Бердник Олесь Павлович. Хто ти?

826

Олесь Бердник

Хто ти?

Роман-симфонія

Нежданому другу присвячую

Автор

…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі

Не згине правда, думка і добро,

Лиш краще, ширше розів’ється далі,

Не бійтеся — не людськості ядро

Та буря зломить, а суху лушпину, —

Ядро ж живеє розростесь без впину…

ІВАН ФРАНКО

Запитають — як перейти життя? Скажіть — як по струні безо-дню: Красиво, бережно, блискавично.

АФОРИЗМИ СХОДУ

Увертюра

БУМЕРАНҐ ЧАСУ

Прохолодне весняне повітря, напоєне запахами альпійських луків, попливло через від-чинені двері в зал обсерваторії. Папірці з цифрами та графіками затріпотіли. Фон Круфт при-тримав їх долонею, оглянувся. На порозі стояла секретарка, гнучка, з буйною гривою білого волосся, вродлива фрейлейн у вишмульганих джинсах. Вона вибачливо усміхнулася зелени-ми очима, люб’язно перепитала:

— Я вас потурбувала, гер професор?

Він притримав записи важким прес-пап’є.

— Дрібниці. Я вже скінчив. Що у вас?

Вона наблизилася легко, безшумно. Поклала на стіл конверта.

— Квитки на завтра. До Києва.

— Ах так! Я й забув. Дякую, фрейлейн Марта…

— Машина до Цюріха буде о десятій ранку біля обсерваторії. З Цюріха до Женеви — о дванадцятій. В аеропорту ви приєднаєтесь до інших делегатів. Виліт о двадцятій. О двадцять другій ви вже будете в аеропорту Бориспіль. Там вас зустрічатимуть.

— Прекрасно. У вас все?

— Ви забули про кореспондентів, — зауважила секретарка. — Вони чекають уже бли-зько двох годин.

Фон Круфт поморщився з досадою. Зітхнув.

— Запросіть. Тільки попередьте: не більше двадцяти хвилин. Мені ще треба дещо під-готувати для київського конґресу…

— Гаразд. Буде зроблено, гер професор.

Дівчина зникла. А за хвилину гомін і гам сповнили телескопний зал альпійської обсер-ваторії Цюріхського університету. Спалахнули переносні юпітери, блискавки бліців засліпи-ли очі вченого. Він втомлено прикрив їх долонею, важким поглядом окинув журналістів.

— Прошу, панове, якнайстисліше…

Наперед виступила юна кореспондентка студентського журналу “Ілюзіон”. Ввімкнув-ши магнітофон, запитала:

— Пане професоре, наші читачі вельми цікавляться проблемою міжзоряного контакту різних цивілізацій. Київський конґрес скликано для обговорення саме цієї проблеми?

— Так.

— Ви один із швейцарських делегатів?

— Ви вгадали, — усміхнувся фон Круфт. — Завтра ми вилітаємо.

— Ви спеціаліст міжзоряного контакту чи це ваше хобі? Як давно ви займаєтеся цією проблемою?

— Спеціалістів у цій справі ще нема, — поблажливо роз’яснив фон Круфт. — Триває лише нагромадження думок, гіпотез, проектів. Усі ми ще дилетанти в цій галузі. Проте осо-бисто я захоплююся ідеєю зв’язку з мислячими істотами всесвіту ще з юності, зі студентсь-ких років.

Кореспондентку заступив літній журналіст з ФРН. Піднісши мікрофон до вченого, по-цікавився:

— Ви кажете, що узгодженої думки щодо контакту цивілізацій ще нема. Але особисто ви маєте певні міркування щодо необхідності, доцільності чи реальності такого контакту? Чи склалася у вас певна гіпотеза?

— Безумовно, — знизав плечима вчений. — Хто знайомий зі спеціальною періодикою, той читав мої проекти міжнародної проґрами “Космоконтакту”.

— Я читав експрес-інформацію з вашим проектом, — кивнув журналіст. — Але там лише технічний бік справи. Абстрактний розгляд проблеми. А ви що думаєте про реалізацію свого проекту? Чи вірите в наявність інших розумних істот поза Землею? І якщо так, то коли сподіваєтесь на таку зустріч? Маєте факти, які б свідчили про існування життя десь у Всесві-ті?

— Сам факт нашої розмови, — всміхнувся фон Круфт, — свідчить про існування тако-го життя. Адже ми з вами — його представники, чи не так?

Присутні засміялися. Та кореспондент не вгамовувався:

— Віддаю належне вашому гумору, гер професор! Проте я запитую про життя на інших планетах…

— Розумію, розумію. Я пожартував, прошу пробачення. Але що можна сказати конкре-тно у відповідь на ваше запитання? Сама підготовка до контакту вже багатозначна. Людство в суті своїй — консервативний, інерційний космофеномен. Історія показує, як тяжко його виводити на інші площини усвідомлення і космобачення. Доказів у минулому достатньо — люди віками змагалися супроти вже очевидних істин: згадайте хоча б Галілея, Коперніка… І тому сам факт бурхливого проґресу в реалізації ідей космоконтакту, їхньої всепланетної по-пулярності вельми багатозначний! Я особисто певен, що ми з вами, панове, будемо учасни-ками першого зоряного контакту.

Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв наці-лилися на вченого, посипалися нові запитання:

— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?

— Які вони?

— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?

— Що може дати поєднання різних розумів?

Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, си-пав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний ба-сок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, зда-ється, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри ро-зуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, пере-старався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бенте-жить, вбуравлюється у свідомість)

“Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змал-ку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…”

Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підгото-вки варіанту “космолінґви” для контакту з іншими цивілізаціями?

А дзвінкий голос з минулого застерігає:

“Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достат-ньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?”

Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранко-ва роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?

“Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокої-тись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?..”

Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:

— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми теза-ми. Дякую вам, до побачення…

Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стов-бичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.

— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.

— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.

Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.

— Ви пізнаєте мене?

— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?

— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?

— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам тре-ба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.

— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька за-питань.

— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подро-биці — після повернення з Києва.

— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?

— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особи-ста справа, про що й як я буду говорити!

— Це небажано, — сухо сказав невідомий.

— Що саме?

— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…

— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.

— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивля-чись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?

— Ви помилилися, — змертвілим голосом озвався професор, відчуваючи, як розслаб-лююча млость підступає до грудей, обважнює руки й ноги, його пергаментні щоки, сухі й жовтаві, посіріли. — Ви обізналися… Моє ім’я… Йоганн фон Круфт!

— Киньте жарти, Циклопе! Чи вам нагадати вашу клятву?

Професор враз ніби оглух. Таємничий гість щось казав йому, а він думкою перебував десь там, на півстоліття назад, у кабінеті ректора Франкфуртського університету.

…У широкі вікна б’ють скісні промені весняного сонця. На душі Генріха легко, весело. В кишені диплом маґістра, запрошення від директора Мюнхенської обсерваторії.

Чудові перспективи, здійснення юнацьких мрій. Дослідження планет, зірок, Ґалактики. Вивчення можливостей життя в інших світах.

Ректор, сивий, підтягнутий вчений, стоїть біля столу, підбадьорливо киває Генріхові, робить знак підійти ближче. В його кріслі сидить чоловік у чорній уніформі з відзнаками СС. Нарукавник зі свастикою впадає в очі юнакові. Він спочатку кидає усміхнений погляд на есесівця, потім здивовано переводить його на ректора. Той нахиляє голову й завчено, ніби повторює чиїсь слова, каже!

— Генріх фон Шварц, доля посилає вам можливість прекрасного вибору. Я знаю ваші задуми, знаю про запрошення з обсерваторії. Все це чудово. Але вам пропонується інша кар’єра. Вислухайте пропозицію нашого гостя і вирішуйте. Я не буду вам заважати, — й по-вагом вийшов з кабінету.

— Ми пропонуємо вам, Генріх фон Шварц, стати нашим співробітником, — почав гість. — Часу для роздумів мало. Бажано, щоб ви відповіли зараз же.

— Хто такі “ми”? — запитав трохи розгублено.

— Облиште раз і назавжди запитання — хто, що, куди, — нахмурився есесівець. — Та-кі запитання не задаються. Великий рейх готується до походу на Схід. Там — цілий недослі-джений континент, мільйони диких аборигенів. Нам потрібні освічені люди, еліта, яка б три-мала в руках ту хаотичну стихію. Ви розумієте, які перспективи, які можливості? Ви оцінює-те таке довір’я?

Генріх мимоволі виструнчився. Приємний холодок прокотився в грудях, залоскотав у горлі. Есесівець підбадьорливо торкнувся його руки.

— Ви прекрасно склали фаховий екзамен. Тепер найважливіший екзамен — життєвий. Екзаменує фюрер, нація, історія. Ви розумієте? Зорі підождуть. А велика доля рейху — не чекатиме! Ясно вам, Генріху?

— Хайль! — чітко відповів фон Шварц.

Есесівець вдоволено поплескав його по плечу.

— Я знав, що ми знайдемо спільну мову…

Після цього блискавично-несподіваного рішення Генріх цілу ніч не спав. А коли на кі-лька хвилин склеплювались повіки, снилися йому старовинні знаки зодіаку. Вони зловісно ворушилися, підморгували, і чомусь погляд в кожної зоряної істоти був схожим на гострий вимогливий позирк есесівця, Генріх прокидався, вставав, підходив до вікна, дивився на бліді сузір’я над дахами Франкфурте. І здавалися вони йому блідими, невиразними, далекими. Справді, слушно сказав його співрозмовник. Зорі підождуть! А життя… Готується вражаю-чий, історичний похід. Не було ще такого в історії. Німеччина виковує новий порядок у світі. Хіба може він залишатись поза цією героїчною місією? А зірки, інші світи? Хіба ж там, на Сході, не лежать недосліджені духовні континенти? Практично там — інша, чужа цивіліза-ція. Аборигени, джунґлі душ. Потрібен науковий підхід. “В СС, в гестапо достатньо косто-правів, — так відверто сказав гість. — У них відсутнє розуміння ситуації. Це — м’ясники, виконавці, і вони вельми корисні для рейху, бо в такій великій колонії слід буде вживати різ-ні прийоми, в тому числі й силові. Але аборигени все-таки людиноподібні я, отже, їм не чу-жий психологізм. Потрібно буде знаходити ключики для контакту. Тонка психолоґічна на-стройка, науковий підхід…” Так, так, Генріх розуміє це, і стане на шлях пошуку й героїчної дії.

А потім… Що потім?

Дні й ночі в гестапо. Знайомство з роботою. Страшно, солодко-тривожно. Глибини людських душ — ворожих, зневажених, відчайдушних, застраханих. Генріх поринав у свої обов’язки, мов у трясовину, відчуваючи, як зорі все далі й далі відходять у небуття, мов при-мари дитячих снів…

Нарешті, як знак найвищого довір’я, прийом до “Чорної Ложі”. Про неї не знає навіть більшість співробітників гестапо й СС. Лише обрані, лише найдовіреніші. При світлі свічок, у сутінках втаємниченого підвалу Генріх стоїть перед Великим Драконом, обличчя якого надійно прикрите чорним балахоном, і всотує настанови:

— Викиньте всі забобонні казочки про “світлих”, “темних”, “білих”, “вогняних” і тому подібну бридоту. Кольори не мають ніякого значення там, де вирішує сила, мужність і знан-ня мети. Кров червона у негрів і євреїв, у арійців і китайців. Усі жупели ідеологій віддамо ворогам та слабоумним сліпцям, яким належить бути рабами, виробничою силою історії. А що таке історія? Воля сильного! Страх і морок — для мізерних душ, які створили етичні табу й заборола серед нуртуючих сил реальності. Це смішно! Ми кидаємо виклик драглистому світові й, ламаючи так звані етичні, культурні, гуманістичні огорожі, поклоняємося князеві мороку — Великому Невідомому. Там, де для принижених і страхопудів морок сповнений привидів та жаху, там для нас засяють вогнища великих перемог і урочистостей. Юберменш, надлюдина витопче всі застороги так званої цивілізації загнилого світу і витворить ідеали жорстокої сили й всевладності. Що може бути величніше? Чи готовий ти, Циклопе, прийняти нову заповідь? Чи готовий глянути в очі Великому Невідомому?

Генріх хоче запитати, хто він такий — Великий Невідомий, але вчасно стримує себе. Згадує, що тут він не має права запитувати, його право й обов’язок лише відповідати. І він тихо, але твердо видихає:

— Готовий…

— Бачу, — каже Великий Дракон, і його темні очі в прорізах балахона викрешують іс-кри, — що тобі хотілося б знати ім’я Великого Невідомого. Забудь про це. Навіть фюрер на-зиває його “Той”. Умій приймати нові істини просто, без роздумів. Відкинь усе, що дає пле-беям зниділий лібералізм. Різець творця — нещадність. Ми — глина грядущого ґенія. Відки-нувши страх і вагання, слухай волю його. Стань його воїном і співучасником торжества. Слова — дим. Обіцяй що завгодно, лай кого завгодно — капітал, плутократів, євреїв, комуні-стів, імперіалістів, — але пам’ятай: сильні — підніжжя творчого поступу Великого Невідо-мого. Капітал — наше джерело. Лаючи його перед плебеями, ми маємо його старанно обері-гати і втаємничувати. Ти збагнув?

І останній спогад. Великий збір усіх членів ложі. Чорні балахони, повна тиша, аж чути коливання вогню свічок у канделябрах. Коротке вступне слово Великого Дракона. Тривожне очікування появи таємничого Великого Невідомого. Гасне світло, і в повному підземному мороці чути кроки. Скрипить поміст біля Великого Дракона. Лунає металевий голос, розси-паючи жах і трепет:

— Воїни мої! Звільняю вас від усього, що зветься людськістю! Ви — мої виконавці, ви — хвилі потоку, ви — снаряди моєї гармати, ви — вістря меча! Хіба меч сумнівається, руба-ючи те, на що опускає його владна рука? Він гартується кров’ю. Забудьте слова, вигадані кастратами, про справедливість і закон. Є лише одна правда, одна справедливість — закон моєї волі й моїх прагнень! Є лише один закон — закон сили й жорстокості! М’якість і жаль — почуття виродків, місце яким у перегної на ваших полях. Збагніть нову заповідь! йдіть під стягом фюрера у пекло останнього іспиту. Це — ваш іспит на право БУТИ Й ПОВЕЛІВАТИ!

Професор отямився від видінь, облизав шорстким язиком пересохлі вуста.

— Згадали? — насмішкувато обізвався гість. — Вітаю вас з поверненням до себе, Цик-лопе!

— Навіщо вам цей маскарад? — втомлено озвався професор.

— Не мені, фон Шварце, не мені! — сухо мовив невідомий. — Всім нам. Не забувайте, що ви військовий злочинець. Для них, — показав рукою на схід. — І підлягаєте трибуналу. Вам пощастило змінити шкіру. Прекрасно. Але ж душу міняти Велика Ложа не дозволить. Битва страшна не позаду — попереду, наші брати не повинні грати з ворогом у піддавки.

— Де я припустився помилки? — здивувався фон Шварц (так, так, тепер він повинен думати про себе в спів’єдності з цим прізвищем). — Чим я завинив?

— Поки що нічим. Крім хіба того, що жадали замести сліди навіть перед своїми брата-ми. Але ближче до справи. Ви днями будете виступати на конґресі в Києві?

— Так, — хрипко сказав фон Шварц.

— Наша переконаність — в унікальності життя в космосі. Як і тисячі літ тому. Бо де винятковість життя, там і максимальне прагнення до влади. Розмазати життя по неосяжному космосу — це прагнення убогих духом, які ідіотський пацифізм і любов до “братів” по розу-му хочуть розпросторити по безконечності. Лишіть ці проповіді комуністам і гнилим гумані-стам. Не личить синам Великого Невідомого розпускати слину у вирішальному герці. За-пам’ятайте, фон Шварце: винятковість життя, культ євґеніки, прагнення до супермена, кот-рий стане володарем всесвіту. Ось проґрама!

Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмо-тіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з ки-шені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: “Вогонь не спопеляє правди!”

— Що це? — здивувався він.

— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там є витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Зга-дується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати кори-сно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим опера-тивним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні шту-чки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!

Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: “Вогонь не спопеляє правди!”

Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весня-ній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.

Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавало-ся, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим перемож-цем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого кос-мічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому бо-ці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви праг-нете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті ма-терії сіємо зуби дракона…

Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схи-ляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.

З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?

Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?

“Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи за-туляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько мір-кували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?”

Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка мо-єї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.

Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волос-ся.

“Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно по-лита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків”.

“Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!”

“Вогонь розсудить нас”, — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?

“Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…”

Так, так! Він згадав. Пам’ять прорвала греблю часу. Солдат-композитор, кобзар. Химе-рне поєднання. Він тоді наказав йому що-небудь заграти, заспівати. І закривавлений, неголе-ний, закіптюжений солдат не відмовився. Він співав йому якусь афористичну пісню — злові-сну, апокаліпсичну. Так, так… Щось про вогонь відплати! Сакраментальна фраза звучала містично, тривожно. Переможений стверджував у тій пісні свою вищість. Генріх тоді звелів розстріляти його. Чому ж ти, фантоме, з’являєшся знову, бентежиш мене?

Професор застогнав. Стюардеса турботливо схилилася над ним:

— Вам погано? Може, щось дати?

— Коньяку, — прохрипів він.

Випивши два келишки міцного напою, він заспокоївся, заплющив очі. Не можна так ро-зпускати себе, свою уяву. Брама з минулого міцно замкнена, вона під контролем його волі. Бумеранґ часу? Так, буває, він боляче б’є. Але хіба вперше йому зализувати рани? Розум і спокійна певність допомогли йому сорок років тому, уникнувши чіпких рук переможців, ще-знути, розтанути в Південній Америці. І повернутися звідси до Європи, в Швейцарію, вже іншою людиною. Всюдисуща рука Великого Невідомого тепер знайшла його, повернула до минулого. Може, й на краще. Віднині він під надійним захистом, він у монолітному леґіоні мороку. “Вогонь не спопеляє правди”? Ми ще побачимо, на чиїм боці вогонь! Ядерне по-лум’я потужніше, воно не лишить тепер і сліду від вас. Хіба що зостанеться одна тінь, та й то навряд… Що ж, позмагаємось.

Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши “дипло-мата”, добув книжку. “Вогонь не спопеляє правди”? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і че-рез зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб пе-ремогти ворога, треба збагнути його душу.

Професор відкрив палітурку книжки.

Частина перша

НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?

Мелодія перша

ЯСНА ЗІРНИЦЯ

БДЖОЛА НА КАМЕНІ

Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі криль-ця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука про-стяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. На обличчі хлопця співчуття й розуміння.

— Мертва, — прошепотіла вона.

— А, може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва.

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо… Якщо оживе, то загадане здійсниться.

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо зашарівся, кивнув головою:

— Згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу цяточку. Дивився, закусивши губи, нахмуривши чоло, че-каючи, щоб від подиху цієї дівчини сталося чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося сильно, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї сили. Хлопець намагався не дихати, мов боявся зурочити. Якщо бджола не оживе, не полетить, то все загадане не справ-диться.

Раптом… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо, ожи-ла…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася й полетіла. Вона майнула золотистою цяткою в промені сонця і зникла між білого суцвіття. Дві пари очей — сині й сірі — провели її, потім несміливо зустрілися. Руки хлопця й дівчини зійшлися, торкнулися кінчиками пальців. Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— Що ви… загадали? — Вона несміливо й трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви… що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?

— Скажіть ви…

— Я скажу… Я задумав, чи не розлучимось ми… чи вічно будемо дружити?

— І я… теж…

Вії піднялися й знову опустилися. Пальці дівчини тремтіли. Хлопець несміливо поклав її долоню на свою, прошепотів:

— Я хочу сказати вам щось дуже… важливе…

— Що? — спалахнула дівчина.

— Давайте поклянемося!

— Поклянемося?

— Еге, на вічне побратимство… На вічну… вічну дружбу…

— Як це… на вічне побратимство? — схвильовано запитала дівчина.

— Так робили наші предки, — таємниче прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. Коли друг був у біді, інший побратим поспішав допомогти йому, визволити, полегшити горе, а якщо треба, то й віддати своє життя за нього. Дві долі… єдналися в одну, спільну… А хто зраджував друга, того карала клятва побратимства. Хоч би де був зрадник — на землі, на морі, під водою чи під землею, — всюди його наздоганяла страшна кара. Ми поєднаємо свої долі, мрії, прагнення. І все найкраще, що є в нашім серці. Ми дамо один одному… клятву серця… А таку клятву зламати не можна, бо зламати слово серця — то відмовитись від себе.

— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.

— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо.

— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.

— Я прийду.

— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо.

Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синь-ому платті.

Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.

СНИ НАЯВУ

Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:

— Божевільний або п’яний… Не інакше.

А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі. Він знову сьогодні ввечері побачить її. Загляне в глибокі очі, торкнеться тремтливих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Невже це станеться?!

Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб він жив без неї. Вона існувала, йшла поруч, він знав про це, тільки не хотів турбувати її. А потім — вона прийшла. Як це було?

Кілька днів тому Микола отримав диплом про закінчення композиторського відділу консерваторії. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів. А потім дивна самотність. Віднині друзі розліталися по широких просторах, йшли своїми дорогами. У Ми-коли теж був свій шлях. Він збирався повернутися до рідного села над Дніпром, працювати там у клубі.

Не одразу зважився Микола на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства: перші зернята любові до пісні посіяв дід Василь, материн батько, його знали далеко від рідного села і навіть району — славетний співак, кобзар, жартівник. До революції він служив матросом на Балтиці, був учасником кругосвітнього плавання, штурмував Зимовий палац. Повернувшись до рідного села, застав пустку: хату спалили бандити, дружина збожеволіла під час пожежі, померла, не діждавшись свого моряка. А доньку переховали в лихоліття добрі люди.

Жартівливий характер діда Василя пригас, але пісенна душа давалася взнаки. Він часто виходив зоряними ночами на горб за хатою, сідав під віковим в’язом, виймав кобзу із спо-витку, в який загортав її, мов улюблене немовля. Неподалік збиралися діти, дорослі, дівчата, парубки, мовчазно й схвильовано вслухалися в ніжні, тривожні переливи струн кобзи. Дід Василь завжди дивував своїх слухачів: майже кожного разу слова його пісень були різні, навіть знайомі мелодії часто мали інші слова. Це вражало Миколу. Перша пісня, що відбилася в дитячій свідомості Миколи, була щемливо-печальна, але разом з тим і на диво оптимістична. Навіки вкарбувалися в душу загадкові слова:

Лебеді дитинства, станьте на хвилину,

Та візьміть на крила доленьку мою!

Землю я покину, з вами я полину,

Де квітує тайна в зорянім гаю…

Ключ не зупинити, крил не доточити,

Птах давно тріпоче в серденьку твоїм…

Лише власні крила повертають силу

Відшукати стежку в материнський дім…

Пісня нагадувала Миколі казку про Івасика-Телесика, якого маленьке лебедятко зняло з явора, визволивши з полону злої зміюки, і повернуло до рідного дому. Ті казкові образи зли-валися, глибоко відбивалися в душі малого Миколки, формуючи його вразливу музично-романтичну натуру. Дід змалку заохотив його до кобзи й скрипки, а в школі пісенне пори-вання хлопця ще більш спонукав учитель співів Яків Степанович, котрий керував хором сільської самодіяльності. Якось їхній четвертий “а” повезли до Києва, щоб показати картинні галереї, зводити в планетарій, у музеї. Увечері вони слухали у парку, під відкритим небом, симфонічний оркестр.

Той вечір врізався в пам’ять хлопця навічно. Все сплелося в єдиному гармонійному поєднанні — темно-сине небо над Дніпром, задумливі каштани й дуби, принишклі люди й могутній прибій райдужних звуків.

Микола сприймав симфонію, як молодий лебідь вперше сприймає воду, як сокіл — повітряний простір, як сліпонароджений після щасливої операції — перші промені безмеж-ного розмаїтого світу.

Виконували героїчну симфонію Бетховена. Ураган мелодії довго переслідував хлопця, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. Дитяча мрія — присвятити життя музиці — набирала сили й певності. І вже в сьомому класі він безповорот-но вирішив: стане композитором. Закінчивши середню школу, Микола подав документи в консерваторію.

Дехто з односельчан підсміювався над ним, подейкував:

— Закортіло Миколі бути лірником, як і дід Василь, що все життя своє проспівав. На легкий хліб потягло. В колгоспі, бач, йому важко. Паличкою махати, либонь, легше, ніж ви-лами гній накидати.

Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинне нерозуміння, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, голос стихії, яку віками тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи, прикладання сил. І хоч хлопця проводжали до Києва не лише глумливими, а більше добрими, щирими словам”, він довго зберігав у душі гірку образу і навіть мстиве бажання довести недоброзичливцям, що вони обмежені, грубі люди. Жовчі додала ще й прикрість діда Василя, якого безжально звільнили з роботи в дитя-чому будинку, де він викладав для юних вихованців працю. Окрім основної роботи, дід за-охочував учнів до народної пісні, вивчав з ними народні думи, леґенди, казки. Якийсь заздрісник написав до району анонімку, де доводив, що Василь Сміян, який “до революції служив у царському флоті, маючи звання мічмана, підозрілий тип, навчає дітей тому, що не передбачено проґрамою, розповідає їм усякі небилиці, міфи, казки, — і все це поза всякими класовими критеріями…”

З району надіслали комісію, а та діяла вельми рішуче. Діда звільнили з роботи всупереч волі учительського колективу дитбудинку, наперекір бажанню директора Івана Громограя та всіх вихованців залишити старого кобзаря в спокої. Дід Сміян махнув на все рукою та й по-дався десь аж на Камчатку, де працював боцманом на риболовецькому судні, періодично посилаючи дочці та внукові гроші й бадьорі оптимістичні листи з наказами Миколі не зрад-жувати пісні й музики ніколи й нізащо.

З плином часу плетиво дитячої гіркоти й образи в душі Миколи розвіялося. Крапку на цьому поставило останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули, йому передали, що Яків Степанович дуже хворий, може, й помре скоро. Микола відвідав його.

Надовго запам’ятав той вечір, висохлі руки вчителя, його ледь чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.

— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів.

— Ви не вмрете, учителю…

— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим, а тим більше перед останнім прощанням.

Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнакові:

— Ти любиш музику, Миколо?

— Дуже, Якове Степановичу! Ви ж знаєте, що я…

— Знаю… Бачу… Від гарного кореня виріс твій пагін. Таке джерело, як дід Василь, може напоїти навіть не тебе одного. Вірю, станеш добрим пісенником, композитором. А скажи… де ти будеш жити, працювати?

— Не знаю, — розгубився Микола. — Може, в Києві. Пропонували.

— У Києві, — повторив учитель. — Що ж… Київ — древнє, славетне місто. Столиця. Принадно, зручно… Розумію. Проте… дивно мені, чому так багато людей тягнуться до міста? Чого там шукають? Я розумію тих, що збираються працювати на великих заводах то-карями, конструкторами, креслярами, інженерами чи економістами, юристами, службовцями в установах. А ти… чого ти там шукаєш?

Микола мовчав, зненацька захоплений несподіваним докором. Вчитель узяв його теплу руку в свою кощаву холодну долоню і зашепотів:

— Я не хочу тебе ні в чому переконувати. Якщо в душі людини живе зерно добра й правди, то воно розквітне. Обов’язково… Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене.

Ти свою пісенну душу одержав тут, серед трударів села, від рідної землі. Народ вічно зберігає в лоні своєму пісню й казку, як запоруку невмирущості. З того чарівного джерела брали й беруть наснагу й початок усі наші великі піснярі й поети. Так було завжди. Повер-тайся сюди, інакше — змілієш, висохнеш… Змарнуєш свій талант.

…Старенького вчителя поховали над Дніпром, на прадавньому цвинтарі. На свіжу мо-гилу спадало жовте листя, в небі пливли павутинки бабиного літа. Микола дивився в далину і потай дивувався, що йому бракувало сліз. У душі дзвеніла якась струна, жебоніла, ніби ти-хий потічок, улюблена пісня старенького вчителя:

Чи у тиші, чи під ураганом,

Під дощами, під промінням зір

В серці радість з’явиться неждано,

То мій добрий вісник — ти йому повір!

У пустелі чи під громи бою

Я нечутно поруч тебе йду…

Щит блакитний вічно над тобою,

Будь спокійний, брате, я не підведу.

В годину смутку Микола особливо глибоко відчував її простий, але вічний смисл: все правдиве, щире, вірне, радісне, життьове не щезає, воно переливається у серця тих, котрі підхоплюють естафету попередників і офірують своє життя й талант народові.

В цю скорботну мить він зрозумів Якова Степановича. А може, просто відкрив цю дум-ку в своїй душі — хоч краплю того, що здобув, влити до рідного джерела, з якого пив так щедро.

Останній рік навчання був сповнений роздумами, суперечками з товаришами, бороть-бою з самим собою. І ось прийшло остаточне рішення: він повертається до рідного села. Дех-то сміявся, кажучи, що працювати в сільбуді з освітою композитора все’дно, що грати симфонію на балалайці. Та Микола не зважав на це. Він знав, куди йде, бачив далеку мету і обрії майбутнього. Тільки чогось не вистачало. Серце бажало, щоб поряд ще хтось ішов… У житті, у мріях, у дерзанні.

І ось зустрілася вона…

Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилившись до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:

— Ви зійдете тут?

— Ні.

— Дозвольте пройти.

— Прошу.

Микола ступив на східці, оглянувся, зиркнув на дівчину, і остовпів. На нього сяйнули великі сині очі, обрамлені довгими густими віями. Над ними крильми розліталися густі бро-ви, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай рушив, але Микола й не думав стрибати з підніжки. Він дивився на незнайомку, і дивна тиша пливла між ними. Трамвай знову почав гальмувати. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.

— Вам сходити? — тихо озвалася дівчина.

Микола не рухався з місця. Він стояв стовпом, несміливо дивлячись на неї. Що трапи-лось, хлопець не усвідомлював. Тиша раптового приголомшення прорвалася натиском ура-ганних почуттів. Микола раптом відчув, що нізащо не залишить її, не познайомившись, бо жити без неї вже не зможе. Трапилося таке, чого ніяк не збагнути. Вперше бачить дівчину, але відчуває, ніби знає її одвіку, і ця зустріч — лише одна з багатьох минулих. Що ж робити? Як до неї звернутися? Чи не розгнівається вона, чи не осоромить привселюдно?

Трамвай дійшов до Червоноармійської, зупинився. Дівчина підступила до виходу, гля-нула на Миколу.

— Мені пора. Дозвольте.

Вона вистрибнула з трамваю. Пролунав дзвінок. І тоді Микола, ні про що не думаючи, не зважаючи ні на кого, очманіло кинувся вслід за нею.

Вона перейшла на правий бік вулиці. Микола пішов назирці, нервово м’яв у руках ди-пломну книжку, з кожною хвилиною втрачаючи сміливість.

Дівчина помітила його, раз у раз озиралась на Миколу. Це надало йому сміливості. Він вихопив з кишені блокнота, знайшов огризок олівця. Натикаючись на людей, похапцем по-чав писати:

“Дорога незнайомко…”

Зупинився, з досадою почухав потилицю. Банально! Ніби в якомусь сентиментальному романі. Та й що він напише? Що хоче зустрітися? Що вона йому подобається? Хіба можна передати словами те почуття, яке виникло в душі, і якому він сам не може дати пояснення?!

Микола рішуче порвав листочка, подивився на людський потік. Дівчина зникла. Погляд хлопця не бачив її серед натовпу. Ех, розтяпа. Боягуз!

Микола метнувся через вулицю. Він не зважав на свистки міліціонера, на сигнали ав-томашин. Метушився серед людей, заглядав у обличчя дівчат. Нема! Він був ладен рвати волосся на голові. Що ж тепер буде? Як він без неї житиме? Хіба знайдеш її у великому місті, не знаючи навіть імені?

І раптом Микола побачив її. Дівчина стояла біля сатураторного візка й пила газовану воду. Дивилася на нього. І Микола якось підсвідомо відчув, що вона жде його, хоче, щоб він підійшов.

Вона поставила склянку. Рушила тротуаром. Хлопець рішуче догнав її, пішов поруч. Вона не обернулася, тільки матово-біла щока її запаленіла. Підійшли до Ботанічного саду. Тут було затишно. На голови перехожих падали одцвітаючі свічки каштанів. Плакучі верби пестливо торкалися ніжно-зеленими косами людських плечей і облич.

Микола кашлянув. Дівчина зупинилася, підняла очі вгору. Їхні погляди зустрілися і… не могли розійтися. Хлопець не бачив ні стоптаних білих черевиків, ні старенького плаття. Він купався в синьому джерелі, що струмилося з нововідкритого світу — світу її очей. Серце солодко защеміло, глухо загупало, ніби теж хотіло прорватися на волю. В о й а… Одна в цілому світі. Та, що марилася в снах, мріях, видіннях, у музиці, в піснях, котра малювалася на сторінках книг, дивилася з блакиті неба, з квітів, озивалася в шепоті дерев, у подиху трав-невих вітрів.

Вона стоїть перед ним. Не вигадана, не змальована! І знову у серці зародилося відчуття, що це не перша їхня зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді, хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Вони всього-на-всього були в розлуці… А те-пер зійшлися. Навіки зійшлися знов, як у тій пісні.

Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного. Нарешті хлопець здобувся на слово.

— Я… Микола…

— А я… Оленка, — почувся несміливий голос.

Микола аж засяяв від щастя. Оленка! Яка гармонія в слові: Оленка… Музика в імені! Саме це ім’я, лише воно одне марилося йому в снах.

Три дні зустрічалися Микола й Оленка. Ходили алеями над Дніпром, між рядами каштанів та лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про музику, книги. І лише про по-чуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не прохопилися й словом.

Хлопці з гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись по домівках, жартували:

— Гай-гай, закохався наш Горенко! Прощай тепер, сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!

Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, картав себе за те, що не сказав Оленці головного, про що невпинно думав. Все ніяк не наважувався.

І от бджола, воскресла на її долоні, надала йому снаги. Микола вирішив більше не жда-ти. Він летів вулицями Києва, мов на крилах. В душі орґаном звучало тільки одне: увечері він знову бачитиме Оленку, дивитиметься при зорях в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний її голос.

ДОЧКА І МАТИ

Оленчина мати працювала продавцем у штучному відділі аптеки. До неї й поспішала зараз дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не запам’ятала жодного слова з того, про що переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самоза-буття, бачила тільки якесь сяйво перед собою. І тим сяйвом був блиск його очей. Оленка й думки не мала про таке кохання, яке оспівують у книгах, у піснях. Вона не сміла навіть ду-мати так. У них було щось інше. Незбагненне, несподіване, хвилююче! Мертва бджола, що ожила… Клятва вірності…

Дівчина стріпнула головою, ніби відганяючи якісь видіння, тихенько засміялася. Хлопці захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого го-лосу звучала в її вухах, ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила доньку, ледь усміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні…

— Слухай, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Я познайомилася…

— Познайомилася? З ким?

— З хлопцем…

— Цього ще не вистачало! — занепокоїлася мати. — Хто він?

— Микола, мамочко!

— Я не про те питаю, дурненька. Хто він за фахом?

— Композитор. Красивий, розумний. Якби ти бачила його, то похвалила б мене.

— Композитор — це непогано, — роздумливо мовила мати.

В цей час її покликали:

— Маріє Іванівно!

Мати озирнулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся гомін невдоволення.

— Приведи його завтра до нас, — поспіхом кинула, прямуючи за прилавок. — Я за-прошу Олену Антонівну. Вона тільки гляне на нього й одразу скаже, чого він вартий. А те-пер іди. Бачиш, мені ніколи.

Оленка, вийшовши з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все на лад. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки до чого тут Олена Антонівна? Оленка не любила її. П’ятдесятип’ятилітня жінка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка, мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне її слово було законом для мами. Хоча слова її були якісь дивні. Та хай уже говорить, що їй заманеться, раз матері так хочеться. А в неї попереду — нова зустріч з Миколою. Ходитимуть у сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і й читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги. І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва вірності. Оленка завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя.

КЛЯТВА СЕРЦЯ

Вони зустрілися о дев’ятій вечора біля пам’ятника князю Володимиру. Трохи постояли біля бар’єра, мовчки спостерігаючи за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, казково мерехтіли в тремтливій течії води. На видноколі засяяли великі зірки. Звідкілясь зронилася й попливла над Володимирською гіркою протяж-на мелодія. Дівочі голоси ніжно виводили:

Ой у полі дві тополі,

Одна одну перехитує,

А в козака дві дівчиноньки,

Одна одну перепитує…

Оленка повернулася до Миколи, і він помітив у її очах полиски вогнів Подолу. Почав тихо декламувати:

Вийшли дівчата-зірки,

Сплівши іскристі вінки,

Плавно, врочисто ведуть хоровод

Над берегами безодні-ріки…

А у глибинах незміряних вод

Все притаїлося, спить, —

Серце схвильоване, цить!

Вічність — чи мить?..

Вона прихилила голову до його плеча.

— Чари які навколо.

— Чари, Оленко. У мене таке враження, ніби ми з вами пливемо на казковому кораблі в далеку, таємничу дорогу.

І в мене… таке відчуття.

Повільно одійшли від бар’єра, попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаю-чись, мов діти, за руки, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду. Над містом упав синій вечір. З глибини парку лунали звуки музики — там виступав оркестр. Микола зупинився, запитливо глянув у очі дівчини.

— Сюди не підемо. Дуже людно…

— А куди?

— Спустимося до Дніпра… Я там скажу…

— Як хочете, Миколо, — прошепотіла дівчина, віддано зиркнувши на нього.

На Печерському спуску світла майже не було. Вони йшли в суцільній пітьмі поміж при-видами дерев. Де-не-де на стовпах розгойдувалися лампочки. Могутні віти у примхливому промінні здавалися живими. Оленка боялася таких відлюдних місць, та нині вона відчувала поруч себе супутника, який вселяв у неї спокій і силу. Опираючись на його руку, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. Хлопець ніби розумів її настрій: ішов поруч неї тихо, обережно, боячись розхлюпати невидимий келих святкового настрою.

Дніпровська хвиля зустріла їх журливим плюскотінням. По набережній інколи мчали машини. Микола подав дівчині руку, допоміг спуститися до ріки. Зачерпнувши в долоні прохолодної води, потримав її, аж зірки заглянули в долоні, й пристрасно прошепотів:

— Дніпре, батьку наш! Омий мої очі, вуста, лице і серце… змий всю облуду, аби мої слова були правдиві, погляд ясний, вчинки — чисті, почуття — вірні. І благослови нас із Оленкою на вічну дружбу… — Він зробив кілька ковтків з долоні й рештою дніпрової води омив обличчя, руки.

Оленка здивовано запитала:

— І мені зробити те саме?

— Так, Оленко. Тоді клятва, яку ми дамо… матиме силу вічності.

Вона вмилася, припала вустами до води. Схвильовано сказала:

— Дніпре, дай і мені своєї сили й чистоти. Щоб віднині й довіку лише правда й любов жили в моїм серці.

Взялися за руки й відчули, як таємні чари пронизали їхні тіла. Ніби сама природа при-чащала й очищала їх. Оленка поглянула на схід і, тихенько торкнувшись Миколиної руки, показала в бік Слобідки. Звідти повільно й величаво виповзало велике багрове коло місяця.

— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов саме тепер.

Микола щасливо всміхнувся: справді, це його просьбу вволив місяць, зійшовши тільки для неї, для нього… для них…

Взявшись за руки, вони повільно підіймались нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибились у зарослу кущами алею. В гущавині під столітніми дубами знайшли ветху ла-вочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Ставало прохолодно.

Микола зняв піджака, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Обличчя її у місячному сяйві було блідим і урочистим. Якусь мить вони мовчали, ніби не зважувалися на слова, після яких уже не буде повернення назад. У душі дівчини оживало щось нове, досі невідоме; здавалося, хтось нечутний, рідний, ласкавий заглядав у її серце, радів тому, що відбувалося. Заховані в глибинах почуття пробуджувалися, воскресали, й зда-валося, що все це вже колись було.

— Оленко, — схвильовано прошепотів Микола, — клянучись одне одному, наші пред-ки кликали свідків, щоб їхня клятва була стверджена й відзначена…

— Де ж їх узяти? — розгубилася Оленка.

— Свідки ті мають бути вічні, як течія ріки, що не переривається. Дніпро вже очистив нас своєю священною водою. Тепер можемо покликати ще й далекі зорі, котрі нині дивлять-ся на нас. Ти згодна, щоб вони стали нашими свідками?

— Згодна, — заворожено озвалася дівчина.

— Ще покличемо до себе і землю-матір, яка дала нам життя, годує хлібом, напоює во-дою, дарує квіти й пісні, і місяця ясного, вічного друга і побратима закоханих. Земле-мати, зорі ясні, місяцю-чарівнику, будьте свідками нашої клятви вірності… клятви серця. Доки земля народжує життя, доки сяють зорі, доки місяць по небу пливе, доти збережемо ми вірність одне одному, вірність нашій дружбі, нашому побратимству. Коли ж потрапить хтось із нас у біду, будемо силою продиратися крізь пітьму, горе й лихоліття, щоб виручити друга. І навіть смерть не зламає нашої клятви вірності, клятви серця!

