рельєфом… Може, знайду щось цiкаве.

— …Включаю прожектор. Нiчого не бачу, крiм крижаної пустелi. Дивно, дуже дивно — яким чином ця планета стала мандрувати в просторi?!

Раптом Вiкторiя почула вигук здивовання, якесь бурмотiння.

— Що там цiкавого, Валья? — запитала вона.

— Чудеса! — схвильовано вiдповiв Валерiй. — Вiкторiя! Тут в свiтлi прожекторiв я бачу стiну… не кам’яну, не природну стiну… Ось я пiдходжу ближче.. Так! Я не помиляюсь — це, безумовно, витвiр розумних iстот!..

— Що ви кажете? — вигукнула здивована Вiкторiя.

— Такi Стiна якась напiвпрозора, рожевого кольору… Безперечно, це робота розумних iстот, якi колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..

— Валя! — обiзвалася Вiкторiя. — Дивiться далi, може, буде щось цiкавiше!..

— Йду! — вiдповiв Тригуб. — Йду вздовж стiни. Вона тягнеться метрiв на двадцять… Ага… Ось вона закiнчується!.. Повертає пiд прямим кутом… О! Щось схоже на будiвлю!..

— А входу не видно? — зацiкавлено спитала Вiкторiя.

— Не бачу! Е, нi! Ось сходи… з того ж самого матерiалу… Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар’єром з трьох бокiв…

— А нащо тi бар’єри? — спитала Вiкторiя.

— Не знаю, — задумано вiдповiв Валерiй. — Iстоти, безумовно, були високо розвинутi. Матерiал, з якого побудовано це спорудження, синтетичний. Щось подiбне до нашої пластмаси… Жаль, що доведеться знищувати планету, — а то ми могли б узяти звiдси багато цiнного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишкiв їхньої культури…

Раптом Вiкторiя насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:

— У мене пiд ногами щось затряслось! Треба пове…

На цьому його голос обiрвався, i бiльше не було чути жодного слова…

— Валя! Валя! — закричала Вiкторiя. — Що з вами?..

Вiдповiдi не було.

— Валя! Обiзвiться! — без кiнця повторювала дiвчина, розгублено поглядаючи в iлюмiнатор.

Вiкторiя включила автоматичний пеленгатор, а сама без кiнця говорила в мiкрофон однi i тi ж тривожнi слова:

— Валя! Валя! Де ви?..

Тригуб мовчав.

Клубочок пiдкотився до горла Вiкторiї. її душили сльози, вiдчай i образа проти несправедливої долi! Тодi, коли все так добре склалося i вони були на шляху до повернення — раптом якесь непередбачене лихо спiткало Валерiя!..

Почулися сигнали радiо. Це викликала Земля…

— Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкiстю десяти тисяч кiлометрiв на секунду. Вiн знаходиться на пiвдороги до планети. Вам пора вiдлiтати!..

Вiкторiя настроїлась на передачу, схилилася до мiкрофона i сказала:

— Земля! Говорить ракета Тригуба! Чи чуєте ви мене?..

— Хто це? — запитали з Землi.

— Це говорить Вiкторiя Денiс. Не дивуйтесь, що я тут! Коротко з’ясовую… Я вилетiла на космольотi Гершера вслiд Тригубу, тому що Гершер хотiв використати зорельот для знищення Тригуба… Космольот росiйського iнженера загинув, менi вдалося врятувати Тригуба i на моєму кораблi долетiти до планети… Тепер стався трагiчний випадок. Тригуб пiшов розвiдати мiсцевiсть навколо апарата i не повернувся… З ним щось трапилося, як вiн сказав по радiо… Я не встигла нiчого розiбрати!.. Що робити?..

— Iнженер Денiс! — пiсля невеликої паузи вiдповiла Земля. — Говорить Президент Всесвiтньої Академiї. Чекайте — скiльки можна. Викликайте Тригуба по радiо, ждiть! Ми зобов’язанi зробити все можливе для його врятування! Але за пiвгодини до зустрiчi планети з зарядженою ракетою ви вилетите самi! Ви розумiєте?..

— Гаразд! — тихо вiдповiла дiвчина.

— Слiдкуйте за годинником i нашими сигналами.