Взявши Оленку за руку, Микола врочисто завершив свою схвильовану імпровізацію:

— Клянуся… бути вічно вірним тобі, Оленко! Якщо зраджу — нехай мене покарає клятва вірності!

— І я клянуся! — почувся тремтливий голос Оленки. — Ніколи не порушу клятви вірності. Земля, і зорі, і місяць… І весь світ хай будуть моїми свідками.

Микола несміливо наблизив своє обличчя до її очей. Вона глибоко зітхнула, обхопила хлопця за шию, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тям-лячи себе, схопив її в обійми. Дівчина падала в безодню, летіла у вихорі ще незнаного почут-тя в таємничий світ кохання, відкривала його вперше і не могла збагнути до кінця.

Знеможено сіли на лавку. Заплющили очі. Він пригорнув її до себе.

— Ти щось сказала?

Вона не здивувалася, що він звернувся до неї на “ти”. Так треба. Так має бути.

Хлопець став перед нею на коліна, мовчки поклав голову в її долоні, і вона ніжно, лагідно пестила його буйний чуб.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Вщухли далекі звуки міста. Замовкли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких задніпровських лугів запахи квітів і полину.

Оленка, щаслива, спустошена неймовірним спалахом почуття, дивилася в небо, і місячні промені ткали на її блідих щоках якісь неземні узори. Раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

— Що з тобою, Оленко?

— Нічого, нічого… Мовчи.

Микола занепокоєно підвів обличчя. Довкола пливла суцільна пітьма. Місяць і зорі за-ховалися за темними хмарами. Оленчин погляд, спрямований у глибінь нічного неба, ніби хоче розірвати примарну запону, за якою щезло срібне коло місяця. В її душі заворушилося забобонне почуття: якщо місяць вийде з-за хмар, якщо переможе — все у них буде ясно, гар-но, щасливо, вони з Миколою не розлучаться ніколи, якщо ж хмари не розійдуться… Ой, краще не думати!

Оленка притислася до Миколи, чекала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пе-лену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься місяченько, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини. Микола відчував, як важко дихає дівчина, як тремтить її тіло.

— Тобі погано, Оленко?

— Зажди… Одну мить… зачекай.

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світло, розжене морок… Але що це? Ще чорніша запона насувається з безвісті, оповиває місячне видноколо.

Серце Оленки впало. Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забо-бони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла вдіяти з дивним настроєм.

Вітер налетів з-за Дніпра, радісно загойдав велетенські дерева. Трохи заясніло вгорі, місяць вийшов з темної пастки — раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, силь-ною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло розширилося, і в ньому урочисто запану-вало ясне місячне сяйво.

Оленка знеможено видихнула:

— Нарешті.

Микола нічого не спитав. Він інтуїтивно відчув її настрій, знав, що з нею тепер відбувається щось дуже важливе. І коли срібне проміння осяяло її натхненне, щасливе об-личчя, він усе зрозумів. Знову їхні вуста зійшлися, а нічні прозорі тумани обминули їх, про-котившись поміж деревами вниз до Дніпрової саги.

Німі, приголомшені, аж під ранок вертали назад. Пустельні вулиці мовчали. Тільки де-не-де відлунювали кроки окремих перехожих. Недалеко від Сінного майдану, де жила Олен-ка, Микола сказав:

— Мені все здається сном. Ти зараз підеш додому. А я залишуся один. Я не зможу те-пер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не можу!

Вона радісно зазирнула в його лице, в сірі, пристрасні очі.

— Так ми ж знову зустрінемось, Микольцю…

— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути ра-зом. Їдьмо зі мною в село. До мене. Я працюватиму в клубі.

— А я, — перебила його Оленка, — працюватиму в школі? Я ж закінчила педшколу. Ти не знав цього?

— Ніколи ж було, — кумедно виправдувався Микола, широко всміхаючись.

Вона теж засміялася. Поклала свою долоню на груди хлопця, тихо заспокоїла:

— І ти міг сумніватися? Я поїду… Куди захочеш. Завтра… та ні — вже сьогодні… прийдеш до нас. Мама запрошувала тебе в гості.

— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!

— То познайомишся, смішний! Приходь сюди о восьмій вечора. Я ждатиму тебе. А потім про все й поговоримо…

Вона подала йому руку, поклала її в сильну долоню коханого, тихенько відступила, не зводячії погляду з нього. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.

Стукнули двері. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Понад дахами жевріла зірниця.

Мелодія друга

РІШУЧІ КРОКИ

ТІНІ Й СВІТЛО

Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем.

Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:

— Вам кого?

— Пробачте… Тут живе Дячук?

— Тут. Це я…

— Мені потрібна Оленка. Вона казала, що сьогодні…

Оленчииа мати зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:

— Сьогодні вона жде гостя. Розумієте? Що передати?

Микола розгубився від несподіванки, закліпав очима.

Винувато затоптався на місці.

— Як же так? Вона запрошувала…

Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Пере-хилилася в коридор, прошепотіла:

— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде нареченого. Композитора. Ви ж розумієте…

— Так це ж я композитор, — зрадів Микола. — Вона мене запросила. І говорила, що ви також…

Мати аж одсахнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:

— Справді композитор?

— Правда! — закивав головою хлопець.

Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:

— Оленко!

Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блис-нули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:

— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.

— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…

Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали то-го. Оленка провела Миколу до кімнати. Він несміливо переступив поріг, оглянувся. Досить велике приміщення завалене всякою всячиною. Старовинного виробу комоди з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, мережив-цями, статуетками. Все розташовано хаотично, вільного місця майже не лишилося.

Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним одутлим обличчям та огрядна літня жінка. Вона здивовано втупилася в хлопця, примружила очі, мугикнула щось зневажливо.

Оленка приязно всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.

— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій тато. Мусій Трохимович. А це мамина при-ятелька, Олена Антонівна.

Батько подав Миколі холодну вогку руку, Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.

Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби щось обсмоктували.

“Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене?”

Оленка теж відчула якусь настороженість у настрої Миколи. Запанувала мовчанка. На-раз батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв закорковану пляшку. Діловито вдарив долонею по денцю, одкоркував.

— Ну що ж, зятьок, вип’ємо за знайомство?!

— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?

— А що таке? — Мусій Трохимович грубувато засміявся. — Хіба я щось не те сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде інший… Все одно! Аби випи-ти було! Правда, синок?

Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка зашарілася ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, дурнувато всміхаючись, наливав горілку у келишки.

До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони вдвох поставили на стіл закуску. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася на тарілку мати.

— Ну то що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошо-го жениха. Ну — пити не перепити!

Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола й незчувся, як випив до дна. По грудях пройшла гаряча хвиля, він відчув себе трохи вільніше.

Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.

— То ви, справді, композитор?

— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось погляньте… диплом. Недавно одержав.

Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.

— А квартира у вас є?

— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку.

Мати перезирнулася з Оленою Антонівною.

— А де ж ви будете жити? Працювати?

— Поїду в село. До матері. Там у нас хата. Тут недалеко. Над Дніпром.

— Думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.

— А чого ж? Там чудово. Ліс, ріка, природа. Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається.

— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла й більше не обзивалася.

Виручив батько. Він знову налив келихи, одноманітно примовляючи:

— Будьмо!

Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав щось несусвітнє теревенити:

— Бери її, Миколо, бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне — мене не забувай! Півлітра купиш — і до мене. Оленку держи в руках! Коли ж горе яке-небудь… давай до ме-не.

Він перекинув ліктями посуд, огризнувся на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгнув Миколі. Оленка не знала, куди подіти від сорому очі. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, ніби сма-куючи скандальну ситуацію.

Вечеря здалася Миколі пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально озвалася до матері:

— Я піду на свіже повітря. У мене голова розболілася.

— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовго.

Шепіт каштанів здавався небесною музикою після двозначних натяків Мусія Трохимо-вича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легенів і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і неприємне враження від “знайомства”. Він гаряче стискав руку Оленки, поглядав на неї, дивувався. Як серед усього цього могла вирости така дивна, чудова квітка?

“СПРАВЖНІЙ” ЖЕНИХ

Оленка повернулася додому після одинадцятої вечора, забувши на мить і про матір, і про Олену Антонівну. Все ясно, світло, гарної Чудовий, щасливий світі Вони з Миколою одружаться і поїдуть на село. Їм нікого й нічого не треба. Є руки, голова, гаряче серце. Все інше — прийде…

Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридора. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.

— Ой, мамочко, яка я щаслива!

На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливо-чорні, другі — Олени Антонівни — примружено-насмішкуваті. Обидві підкреслено мовчали.

Ніби хто води холодної линув на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі поледеніло.

— Чому ви так дивитеся? Що сталося?

Дівчина оглянулася. Може, щось із батьком? Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.

— Що сталося? — зловісно перепитала мати, насуваючись на неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що сталося? В яке дурне становище ти нас поставила? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!

— Без роду, без племені! — підхопила Олена Антонівна.

— Без квартири, без роботи! — додала мати.

Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.

— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над коліньми, нерозпрасовані. А піджак — як мішковина! Та через одні лише штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б у його бік! Ти така красива й лізеш у петлю? Опам’ятайся!

На Оленчиних віях заблищали сльози. Знетямлена, оглушена криком двох пересерд-женнх жінок, вона не розуміла, що ж це коїться. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:

— До чого тут штани? Я його люблю. Ви розумієте — люблю!

Олена Антонівна облесливо схилилася над нею, провуркотіла:

— Яка ти ще дівчинка. Любиш, то й милуйся на здоров’я. Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг. А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину з положенням.

Оленка з відразою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?

Олена ж Антонівна атакувала далі:

— Для тебе є справжній жених, а не якийсь там приблуда!

— Який жених? — жахнулася Оленка.

— Русанов! — урочисто виголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик. Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку… й серце.

— Благородний, багатий, відомий! — захоплено додала мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?

Вони туркотіли в Оленчині вуха, а вона з жахом і подивом згадувала свій недавній візит до Русанова.

Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись від задоволення, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася матір’ю протягом багатьох років, зламалася тоді. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до “жениха”.

Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на тортури. Відчувала на собі, ніби кайдани, плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна. Десь у свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від усіх. Та ноги механічно несли її далі.

— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш у високе общество. Будеш сама собі господиня. І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурна. Я своє пожила, слава богу, знаю, яке життя і чого воно варте.

Ось і мідна табличка. Пишний напис: “Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов”. Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину.

— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.

Вона натиснула кнопку дзвоника. Двері широко розійшлися. З’явився високий, поваж-ний чоловік у коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блиска-вичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.

— Дорогі гості! Прошу!

Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів:

— Німфа…

Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним у глибину широкої й довгої кімнати, потім у другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жи-ти в таких кімнатах, певно, сумно й незатишно.

Русанов, розсаджуючи гостей у м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.

— У вас, Оленко, дозвольте вас так називати?.. У вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам у кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані? Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспек-тивна робота. Рутина. Не можна допускати, щоб марнувалася така краса. Мій дім відкритий для вас. Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами станемо друзями, я вам допоможу.

Він говорив, говорив без угаву, водив її по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати й п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності: “Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного у мене з цим розумним, може, навіть добрим, але цілком чужим чоловіком?”

А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний у повній перемозі над несподіваною здобиччю:

— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою на-тхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній у цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом…

Олена Антонівна сяяла. Її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що “пташка” спіймана в міцне сильце…

Так було ще недавно. А тепер… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула ве-лику радість кохання? Ніколи! Нізащо!

— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки до чого тут я?

— Як то до чого? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — лежатимеш на подушках. Ти повна господиня!

— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого на-дулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку!

СОН І ДІЙСНІСТЬ

Миколі снився дивний сон.

Немов стоїть він у порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насува-ються на Миколу, сплітаються в якісь неясні образи. Зненацька в тих тінях з’являється Олен-ка. Та ні — це мовби й не вона. Її обличчя, її стан, її руки, а очі — не її. Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах — фальшива посмішка.

Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною мая-чить якийсь привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.

Застогнавши, Микола прокинувся. Витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився довкола.

У вікна заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, який тривожно коментував бої в Європі.

Микола хутко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Задумався: що за химерний сон? Може, з Оленкою щось сталося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… загс! І прощай, Києве! Вони з Оленкою поїдуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько.

Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним відчуттям попрямував до історичного музею. Там вони мали зустрітися.

Микола, хвилюючись, міряв кроками широкий майданчик, поглядав на годинника, де поволі-поволеньки рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи, чи паспорт на місці. Час, мов навмисне, повз черепахою. Микола намагався відігнати тривожні думки, припущення. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних обрисах, в свідомості зароджувалася тиха, урочиста, орґанна мелодія.

“Храм зодчий творив із музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. Це особливо чітко відчувається, коли дивишся на прекрасне: на квіти, на людей, картини, споруди, природні явища…”

Він заплющив очі, відчувши себе трохи гордим за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди. Так. Так. Сильніше! Вище! Десь у високості відлунює дзвін заклику до величного творення. З глибин простору відгукується луна. Заклик почуто. Тихо, але впевнено зближаються до спільного поля творення трудящі. Це увертюра до симфонії про похід людства до щастя й радості. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитне склепіння неба, гуде земля під ногами мільйонів…

Микола, забувшись, змахнув руками, дириґуючи невидимому оркестрові. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі — в бу-динки, в людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово глянув на годинника. Пора. Вона ніколи не запізнювалася. Не-вже занедужала?

Ще кілька хвилин він терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богданові, повернув назад. Може, Оленка пішла іншою дорогою?

Збігло ще півгодини — Оленки не було. Пролетіла година — вона не з’являлася.

Не на жарт стривожившись, Микола вирішив їхати до Оленчиного будинку. Сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.

Відкрила Оленина мати. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилася, крижаним го-лосом запитала:

— Чого вам треба?

— Де Оленка? — не помічаючи її настрою, схвильовано запитав Микола.

— Нема Оленки, — одрізала Марія Іванівна. — Нема й не буде! Залиште її в спокої!

— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це означає? Я не розумію вас.

— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.

— Вона це… сама сказала? — помертвілими губами витиснув Микола. — Сама?

— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.

Микола стояв, мов сновида. Він уже не чув, що далі говорила Марія Іванівна, не відчував зацікавлених поглядів людей, які визирали з сусідніх дверей. У свідомості дзвеніло лише одне: “Заміж, заміж, заміж… Оленка виходить заміж…”

Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо заспокоювала:

— Ви знайдете ще собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що ви дали б їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів… Я ба-жаю вам щастя.

Двері зачинилися, грюкнули, ніби одкраяли в Миколи частку серця. У грудях болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думках і в мріях?

Сині очі — озерця правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? Так щиро дивитися й обманювати?! Чому ж тоді можна вірити?

Микола люто вдарив кулаком по стіні, аж скрикнув від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Усі вони такі — жінки! Не треба йому кохання, не треба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме, а минуле залишиться тільки сном, мрією.

Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, огризком олівця експромтом на-писав вірша. Склавши листка трикутником, надписав адресу, прізвище, ім’я, вкинув до поштової скриньки на дверях Оленчиної квартири.

Йшов вулицею, опустивши голову, не дивлячись на людей, без мети, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, облудним здавався сміх жінок і дівчат, яких стрічав на тротуарі. Тепер у його душі звучала тягуча низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тисла його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій.

За годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований фанер-ний чемодан свій жалюгідний скарб, приготувався до від’їзду.

ВТЕЧА НА ВОЛЮ

Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалася, щоб не заплака-ти. Микола жде її, вірить, а вона — запізнюється. А втім — не її вина. Батько, як завжди, пе-репив, йому стало погано з серцем. Довелося везти його до лікарні, ждати кілька годин.

Їй було сумно й бридко. Дитяче почуття любові до батька жило в душі, шукало виправ-дання всьому, що б він не зробив. Але тверезий погляд відзначав невпинне падіння, деградацію близької людини. І в тому падінні не було навіть найменшого бажання піднятися знову вгору, до осмисленого, ясного життя. Лише чарка, дурне, вульгарне базікання.

Серце Оленки, долаючи давне дитяче почуття жалю і співстраждання, владно вистуку-вало свою волю: навіщо їй ця огидна щоденна каламуть? Навіщо примари вчорашнього дня? Чого вона може діждатися серед цих тіней? Скоріше до нього, до нього… до ніжного, єдиного, світлого…

Сходи. Майданчик. Гуляють пари, ходять екскурсанти, його нема! В Оленки впало сер-це. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами? Безу-мовно, так. Скоріше туди!

Виймаючи з сумочки ключа, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила щось біле. Витягла трикутничок, прочитала адресу. Їй. Від кого ж?

Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутника. На порозі вже чекала мати, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно й улесливо блищали.

— Ну як?

— Що як, мамочко?

— Поїдеш до Русанова?

— Ой, мамо! Мені не до нього! Де Микола?

Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, засичала:

— Коли ти перестанеш мене мучити? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, ви-ховувала, годувала.

А ти он як віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу й тягаєшся з ним. Так за-пам’ятай, що нема твого Миколи! Нема й не буде! Я прогнала його!

Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом глянула на матір.

— Як… прогнала? Ти мариш?

— Прогнала — і все! Він більше не прийде. Я прошу тебе, не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи, вийдеш за Русанова?

Сині очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, схли-пуючи, тремтячими руками стала вдягати своє синє святкове плаття.

— Досить з мене!.. Досить такого життя… Я вже не можу витримати! Усміхатися, коли не смішно. Хвалити того, хто не подобається. Захоплюватися тим, хто гидкий! Досить! До-сить!..

Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не бажаючи заглянути в доньчину душу.

— Ти божевільна! Це той босяк так закрутив тобі голову!? Якби знала, не пустила б і на поріг!

— Він чистіший од усіх вас! — відрізала Оленка. — Чого ви стали на моїй путі? Не хо-чу я ваших русанових! Не бажаю бути товаром! Гидко, гидко!

Вона похапцем розгорнула листа, побачила підпис: “Микола”. “Від нього”, — тьохну-ло серце. Не читала, а вбирала в душу болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:

“Оленко!

Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Просто я прощаюся зі своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду своєю стежкою. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірша. Він і є моїм прощальним словом…”

Оленка всміхнулася крізь сльози. Милий, смішний! Навіть у такому стані не забув про вірша! Мати їй щось говорила, та дочка не чула. Болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:

Сині тіні впали на підлогу,

Проти мене — серед тіней — ти…

І нема в моєму серці бога,

Щоб йому молитву понести.

Ти чужа. Про це мені говорять

Невдоволені чомусь вуста,

І обличчя, що не знало горя,

І облудна посмішка пуста.

Що ж, іди! Постали перед нами

Перепони древні та пусті —

Привид фата з пошлими речами

І міщанське щастя на путі.

Не зумів! Ти вибрала дорогу,

Де не буде горя і мети…

Сині тіні впали на підлогу,

І, мов тінь, переді мною — ти…”

Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. “Любить. Любить. Хай гнівається, хай сердиться, але ж — любить!..”

Вона метнулася до шафи, вихопила паспорт, диплом. Поклала все це до сумочки. Як вона могла вагатися, чогось боятися? До нього, бігом!

— Куди ти? — сторопіла мати.

Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:

— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!

— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!

Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.

— Оленко!..

Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанер-ний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.

— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..

Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:

— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!

— Оленко!

— Миколко!

Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.

— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.

— Я готова. Тільки одне…

— Що, ластівко моя?

— Я отак… як стою…

Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.

— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!

Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.

Мелодія третя

У РІДНОМУ ЛОНІ

ДОРОГА

Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи пере-глядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкан-ня долонь.

— А хто нас зустріне?

— Мати, сонечко моє.

— А батько?

— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.

— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.

— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…

— А де?

— На Камчатці. Боцманом на траулері.

— Як цікаво! Він моряк?

— Атож. Ще до революції служив на військових кораблях. Потім плавав на торговому судні довкола світу. Розумнющий дід. Тільки доля в нього химерна… Ще кілька років тому він працював у нашому селі… В дитбудинку. Дуже любив дітей, навчав їх усьому… і ри-бальству, і садівництву, і музиці… він гарний кобзар. Та комусь перейшов дорогу, написали наклеп… і звільнили. Директор Дитбудинку — прекрасна людина, але нічого не міг вдіяти — Ну, дід плюнув на всю ту тяганину, та й подався на Камчатку. Інколи пише, скаржиться, що дуже сумує за рідним краєм.

Оленка потиснула руку Миколи. Густі брови, ніби хмаринки, зійшлися на переніссі, затінили сині очі, затуманили личко.

— Як боляче, що на землі не все добре. Що є поряд з радістю так багато нещастя.

— Це вікова боротьба, сонечко. І по-моєму, головний бій кипить у душі людини. Я ще не вмію цього висловити, але серцем відчуваю.

— Я розумію тебе, Миколо. Знаєш, я подумала: найголовніше — це щирість, правда. Перед іншими, і перед самим собою. Я збагнула це на своєму прикладі. Обманювала себе багато років, сподівалася на випадок. А випадок — лише для пасивних, для щасливчиків долі. Тепер мені все ясно і чисто. Я щира перед собою, перед світом.

— Як це гарно, Оленко.

Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготували-ся теж.

…Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години чекали попутньої машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона прямувала до цукроварні, що була неподалік від Сміянів, рідного села Миколи.

Авто весело котилося шляхом. Воно то поринало в долини, сповнені багнюкою від недавньої зливи, то вихоплювалось на пагорби між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мелодією своєю супроводжуючи весільний шлях молодих.

Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, тривожилась:

— А що, коли я не сподобаюсь твоїй мамі?

— Неодмінно сподобаєшся, — ніжно заспокоював Микола. — Моя мама чудова. Ви з нею подружитесь. Вона одразу читає душу людини.

Оленка радісно всміхнулася.

— Якщо читає — я не боюся.

Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.

— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.

Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.

— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо за-реготав, просигналив.

— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!

— Спасибі, — одказав Микола.

— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.

Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою, рушила. Незабаром во-на щезла поміж молодою посадкою сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.

— Смішний, — знизала плечима Оленка.

— Нічого. Він хоч і грубуватий, але щирий.

Вони вступили в ліс, пішли стежечкою, що звивалася поряд з піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:

— Справжній храм краси.

— Далі ще краще, Оленко.

В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.

— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.

Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочи-ста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи ру-ки до неба.

— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!

Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акор-ди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебе-танню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!

Біла хмара повстає на чорну хмару…

Небо грозиться, викрешує вогні…

То чубаті козаки і яничари

Загукали, закружляли у борні!..

Гей виблискують небесні ятагани,

А над ними грізні списи січові!..

Наступають, гонять хмари нездоланно

Шаленіючі хлоп’ята лугові!..

Щось ворожий голос буркає облесно…

Та дзвінкі удари чути й на землі…

То розковують невільників небесних

У міжзоряних просторах ковалі!

Подалися чорні хмари-яничари!

Малинові стяги мають, як живі…

Піднебесна загорілася Скутара,

Розпадаються хурдиги вікові…

Затихають сколошмачені простори,

Позбиралися у небі козаки…

І пливуть, пливуть додому через море

Білі чайки, чорно-сині байдаки…

Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… на-родилося в тебе?

Він ніяково кивнув:

— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.

— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так роз-казати…

— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.

Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.

Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скину-ла туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.

— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.

— Гляди, ще застудишся.

— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!

Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Во-на не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…

Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.

— Оленко, — тихо покликав Микола.

Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:

— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?

— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.

Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.

— Так мало? Лише один рік?

— Ку-ку! — підтвердила зозуля.

— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.

— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.

— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобо-ни, Оленонько.

— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.

— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.

— Де ж нам знайти перевізника?

— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.

Микола піднявся на горбик, крикнув:

— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!

Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася на-зад. Здалека долинуло:

— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!

Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.

— Чому вони так? Дивні люди.

— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащеку-ють.

— Значить, не перевезуть?

— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.

Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися мета-левим блиском. Над лісом дихнув вітер.

Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:

— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:

— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.

Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.

— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.

ВИПРОБУВАННЯ

За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — ма-ленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.

“Мабуть, їй років сто”, — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.

Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. “Пліт” тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребо-нув назад, вискочив на берег.

Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.

Повернув до Оленки, захопивши палицю.

— Знайшов, Миколо?

Хлопець розвів руками:

— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.

— Що ж робити?

— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзво-нитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.

Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.

— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.

— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.

— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.

Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав вид-нокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.

— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.

— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…

— Е, що буде! Візьму гріх на душу.

Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.

— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.

Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.

— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.

— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.

Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.

— Ось тобі “весло”, — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я на-прямок знаю, не заблудимось!

— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.

“О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…”

Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, спрямував плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човна то в один бік, то в другий.

— Греби з правого боку, з правого — командував Микола. — А тепер — з лівого, з лівого! Так, добре! Куди ти, куди? Перекидай весло на інший бік!

Він, одштовхуючись од вільх, між якими вони пливли, поволі вивів човна на чисту во-ду. Загоготів вітер, зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, сягаючи в човні вже до кісточок. У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалася! Хоч би витримала!

Оленка скулилася на лавці, затерплими руками вихлюпувала воду. Потім кидала кухля, допомагала Миколі гребти. Хлопець оглянувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно, хоч в око стрель. Посуваються вони вперед чи назад — не добереш! Може, просто крутяться на місці?

Та ось палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був поблизу від села. Хлопець полегшено зітхнув.

— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли. Об’їдемо оцей острів… і, вважай, вдома!

Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникало дивне відчуття, яке суперечило тілесній знемозі. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, безжальний вітер! Вона зараз жила таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил. І поруч — він, това-риш і коханий навіки.

В імлі заблимав слабенький вогник. Микола радісно гукнув:

— Бачиш — світиться? То лісництво.

— Бачу, Миколо.

— Бідненька моя! Ти, напевне, замерзла?

— Не турбуйся, Миколо… Я ще й десять кілометрів пропливу…

На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів якийсь зустрічний човен, почувся приглушений голос:

— То ти, Миколо?

— Хто це? — скрикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталася, черп-нула воду. — Діду Василю! Це ви?

— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевер-неш!.. Поцілуватися встигнемо.

— Дід повернувся? — шепнула Оленка.

— Він самий, — щасливо відповів Микола.

— Хто з тобою? — запитав дід.

— Наречена, діду… Оленка.

— Хм… Прудкий. А гарна?

— Найкраща в світі!

— Та відчуваю. Раз поїхала в таку халепу з тобою в оцій-го труні, значить, правильна дівка. А ну греби сюди, ближче.

У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий. Не злякалася Оленка першої бурі. Так мусить бути завжди.

Дід привеслував до борту їхньої плоскодонки, скомандував:

— Перелазьте в мій човен. Живенько. А то ви, бачу, задубіли. Ого — повно води. Обе-режно, Оленко, щоб не перевернулись! Сідай сюди. На, замотай ноги, зігрівайся… Давай і ти, козарлюго. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Де ти взяв її?

— Одбив. Там, у посадці. Якось негарно, та тільки що ж було робити? — виправдову-вався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?

— Що, гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися.

— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — спантеличено озвався Ми-кола. — Ви жартуєте?

— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись, коли й як… Скажімо, під час війни, у ворогів…

— Тоді і вбити теж?

— Та що це тебе на філософію потягло, — спохмурнів дід. — Я так гадаю, що тепер га-рячого слід випити, а не філософствувати. А щодо човна, не турбуйся. Переправимо цю тру-ну назад, ніхто й не помітить.

Микола сів на весла, гріб щосили. Човен упевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу. Оленка, загорнувшись у плащ, щасливо всміхалася. Її заколисував приглушений голос цього незнайомого діда. Намагалася в пітьмі розгледіти обличчя, але вловлювала тільки жилаву, гнучку постать, що ритмічно розхитувалася на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів.

В’їхали у якесь гирло річечки, під прихисток древнього лісу. Тут вітер затихав, розвіявши свою силу на широкому просторі розкутої ріки. Човен тицьнувся в берег.

— Де ми? — сонно прошепотіла Оленка.

Дід допоміг їй встати, вивів з човна.

— Бідна горличка. Задрімала. Нічого, вже недалечко. Ходіть за мною. Я тут знаю сте-жечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить.

Йшли зачарованим лісом, мов у казку потрапили: в кущах гралися мавки, русалки, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттями пролітали повітрулі, розхитуючи віття сосон та дубів. Оленка прислухалася й не прислухалася до голосів стихії, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда й Миколи:

— Ви давно повернулися, діду?

— Завтра вже тиждень.

— Тяжко там було працювати?

— Робота знайома. Море я люблю. Та потягнуло до рідного краю. Туга страшна, мов магніт. І за вами скучив.

— Знову будете працювати в дитбудинку?

— Хотілося б. Ходив до Громограя… Він з відкритою душею, а ті, що виїли мене, вперлися, хоч кіл на голові теши. Ненадійний, кажуть. “Містичне мислення”, “завихрення всякі”, “відхід від проґрами”… Ну та ти знаєш — все те ж, що й було. Громограй каже, що поїде в Київ, там буде клопотатися. А як треба, то й до Москви добереться. Я люблю дітлашню. Для них треба робити все, щоб вони випередили нас.

— Оленка моя — вчителька, діду. Може, ви її познайомите з Громограєм? Добре було б їй у дитбудинку вчити дітей.

— Гарне діло, — схвально озвався голос діда. — Поговоримо. Та й самі погомоните, з ким треба, б районі. Часу доста, встигнете. Ну, ми з тобою заговорилися, а он уже й хата не-далечко. Голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідолашне. Веди її.

— Діду, я забув спитати: як ви взнали, що ми приїхали? Що ми пливемо?

— Дуб нашептав, — засміявся дід.

— Жартуєте?

— Чого ж… Природа багато чого підказує нам. Хіба ти забув, як я тебе вчив розмовля-ти з деревами й травами. Ще в дитинстві?

— Не забув, діду. Пам’ятаю. Тільки ж я не думав…

— Всяка гра переростає в щось велике й важливе, — загадково відповів дід. — Спочат-ку дитя ліпить пасочки на березі ріки… а потім — палаци.

Оленка прислухається до химерної розмови, дивується. Невже це не сниться? Чи вона потрапила до краю добрих гномів і фей?

— Марусю! Марусю! — загукав дід. — Зустрічай гостей, чуєш?

З-поміж дерев виникла хатка, оточена високими деревами. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать літньої жінки.

МАТИ

— Хто там?

— Добривечір, мамо.

— Синку, Миколко!

Навіть у темряві сяють очі матері, щастям опромінюється добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.

— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва.

Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку. Його матір. Від неї пахне квітами й землею.

— Як звати тебе, невісточко?

— Оленкою.

— Та ти зовсім зморилася. Прошу до хати.

— Стели їй, Марусю, на ліжку, — тихо озвався дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні.

— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повертається на-зад. — Може б, повечеряли.

— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з сутінків. — А я одправлю вашого ко-рабля.

Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла її в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї сновидінь.

А мати, засвітивши каганець, дивилася на її бліде личко, довгі вії, розтріпану золотисту косу і шепотіла Миколі:

— Королівна. Як намальована. Тільки ж чи звикне вона до села? Мабуть, мазана, го-родська?

— Ні, мамо, вона хороша. Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово.

— Завзята… Ну, ви ж хоч розписані?

— Ще ні, мамо. Ми втекли…

Мати сплеснула руками, злякано глянула на сина.

— Що ти мелеш? Звідкіля втекли?

— Її батьки не хотіли віддавати за мене. От і втекли.

— Он Миколо, Миколо. Щось як устругнеш, то й пальці знатні Привіз дівчину, а як щось трапиться, та розійдетесь? Тільки зведеш, неславу пустиш.

— Як це можна, мамо? Та я за неї ладен життя віддати! Та вона найкраща в світі!

— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так ото ж не марнуй часу, та завтра ране-сенько йдіть до сільради. Хай усе буде по закону, як слід.

— Добре, мамо, — радісно згодився Микола. — Зроблю.

— А жити де будете?

— Тут, у тебе, в Сміянах, якщо не проженеш. І працювати будемо тут. Думаю піти в клуб. Поїду в район, домовлюся. Все буде гаразд.

— Добре діло. Тільки ти ж знаєш, які бувають інколи людці… Діда он виїли з дитбу-динку, ще й досі на нього зуба мають. І тобі можуть ногу підставити. От хоч би й теперішній завклубом, Іван Горпинин. Запустив роботу. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають.

— Так він же не має клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу.

— Отож бо. Десь дістав довідку, що хворий, фізичної роботи не можна йому. От і по-ставили на клуб. А він такий хворий, що коли б посмолити руки, то й чорту роги скрутив би. Зледачів хлопець. Певно, сподобалося хропти цілий день. І від цього ласого місця легко не відступиться. Так що ти обережно.

— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає.

— Дай боже. То може ж хоч ти перекуси, а тоді вже й спати.

— Ой, мамо, завтра від’їмо і за вечерю, й за сніданок.

— Ну, то на ряднину. На сіні тобі буде, як у раю. Он уже й зорі потепліли, скоро й світатиме.

— Добраніч, мамо.

— До ранку, синку.

Микола зайшов до клуні, розгорнув сіно, вимостив собі кубло. З насолодою вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною рипіла стара груша. Знемо-жено заплющив очі. “Матусе моя… У твоїй господі все приймає мене, як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же цей край буде любим і подрузі моїй Оленці… коханій моїй…”

ВЕСІЛЛЯ

Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішного рудобрового секретаря Ти-моша Гавриловича. Він їх щиро поздоровив, підморгуючи Миколі й свідкам.

— І де ти таку тільки викопав, хлопче?

— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.

— З Місяця, знацця? Чи, мо з Венери? Дивися, щоб не вкрали!

— А я не спатиму.

— Та з такою навряд чи й заснеш, — чухав руду чуприну секретар, — не дасть заснути.

Оленка червоніла на ці ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися.

Після дружніх привітань молоді пішли селом до материної хати. Оленка була вбрана по-старовинному. Одежу мати розшукала серед свого скарбу, що лишився після покійної баби Настусі, дружини діда Василя. Оксамитовий корсет сидів на Оленці як улитий, окрес-лював високі груди, тонку талію, струнку поставу, гордовиту й величну. Барвистий вйтек з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу молодої.

Майже біля кожної хати тріщали тини, паркани. Дівчата ревниво розглядали “чужу”, потай відзначаючи її переваги над сільськими красунями.

Лише деякі їдко кидали вслід:

— Хай би попарилась у полі, попокидала гною — де б і поділися чорні брови, біле лич-ко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, вирядилася, як пава.

— Завидки беруть, — похитували головами літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару.

Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця. Недалеко від материної хати їх зустріла висока чорнява дівчина — схвильована й бліда. Опустивши очі долу, швидко промовила:

— Вітаю тебе, Миколо…

— Спасибі, Катю…

— Я рада за тебе. Ти вибрав гарну дружину. Не думай нічого… Я не гніваюся… Хай вам таланить!

Вона заридала й кинулася геть, у садок, що рожевів, струмився повінню яблуневого цвіту. Оленка злякаио-запитливо подивилася на Миколу.

— Що це, Миколо?

Він стояв сумний і стривожений. Потім узяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:

— Не думай нічого поганого, Оленко. Це сусідська дівчина. Ми з нею дружили з дитя-чих літ. Разом гуляли, вчилися, сиділи за одною партою в школі. Я ставився до неї, як до то-вариша. А в неї, певно, були інші почуття…

На віях Оленки блиснула сльоза.

— Жаль, що наша радість комусь несе печаль, завдає болю. Це сумно, Миколко.

На подвір’ї молодих зустрів дід Василь з кобзою в руках. Тільки тепер, при світлі сон-ця, Оленка могла добре розгледіти його. Високе жовтаве чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо світилися сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Майнувши поглядом по дідовій постаті, Оленка здивовано відзначила, що вбрання було у повній дисгармонії з об-личчям. Ветха, полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі ялові чоботи, старезна смушкова шапка.

Дід, ще не видобувши й слова, пробіг пальцями по струнах кобзи. І знову Оленка, як і вчора в посадці, відчула вражаючу спорідненість музичних акордів із простором, небом, своїм настроєм, з усім тим, що з ними тепер відбувалося. Кобзар дивився на пломенисте коло сонця, що вставало над лісом, і тихо, урочисто співав приємним глухим баритоном:

Човен золотий в океані див,

Зоряне вітрило напинається.

Воротар життя знов у путь відплив,

До землі закохано всміхається…

Розкриває міх зоряний гінець,

Щедро сипле диво-самоцвітами…

А земля спліта сонячний вінець

Травами, деревами і квітами…

Слався, ясний човен кохання,

Ти пливи, пливи в далину!

Даруй надію, даруй світання,

Даруй вам вічную весну!..

Затих останній акорд. Оленка відчула, як по тілу пробігають тривожні й радісні водно-час струмені незримої енерґії. Дід Василь розгладив вуса.

— Діти мої! Я привітав вас сонячною величальною. Хай сонце ясне, оспіване тисячами минулих поколінь, стане свідком вашої радості, вашої любові, вашої вірності. Доки сяє воно над світом, доти хай пломеніє ваше почуття… тобто довіку. Чуєте, діти?

— Чую, — сказав Микола.

— Чуємо, — прошепотіла Оленка, схвильовано переглянувшись з Миколою.

Дід приязно узяв молодих за руки, урочисто сказав:

— Хай незрадлива доля освятить вашу дорогу, любі молодята. Бачу в очах ваших щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке. Але не зважайте на те. Ідіть назустріч негоді, так як учора. Доки іскра у вашім серці не згасне, все зле, навіть смерть, відступатиме перед вами.

Дід почоломкався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку.

— А тепер — ідіть. Там уже чекають гості… і мати.

— А ви куди, діду?

— Я не буду на весіллі, Миколо. Пробачте… Ви знаєте — я не п’ю, а сидіти поторочею серед веселих людей… Ну, ви зрозумієте. Згодом. Отам, під горбом, бачиш димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою.

Дід важко рушив до землянки, ніжно пригортаючи кобзу до грудей. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:

— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.

— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.

Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.

— Як вернувся додому, так і почалося. Одягнув свитину, старий льох переробив на землянку. Там ночує, сам собі варить, грає, співає. Давні товариші приходять до нього, щось там гомонять. А по селу вже шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі… що там, на Камчатці, з ним щось сталося… Та то байки, поговориш з ним сам. А тепер — прошу до світлиці, Оленко, Миколко, гості чекають.

За столом зібралися Миколині родичі й друзі, знайомі. Звідусіль сипалися щирі вітання, кружляли склянки з шипучим хмільним медом. Розв’язувалися язики, чулися дотепи:

— Сто літ вам жити, дюжину дітей народити!

— І всіх музикантів, як батько!

— Та ні, хай і хліборобів та робочих родять, бо, окрім пісні, треба ж нам і хліб, і до хліба!

— А скоро, куме, настане пора, що будуть люди і льотчиками, і піснярами, і хліборобами… і чим завгодно. Недарма ж грамотних тепер — як горобців!

— Еге, куме, як будеш отак, як нині, горілку кружляти, то чорта лисого, а не отаке майбутнє побачиш!

— Горілка — це, браття, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями, важко боротися з нею!

— Завели казна-які балачки! Краще за молодих вип’ємо. За твій талант, Миколо!

— Спасибі!

— Не розгубив по столицях таланту свого, дідівського?

— Хвалитись не буду.

— А ти не хвались… не хвались, а покажи. А ну-бо подайте йому кобзу, Марусе! Хай Микола підтвердить нам, чи не дарма штани там протирав.

Микола притулився щокою до кобзи, ніби прислухався поза потоком дружніх щирих вигуків до чогось таємничого, нечутного. Задзвеніли струни. Всі затихли. Микола проникли-во заспівав:

Розкажи мені, дубе, по щирості,

Де захована міцність твоя?

— У глибинах землі материнської

Її дивна пливе течія…

У глибинах землі материнської

Зберігається сила моя…

Де ти, орле, напоєний силою,

Хто викохував крила тобі?

— Міць польоту у горах зродилася,

А надія — в тяжкій боротьбі…

Міць польоту — у горах зродилася,

Зору ясність — в тяжкій боротьбі…

Розкажіть мені, зорі тривожнії,

Де прихована міцність буття?

— Крила всесвіту — в подиху кожному,

У найменшій іскрині життя…

Крила всесвіту — в подиху кожному,

У щоденній хвилині життя…

— Оце по-нашому! — закричали гості. — Справжній кобзар! Не осоромив рідний сміянівський рід! Та й горенківський — теж співаки добрі були!

— А слова які! Молодець, Миколо! Тримайся за землю, не пропадеш. І талант розквітне.

— А що думаєш далі робити?

— У Сміянах хочу зостатися. Народну творчість плекати. Клуб підняти.

— Хороше діло. Хор віднови. Колись який важнецький хор був. Люди знайдуться. А то все частіше чуються по селу якісь дурні витребеньки.

— Правильно. Окрім хліба, людині пісня ой як потрібна. Народ без пісні не може. Ану, сусідонько, затягуй!

Сусідка, тітка Оксана, заспівала приємним контральто:

Ой у полі три криниченьки,

Любив козак три дівчиноньки…

Оленка слухала й не слухала. Вона майже не чула слів, лише вловлювала настрій — усім серцем, всім єством. За вікнами шуміли сосни, велично колихався, виблискував на сонці весняний Дніпро, промінці грали на веселих обличчях гостей. Гості виводили слідом за тіткою Оксаною:

Любив тебе я дівицею,

Люблю тебе молодицею,

Довго, довго буду ждать,

Доки станеш удовицею…

— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Навіки, незмінно… Що б зі мною не сталося!

Кров хлюпала Оленці до серця, жаром обдавала тіло. Вона стискувала Миколину руку, німо дякуючи за ці хвилини, сповнені радості й щастя.

Білоголовий, плечистий Сергій, Миколин товариш, приязно дивився на молоду, гаряче говорив:

— Це добре, що ви будете працювати в селі… та ще вчителькою. Для дитбудинку на-шого треба молодих, енерґійних учителів. Директор ой як вам зрадіє! Треба, щоб у село йшли вчителі не аби-які, а з добрим смаком і знанням культури. Щоб знали й музику, і поезію. Щоб учили дітей етиці, естетиці, словотворчості.

— А що воно таке — етика, естетика? — під’юджував Сергія хтось правобіч.

— То наука, як дівчат обнімать та цілувать!

— Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку науку.

Оленка сміялася, запитувала:

— А ви теж учитель?

— Закінчую інститут. Майбутнього року закінчую — І сюди, в Сміяни. Будемо разом працювати.

З протилежного боку гукали:

— Ой леле, гірко!

— Гірко! — дружньо підхоплювали гості.

Оленка опускала вії долу, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.

— Чого чекаєш? Давай займу твоє місце — роздумувати не буду! Ось так!

І знову звучала, вихлюпуючись із хати, буйна мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість єднання юних сердець, вливаючи її до океану простору, до свята могутньої, урочистої, всепереможної весни.

ПОГОНЯ

Оленка не повернулася додому ні ввечері, ні вночі. Мати зняла тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:

— Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати й забрати назад.

— Голубонько, Олено Антонівно, допоможіть!

— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпа, чи дурна? Зовсім зіпсовані дівчата пішли. Одягайся, поїдемо!

Олена Антонівна не марнувала часу. Вони разом з Оленчиною матір’ю під’їхали до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…

— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.

— Сміяни. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.

— Машиною можна доїхати?

— Мабуть, можна. Хоча там піщана дорога.

З шофером “емки” домовилися за сто п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, рушили в путь. Оленчина мати плакала, схлипуючи, приказувала:

— Чи я ж її не годувала, не одягала? Чи я ж їй не бажала добра? Отак оддячити! Вона мене в могилу покладе. Куди він її завіз, проклятущий?

— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Від нас не втече.

За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.

— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!

— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди! Якби вбрати та хорошу квартиру…

— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, що він мене на все життя запам’ятає!

— Беру все на себе, — авторитетно заявила Олена Антонівна.

Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупи-нив авто, розвів руками.

— Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не може.

— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.

— Шукайте човна.

Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним обличчям.

— Куди вам? — гукнула вона.

— Перевезіть до села. Ми заплатимо.

— Нащо там платити. Я можу й так. Все’дно пливу туди. Це я з плаву вибирала дощеч-ки, колоди, дровця та складала на сухому. Висохнуть — заберу, пригодиться. То сідайте ж…

Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправилися до Сміянів. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати на горбі, між соснами, жінка зупинилася.

— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав з невісточкою, весілля грають.

— Весілля? — аж задихнулася від злості Марія Іванівна, заходячи крізь хвіртку на подвір’я. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна зневажливо скри-вилася.

— Мужва. Яка ганьба! Викликай її сюди. Надворі поговоримо.

На порозі з’явилася постать літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:

— Прошу до хати. Хто ви, звідки?

Марія Іванівна не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:

— Я Оленчина мати. Де вона?

Миколина мати спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано до хати:

— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти!

Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості. Мати, побачивши дочку, напосілася на неї:

— Ось де ти, безсоромнице! Повіялася з якимось пройдисвітом у смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану, збирайся, поїдемо додому. А вас, — насварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам у суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!

Микола, задихаючись від хвилювання, сказав:

— Не соромте себе й доньки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. А тепер гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею?

Мати аж рота роззявила від несподіванки.

— То ти справді вийшла заміж за нього?

— Вийшла, — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся до вас. Соромно, соромно тобі має бути, мамо.

Марія Іванівна лютим поглядом зиркнула на Миколу:

— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обман! Підлий обман!

Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.

— Брехня, — крикнула вона. — Я не хочу більше знати васі Ми з Миколою любимося. І ніхто нас не розлучить! Ніхто й ніколи, чуєте?

Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна відступила до хвіртки, захлипала.

— Я відмовлюся від тебе. Чуєш? Або він, або я!

— Він, — твердо вирішила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала долоню на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.

— Ходімо. Нам тут нічого робити. Вона вибрала свого дорогу. Пожаліє — та буде пізно!

Дві постаті рушили лісовою стежкою до води — чужі всьому, що їх оточувало. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості цих простих трударів, їхній пісні.

Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали давні болі.

Що її чекало там, у майбутньому? Хто міг сказати про це? Сьогодні вона відчувала, що її душа народжується, ніби метелик з грубого кокона гусені, щоб летіти в новий, тривожний, таємничий простір. Буде в тому просторі боротьба, невідоме життя, ще не звідане кохання… і багато, багато такого, чого не можна визначити в межах її минулого невеликого досвіду.

Мелодія четверта

ТАЄМНИЦЯ ДИВИЧ-ГОРИ

МУДРИЙ ЕЗОП

Настав вечір. Гості розійшлися.

Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:

— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти.

Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:

— Хоч тепер і не вірять, а я — благословляю вас. Хай Пречиста покриє вас своїм по-кровом, захистить від усього лихого. Бережи, Миколко, дружину.

Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку.

Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дивич-гору на Правобережжі, неосяжну гладь води, далеке мерехтіння сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, про-холодний незміряний простір, пасма сизих туманів.

Микола підійшов до товстелезного вікового в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними наростами. Коріння жадібно вгризлося в землю, ніби навіки хотіло врости в рідне лоно. Микола підвів Оленку до в’яза.

— Поглянь, яка сила. Яка любов до землі! Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з ди-тинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий. А нині лише стовбур лишився та невеликі віти. Старий уже… Років з триста йому.

— Чого він тільки не набачився, не наслухався, — прошепотіла Оленка.

— Дуже мудре дерево, — згодився Микола.

— На перший погляд він такий незугарний, потворний, але чимось невловимо прекрас-ний… ніби Езоп, древній мудрець. Пригадуєш? Він був потворний зовні, та глибока, пре-красна душа його стала невмирущою, напоїла нас своєю мудрістю. Химерна думка, Микол-ко, але давай назвемо цього в’яза Езопом…

— Хай буде Езопом, — згодився Микола.

— А поряд — його кохана. Це дерево стрункіше, молодше. Глянь, як воно схилилося до Езопа. Вони люблять одне одного. Як ми з тобою…

Микола прихилився до в’яза, прислухався.

— Він промовляє, Оленко.

— Езоп?

— Еге. Я чую, що він каже…

Оленка затамувала подих, очі її запломеніли вогниками цікавості.

— Що ж він каже, Миколко?

Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, тужливо скрикнула чайка. Ми-кола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, якусь хвилину мовчав. Потім прошепотів:

— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце, дерева… і люди… і лише одна любов вічна. Бережіть любов… Вічна лише любов… Бережіть любов…

— Запитай його, Миколко, — Оленці вірилося, що це й справді старезний в’яз освячує своєю мудрістю їхню любов. — Запитай… чи будемо ми щасливі?

— Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його… шукайте… Дихайте вітром негод… Дихайте вітром надій… Бійтеся спокою… бійтеся примарного сну…

— Скажи йому, мій друже, що ми розуміємо його.

Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шорстку кору.

Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівсутінках Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.

Ось зараз має статися щось нечуване, неймовірне… Ще хвильку… Яке солодке чекан-ня!.. Микола повільно-повільно розплітає косу Оленки, набирає повні долоні золотистого волосся. Він пірнає обличчям у цей пахучий водоспад, вдихає його повними грудьми.

— Миколо… візьми мене! Неси мене, коханий… неси в. свою казку. Дай мені щастя.

НІЧ КОХАННЯ

Микола бере Оленку на руки, міцно притискає до грудей. Вона обвиває його шию, цілує в щоку, сміється:

— Мені здається, що я в сповиточку. Ніби знову повернулося дитинство… і добрий чарівник з бабусиних казок показує мені свій дивосвіт.

Микола несе дружину берегом, лозами. Несе, не почуваючи втоми. І здається йому, що він ступає не по землі, не по піску, а ніби виріс аж до неба й лине серед хмар, у безкрайньому просторі, несучи свій найдорожчий скарб, свою любов до зоряного замку, де вони залишать-ся наодинці зі своїм коханням.

З-за обрію випливає багряний місяць, лагідно всміхається молодим, кидає тривожні барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами котяться, повзуть тумани, в Дніпрі ко-лишуться зірки.

Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе в світі — на м’яку запашну молоду тра-ву, серед квітів, припадає до вуст Оленки. Він п’є солодкий напій довго, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на дружину, невмілими руками пестить її тугі перса, жа-гуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця дружини. Все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмариною. Тиша покотилася над світом.

І тільки десь з Правобережжя понад Дніпром полинула протяжна дівоча пісня, ніби ба-жаючи приглушити радісний стогін першого єднання.

ДІД ВАСИЛЬ

Повернувшись з Камчатки, дід Василь майже не навідувався до хати. Він ніби боявся, що там його щось відокремлюватиме від стихії, від землі й неба. Душа прагнула самотності й роздумів, і він поринав у природу, як дитина у купіль.

Ось і тепер, у цей прозорий травневий вечір, дід Василь сидів па березі зі своєю нероз-лучною кобзою. Довго вдивлявся в мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми вес-няними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язав човна до куща лози. Біля його ніг лащилась лагідна хвиля, над головою спалахува-ло зорями небо. Розум звільнявся від марноти, від суєтних думок, розширявся, заглиблював-ся в минуле, перебирав сучасне, зазирав у прийдешнє. Село ледь чутно гомоніло, готуючись до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.

Дід Василь зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Вважають його химерником, ве-селуном. Навіть брехлом якось назвали були недоброзичливці — за гострий язик, за дош-кульне слово, за те, що висміював неуків та нікчем. Але чому ж шлях його пролягає десь ос-торонь трударів? Що заважає йому бути в їхньому дружньому гурті, близьким і потрібним їм? Чому він усамітнюється, ніби тікає від чогось чи від когось?

Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що ро-било його часто відчуженим серед юрби, серед гурту. Душа виходила на власний, найясніший суд, перегортала припорошені сторінки минулих років, оцінювала їх, глузливо всміхалася або ж дружньо схвалювала.

Коли це було? Чи ж було воно?

Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б заплутані “стежки життя. Він прагне збагнути вищий смисл свого існування. Він просиджує вечори й ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче здобути живий зародок істини.

Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами, прийшовши з поля, сідав край столу, підпирав вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:

— Чомусь не такий ти, Васильку, як усі. Важко буде тобі. Неприкаяним житимеш серед людей. Чого шукаєш? Чого хочеш, синку?

Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо, ніби вибачаючись, ронив:

— Не гнівайтеся, тату. Я знаю, що ви останні копійки тратите, аби вивчити мене, щоб мені легше жилося. Та чим більше знаєш, тим більша прірва відкривається перед розумом, тим більший біль у серці. Бачиш, як далеко ще людям до розуміння, хто вони, звідки, куди йдуть.

— Атож, — згоджувався батько. — Колись і я чув від старих людей, що у великій мудрості — велика печаль. Проте не збагну я, чому це саме так. Скажу одне: хай бог тебе береже. Йди до світла, шукай. Може, онуки, хай хоч твої, коли не мої, побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях.

І Василь шукав. Не лише в книжках. У житті, в душах людських, у їхніх словах, облич-чях, діях, прагненнях. В щирості й підлості. У горі й радості. В любові й зраді. В надії, що хоч слабесеньким вогником, а таки горіла в серці.

Він навчався в гімназії у повітовому містечку, тягнувся щосили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Сміянів, допомагав обробляти нужденний клапоть землі, ловити рибу. Вечорами виходив на вигін, брав з собою старовинну прадідівську кобзу, пригравав дівчатам та хлопцям до танцю, наспівував їм давні думи й пісні. Тут він познайомився з поповичем, теж гімназистом, який приїхав до батька з Києва. Попович зацікавився кобзарською майстерністю Василя, запросив до себе. Сільський піп отець Гавриїл, вихваляючи хлопця за пісні, почав старанно навертати його до реліґії, відкривати перед ним перспективи служіння на божій ниві.

— Ти від кореня народного. І повинен віддати мудрість, котру нині засвоюєш, тим, від кого маєш життя. Віддати тим, хто тебе годує, зодягає.

— Я й хочу зробити це, — запевняв хлопець. — Тільки хіба для цього неодмінно треба стати священиком?

— А що є значиміше, ніж плекання духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?

Не раз так вони дискутували, сперечалися, доки якось Василь не стримався й не загово-рив гарячіше, ніж звичайно.

— Хіба може церква виступати від імені Христа?

Отець Гавриїл отетерів. Як і всі священики, котрі не звикли до самоаналізу, він сприй-мав усе, що проповідував, що читав у церкві, останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який мав би покірно схилятися в поклоні перед грізним і милостивим богом і перед ним, його слугою, сумнівається в самій основі реліґії?! Ще не сприймаючи Василеві слова всерйоз, він силувано всміхнувся:

— Що ти маєш на увазі?

— Багато чого, — загорівся Василь. — Хоча б те, що всі церкви, всі секти християнства розтерзали образ учителя на сотні шматків. Де єдине розуміння нового завіту? В кого воно? Де критерій того, що церква веде нас правильним шляхом, що вона не стала служити Анти-христу?

— Ти збожеволів! — крикнув священик.

— Чому ж? — розгубився Василь. — Сам Христос учив учнів, щоб не вірили пророкам, аполоґетам, коли будуть його ім’ям проповідувати та закликати до себе. Як блискавиця спалахує від сходу до заходу, так має ввійти в душу людини істинне знання. Церква ж віками тримає людей у темряві, в неуцтві, та ще й переслідує кращих, тих, хто прагне вирватися до світла, знання. Одна лиш інквізиція чого варта — скільки тисяч душ згублено нею.

— То католицизм! Навіщо змішувати рідне православ’я з папством?

— А терор Никона супроти старовірів? — не вгавав Василь. — Яка різниця між східною церквою і західною? Та й взагалі… Якщо уважно заглибитись у книгу, яку христия-ни вважають священною… особливо у тексти Ветхого завіту, то що ми там побачимо? Хіба міг би дух життя говорити такою жорстокою мовою, як біблейський Яхве? Так проклинати, вбивати й топити? Як на мене, то таким може бути лише узурпатор вищої волі, якийсь воло-дар мороку, той, кого древні мудреці називали князем світу. Історія підтвердила нам, що йо-го аполоґети залили кров’ю світ і ввели в серце людства страх і безнадію. Отче, хіба дух життя вимагає приниження й страждань? Для нього священна кожна істота, котра прагне радості й любові. А храм — увесь всесвіт, хіба не так?

— Толстого начитався? — зловісно просичав священик. — Достоєвського?

— Не лише їх, — згодився Василь. — Сам голову маю на плечах.

— Чи далеко зайдеш з такою головою?

— Далі острога не піде, — засміявся випещений, самовдоволений попович.

— Може, й так, — усміхнувся спокійно Василь. — А все ж таки робити те, проти чого повстає душа, не буду!

— Геть звідси! — оскаженіло крикнув отець Гавриїл, почорнівши від злості. — Геть, хамське сім’я, з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було!

Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в одну мить він заглянув у душу служителя мертвого бога і збагнув його злиденність і мізерність. Проте ще зупинився на порозі й додав:

— Темрява розсіється, отче! І засяє новий світ істини. Пам’ятаєте, як писав Тарас? “Бу-дем, брате, з багряниць онучі драти, люльки з кадил закуряти…” Не трісніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він жартівливо, — що хто сердиться на брата сво-го без причини, на того буде суд.

Дорого обійшлася Василеві ця розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві. Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з улюбленим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати на себе гнів священика й повітового начальства. І забрали його на службу до армії. Так він потрапив у флот, дослужився до мічмана. Потім плавав на різних суднах, споряджених вченими для мандрівок довкола світу, слухав їхні бесіди, сповнював свій розум новими знаннями, новим розумінням світу та його законів. Світ клекотів великими змінами, і Василь передчував, що ось-ось стане учасником чогось надзвичайного, ще небувалого в історії.

Він читав брошури, які потрапляли до нього з марксистських гуртків, сіяв зерна здобу-того серед простого люду, вбирав у власну душу сподівання інших людей.

Минали роки. Повернувшись додому, Василь одружився з тихою смирною дівчиною-сиротою. Вона йому народила єдину доньку Марусю. І знову плавання по морях, мандри по світах. Де тільки не носила його доля.

Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було, і недавно. Ось заплющиш очі… прислухаєшся… І відлунюють, відгукуються в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті пласти пам’яті, громи революції. Який полум’яний порив мчав народні вали вперед! Яка яс-на, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом у нові світи розкутого, звільненого розуму! “Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!”, “Дружною комуною — вперед!”, “Зметемо всю порохняву буржуазії!”. Чудові заповіти юних, неосквернених сердець. Вони були живою душею його святого прагнення до нового життя, до правди.

Василь теж ішов у тих лавах, штурмував Зимовий, наділяв землею односельчан, висту-пав на мітинґах.

Смерть Настусі, улюбленої дружини, від бандитської кулі мало не надломила його душі. Та, подолавши печаль втрати, він знову випростався, хоч і залишився самотнім, видав юну доньку Марусю заміж за молодого партизана. А коли в селі було вирішено побудувати дитбудинок для дітей-сиріт, гаряче взявся за ремонт напівзруйнованих приміщень колишніх панських дач. Прибула ґрупа вчителів на чолі з директором Іваном Громограєм, були прийняті перші діти. Директор полюбив Василя Сміяна, запропонував йому викладати уроки праці, бути завгоспом.

Та не завжди його щирість мала такий же відгук. Як і завжди, Василь Сміян не схиляв-ся сліпо перед авторитетами, відстоював те, що було ним вистраждано, вимучено, перевірено роками боротьби. Він був часто нетерпимим у судженнях, гранично відвертим і правдивим. І знову мандри в світи, і владний поклик Дніпра.

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих, слова їхні м’яко відлунювали понад плесом ріки.

Побачив біля в’яза дві мерехтливі тіні. Ось вони перетворилися в одну. Дід Василь ба-чив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянувши на зірки, на туман, що сповивав срібним серпанком широкі води, старий Сміян задоволено хит-нув головою.

От уже і його онук, улюблене дитя одиначки Марусі, став дорослим, ступив на стежку зрілості. Все йде, як і має йти. Життя продовжується. Нові душі відкривають нові світи, шу-кають свої шляхи. Може, хоч вони не знатимуть манівців, по яких бродили їхні діди та бать-ки. Може, вони утвердять ту нову, невмирущу правду, за яку проливав кров він зі своїми друзями.

Дід Василь зітхнув, сів у човен й, потихеньку веслуючи, знову поплив до села.

СХІДНА ПРИТЧА

Десь опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що ста-лося. Розчаровані й вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами.

Зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні хтось сидів, мерехт-ливе сяйво місяця вирізняло темну постать. Жевріла люлька.

— Дід, — прошепотів Микола.

— Ходімо до нього, — попросила Оленка.

Пролунав тихий акорд струн кобзи. Микола застережливо зупинив Оленку.

— Дід імпровізує… Послухаємо.

Дід Василь вдивлявся в зоряне небо й тихо, повільно, ніби тільки для місяця, почав ніжну й сумовиту мелодію:

Срібна нитка печалі, срібна нитка надії

Простяглася у даль, простяглася у світ…

Понад Шляхом Чумацьким срібний лебідь леліє

Таємниче мереживо літ…

Я тебе заколишу, як мати дитину,

Ти мужній і зростай у колисці моїй…

А як поклики сурм понад світом полинуть —

Будь готовий вступити у бій…

Збережи, схорони

Серця цвіт серед ночі химер,

Під крилом сивини

Голос давньої казки не вмер,

Ти посій на лани

Тиху радість, що зріє тепер…

— Яка дивна пісня, — прошепотіла Оленка. — Скільки в ній віри й надії. Невже це в нього виникає ось так… зненацька?

— Мабуть, не одразу, — всміхнувся Микола. — Ми чуємо лише результат.

— Підійдімо до нього.

Молоді наблизились до човна. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка сіла біля нього, притислася Щокою до старої шкарубкої руки, поцілувала її. Дід Василь серцем відчув той чистий порив, у його душі щось здригнулося, затепліло.

— Чули пісню?

— Слухали, дідусю… І дивувалися. Незвично бути присутнім при народженні чуда. Для мене це справжнє чудо!

— Чудо в усьому, доню, — ласкаво відповів дід Василь. — Кожна цятка життя, кожна іскринка сущого — чудесна, якщо серце й розум людини відкриті… й сповнені щастя. Розум ненависний, хиткий, сповнений сумніву та жовчі, неспроможний збагнути чудо життя чи творчості. Ти щаслива, тому й торкнулося тебе чудо цієї ночі, моєї пісні, сяйва срібен-дива.

— Срібен-дива? — стрепенулася Оленка. — Що це?

— Як то що? — посміхнувся дід Василь. — Ось він — у небі пливе, на срібному човні. Володар ночі. Кумир наших прадідів.

— Не чула такого…

— Якось я читав одне дослідження по міфології давніх слов’ян про Дивів, — озвався Микола. — У Югославії й тепер живуть леґенди про братерство Дивів, чарівних істот, яких інколи, мовляв, можуть бачити люди. Є навіть Дивська планина, тобто полонина, гірські лу-ки, де вони немовби збираються в зоряні або грозові ночі.

— Правда твоя, — згодився дід. — До візантійства наші прадіди вірили в існування Дивів, як могутніх стихійних істот. Кожна стихія, кожне природне явище мало свій леґендарний вияв у образах Дивів…

— Олюднення природи, — прошепотіла Оленка. — Це прекрасно.

— Добре сказала, доню. Хто відчув свою спів’єдність з природою, свій родинний зв’язок, той уже не буде ворогом для матері сущого. Пригадуєте “Слово о полку Ігоревім”? Там є кілька натяків про Дива.

— Одне з темних місць “Слова”, — стрепенувся Микола. — Яких тільки фантазій не накручено довкола цього поняття: і казкова птиця, і соловей-розбійник, і звіроподібна по-твора, яка сидить на дереві… а потім падає на землю.

— Не треба жодних вигадок, — сказав дід. — Див у “Слові” — то головний кумир ви-димого світу, то яскраве небесне склепіння. Диво-коло, Мати-Діва древніх. Наш давній Див перейшов до інших народів і в санскриті й сьогодні означає “небо”, “день”. У “Слові” так і сказано, що “Див упав на землю”, тобто небо упало на землю, тьма світ закрила, світогляд батьківський розсипався під навалою чужинців. І все-таки “Див кличе в раху древа”, тобто в сучасних термінах — до єднання, до гармонії, до спільноти… бо рах, рай, рха в прадавній етимології означає цілість, світло, правду, єдність, братерство. Єдність давнини, древності, — ось куди кликав леґендарний Див…

— Справді, — здивувався Микола, — так просто? Рахувати — об’єднувати числа, предмети. Неряха… людина, яка нехтує чистотою, порядком… Прах — розпорошеність, по-раху… І навіть рахта — назва святкових днів сонцевороту, коли люди єднаються, підтверджує це.

— От бач, — усміхнувся у вуса дід, — ти й почав розмотувати ниточку. Головне — мислити не упереджено. Отже, Диви прадідів були не якісь боги, що прагнуть жертв та поклоніння, а скоріше — уособлення самого творчого духу народу, його персоніфікація. То-му й чув автор “Слова” поклик давніх Дивів до братерства, до нерушимості… до епохи Трояна, бо тріада світил — Сонця, Місяця й Зорі — завжди була знаком монолітності. А чужинецькі зайди знали це наше прадавнє обожнювання першоджерел всесвіту й, приходячи з вогнем і мечем на нашу землю, нав’язували нам і свої часто жорстокі, принижуючі культи, зароджені в чужих краях, в чужих народах. А втім, що це мене повело до риторики? Оленка вже, мабуть, дрімає. Приспав я тебе, дитино.

— Ні, дідусю, — прошепотіла Оленка. — Ваша мова для мене, мов казка. Всю ніч слу-хала б.

— Це тому, що ти щаслива. Правду я кажу?

— Щаслива, дідусю. Тільки щастя моє якесь неповне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в убогій хатинці, серед злиднів, а прокинулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними барвами… а що воно — невідомо.

— Треба прокинутися, доню. Треба вивчати той невідомий край. Він у твоїй душі.

— А коли це сон? — з острахом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… І сіра дійсність…

— Я оповім вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте. І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?

— Ні! — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:

— Цілу ніч готова слухати.

— Давно це було, — задумливо розгладивши довгі вуса, почав дід, — давно. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх або залишаючи в тяжкому рабстві власних вояків. Рушаючи на бій чи повер-таючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богові, ідол якого споконвіку стояв у ґіґантському кам’яному храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, не чув інших звуків, крім передсмертного крику та стогону. Очі ідола блищали червоним вогнем. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Поняття любові й добра не існували. Вони вважалися хворобою слабких, убогих розумом людей.

Та ось одного разу в храмі з’явилася молода дівчина-жриця. Її привели замість старої, що недавно померла. Головний жрець — охоронець храму — навчив дівчину її немудрій роботі та й залишив наодинці з богом. Вона спалювала на вогні м’ясо тварин, відданих у жертву, ставила свіжий, ще паруючий дар перед носом бога, з жалем дивилася, як він хижо поглинав смаженину. І запитала одного разу: “Боже, невже тобі так приємно вдихати чадний дим? і живитися кров’ю? І вічно погрожувати людям? Боже, усміхнися мені. Я люблю тебе. Адже ти не такий страшний, як говорять про тебе жерці?”

Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий, вищир. І тоді не витримала дівчина, зла-мала заповіт жерців, й одного разу замість паленого м’яса піднесла в дар богові сніп запаш-них квітів з річкової луки.

Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в обличчі, замість неї з’явився вираз ніжності. Здивувалася жриця, зраділа. З того дня викидала вона жертовне м’ясо собакам і клала перед богом лише квіти й трави.

За кілька днів повернулося з битви військо, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих у чужих землях. Воєводи, старшими з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу й віддячити багатими жертвами богу за успіх.

Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного лику зустрів бог вояків у храмі. Вони завмерли, заворожені, вражені, здивовані. Не відомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, пом’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки. І воїни вперше пожаліли дітей ворогів своїх, як власних. І сказав головний воєвода: “Воїни мої! Вороги би-лися з нами доблесно й хоробро. Не гоже повертати їх у рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутніша. Одпустимо їх додому, віддамо скарби їхні, щоб знову палали ба-гаття в селищах, щоб діти раділи поверненню батьків, як радіють нині наші діти. І не будемо піднімати меча один на одного. Хіба не дає наш багатий край всього, що треба людині? По-гляньте на бога — він схвалює мої слова!”

Бог справді усміхався, його чоло сяяло мудрістю, очі випромінювали любов. І запалю-валися любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця, сховавшись у куточку храму, плакала від щастя. А коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо, яке сотворив перероджений бог.

Старий жрець, почувши, що храм нічого не отримав від здобичі військового походу, аж потемнів од гніву. Він вирішив дізнатися, що скоїлось, скликав своїх помічників і причаївся з ними у схованці біля статуї бога. Ждали недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових та лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала дарунки біля підніжжя, увінчала бога найкращими квітами, поцілувала його чоло. Блакитними про-менями спалахнули його очі, в залі залунала чарівна, таємнича музика.

Жерці збагнули, хто переродив серце їхнього бога. Чорна ненависть спалахнула в їхніх ницих душах. Вони кинулися до дівчини, безжально вбили її перед лицем кумира. А потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках осяйного бога. Обличчя його враз скривилося в хижому оскалі, й очі спалахнули кривавим вогнем, як і колись.

Дід Василь замовк, розкурюючи люльку, пихнув димком.

— Мудра казка, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю.

— Тільки ця притча дає неповну відповідь про істину, — озвався Микола.

Дід Василь нечутно засміявся. Все повторюється, у всі віки одні й ті ж самі прагнення до всеосяжної відповіді. Пташеня одразу хоче черкнути крилом об небо. Він ласкаво розкуй-овдив Миколину чуприну. Докірливо похитав головою.

— Гай-гай, горе-теоретики! Закінчену істину вам подавай, все на полички розклади. Що таке істина? Це вічне запитання, всі віки, всі епохи розв’язують його. А чи можливо це зробити? І що означає розв’язання цієї вражаючої загадки? А може, саме запитання формулюється неправильно? Хто скаже про це? Пригадую свою юність, дитинство. Я дуже рано почав думати над цими “вічними” проблемами. Божеволів від них, горів у тому по-лум’ї, перечитував гори книг. І знемагав серед павутини найпротилежніших думок та вірувань, аж доки почута мною леґенда допомогла наблизитися до розуміння того, що я хотів знати. Лише наблизитися…

— Яка леґенда? — стрепенувся Микола. — Ви мені розповідали її?

— Ні, не доводилося. Леґенда та — саме про істину.

— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, ластячись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні.

Дід погладив Оленку по голові, зітхнув.

— Гаразд. Оповім ту леґенду. Тим більше, що почув її від Дивів.

— Як від Дивів? — збентежено запитав Микола, засовавшись на човні. — Ви це все-рйоз? Чи жартуєте?

— Не поспішай. Почуєш сам. Дай згадати, як це почалося… Бачите, на Правобережжі бовваніє Дивич-гора? Саме там я почув ту хвилюючу леґенду.

Микола й Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа й події, примружені очі дивляться строго й спокійно.

Дід знову набив люльку тютюном, запалив.

— Ви знаєте, чому ту гору називають Дивич-горою?

— Дівич-горою! — уточнив Микола. — То в ім’я якоїсь славетної дівчини, яка увійшла в гору, аби не дістатися в полон ворогам.

— Є такий переказ, — згодився дід. — Але він пізнішого походження. Він виник тоді, коли люди забули прадавнє значення назви. Старі люди в минулому віці ще пам’ятали про це, я чув ті перекази від діда, а він — від прадіда. Так от… Дивич-гора має назву від тих таки Дивів. Там, на тій високій кручі, збиралися Диви-побратими в грозові горобині ночі на вели-ке віче, на казкову раду. Давно вже люди згубили стежку до них, забули про давнє побра-тимство, але вони з віку в вік чатують, що, може, знайдуться щирі душі, котрі відновлять полум’яну братерську спілку, почують голос великої природи.

— Ну, ну, — схвильовано озвався Микола. — Що ж було з вами?

ДИВИЧ-ГОРА

— Мені було тоді чотирнадцять років. Я навчався в гімназії. Любив читати. В тому потоці прочитаного було все, що завгодно — від філософів Еллади до окультних манускриптів, від романів Жюля Верна до міфів різних народів світу. Але юна душа прагну-ла найбільше до дивовижного, казкового, чарівного. У глибинах життя, явищ, у природі, в історії світу я хотів бачити лише незвичайне, таємниче. Мабуть, тому й полюбив перекази про таємницю Дивич-гори. Серпанок народних леґенд одухотворив її, і цей настрій мимоволі передався мені.

Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Спробуйте коли-небудь прийти сюди, зосередитись, дивлячись на неї… і ви збагнете тодішні мої почуття.

Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна мла котиться по широких плесах ріки, Дивич-гора стає суворою, втаємниченою. По її схилах повзуть легкі вечірні ту-мани, вони підіймаються покрученими яругами від води до верхів’я, вкривають гору напівпрозорим серпанком. І відчуваєш, що перед тобою над дніпровим річищем не мертве громаддя з глини й землі. Здається, ніби там сіла колись спочити біля води добра бабуся з породи велетнів, прадавня баба Злагода. І, втомившись від багатовікового шляху, заклякла на тисячі літ, ждучи невідомо чого.

Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в собі, у своїй глибині Дивич-гора. Минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мов-чить, коли понад нею виспівують жайворони, а прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зу-пиняються в небі, щоб перед далеким польотом освіжитися над Дніпром. Мовчить весняни-ми вечорами, коли веселі й сумні дівочі пісні линуть над нею, завмираючи в густих лісах Лівобережжя. Мовчить узимку, закутана в сніговий саван, дрімає під завивання злої хурделиці. Німує й ночами, коли срібен місяць прокладає мерехтливі стежки на дніпровському плесі.

І лише в горобині ночі, коли блискавиці краять дивоколо від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багряні змії грозових розрядів в’юняться в просторі між скаженими товпищами хмар і гнівним дніпровським потоком, коли все живе ховається в свої притулки, — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути потужні голоси, дивні пісні, таємничу мову, інколи стогін. Старі люди казали, що то озивається від свого віковічного сну Дивич-гора. І ще згадувалося, що хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе збагнути таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі.

Дещо мені розповів дід Харлампій… твій прапрадід, Миколо, старий рибалка. Пам’ятаю й досі той теплий червневий вечір… На березі прив’язані човни. Один з них пере-вернутий догори, як оцей-то, па якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід, смалить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над ти-хою водою пливе, танучи, запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерна розповідь діда.

“А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так… для казки придумано?”

Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він незво-рушно дивиться в далечінь, де в сутінках бовваніє Дивич-гора.

“То все правда, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст у вуста передає ті перекази”.

В той вечір він і оповів мені про давню леґенду, про велике віче у горобині ночі Дивів-побратимів, про їхнє довге-довге чекання… про те, що можна почути ту мову, якщо сповни-тися щирістю і мужністю.

Минали дні. Спливало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. В моїй душі визрівав химерний план. Я все ждав, коли ж почнуться горобині ночі, щоб в одну з них почу-ти мову Дивич-гори за Дніпром.

Якось у серпні розгулялася гроза. Батько з матір’ю полягали спати. Тільки баба приви-дом туманіла біля вікна, раз по раз хрестячись і промовляючи: “Господи пронеси! Справжня горобина ніч!”

Я стрепенувся. Горобина ніч?! Ось коли можна перевірити, чи правду сказав дід.

Невдовзі й баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло, оглушливо гримнуло. Я злякано відсахнувся. Майнула боязка думка: “Може, не треба?”

Та хлоп’яча впертість перемогла. Знявши зі стіни батьківський кобеняк, одягнув його й вислизнув надвір.

В обличчя мені хлюпонула дощова злива — аж дух забило. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду й поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю. Навіть тепер мото-рошно, незрозуміло, як я переплив тоді Дніпро?

Залишивши човна на березі, поліз на гору. Доганяючи одна одну, миготіли блискавиці, примарне зеленкувате сяйво висвітлювало на мить дорогу. Незабаром я добрався до полови-ни Дивич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу стугонів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро, ніби гнівався па те, що я смів пливти по ньому в хвилини його розкутості й шаленства. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжально крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що якийсь ґіґант стоїть у мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, викрешуючи сині вогні.

Спочатку страх пронизав мене. Я тремтів, мов у лихоманці. Потім у душі прокотилася гаряча хвиля, що вернула мужність і якусь відчайдушну завзятість. Я, задихаючись, поспішив далі, на кручу, назустріч велетню. Холодні патьоки води полилися мені за шию, та я не звертав на те уваги. В гуркоті громів раптом вирізнився голос. Мені вчулося: “Віче, браття! Віче! Прокидайтеся! Пора ставати до великої варти!”

Я зупинився. Зіщулившись, присів у якійсь заглибині, вимитій водою. Лихоманка тряс-ла мене, хотілося впасти на землю й заснути. Повіки самі собою склеплювалися.

Здалося, що розриваються стіни хмар і водяних вихорів, нічного мороку й примарних полум’яних завіс. А в ті просторові брами входять таємничі, казкові постаті. Вони різного зросту, не схожі один на одного. Деякі сягали головою неба, а деякі пробивали хмари й височіли над ними, а були й лише трохи вищі за людей. Усі вони зібралися довкола вогнели-кого велетня, котрий кресав огневиці, й один з них — сивий-пресивий дід з добрим усміхом та ласкавими очима — тихо запитав:

“Грім-диве! В чім суть нинішньої варти? Чому заговорив громовий дзвін великої ра-ди?”

“Добро-диве, — відказав велетень, котрого дідок назвав Грім-дивом, — нині велика для нас подія. Вперше за довгі віки назустріч нам вирушила людська дитина. Ми дочекалися, браття! Ми дочекалися!”

Казкове коло дивних істот дивилося на мене. Вони вітали мене. Вони простягали до мене руки, і дід ласкаво сказав мені:

“Не бійся нас, хлопче! Ми твої друзі й брати! Ви спілкуєтеся з нами, ви постійно бачи-те нас, тільки в інших образах і виявах”.

“Я не боюся, — прошепотів я, але Диви, певно, почули мене, бо всі вони ласкаво й дружньо всміхнулися. — Я давно вирішив… прийти сюди, щоб побачити вас, щоб почути”.

“Що ти хотів почути?” — запитав той, кого Грім-див назвав Добро-дивом.

У голові паморочилося, я не то спав, не то марив. Добро-див підбадьорив мене:

“До кого б ти хотів звернутися, від кого почути відповідь? Ось Грім-див, котрого ти побачив першим. — Я — Добро-див, плекаю добрі людські думки… Ось — Міць-див, який зберігає силу вірності, відданості, життєвої цільності… Ось Вітер-див, побратим Громовика, далі — Огне-див, або Пломінь-див, вічно творящі браття, їхні сестри Вогневиці, діви Русалії та їхній неньо Водо-див, Зоре-див, крилатий мандрівник з таємничого Дивокола, в якому пливе наша Земля, ось Тайно-див та його друзі — Незнан-див і Неждан-див, далі — Золот-див, давній Ярило, Світовид, Срібен-див, володар нічного дивокола, брат Зоре-дива… А ось рідна всім нам і людям — баба Злагода, котра приносить лад і любов… Що б ти хотів почути від нас?”

“Багато днів я жадібно шукав у книгах, у розповідях людей відповідь на таємничу за-гадку, — прошепотів я. — Що таке істина… в чому її смисл… в чому сенс нашого життя? Ти — Добро-див… ти повинен знати… бо істина і добро — єдині… Так гадають люди”.

Постаті Дивів почали танути. Мене заколисала солодка, п’янка втома. Крізь її хвилі я чув тиху розповідь Добро-дива. Вона впліталася в миготіння блискавиць, у ревище бурі, в глухий шум хвиль. Ніби в тумані, колихалися неясні обриси кручі. Я не відчував — є в мене руки й ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирав і ховав у дитячій пам’яті слова, що лунали серед ночі. В гарячому плетиві, зі страху, неймовірного напруження, холоду й очікування дзвеніла чарівна струна, творила дивну мелодію казкової реальності. Я втрачав тяму, падав у небуття, та леґенда Дивич-гори міцно вкарбовувалася в свідомості.

Отямився я десь за два тижні. Мене знайшли непритомним на кручі Дивич-гори і довго виривали з чіпких пазурів смерті. Лише за два місяці вернулося здоров’я і жвавість. А до то-го я ходив блідий, аж зелений, худий, мов з хреста знятий. Мати й батько довго допитували-ся, чого я вночі шукав на Дивич-горі, картали мене за непослух. Але хіба міг я відкрити їм усю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поруч і тихенько оповідав чудові леґенди та казки про давнє минуле рідної землі.

І знаєте, діти мої, щоб не кривити душею… я навіть тепер не відаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь з вуст Добро-дива, чи хворий хлопець почув ту дивну леґенду під мелодійний спів соснового бору від діда Харлампія? Як би там не було, а я проніс той хвилюючий переказ про давні часи крізь усе життя, а тепер оповідаю його вам. Може, та оповідь стане й вам колись у пригоді.

Мелодія п’ята

ЛЕҐЕНДА ПРО ІСТИНУ

В прадавні часи жив над Славутою-Дніпром троянський хлопець Доброслав. Не такий, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, ростили дітей, полювали й вирощува-ли врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута або хто метає блискавиці з грозового неба. Жерці кажуть, що Перун, чи Громовик, — отже, так воно і є.

А Доброслав не міг жити безжурно й бездумно. Він уболівав за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли зобижали слабших, коли бачив пиху сильніших. Гнітило його темне й грубе життя своїх родичів, одноплемінників, і він прохав у богів іншої долі. Та все текло, як і раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добро між людьми.

Довго ходив Доброслав по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів до сла-ветного столітнього відлюдника, який з’явився не знати звідки й оселився неподалік тро-янського городища. Йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:

— Сам не відаєш, чого бажаєш, синку. Я вже пройшов тон шлях, на який стаєш ти. І міг би сказати…

— Не треба! — вигукнув Доброслав. — Чуже знання буде лише порожнім словом. Те, чого сам не шукав, не добивався, в ім’я чого не проливав сліз, стає пустим брязкальцем. Хо-чу звідати до кінця всю радість і гіркоту шукань. Лише скажи, старче, куди мені йти? Цього лише прохаю.