Земля замовкла. Вiкторiя — блiда i засмучена — невтомно викликала Тригуба по радiо…

…Пройшло кiлька годин. По сигналах з Землi Вiкторiя взнала, що космольот, який нiс смерть планетi, знаходиться на вiдстанi кiлькох годин польоту. Треба було готуватися до повернення. Такий був наказ з Землi…

Вiкторiя ще раз оглянула в iлюмiнатор околицi тьмяної зеленкуватої рiвнини i сiла до пульта управлiння.

Важка сльоза покотилася по її щоцi. Потiм дiвчина не втрималась i заридала, опустивши голову на пульт. Худенькi плечi здригались вiд плачу…

ДИВНИЙ СВIТ

…Вiд стрiмкого падiння наче щось стиснуло Валерiя за горло, в вухах зник голос Вiкторiї.

Майданчик, на якому стояв Валерiй, швидко, як клiть в шахтi, опустився вглиб, потiм зупинився i рушив горизонтально. Стало темно. Зачудований Тригуб вiд страху й здивування не встиг i поворухнутися, як майданчик, що на ньому вiн рухався, зупинився… Валерiй включив прожектор. Вiн був у своєрiдному шлюзi. Вiдчувся подих повiтря… Шлюз вiдкрився, знову майданчик рушив уперед, i в ту ж мить навколо спалахнуло слiпуче свiтло. Валерiй закрив вiд несподiванки очi, потiм оглянувся ї застиг вражений.

Вiн знаходився в якомусь довгастому пiдземному примiщеннi висотою в п’ятдесят-шiстдесят метрiв, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матерiалу. Згори лилося яскраве свiтло. Примiщення тягнулося, скiльки сягало око, а по боках його росли блакитнозеленi дерева i казково дивнi плантацiї невiдомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерiй, безумовно, був початком автоматичної саморушiйної дороги…

— Що це? — прошепотiв Тригуб, не вiдриваючись вiд чудес пiдземного свiту. — Чи це сниться менi!..

“Нi! Такий реальний сон не може приснитися!— подумав вiн.— Безумовно, це сховища розумних iстот. Механiзми дiють, значить, я їх скоро побачу… Як дивно, як дивно…”

Ледве вiн встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли двi фiгури, подiбнi до людей. Вони мали руки i ноги, людиноподiбне обличчя блiдого кольору, на якому дуже видiлялися великi пронизливi очi з неймовiрно розширеними зiницями… Лиця були сухi, м’язистi, череп широкий, з високим чолом, покритий рудуватим волоссям. Iстоти були одягненi в комбiнезони з м’якого сiрого матерiалу.

Вони пiдiйшли до Тригуба, кiлька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи i про щось розмовляючи. Потiм автоматична дорога рушила, i плантацiї рослин понеслися мимо…

Дорога зупинилася. Один з господарiв жестом запросив гостя у дверi, якi безшумно вiдкрилися в боковiй стiнi цього незвичайного пiдземного примiщення. Валерiй, який ще цiлком не отямився, зайшов до невеликої кiмнати, що була освiтлена тим же приємним промiнням, як i головне пiдземелля. Попiд стiнами стояли прозорi шафи. Всерединi їх були виднi невiдомi прилади. Валерiю запропонували роздягнутися. Вiн скинув скафандр. Господарi з цiкавiстю, але стримано, розглядали гостя. До примiщення зайшло ще декiлька iстот. Всi вони були схвильованi i урочистi. Один з господарiв старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло свiтле

Тодi Старий зупинився бiля стола, що стояв посерединi, i запросив гостя. Валерiй пiдiйшов, все ще зачарований незвичайнiстю оточення. Але ж це не галюцинацiя, не сон! Вiн жадiбно вдихає в груди повiтря чужого свiту, знаходиться серед людиноподiбних iстот з iншої системи, якi чудом попали в цей куток свiтового простору… Незрозумiло!..

Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим свiтлом, потiм потемнiшала. На темному тлi посерединi засяяв жовтий диск. Навколо диска з’явилися блискучi кульки, якi поволi рухалися.