— Рано ти народився, хлопче, — сумно озвався відлюдник. — Твоя сила, як буря над пустелею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил. Аби молоти зерно, аби нести в далеч кораблі. А такого вітрила ти ще не здобув. Одначе йди… Я скажу тобі, куди. Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем ранкова зоря Лада, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен поставлено статую Істини. Лику її ніхто не бачив — його закрито чорною запоною. Хто зірве ту запону, той помре у храмі, так і не повернувшись до рідного краю. Зате він, уздрівши лик Істини, пізнає смисл сущого.

Очі Доброслава запалахкотіли рішучістю.

— Я готовий вмерти, аби лише поглянути на неї. Я йду, старче.

— Хай Дивоколо береже тебе!

І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехи-лився з сідла, поцілував дружину Троянку, смикнув вуздечку.

Щось хотіла сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелячись чорним птахом понад лоза-ми, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припо-ни зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинив коня, підхопив собаку на сідло й поскакав далі. Що ж, так мусить бути! Вірність хай буде поряд з подорожнім, з самотнім мандрівником. Там вона більше потрібна.

Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки стугонить земля та луна, зати-хаючи, котиться лісом.

Тоді Троянка не витримала. Впала на теплу землю і заридала тяжко. Внизу, втішаючи її, виводив журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов переда-вали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що рушив у далекі краї на пошуки Істини.

Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він на схід. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать мандрівні розбійники, від них не одіб’ешся.

А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш.

Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн!

Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, у хвилях гра-ються русалки, підморгують зеленими очима, простягають до мандрівника білі рукн.

— Іди до нас, чорнобровий хлопче!

— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю в далекі краї, шукаю правду-істину.

Замовкає сміх русалок, привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.

Та ось порідшали ліси. Перед вершником простяглися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, у небі виглядають здобич орли. Де-не-де височать у мареві могили. Бережись, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Примітять чужого — не жди пощади.

Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, або нишпорить довкола, видобуваючи з нірок на обід собі мишей чи ховрахів.

Увечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, в тій стороні, звідки він вирушив у путь, — підбадьорює, нагадує, заспокоює…

Несподівано підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали напасники пса, зв’язали Доброслава.

Кинувся вояк, рвонувся, застогнав від болю. Розплющив очі й усе зрозумів. Ганебно за-вершуються його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Воро-ний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки на де-рев’яному двохколісному фургоні.

Надвечір ця валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути, й зупини-лася біля кам’яної будівлі посеред селища. Біля входу височіло два боввани з хижими лиця-ми та вишкіреними зубами: певно, то були ідоли кочівників.

Вороги стягнули вояка з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, підійшов до сходів, на яких побачив огряжського хана. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.

Глухо загриміли тулумбаси, прозвучали бойові роги. Гостроверха шапка із срібним шпилем вінчала вузьку голову хана, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні гострі очі, на пишне різнобарвне вбрання спадала довга чорна борода.

Вожак розбійників щось сказав хану. Той задоволено кивнув. Потім байдуже зиркнув на Доброслава.

— Пса однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту.

Повернувшись, хан пішов до зали, до якої впхали і Доброслава. Очі Доброслава поба-чили в напівтемній залі підвищення, на яке всівся володар огрів.

— Я хан огрів Іт-тун, — звернувся хан до Доброслава. — Відповідай мені, звідки ти, хто? Бачу по вбранні твоєму, що ти троянин?

— Правду мовиш, хане Іт-туне, — відповів Доброслав.

— Хто єси в своїй землі? Як звати?

— Простий вояк. Звати Доброславом.

— Як потрапив у мої землі?

— Я нічого злого не мислив ні проти твоїх воїнів, ні проти тебе, хане Іт-туне. Я їхав у далекі краї за велінням власного серця.

— Куди ж вело тебе серце, троянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?

Доброслав якусь мить вагався, а потім у голові його майнула химерна думка. А що, ко-ли розповісти ханові про все — про свої пошуки правди, про таємничу істину, до якої він прагне вже багато літ? Може, зрозуміє? Адже є серце і в огрів. Може, відпустить Іт-тун Доб-рослава і віддасть собаку та коня?

Вояк поклав руку на груди на знак своєї щирості й почав розповідати. Про своє праг-нення до правди, про муки душі, яка не бажала миритися з темним, нікчемним життям лю-дей, про бесіду з відлюдником, котрий розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, прихованих густими кущами чорних брів. Слухали й сподвижники хана — слуги та воїни, мудреці та радники, що стояли обіч трону, слухала й донька ханова, виглядаючи з-за дверей.

— Отож я й вирішив, хане Іт-туне, — палко закінчив свою оповідь Доброслав, — знай-ти той храм, відкрити ясне лице Істини, щоб воно засяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, поспішаю за ранковою зорею надії, до сходу сонця: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти довго жив на світі, хане Іт-туне, багато знаєш, — може, чув що-небудь про це і вкажеш мені вірну дорогу?

Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, гостро глянув на троянського во-яка. І засміявся зневажливо. Почали сміятися й воїни хана, хоч і не розуміли, з якої причини.

Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:

— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить степову козу чи зайця, задирає слабкого коня, сильніше дерево глушить мізерніше. Оце і є істина! Посій хліб, залиш поле напризволяще, бур’яни вкриють його, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде. Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і зберу врожай. Ось — істина! Мої воїни полонили тебе. тепер ти мій раб, бо в мене є сила, от і вся істина.

Сила, воїне, Істина життя, його закон. Життя — для сильних, невже ти досі не зрозумів цієї істини?

Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:

— Ні, хане Іт-туне, ти бачиш тільки шкаралупу явищ, ядро ж заховане глибше. Істина не може бути в силі. Ось ти мчиш у бій на своєму сильному, могутньому коні. Та маленька стріла валить ту силу на землю. І ти вже під ногами ворогів, і твій тільки що сильний кінь — лише жменя праху. Але й труп коня може причинити велике лихо, коли почне розкладатися і його отруйний сморід рознесеться вітрами. І не завжди вишиє сильний вояк гарний візерунок на сорочці, який легенько вигаптує слабенька дівчинка. А хіба ти не відаєш, що невеличка іскра може породити велетенську пожежу, аби лиш вітер роздув попіл, а з нікчемної зернини можна за кілька літ зібрати гори зерна?! Ні, не сила Істина світу, хане Іт-туне.

— Мудро говорить чужинець, — хитали бородами старшини огрянські, скоса погля-даючи на хана.

Іт-тун грізно метнув палаючий погляд довкола, підвівся на троні й загримів:

— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний рабе? Ти, може, сподіваєшся знайти свій хи-мерний храм?

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє Лада!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина. Ось тут, піді мною, яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї істини і з усім, що скажу я, згодишся. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш, ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, хай тобі й сяє хоч тисяча ваших Лад! Гей, слуги, чи чули мій наказ?

Доброслава схопили. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він сторч головою полетів униз — у морок, у цвіль і сморід…

Минуло три дні. Три дні мук і страждань. Хан дотримувався свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали й краплі води.

Вояку видно було крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших пле-мен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, й тоді дикий регіт розкочувався по залі, регіт торжествуючої сили.

На четверту ніч у Доброслава почала паморочитись голова. Він збагнув, що загниє. Хіба можна чекати милості від цього хижака? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?

Ні, нізащо! Хто вколінкує перед насильником один раз, той падатиме й далі, без кінця!

Боляче затіпалося серце, обруч болю стиснув чоло. Доброслав згадав рідний край, ши-рокий плин Славути, ясні очі Троянки, бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. І — до солодкого щему яскраво — побачив вояк перед собою рідну оселю. Вони сиділи з Троянкою біля вогнища, і вона співала йому якусь тужливу прадавню пісню. Навіть не словом, одним покликом любові, болючою журою будила вона серце троянина.

Видиво розтануло, щезло. Вояк простягнув руки до зникаючої постаті дружини, ніби хотів утримати біля себе рідний образ, луну тривожної пісні. Припавши щокою до цвілих стін ями, він прошепотів палкі слова вітання рідному краю, і тужливе ридання вирвалося з його грудей.

Раптом згори почулось якесь шамотіння, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору. На тлі ґрат неясно вимальовувалася маленька постать.

— Хто ти? — хрипко запитав Доброслав.

— Тихо, — прошепотів голос. — Я ханова донька. Не гнівайся на мене, троянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду сказав. Серце моє підказує, що правда з тобою! Ти хоробрий і добрий!

— Скільки тобі років, люба дівчинко?

— Дванадцять. Та я вже велика. Я теж мрію про далекі, чарівні краї. Ти схвилював ме-не, троянине. Чим допомогти тобі?

— Не знаю, — гірко мовив вояк. — Ти накличеш батьків гнів.

— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!

— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова!

— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюся — побачать.

Ханова донька зникла. Доброслав миттю знищив кусень м яса, пожадливо випив поло-вину бурдюка води. До тіла поверталася міць, пояснішав розум. Радісні думки, нади завиру-вали в свідомості.

“Хай усі добрі сили благословлять тебе, ніжне створіння! Серце твоє чисте, не запля-моване жорстокістю й злочином. От і помиляєшся ти, хане Іт-туне! Силу твою й батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї”.

Сойфулі знайшла вихід із скрутного становища. У ямі, в якій сидів древляннн, була діра для стоку. Дівчина пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до його шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав до свого господаря. Доброслав щодня мав харч та воду. Тнм же шля-хом випроваджував собаку назад.

Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хап ні про що не здо-гадався. Так збігло десять днів, по яких хан Іт-тун схилився до ями й насмішкувато запитав:

— Ти живий ще, троянине?

— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.

— Дивно! Хвалю. Ти сильний вояк. Це радує мене. Послухай, що скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити, — житимеш краще від воєвод троянських.

У залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:

— Ні, хане Іт-туне! Не буду я тобі служити, бо не в силі істина. А тільки істині можна служити не задумуючись.

Аж заскреготів хан зубами від злості, тупнув ногою.

— То знай же, що ніколи ти не вийдеш з цієї ями, не побачиш ні химерного храму сво-го, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згинеш в землі!

— Воля твоя, хане! Та істина вища від сили!

І потяглися для Доброслава довгі ночі й дні. Йому давали шмат тухлого м’яса щодня, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна з добрими припасами, їсти й пити вистачало.

Вбрання Доброславове струхло, клапті лахміття ледь прикривали тіло. Одростала боро-да. Він утратив лік дням. Не знав, скільки часу минуло над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, вже вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?

Інколи бранцеві снився широкий повноводний Славута, в шепоті хвиль чулися йому знайомі пісні, а на полудневім небі сяяла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався по ямі, рвав на собі волосся. Там, нагорі — життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут душно, земля тисне груди, не дає дихати. Як у могилі! Чи не краще бу-ло послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!

“Ні, ні!” — кричало сумління. — “Ні, ні!” — стугоніло серце, вирувала кров, заперечу-вала душа.

Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь, з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за троянином, слухала його розповіді про землі троянські, про жорстокі бої з во-рогами, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину-правду, що бентежить серце, очищає душу, кличе в далину. Дівчина зітхала, тихенько плакала, втішаючи в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.

Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена й мовчазна. Дов-го сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест слова:

— Горе, троянине…

— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?

— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?

— Сім років? — охнув вояк.

— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю. Він поганий і дикий! Все життя моє пройде у смердючих шатрах і диких походах! О, горе мені!

— Не йди, Сойфулі!

— Що говориш ти, троянине? Батько мій так вирішив. Ти ж відаєш, що він нічого не визнає, крім жорстокої сили.

— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?

— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як світ, полум’яного, як сонце! Вояче, готуйся!..

— До чого? — здивувався Доброслав.

— До походу! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми разом поїдемо з тобою до храму Безсмертя шукати істину!

— А якщо смерть, Сойфулі?

— Тоді істина — це і є смерть!

Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка. Хутчіше! Доброслав хитається, він одвик від світла. Добре, що тепер ніч!

Дівчина таємними переходами вивела вояка надвір, забігла кудись у закуток, поверну-лася з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки облизує губи, щоки Доброслава.

Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя вояка, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!..

Кінь упізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд з ним білий степовий кінь.

— Сідай, троянине, в сідло, доки хмари в небі. Вийде місяць — можуть помітити.

Мов крила виросли у вояка, коли відчув він себе в сідлі. Затремтів од хвилювання, міцно натягнув повід, мацнув держак меча. Ні, ще не вмерла його доля! Де ти, Ладо ясна? Ось, бачу твоє чисте проміння, світи ж нам у дорозі! Вперед, коню!

Рушили. Безшумно минули селище. Незабаром степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.

— Хто їде? — пролунав голос.

Меч батьківський, не підведи! Блиснула криця, упав на землю вояк огрянський, коні несли втікачів далі й далі, крізь тирсу й полини, крізь пахощі степу, в присмеркову блакить ночі.

Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече троянина.

— Тікай сам. Я зупиню погоню. Твого коня ніхто не наздожене!

— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.

— Двох не винесе. Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину, може, вона засяє і для нашого темного люду. А я… Поцілуй мене, вояче, я полюбила тебе. Прощай!

Уже наздоганяють вогні смолоскипів, чути грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, легенько відштовхнула його.

— Вперед, вояче, поспішай!

— Прощай, моя зіронько!

Стримуючи ридання, що рвалися з грудей, рвонув повіддя Доброслав. Вихором несе його вороний в рятівну темряву. Поряд, у сутінках, тривожно гавкаючи, чорннм клубочком котиться В’юн.

А Сойфулі повернула свого коня назад, зупинила. Налетіла зграя хижаків степових, важка батькова рука стягла її на землю.

— Проклятий виродку! Де троянин?

— Не знаю!

— Випустила його? Втоптала в багно батькову честь? Вовче сім’я! Слимакова душа! Прив’яжіть її до каменя на могилі, буде шакалам добрий сніданок! І всі в погоню!

Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яної баби — залишають на високій могилі.

Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть від пут. У небі сяє зірка, та зірка, яку хоробрий вояк називав Ладою і яка веде в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій тяжкій дорозі.

Прислухається дівчина до далеких криків у степу. Ні, не наздогнати вороного коня. Не-далеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їхні неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в її тіло…

Доле моя, лети до вояка троянського… схорони його в чужих краях… обережи на стежці тяжкого пошуку!..

Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався від погоні в дикому степу, за-губився серед бур’янів. День і ніч їхав на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували троянина меч батьківський та кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв бучну тризну по дорогій Сойфулі.

Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.

А зірка пломеніла на світанковому небі, манила в далеч, обіцяла, закликала. А вечірня зоря усміхалась від батьківського обрію, наснажувала.

Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився за коштовні оздоби на держаку меча перевезти Доброслава через море. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.

Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега. Доброслав розпрощався з персом, звів коня з галери, рушив на схід. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Гей, і тяжкий та небезпечний шлях лежав попереду!

Багато місяців троянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним постала жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, уже недалечко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!

А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не ба-чиш, кості верблюдів і коней, людей і всякої звірини лежать на барханах? Хіба не бачиш, байдужі вітри піском засипають їхні мертві очі?

Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно не те що колодязя, навіть струмка; лише піски та глинища, вкриті рідкими чагарями.

Вороний схуд, боки його запали. Вже не втримує його в сідлі, не понесе далі вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде коня за повід. Все частіше відпочиває вояк. Сили зникають, тануть. Спека нестерпна. Піски пашать, мов натоплена піч. Немає вітру, нічим дихати.

Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно повискуючи, до ніг Доброслава, сумно поглянув у очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. Потім впав і вороний. Сиротою залишився троянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні свої пожитки й пішов далі сам.

Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але прийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки. Вийшов на берег і завмер враже-ний. На тім боці в синьому мареві серед високих казкових дерев, небачених у рідному краю, виднівся дивовижний храм. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі коло-ни: вони переливалися зеленими, блакитними, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через ріку до тієї чарівної будівлі були перекинуті мости.

О доле, може, це і є той самий храм Безсмертя, про який оповідав йому пустинник? Не-вже кінець шляху? Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту.

В храм вели сходи з білого каменю, над ними похитувалося листя невідомих рослин, між листям жовтіли принадні плоди. Тамуючи подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могил. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.

Минув колонаду, широкі двері, які самі собою розчинилися. Вгорі пролунала ніжна му-зика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце сяяло за різнобарвним прозорим склепінням, і в тому мереживі казкових променів троянин побачив дивну картину.

На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не роняючи й сло-ва.

“Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-відлюдник?”

Він підступив ближче, щоб роздивитися риси обличчя цієї жінки. Повіки її розплющи-лися, на троянина зиркнули великі сірі очі. Ні, не сірі — зелені… Ба ні — чорні… Чи, може, карі? Які ж у неї очі? Чом вони так раптово міняться?

З-під серпанку піднялася вгору тонка рука, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:

— Що шукаєш, вояче?

Троянин наблизився до трону.

— Багато років я йду з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Куди я потрапив, скажи, царице? Чи близько те, що шукаю?

Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, почулася відповідь:

— Істина світу тут, герою, це — краса! Хіба ти не знав цього? Краса й любов. Краса жінки і кохання до жінки. Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я — його жриця. Жриця любові.

— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав.

— Я кажу правду, вояче. Голуб схиляється перед красою голубки, лев перед красою левиці, людина завмирав перед красою природи, але чоловік, муж, воїн понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки ти можеш назвати, на які не пішов би чоловік в ім’я прекрасної жінки?!

— Заради коханої, хочеш ти сказати?

— Це все одно. Кохають лише красу.

— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!

— Дивися, — владно змахнула рукою жриця. — Ось тисячі чоловіків стоять довкола мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси — і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад, — хіба не бачив ти безліч могил біля храму?

— Бачив, жрице. Проте не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі. Ти пре-красна, але мені нема коли дивитися на тебе.

Очі жриці спалахнули палким вогнем.

— Зажди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй відірватися від неї.

Вона піднялася з трону, звела руки вгору. Музика заграла голосніше, промені світла, що падало згори, висвітлили усю постать жінки. Корона зникла, розтануло золототкане вбрання. Перед Доброславом з’явилась бронзовотіла південна красуня — висока, струнка, з чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грай-ливому ритмі над дзеркальною підлогою.

Стогін прокотився по широкому залу. Тисячі чоловіків закоханими очима всотували в себе чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолові. Жриця пройшла коло й зненацька перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом була русява красуня півночі. Очі її, прикриті довгими віями, мерехтіли блакитними вогниками, руки білими лебедями звивалися в повітрі, закликаючи до себе, обіцяючи найвищу насолоду та втіху.

Одна за одною пропливали перед вояком прегарні жінки різних країн та народів. Чорноволосі й золотокосі, білі й рожеві, чорні й бронзові, синьоокі й кароокі, високі й маленькі — безліч жінок закликали троянина лишитися в храмі краси й кохання. Та Добро-славу було байдуже до них, він лише втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.

Нарешті затихла музика. Жриця знову всілась на троні. Поглянула запитливо на гостя. Той мовчав. Мовчали й тисячі чоловіків, заворожені казковими перетвореннями краси.

Жриця тихо, проникливо заспівала, дивлячись просто в душу Доброслава:

Є лиш любов і радісний день,

А ніч приснилась мені…

Почулися звуки ворожих пісень,

Привиділась тінь на стіні…

І пекло одвічне, і війни, і сум,

Весь клекіт віків — то мара…

А є лиш краса сонцепромінних дум,

Що в безмірі не умира…

Є квіти на луках і бджоли на них,

Є в травах щасливе дитя…

Лиш сняться нам вихорі смерті і лих,

А вічно сміється життя…

Прослухавши пісню, Доброслав сумовито сказав:

— Ой не так, жрице, не так. Страшна й сувора дійсність життя. Краса й любов у ньому — не основа, а лише подих полегкості. Вона утримує нас на поверхні страшної ріки, кличе, обіцяє, але поки що суть світу визначає руїна і ненависть, жорстокість і насилля. Краса й лю-бов не зупиняють потоку ненависті й злоби, вони прикрашують лише оскал смерті. Велике багатство — краса. Ти довела мені це, жрице. Та чого варті твої чари серед жорстокостей світу? Іншої правди я шукаю, іншої істини. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу свого.

Жриця нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавиця, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан у простій полотняній одежі, її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.

Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це — мара?

— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувшись до неї.

Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.

— От бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе прагнення до неї. Ти зберіг образ дружини таким, яким хочеш бачити його. Та минуло вже багато літ. Вона постаріла. Чи будеш ти любити її тепер? Поглянь…

Жовтаво-зелені хвилі Славути покотилися перед троянином, в тумані замайоріли високі кручі. На березі постать жінки. Чи це Троянка? Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Доле праведна, що ти зробила з коханою! Вона дивиться десь понад голо-вою Доброслава, у безмір, у далечінь.

Ой порай мене, мати, порай,

Де мій згублений рай?

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Ти летиш по далеких світах,

Мов засмучений птах,

У чужинських полях і лісах

Лише пустка і жах…

Повертай з чужини, повертай

У весняний розмай…

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Докірливі слова болісно пронизали серце Доброслава. Він завмер, зворушений, враже-ний, приголомшений.

Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не підходить до коханої дружини. Щезла краса, щезає й любов?

Та Доброслав тихо зрушує вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує зем-лю, де вона стоїть. Видіння щезає…

Задумалась жриця. Довго, довго мовчала. Потім встала, допомогла гостеві підвестися з землі, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.

— Правду сказав, чужинцю. Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто подолав полон краси, і тому вийдеш з цього храму, бо тебе веде сильніша жага за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав нечувані муки в дорозі, вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон буде на твоєму шляху, та вже ніхто не зупинить тебе. Прощай, хоробрий чужинцю!

Гей, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине в жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свою тайну, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице краси! Я піду далі, за іншою красою, за іншою правдою, бо в ній радість і горе, щастя і любов… і весь смисл життя…

Минуло ще багато років. Доброслав ще більше постарів. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одні гори та пустелю і вийшов до берега моря-океану. Якось надвечір вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмер-тя. Не зрадів, не захвилювався, бо довгі роки щоденно чекав цієї зустрічі. Стояв на скелі, за-думано спостерігав за таємничими обрисами заповітного храму на верхів’ї гори. Він стрімкими лініями здіймався в небо, ніби підпирав його гострими піками. Глибокі прірви сточували гору, в ущелинах темніли густі ліси. Громаддя хмар купчилися біля його підніжжя, дихало мороком, погрозою… Заходило сонце, фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій.

— Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери всі сили свої і — вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…

Сонце впало за обрій. Зненацька на землю налягла густа імла. Тільки зірка провідна незмінно сяяла в небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася, палахкотіла яскравим во-гнем, висвітлюючи мерехтливим промінням суворі скелі.

Десь угорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня невідома сила склеплює йому повіки, наливає втомою руки й ноги, приковує до землі. Вели-ким зусиллям він одігнав сон, протер очі. “Дивне божество храму! Ти жадаєш мене приспати перед кінцем шляху? Я не піддамся твоїм чарам. Гей, Ладо, надіє моя! Посвіти мені востаннє!”

Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадилися велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зу-силлям.

З моря налетів ураган, примчав нові страхітливі чорні хмари. Простір прорізала сліпуча блискавиця, ударив грім. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти йому стало важче, каміння зробилося слизьким, стежка небезпечною. Вона незабаром привела до густо-го лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, що творили непро-лазне мереживо. Задушливо пахли, дурманячи свідомість, якісь квіти.

Доброслав мечем прорубував собі дорогу в хащі. Крок За кроком неухильно просувався уперед. А коли озирався назад, то бачив, що стежка заростала знову. Вороття не було.

Десь у гущавині вили дикі звірі, верещали мавпи, огидно скрикували птахи, в імлі чу-лося шипіння безлічі гаддя. Доброслав не звертав уваги ні на що, він забув про сон, про вто-му. Все рубав, рубав, рубав…

Ліс обірвався раптово. Перед вояком виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема. Треба вибиратися просто по скелі. Вояк шукав найменших щілинок, чіплявся нігтями, пальцями, обдирав руки до крові, припадав до каменя вужем. Прірва кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… ще мить… Храм Безсмертя зовсім поряд… можна торкну-тися рукою його стін…

Доброслав довго лежав без руху, спустошений, знесилений. Отямившись, він встав, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він, одчепивши аркан від пояса, закинув петлю на зубець муру. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши у високу м’яку траву.

Моторошна тиша. Нічого не чути. Невже тут ніхто не живе? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп. Жовтий, прадавній. Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину та й спочив навіки в цій траві. Звідки ти прибув, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?

Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:

— Хоробрий вояче, зупинися, доки не пізно, і поверни назад!

Доброслав завмер від несподіванки, а потім гордо гукнув:

— Хто говорить зі мною, з’явись!

Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними перели-вами:

— Багато мук ти витерпів, вояче. За це отримаєш у повне володіння великі скарби світу. Тільки не руш цей храм!

— Не говори мені улесливих, солодких слів, — зневажливо відповів Доброслав. — Серце моє жадає істини!

— Багато звитяжців шукає її невпинно, — загримів голос. — Та скільки їх зігнило отут у землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання. Чому ти гадаєш, що істина принесе тобі радість, втіху або насолоду? Звідки ти знаєш, що вона таке? Краще тобі не знати правди, ніж торкнутися її і вмерти від жаху, глянувши на її лик!

— Хай я вмру, зате відкриється лик вічної тайни! — крикнув Доброслав і знову рушив уперед.

— Ще мить зажди! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо вмирати, коли можна жи-ти безжурно, спокійно, без божевільних мрій?

— Не треба мені твого царювання! У мене є царство найкраще в світі — земля прабатьків. Вона в пітьмі незнання, у ярмі рабства, в злиденності й роздорах. Та я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!

— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню… лиш поверни назад!

— Я бачив храм предковічної краси, — гордо сказав Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу. А ще скажу тобі — ради пошуків істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються усі красуні землі. Вона проводжала мене на цей шлях. І я дійду до кінця, яким би він не був! Одступи, невідома сило, я йду!

— То бережися ж! — загримів голос, аж стіни храму здригнулися.

Перед троянським вояком спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали жахливі потво-ри; вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав висмикнув з піхов меча й без-страшно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не за-думуючись, перестрибнув її. Багряні язики полум’я обпікали його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь угорі грім, але в серці Доб-рослава не було страху.

— Де ти, жорстоке божество, що приховало істину?!

Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обри-си склепіння губилися десь угорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння, в його відблисках вирізнялася чорна запона, що звисала згори до кам’яного полу. Складки її були важкі, ніби витесані з суцільної скелі, чор-ний моторошний колір втілював непроникливість, тайну, смерть.

Доброслав втомлено сперся на колону, поглянув довкола. На підлозі лежали білі й жовті кості — тисячі кістяків. Усі вони простягали свої мертві руки до заповітного покрива-ла в жагучому бажанні здобути істину. Всі полягли, не осягнувши мети. Чого не вистачило їм — уміння чи сили? Що вело їх у цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки? Чому не зірвали вони запони, хоч уже торкалися її? А може, зривали? Може, таки зривали?

Жахлива підозра пронизала душу Доброслава. Холодок остраху прокотився за спиною. Ось я торкаюся зловісної перепони між світом живих і ликом Істини. І можу зірвати її! Так же діяли й інші шукачі. Чому ж вони гинули тут, біля її підніжжя, а запона знову на місці? А що коли там нічого нема?! І збагнув, що вони віддавали життя в ім’я химери, вмирали, вис-наживши себе в останньому зусиллі, в завершальному пориві, хоч несли вічну правду пошу-ку в своєму серці…

Вояк відчував, як клекоче в ньому вогняна думка, спопеляє облуду прадавнього обма-ну… ніби серпанки багатьох покровів мари спалахували, обгоряли, лягали попелом на зем-лю. І Доброславу стало легше, і тихий сміх розуміння й прозріння пролунав у широкому залі.

— Мудрий діду, ти знав правду, але не хотів сказати мені… чи, може, я не зумів почути її… бо що б для мене значила та правда, коли б я не звідав безодні горя і муки в пошуках її? Та й чи збагнув би я її так страшно, як тепер?

Під склепінням храму прокотилися зітхання, почулися слова пісні. Співала Троянка чи, може, то лише вчувалося йому?

Повертай з чужини, повертай

У весняний розмай…

Знай, мій сину загублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

— Троянко, зоре моя кохана! Ти вберегла мене своєю любов’ю у далеких мандрах. Я сповнився терпінням і мужністю, знанням і силою подолання перешкод. Я знаю тепер по-рожнечу химерних храмів, де царює ніщо. Правду несе саме життя. Життя саме творить себе, народжуючи й зрощуючи нові покоління. Я повертаю додому, до рідного краю, де мене че-кають. Істину пізнають, лише зростаючи разом з нею, стаючи її суттю. Той шлях безмірний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, невмирущий вогонь шукання. Я плекатиму той вогонь у душах дітей моїх, онуків моїх. І ніколи не згасне в сильних та вірних душах пломінь пошуку таємниці буття, він житиме вічно, перебуде понад негодою й смертю, понад грозами й забобонами віків.

Доброслав торкнувся рукою запони. Вона була холодна, як смерть. Залишайся, примаро віків, у своїй непотрібності, у своїй вигаданості! Найменша іскрина життя величніша за те-бе… Я вибираю життя!

І Доброслав рушив до виходу з храму Безсмертя.

Мелодія шоста

ДАРУНКИ ВЕСНИ

СЕКРЕТАР РАЙКОМУ

Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.

На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про робо-ту. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.

Микола роззувся. Оленка, зробивши те саме, ойкала, щулилася, підстрибувала, нати-каючись на грудочки. Він сміявся:

— Звикай.

Оленка хитро примружувалася:

— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках.

— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.

— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А обіцяв усе життя носити на руках! Пам’ятаєш? Тоді, як зізнавався в коханні…

— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартома сплескував долонями Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині.

— На чужій? — ображено перепитувала Оленка. — Хіба ж твоя чужа?

— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.

— Ми ніколи так не доберемось до району, Миколо!

Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони замов-кали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали топкі запахи соснового бору.

Незабаром вийшли з посадки. Перед ними розкинулись поля сусіднього колгоспу. По-важно хиталися жита, гордо підносячи в небо повне, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, здавалося, ніби незримі пальці взяли ніжний акорд на зеленавих струнах жита й пшениці. Ще раз. Ще… Переливи пісенних, нечутних звуків покотилися над полями, сплітаючись у чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.

— Співає?

Він хитнув головою. Потім тихо сказав:

— У мені завжди звучать мелодії… І вірші… Вся наша земля — як поема… як пісня.

Віта мене земля, неначе мати, Мов батько, сонце руки подає… Проснулось поле, вже пора орати… Воно — моє…

— Миколко! Не орати, а збирати скоро вже треба.

— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу. А ось уже інший мотив:

Ще так недавно у божевіллі

Здіймали руки до зір заграви,

Лихе поети не розповіли

Про всі походи відваги й слави…

А вже вітри несуть тривогу,

А вже горить криваво захід…

Кудись у даль ведуть дороги…

І понад ними — чорні птахи…

— Невже буде війна, Миколо? — тривожно зіщулилась Оленка. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли ось така краса довкола?

— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі сприймали красу й любов, як спільну основу життя, давно б не було ні воєн, ні рабства. Згадай леґенду, яку нам розповідав дід Василь.

— Про істину?

— Про жрицю, що приносила богові квіти. Наш народ віддає для світу любов і працю. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна. Душі наші виховані красою, любов’ю, творчістю. А там що робиться? Ти ж читаєш газети.

Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась у кривавих корчах війни, сплюндрована чобітьми фашистів.

Та варто було виплисти на небосхил ранковому сонцю, як той смуток розвіявся. Мали-нове, безжурне, животворне й таке мирне, сонце виповзало з-за обрію, запалюючи верхів’я тополь. Залилися треллю жайворони. Радісно зашепотіло чубате жито, засміялися блакитні волошки.

Їх догнала машина, що везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив под-ружжя, підкинув до району, недалеко від центру. Установи ще були закриті. До початку ро-боти залишалось зо дві години. Микола повів Оленку на ринок. Довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві неподалік райкому комсомолу, поснідали. Походили довкола районного Будинку культури. Микола заздрісно заглядав у вікна, на сце-ну, де стояв рояль.

— От якби в Сміяни рояль. Та струнні інструменти. Знаєш, яке б діло ми закрутили!

Оленка читала афіші. Увечері мав демонструватися фільм “Богдан Хмельницький”. Вирішили подивитись.

О дев’ятій були вже біля райкому. Широкими сходами колишнього панського палацу піднялися на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по-хлопчачому Бра, гаряче напучував його, закликав завжди бути вірним заповітам Ілліча, берегти чистоту серця й душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює Бра ще й досі?

Ось і знайомі двері. На табличці напис: “Нетреба”. Значить, він. Микола постукав у двері.

— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все!

Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе енерґійне об-личчя з великими блискучими очима. Над високим чолом йоржем переможно майорів чуб. Нетреба підхопився з крісла, вперся кістлявими пальцями об стіл, простягнув голову до Ми-коли, ніби гусак, що хоче вкусити.

— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким вітром? Ти ж У консерваторії, здається, вчиш-ся? Яким чином, бра?

Микола всміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість “брат” — “бра”. Хоч і постарів, але лишився таким же експансивним, привітним, захопленим.

Потиснувши руку секретареві, Микола познайомив його з Оленкою, розповів про свої плани. Той підняв руки вгору, зацмокав.

— І-і-і! Молодця! Оце, брат, моє виховання! Значить, у село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музику, культуру — в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Сміянах, потім — у всьому районі. Ти розумієш, що це таке? Зітремо різницю між містом і селом. Навіть переплюнемо місто! Правду кажу! Фольклор, пісню — па новий рівень! Музика й хліб — це тобі не жарти! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!

Миколі незвично було слухати, як секретар сипле короткими фразами, ніби виголошує лозунґи з трибуни, але щирість його була така вражаюча, радість настільки непідробна, що химерна манера вислову думки здавалася природною і навіть невіддільною від самої енерґійної постаті Нетреби.

— А голова колгоспу? — засумнівався Микола. — Він може впертися. Нам же потрібні інструменти, рояль.

— Підкрутимо, де треба, якщо впреться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гри-зи за горло. Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь! Жінка теж музикант?

— Ні, вона вчителька. Хоче в школу. Теж в Сміянах.

— Оце да! — радів секретар. — Геройське діло. Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Рекомендую в дитбудинок. До Громограя. Знаєш? Чудовий дядько. Колючий, непримирен-ний, але з того тіста, що й Макаренко. Там дітвора славна. Гарний колектив. Обсерваторія, гуртки. А ти поможеш їм у самодіяльності. Жінка комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор! Ураган!..

Нетреба плескав Оленку по плечу, гуцав дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб рвався догори. Він сміявся, підморгував.

— А жінка в тебе — богиня. Афродита. Діана. Як звати? Оленка? Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки в святкові дні. Гріх цілувати щодня, ніби їсти борщ. Ха-ха! Молодця! Радий за вас. Такі б усі — завтра комунізм…

Прощалися весело, по-товариському. Нетреба обіцяв підтримку матеріальну й мораль-ну.

— Навідаюся. Тим більше — влітку. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу по-бачити діда твого. Зобидили його. Жаль. Тут у райкомі партії вже розбиралися. Сміливі заміри були в старого. Далекосяжні. Тільки ж знаєш — консерватизм страшний. Інерція. Та й дідуган трохи містик. Захоплений утопіями. Найшла коса на камінь. Але голова багатюща. Ти його слухай, а своє роби. Передавай йому вітання. Хай Оленка порадиться з ним, підуть разом до Громограя. А я натисну в райвно. Бажаю щастя! Ну й геройські душі! Корчагінці!..

Вони пішли, а Нетреба ще довго ходив по кабінету з сяючими очима, радіючи якимось своїм думкам…

ХЛІБ І МУЗИКА

Герасим Степанович невдоволено сопів, дивився посоловілими очима на папірець, яко-го поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:

— “Культвідділ” … — Умгу… — “Посилаємо… для піднесення…”— Ти диви — піднесення! Що тут підносити — не розумію… “Для орґанізації музичних і хорових колективів…” Гм… колективів… Єрунда якась…

Він глипнув на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно.

— Дивлюся я на тебе, Миколо… Дивуюся… Чого тебе припхало назад до Сміянів? Учився, учився… і на тобі! Я гадав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову нашу грязь місити. Спати закортіло? Тут у нас вже є один… Іван Горпинин. Добре спить! Хе-хе!

Миколині очі блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.

Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете — грязь місити? Це правда. До сих пір щось не рухається у нас справа культури. А вже пора б! Людям — ось як! — Микола провів ребром долоні по шиї, — неробство набридло. Хочеться чогось яснішого від сивухи.

— Ну-ну! Ти не натякай!

Та я не про вас. Чому дехто до самогону припадає? А тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічим зайнятись після роботи…

— А ти даси? Даси їм роботу — після роботи? — єхидно хмикнув голова.

— Не роботу після роботи, — сердито відрізав Микола. — Треба душу людей звесели-ти красою, гармонією… Коротше, нам треба піднімати культуру. Ми ж пісенний народ, не можна забувати про це. Я вийшов з села, вивчився, і мені хочеться, щоб мої сільські ровес-ники та батьки також відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте, для чого повернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковсь-кого.

— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй! Та я тобі по правді скажу: після роботи люди й плю-вати не схочуть на твою культуру! Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи кру-тять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки. Головне — це хліб, м’ясо, молоко! Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…

На Миколине чоло набігла тінь. Він встав, нахмурився.

— Ну, ну! Вже набичився. Що я таке сказав? Іди, раз кортить, піднімай культуру, давай музику. Ми послухаємо. Тільки нікому буде грати її. І ні на чому…

— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Орґанізуємо хор…

— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить від думок, не знаючи, де взяти грошей на авто, а йому — рояль! І не думай! Іди, поки я не розсердився!

— Герасиме Степановичу! В районі обіцяли підтримку.

Набрякле обличчя голови зробилося буряковим, добродушні очиці стали злими, колю-чими.

— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо, по дідовій стежці йдеш! Дивися, щоб і тобі того не було…

— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо й без вас. Я думав, що ви… що у вас… а ви…

Він хряснув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Зда-лека чулася протяжна пісня, підгортаючи картоплю на городах, співали дівчата. Микола по-стояв, послухав. Радісно засміявся й попрямував через колгоспний двір до клубу.

Е, ні, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось глянь, навіть працюючи, дівчата співають!

Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола глянув на небо. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?

— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!

Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, невдоволений го-лос:

— Що таке? Кого там чорти носять?

— Одчиняй, Іване!

— А хто це?

— Микола Горенко.

Двері з рипом розчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв дебелий хлопець з пом’ятим, заспаним лицем. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він підкладав під голову замість подушки. В нечесаному чубі застряли лушпайки соняшникового насіння, со-лома. Іван глипнув на Миколу, винувато всміхнувся.

Горенко ввійшов до залу. Глянув на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані черво-ним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою.

— Ех, Іване! Що ж це ти розвів тут свинюшник? А сам? Подивися, на кого ти схожий?

Іван невдоволено засопів.

— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… на всьому готовому… Там і кіно й театри… І все таке…

— Оце ж і хочу спробувати! — весело йому Микола. — Мене в районі призначили зав-клубом. Тому й прийшов сюди.

— Брешеш?

— Правда. Давай ключі, давай списки самодіяльності… все, що там у тебе є.

Іван розгублено чухмарив голову.

— Як же так? А я? Куди ж я?

— Бачиш? — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди себе подіти. Такий бугай, запрягти — орати можна!

— У мене серце…

— Яке там серце? Лінь безпросвітна.

— Це ти правду кажеш, — винувато промимрив Іван. — Розсобачився я. А взагалі… клуб мені по душі. Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…

Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.

— Знаєш що? Можеш залишатися в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті великі справи.

— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Працюватиму, як змій! — зрадів Іван.

— Вивертатись не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Добре б сьогодні зібрати хлопців і дівчат. Можна? На дев’яту-десяту годину вечора.

— Зберу. Напишемо об’яву. Побіжу по селу. Сам скажу всім, кому треба.

— Значить, домовились. Де в тебе папір, чорнило. Пиши…

НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора радісний, збуджений. Одсапуючись, сказав:

— Душ з півсотні буде. Все село оббігав.

Микола подякував йому, попросив підготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, прасувала сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.

— Ти не бійся, Миколко. Я знаю — ти зумієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував.

— Спасибі, ластівко, спасибі, горличко моя!

Він цілував дружину, тайком оглядаючись на матір, яка поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих добрих очей. Вибачливо обзивалась:

— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми. Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі чутки розпускає…

— Які, мамо?

— Е, не варто говорити. Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло.

Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він зби-рався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні пісенні традиції, які слід відроджувати. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село. Про хорові колективи, які могли б, окрім народних пісень, розучувати й виконувати складні сюїти, ораторії, творити власні пісні.

Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів леґенду про істину, Микола захо-пився ідеєю створити оперу про троянського юнака Доброслава — шукача правди життя. Вдень і вночі переслідувала його ця думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті дивів, могутніх прадідів, жерців, жорстоких кочівників, їхні походи і битви, їхні звичаї, танці й пісні. В просторі звучали арії, ніжні й запальні мелодії, дзвін мечів і жур-ливий плюскіт славутинського плину, тихий голос мужньої дівчинки Сойфулі і скажений тупіт копит.

Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини й чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. У сні він прокидався від могутнього хору троянських дружинників, тремтів від захоплення перед видінням храму предковічної краси.

І ось тепер настане пора творити. Микола знав — буде все. І опера, й ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило йому снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало його, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малюючи яскраві обрії. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків зо два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали у двері, сподіваючись на виставу або кіно.

Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж ря-дами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, пошепки, але так, щоб і в кінці залу почули, проко-ментував:

— Це він тебе викликає на вигін, Гапко…

В залі зареготали. Микола зблід, змішався, йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі спалахнуло неприязне почуття до цих смішливих, войовни-чих юнаків і дівчат, які, незвідь-чому, вороже зустрічають свого ровесника й товариша після п’яти років розлуки.

Недалеко від сцени сидів Сергій, його біла кучма підбадьорливо похитувалася, він ве-село підморгував Миколі: давай, мовляв, не бійся!..

Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:

— Товариші!

З задніх рядів хтось знову закахикав, передражнюючи:

— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: “Вплив музики на урожайність цукрових буряків!”

Регіт струсонув зал. Микола зовсім розгубився — у залі веселилися, голосно перемов-лялися, лузали насіння. І це останнє чомусь найбільше роздратувало Миколу. Він не стри-мався, безконтрольна образа заклекотіла в його грудях, залила свідомість.

— Як вам не соромно? Я прийшов, щоб поговорити з вами про цікаву роботу, а ви хуліганите та насінням плюєтесь! Клуб же ваш власний, а ви його в свинарник перетворюєте!

— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився паном, цяцю з города привіз то й губу уже закопилив. Бачили й не таких! Брудно тобі у нас, одвик — руш-ником дорога.

У Миколи серце впало, в грудях занило. Що це? Звідки такий потік ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і видирав пташині гнізда на лузі? Хіба не з ними ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?

Поміж рядами підвелася невисока кирпата дівчина — комсорг колгоспу. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.

— Ану, замовкніть! Як не соромно? Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви на нього, як на якогось бюрократа!

— Хай не задирає носа!

— Самі вчені!

— Без нього вміємо співати!

— На біса нам його консерваторія!

— Гей, дівчата, ходімо на вигін. Заспіваємо без учених!

— Ходімо!..

Загуркотіли лавки, залопотіли спідниці дівчат, хлопці й собі потяглися до виходу, з га-мором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:

Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий.

Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?

Щось маю сказати, дещо й розпитати

І ласки для серця у тебе прохать…

Микола стояв непорушно, засоромлений, змішаний. Яка ганьба! Куди подіти очі від со-рому? Провал!

До нього підійшли Сергій, дівчина-комсорг. Вони щось говорили йому, втішали. Ми-кола не слухав. Ледве стримував сльози, карався думкою: за що!? чому?

А в вечірньому небі сумовито лунало, віддаляючись!

Неси свої хвилі у синєє море,

Де з милим колись ми стояли удвох…

Ти ж чув, як він клявся довіку любити,

Ще й року немає — пішов до другої…

Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрав-ся до річки, сів на кручі над водою.

Хвиля тихо, ледве чутно, хлюпала, вторячи вечірній тиші. Зоряне безмежжя заспокою-вало, глибоко в душі починала несподівано ледь-ледь бриніти струна, тихо зринали слова ще ненародженої пісні.

Микола вихопив записничок, олівець, при мерехтливому світлі місяця почав занотову-вати слова й музику. І як завжди, був радісно здивований вражаючим феноменом імпровізації, котра народжувалась неждано, несподівано, ніби блискавиця у небі. Може, це і є те явище, яке прадіди називали зустріччю з Неждан-дивом, покровителем радісної несподіванки, відкриттів, подвигу і вогняної думки? Треба так і назвати пісню — “Пісня не-жданого друга”. Ось він мені підказує, що лише у ясному чистому серці, з якого виметено найменші залишки упередження, може зродитися взаєморозуміння! А я? Як я зустрів моїх друзів сьогодні? Накричав, як істерична жінка! Далі, далі, що підказує мені нежданий друг?

Шепіт зір, вітру спів — хто його пізнає, як?

В кожнім дні, в кожнім сні побратимів диво-знак…

Я неждано, обережно, я нечутно підійду

І біду, неначе хмару, тихо одведу…

Саме так! Одвести біду — подивитися в очі, в серця юнаків, з якими вирішив творити добрі діла. А він? Почув лише тріскання лушпайок. Яка ганьба!

Микола йшов понад берегом. Ще здалека побачив вогник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, пахло смачним. Біля вогню темніли дві постаті.

Микола виступив з сутінків. Одна з постатей з радісним вигуком кинулась до нього. Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.

— Ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай. Дід таке цікаве розповідає. Про подорож довкола світу. Ти ще не чув!

Микола привітався з дідом, сів на траву. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:

— Щось не так?

Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями.

— Тебе зобидили, Миколко? Чому мовчиш?

— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав урочисто, як на плакаті: “Ми та я! Прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!” Чи не так?

— Уг-гу, — присоромлено схилив голову Микола.

— Отож-бо й є. Ану, розкажи, як усе було.

Микола почав розповідати. Не приховав і того, що потім, коли голос нежданого друга приніс йому пісню, він зрозумів свою помилку.

Дід мовчки вислухав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, а тоді вже озвався:

— То й добре, що сам збагнув свою помилку. У кожному з нас є розуміння, як і що тре-ба робити, але які гори сміття нагромаджено іноді на стежці, ми не бачимо. Живе ще в нас у душі дріб’язкова пихатість і лисяча хитрість, іноді й вовча лють, і мавп’яча дратівливість або ж буйволяча впертість. А коли все це не погамовується добрим вчинком, людина не здатна побачити людяність за зовнішньою оболонкою байдужості.

— Зрозумів, зрозумів! — похапцем згодився Микола. — Я вже сам…

— Сам, сам, — підхопив дід, сміючись. — Сам нічого не зробиш. Навіть бог без своїх віруючих — ніщо, пуста абстракція. Ти взявся за діло, як за всесвітню місію. Вирішив, що село без тебе пропаде. Не міг почати справу так, як дихаєш — спокійно… природно. І люди, захоплені твоїм прикладом, так же природньо підхоплять твоє починання. До творчості при-нукою не звабиш, вона має йти від серця, з душі.

— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленим поглядом у зоряне не-бо, — мені здається, що я починаю розуміти.

— Що, дитя моє?

— Велику суть дружби, братерства людей… творити в ім’я інших, в ім’я друзів своїх, а не в ім’я власного себелюбства. І тоді…

— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі бу-дуть відкриті для інших, зникне егоїзм, розкриється на повну силу краса людська. Боги всіх часів і народів здаватимуться блідими тінями супроти прийдешньої прекрасної людини. Бо й що таке боги? Лише наше безсилля, марновірство, страх і неуцтво. Зрозуміли? От і добре. То ж хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль. Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе, — засміявся дід. — Хіба не так, голуб’ята мої?

СВЯТО БУДНІВ

Перший урок пішов Миколі на користь. Він вирішив далі не стільки аґітувати, скільки діяти. З’їздив у Київ, вициганив у ректора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки, дві мандоліни. З тією здобиччю впевнено повертався до Сміянів. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивова-но блимнув на нього, розвів руками.

— Я думав, що ти базіка. А ти хлопець діловий… Ну-ну, хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там ждав його Нетреба. Він допоміг Миколі розвантажитися, весело торохтів:

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав? Секре-тарша ваша казала. Ну, нічого. Братва хороша. Дай їм діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне в серце — виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато, трудяг — менше. Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз. Добився. Культвідділ скріпив, асигнував. Контрабас, мандоліни, балалайки. Плюс твоє. Щоб через місяць — перший виступ. До жнив. Соціальне замовлення! Надіюсь!

Микола аж засяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван недовірливо всміхався, торкаючись несміливо товстими пальцями до струн контрабаса, ніби не вірив, що є такі велетенські балалайки.

— Оце да! — чухмарив потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — засміявся Нетреба. — Миколо, маєш першого ентузіаста. Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш, — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо охочих. Пиши про-сто: “Перше заняття гуртка… Музичного гуртка…” А потім і оркестр народних інструментів створимо. “Запрошуємо усіх бажаючих…”

— Правильно! — підтримав Нетреба. — Поговори з старими. Серед них є ще цимбалісти. Хоч би й Оверко! І його син…

— Справді, здорово грає.

— От бач. Поагітуй. Та й дід твій виступить з сольними номерами. Що — відлюдьком став? Нічого. Розворушимо. Головне — вісь! Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там, у лісництві, машина. Вантажать дрова для райкому. Я попутно. Заїду пізніше. Готуй рибку. Жінці — салют. Діду — поклон. Вітання — Громограю. Ти дай концерт його дітлахам. То — велике діло. Я йому телефонував. Відносно твоєї Оленки. Він обома руками за! Райвно дав добро! Хай знайомиться. До дітей — відкрите серце. У Оленки очі такі, що лід розтоплять. Правду кажу! Врахуй, — засміявся й подав руку. — Ну, прощавай!

З цього дня й закрутилося. Щовечора в клубі відбувалися заняття струнного гуртка. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості поволі розтавала. Ніхто не згадував неприємної першої зустрічі. Микола, правда, одразу сказав, що не варто збиратися, аби бринькати. Треба вчитися справжньому мистецтву гри, читати ноти, щоб пізніше взятися, крім народних мелодій та пісень, і до виконання класичних творів — ось їхнє завдання. Ста-рий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гіршого хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи.

Щирі слова Оверка підтримало юнацтво. Ніхто не заперечував проти такої проґрами. Звичайні будні перетворилися для Миколи в свято. Дивна гармонія звуків, взята від народу, що жила в його душі, переливалася тепер в інші душі, тривожила їх, причащала до великої таїни мистецтва. Як ніколи, Микола збагнув справедливість слів діда Василя: працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує насамперед тебе, а не на-впаки.

Оленка раділа Миколиним успіхам. Приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість учителів середньої школи і сміянівського дитбудинку. Тут вона познайомилася з Громограєм, стриманим сивим велетнем з прозорими дитячими очима, які інколи ставали сталево-гострими. Директор дит-будинку водив її до “панських дач”, у супроводі діда Василя знайомив з історією цього за-кладу, розповідав про методи виховання, про труднощі й складності педаґоґічної праці. Оленка побувала в дитячих спальнях, у їдальні, в класах, у майстернях. В один з вечорів во-ни разом з Миколою були в гостях у юних астрономів. Голова зоряного гуртка Толя Вогник, палкий сіроокий підліток, натхненно розповідав їм про життя на Марсі, про те, що Ціолковський незадовго до своєї смерті у тридцять п’ятому році надіслав вихованцям дитбу-динку великого листа. Він тремтячим голосом прочитав доброзичливі рядки, написані рукою великого вченого, — звернення до юних астрономів, побажання їм здійснити грядущі космічні польоти. Потім гості розглядали в окуляр шкільного телескопа гори на Місяці, кільця далекого зеленкуватого Сатурна, супутники Юпітера.

Оленка, витираючи вологі від зворушення очі, розцілувала всіх юних астрономів. Ми-кола домовився про спільний концерт. Громограй був радий. Дід вдоволено усміхався в довгі вуса.

Кілька ночей Оленка майже не спала. Після розмов з Громограєм, з дітьми, з учитель-ками, які співали в хорі, вона з хвилюванням думала про перше вересня, уявляла свій перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:

— Добридень, діти. Я ваша нова вчителька. Зовуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…

Плин її думок котився далі й далі, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців.

…Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. Курними шляхами день і ніч ревли машини, везучи хліб У район. Новостворений оркестр і хор уже підготували велику проґраму для виступів. Як і було домовлено, перший пробний концерт мав відбутися разом з самодіяльністю дитбудинку. Виручку від виступу вирішено передати на потребу Громограєвих вихованців. Сміянівці громом оплесків вітали виступ хору, оркестру. Захоп-лювалися Миколиними піснями-імпровізаціями. Особливо дивувалися талантам дітей-сиріт. Оваціями зустріли юного поета Толю Вогника, дівчинку з Карпат Іванку Черпінську, мама якої загинула в Станіславі під час страйку робітників ще до визволення земель Західної України. Вона ніжним голосочком заспівала пісню в супроводі трьох сопілок, на яких грали її товариші — учні молодших класів:

Дивокіл заряхтів зорями,

Підповзають тумани зворами,

Трембітає печаль над горами,

А Ганнуся все жде когось…

Бродять нявки поміж сосниною,

Сині тіні повзуть долиною,

Понад рідною полониною

Дивне марево заплелось…

А дівча на груні зупинилося,

Та на видиво те задивилося,

А чи справді то є — чи приснилося?

Ой, не знає вона, не зна!

Бо над горами, над ялицями

Із веселими диво-лицями

Їдуть зоряні хлопці-лицарі,

Аж гуде нічна далина!

Зал загримів від овацій, дівчинку довго не одпускали зі сцени. Вона зашарілася, рвалася за лаштунки, але її кликали знову й знову.

— Яка туга за рідним краєм, — зітхнула Оленка. — І яка радість, що він нарешті виз-волений! І ще… леґендарне, казкове осмислення об’єднання українських земель.

Громограй, почувши її слова, вдячно кивнув:

— Я радий, що ви з нами.

ЩИРІСТЬ

Наступало перше вересня. Оленка всю ніч не спала, хвилювалася. Встала з постелі вдосвіта, розбуркала Миколу. Він сонно куйовдив кучму волосся, посміювався, втішав:

— Поменше готувань. Згадай мій урок. Побільше щирості й імпровізації.

Ледь зійшло сонце над лісом, як Оленка побігла до “панських дач”, де серед сосон на високій піщаній кручі білів будинок під червоною черепицею. Тут, у притулку дітей-сиріт, вона розпочне творення дивосвіту дитячих душ. Радісно й тривожно… Як її зустрінуть ма-люки? Чи знайде вона чарівний ключик взаєморозуміння?

Учителі були заклопотані, ніхто не звертав уваги на її хвилювання. Лише Громограй, скупо усміхнувшись, одразу відзначив її тривожний стан. Підійшов до неї, тихо сказав:

— Спокій і любов. Більше нічого. І щирість. Пам’ятайте, що діти, яких ви будете нав-чати, — травмовані тяжкими втратами. Вони дуже чутливі. Кожну нещирість відчувають так, як дикі звірі запахи в лісі.

Оленка засміялася, почувши таке порівняння. І полегшено зітхнула від того, що Громо-грай промовив те ж саме слово, що й Микола: щирість! Це — її ключ.

І ось вона переступила поріг другого класу. Застукали парти, в золотих скісних потоках сонячного проміння заіскрилися розмаїті чуби й кіски. Чорні й русяві, попелясті й руді. Оленці здалося, що мине вічність, перш ніж вона заговорить. Якимсь чужим голосом вона ледь видушила з себе:

— Добрий день, діти!

— Здра!.. — не дружно, але щиро відповів клас. І раптом ззаду почувся здивований дівочий голосок:

— А гарна яка! Мов намальована!

Хтось засміявся. Оленка зашарілася. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:

— Будемо знайомитися: я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна. Сідайте, діти.

З середини класу піднялася рука. Оленка завважила її.

— Що таке?

З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, у простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:

— А то правда, що ви втекли з дому?

Сусід смикнув її, хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок, вона відчула, що ось-ось заплаче. Дивилася в щирі й жорстокі дитячі личка, гарячково думаючи: “Що ро-бити? Як знайти вихід?” “Щирість”, — почувся голос Миколи. “Щирість”, — пролунало напуття Громограя. “Щирість”, — ласкаво примружилися очі діда Василя.

Вона пересилила себе, ясним поглядом обвела клас. Голос її став спокійним.

— Тихо, діти… Я відповім. Сідай, дівчинко. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Від нікчемного й пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас, туди, де я потрібна, де мені гарно й любо. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання й любов. Я знаю, є лише один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, нічого цінного, якщо уникнете його. Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими.

Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття… Душа юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі й союзники. Вона го-ворила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею й дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби. Хай діти ще не все розуміють, але вони вже відчувають велику щирість, яка назавжди зв’яже їх непідробним довір’ям.

ВЕСНЯНА ОСІНЬ

Сповнені роботою, мріями, планами, збігали дні. Якось у вересні неждано приїхала Оленчина мати. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, подарунки. При-губивши чарку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу й схлипнула:

— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете вису-нутися. Я чула, що ваш оркестр і хор гримлять. У Києві про нього знають. Це добре. Зробіть ім’я, а потім — у місто. Дадуть квартиру, про діток можна буде подумати. Заживете, як лю-ди.

— Тут теж люди, свахо, — докірливо на це їй Миколина мати.

Оленка гарячкувала:

— Як не соромно, мамо? Що ти пропонуєш Миколі? Використати село, як драбину, щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас!

— Люди, люди, — буркотіла Оленчина мати. — Що там люди? Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити.

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами — марна справа. Не вийде. Вона сформувалася давно й назавжди. Все, що не підходить під штамп її уявлень, буде химерним, неприродним, незбагненним.

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в кабіну машини, кричала:

— Дивіться, щоб дітей не було, доки не переїдете” Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь на її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати й батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла іншим шляхом, — але, може, в цьому й їхня заслуга. Часто люди діють від протилежного. Життя складне, його не можна розрахувати наперед.

Золота була осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, у глибині неба розтріпувалися кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою, заглядав у її очі, імпровізував вірші та пісні про своє нев’януче кохання.

— Ой, Миколо, дивися, перехвалиш мене, — щасливо сміялася Оленка, в пориві ніжності притягуючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав від щастя, шалено цілував покриті золотавим пушком руки. А в хвилини найбільшої близькості вони забували світ — здавалося, що їхні тіла й душі зливаються з дрімаючою осінньою зем-лею, а серця — з неосяжним прозорим небом, де заклично кричали журавлі, відлітаючн у вирій.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола зупинявся біля тонкої білокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя, прихилявся до стовбура, читав:

Вже у гості йде барвиста

Осінь золота,

Наче книгу жовтолисту

Тихо розгорта.

Я ходжу по тих сторінках

В темному гаю

І зову і кличу дзвінко

Суджену мою.

Де ти, мріє, озовися?

Може, міцно спиш?

Чи між хмарами у висі

Журавлем летиш?

Чи сховалася між віти

В пишному саду,

Що тебе я в цілім світі,

Мила, не знайду?!

Та нема її і досі,

Все не приліта…

Не пускає, мабуть, осінь,

Осінь золота…

Оленка, удавано гніваючись, тупала ніжкою.

— Як це так, Миколо? Хіба ж я не твоя суджена? Виходить, ти ще когось чекаєш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це ж не я. Це — ліричний герой. Абстрактний…

— Я тобі дам абстрактного героя! — сварилася кулачком Оленка. — Зараз же перероб-ляй закінчення. А то — розлюблю!

— Слухаю, королево моя! Іди туди, сховайся за дубом. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово! Є нові рядки. Читаю…

— Ти не там її шукаєш, —

Мовить далина.

І дівочим сміхом в гаї

Рознеслась луна.

На галявину широку

Вийшла з-за дубів

Дівчинонька синьоока

З кошиком грибів.

Це ж тебе душа бажала,

Дівчино проста.

Це ж любов мені послала

Осінь золота…

— О, тепер добре! Я вже не гніваюсь, любий. Поцілуй мене!

Оленка завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш — я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Уявляла, що вперше бачу тебе. Думала — чи вдруге полюбила б?

— І що ж?

— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — і все одно! Тільки тебе! Тільки тебе!

Зливалися воєдино промінці сірих і блакитних очей, вмикалися трепетні руки довкола стану. А осінь сипала згори багряне й золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов.

Мелодія сьома

ЗАПОВІТ ГОВЕРЛИ

(З щоденника Громограя)

“…Кому ці мої записи, роздуми? Хто їх прочитає? Може, пустотливий вітер погортає ці сторінки десь на пустирі та й пригорне піском у рівчаку? А може, зітліють ці рядки на горищі чи згорять у грубі? Яке це має значення? Мені приємно думати, писати про моїх дітей, моїх маленьких друзів. Бо що я без них? Навіщо я?

Якщо принагідно якийсь учитель прочитає цю мою писанину, то ось кілька дружніх за-стережень: друже, колеґо, все, що тут написано, — болить мені! Не торкайся записів, якщо серце твоє б’ється байдуже, якщо воно не пройнялося болем за тих юних, котрі вручені тобі. Вірю, що й ти горітимеш любов’ю, що й ти нестимеш естафету великого пошуку у формуванні нових духовних світів дитячого племені.

Для мене діти, мов таємничі неждані, але бажані гості. Вже давно придивляюся я до них і бачу, що минуле мало навчило дорослих розуміти суть і значення маленької істоти, яка приходить до них крізь браму любові й муки. Більшість людей дивляться на цю істоту, як на свого спадкоємця, котрого треба виліпити (якнайскоріше!) по своїй подобі. О, ця сваволя деміурга! Але хто й коли подумав про те, щоб уподібнитись дитині, щоб зробити її взірцем для наслідування? Віками люди передавали дітям практично лише вади свої, бо що могла сформувати з них забобонна реліґійна традиція або прагматична, ще Досі непевна себе, нау-ка, котра блукала в хащах зачаклованого світу? Наука, котра не відала, звідки й куди? Блу-каючи в хаосі вірувань та упереджень, люди самі з гордістю передавали спадкоємцям свої блукання. І лише нині ми почали руйнувати прадавні заборола, почали придивлятися до тих, кого нам вручає доля для виховання. І починаємо розуміти, що перш за все діти повинні бути нашими вчителями… вчителями щирості й любові. Відзначимо хоча б головне: для дітей нема расових, національних, суспільних критеріїв при спілкуванні. Дитя має лише один критерій — радісної довіри й доброзичливості. Це те, до чого дорослі приходять лише в результаті тяжкого вікового досвіду.

Друже, колеґо, пам’ятай, що це особливий вік — до п’ятнадцяти років! Розум підлітка кипить стихійністю сприйняття, ще всі вузли юної істоти у формотворчій динаміці, ще мож-на окрилити нову душу або обкарнати крилатість, — це вражаючий еволюційний пункт, про який педаґоґ повинен думати якнайвідповідальніше. Але для цього треба самому зберегти вічну юність і крилатість! Чи сам я володію цим? Хто мені скаже? Лише вони, мої любі діти. Лише їхні очі — дзеркала непідкупних душ!

Вечір. Я знову беруся за перо.

Настає осіння ніч. Тихо, елегійно. У відчинене вікно бачу ясний вогник Юпітера, імлистий Чумацький Шлях, зоряний полум’яний вир, що невтомно кружляє у високості, не-сучи кораблик нашої планети у невідомість.

Ледве чутно дихає дрімаюча земля. Ніжиться під поглядом тисячоокого Урана-неба. Стихають дівочі пісні на вигоні, закохані пари розходяться додому, над селом спадає мудра тиша.

Так гарно, неповторно — одпустити свій розум на волю. Та ні… Не можу розпрягти невгамовну мисль від болісних турбот. Думаю про них… про дітей моїх. Особливо про най-старших, котрі останній рік під моїм крилом.

Радосте моя, болю мій! Моя втіхо й тривого! Сім років я вів вас кам’янистими стежи-нами пізнання й життя. Передавав не лише інформацію про світ, про науку, не лише приви-вав любов до праці й творчості. Переливав вам, наскільки вмів, частку самого себе, свого розуміння людства й сенсу його буття.

Разом з тим доводилося ламати й опір консервативних учителів-критиканів. Деяким людям не до душі пошук нового, прагнення до пластичності, динамічності. Пригадуються бесіди з учителями, коли дитбудинок прийняв першу партію осиротілих дітей. Я доводив, що суть освіти — не просто інформування юного розуму про те, то зробив той чи писав цей, а саме — освітлення розуму, аби дати змогу молодій людині рости самотуж, розкрити своє джерело… Шукати в своєму предметі чудо, тайну, вражаюче, романтичне — ось завдання педаґоґа.

— Життя — це, перш за все, рутина, сіра робота, — сухо сказав тоді завпед Григорій Семенович, непривітний математик.

— Дурниці, — різко відповів я. — Сіра душа — сіра й робота. Для райдужної думки будь-яке діло райдужне. Погляньте на простих селянок: як вони причепурюють хату до свят! Ввійдеш у світлицю під стріхою — наче в храм. Хіба можна назвати таку роботу сірою? Чи плекання саду? Чи сіяння хліба? Чи будування житла? Чи мандри вчителя разом з учнями в царство пригод — у країни географії, літератури, фізики, астрономії?

— Демаґоґія, — буркнув тоді завпед.

Його ніхто відкрито не підтримав. А згодом і сам він покинув наш дитбудинок. У наступні роки пощастило згуртувати непоганий колектив, який чутливо відгукується на всі нові почини. Жаль тільки, що не вдалося відстояти старого Василя Сміяна. Розумний дідуган, і діти його любили. Універсальна людина — і кобзар, і столяр, і садівник, і рибалка. Такі вихователі — знахідка для дитбудинку, для будь-якої школи. Але сірі душі бюрократів ще страхаються універсальності, бо заздрять, відчуваючи поряд з ними свою неповноцінність. І ось тепер — нова вчителька, Сміянова невісточка. Вона мені до душі: чутлива, натхненна, сповнена любові до дітей. Прекрасний матеріал. На таких можна покла-стися, передати їм тяжку естафету.

Мої відлітаючі пташенята, як бути мені без вас? Це ж перше моє прощання… А скільки ще попереду?

Розлетяться вони по всій країні, мов хмарини у блакитному небі. Ще майже діти, але вже стають на самостійні стежини навчання й праці. Чи витримають їхні крилята суховії життєві й бурі, чи не зламаються від нежданих Ураганів? О, якби міг я заслонити їх від непе-редбачених випадів невблаганної долі!

П’ятеро дівчаток. Семеро хлопчиків.

Рік за роком, день за днем я милувався барвами розквітаючих пелюсток душі, слідкував за несподіваними тривожними зламами сердець, тоненькими хвилями видозмін характерів і вдач. Було всього…

Так, я беззастережно прийняв у своє серце все, що несли мої діти в потаємних глиби-нах, — і добре і зле, бо знав, що лише з нещадної битви протилежностей може народитися щось міцне, прекрасне й цінне, як самоцвіт із неймовірного тиску й пекельних температур.

На мить заплющу очі, й кожне з вас постає переді мною.

Ось Катя Гірка. Дівчина-соняшник. Золотокосе створіння весни з світло-карими прозо-рими очима. Худенька, висока, довгонога. Наливаючись соком життя, стає задумлива й елегійна. Любить історію, кохається в оповідях про героїв прадавніх визвольних воєн та пов-стань — Спартака, Наливайка, Гарібальді. Мабуть, мріє зустріти в житті такого героя. Здійсниться мрія — і народиться диво небувалого світу: палке кохання, великий подвиг, самовіддана праця, ґеніальна поема. А ні, буря тривоги й печалі понесе юнацький човник надії у хаос хвиль, у круговерть урагану, на рифи розчарувань.

Як не допустити такої біди? Хіба не досить лиха звідало юне серце з перших дитячих літ? Мати її померла, ледь народивши дівчинку. Батько-геолог, лишившись вдівцем, уже не одружувався, і як тільки Каті сповнилося два роки, взяв її з собою у нескінченні мандри по тайзі, по горах. Бувала вона і у непролазних сибірських хащах, пробиралася на коні верхи до алтайської красуні Білухи, пливла й на плотах порожистими ріками, ночувала під дивоколом північного сяйва у тундрі, слухала співучу мову багаття — незмінного друга геологів.

Коли Каті минув шостий рік, батько загинув при гірському обвалі. Дівчинка не могла збагнути, чому це її тато навіки залишається під кам’янистим горбиком землі в далекому краю, чому її, самотню й пригнічену, везуть подалі від того місця, де він навіки спочив?

Так вона потрапила до нашого дитбудинку. Спочатку навчалася у підготовчому класі, а потім потрапила до гурту моїх вихованців. Я одразу полюбив золотого соняшника, похмуре дикунча з ручками-цівками, з янґольським личком, зі страдницькими очима — краплинами блакитного неба. Вона, відчувши любов і щирість, швидко відтанула й опромінилась прихо-ваним вогнем ніжності, вічного чекання якогось дива.

Русалочко моя! Ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спав, спостерігаючи в думці кожен твій хибний крок, кожен душевний злам! Сім років щастя й муки. Дякую тобі за них! Дякую, Катю, сонячна доню, полум’яна птахо з казкового краю мрії!

Марта Стеблина. Тихий сумирний підліток. Маленька, непоказна, смаглява. Очі в неї завжди опущені долу, голос негучний, приглушений. Коси попелясті й це ще більше робить її невиразною поміж іншими учнями. Та то лише на перший погляд. А як тільки її щось зацікавить, темно-русі брови злітають вгору, з-під них спалахують вогники, уважні ясно-сірі очі, суворі й ніжні водночас.

Марта мовчазна й відлюдкувата. Навіть на екскурсіях до лісу чи в полі вона завжди трохи збоку, оддалік від інших дітей. Коли дівчата сплітають вінки чи збирають гербарій, Марта квіток не рве, а тихо бродить між житами, пестить ніжні волошки пальчиками, щось шепоче їм чи, може, співає.

Батька дівчинка не знає, матір-учительку в роки колективізації вбили куркулі. Сироту взяли далекі родичі, сяк-так прогодували до трьох років та й послали пасти гусей, полоти бур’янці на городі. Я зустрів її під тином у канаві, де вона їла чорний достиглий пасльон. Залякана малесенька замазура. Поманив її пальцем. Вона заперечливо похитала голівкою і злякано присіла у бур’яні.

— Того не можна їсти, — сказав я. — Тобі може стати погано.

— Не, — засміялася дівчинка. — Я їм од пуза, і нічого нема.

— А чого ти така замурзана?

— Ги, — прозвучало у відповідь.

— Де твій тато?

Дівчинка глянула на мене з-під лоба, витерла рукавом брудної сорочечки цоса й нічого не відповіла.

— А мама в тебе є?

— Нє, — мовила вона сумно. — Маму вбило.

Того ж вечора я забрав Марту від сварливих родичів до дитбудинку. Як вона боялася білого простирадла й чистої кімнати! В перші дні втікала до саду чи лісу, лазила в чагарях, видлушпуючи з землі коріння козлика, вночі заривалася в копицю сіна, змушуючи учителів та вихователів до півночі шукати її.

Та минули дні, місяці, роки. Ти, мій непоказний скарбе, тужаво й міцно вростав у мою душу своєю вірністю, спокоєм, незламністю в слові, чутті й дії. Я на тебе міг покластися у всьому: ти легко вивчала найважчі уроки, ти у мандрах несла найбільші рюкзаки, не промов-ляючи й слова про втому, хоч втомлювалась, я це бачив, до краю. Ти мирила хлопців та дівчат, коли вони зчіплювались у своїх дитячих, але вельми серйозних для них сварках та конфліктах. Ти залюбки чергувала в школі за інших дівчат, котрі любили поспати вранці. Ти була, як повітря, потрібна усім, тим повітрям, яким усі дихають, але якого ніхто не помічає.

З сумом і радістю відпускатиму тебе в нескінченний політ: ти священний птах-лелека, що приносить людям щастя й здійснення бажань. Марто, незабудко моя, буду втішений, як-що згадаєш ласкавим словом свого вчителя на тернистім шляху життя.

Галя Кревна. Чорноока, чорнокоса тремтлива лань. Гаряча, палка й чутлива до неймовірності: її може образити найменший неделікатний натяк, грубе слово.

Мати її підкинула в дитясла ще немовлям, і тому Галя особливо гостро реаґувала на книги й бесіди про знедолених матерів та покинутих дітей. Здавалося б, дівчинка мусила зненавидіти матерів, котрі залишають сиріт напризволяще. Та де там! Вона напам’ять вивча-ла поеми Кобзаря про покриток, про наймичку, про гірку долю жінки, дівчини, коханої. А ще любила Галя маленьких дітей. Вона вміла подружитися з першими-ліпшими дикунчатами посеред шляху, які бавляться пісочком та пилюгою попід тинами, ліпила їм казкові вежі й палаци з тужавого глею, майструвала літаючих голубів з паперу. Я знаю про те захоплення дівчинки і втішаюся потайки, вірячи, що з Галі вийде справжня вчителька, котра замінить своїм вихованцям і матір, і батька.

Галю, вогняна перелеснице! Ще кілька літ, і ти станеш дивовижною красунею. Захоплені погляди супроводитимуть тебе, від них танутиме твоє серце. Не поспішай вручити долю свою першому-ліпшому закоханому. Будь ощадливою в цьому польоті, долети до свого омріяного вирію. Тільки коли стрінешся з вірними очима друга, махни йому крилом: я твоя! Лише тоді…

Іванка Черпінська. Блакитноока русява гуцулочка. Її тата замучили польські жандарми. Мама — революціонерка, перебралася через кордон, лишила доньку тут, а сама знову пода-лася в Західну Україну. Назад вона не повернулася: дійшла звістка, що її вбили під час страйку робітників у Станіславі. Іванці про те не сказали, і вона палко вірила, що мама десь далеко виконує важливе завдання, що вона визволяє маленьких дітей з неволі й гніту, що настане день, і вона знову почує любий голос, поїде з мамою в мальовничі Карпати, які вже стали вільними, які так часто маряться їй у снах.

Іванко, чічко гірська! Я допоможу тобі повернутися в рідні краї, пройти широкими по-лонинами, послухати чаклунські пісні вікових смерек. Я хочу, щоб дитячі сни збулися, щоб дух правічних Карпат прийняв тебе до свого лона, як вірну улюблену доню. Тільки бережи мрію, Іванко. Бережи казку старої Говерли, яку тобі розповідала рідна матуся.

А казка та дивна й чарівна. Розповідає вона про те, як у прадавні часи кордони Русі оберігали могутні витязі — мандрівні лицарі. Сильні вони були й незламні єдністю своєю, чистотою, безстрашністю, вірністю. Де лише з’являлась ворожа навала на рубежах землі рідної, як туди одразу мчала сила лицарська й зупиняла чорну силу, захищала рідних людей від полону й ганьби.

Так було довго, віки.

Та одного разу від заходу сонця прибули до лицарів посланці чужинських земель. Їхній повелитель пропонував дружбу й спілку. А на знак правди й твердого слова віддавав свою єдину доньку в жони старшому лицареві — Говерлі.

Чарівна була чужинецька княжна. Струнка, як смерічка, ніжна, мов світання весняне в горах, прегарна личком, мов зоря вечірня. Лише блакитні очі її були сповнені прохолоди, мов снігові шапки на верхів’ях Карпат.

Покохав лицар Говерла чужинецьку принцесу, запала вона йому в серце. І запитав він вірних братчиків, вояків мужніх:

— Чи брати мені в жони княжну західну? Що скажете ви, побратими любі, незрадливі?

Мовчали звитяжці, опустивши очі долу. Довго мовчали. Лише наймолодший з них зрештою сказав:

— Досі воля нашого народу була під захистом наших мечів. На що тепер сподівається наш старший побратим Говерла?

— Хочу миру між нами, — твердо сказав Говерла, — Хочу, щоб єдина кров стала у нас і в них. Народиться у мене син від княжни чужинецької — стане запорукою вічного миру.

Не зронили більше й слова звитяжці, лише очі їхні затуманилися від суму, як полонини гірські в час грози. Та й що було казати Говерлі, коли зіниці його втоплені були в блакитно-крижаних очах нареченої?

Бучне весілля відгуляли західні посланці. Пили й побратими чашу хмільну, та не тан-цювали, не співали веселих співанок, як то завжди водилося в горах Карпатських.

Минали літа. Народився у жони звитяжця найстаршого прегарний син. Мирославом на-рекли його в знак вічної спілки між колишніми ворогами. Побудував Говерла жоні й синові палац розкішний серед гір, сам часто пропадав біля них, втішаючи серце своє іграми дитя-чими, ласкою жіночою, мріями солодкими.

А побратими блукали горами, степами, проганяли з кордонів Русі кочових напасників, сумували за давніми часами, коли ще хитрість ворожа не роз’єднувала їх із старшим побра-тимом.

Виріс Мирослав. Став сильним, мужнім звитяжцем. Брав його батько в походи, на герці. І всюди, з найлютішої січі, виходив юний лицар переможцем. Пишався Говерла сином, милувався ним. І лише вірні побратими бачили те, чого не хотів бачити батько: холодний блиск блакитних очей дістався легіню у спадок від матері, щось недобре на дні їх таїлося.

Одного разу попросила жона, щоб одпустив Говерла її з сином до батька, повелителя західного. Згодився старий звитяжець. Незабаром повернулася мати з сином. Оповідали вони про незвичайні багатства столиці чужинецької, про блиск самоцвітів, про коштовність золо-тих виробів, про розкіш палаців, про веселощі тамтешніх володарів.

— Чом би не приєднати край наш до царства західного? — запитувала жона Говерлу. — Станемо жити, як там — розкішно, солодко, привільно.

— Не бути цьому, — твердо й суворо відрізав Говерла. — Наша розкіш — краса гір та лісів. Наше багатство — воля, ще не зламана жодним напасником. Наша мудрість — пісня й казка русинських прабатьків, у яких корінь нашої невмирущості. Хто може висидіти священ-ного птаха Гайстра в чужинецькому орлиному гнізді?

Промовчала жона. А в очах Мирослава спалахнула блискавиця, ніби змах чужинецько-го меча.

Темної ночі з заходу вдерлися до гір орди повелителя підступного. Напали вони на руське побратимство підло, зрадливо. Розпочався бій — кривавий, небувалий.

І в найгрізнішу годину герцю вдарив Мирослав батька свого межи плечі двосічним ме-чем. Загриміли громи у горах Карпатських. Не бувало ще такої зради у священній Руській землі. Глянув грізно смертельно вражений звитяжець на зрадцю, і спопелів від того погляду відступник. Люто кинулися побратими на ворогів, кожен бився за десятьох, славно відомстили вони напасникам за нечувану дворушність. Вигнавши ворогів, спалили братчики гірський палац разом з чужинецькою княжною, де на горе рідному краєві випестила вона гадюче сім’я. Страшним смолоскипом палахкотіла гірська оселя, дивився на неї вмираючий Говерла, прощався з марними мріями своїми. І сказав він тоді:

— Несіть мене, братчики, на Верховину. Замуруйте в найвищу гору. То й буде моя мо-гила. Звідти буду виходити в грозові дні й ночі, оглядати рубежі землі рідної. Гріх великий я вчинив — допустив кров ворожу до чистої крові прадавніх лицарів, вояків вірних і мужніх. Роздори й чвари пройдуть бурею по землі Руській. Рватимуть її чужинці на шмаття, вести-муть у полон наших людей, питимуть кров її дракони темні, невситимі.

Та час настане! Зійде на гору, названу моїм ім’ям, лицар з зіркою на чолі. І тоді знову об’єднається земля наша, буде вона на віки вічні вільна і славна у колі інших народів-братів. Вірте в той час, браття! Готуйте його! Торуйте стежку гірську лицареві волі!

Поховали звитяжці лицаря Говерлу в найвищій горі карпатській, назвали ту гору його ім’ям.

Чарівна леґенда твоєї мами, Іванко. Така може народитися лише в серці волелюбного народу, нескореного віковими потугами чужих і своїх напасників. Глянь — уже заповіт пра-давнього Говерли здійснюється: воєдино збирається земля праруська, українська. І ти, люба лелеко з Карпатських гір, радуєш нас біля стародавнього Дніпра своїми диводзвінними співаночками…

І ще одна дівчинка — Юлія Буйна. Справді, прізвище її дуже відповідає натурі: експан-сивна, гаряча, нестримна. В’ється кучерями чорне, з синім відблиском волосся, ніби у врубе-левського демона, а в поєднанні з блискучими очима чорними та вибухом шалених веселощів це створює незабутнє враження. Коли буває сумно, Юлія може миттю розворуши-ти весь клас, захопити якоюсь милою дрібничкою, повести до лісу, чи на річку, помирити задерикуватих хлопців, які зчепилися в бійці.

Батько Юлін зник, коли їй було три роки, десь повіявся в мандри. Ніякі зусилля міліції розшукати його не дали наслідків. Мама, котра дуже любила батька, важко пережила його зраду, й тяжко занедужала, і вже не могла ні рухатися, ні працювати. Вона жила під Києвом у будинку інвалідів, і ми інколи всім класом відвідували хвору жінку, яка несказанно раділа таким гостям.

Юлю, мій промінчику бунтівливий! Вірю в твою сонячну душу, в твій полум’яний оптимізм, який не пропаде, не щезне в найтяжчих випробуваннях.

Хлопці — то цілком інший світ. І разом з тим — спів’єдиний з першим, дівчачим.

Я згадую перший, другий класи. Як важко було об’єднати такі відмінні душі в спільноту, в духовний моноліт. Було всього — і смикання за коси, і бійки, і їжаки в сумках та вужі під подушками в спальнях.

Але спільна доля, колективна праця, творчість, навчання розмивали стихійні перего-родки відчуження, недовір’я, дитячих образ і ниточки єднання незримо почали проростати між дитячими серцями, міцнішали, вібрували хвилями симпатії й дружби.

Дуже багато допоміг мені в пошуку ключиків до дитячих душ старий кобзар Сміян. Йо-го уроки праці були схожі на якесь музикальне дійство, його прості й щирі слова, які він про-мовляв першокласникам, зібравши їх на пустирі, зарослому бур’янами, заваленому сміттям.