Тригуб скрикнув. Потiм глухо промовив:

— Це ж наша система…

Старий показав на кульку, третю вiд центра, навколо якої оберталась ще одна — менша. Це були Земля i Мiсяць. Валя ствердно кивнув головою:

— Так! Ми прилетiли звiдти!..

I знову все зникло. Стiни засяяли м’яким промiнням.

Старий про щось порадився з своїми товаришами. Потiм вийняв з шафи два прилади, подiбнi до шоломiв древнiх рицарiв. Один шолом надiв на голову Старий, другий подали Валерiю. Вiн покрутив його в руках.

— Доведеться одягнути, — усмiхнувся Тригуб. — Подивимось, що з того вийде!..

I одягнув шолом. Вiн м’яко охопив голову Валерiя… На очi впав темний екран. В ушах м’яко задзижчало. Валерiя охопило почуття чарiвної невагомостi. А з дивного незримого свiту, з повної тьми неслися стрункими рядами чiткi образи i шикувалися в свiдомостi послiдовними рядами. Що це?..

Через мить Тригуб збагнув, що йому передаються зоровi зображення думок, якi виникали в головi спiвбесiдника, з допомогою цього шолома. Образи ставали все яснiшими, з’єднувалися в комбiнацiях, якi породжували зв’язанi залiзною логiкою думки… I Валерiй все зрозумiв…

Старий передав:

— В недалекiй сусiднiй системi наша планета оберталася навколо центральної зiрки. Iснуючи мiльярди рокiв, ми добилися величезних успiхiв у вивченнi таємниць свiту, створили справедливе суспiльство для всiх жителiв…

— Але поволi почало погасати центральне свiтило. Вимирали тварини, зникали рослини… Ми поступово перейшли пiд землю, на протязi мiльйонiв рокiв створили грандiозну сiтку пiдземних мiст i оранжерей. Та таким життям ми не могли бути задоволеними…

— Кiлька десяткiв рокiв тому рада Вчених вирiшила перетворити планету в космольот ї перелетiти, користуючись могутнiм розпадом матерiї, до вашої системи! Ми вивчили, що найпридатнiшим мiсцем у вас є орбiта вашої планети, i вирiшили запустити свою планету по цiй же орбiтi, тiльки з iншого боку центрального свiтила… Це надзвичайно тяжке завдання, але ми його виконаємо!..

— Ми хочемо знати лише одне — чи згодиться населення вашої планети, щоб ми увiйшли у вашу систему!..

Рiй образiв зник. Старий напевне ждав вiдповiдi.

Тригуб сконцентрував думку i згадав подiї останнiх днiв. Вони пролiтали в його головi, мов осiннє листя. Та, очевидно, Старий все розумiв, бо вiн залишався спокiйним i непорушним…

Раптом Валя розгублено зупинив потiк думок… Вiн згадав, що в свiтовому просторi з божевiльною швидкiстю мчить назустрiч цiй планетi космiчний крейсер з страшним зарядом, який мусив розбити на шматки небесного гостя Але ж тепер в цьому немає потреби! Треба негайно телеграфувати на Землю!

Тригуб схопив Старого за руку, на хвилину зосередився, сконцентрував свої думки i викликав у свiдомостi картину:

…В темному просторi пливе планета… Назустрiч їй — ракета… Вони зустрiчаються, вибух… I планета розлiтається на безлiч осколкiв…

Старий через хвилю зрозумiв, що загрожує їхнiй планетi! Вiн передав таке:

— Ваш план був би правильним, якби наша планета летiла наослiп! Заспокойте Землю i скажiть, що нiякої небезпеки нема! Ми летимо як брати!..

Валерiй зняв шолом. Старий перемовлявся з товаришами, очевидно, розповiдаючи про те, що взнав…

Тригуб хутко одягнув скафандр. Його вивели на саморушiйну дорогу. Старий i ще один з господарiв теж одягнули щось подiбне до скафандрiв з балонами для дихання. Стрiчка дороги здригнулася пiд ногами, попливла… Вона зупинилася тодi, коли Валерiй i два господарi опинилися в шлюзi. Шлюз закрився… Стало темно. Над головою вiдкрився отвiр, i майданчик, на якому вони стояли, миттю пiднявся нагору, туди, де Тригуб опускався в пiдземелля ранiше. Сяяло вдалинi холодне Сонце; на темному обрiї, на тлi зiрок вирiзьблювався силует зорельота.