— Гляньте, дітки, — говорив він, — ось перед вами звалище, купа непотрібу. Всі обхо-дять її стороною. А у ваших руках — лопати, граблі. Ось Юля несе в хустиночці жменьку дрібненьких, непоказних зернят квіткових рослин. Все це ніби окремо, розрізнено. І так би воно й було без змін завжди, якби не прийшли сюди ми — творці.

Він почав співати, згрібаючи сміття на купу. Дівчатка кинулися йому допомагати. Потім хлоп’ята вхопилися за лопати, скопували звільнену землю. Так, під пісенний супровід, і посіяли вони на впорядкованому пустирі квіти. Коли скінчилася робота, дід Сміян розчу-лився:

— Ми проспівали пісню праці, діти. Бо справжня праця і є пісня. І всяке діло — пісня, якщо воно сповнене любов’ю до людей. Запам’ятайте це на все життя. Живіть і працюйте так, ніби ви співаєте пісню. Так діяв наш народ навіть у найтяжчі лихоліття.

Щоб підкріпити свої слова, Сміян водив дітей на толоку, й малеча переконувалася в казковій силі єдності праці і пісні. Мої вихованці були вражені ритмом праці десятків людей, котрі натхненно, весело, з піснею й жартами будували хату для свого односельчанина.

— Це взірець того, як люди житимуть при комунізмі, — коротко пояснив дітям дід Сміян після життєвого уроку. — Спливає в минуле роз’єднання, горе, війни, розбій, визиск слабших сильнішими. Прийдешнє, яке ми посіяли у Жовтневі дні, стане епохою радісної, пісенної творчості, коли геній людини стане розкутий і здатний сотворити все, що захоче.

Малюки марили уроками старого Сміяна. Він проводив з ними все літо. В глибині лісів та боліт влаштовував для трудових і військових ігор табір під назвою “Таємничий острів” (звичайно, назва була взята з книг Жюля Верна). Там споруджувались землянки, господарські будівлі, криниця, припасалися картопля й борошно. Ми часто робили вилазки в свій притулок, навіть узимку. Я був радий такому помічникові; маючи добрих наставників, вихованці мої виростали працьовитими й людяними.

Минали роки, й ніжність дівчача почала заворожувати звихрені хлоп’ячі серця. І сила хлоп’яча та гордість стала потрібною для дівчаток, як скелястий захисток от вітру для гірської квіточки. Я намагаюся звести воєдино, сплести в прегарний вінок такі різні, такі несхожі долі, щоб утворити справжнє сердечне побратимство. Чи є завдання прекрасніше? Якщо старий Сміян з дітлахами творить з пустиря прекрасний квітник, то наскільки ж більші можливості у творця вчителя, котрий може з душ вихованців сотворити радісну симфонію любові й дружби? Та чи відповідає цьому наша виховна партитура? Чи відчуваємо ми заздалегідь ті поєднання, які творимо? Чи не стануть вони дисонансом замість консонансу? Як боязно мені інколи торкатися до юних і ніжних сердець — таких оголених, таких напру-жених до дії, таких чутливих до найменшої фальші й брехні!

Вітько Гора — добродушний велет, йому лише п’ятнадцятий рік, а він уже схожий на казкового богатиря Підопригору. Недарма ж, певно, прізвище в нього таке: несе в своєму єстві хлопчина спадок прадідів, дідів — силу могутню, невичерпну. А з нею й те, що майже завжди притаманне добрій силі: любов до праці, сумирність, лагідність. Побачить Вітько, що ковалі у кузні кують сліпучо-білий шмат заліза, одразу ж просить молота, щоб класти в ту вогняну працю частку своєї сили: вузлуваті м’язи горами ходять під шкірою, сірі очі палають натхненням, радість випромінюється кожною жилкою, кожним живчиком тіла. А застряне десь у багнюці машина, Вітькові неодмінно треба підставити своє плече, щоб допомогти водієві вибратися з халепи. Він готовий у будь-яку мить підставити свою спину, хоч би й дівчатам, щоб вони забралися на яблуню, аби лиш відчувати свою потрібність, овою необхідність для якоїсь живої душі.

З легким серцем відпущу тебе в далеку дорогу, Вітько. Багатьом зустрічним ти прине-сеш радість, полегкість, заспокоєння. Іди, мій молоденький велетню, твердо ступай по рідній землі.

Василько й Сергійко Кремені — улюбленці класу. Чудові біляві близнята. Тонкі, як вербові лозини, завзяті танцюристи, витівники й сміхотуни. Скільки химерних штуковин вони вдіяли, користуючись тим, що їх навіть мені важко відрізняти, настільки вражаюча в них подібність.

Женя Сом — рудобровий мовчун. Його блідо-блакитні очі вічно дивляться на все зди-вовано, ніби запитують: “Світе, а чому ти такий?”

Він придивляється до травинки, до залізячки, хмаринки, мурашки, шматка соснової ко-ри чи дроту, ніби хоче щось змінити, утворити, поєднати. “А що, коли зробити ось так? А якщо ще інакше?” Дух одвічної творчості й зміни — ось що таке розум Жені Сома. Певен, рідний край матиме прегарного вченого, інженера, трудівника.

І дуже мені до душі Ванько Першоцвіт та Гриць Діброва. Нерозлучні друзі. Несхожі вони: Ванько худий, довготелесий, жилавий, з гострим поглядом зелених очей, а Гриць — кремезний, чорноокий, м’який, проте у обох характер бродяг, дух одвічних мандрів, роман-тизму і навіть деякого авантюризму. То вони навесні готують плоти, переправляють весь клас на дніпровські луки, то влаштовують цілі баталії біля Бездонної криниці, там де розта-шовано “Таємничий Острів”, і ці “військові дії” тривають понад тиждень.

Вчителі наші часто повстають проти такої “розхристаності”, але я, наскільки можу, за-хищаю їх, бо знаю — імпульс непокірності та дитячої свавільності не можна пересилити ка-рою, погрозами, бо він — не тимчасовий виплеск зайвої енерґії, а вікове нагромадження енерґії минулих поколінь. І не душити його треба, а повернути — обережно й з любов’ю — на благо людям. Так і стихію весняної повені неможливо запрягти сваркою чи наказом, якщо на її шляху не поставити греблю.

І нарешті — Толя Вогник. Весь дитячий будинок пишається ним. Я люблю дивитися в його одухотворене обличчя, коли він замислиться про щось на уроках і дивиться у вікно, навіть не чуючи мене. Про що мріє його душа, куди вилітає, що бачить? Можна лише здога-дуватися про це, читаючи його палкі, не завжди майстерні, але щирі вірші, котрі він пише для стінґазети або для літературного альманаху шкільної літстудії. Республіканська піонерська газета видрукувала кілька Толиних віршів, і ці газети тепер зберігаються в музеї дитбудинку серед документів та експонатів, пов’язаних з долею його вихованців. Тут і лист від Ціолковського, з яким тісно пов’язана Толикова доля.

…Був ураганний вісімнадцятий рік. Наш червоноармійський загін після запеклих боїв з біляками відпочивав на станції Калуга. Командир повідомив бійцям, що в залі для пасажирів виступатиме місцевий учитель, якийсь Ціолковський. Говоритиме про майбуття Землі, про космічні польоти, про зоряне покликання людства. Бійці підсміювалися, здивовано перегля-далися. Які там міжзоряні польоти? Довкола розруха, голод, воші, інтервенти, а смішний дивак правитиме теревені про небесні діла! Краще б допоміг повантажити дрова для Москви, столиця замерзає. Орґанізувати пасажирів, біженців для цієї справи, а не базікати про химе-ри!

— Якраз з цією метою він і виступатиме, — сказав командир. — Чекісти попросили йо-го запалити людей, вселити в їхні душі оптимізм, надію.

— Ну й ну, — знизували плечима червоноармійці, але все-таки рушили до пасажирсь-кого залу. Там, як завжди, кипів людський прибій, кричали діти, жінки сварилися з началь-ником станції, стогнали поранені. В повітрі плив тяжкий дух від немитих тіл і сотень цига-рок. На столі біля буфету стояв непоказний худорлявий дідок у пенсне, щось говорив, жес-тикулюючи. Спочатку нічого не було чути, але потім сталося чудо: лемент і гам хвилями відкочувалися до стін, а біля дідка утворювалось коло спокою, тиші, якоїсь магічної переконливості. І в тій тиші лунали вражаючі слова про вселенське призначення людини, про и могутність, про її приховану красу й невмирущість. Він казав, що революція розковує суджені сили трудящих, які віками експлуатувалися для забаганок підлих і нечесних лихварів. Тепер ці сили спрямовуються на подолання злиднів і неуцтва, на створення основи нового, казкового світу єдності, творчості, радості. Він малював перспективи виходу людей у космос, міжзоряних мандрів, контакту розумних істот різних планет.

— Ви тримаєте в своїх руках власне прийдешнє, — сказав на завершення Ціолковський, зворушений увагою слухачів, — Ви й побудуєте його! Бо кому ж і творити красу, як не вам? Ви сієте, збираєте врожаї, ви годуєте світ, ви споруджуєте будівлі, творите машини, ви — творчі руки великої природи і її улюблені сини! Вас довго тримали в рабстві, але тепер — досить!

— Баста! — захоплено тріснув долонею по буфету якийсь широкоплечий червоноармієць у будьонівці. — Дайош майбутнє!

— Дайош! — захоплено гримів зал. Репетував і я, вражений, збаламучений почутим, закоханими очима пожираючи розчуленого дивака, котрий скромно протирав скельця пенс-не. І сталося чудо: всі пасажири, червоноармійці дружно взялися до вантаження ешелону, — дрова для Москви були відправлені через кілька годин.

Пізніше, взнавши в чекістському відділі адресу учителя, я вільним вечором несміливо постукав до ветхого будиночка.

Була розмова під зорями. Я забув про холод, про час, забув, де я і що зі мною. Ціолковський заворожив мене своїм надлюдським оптимізмом, збереженим серед нерозуміння і скепсису колеґ, серед ворожості й кпинів, серед убогості й нестатків. Потім Ціолковський повів мене до майстерні, показав моделі ракет, креслення дирижаблів, фанта-стичних пристроїв. Подарував мені свої книжечки. Я у вільний час прочитав їх, не вірячи тому, що там було написано: про всемогутність людського розуму, про об’єднання мислячих істот всесвіту, про невмирущість кожного атома, про віталізуючу силу життя, яке, виник-нувши на тій чи іншій планеті, одухотворює космос, вдосконалюється, стає господарем безмірності.

Було ще кілька зустрічей. На прощання учений запитав:

— Ким ви хочете бути?

— Учителем, — непевно відповів я. — Але тепер, коли прочитав ваші книжки…

— Тим більше, — засміявся Ціолковський. — Учитель — найкраще покликання. Ще ж майже нічого не зроблено. Революція лише почала розчищати чортополох на суспільному полі. А хто буде сіяти? Треба нових, романтичних сіячів. От і вирощуйте їх. Готуйте майбутніх дослідників всесвіту.

Пізніше, після демобілізації з Червоної Армії, я закінчив учительську школу. Викладав у різних учбових закладах. Заочно скінчив інститут. А на початку тридцятих років мені до-ручили сформувати новий дитбудинок у Сміянах над Дніпром. Треба було одремонтувати напівзруйновані панські дачі, завезти парти, наочне приладдя, все необхідне для прийому дітей. Дуже допоміг мені в цьому Василь Сміян.

Поглинутий турботами, я не забував про Ціолковського. Влітку тридцять п’ятого року знову відвідав ученого, вже прославленого на весь світ. Він мешкав і працював у новому бу-динку, але здоров’я його кришилося, згасало. Проте прийняв він мене радісно й щиро. Я йо-му оповів про свою мрію створити шкільну обсерваторію, яка б стала пропаґандистом астрономії, фантастики, космічних ідей майбутніх польотів. Учений підтримав ці задуми, дав поради, подарував наукову бібліотечку. Обіцяв написати дітям листа.

Вже вийшовши від Ціолковського, я побачив біля хвіртки маленького обірванця. Йому було років дев’ять. Підійшов до хлопчика, почав розпитувати — хто він і що. Сирота, підкинутий у дитбудинок під Черніговом. Переглянувши фільм про політ на Місяць, вирішив втекти і зустрітися з дідом Ціолковським, щоб полетіти з ним разом до зірок. Ось так цей юний романтик опинився в Калузі.

Я змушений був повернутися до вченого, вибачився, розповів про юного романтика. На очі ученого набігла сльоза. Він розчулився, покликав дружину. Та пригостила хлопчика мо-лочною кашею, яблуками. Юний бродяга одразу відчув себе як удома, зацікавився слуховою трубкою Ціолковського, яку той приставляв до вуха. Показавши на широке місце труби, хлопчик раптом заявив:

— Ось тут можна поставити ракети… А всередині — каюти, харчі, паливо. І можна летіти до зірок!

— Он як! — розвеселився учений, обнімаючи за спину хлопчика. — А навіщо летіти? З якою метою?

— А бити буржуїв на інших планетах! Щоб усі були Щасливі. Щоб діти всіх планет раділи, і вчилися, і літали між зорями… в гості один до одного.

— Чудово! — розчулився Ціолковський. — Ось тільки щодо буржуїв — то сумніваюся, що в інших світах їх достатньо. Думаю, що в нашому зоряному всесвіті вже більшість планет досягли високого рівня співжиття і пізнання, що в них навіть таке поняття, як “буржуй”, зникло.

— А чого ж вони не прилетіли до нас помагати? — здивувався хлопчик. — Якби були, то прилетіли б скидати царя і буржуїв. Ми ж помагаємо іншим людям, де треба визволяти рабів?

— Гм, гм, — розгубився Ціолковський. — Мабуть, усе-таки, це наша власна справа — визволитися. Свобода, дана силою, не буде власною. Якщо сам не прагнеш свободи, значить, не хочеш знайти шлях до визволення. Он ми самі взялися за зброю, власними силами відстоюємо свою свободу. І здобуваємо її.

Хлопчик задумався. Оченята блиснули.

— А все-таки треба летіти! І визволяти! А далі — хай собі… як захочуть.

— Ну, ну, — примирливо всміхнувся учений. — Хай так! Виростай, вивчишся на інженера, збудуєш ракету — й лети визволяти… Діло святе! Голос дитини — голос божий, так казали древні.

— Що будемо робити з цим мрійником? — заклопотано запитав Ціолковський.

— Заберу з собою, — вирішив я. — Такі хлопці мені до душі. З Черніговом домовлюся.

— Радий, дуже радий, — щиро зрадів учений. На прощання він написав листа дітям нашого дитбудинку:

“Дорогі діти! Перед вами пройшли ґіґанти думки й праці. Ви стаєте на схо-динки, які вони мурували. З їхніх плечей ви побачите таємничу далину великого й вічного живого космосу. Листя поколінь жовкнуть і опадають, але завжди зеленіє вічне Древо Життя, як писав великий поет Гете. Наші діла й творення, думки й мрії — невмирущі!

Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку космосу.

Ваш К. Е. Ціолковський”

…Більше я не побачив його. Проте й досі усміхнені очі зоряного мрійника дивляться на нас зі стін шкільної обсерваторії, він завжди присутній при наших бесідах, дискусіях, при обговоренні астрономічних чи фантастичних проблем, при розмовах про прийдешнє. Його приглушений, тихий голос я чую, коли гляну на обличчя Толі, бо доля хлопчини нерозривно пов’язана з пам’яттю про вченого.

Ми дали хлопчику прізвище Вогник. За палкість у судженнях, за вогнистий, безкомпромісний характер, за щирість і сміливість, за всеосяжну здатність до фантазій і мрій. А ще тому, що Толя фанатично любив вогонь і всі його вияви — сонце, грозу, пожежі. Незабаром після того, як я його привіз до Сміянів, розгулялася велика гроза. І я був свідком того, як Толя разом з кількома учнями танцював у екстазі під грозовим небом, щось по-дикунському вигукуючи. Я тоді нагримав на нього, бо злякався, щоб діти не похворіли. На-ступного року це повторилося. І тоді я делікатно запитав хлопця, що це означає. Він якийсь час м’явся, потім пояснив, що недавно прочитав старовинну книжку про Геракліта Темного, де вичитав, що огонь — творяще начало світу, вічнодіюча сила природи.

Мене вразила така передчасна зрілість хлопчачого мислення. Він не по літах розумів суть вогню, як вічне віддавання й горіння, як знищення всього несуттєвого, очищення від мізерності.

Мій кароокий хлопче! Чи не ти живе продовження духу прадавніх кобзарів? Бо звідки твоє козацьке обличчя, пісенний талант, музична душа? Задумливість, елегійність, а разом з тим — незламна рішучість.

…Співають треті півні. Блякне небо на сході. Настає новий день. Жаль розлучатися з вами, птахи мої рідні, навіть тут, на папері. Вічно б думав про вас, тримав би в серці, щоб ніщо зле й лихе не торкнулося ваших душ.

Який страхітливий сон! Ніби я прополюю свою грядку. А на ній соняшники, незабудки, троянди, стебла кукурудзи, парості жита, ячменю. І в них я пізнаю своїх вихованців. Диво дивне — не мають вони ні облич, ні рук, ні постатей людських, а я знаю, що це вони — мої кохані діти.

Зненацька чути гуркіт з-за обрію. Дивлюся, а між хмарами летять літаки: і так багато їх, ніби зграї риб у плині Дніпровському влітку. Кидають літаки бомби, палає земля, горить страшним вогнем. Все ближче пожежа, а я з жахом думаю — куди ж я подіну мою грядку, як захищу її від нещадного полум’я?

Ось уже близько чорні змії, дихають вогнем, і падають мені під ноги стебла соняшників, квіти троянд. Я хочу прикрити їх собою, та гаряча хвиля перерізує мене болем, і я прокидаюся від жаху й хвилювання…”

Мелодія восьма

“ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!”

(З щоденника Громограя)

“…Провели чудовий вечір “Мрія про грядуще”. Було багато гостей — учителі з середньої школи, новий завклубом Горенко з дружиною, нашою вчителькою, трактористи, кілька молодих дівчат — доярок, навіть голова колгоспу Герасим Степанович причвалав, одягнувшись для такого випадку в шевйотовий костюм.

Я сказав присутнім коротке вступне слово:

— Любі діти, дорогі гості! У клекоті життя мало хто задумується, а що ж означає саме поняття: жити? Звичайно, багато людей посміються над таким запитанням. Жити — значить працювати, дихати, рухатись, їсти. Але і тварини, й комахи теж рухаються, дихають, їдять. Людина має над ними велику перевагу, чудовий дарунок — привілей мислення, розуму, мрії, фантазії. Людина перша серед усіх живих істот задумується над своїм покликанням, призна-ченням. Якщо в зерні рослини життя проявляє спою глибинну сутність позасвідомо, то мис-ляча людина збагнула, що жити — це вічно мінятися, трансформуватися, покращуватися са-мому і покращувати все довкола, руйнувати нікчемне й формувати нове, позитивне, бачити прекрасне в довколишніх явищах і об’єднувати його в цільність, у гармонію буття. Ми збаг-нули, що людина — бездонна можливість творення і мрії, прагнення й осягнення. Жити — це виявити в собі неосяжні можливості, або, як прекрасно сказала Леся Українка, ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!

Лише тепер, після Великого Жовтня, мільйони дітей дістали можливість мріяти про найголовніше: про своє покликання, здійснювати найважливіше — дорівнятись до себе! Бо раніше, при панській сваволі й церковній темряві нас заганяли у реліґійно-містичні загороди, принижували, застрахували, змушували стати на коліна перед грізним паном, суддею, попом, жандармом, обплутували павутиною міщанських забобонів, реакційних ідей.

І ось тепер ми вільно збираємось для обговорення питання, яке тисячоліттями хвилю-вало великі уми й серця: якою стане людина, як зміниться світ від нашої праці, творчості, які можливості відкриваються перед нами після нашої революції.

У нас нема певної проґрами вечора. Регламент відсутній. Якщо виступаючий говори-тиме цікаво — хай говорить скільки захоче, якщо нецікаво, нудно, — ми його зупинимо. До-мовилися?

— Згода! — радісно заплескали в долоні мої вихованці.

— Анархія, — закрутив головою голова колгоспу. — Такого туману ти напустив, Іване Йвановичу, що сам чорт ногу зломить. Смисл життя! Дорівнятись до себе! Те, що дідам на-шим було просто, ти затуманюєш. Жити — це просто жити.

Вихованці відверто засміялися, не стримали посмішок і гості. Голова завважив це, на-бичився.

— А що, хіба не так кажу? Треба працювати, виконувати плани — буде більше хліба, м’яса, молока, то буде і все інше, книги там усякі, кіно, концерти чи гуляння… Якщо ж тільки мріяти, в рожеві тумани поринати, то дідька лисого вимрієш, а не майбутнє. Хіба не-правду кажу?

— Хто хоче відповісти Герасиму Степановичу? — запитав я серйозно.

Підвівся Толя Вогник, мовчки озирнув зал. Усі здивовано дивилися на нього. Ця хви-линна тиша ніби пробудила щось у душах присутніх, у багатьох очах спалахнули вогники очікування. Я теж ніби вперше подивився на свого улюбленого вихованця. Високий, гінкий, як молоде деревце, він здавався вже цілком дорослим, зрілим. Дві гасові лампи давали об-маль світла, і все ж їхні відблиски, мов зорі, мерехтіли в його темних, як дві кринички, очах. Він звів погляд угору, під склепіння шкільної обсерваторії, яку ми побудували на горищі головної будівлі. І мабуть, саме в цю мить мовчання присутні відчули всю Дивність, казковість, винятковість нашої зустрічі. Очі Ціолковського усміхалися з портрета, підбадьорювали, і я завважив, як Толя на хвильку торкнувся своїм поглядом вченого. Потім взяв зі стіни свою кобзу і раптом сказав:

— Спочатку я заспіваю пісню. В ній — те, про що я думаю.

І він заспівав — тихо, тривожно, схвильовано:

Вічна тайна кличе нас,

Вічна тайна кличе.

Птаха-вожака наказ

В просторі курличе:

— Вилітайте в рідний край.

Всі, хто має крила,

Жде нас ясний небокрай,

Жде Вітчизна мила.

Таємниці поклик чуть

В обрії іскристім,

Крила лебедів несуть

У висоти чисті.

Розривай завісу сну,

Ніби павутину.

Линь у неба глибину,

В долю лебедину…

Так же раптово, як почав, Толя й обірвав свій спів, і як досвідчена людина, а не підліток, промовив:

— Усе, що сказав Герасим Степанович, — правильно. Але то правда однієї тільки миті, тієї, коли ми, справді, повинні косити, доїти, сіяти, копати, орати, їсти. Голодному — одна думка: наїстися! Але навіть голодний одвернеться від вишуканих страв, досхочу наївшись. А ми давно вже не голодні й не холодні. І тому жадібно прагнемо пізнати головну тайну, ради чого з’явилися в цей світ. Гарно сказав Іван Іванович, повторивши слова Лесі: дорівнятись до себе! А як це важко, бо ми й самі безмірні, як небо. Дорівнятись до себе — це вічно пізнавати таємниці світу, покращувати його, захищати від мертвечини, думати про зустріч з далекими розумними братами. Погляньте на стіну. Ось висить лист, якого нам написав Ціолковський ще в тридцять п’ятому році. Там є рядок його заповіту: “Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку нев’янучого кос-мосу…” В одній фразі стільки глибини! Вчений бачив довкола тільки глум, сірість, міщанство, убогість. І зумів піднятися над усим цим, зумів дорівнятися до себе, мріючи про чудове прийдешнє людства. Діждався нашої великої революції, коли вже не одинаки, а тисячі людей підхопили його естафету. Ми знаємо його мрії. Ці мрії — не утопія. Ми віримо, що вони вже тепер починають здійснюватись, бо ми приймаємо їх, як свою проґраму життя. Чуєте, Герасиме Степановичу? Не як казка, а як проґрама життя. Ми підемо вчитися далі, оволодіємо новими знаннями, засадимо рідну землю чудовими садами, зробимо щасливими всі народи нашої країни, а потім вирушимо у зоряні краї, назустріч вічній тайні. Ви скептич-но усміхаєтесь. Але ми твердо віримо, що наша мрія — реальність якщо не сьогоднішнього, то завтрашнього дня. Ціолковський мріяв, що людина в недалекому майбутньому вийде у космос. А ми вже віримо, що першими досягнемо цього, бо мрія Ціолковського оволоділа міліонами наших дітей. Хто зупинить таку мрію? Учений бачив міжзоряні міста на інших планетах, бачив космічні станції, на яких житимуть і вивчатимуть таємниці всесвіту наші люди. І це буде, це прийде. Коли? Я вірю, що ми будемо свідками цього. А далі — польоти до інших планет і зірок, зустрічі з іншими мислячими істотами далеких світів.

Слухали Толю заворожено, навіть голова розкрив рота від подиву. Хлопець ще довго викладав свої міркування з приводу прийдешнього, малював конкретні обриси життя XXI віку, як вони йому ввижалися, і ніхто його не зупиняв, не обривав. І лише коли він замовк і сів, наш фізик Сергій Гнатович, докірливо похитуючи головою, промовив:

— Все добре, Толику! Як фантазія, це прекрасно. Але гадати, що це реальність недале-кого майбуття — наївно. Ми ж з вами вивчаємо фізику, хімію, математику. Можемо провес-ти розрахунки, визначити: чи є в нашому розпорядженні такі ресурси, такі сили, щоб вирва-тися в космос? Теоретично — так! А практично? Потрібні ґіґантські кораблі, стільки цистерн пального, що ніяка конструкція не витримає. Тут потрібна інша технологія, інше паливо… та й багато чого іншого. Таке буде, може, лише років через сто-двісті. Не раніше…

— Ото ж бо! — вдоволено кивнув голова. — Не залітаймо так далеко. А то спіткнемося.

— А ми віримо! — палко відгукнувся Толя, і його підтримали десятки голосів вихованців дитбудинку, молодших і старших. — Віримо!

— Мрійте! — махнув примирливо рукою Сергій Гнатович. — Хто ж забороняє мріяти? Але від землі не одривайтесь!

Попросив слова Микола Горенко. Він з такою любов’ю глянув на Толика, що здався мені його старшим братом: такий же високий, одухотворений, експансивний, з таким же по-глядом, заглибленим у прийдешність.

— Якщо не відриватись від землі, — сказав він, — то не можна й полетіти. Знаю, що Сергій Гнатович сказав це фігурально, але слово треба вживати точно. Життя в своїй суті — вічний відрив від землі, прагнення розірвати свою скованість у зерні, в атомі, виявити сили, які приховані у власних надрах, сили творення. І не просто виплеснути їх, бо такий виплеск може бути й катастрофічним. А виявити ці сили гармонійно, тобто сотворити красу. Скла-даючи мелодію, сіючи хліб, будуючи кораблі та будинки, прокладаючи дороги в тайзі чи мріючи про польоти до зірок, як ось тепер, ми співаємо пісню життя, ми вливаємо її до великої симфонії творення нового світу, який мрійники назвали комуністичним світом. Це буде світ втіленої мрії мільйонів наших попередників. Ще недавно ми перебували в огні громадянської війни, знемагали від голоду й холоду, долали розруху, запалювали вогники освіти серед суцільної пітьми неуцтва. Та й нині оточені лютими ворогами, що готові розтер-зати нас. Але ми — перемогли. Бо ступили на шлях нового творення в ім’я всіх людей світу. Нинішній вечір, особисто для мене, також, хай і маленьке, свідчення такої перемоги. Бо про-будити до гармонійного, прекрасного творення дитячі душі може лише суспільство, яке зли-ло свою волю з волею самої творящої природи.

— Ну, напустив туману Горенко, — розвів руками голова. — Ще густішого, ніж Сміян… Але нічого, нічого! Я хоч і закручений у своїй веремії, але теж дещо тямлю й бачу. Ваші діти правильну лінію отримують. Не білоручками виростуть, не базіками. Може, й над-то кучеряво промовляють, але то, певно, справа смаку… Ми — люди минулого, ви — нові паростки. Але не дивіться на нас осудливо. Дій — ваш корінь, і ваш цей… що ото дивиться зі стіни… Ціолковський… правильно сказав: ви дивитеся в майбутнє з наших плечей. Тримай-теся ж на тих плечах міцно, і не дуже товчіться, щоб не зробити нам боляче. Що — хіба не так?

Вихованці сміялися, щиро сприймаючи репліку голови.

Виступали вчителі, учні, навіть деякі трактористи. І я відзначив, як розширився світогляд наших людей, як вільно вони ширяють думкою у глибини віків і світів, як зацікавлено обговорюють питання, котрі ще недавно булл привілеєм лише поодиноких мислителів. І уявлялося мені, паче в ті Жовтневі дні сімнадцятого зруйнувалася якась тисячолітня гребля, розметалися вкриті мохом вікові мури, і буйна стихія закутого народного духу рве всі перепони, ламає всі заборони, виходить на широкі простори вільного вияву. Стогнуть камені, плачуть уламки греблі, але поля й луки радіють життєдайним потокам, бо знають: після весняної повені піднімуться на полях і луках буйні жита, трави і квіти.

…Останній день грудня. Новорічний вечір. Усі щасливі, урочисті. Може, трохи тривожні, може, трохи тужливо-елеґійні. Ні зайвих слів, ні помпезних промов. Кілька слів напуття сказав я, вчителі, були пісні, самодіяльність, танці. Прийшов і Горенко з дружиною.

Особливо сподобалися всім співаночки Іванки. Вона одяглася в гуцульський стрій і ра-зом з Толею Вогником танцювала коломийки.

Коли скінчився вечір, я попросив своїх вихованців зібратися окремо в класі. Кортіло сказати їм щось особливе, відкрити душу навстіж, та я спромігся лише на коротке слово:

— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?

Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора по-просив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему “Нащо живе лю-дина?” Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.

Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й по-рожня, знову готується до нелегкого польоту.

Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.

Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: “НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?”

Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?

ТОЛЯ ВОГНИК

Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати дум-ку, передати її смисл і суть на папері… Де там!

Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається ли-ше ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.

Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…

Нащо живе людина?

Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.

Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: “тихий, віяти, степ, ла-ни”. А приходить людина і ласкаво промовляє: “Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…”

І ми чуємо музику. І плачемо від дива. І завмираємо від щастя, що по нашій землі прой-шов такий чудотворець слова.

Мій учителю, а хіба неможливо ВСЕ поєднувати так, як це робив Тарас Шевченко зі словами? Хіба неможливо, щоб у майбутті, коли ми побудуємо комунізм, люди стали поета-ми? Адже в зародку кожного з нас усе це вже є! Подумати тільки!

Виходить у поле сіяч — і лягає в землю золотиста строфа грядущого врожаю.

Ласкава рука садить у щедру землю ніжний саджанець — і дзвенить у просторі прозо-ро-зеленава гілка натхнення й краси, квіту й солодкого плоду.

Падає молот на розпечений метал, і на ковадлі жевріє орало чи залізна троянда.

Зустрічаються невідомі люди, і нова квітка дружби й любові дарується нашій планеті.

Мені часто ночами мариться такий світ, де нема муки й сваволі, грубощів та гниття. Де лише гармонія й поезія праці, творче горіння. Ви, напевне, смієтеся наді мною, вчителю? Скажете, у світі ще стільки горя й сліз, крові й смертей…

Так, я не сліпець, і знаю: доки плачуть іспанські сироти над полеглими батьками своїми, доки фашисти топчуть Європу, доки в світі вмирають від голоду діти в Африці, доки у в’язницях знемагають борці за свободу, треба нам готуватись до вирішальних боїв. І ми готуємося захистити свою країну і свою далеку мрію. І я й мої друзі, ваші вихованці, готові вступити у бій з ворогами. Для такої зоряної миті й живе людина, щоб ніхто у неї не вкрав, не розтоптав її мрію.

МАРТА СТЕБЛИНА

Нащо живе людина?

А для чого корінь?

А листя кому потрібне?

Щоб спіймати ласкавими долоньками сонячний дощ променів, перетворити його вкупі з теплими й небесними зливами в тужаву, тремтливу прозору плоть зеленого життя. Щоб розквітла на дереві, на кущі, на бадилині квітка.

А квітка навіщо?

Ой, це найсмішніше запитання. Хіба можна жити без квітів? Учителю, невже хтось мо-же жити без квітів?

Я не вірю в це. Я не уявляю собі світу без квітів. Може, квітки на Землі були прелюдом людини. Ми ж вивчали ботаніку й знаємо, що раніше, в доквітковий період, на планеті жили тільки дракони й чудиська — жахливі рептилії: повзаючі, літаючі, плаваючі. А довкола — непролазні хащі хвощів, плавунів, папоротників. І жодної квіточки!

І тільки коли все те відмерло, саме тоді з’явилися на планеті квіти. Раптово. Ніби дару-нок сонця. І ссавці завоювали землю, приготувавши стежку для людини. Чи не було це дією квітки — поява людини? Чи не помогли квітки своїми плодами, листям, запахами усунути драконів і сотворити людину? Чи не є ми — діти квіток? Чи не ждуть квіти від нас того ж самого — боротьби з потворностями життя і сіяння краси на Землі та інших планетах!

Може, ви усміхнетеся моїй мрії. Але я хочу вірити, що ми йдемо до такої епохи, коли люди стануть, як квіти, — прекрасні, всевідаючі, невмирущі, сонячні. Ми — будівники цієї епохи.

ВІТЯ ГОРА

Нащо живе людина?

Ми вивчали, учителю, в школі історію народів світу. Ще недавно люди були дикі й забобонні. Боялися грози й бурі, вулканів та повені, пожежі й наглої смерті. Поклонялися вигаданим страшилищам, тремтіли від кожної тіні. Цілий світ оповила вигадка жерців про жорстокого бога. І прекрасний герой Джордано вмер на вогнищі за те, що побачив у небі не лиховісних богів, а зоряних братів.

Вік за віком герої прорубували широкий шлях серед хащ незнання й страху. І ми вже бачимо далеко-далеко: навіть у невидимості сягає наш розум, куди раніше жахалася линути думка. Я відчуваю, як у мене виростають крила. Не з пір’я, як малювали колись у янґолів старовинні живописці, а з розуму й праці. Вони нетлінні, вчителю, і вічні — крила людини.

Нащо живе людина?

Щоб дику колись землю зробити квітучим садом. Щоб прокласти шляхи поміж горами, щоб напоїти спраглі пустелі джерельною водою. Щоб жити однією сім’єю по всій планеті. Щоб кувати розпечене залізо і милуватися золотистими іскрами з-під молота. Щоб садити яблуні й дарувати дітям пахучі, смачні плоди. Щоб прийти на поміч скривдженим, як це ро-били наші герої в Іспанії.

Нащо живе людина?

Щоб перетворити Землю на зоряний самоцвіт, стати сонячним молотобійцем. Щоб засівати зернами нашої правди інші світи, про які ми недавно говорили з вами, про які писав Ціолковський.

Я не дуже розфантазувався, учителю?

Вірю, що ні. Недарма ми захоплюємося подвигами Чкалова і Папаніна, Корчагіна і Щорса! Недарма мені солодко-тривожно, коли я дивлюся в зоряне небо, або в очі блакитній незабудці, або в обличчя старої жінки, котра любо вишиває мереживо на сорочечці своєму синові.

Чому мені здається, що одна й та ж блакить мерехтить у пелюстках квітки, і в склепінні літнього неба, і в очах нашої Іванки? І ніби та сама нитка тче візерунки на вишивці, і між зорями, і жилочку в листочку подорожника, і синюваті вузлуваті жили на руці трудящої жінки?

Недарма живе справжня людина, вчителю. А навіщо? Не можу про те до ладу сказати. Хисту не маю. Може, колись, як виросту…

ВАСИЛЬКО І СЕРГІЙКО КРЕМЕНІ

Нащо живе людина?

Ми разом про те напишемо. Разом з’явилися в цей світ. Хотілося б разом піти з нього — і щоб недаремно піти. Разом потрапили до вас, довго літ грілися біля вашого серця. Разом сиділи в сосновій посадці вночі, міркували, про що писати?

Нащо живе людина?

Для гри.

Не дивуйтеся, вчителю. Не ставте нам поганої оцінки за таку легковажну відповідь. Заждіть хвилинку, ви все зрозумієте.

Пам’ятаєте, ми були в звіринці, у Києві? Ви нас водили до різних вольєрів — до тигрів, верблюдів, левів, вовків, гадів. Але особливо нам сподобався вольєр молодняка. Там жили спільно різні звірята: оленята, вовченята, левенята, рисята, ведмежата, козенята і багато інших дітлахів звіриного племені. Нас дуже вразило те, що вони разом тішилися, гралися, веселилися.

А ще згадайте, як легко йдуть людські діти до незнайомих людей, як довіряють їм. Як легко знайомляться Діти різних націй і рас, без всяких забобонів, ритуалів, етикетів! Що їм реліґії батьків, їхній суспільний стан чи колір шкіри?

Всім хочеться одного — веселої гри.

Як нам весело, коли ви з нами йдете на дніпровські луки, і ми щасливо говоримо там про тайни світу, про подвиги предків, про красу праці й кохання, поезії та казки. І чому нам сумно, коли деякі вчителі гризуть нас, сварять, дорікають? Чому ви ніколи не примушували нас, учителю, і ми знали завжди все, що б ви хотіли від нас, і діяли так, щоб заслужити бодай ваш схвальний погляд.

Бо ви, нам здається, знайшли закон веселої гри, яка закладена в самій природі!

Нащо живе людина?

Щоб змести з лиця землі тиранів, гнобителів, ледарів, хитрюг, убивць та злодіїв. Зни-щити фашистів, визволити всі народи від катів.

А потім розпочати прекрасну творчу гру.

Гратися з ріками, щоб вони давали нам світло і силу, гратися з океанами, пливучи до невідомих країв, гратися з зірками, прохаючи їх відкрити свої таємниці, гратися з квітами, деревами, засаджуючи прегарними садами нашу прекрасну Землю, гратися з іншими людь-ми, запрошуючи їх до вічної радості й творчості, — ось для чого має жити людина.

КАТЯ ГІРКА

Нащо живе людина?

Сумне це запитання, учителю. Ви не розгніваєтесь, що я так відчуваю? Якесь воно неправомірне. Я розумію, що воно важливе. Але щось тут не так…

Навіщо жив мій тато? Щоб жила я. А чому він загинув — так рано, так траґічно? А я навіщо? Щоб жив хтось Інший? А той інший? Щоб було людство. А людство навіщо? Де міра, де смисл для відповіді на це запитання?

Його нема.

То, може, й питання це не так поставлено?

Я милуюся сходом сонця, небувалими переливами барв, відтінків, мелодійних кольорів. Навіщо я ними милуюся?

Я насолоджують мелодіями народних пісень, голосом Оксани Петрусенко. Навіщо я ними насолоджуюсь, для чого?

Я люблю вас, учителю, за все-все, що ви мені передали, за все те, чого й самі ще не знаєте. Навіщо я вас люблю?

І все-таки — відповім. Щоб виявити себе, свою суть — велику чи нікчемну, погану чи прекрасну. Як зерно жита породжує лише житній колос, як соловейко співає лише по-солов’їному, так і людина повинна виявити себе: хто вона! Що в ній переважає — мізерна душа чи герой, слимак чи небесний сокіл? Ви казали позавчора про останній іспит, учителю. Так ось моє слово: людина живе для іспиту своєї душі, розуму, серця. Який іспит належить здати мені? Може, як Раскова або Гризодубова, пролетіти над світом, може, виростити небу-валий колосок пшениці. Хто скаже! Знаю лише одне: я складу той іспит так, щоб ви пишали-ся мною.

ГАЛЯ КРЕВНА

Для чого живе людина?

Народити — як це здорово, учителю!

Чорна рілля, холодна осінь. А з-під землі витикається, тягнеться до сонця парость ози-мини. Будуть морози, сніги, люта зима. Але знає парость — настане весна. І тоді почне буяти лан жита чи пшениці.

Як це прекрасно: не було нічого, гола земля, зернята-сироти в холодному ґрунті… а потім — море хвилястої пшениці.

Це чудо!

Нащо живе людина?

Щоб народжувати дітей, квіти, речі, поеми, добрі мислі, машини, людяні почуття. Скільки можна народити чарівного, дивовижного!

Людина сумна. Ти їй скажи тепле, ласкаве слово, і вона опроміниться ласкою, і ти вве-деш її в світ любові й ніжності. Адже правда, учителю? Скільки разів ви зводили нас у світ мрії й подвигу? Дякую вам за це — завжди, завжди.

А дитя… Народити дитя… Як гарно сказав Тарас: “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…”

Розкривати новонародженому прекрасну основу світу, творити його душу, допомогти розквітнути його серцю — ось для чого живе людина. Стати східцями, по яких у нескінченну далину пройде людська сім’я — ради цього я хочу жити й умерти.

ЮЛЯ БУЙНА

Нащо живе людина?

А нащо питати? Треба просто жити, і все. Бігати по калюжах під грозовим дощем, ло-вити теплі краплі розкритим ротом, і сміятися разом з громами. Мені поміг це збагнути Толя Вогник. Ще кілька років тому. Він прочитав нам леґенду про Геракліта, про його вчення, де огонь, блискавиця — основа буття. І ми тоді захоплено слухали свого товариша, і танцювали під грозою, даючи клятву один одному: завжди горіти, але не тліти, не киснути; освітлювати собою шлях, по якому йдемо ми і йтимуть за нами.

Я легковажна? Хай так!

Ви, мабуть, не бачили, як я качалась по траві разом з подругами. Точнісінько так, як це роблять лошата чи коні. І не здогадувались, як вечорами “геракліди” (так ми назвали нашу спілку) танцювали довкола вогнища дикунські танці або водили хоровод, галасуючи несамо-вито від захоплення й надміру радощів. Мабуть, осудливо похитуєте головою і кажете: “Ай-я-яй, Юлько, як тобі не соромно; тобі поставили таке серйозне запитання, а ти мелеш казна-що!”

А що я можу вдіяти, коли з мене пре якась шалена енерґія, мене торсає, кидає, штовхає до якоїсь дії.

Нащо живе людина?

А щоб навіть на маленькому човні чи кораблику перетнути океан і досягти іншого бе-рега. А коли не стане сил, то хоч і вмерти від спраги й голоду під палючим південним сон-цем, чи в полярних льодах, але й смертю своєю прокласти стежку для інших шукачів.

Щоб посадити деревце в степу, не для того, щоб самому з’їсти плід з нього, щоб той плід був до смаку нащадкам, котрі згадають садівника добрим словом. Щоб оповідати казки дітям, слухати дівочі пісні на вигоні, мовчати в самотині, поринаючи думкою в глибину власного серця.

Жити просто, отак, чудово!

Йти в життя, чекати когось, омріяного, незамінного, — зустріти його чи й не зустріти і знову йти і палко мріяти, може, й плакати від самотини, але не скиглити, не скніти.

Мабуть, я надто багато наговорила. Та це ж не шкільний твір, це те, що лише для вас — щира мова моєї душі, учителю. Чуєте?

Нащо живе людина?

Щоб сповнювати морем радощів цілий нескінченний світ.

ЖЕНЬКА СОМ

Для чого живе людина?

Дикі, предковічні хащі з птеродактилями, зубатими, хвостатими, рогатими драконами. Ревище, верещання, завивання, свист, передсмертні зойки в джунґлях, горах.

Океани, моря, на яких жодного корабля, жодного човника.

Бездонне небо з грозами, ураганами, між якими не пролетить жоден літак чи дири-жабль.

Земля, де не росте жоден сад, жодна квітка, виплекані любовною рукою.

Планета, довкола якої не чується пісні і слова Шевченка, Пушкіна, Лесі Українки, Бай-рона.

Земля, не освячена подвигом Спартака, Джордано, паризьких комунарів, Леніна, Чапаєва, Гарібальді, Миколи Островського, героїв Іспанії, Олексія Стаханова…

Навіщо такий світ?

Він ні для чого. Він ще лише пустирище для прийдешнього смислу, для того, щоб ми випололи його й зробили нивою для ЧОГОСЬ.

Мені здається, є багато диких світів у зоряному безмір’ї, котрі ще ждуть творящої руки. Може, нам судилося стати такими сіячами? Хіба не про це писав Ціолковський, не про це ми з вами мріяли?

Для чого живе людина?

Щоб осмислити все, що виростила природа, наповнити своєю творчістю, полюбити. Тоді далекі зорі — безіменні, чужі й холодні — стануть МОЇМИ ЗОРЯМИ. Тоді біль іспанських дітей, які недавно були у нас в гостях, стає МОЇМ БОЛЕМ. І радість ластівки, яка повернулася з далекого вирію до свого гнізда, стає МОЄЮ РАДІСТЮ.

Людина, — мов душа світу. Так мені підказала ваша любов, учителю, що її ми відчували всі ці роки. Ми підемо далі в життя, і ваша любов невідступно буде з нами — не-зрима, терпляча, мовчазна.

Нащо живе людина?

Вона не може не жити. Вона пуп’янок земного дерева. Цікаво все ж таки уявити, а якою буде сама квітка людських діянь і мрій, тим більше — плід, який з нашого дерева дозріє в прийдешніх віках? Ех, дожити б!..

ВАНЬКО ПЕРШОЦВІТ

Нащо живе людина?

Я не вмію писати, учителю. Ви ж знаєте, у мене виходили шкільні твори найгірше. Думки якісь скуті. В серці багато, а на папері — майже нічого.

Та й, правду кажучи, не думав над цим. Ніколи було. Бачив, що багато хороших людей живуть для когось, для чогось. Все — для чогось. Як ви, як інші наші вчителі. Як герої громадянської війни, як челюскінці, як улюблений наш Спартак…

Але ж ви не казали нам, навіщо живете? Просто — жили. Віддавали всього себе, всі свої знання, здоров’я й силу нам. Ви нам розповідали про те, що в єгипетських пірамідах знайдено зерна пшениці, що пролежали п’ять тисяч років. Хтось захоплювався тим, що жит-тя ось таке чіпке — який незміряний час зберегло себе в похмурому склепі.

А я після тої розмови вночі довго думав, і мені чомусь було страшно: я уявив, скільки врожаїв породили ровесники тих зернят за п’ять тисяч років! Кілька тисяч. Море хліба для людей. А вони лежали непорушні, біля розцяцькованих трупів, коли інші падали в землю, проростали, колосилися, дозрівали, сповнювали світ запахом і силою хліба, давали снагу рукам трударів і вояків, розум мудрецям, знання умільцям, мужність повстанцям, пісенність поетам.

Нащо живе людина?

Щоб віддати себе. Щоб віднайти себе.

ГРИЦЬ ДІБРОВА

Нащо живе людина?

Для дороги. Перша стежка — від колиски до порога. Наступна — від колиски до обрію. Третя — від обрію до безкрайності.

Кожен крок — дорога. Кожна думка — дорога. Кожна дія — дорога.

Наші предки складали пісню, виряджали її в далеку дорогу. А ми зустрічаємо її, запи-лену, втомлену, і пригощаємо або проганяємо. І виряджаємо далі, у світ широкий, неозорий. Ось я бачу: плинуть з прадавності, від козаків, від кобзарів, від хліборобів грізні думи, тужливі пісні, мудрі казки. Плинуть, мов хмари грозові, йдуть, мов осінні дощі, летять, як крилаті зернята польових трав. Що їх чекає тут, поміж нас?

Ви нині виряджаєте нас у життєву дорогу. Знаю, печалитесь. Не спите вночі. Думаєте, як то ваші діти пройдуть непевні стежини бурхливого життя?

Не бійтеся, пройдемо. Впадемо — застогнемо, заплачемо і встанемо. Й знову підемо, щоб над віковою дорогою не змовкала пісня, щоб обіч шляху шелестіли плакучі верби, ваби-ли око рожевоквітні яблуні, пишні троянди.

Куди приведе нас дорога?

Тільки не в тихий затишок, не в той рай, до якого прагли віками віруючі. Навіщо, навіщо солоденькі мрії про царство вдоволення? Хіба може вдовольнити мандрівника досяг-нута мета? Хто звідав радість дороги, той відкине думку про спокій.

Дніпро ніколи не знає спокою. Вічно в труді, вічно в прагненні до синього моря. Навіть узимку, під кригою, він гомонить, стугонить, обіцяє прорвати панцир неволі, бо кличе його вічна дорога — до гирла, до моря.

Все минає. І лише дорога завжди перед нами — дорога боротьби й прагнення.

ІВАНКА ЧЕРПІНСЬКА

Я сьогодні сумна, згадала маму. Вже пам’ять моя ледве втримує її любий образ. Лише фото ще допомагає. Де вона? Що з нею? НАВІЩО ВОНА ЖИВЕ? Щоб раділа я? Але ж мені без неї не завжди радісно! Де вона? Чи її нема? Чому ви мовчите, вчителю, коли я запитую вас про неї?

Вона виконує важливе завдання? Їй не можна бути зі мною? А хіба я не важлива для неї? Ой, пробачте! Пробачте… Не знаю, що зі мною. Мабуть, майбутня розлука Дає себе знати, тому я й стала такою дратівливою, несправедливою.

Для чого живе людина?

Може, відповідь у тій казці про Говерлу, що її оповідала мені мама, а я — вам?!

Сповнитись такою любов’ю до рідного краю, щоб розтопити всі помилки минулого, всі зради, увесь гніт, усю неволю. Де взяти такі сили?

Ми ще малі, слабкі. Дихне холодний вітер — кашляємо. Боїмося темного лісу, цвинта-ря, чорної кішки. Тоді звідки ж герої? Звідки мужні льотчики? Звитяжці історії? Звідки щорічні врожаї, що вимагають такої неосяжної праці? Диво дивне приховане в людині, такій слабкій і непоказній на перший погляд.

Нащо живе людина?

Щоб перемогти свою малість, свій страх, свою неповноту, свою дитинну слабкість.

Інколи згадую книги фантастів, мрії вчених про майбутніх чудо-людей. І думаю, ду-маю: а що то означає — могутня, космічна людина? Чим вона кращою буде від нас? Чи буде вона щасливіша, коли підніматиме не сто кілограмів, а сто мільярдів тонн і бачитиме не сім, а сімсот мільйонів кольорів? Що це їй дасть?

Здається мені (а може, я чогось не розумію?), що велич людини саме в тому, що вона піднялася до неба, до пісні, до ясної мислі, до жертовної смерті, в ім’я інших людей, як це робили наші бійці біля озера Хасан, в Іспанії, на фронтах громадянської війни.

Від звіра до людини! Якого чуда ще треба? Подолати в собі звірячість, одухотворитись, оквітчатись — може, в цьому наше покликання?

А на прощання — кілька співаночок.

Ой піду я погуляю

По плаю, по плаю.

Та нащо я живу в світі? —

Так собі думаю.

Ой на те я народилась,

Щоб вийти між звори.

Та й гукнути, заспівати

На всі сині гори.

Де ти, друже, забарився,

Чому не приходиш?

Чому зі мнов співаночки

Тихі не заводиш?

Прийди, прийди, мій легіню,

Бодай на годину,

Помандруємо з тобою

На ту Верховину.

Та зійдемо, співаючи,

На стару Говерлу,

Та покличемо опришків,

Що давно померли.

Ой устануть ті герої.

Як ми заспіваєм,

І покотиться та пісня

Понад рідним краєм.

Нарубайте, легіники.

Сухої ялиці,

Та попросимо у неба

Вогню блискавиці.

Ой запалить громовиця

Ватру пломенисту,

Щоби бачили у світі

Наш вогонь пречистий.

Щоб бачили, щоби знали,

Що ми вже на волі,

Що недарма ті могили

Височіють в полі…

От і все, вчителю. Написала, що могла.

Навіщо живе людина?

Щоб запалити вогонь у горах, випробувати себе на стрімких кручах, стежинах, понад безоднями й прірвами. Загартувати мужність, терпіння. І піти далі — нести людям Верхови-ни і всього світу правду нашого Жовтня.

Дочитую. Усміхаюся й плачу. Від радості.

Я думав про них — діти. А в кожному з них уже цілий всесвіт.

Не відаю, чи багато їм дав?

Квіти мої діти, що ж скажу вам на прощання? Не хочеться розлучатися з вами, як птаху позбавлятися крил. Чим залікую рану розлуки? А втім, ви самі дали мені добрий урок: доро-га, вічна дорога розуму, серця, душі. Хто рідний, ітиме поруч тією дорогою. Іспит не кінчається. Він вічний. Вирій. Далекий вирій.

Летіть, крилаті мої. Летіть, білокрилі лелеки. Я з вами… вічно з вами”.

Інтродукція

КВІТИ НА ГРАНІТІ

“Комета”, ніби птах, легко мчить над плесом Дніпра. Древні води спокійні, в них віддзеркалюються правобережні кручі, на лівому березі в ніжній імлі мріють блакитно-зелені ліси. Фон Шварц зосереджено дивиться у вікно теплохода. Він не чує жвавого діалоґу сусідів, делегатів київського конґресу, які й тут продовжують обговорювати проблеми міжзоряних контактів. Оточив себе глухим кільцем усамітнення, намагається збагнути, зрозуміти, що з ним діється. Ніби розмотується якась фантасмагорична кінострічка, і він по-винен, змушений, зобов’язаний переглянути всі кадри, все перетравити, прийняти в надра душі, котра шалено опирається велінню неминучості.

Чому вони такі певні себе? Чому вони діють так, ніби й не було на їхній землі катастрофічних руїн та смертей, ніби й не нависає над ними ядерний меч? Знають про нього, мають рівноцінну зброю відплати? Живуть розкуто, ніби діти, ліплять казкові палаци, вежі, зводять замки перед оком наступаючої грози… В чому корінь їхнього творчого оптимізму? Невже пощастило їм сформувати нову істоту, здатну прийняти міф як реальність? Бо хіба можна повірити, що учитель та його божевільні учні щоденно грали самі перед собою якусь оптимістнчно-піднесену містерію? Те, що він прочитав на перших десятках сторінок книжки, — сторінки з щоденника учителя, — чуже психології людини заходу. Воно відірване від життя, незбагненне і чомусь жахаюче… Чому ж?

Люди скрізь такі ж, як і всюди, в цілому світі. Машини, телевізори, порти, трамваї, вулиці, заповнені веселими натовпами, юнаки й дівчата в джинсах, як і в будь-якому західному місті, вітрини, квітучі каштани, голуби на майданах, грайливі діти біля водограїв. Але щось невловиме — інше. Таке, що не визначається вартістю грошей, престижністю, бли-ском майстерності, зручністю. Щось внутрішнє, глибинне. Треба розгадати, що ж саме? Мо-же, ще тоді ми проґавили ту іншомірність, визначаючи чужий духовний континент, як плем’я напівдиких аборигенів? Ось, певно, де причина повної розбіжності в підході до про-блем міжзоряного контакту. Що ж, він виконав волю Великої Ложі. Посіяв зуби дракона. Його виступ на конґресі не був сенсацією: у них теж є прихильники унікальності життя в космосі. Проте трактують вони цю унікальність інакше: жадають всебічно оберігати життя, як найцінніший дарунок всесвіту, і сіяти його зерна в далекі світи, маючи на увазі, що людині природа доручає скіпетр гуманного, сильного, доброзичливого деміурга. Ґалактичне поле пустельне, отже, воно має заколоситись після посіву життєдайних зерен Землі.

Він, фон Шварц (чи фон Круфт? Він стає вже історичним фантомом навіть для самого себе!) рішуче виступив проти перенесення релятивних доктрин земних мислителів па царину грядущої космоісторії. Він твердив, що великий Космос чужий і ворожий життю. Що життя — агресивний прорив із таємничості, розгадувати суть якої марно. Можна лише бути її лідером, її виконавцем. Гуманістичний підхід до проблеми космоекспансії чи контакту розс-лабляючий і антижиттєвий. Вся історія планети — це невпинний бій за визначення лідера життя. Лише войовничий переможець понесе естафету вічної експансії у безмір, у глибини іншомірностей, завойовуючи нові поля для жадібного потоку життя. Ґіґантські квазари, чорні діри, палаючі безодні суперзірок, мільярдноградусні ядра ґалактик, холодні пустелі планет, мовчання світового вакууму, — Що всьому цьому до наших доктрин? На силу потрібна сила. А сила й гуманізм антиподи. Космічна людина — супермен прийдешнього. Або вона наро-диться в клекоті цього дня, вирушаючи в зоряну дорогу, або загине вже при перших кроках.

Йому рішуче заперечували. Дивувалися анахронізмові його думок. Дехто навіть натя-кав, що такі міркування — зернята космічного фашизму. Що ж, тим краще: виклик кинуто! Хай відточують протилежні аргументи. Нам від них потрібна повна сила опору. Виявити весь потенціал їхнього гуманізму, їхнього оптимізму. І коли вони втомляться нести свою доброзичливість та альтруїзм, дух космоекспансії владно стане лідером підкорення всесвіту.

Десятки виступаючих. Яких лише думок не висловлювали вони! Безліч проектів. Безліч химеричних завдань і прожектів. Серйозні вчені, певно, переймають естафету фантастів. Смішно було слухати їхні дискусії, суперечки.

Мета контакту. Методи. Доцільність, ймовірність. Часовий фактор. Чи потрібна, чи ак-туальна буде інформація. Що пливе світоносними артеріями вакууму впродовж мільйонів, мільярдів років? Який критерій грядущої єдності різних розумів? Сумісність різних еволюцій? Смисл прагнення до контакту? Чи потрібна людям Землі інформація, добута істотами інших формацій, інших шляхів жнттєтворення? Або наша — їм? А якщо ні, то чи доцільні міжзоряні польоти? Що вони можуть дати в обмін на колосальні енерґозатрати? Чи не є ідея космоекспансії ілюзорною очевидністю, хитрою загадкою зоряного космосу, екза-меном на зрілість людської цивілізації? Надто проста приманка: перед носом мерехтлива безодня, всіяна міріадами блискучих цяцьок, які манять, закликають, обіцяють. Може, не поспішати? Може, оглянутись? І пошукати ближче, в собі? В глибинах душ?

Фон Шварц скептично посміхається. Надто багато ідей для серйозного висновку. Все це лише гра розуму, забавки для дітей.

Найґрунтовнішим був виступ радянського делегата, відомого космолога академіка Куу-на. Він говорив з граничною певністю, як про щось давно відоме, визначене, пережите. Звідки в них ота певність? У їхніх космічних кумирів Ціолковського, Кондратюка, у їхніх дітей, котрі ще до війни спокійно міркували про ці проблеми, у їхніх вчених?

— Зоряний Космос — поле душі, засіяне зернами можливостей, — говорив Куун. — Слід відкинути механістичні моделі, до яких тяжіє традиційна думка. Слід подолати й ідеалістичні спекуляції на парадоксальності фактів, добутих бурхливим розвитком світової науки. Доки зоряний Космос лише образ, ідея, він є потенціально все, що завгодно, — від казки до наукових моделей.

А коли по річищу цих образів спрямовується воля людини, посилена технопотенціалом, обриси ідей наповнюються плоттю, стають реальністю. Людина будує космос., Він стає на-шим, гуманізованим космосом. Чому планети, які ми спостерігаємо, мертві? Може, тому, що ще не введені в алґоритм життя? Може, тим “мертвим” світам потрібна “порція нашої донорської крові” — духотворчої праці? Ми в першу чергу бачимо лише те, що загальновідомо: скелі, вулкани, атмосфери, розжарені гази, тобто праматеріал еволюції. Жит-тя постане перед нами лише тоді, коли утвердимо його пізнаючим розумом, коли розірвемо плівку своєї унікальності, егоїстичної самозакоханості, зарозумілості. Коли збагнемо, що воно всеосяжне.

Чому у всі віки люди прагнули до якихось “вищих” контактів? Спочатку це були душі предків, прабатьків, пращурів. Потім — титани, боги, деви, деміурги світу. Потім незримі диктатори, судді з трансцендентності. Нарешті, в епоху наукової революції, пришельці, могутні розуми з інших світів. Звідки така жадоба контакту з чимось чужим, іншосвітним, небувалим? Тим більше, коли врахувати, що навіть між представниками власного людського роду ще відсутнє взаєморозуміння й добросусідські контакти.

Історія мислі підтверджує нам, що людина прагне до оптимальної самореалізації. Де б ми не опинилися, кого б не зустріли у всеосяжності, в глибинах іншомірностей, ми побачимо лише СЕБЕ. “Чужаки” повинні стати ЛЮДЬМИ в повному розумінні цього слова, а ми — ними, бо інакше жодного контакту не буде.

Життя — не випадкова флуктуація універсуму, як це хоче утвердити песимістичний ро-зум західних (та й деяких вітчизняних) учених. Життя — закономірний розвій космічного древа життя, і ми в ньому — зав’язь плоду. Ще не плід, але вже можливість плоду. Яка вра-жаюча відповідальність! І який привілей!

Те, що біосфера роз’єднана й антагоністична, лише свідчення хвороби. Одужати, вер-нути їй здоров’я, гармонію, силу, єдність — це покликання людини мислячої. Але для цього вона повинна сама зцілитися. Тисячоліттями кликали до цього святі, подвижники, альтруїсти, мудреці. Але їхні заклики були містифіковані псевдознанням і забобонами реліґій. Проповідь даремно потрясала психосферу, вона лише допомагала силам роз’єднання, бо використовувалася ними для прикриття. Благими побажаннями устелялася дорога до пек-ла. Лише соціалістична революція прорвала мур історичної інерції. Може, хтось скаже, що ця трибуна не для апології комуністичних ідей. Даремно заплющувати очі на історичні реалії, щановні колеґи. Роз’єднана планета, планета, над якою занесено кулак з ядерною бомбою, не зможе ввійти в контакт з єдиним життям всесвіту. Наша країна давно пропонує загальний всепланетний мир: це було першим словом революції! Отже, й грядущий контакт — це привілей комуністичного соціуму. Ми певні цього! Зоряні війни — марення історичних монстрів, час яких давно минув, вони ще можуть отруювати психосферу, але даремно мріють про реванш. Усі сили поступу зобов’язані об’єднатися не лише для збереження життя, а й для його величного розвою в прийдешньому. Тоді, лише тоді брама всесвіту розкриється для справдешнього контакту.

Естафету Кууна підхопив український космолінґвіст Діденко — запальний учений з кучмою сивіючого волосся і магнетичними чорними очима. Він впевнено стверджував сумнівну й наївну для західного філософського мислення ідею про необхідність застосувати до вирішення проблеми контакту не лише науковий, технічний чи філософський критерій, а може, насамперед, людський, етичний, моральний.

— Що ми несемо їм — Х-істотам? — запитував Діденко, — і чого очікуємо від них? Грядущий контакт — не теоретична забава, не філософська спекуляція. Якщо говорити серйозно, то від першого контакту залежить і подальша доля Землі і тих, умовно кажучи, Х-істот, цілого космічного регіону, отже — ґалактики, а може, — я не побоюся це сказати — й цілого всесвіту! Бо що ми посіємо в метаґалактичну ниву, те й буде рости.

Запитаємо себе відверто: хіба всякий екіпаж сучасних астронавтів здатен достойно представити Гею? Хіба будь-яка соціальна система має право ввійти в тканину грядущого?

Космос — великий сепаратор, на путі до нього здійснюватиметься великий відбір. Те, що несе в собі бацили ненависті, розбрату й війни, — буде відсіяно. Біосфера і психосфера Землі лише тоді достойна буде мати контакт з інформсферами інших світів, коли вона повністю стане братерською, комуністичною. Хіба цій тезі потрібен доказ? Хіба XX сторіччя не переконало людей, що двонога істота — ще не означає мудра істота, а ті, хто розмовляє одною мовою, — не обов’язково мають контакт.

Расизм або імперіалізм — маски страшніші від будь-якої екзотичної форми чужого ро-зуму. Доки ми не зуміємо пробитися крізь ці маски на лицях людей Землі, чого нам чекати в далеких світах?

Але в нас є віра й певність у грядущий прекрасний синтез розумів безмежності. Та віра утверджується (прошу не усміхатися моїм наївним словам) вражаючою романтикою юного комуністичного покоління, котре загорілося ідеями космічної ери і міцно бере смолоскип естафети У свої руки…

Фон Шварц скептично похитує головою. Що ж, треба віддати належне Куунові та його соратникам, вони вміють використати ситуацію. Симпатії на їхньому боці. Хай же втішаються байками та казочками. Їхня вндючість стане їхньою сліпотою. Скільки разів уже падали світи у безодню? Скільки вибухає наднових зірок у ґалактичному полі? Вибухів дос-татньо для найхимернішої мрії!

…”Комета” стишила хід, почала розвертатися. Професор виглянув у вікно. Наближала-ся висока дніпровська круча, на ній паслися корови, кози, росли кущі шипшини й глоду.

До салону ввійшла молоденька дівчина-ґід. Усміхнувшись, повідомила:

— Панове, туристична проґрама передбачає відвідини меморіалу над Дніпром, пов’язаного з подіями Великої Вітчизняної війни. Історія меморіалу незвичайна, навіть леґендарна…

Фон Шварц невдоволено поморщився. Хіба не досить могили їхнього Шевченка в Каневі? Що за иекроманія, культ поклоніння мертвим?

— Частина меморіалу — на Правобережжі, — вела далі дівчина, — частина — на Лівобережжі, вище по течії Дніпра, біля села Сміяни.

У свідомості фон Шварца ударив дзвін: Сміяни? Знову повертається минуле, тягне до себе, вимучує, змушує глянути собі в очі. Ну що ж, він не страхається. Як убивця вертається на місце свого злочину, так і він піде назустріч неминучості.

І професор, хутко підхопившись з місця, рушив до виходу.

Делегати конґресу вийшли за гідом на берег, почали підніматися стежкою на кручу. Інколи зупинялися, голосно захоплювалися панорамою Лівобережжя, величною грядою придніпровських гір, що ніби ланцюг казкових веж, височіли вздовж Канівського моря.

Фон Шварц ішов мовчки, з-під лоба оглядав виднокіл. Проводжав похмурим поглядом численні “Метеори”, “Ракети”, вантажні судна, баржі. Як усе змінилося з того далекого со-рок першого! Ріка була тоді затиснута у покручені береги, зарослі верболозними хащами; численні протоки, старики сплітали химерний лабіринт, на тім боці розташовувалися села, більшість хат у яких під солом’яними стріхами. Тепер Дніпро виплеснувся з берегів, багато сіл зникло, а ті, що лишилися, — це видно навіть звідси, з кручі, — набули іншого, незнайо-мого вигляду: двоповерхові котеджі, усі будівлі під шифером, черепицею, асфальтові дороги прокладені від них до центральних автострад. Ось і в цьому селі, біля якого розташовано меморіал, біліє висока школа, торговий центр; там, де була переправа, — насосна станція, від неї по кручі протягнуто трубопроводи аж на поля: певно, поливна система.

Чого ж ми досягли, опустивши меча “Барбаросси” на землі цих фанатиків? Небувалого розширення їхнього впливу у світі. Що ж, програли бій на людях, перенесемо його у сферу ідейного, духовного протистояння. Вони не приховують ні своїх поглядів, ні свого покли-кання, ми ж вічно опускаємо забрало на обличчя, щоб не видати своїх глибинних намірів.

Біля меморіалу гостей зустрічало кілька місцевих людей. Дівчина-ґід назвала їх. Один з них, високий сивий чолов’яга, якому за п’ятдесят, виявився директором сільського Будинку культури, звали його Юрієм Івановичем. Фон Шварц вп’явся поглядом в його обличчя. Чорні очі чоловіка оглядали делегатів конґресу доброзичливо й спокійно, але професор прочитав у тому спокої щось інше. Де він бачив цю людину, коли?

— Шановні гості, панове, друзі, товариші! — почав Юрій Іванович. — Історія цього меморіалу незвичайна. Зверніть увагу на пам’ятник…

Фон Шварц вже не чув, що говорить гостям цей сивий чоловік, він дивився на обеліск, що, ніби вістря стріли, заміряється летіти у глибоке весняне небо. Внизу, на граніті, мов краплі пролитої колись крові, палахкотять багряні троянди. Буйний кущ виростає прямо з надрів кам’яного куба, заповненого землею. По боках ще кілька кущів, там квіти рожеві й білі.

— Тут у сорок першому році розстріляно радянського солдата, останнього захисника переправи, який залишився в живих, — чути схвильований голос директора Будинку культу-ри. — Я був свідком цих подій. Відтоді, від першої ночі після розстрілу, на цій могилі що-денно лежать квіти. Можливо, для декого це видасться сентиментальним фактом, котрий не заслуговує на увагу. Але прослухайте розповідь про те, що саме тут відбулося…

Фон Шварц остовпів. Прямо в серце йому впилися слова напису, що палахкотіли золо-том трохи вище від Вічного вогню:

“МИКОЛА ГОРЕНКО

Солдат-композитор

1941

Вічна слава героям!”

Це він! Це той самий солдат, що співав йому зловісну пісню про вогонь. Той самий, історія якого разом з життєписом дітей та їхнього вчителя, ввійшла до книжки “Вогонь не спопеляє правди”.

Професор мимохіть торкнувся кишені, де лежала книжка. Йому здалося, що вона крізь тканину піджака обпекла йому руку.

Частина друга

ВОГОНЬ НЕ СПОПЕЛЯЄ ПРАВДИ

Мелодія перша

ВІЙНА

УДАР

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій. Сплила у безвість весна, повновода, бурхлива.

Покотилося літо. Піднялися, як стіна, жита — зайдеш у них і сховаєшся з головою. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять.

У червневу ніч сорок першого Микола з Оленкою поверталися в Сміяни з Києва на хер-сонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували книги для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роз-даватимуть їх.

Сиділи на кормі палуби, за горою діжок. Тут було затишно, тепло. Глухо стогнала ма-шина, шуміли лопаті пароплава. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола огорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушилися. Микола радо слухав дрімотливий голос:

— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в те-атр… у музеї…

— Не поїде вона, — всміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину, що їй там тісно.

— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. І в її словах є правда. Місто потребує більше подиху природи. Треба, щоб місто стало, як сад.

— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я можу приревнува-ти. Він цілком полонив тебе.

— А то ж. Якби молодший був, полюбила б його.

— Дивись, Оленко, а то доведеться власного діда на дуель викликати!

Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано глянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось дослухалася, чогось ждала.

— Що з тобою, Оленонько? — занепокоївся Микола.

— Стукає, Миколо, — якось дивно мовила Оленка.

— Воно?

— Ага. Дай сюди руку. Приклади. Чуєш? Чуєш?..

Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, схвильовано слухав, як там, у таємничому замкнутому світі, тріпотіло нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу, воно зріло в лоні Оленки, дівчини з київських садів, коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він вдячно поцілував Оленчині очі.

— У пас буде дитя, зіронько. Наше дитя. І ми ще більше любитимемо одне одного. Правда?

— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття. Одне з почуттів. А я живу тобою, ще не-народженим дитям, нашим майбутнім.

Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Від Києва долина-ли глухі удари.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, — тривожно відповів Микола.

На капітанському містку почувся гомін. На щоглі раптово замовк динамік, над паро-плавом, над Дніпром, над широкими луками полинув не знаний давно грім, будячи людей великої країни на страшний і траґічний герць…

Микола мовчав. Сидів непорушний і закляклий, все обнімаючи дружину, немов хотів захистити ще ненароджене Дитя…

(З щоденника Громограя)

“…Тривожна ніч. Не сплю. Не можу заснути.

Обходжу кімнати моїх вихованців, зупиняюся над ліжками. Дивлюся в рідні обличчя.

Повновидий місяць схиляється до заходу, заглядає у вікно, кидає примарні полиски на підлогу.

Тихий подих дітей, неясне бурмотіння вві сні, спів соловейка в гущавині посадки. Чому ж мені бентежно, болісно?

Розметав ковдру Вітько, ліг ниць, обнявши сильними руками подушку, ніби рідну зем-лю, дихає вільно й тихо. Що йому сниться, як діє у снах його невгамовна душа?

Місячний промінь упав на чоло Толика. Повіки хлопця чутливо тремтять. Якісь дивні, неясні слова зриваються з його вуст. На тумбочці розкритий блокнот, олівець. Він щось пи-сав перед сном.

З ліжка схопився Ванько Першоцвіт, загорнувся в простирадло, тінню поплив до вікна. Зупинився, дивиться на кружало місяця. Щось бурмоче. Я обережно підійшов до нього, об-няв за плечі.

— Ходімо, ходім, Ванько. Спати, спати…

Очі хлопця розплющені, але він не бачить довколишніх предметів, погляд втоплений у якусь небувалість. Покірно лягає в ліжко, знову дрімає. Це з ним трапляється інколи, коли місяць вповні. Лікар заспокоює мене, каже, що це буває в багатьох дітей, доки вони не визріли, не стали дорослими.

Десь загриміло, прокотився над дніпровською далиною удар — раз, вдруге.

Я вийшов на ґанок. На сході жевріла зірниця, вирізнялися темно-сині зубці лісу. Понад селом котилася луна. З північного заходу, від Києва, знову пролунало кілька глухих ударів. Вибухи? Мабуть, маневри.

З-за лісу вигулькнуло кілька літаків, вони блискавично пролетіли над Сміянамн, зникли за дніпровськими кручами. Обриси якісь дивні, незнайомі, та й мотори дзвенять тонко, про-никливо, не по-нашому. Невже?..

Серце стугонить несамовито, гупає в груди, як молот. Воно вже, мабуть, знає істину.

Війна!

Всі наші роздуми, міркування, плани — все-все розлітається, мов сухе листя за вітром. Зловісний ворожий меч змахнувся на нашу землю, нищачи людські долі, спопеляючи творчість, насміхаючись над віковими надбаннями кращих умів людських. Як сталося, що люди не зуміли загнуздати агресивні сили? Скільки сил і старань було витрачено нашою країною, щоб мир у світі зберегти.

Думаю про своїх дітей. Рідні мої, безталанні квіти, що буде з вами? Як сказати вам про це? Тепер уже непросто планувати ваші долі: держава збиратиме всі сили для герцю з воро-гом. Треба думати самим, радитися з учителями, з районом.

Якщо фашистів зупинять, тоді не страшно.

А якщо…

Боюся навіть думати…

Уже всі знають. Зібрав старшокласників у клас, повідомив, що фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Ворожі армії перейшли кордон, наші міста бомбардовані. Червона Армія героїчно захищає рідну землю.

Грім цих боїв докотився до класу, вогнем пожарищ обпекло всіх. Ніби зупинена мить проявилася у кожного в очах.

— Ох, і дадуть же їм, падлюкам! — стиснувши сухого кулака, посварився Ванько Першоцвіт. — Знатимуть, як потикатися до нас! Це їм не Франція чи Бельгія!

Насупив руді брови Женько Сом, поклав перед собою руки на парту, зосередився. Мов-чить. Тільки вуста ворушаться. Може, бачить себе за кулеметом, за штурвалом бойового літака?

Дивиться здивовано, добродушно-жалісно Вітько Гора. “Як же це? — читається на йо-го повновидому обличчі. — Навіщо? Так гарно — виходити в поле, сіяти хліб, гуляти в лісі. Навіщо ж знищувати усе це?”

— А чому наші яструбки допустили фашистів до Києва? — Гриць Діброва блиснув очима. — Чому не збили галів на кордоні? Чи, може, не знали?

Василько і Сергійко Кремені запитливо дивляться на мене:

— А нам можна піти добровольцями? Щоб у розвідку? — Очі іскряться, в них відсутній страх чи тривога.

Толя Вогник відкрив зошита, хутко щось пише олівцем. Брови, мов підняті ножі, тонкі ніздрі роздимаються. Олівець ламається, він бере іншого. Вся душа його десь там, де грим-лять вибухи, де стогнуть поранені, де палають пожежі.

Марта Стеблина щулиться, ніби від холоду:

— Не може бути, учителю! Вони ж підписали угоду про ненапад. Чи вони не люди? — Розводить маленькими руками, скрушно похитує головою.

Юлія Буйна задерикувато стріпнула своєю гривою, підняла руку, прохаючи слова.

— Підемо медсестрами. Ми ж усі пройшли курси.

Жалісно тремтять вуста Галі Кревної:

— Іване Йвановичу… Там же діти гинуть, матері… Невже у ворогів нема дітей? Хто ж їх позбавив серця?

Катя Гірка взяла золоту косу в зуби, кусає її, хвилюючись. Мовчки обняла свою сусідку Іванку, притислася до неї.

А Іванка Черпінська вся випросталася, наче ластівка перед польотом. Очі гострі, пронизливі. Дивиться на мене вимогливо й благально:

— Іване Йвановичу, вони що ж, прийдуть і сюди? Скажіть — вони не прийдуть?

— Діти, ви вже не маленькі, — тихо відповідаю їм. — На нас напали сотні потужних дивізій, озброєних всією загарбаною промисловістю Європи. Ви ж чули про це по радіо.

— Ну й що? — майже кричить Іванка. — А за нами — весь світ, всі пролетарі, робітники! У нас он яка армія!

— Все може бути, — сумно відказую, а в самого душа болить. — На деяких ділянках фронту наші війська відступили. Несподіваний удар. Може, доведеться й нам вибиратися звідси.

— Як? — підхопився з місця Толик. — Ви вважаєте, що вони прорвуться до Дніпра?

Я мовчав. Я не міг видавити з себе й слова.

— Чому ви мовчите, учителю? Може, ще скажете, що фашисти спроможні перемогти?

— Ні! — переконую дітей, бо твердо вірю в це. — Перемогти вони не можуть. Бо вони повстали супроти всього прекрасного, що здобуто нами, проти нашої волі, проти майбутньо-го. Наша країна неосяжна. Ми зуміємо зібрати сили, й тоді — вірте, діти! — тоді фашизм буде розчавлений! Готуймося, діти, до страшнішого. У ворога сотні заводів, кілька мільйонів солдатів, тисячі літаків і танків. Бій буде запеклий і жорстокий, невблаганний. Можливо й ви станете до бою. Але я хотів би одного…

— Чого, учителю? — стривожено запитав Толик.

— Щоб ви з усіх незгод, з усіх пожарищ і кривавиш вийшли людьми. Такими, про яких ви писали мені в своїй новорічній роботі.

Мовчання. В очах — сірих, блакитних, чорних, карих — мерехтять, ніби відблиск дале-ких заграв, гнівні іскри. Дивляться на мене, крізь мене.

— Діти, де б ми не були, що б з нами не сталося, — не забувайте тих, котрі пройшли перед вами: героїв, мучеників, хліборобів, матерів. Будьте гідні їхньої пам’яті”.

ПІСНЯ І СНАРЯД

— Прізвище?

— Микола Горенко.

— Професія?

— Композитор. Працюю в Сміянах директором Будинку культури.

— Знаю, знаю… Був на вашому концерті в районі. — Воєнком підвів змучене обличчя, потер червоні від безсоння очі. — То що ж з вами робити? В тилу подумають, де використа-ти вас… по спеціальності.

— Товаришу майоре, — захвилювався Микола. — Тепер не до пісні. Я прошу послати мене в діючу армію.

Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї, простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки й дівчата. Сколихнулася юнь, ніби єдина душа, без страху, без сумніву.

Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.

— Я розумію вас. Тільки в основному не згоден з вами…

— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.

— Щодо пісні. В найстрашніші дні наш народ беріг пісню. Згадайте історію. Так і те-пер. Ви ж пісняр, хай ваша інтуїція підкаже, що в такому страшному поєдинку пісня інколи буде потрібніше від снаряда. Чуєте, Горенко?

— Чую, — виструнчився Микола.

— Що ж робити з вами? Хай буде по-вашому.

— Єсть, — віддав честь майорові Горенко.

Заплакана мати збирала сина в дорогу.

— Сон мені недобрий снився, синку, — говорила, втираючи сльози. — Серце віщує по-гане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі, так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, якісь ніби неживі, визирають з віконець, заглядають у хату. Коли тут Оленка стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак опустився біля неї. Гульк, якийсь офіцер, німець, вийшов з дверцят, ходить довкола, паличкою торкається вінка, сміється, потім розгнівався й зірвав вінка. А далі — пожежа, вибухи якісь.

— Що сон? — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись від тяжкої задуми. — Все буде страшніше від будь-яких снів. Не задушили чорта в зародку, тепер він погуляє по світу.

Микола мовчав, старанно застібаючи ґудзики на футлярі своєї кобзи. Оленка стояла поруч, тамувала сльози, не промовивши й слова. Що тепер говорити? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до однієї тривожної миті, до цього траґічного моменту. Здава-лося, ніби зупинився рух життя, люди повисли над прірвою долі, у неймовірному напруженні зберігаючи рівновагу.

Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло.

— Щасти тобі, синку, — пильно подивився в темно-сірі Миколині очі. — Іди, не огля-дайся назад. Ніколи. Не жалій… навіть життя, але й даром його не віддавай. Пам’ятай: смерть долається смертю. І ще не забудь — людина, буває, вмирає й без видимої смерті. Ко-ли в дорозі до самого себе зраджує себе ж. Кожен з нас незглибимий. Добре, що ти не забув навіть у ці страшні дні кобзи. Пісня благословляє і на любов, і на праведний бій. Не забувай цього.

Микола аж задихнувся від зворушення, змахнувши з вій сльозу.

— Прекрасне напуття, — сказав, цілуючи діда. — Тільки не про любов тепер пісні співати. В таку годину душа рветься до бою.

— Саме тепер, — суворо заперечив дід Василь, — Саме зараз, коли ворожа сила котить на нас усю свою злість і ненависть. Чуєш, синку? У найглибшій зневірі, у самому пеклі пам’ятай мій заповіт: ми живемо не для війни, а для великого творення. Прощайся, Марусе, з сином.

Мати благословила Миколу, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало мате-ринське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він не втішав, гладив її сивіюче волосся. Жодне слово зараз непотрібне, банальне. Він з болем дивився в її змучене, помере-жане життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, й почуття невимовної ніжності підступали клубком до горла.

Нене, мученице моя! Як висловити безмежну любов до тебе й ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в прагненні віддати комусь частку свого бездонного серця, своєї любові. Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, день і ніч віддавала свою силу й снагу в жертву ближнім своїм. Чим віддячу тобі? Коли?..

Оленка провела чоловіка далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду вигра-вала гармонь, та її було ледь чути через лемент жінок і матерів. Немилосердно пекло сонце, а над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворонки.