Всi троє хутко рушили вниз. Через кiлька хвилин вони були бiля корабля i пiднялися по схiдцях до люка Господарi планети з незвичайною цiкавiстю i повагою розглядали велетенський апарат. Вони по своїй iсторiї знали, якої мужностi i смiливостi потрiбно, щоб летiти в свiтовий простiр — геть вiд рiдної планети…

Валерiй натиснув автоматичний замок. Дверi не вiдчинялися. Що трапилося? Де Вiкторiя? Чому герметично зачинений люк?..

Вiн поспiшно включив радiо, про яке зовсiм забув по дорозi, i промовив:

— Вiкторiя! Що з вами трапилося! Я жду вас бiля входу!

В ушах пролунало не то зiтхання, не то ридання. За люком щось загуркотiло, вiдкрився вхiд, i Вiкторiя, одягнена в незграбний скафандр, впала в обiйми Валерiя.

— Боже мiй, — плачучи, хлипала вона. — Я думала, що ви загинули, i вже збиралася вилiтати!

— Бачте, яка ви,— пожартував Валерiй.-Мене не так легко поховати…

— А це що таке? — здивовано вигукнула Вiкторiя, нарештi, побачивши господарiв планети, якi вийшли з-за спини Тригуба.

— Це розумнi iстоти, тутешнi люди! Ви все зрозумiєте! Я буду зараз говорити з Землею! Треба поспiшати — ракета з зарядом незабаром буде тут!..

Коли всi зайшли до каюти, Тригуб зняв шолом i включив радiо. Земля через десять хвилин вiдгукнулася.

— Алло! — сказав Валерiй. — Негайно зберiть засiдання Академiї. Необхiдно її рiшення!..

З Землi через п’ять хвилин сповiстили, що Всесвiтня Академiя якраз проводить засiдання, телевiзор включений, i Тригуб може починати. Валерiй включив телепередачу…

На Землi, в гiгантському залi Академiї, на телеекранi з’явилося чiтке зображення Тригуба, який стояв з вiдкритою головою, в скафандрi, бiля нього — Вiкторiя, а поряд — двi чудернацькi постатi незнайомих iстот…

Весь зал здивовано зашумiв. Що таке? Що за видiння?..

— Увага! — почав Валерiй.— Я вам все з’ясую! Планета, на яку прилетiли ми, не загрожує Землi! Ця планета заселена розумними iстотами, подiбними до людей, якi живуть в пiдземних мiстах. Двох з них ви бачите на екранi!..

Тригуб показав на господарiв, тi злегка вклонилися…

— Планета направлена в нашу систему їхньою волею з допомогою могутньої енергiї атома. В системi, де вони жили, свiтило погасло, i вони вирiшили переселитися в нашу планетну сiм’ю! Вони просять дозволу в людей Землi ввести свою планету на орбiту Землi з iншого боку.

Весь зал, вся Земля, що слухала Тригуба, полегшено зiтхнула. I хоч все це було неймовiрним, казковим — сотнi старих i молодих вчених закричали:

— Дозволити!!!

Тригуб продовжував:

— Нехай уряди держав негайно затримають будiвництво в Гренландiї i перешкодять злочинному плану Гершера…

— Заспокойтеся, Тригуб, — вiдповiв президент Академiї. — Вчора вiйськовi сили великих держав за проханням Академiї примусили Гершера припинити будiвництво. Всесвiтня Академiя нинi контролює всi запаси ядерного пального в свiтi…

— Чудово! — вигукнув Тригуб i додав: — Тепер головне! Треба негайно викликати вибух на кораблi, який летить до планети. Повертати його на такiй швидкостi назад — неможливо!

— Ми зараз же дамо вказiвки на контрольний пункт, звiдки здiйснюється керiвництво по радiо. Слiдкуйте! Через п’ять хвилин корабель вибухне… вiдповiв президент.

Валерiй виключив радiо. Вiн запросив господарiв планети до iлюмiнатора. Всi пiдiйшли i почали дивитися в напрямку Сонця. Хвилина. Двi…

I ось… в темному просторi — недалеко вiд Сонця спалахнув пучок полум’я, охопив пiвнеба темними клубами диму, який моментально розсiявся в Космосi… Цей страшний вибух на мить осяяв навколишнiй краєвид блакитним промiнням…

Все було закiнчено. Тепер нi Землi, нi цiй планетi не загрожувала бiльше нiяка небезпека…

ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА

…Через годину Валерiй i Вiкторiя в супроводi господарiв планети спустилися тiєю ж дорогою в пiдземелля i, скинувши скафандри, поїхали саморушiйною дорогою знайомитися з дивним пiдземним свiтом. Той самий Старий, що говорив з Тригубом, тепер теж був поряд i давав необхiднi пояснення…

Знову Валерiю одягнули шолом, а коли було необхiдно говорити, на очi спадали чорнi екрани, i Старий передавав Валерiю зоровi зображення думок, якi пояснювали все, що хотiлося космонавтам. Тригуб передавав змiст розмови Вiкторiї…

Велетенська печера, яка починалася вiд вхiдного шлюзу, незабаром перехрещувалася з iншими печерами таких же масштабiв. Все разом, як пояснив Старий, створювало гiгантську сiтку пiдземель по всiй планетi. На перехрестях печер були широчезнi — до кiлькох кiлометрiв у дiаметрi — площi з куполоподiбною стелею, яка здiймалася на п’ятсот метрiв вгору. Стiни пiдземних вулиць i площ, а також куполи, були створенi з синтетичних плит рожевого кольору. Джерела холодного свiтла ядерною походження були схованi за тими плитами i давали рiвне яскраве освiтлення. Без кiнця тягнулися в пiдземеллi, де їхали мандрiвники, ряди небачених рослин.

Вiкторiя торкнула Валерiя за рукав:

— Попросiть, щоб дорога зупинилася! Я хочу побачити їхнi плантацiї…

Валерiй зробив знак. Старий зупинив дорогу, i всi разом вийшли на грунт — справжнiй земний грунт. Вздовж вузенького каналу, по якому швидко мчалася вода, розстилалися по землi повзучi рослини. Вони були всiянi синiми квiтами, пуп’янками плодiв i жовтогарячими плодами, подiбними до динь. Старий зiрвав один з плодiв i подав Вiкторiї. Дiвчина розломила його, i солодко-задушливий запах ударив у нiздрi мандрiвникам. Валерiй узяв половинку i поглянув запитливо на Старого.

— Це дуже цiкавi плоди,— передав той,— нашi землероби вирощували їх на протязi багатьох тисяч рокiв. З кожним поколiнням в плодах з’являлися новi ознаки, необхiднi дослiдникам. Тепер ця робота майже закiнчена, i рослини вирощуються на плантацiях всiєї планети…

— Що ж це за плоди i яке їх значення? — не стрималась Вiкторiя. Старий посмiхнувся, зрозумiвши запитання дiвчини. Вiн опустив на очi екран, те ж саме зробив Валерiй, i мандрiвники взнали таке:

— Я не можу з’ясувати вам всього процесу, пiдбору необхiдних ознак, але скажу лише одне: цi плоди стимулюють всi фiзiологiчнi процеси в органiзмi, активiзують мозок i на сотнi рокiв продовжують життя iндивiдiв, якi систематично вживають плоди.

— Ну, раз так… — почала Вiкторiя i, не закiнчивши, вп’ялася зубами в м’який соковитий плiд. Валерiй, пiднявши екран, зробив те ж саме. Приємний холодок м’якушки плода освiжив пiднебiння, i хвиля оп’янiння вдарила в голови мандрiвникам. Потiм, через хвилю, це почуття пройшло, i Вiкторiя та Валерiй вiдчули, як мозок їх працює чiткiше, все тiло стає легшим i в свiдомостi виникає казкове почуття блаженства.

— Справдi, якi чудеснi плоди, — отямившись вiд подиву, промовив Валерiй. — Треба буде на Землi культивувати такi ж! Це набагато скоротить нашi роботи по продовженню життя…

Вiн звернувся з цим же запитанням до Старого. Той ствердно закивав головою i додав:

— Ми з радiстю вiддамо вам всi свої надбання в будь-яких галузях науки. Це наш обов’язок! До цього зобов’язує солiдарнiсть, яка мусить зв’язувати розумних iстот рiзних свiтiв…

Пiсля цього Старий запропонував мандрiвникам їхати далi. Вiкторiя жартiвливо захопила в жменi води:

— Цiкаво, чи така, як у нас… — i випила. Вода була на смак, як дощова, — очевидно, дистильована.

Валерiй подивився на безкiнечну перспективу казкових плантацiй.

— Невже пiд всiєю планетою тягнуться такi печери? Яка ж праця потрiбна, щоб створити все це, скiльки часу?..

— Все це створювалося за мiльйони рокiв — не дивуйтесь! — вiдповiв Старий…

I знову автоматична дорога повезла мандрiвникiв мiж двома рядами буйних дерев. Вона зупинилася на величезнiй площi. В усi боки вiд неї розбiгалися печери з такими ж дорогами, плантацiями i рядами дерев.

Посерединi площi здiймався до самого купола будинок з блiдоблакитного матерiалу. Характерною особливiстю його була незвичайно нiжна округлiсть лiнiй. Вiкон не було, тому що джерела свiтла будiвники заховали всюди в стiнах. В цьому будинку, як сказав Старий, розмiщувалось управлiння автономної областi планети. Таких областей — кiлька тисяч. Всi вони об’єднувались в єдину планетну сiм’ю, якою керувала Рада Вчених. Освiта тутешнiх iстот унiверсальна, i кожен iндивiд, який досягав певного освiтнього цензу, був зобов’язаний кiлька рокiв входити в комiтети по управлiнню областями. Економiчнi, адмiнiстративнi та культурнi зусилля областей координувались Радою Вчених. Давно вже стерлися всякi нацiональнi чи расовi ознаки, якi в далекому минулому розрiзнювали народи. Тепер тут була єдина мова, єдинi звичаї. Всi досягнення науки спрямовувалися на найповнiше задоволення рiзних потреб розумних iстот…

Валерiя i Вiкторiю запросили в будинок. Вони пiднялися по рожевих сходах i через блакитну арку зайшли в велику залу. Мандрiвникiв оточило багато розумних iстот. Серед них— кiлька осiб, одягнених в блакитнi тунiки. Обличчя їх були нiжними, на головах — круглi чорнi шапочки Це, безумовно, були жiнки. Вони з особливою цiкавiстю розглядали золотокосу тендiтну Вiкторiю, захоплено розмовляючи мiж собою. Чоловiки тримали себе стриманiше.

Старий, який, до речi, був головою комiтету самоуправлiння областi, щось сказав присутнiм. Тi вiдразу вiдiйшли до пультiв, встановлених по боках залу. Спереду засяяв велетенський екран. Старий, надiвши знову шолом, звернувся до Валерiя:

— Тепер по всiй планетi зiбралися представники всiх областей. Якщо дозволите, хай вони подивляться на вас — наших майбутнiх сусiдiв!..

— Ми згоднi i радi, — вiдповiв Валерiй. Ясне промiння вдарило в очi мандрiвникiв

Передача почалася. Старий кiлька хвилин говорив, потiм показав на Вiкторiю i Валерiя.

— Вся планета вiтає вас, — сказав вiн. — Ми щасливi, що зустрiли в Космосi подiбних до нас…

Свiтло погасло. Залишилося лише рiвне випромiнювання стiн. Потiм поволi згасло i воно. Лише попереду сяяв блакитнуватим кольором екран.

— Ми покажемо вам наш свiт, нашi заводи, школи, поля,— сказав Старий.

На екранi виникло внутрiшнє зображення шахти. В штольнi машини, розташованi рядами, випромiнювали короткими iмпульсами блакитнi струменi енергiї, i пiд їх дiєю порода спадала вниз, а потiм стрiчкою конвейєра пливла вгору. На екранi з’явився весь шлях, яким iшов потiк руди. Збагачувальнi фабрики, металургiйнi заводи, лабораторiї з дивними небаченими машинами i апаратами проходили перед зачарованими мандрiвниками…

Технiчний потенцiал планети був такий неосяжний, що розумнi iстоти лише керували машинами… Потiм на екранi з’явилися поля, пiдземнi рiки i озера, а понад ними блакитнi будiвлi, де жили розумнi iстоти. Мiста з’єднувалися спецiальними тунелями, по яких мчалися з швидкiстю звука сигароподiбнi апарати — транспортнi машини…

Валерiй запитав, якою силою приводяться в рух всi машини. Старий вiдповiв:

— Ми використовуємо силу розпаду чи синтезу будь-якого елемента. Апарати нашi працюють практично безкiнечно, тобто до того часу, коли треба замiнити металiчнi частини… Цiєю ж силою ми виштовхнули нашу планету в простiр. По екватору ми розташували ряд могутнiх реактивних дюз. В них використовується енергiя синтезу гелiю — наймогутнiша ядерна енергiя! Ми поволi зупинили обертання планети навколо осi, щоб уникнути катастрофи вiд раптового поштовху, а потiм з допомогою реактивних двигунiв на полюсах виштовхнули планету з її орбiти. Перед тим ми сконденсували атмосферу в спецiальних гiгантських резервуарах, де вона знаходиться в твердому виглядi. Тепер вона вже наполовину використана для штучної атмосфери… Через свiтовий простiр ми летiли з швидкiстю, яка близька до швидкостi свiтла. Рокiв десять таму ми почали гальмувати планету, щоб вивчити умови в вашiй системi…

Старий замовк. На екранi показалося примiщення школи. В просторих залах учнi, сидячи в крiслах, слухали мовчазного учителя. На запитання Валерiя Старий вiдповiв, що вони вiльно передають думки на близьку вiдстань без шоломiв. Цього їхня раса досягла мiльйони рокiв тому. Метод беззвучного зв’язку мiж людьми економнiший i кориснiший. Вiн в основному запроваджений в усiх школах…

Мандрiвники здивувалися, що в мiстах i на полях, де молодi жiнки збирали золотистi плоди, було дуже мало населення. Старий пояснив, що на протязi останнiх тисячолiть, коли вони боролися з холодом i з неймовiрними труднощами переходили жити пiд землю, кiлькiсть населення дуже зменшилася… Тому тепер жiнки тут знаходяться в привiлейованому становищi i не виконують важкої працi. Але ще незрiвняно бiльшою увагою на цiй планетi оточенi дiти…

Могутнi атомнi станцiї, як пояснив Старий, безперервно оновлюють атмосферу пiдземель. Очищати повiтря вiд вуглекислоти допомагає буйна рослиннiсть в оранжереях. Цi самi станцiї будуть вiдновлювати атмосферу планети, коли вона ввiйде в нову систему на орбiтi Землi… Потужнiсть станцiй така величезна, що це завдання буде виконане за кiлька мiсяцiв.

Ще багато рiзних чудес побачили мандрiвники, знову вирушивши в подорож по тунелях, i вже навiть не дивувалися тому, що зустрiчалося по дорозi. Через кiлька годин вiд напруження в обох заболiла голова, i вони зупинилися на березi величезного басейну, навколо якого було багато буйних рослин, подiбних до земного хмелю, на яких висiли круглi плоди…

— Прекрасно тут у вас, — звернувся Валерiй до Старого, — але важко так жити — весь час в штучному свiтi…

— Ви вiрно говорите! — вiдповiв Старий. — Якраз тому ми й вирiшили переправити нашу планету сюди… Ми побороли всi хвороби, ми досягли чудес в синтезi органiчних речовин, але замiнити життя пiд промiнням справжнього свiтила, на поверхнi планети, нiхто не зможе! Передайте нашу вдячнiсть людям Землi за дозвiл бути вашими сусiдами!..

Тепло попрощавшись з Валерiєм i Вiкторiєю, господарi випровадили їх на поверхню…

Зелена тiнь зорельота, як i ранiше, лягала на тьмяну рiвнину. Холодним промiнням сяяло маленьке Сонце i яскравi рiзнокольоровi зорi… Незабаром мандрiвники були в каютi корабля i роздяглися. Тригуб зняв скафандр, склав його в нiшу i пiдiйшов до Вiкторiї. Включив освiтлення. Очi Вiкторiї сяяли, мов зiрочки, на худенькому обличчi. Тiльки тепер Валерiй збагнув, яка вона люба для нього, в яких незвичайних умовах знайомились i зустрiчались вони. I нiжнiсть — велика нiжнiсть теплою хвилею залила груди Валi. Вiн узяв руки Вiкторiї в свої…

— Ми повернемось сюди, Вiкторiє, в цей дивний казковий свiт! Ми ближче познайомимося з цими мужнiми iстотами — нашими братами по духу…У них є багато такого, що нам треба буде вивчити i запозичити!..

Вiкторiя подивилася в iлюмiнатор на тьмяну рiвнину, на далекий вогник Сонця i знову пiдняла погляд вгору.

— Валья, — м’яко, як при першiй зустрiчi, промовила вона, — все закiнчилось добре, чи майже добре, як в романах з хорошим кiнцем! Земля — в безпецi, нашi брати тут — на цiй планетi — безумовно, зроблять своє дiло… Значить, все гаразд! Нiхто нiчого не забув? Як ви гадаєте?..

Валерiй здивовано подивився на лице Вiкторiї: в її очах блискали iскорки смiху.

— То як же, Валья? — повторила вона. На щоках з’явилася лукава ямка. Валерiй подивився на цю ямку i засмiявся.

— Все зрозумiв, Вiкторiя! Вiта… — нiжнi, додав вiн. — Ми забули…

— Ну… — червонiючи, прошепотiла Вiкторiя.

— Ми забули… поцiлуватися… Так?..

Вiкторiя мовчки стала навшпиньки, обвилася худенькими руками навколо шиї Валерiя. Вiн схопив її в сильнi обiйми, пiдняв, як пiр’їнку, i завмер в гарячому поцiлунку…

…А через пiвгодини розумнi iстоти — господарi планети — бачили, як величезна зелена тiнь метнулася по чорнiй рiвнинi i гiгантський зорельот людей Землi у вихорi вогню вiдлетiв у фiолетове небо в напрямi до Сонця…

………………..

…Земля заспокоїлася. Вiдбулося кiлька надзвичайних засiдань Всесвiтньої Академiї з приводу незвичайної космiчної подiї. Валерiй Тригуб i Вiкторiя Денiс виступили на засiданнi i розповiли про нову планету i високу культуру тамошнiх розумних iстот…

На протязi року вченi всього свiту слiдкували в потужнi телескопи, як нова планета по довгiй спiралi входила в площину обертання планет, сповiльнюючи полiт до нормальної швидкостi, з якою Земля оберталася навколо Сонця.

Згодом нову планету люди Землi бачили неозброєним оком Вона ставала все яскравiшою, сяяла в небi майже так ясно, як Венера, а потiм наблизилася до Сонця i зникла за центральним свiтилом ..

Це прийшла мить торжества Розуму. По орбiтi Землi з другого боку оберталася навколо Сонця нова планета — сестра Землi. Потужнi прилади вiдновлювали атмосферу планети, вироблюючи кисень i азот в реакцiях неймовiрних масштабiв.. Незабаром над планетою засинiло небо, на поверхню з пiдземних заповiдникiв були випущенi тварини; знову на широких просторах планети були посадженi лiси i посiянi трави. Поля, якi довгi столiття пустували в холодi мiжзоряного простору, тепер давали перший урожай пiд життєдайними променями Сонця.

Дiти, що народилися в пiдземеллях, в захватi простягали руки до Сонця, жадiбно дивлячись на небачене явище… Та навiть дорослi, що пам’ятали своє тьмяне червоне свiтило, яке не давало нi свiтла, нi тепла, вiдчувши животворне тепло Сонця, були щасливими. Вони знали, що тепер довгi мiльярди рокiв можна жити i спокiйно працювати. Крiм того, блукаючи в мiжзоряних просторах, розумнi iстоти знайшли подiбних до себе — людей Землi.

Струмки Розуму зливались в потужну рiку, яка, безперечно, вела в океан Безкiнечностi.

Починався новий перiод iснування розумних iстот в системi Сонця. З Землi на нову планету вилiтали кораблi з iнженерами i вченими, якi бажали ознайомитися з високою культурою своїх космiчних братiв.

Джерело: ukrlib.com.ua