Микола й Оленка затрималися, пропускаючи односельчан уперед. До них підійшов Сергій. Він ударив долонею Миколу по плечу.

— Чого ніс повісив, друже? Розіб’ємо гадів — вернемося назад. Оленонько, бажаю щастя! — подав їй руку на прощання.

Вона обняла його, поцілувала.

— Повертайся з перемогою, Сергію!

Хлопець жартівливо приклав руку до грудей.

— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!

Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.

Оленині очі сповнилися сльозами туги й тривоги. Чи це передчуття біди? Микола взяв у долоні, як найбільшу святиню, її личко, з мукою заглянув у ясні очі.

— Оленко… — промовив глухо. — Образ твій понесу у серці. Назавжди… У бій і на смерть. Чуєш, кохана?

— Чую, Миколко, — пересохлими вустами прошепотіла дружина.

— Пам’ятай клятву вірності.

— Пам’ятатиму, любий.

Останні обійми. Останні важкі сльози. Микола одступив крок, на його блідому схудло-му обличчі востаннє спалахнули для неї сірі, затьмарені очі — відблиск душі.

— Бережи дитя, Оленко. То надія наша і любов.

Поправив кобзу на плечі, торбу на спині, рушив. Вона вже не може й слова сказати. Німо, не витираючи сліз, дивиться услід коханому.

Підводи йдуть далі й далі, ховаються за посадкою. Люди вервечкою тягнуться за ними, і вже не відрізниш Миколу, який догнав товаришів.

Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь не-збагненною, в цей момент зродженою, ледь відчутною вірою.

(З щоденника Громограя)

“…їздили з завучем у район. Розпитували в райвно, що робити з дітьми. Ніхто нічого не знає. Вісті з фронтів тривожні, наші війська відступають. Сильні танкові клини заглиб-люються в Білорусію, Україну. Над нами часто пролітають “месершміти”, стріляють по лю-дях, гуртах худоби. На околиці Сміянів загорілася хата баби Векли. Доки люди встигли добігти, вона перетворилася в ґіґантську свічку — полум’я жухнуло аж до неба. Баба стояла оддалік, сплескувала руками, кляла фашистів — щоб їм ні дна, ні покришки!

Ми взяли бабу Веклу до дитбудинку, тим більше, що родичів у неї нема. В селі орґанізували кілька протипожежних пунктів: цистерни з водою, насоси, наспіх одремонтовані колгоспними ковалями. Встановили чергування. Герасим Степанович виділив коней для термінових виїздів на пожежу.

Дівчатка-старшокласниці прийняли замовлення від військової частини шити бійцям Червоної Армії білизну, сумки для протигазів, теплі рукавиці. Хлопці проходили військову та спортивну підготовку, старанно вивчали гвинтівку, кулемет. Ночами разом зі старшими сільськими парубками ходили поза селом, чергували, чи не скинуть, бува, десь німці розвідників або диверсантів?

Тривога, тривога. Повзуть непевні чутки. Дехто панікує. Люди хапають сіль, сірники, цукор, мило, гас.

Що буде? В діючу армію мене не беруть, і вік, і здоров’я не те. Я, правду кажучи, трохи розгубився. Треба заспокоїтися, не піддаватися настрою моменту.

Знову був у районі. Що робити з дитбудинком? Обіцяли днями малечу вивезти на схід, а зі старшими доведеться трохи зачекати.

— Доки?

Одмахуються, не відповідають. Не до вас, мовляв, є справи важливіші.

А хто скаже, що воно найважливіше? Може, саме діти, то і е найважливіший скарб для нашого народу? Не стане дітей, навіщо ми, дорослі? Навіщо наше знання, вміння, досвід, багатство?

Ходив до секретаря райкому. Заклопотаний, схудлий, трохи роздратований.

— Невже ви гадаєте, що ваш дитбудинок виняток? Ми знаємо, не забуваємо. На моїх плечах сотні об’єктів. Терміново вивозимо на схід промислове обладнання, цінні запаси си-ровини, спеціалістів… Зачекайте трохи, ось скоро будуть машини — підкинемо, — відмахнувся секретар. — А взагалі, пора й власними силами діяти. Старшокласники вже май-же дорослі люди.

Приїхав додому розчарований. Діти ходять, питають, зазирають в очі. Відмовчуюсь. Що я їм скажу? Чим поясню те, що діється? Нелегко їм пережити такі страшні потрясіння, коли навіть душі дорослих, досвідчених інколи хитаються”.

РОЗЛУКА

Нещастя впало, як грім з неба.

Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Сміяни. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп диму й вогню, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холонучи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже даленів. Над селом котився жіночий лемент. Горіла чиясь хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.

— Оленко, — почувся голос діда.

Вона озирнулася. На городі, важко схиливши плечі, ніби тримаючи важкий тягар, стояв дід Василь. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між огудиною огірків лежала горілиць Миколина мати. Полотняна сорочка на грудях закривавлена, суха рука судорожно стискає сапу. А очі… ясні очі тихо всміхаються Оленці. Щось шепочуть, печально здригаю-чись, вуста.

Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.

— Що ж це таке? Дідусю, треба лікаря! Боже мій… Що ж це таке?

— Не треба, — шепотіла мати. — Не треба лікаря… я вмираю… Ніщо не поможе… їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш?

Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли, як степовий легіт, останні слова:

— Я молитимусь за вас матері божій… щоб з’єднала нас… Оленко, їдь па схід… Дити-ну збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…

Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Усе тіло його тряслося, в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю.

Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленького де-рев’яного хреста. Оленка стояла поряд з дідом Василем на колінах, розгладжувала долонями дернину, ніби хотіла прийняти від покійної останнє тепло її.

Другого дня Оленка готувалась до від’їзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами, висушений, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку немає тіла. Тільки вогонь, що вічно палив його душу, інколи засвічувався з-під брів.

Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівного бою. Мільйони людей відкочувалися вглиб країни. Лише віра в правду та любов до рідної землі давала наснагу збентеженим людям.

Оленка питала поради в Громограя, чи має право вона покидати село, дитбудинок. Ди-ректор обнімав її, цілував у чоло.

— Їдь, дочко. Я сам дам якусь раду дітям, ти ж повинна берегти не тільки себе, а й майбутнє дитя. Їдь, не сумнівайся.

НА ПЕРЕПРАВІ

Після короткої підготовки взвод, у якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі, фари погашені — боялися повітряного нападу.

Микола вдивлявся у пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недале-ко, праворуч, були Сміяни. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не отримав ще від них відтоді, як вирушив з дому. Тільки в короткому сновидінні інколи привиджувалась йому Оленка, заплакана мати, насуплений дід Василь. Воші поставали тінями серед пожарищ, се-ред імли, серед виру людей. І мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. Ці видіння ще болючіше ятрили його душу, непокоїли серце.

Зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я, мерехтіли сполохи канонади.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону, мовчки ру-шали до переправи.

А переправою нескінченним потоком ішли запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем атак і контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невблаганно накочується на тіло України, поглинає його, ніби якась потвора.

— Тривога! — раптом понеслося від переправи.

З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька ворожих штурмовиків. Заторохкотіли кулемети. Зі стогоном і прокляттями падали в воду ріки бійці, коні. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, ручними кулеметами. Звідкілясь узявся наш вини-щувач, кинувся на ворожих потвор. Один штурмовик спалахнув і під злорадно-радісні крики сотень людей потягнув чорного димуючого хвоста донизу, врізався у воду, лише стовп во-гню і пари піднявся на тому місці.

Й знову заворушилася нескінченна колона, рушаючи на схід.

На правому березі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, почувся знайомий голос:

— Здоров, бра! Звідки ти? Яким вітром?

Микола впізнав Нетребу. Кинулися в обійми один одному. Ляпали долонями по плечах, сміялися від радості несподіваної зустрічі. Комсомольський секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з трофейним автоматом. Він дивився на Миколу тем-ними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

— Давно з дому? Що чути? Як там у районі? Чи евакуювали дітей з дитбудинку? Де дружина? Виїхала чи ні?

Микола відтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим.

— Жодного листа, — схвильовано відповідав. — Як у воду впали… Зовсім поряд, а не довідаєшся. Коли я виїжджав, Оленка ще нікуди не збиралася. Громограй бідкався, що роби-ти з дітьми. Він чолов’яга певний, щось придумає… А нас кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?

— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо! Ой, який злий! Скільки горя! Скільки смертей і мук! Боляче за людей, які залишаються! Ти тільки поглянь уважно в їхні очі. Стільки болю! Багато горя. Та все мине. Пройде. Довгий шлях, Миколо. Та все ’дно вірю. Прийде мир. Буде ясний день. Чуєш, Миколо?!

— І я вірю, друже! І дід Василь мені на прощання те саме казав. Казав, що, воюючи сьогодні, треба вже думати про грядущий день, мріяти про нього в пеклі війни. Тільки душа інколи не витримує. Муки нелюдські.

— Що ж, — потиснув Миколину руку Нетреба. — Дід твій далеко бачить. Досвід коло-сальний. Так і треба мислити. А душа… що ж душа… Хай тіло болить, а душа гартується на тому болю. Така епоха. Стальна! Все винесемо! Буде й на нашій вулиці свято. Мені пора. Прощай!

— Прощай, друже! Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…

— Не валяй дурня. Будеш живий. Запевняю. Сам зустрінеш. Точно кажу. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний. Головне — віра, Миколо. Чуєш? Віра! Буває, хмари в небі. Не видно зірок. Але ж вони все-таки є?! Хмари не вічні. Чуєш?

— Чую, друже, — шепоче Микола, дивлячись услід Нетребі. — Хмари не вічні. Вічні зірки.

Мелодія друга

ПЕРША ЖЕРТВА

(З щоденника Громограя)

“…Пустка в душі. Темно.

Зранку на поле виїхали колгоспниці молотити скошений ячмінь. З ними й деякі наші дівчатка з старших класів, подавати на барабан молотарки снопи, віяти зерно. Стояла страш-на спека, парило.

Після дванадцятої з-за дніпровської гори вихопилося три фашистські літаки, заторохкотіли з важких кулеметів. Зробили кілька кругів над полем, скинули запалювальні бомби. З-за лісу вдарили зенітки, в небі з’явилося намисто кучерявих хмаринок-вибухів. Літаки розвернулися назад.

Над полем здійнявся чорний стовп диму. Наші пожежники зняли тривогу. В колгоспі запрягли бричку з насосом, помчали до молотарки. Я вивів з гаража мотоцикла з коляскою, зі мною сіли Женя, Ванько і Гриць. Вітько, близнюки й Толик їхали за нами на велосипедах.

Коли ми вибралися на гору за Горілим Лісом, то побачили страшне видовище: лан пшениці палахкотів, полум’яне кільце поволі змикалося довкола молотарки, що стояла на вижатій ячмінній нивці. Жінки тікали від пекучого вогню, кричали, деякі падали на землю і, затуливши долонями обличчя, качалася по стерні. Пожежники врізалися бричкою в ще вільний прохід, поливаючи людей потужним струменем: про те, щоб врятувати хліб, годі й думати.

Я звелів хлопцям покинути мотоцикла і веломашини під лісом, бігти на поміч. Ми об-лилися водою, кинулися підводити жінок з землі та виводити їх з палаючого кола. Знявся вітер, над полем покотилися вихори, свічкою загорілася скирта свіжої ячмінної соломи, жбурнула в небо криваво-чорним струменем. Я задихався від жари й пилюки, смертельне кільце звужувалося.

— Молотарка! Молотарка загориться! — кричав агроном, котрий теж прискочив однокінною бідою. — Молотарку треба рятувати! І трактор обгорить!

— Туди вже не підступишся, — бідкався старший пожежник.

— Чи всі вийшли? — запитав я своїх хлопців. — Дівчата наші де?

— Каті нема! — гукнула Юлька.

— Де вона була?

— Там… біля молотарки, — сказала якась стара жінка. — Я бачила, як вона помагала Мотрі. Мотря ж кульгає.

— Мотре! Де ж Катя?

— А вона мене довела осюди, — на місце, де стояла, показала Мотря, витираючи доло-нею брудне від сажі обличчя, — а сама знову побігла до молотарки.

— Так чого ж ми стоїмо? — стривожено вигукнув Ванько Першоцвіт. — Рятувати!

— Ванько! Зажди!

Він махнув рукою, вихопив у когось з пожежників мокрого лантуха, накрився ним і пірнув у стіну диму та вогню. Я дав знак хлопцям і разом з ними побіг услід за Ваньком. Довкола розляглося пекуче чорно-сіре гариво. Ми розгублено никали серед нього пробира-лися наосліп туди, де мала бути молотарка, нарешті не витримали й вернулися назад.

— Лийте, лийте воду в той бік! — кричав я пожежникам, хоч вони й так старалися з усіх сил.

Час ніби зупинився. Кожна хвилина забирала у мене надію. Та ось з кола вогню з’явилася постать Ванька. Він тримав на руках Катю. Голова дівчинки була обгорнута мішком, хлопець же був схожий на обпалене блискавицею дерево: волосся, вії, брови — все присмалено вогнем. Він передав нам на руки дівчинку, встиг прошепотіти:

“Знайшов… під молотаркою…” — і впав.

Ми одразу ж повезли його мотоциклом до школи, викликали фельдшера. Опіки були страшні. Ванько марив, кликав у забутті Катю. Дівчата чергували біля нього, плакали тих-цем. Надвечір його не стало.

Мені здалося, що серце моє зупиняється. Не зумів уберегти, не зумів! Ніч. Безкрайня ніч.

Ванька готують до похорону, а я ходжу посадкою, никаю, мов привид, дивлюся на байдужі зорі. І прегарний місяць мені здається потворним, і Чумацький Шлях якоюсь сірою плямою, і пісні пташині — як насмішка над горем. Як жити далі? Краще б загинув я. Хай би сто разів помер, аби вони жили — мої любі діти!

Сьогодні вивозили молодші класи. З району прислали три ЗІСи. Вмощували вихованців, як оселедців у бочку. І все ж для семикласників місця не вистачило. Інспектор з райвно, прощаючись зі мною, винувато одводив погляд убік.

— Залишаю вас повноправним господарем дитбудинку. Поховайте Першоцвіта, заспо-койте дітей. Телефонуйте в район, добивайтесь, щоб дали ще одну машину, доганяйте нас.

Я кивнув йому, нічого не сказавши. Та й що було говорити?

Двір дитбудинку став пустельним, якимсь неживим. Ні крику, ні щебетання дітей. Усі мої вихованці зібралися біля труни, дівчата обряджали свого товариша в останню путь, вис-теляючи труну квітами. Катя лежала горілиць на галявині серед беріз, дивилася мовчки в небо. Очі в неї були сухі, запалені. Я звелів не турбувати її.

Хлопці викопали могилку на горбах, під віковою сосною. Мовчки однесли домовину до ями, поклали на пахучі зарості чебрецю. Почорніле обличчя покійного було якесь скорботне й доросле.

Я сходив на лісову галяву, тихенько торкнувся до Катиного плеча.

— Пора, Катю…

— Що? — сухо запитала вона.

— Ходімо.

— Навіщо?

— Проведи товариша… — якось несміливо запропонував я.

— Не можу, — прорвалося з грудей дівчинки ридання. Вона одвернулася, притиснула пасмо пшеничних кіс до очей. — Не можу! Це я, я винна! Якби не я…

Я обняв її. Вона вибухнула новим плачем, ткнулася обличчям у мої груди. Підтримуючи, я повів її до могили. Дівчата розступилися, обняли подругу. З села надійшов гурт жінок, котрі підхопили голосіння.

Іванка поклала на груди товариша пучечок білих диких гвоздик, приклавши долоні до щоки, тихенько завела жалібний виспів, печально вдивляючись у мертве обличчя Ванька:

Ой Іванку, Іваночку, Що собі думаєш? Ой, чого ж ти, милий друже, Та й нас покидаєш…

— Замовкни! — раптово заридав Гриць Діброва. — Не треба, не треба! Не можу слуха-ти!

Він упав перед домовиною на коліна, спина його судорожно здригалася. Дівчата підвели його, почали заспокоювати. Я виступив наперед.

— Діти… товариші мої! Ми думали, як діяти в цю грізну годину, що настала для наро-ду нашого. А товариш наш, не задумуючись, показав нам, як треба діяти. В останній письмовій роботі він писав: “Нащо живе людина? Щоб віддати себе, всі свої сили, знання, здоров’я заради щастя інших”. Діти, друзі… Ваш товариш знайшов відповідь. Вічна слава йому!..

Ніч. Небо насупилося. Почалася гроза. Покотилася злива. Блискавиці шмагали вогня-ними батогами десь недалеко, поза школою, поза всім наших обійстям, ніби заганяли цвяхи в піщані горби. Від грому дрижали шибки у вікнах. Діти не спали. Всі одинадцятеро зібралися в моїй кімнаті, сиділи, обнявшись, на ліжку, на кріслах, на дивані, щулилися від нервових дрижаків.

— Страшно як, — прошепотіла Марта.

— Чому?

— Наче він тут…

— Хто?

— Ванько…

— І мені він ввижається, — озвалася Юлька. — Як живий.

— Що ж з нього зосталося? — якось дивно промовив Толик, поглядаючи у вікно, на во-гнисте мерехтіння грози. — Де ж його палкість, де його поривання у мандри? Де те, що по-вело його в огонь, щоб врятувати інших? Учителю, що таке смерть? Ви, дорослі, так багато написали книг про тайну буття. А тут смерть — і не зостається нічого?

Я не відповів одразу. Ось воно, головне. Підійшло, не розведеш руками, не відмовишся. Одинадцять пар очей дивляться в душу, вимагають щирої відповіді. Вона в них є, адже не-давно вони самі писали мудрі й глибокі відповіді на одне з найтривожніших запитань… про життя. Але тепер їм потрібно пояснити, що ж лишається по людині, коли вона так нагло вмирає.

Де знайти відповідь?

— Діти… Знаю, що вас не задовольнять мої слова. Ви вже мислите глибше, ніж рік чи два тому. Спробуємо разом знайти достойну відповідь. Вже при народженні мати віддає нам свою кров і плоть, щоб ми могли ввійти в цей широкий світ. А щоб ми стали розумом, жи-вою душею, щоб ми діяли, знали, відчували, — скільки людей давало нам шляхи, ціною власного життя відкривало таємниці природи. Хіба ми могли б бути людьми, якби не мільйоннолітня боротьба за краще життя на світі?

Дивляться в очі, не змигнуть. Слухають у повному мовчанні.

— Чи вмер Тарас, наш великий Кобзар? — вів далі я. — Ви скажете, в Каневі, на Чернечій горі, його могила. Та хіба не живе серед нас його поезія, не кличе нас його слово до бою з ворогом? Хіба його любов до України, до всіх знедолених, до матерів і дітей не влила-ся до наших сердець, хіба не плачемо ми й досі над його рядками, хіба не милуємося музи-кою його віршів? Ні, він живіший від живих. Смерть, діти, траґічна реальність. Ми болісно сприймаємо її, бо в цю мить зникає з наших очей той, хто був часткою нашої душі, нашої радості й любові. Але серце його, думи його будуть завжди з нами, доки палатиме вогник нашого життя. Ми продовжимо його життя в собі, в наших походах, пошуках. Бо сильнішими за смерть стали його переконання.

Дивляться, мовчать, оцінюють. Які мислі вирують у їхній свідомості? Заспокоїв я їх? Чи ще більше збурив глибинне чуття? Може, лише тепер, коли гроза опалила ніжно-зелене пагіння душ, коли суховій мучить спрагою серця, а буря випробує міцність тіла, саме й поч-неться для них справжнє життя.

Яка ніч надворі! Небувала гроза…”

Мелодія третя

СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Взвод розмістили в невеличкому приміщенні клубу села Зеленьки на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули просто на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли сіткою трасуючих куль, спалахами снарядів.

Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогни-ка, ні звуку. Ніби вимерло все. Десь там, трохи вище по Дніпру, Сміяни… Оленка, мати, дід Василь… Чи може, їх уже й нема? Може, залишився один попіл, згарище та вогненний ха-ос…

Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував недавнє минуле. Про-майнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки… Їхнє кохання. Тугий живіт, а в ньому удари нового життя. Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, котрий так і не стає реальністю?

Ранком він піде в бій… разом з товаришами, яких майже не знає. Люди з усіх усюд. Вони зібрані разом ґіґантським вихором історії. Зібрані, щоб стати на дорозі руйнівного во-рожого потоку. Що буде з ними?

Згадалася леґенда, що її розповів дід Василь. Леґенда про істину. В ній великий смисл життя й пошуку. Прагнення до світла, до таємничої мети буття. Не готовий результат, вичи-таний у книгах чи подарований батьками… а болісний особистий досвід, сповнений муки й горя. А часто й смерті. Може, й він умре на цій кручі — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не загинув. Щоб виріс справжньою людиною. Хто в них народиться — син чи донька? Морозець остраху прокотився поза спи-ною Миколи. Не буде нікого, якщо повінь свастики заллє рідну землю.

Ясно, ніби наяву, перед ним випливла якась страшна, символічна картина: йдуть, кре-шучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а під ними — посиніле тільце дитини з розплю-щеними очима. Микола ледве стримався, щоб не закричати від болю. Ні, її і! Краще всім по-мерти в чесному бою, ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які відходили на схід, залишаючи рідні місця.

Біля клубу почувся гомін. Заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, розбіглися. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридливий тягар. Треба відпочити, незабаром бій, зустріч з ворогом лицем до лиця. Треба бути сильним і зібраним.

Він підійшов до дверей клубу, ступив до коридору. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік із шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виникали з темряви і на-ближалися до мерехтливого світла, щось записував на клаптику паперу.

Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він усе життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як улюблену дружину, як дитя. І такий же мовчазний, як земля, такий же вірний, як вона, такий же спокійний і впевне-ний у собі. Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали.

Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою друж-ну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.

“З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки три-матимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!”

До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.

— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.

— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.

— Що значить — сам?

— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.

— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!

Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі бу-ли невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:

— Дай йому карабіна…

Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем по-хитав головою, перезирнувся з Миколою.

— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.

Микола глянув на хлопця.

— Ти вмієш грати?

— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?

— Вона, — важко всміхнувся Микола.

— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.

— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патрона-ми, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.

Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:

Десь моя далека тиха гавань,

Спить причал-хатина у саду…

Угорі ширяють чорні ґави,

Вічну провіщаючи біду…

Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вуса-тий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.

— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.

— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.

— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.

— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?

— Атож, на сцені.

— Можна спробувати?.. Може, востаннє…

Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко ско-чив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.

Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. На-вала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.

Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, дже-рельно-прозору.

Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!

Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.

Знадвору докотилася канонада. Мелодія враз обірвалася. До залу вскочив командир взводу, молодий хлопець з двома кубиками в петлицях. Він тривожно оглянув бійців, него-лосно, але владно скомандував:

— Займаймо позицію!

Невелике приміщення сповнилося гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу зброю, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, на друге кобзу, останнім пішов до дверей.

Його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. Юркові очі за-хоплено впилися в його обличчя.

— Що тобі, Юрку? — ласкаво спитав Микола. — Сподобалася гра?

— Дуже! — видихнув Юрко. — От би мені так!

— Навчишся, — усміхнувся солдат. — Закінчимо війну, поступиш до консерваторії. Ну, прощай, мені пора.

Юрко несміливо зазирнув у його очі.

— А як вас звати? Прізвище? Може, колись зустрінемось?

— Неодмінно зустрінемося, Юрку! Я Микола Горенко. Щасти тобі!

Микола хутко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні очі хлопчика.

БІЙ

Взводний зупинив бійців під горбом, де вони займали позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога до переправи. В нічних сутінках було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед строєм, зітхнув і, ніби зважуючись на щось, глухо сказав:

— Товариші, друзі! Позаду нас — переправа. Наказ протриматися до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік. Потім наш відступ прикриють вогнем.

Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавсь-кий дядько, озвався заспокійливо:

— Ти, командире, будь спокійним. Ми все розуміємо. Різ треба, значить треба. Хіба вперше?

Командир підняв руку.

— В окопи, товариші. Незабаром світанок.

Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, переко-чувався вогняним валом все ближче й ближче, плювався багровими спалахами. Над полем попливли тумани. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві тихо лаялись артилеристи, проклинаючи покручені дороги.

Потім усе завмерло. Спереду було німо, тільки перекочувався по яругах сивий туман, і здавалося, що під його хвилястою шкірою причаїлася якась ненажерлива хитра піТвора.

Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали з’явитися гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю зазирнути у власну ду-шу. Як він зустріне перший бій? Чи не злякається? Чи не здригнеться перед смертельним іспитом?

Бородатий дядько, полтавець, зупинився поряд, задумливо постояв, присів навпочіпки, почав повільно скручувати цигарку. Запитав:

— Страшно?

— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся довкола, думаю, і сам собі не вірю. Все, ніби сон.

— Правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно і… страшно! І підло, якщо подумати, незрозуміло — чого їм треба? Земля така велика, всім людям доволі — їсти, пити, будуватися. А так — півметра на кожного. Ми тут поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі. Вже ж було багато разів таке.

З глибини окопу з’явилась невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер, запитав:

— Як настрій?

— Та нічого, — озвався бородатий. — Чатуємо…

— А що ж, — підбадьорливо оглянув бійців взводний, — чатуйте!

Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизили-ся до окопів. Микола сполохано зіщулився, мимохіть втягнув голову в плечі.

На рівнині почувся металевий брязкіт, завивання потужних моторів.

— Танки, — похмуро озвався бородань. — Дадуть вони прикурити нам — у нас же ли-ше одна гарматка! Та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, у пічурочці. Щоб напохваті…

Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий ту-ман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:

— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші наплакалися!

Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. Ще. В тумані пихнуло полум’я, поко-тився чорний дим, прорізаний багровими язиками.

— Є один! — вдоволено крикнув дядько. — Молодці хлопці!

Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті ворожі машини вирізьблялися чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів бахнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав до окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підвів голову. Бородатий полтавець схилився над сусідом, перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.

— Мертвий…

“Почалося, — майнуло у Миколиній свідомості. — Як просто, як звичайно. І нема страху, нема подиву. Може, й я зараз упаду, скошений осколком…”

Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. “Умирати — так умирати! Аби тільки танки не пройшли!..”

Простір довкола оповився жовто-сірою ватою мли. Микола все робив машинально, мов уві сні: стріляв, заряджав, міняв диски. Десь у іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородань, клекотів кулемет.

— Німці!

Німці? Де? Микола визирнув з окопу. Поміж танками побачив мишасті постаті. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли до горба, падали, знову вставали. Стріляли й знову пада-ли, розкинувши руки.

Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик:

— Пряме попадання!

Стальні потвори ревли вже недалеко. Дядько повільно, хазяйновито добув в’язку гра-нат з пічурки, кивнув Миколі.

— Я пішов. Прощавай, коли що…

Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’янами. Микола побачив його підошви з великими, старанно прибитими латками, почув його вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася чорно-сіра фортеця з хрестом на башті, гучно заскрекотіли траки гусениць. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонув на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла розірвана гусениця. Микола відсахнувся. Потім, пересиливши страх, виглянув з окопа. Бородатий полтавець лежав біля понівеченої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка ви-повзли зелені постаті танкістів. Микола, не цілячись, провів автоматом по них. Постаті попа-дали в бур’яни й більше не ворушилися.

На горбі горіло п’ять танків. Кілька вцілілих повернуло назад. Відкотилася й навала німецьких солдатів.

Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопа. До нього наблизився взводний — запилений, з підв’язаною закривавленою рукою, без пілотки. Задихаючись, зу-пинився, витер брудний піт з чола.

— Першу атаку відбили, Горенко. Чуєш? Ми відбили їх.

— Чую, — прошепотів Микола. — Мої сусіди убиті…

Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:

— Нас лишилося п’ятеро, Горенко. Всього п’ять душ із цілого взводу. Іди до кулемета. Там нікого нема.

За дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола ба-чив лише сіро-зелені мундири, які повзли поміж бур’янами, гримлячі танки, відчував під ру-ками гарячий затвор кулемета, все інше розпливалося в іржавому тумані.

Зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу ки-нуло навзнак, в останню мить ще устиг побачити дві ракети, що зеленими зірочками спалах-нули над Дніпром — сигнал до відступу… усі переправилися. Та небо враз звалилося на ньо-го купою уламків, і все з гуркотом покотилося в бездонну глибінь, у небуття. Світ огорнула тиша.

ОДИН

Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…

Що це навколо? Люди… Чому вони лежать тут непорушно, дивно розкинувши руки? Шинелі якісь пошматовані, зброя, порожні гільзи від набоїв. Горить село, мерехтять далекі язики полум’я і здається, що люди ворушаться. Поволі він приходить до тями, розглядається. Ось взводний. Юнацьке обличчя скривлене якоюсь дивною посмішкою, мертві очі вп’ялися в небо.

Микола помацав рукою довкола, намацав кобзу, наплечник, поповз вздовж окопу. Не-вже, крім нього, нікого нема? Скрізь мертво — жодного звуку чи стогону. Страх стиснув серце. Хотів звестися на коліна. Встав і скрикнув від болю в шиї. Знову впав. У голові памо-рочилося, дзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить добратися до Дніпра. А там… якось на той бік… до своїх.

Минуло кілька годин… Чи хвилин? Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль, ніби підповзала якась чорна потвора, щоб задуши-ти його, знівечити до краю, осліпити, кинути в темне провалля. Враження було таким болісним, зримим, що Микола через силу аж звівся на руках, щоб захиститись. У грудях хрипіло, віддавало пекучим болем у серці, але він бурмотів щось назустріч ночі, божевільно погрожуючи їй:

— Стій, кажу тобі! Я ще хочу бачити живих… я ще хочу зустріти… сонце…

А потвора мовчки, зловісно насувалася далі на нього. Ось уже її щупальці, невидимі, нездоланні, поряд з ним… ось вони хапають, обплутують… Він заборсався, лихоманково загрібаючи руками землю, трохи проповз, ніби вириваючись з обіймів ночі. Сили танули. Тіло відмовлялося допомагати в цій шаленій боротьбі ще живому розумові.

Сльози котилися по запилених щоках і падали, мов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.

Та ось і сліз не стало. Захолонуло в грудях, болісно затріпалося серце, сповільнюючи своє биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними брустверами окопів. Невже він більше не почує жодного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матінки?

Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. То по рідній землі, мов по грудях матері, котилися й котилися ворожі машини. Безумна лють оживила груди бійця. Він скреготнув зубами, з вуст його зірвалися якісь слова — жовчні, відчайдушні.

Огледівся. Невже покинули? Напризволяще? Одного… серед ворогів… Слова зривали-ся й пропадали в проваллі, так і не вимовлені вголос. Неначе хтось інший сказав їх. Не він.

Хвиля відчаю залила його душу, нестерпним болем пройняла серце. Микола заридав, тяжко обнявши кривавими долонями землю, ніби цілував її востаннє своїми потрісканими спраглими вустами.

Бився підстреленим птахом на кручі, один у цілому світі, карався власним болем і не знаходив серед суцільної пітьми ночі ні крихти втіхи.

СМЕРТЬ

На світанку його знайшли на кручі два німецьких солдати. Підхопили під руки, поста-вили на ноги. Щось поджеркотіли, розглядаючи кобзу, посміялися, але повісили її через пле-че Миколі. Мов крізь туман, він бачив усміхнені молоді обличчя, а на грудях — орлів зі сва-стикою в кігтях. Не дивувався, не боявся, тільки не міг збагнути, чого вони регочуться. Про що джеркочуть?

Його привели до клубу. До того самого клубу, де він минулої ночі грав. По вулиці торохкотіли чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, повзли колони солдат. Чаділи недо-гарки хат.

Миколу завели до залу. Поставили перед столом. Солдати виструнчилися перед моло-дим випещеним офіцером з красивим владним обличчям у чорній уніформі СС, щось сказали йому. Знявши з Миколиного плеча кобзу, поклали на стіл. Той здивовано підвів брови вгору, вказав Миколі на стілець. Звернувся українською мовою з ледь помітним акцентом:

— Сідайте. Ви один з тих?

Микола очманіло подивився на офіцера, краєм ока відзначив пов’язку зі свастикою на рукаві. Чого він хоче, цей вилизаний гітлерівець? Дозволяє сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось звелів солдату. Перед Миколою поставили склянку з коричневим напоєм.

— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам сили.

Микола взяв склянку, ковтнув палючої рідини. По тілу прокотилася гаряча хвиля. Він глянув на офіцера. Той здивовано переглядав документи полоненого.

— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм, дуже дивно. Ви справді композитор?

— Так, — сухо відповів Микола.

Він не міг ніяк зорієнтуватися, не міг збагнути, що потрібно цьому офіцерові, чому він тут і нащо його привели сюди. Есесівець всміхнувся, поплескав Миколу по плечу.

— Серед бою у ворожому стані зустріти раптом… композитора, це і химерно і… вражає! Можливо, майбутній Моцарт.

— Я не Моцарт! — ледь спромігся на слово. — Я рядовий музикант. А тепер — просто боєць, солдат.

— Ну, ну, — поблажливо скривився офіцер. — Ви хвилюєтесь, поранені, кволі. До того ж розумію, що вам наговорили про нас — армія страшних розбійників, руйнаторів, якихось апокаліпсичних потвор, — він засміявся. — Адже правда? А я — всього-на-всього астрофізик. Спеціальність моя — життя на інших планетах. Цікаво, романтично. Скінчив Франкфуртський університет. Але що поробиш, війна! Довелося одягти цей мундир. Проте бої не позбавляють нас людської сутності, культурних уподобань. Я вельми кохаюся в музиці. Ось чому радий, що зустрів у таких незвичайних умовах культурну людину, музи-канта. До того ж ви здорово захищалися! А я схиляюся перед героїзмом.

Хвиля розслабляючої млості прокотилася по тілу. Миколі стало трохи легше, хоч у голові ще й па морочилося, смішним здався кумедний офіцер з його облудними речами. З нього насміхаються? Він зібрав волю, не дозволив думкам танути перед “добротою” окупан-та й тихо запитав:

— А перед тим, що ми захищали, ви теж схиляєтеся, пане офіцер?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви не зрозуміли?..

— Що ж, у вас гострий язик. Я сказав раніше, що мужності вам не позичати, тепер ба-чу, що й зухвалості — теж. Але ви в такому стані… Я співчуваю вам. Ми повинні бути гуманні. Переможець завжди гуманний. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово: ненька. Я взагалі захоплювався вашою мовою, коли вивчав її. Отже, ви вільні… Але перед тим одне прохання. Я міг би наказати, але я — прошу. Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь. Наприклад, Моцарта, “Концертну симфонію”. Знаєте? Дуже добре! Війна, розумієте, гуркіт гармат, суцільний хаос… а душа прагне гармонії. Я дуже люблю “Концертну симфонію”, вона вся перегукується з українськими мелодіями. Адже так? Моцарт бував у селах, де жило багато українців. Прошу вас, зіграйте!

Микола вагався лише мить. Потім зважився. Справді, чому б і не зіграти? Він гратиме рідній землі, небу, простору, народові, який ніколи не покине коханого краю, не віддасть його на поталу ворогові. І Моцарт, якого ворог вважає своїм, теж буде з нами, бо він творець, а не руйнатор!

Важко зійшов на сцену, сів на стільці. Відкинув кришку рояля. Забувши про все, став грати. Чарівні звуки лікували спраглу душу, він пив їх, купався в них, і поволі оживав. Біля дверей стовпились німецькі солдати, задоволено покивуючи головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, тінь задуми витала на його обличчі.

Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той двічі плеснув у долоні.

— Браво! Ви — прекрасний піаніст. Якщо ви такий же й композитор… До речі, ви й кобзар? Древнє українське мистецтво імпровізування! Я чув старовинні козацькі думи. Знаєте, вражають… Самобутність, екзотика. Заспівайте. Для мене це буде великою втіхою. Почути кобзаря в такому пеклі? Передайте маестро кобзу.

Один з солдатів схопив кобзу, вручив її Миколі. Пригорнув її до себе, заплющив очі. Що з ним діється? Де він? Може, це сниться? Дідусю, Оленко, матінко, порадьте мені, що я маю робити? Співати напасникам? Про що?

Чомусь перед його внутрішнім зором попливли обличчя дітен-сиріт, їхнього виховате-ля Громограя. Бесіда про прийдешнє. Мрії підлітків про грядущі епохи творчої перебудови планети, космічних польотів, всеземного братерства. Піонерське вогнище серед галявини в лісі. Ось воно! Відповідь ворогові. Вогонь, запалений революцією, вже ніхто й ніщо не зга-сить! Вся планета палахкотить пломенем свободи. Що ж, вороже, я заспіваю тобі! Слухай…

Він торкнувся струн, підтягнув деякі з них. Дзвінкі акорди прокотилися в залі, почувся глухий голос:

Вогонь розсудить все. Нехай лютує ворог.

Розплата наступа, і новий день несе.

Загримотить гроза. Не втримається морок.

Вогонь розсудить все.

Палахкотять міста. І гримають гармати.

Тримайся, брате мій, в біді не охолонь.

Якщо ти вогняний — не бійся умирати!

Розсудить все вогонь.

Вогонь розсудить все… і успіхи, й невдачі,

І сивизну густу біля солдатських скронь.

Всього ще буде — сліз і радості, одначе

Розсудить все вогонь.

І наш потік життя пітьма не подолає,

Ще буревію гнів планету потрясе…

Народ здола пітьму і горе! — я це знаю!

Вогонь розсудить все!

Вогонь розсудить все!

Останні рядки Микола проспівав якось аж наче з погрозою, дивлячись просто в очі есесівцю. Той гнівно насупив брови, різко встав.

— Замовкни! — А потім, зусиллям волі затамувавши злість, знову сів. — Що ж, віддаю належне вашому талантові і… вашій зухвалості! Але — забудьте про те, що було у вас, — ваші мрії, прожекти, перспективи! Ви повинні збагнути різкий поворот у долі всього світу. І зорієнтуватись. Просто дивіться на течію подій… без ідеолоґічних, класових підходів. Реальність розтоптала ваші уявлення про хід історії. Вам лишається одне: схилитися перед історією або умерти. Я сподіваюся, що у вас досить здорового глузду, щоб вибрати правиль-ну стежку. — Він на якусь хвилину задумався й потім, ніби щось вирішивши, звернувся: — У мене є для вас пропозиція. Я очолюватиму тут, на Дніпрі, певний район окупованої території. Хочете бути моїм компаньйоном? Будемо говорити про зірки, про філософські проблеми… Ви будете мені грати вечорами, розмовлятимемо про музику.

Микола гірко всміхнувся. Задовольняти після ситої вечері “естетичну” душу ката-астрофізика? Чудово! Чарівний успіх! Він, хитаючись, тримаючись за стіну, зійшов зі сцени, поправив на плечі футляр з кобзою, зчорнілим поглядом зміряв есесівця з ніг до голови.

— А що далі, пане офіцер?

— Що значить далі? Ах, розумію… Якою буде ваша доля після війни? Можете бути певні, я вас не забуду. Я маґістр астрономії, повернусь до наукової праці. Можливо, й вас влаштую десь біля себе.

Образа й гіркота пройняли душу Миколи. Який він самовпевнений, цей випещений офіцерик! Потемнівши од гніву, не стримуючись, випалив:

— Невже ви гадаєте, пане маґістре, що залишитеся тут? Що переможете нашу країну, наш народ?

Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до солдата.

— А ви… гадаєте інакше?

— Інакше! — твердо відрізав Микола. — Ніколи наша музика, наша пісня не будуть вашою служницею. Ви можете вбивати, палити… Але серце народу окупувати неможливо. Душі наших людей для вас недосяжні!

Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводячи пронизливого погляду з обличчя Миколи. Зрештою процідив крізь зуби:

— Може, й так. Ви всі фанатики. Тим гірше для вас. Ми робимо все, щоб налагодити контакт… і співробітництво.

— Співробітництво поневолювача і раба? — жовчно перепитав Микола.

— А хоч би й так! Це — закон історії. Завжди є лідер і є виконавець замірів лідера. Я пропонував вам кращу долю, ви зухвало відмовляєтеся від неї. Що ж, ви самі обрали з отих “або” — “або”. Чи не так?

— Так, пане маґістре! — спокійно кивнув головою Микола.

— Повторюю — ви обрали свою долю самі, — крізь зуби процідив офіцер. — Вас розстріляють.

— Дякую й за це.

— Там, на дніпровській горі, буде ваш останній притулок, щоб було видно і Дніпро, і кручі, — єхидно засміявся. — Жаль! Фанатизм у вас сильніший від простого життєвого інстинкту. Що ж, хай на тому світі бог розсудить, хто з нас правий.

— Суд буде ще на цьому світі, пане маґістре! — відповів Микола.

І ось він знову на дніпровській кручі. Біль тіла й душі завмер, відійшов у глибину. Без-межний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнялося зеленаво-блакитне пасмо лівобережних лісів. Там десь рідні Сміяни. А може, і в рідному селі уже фашисти? Чи вціліли ще в цьому страшному вихорі війни дорогі, кохані люди?

— Шнель, шнель, — чуються нетерплячі голоси.

Микола озирнувся. Неподалік дві жінки з села копали могилу для нього. Вони, не стри-муючи плачу, витирали рукавами куфайок сльози. Солдати з нудьгою дивилися на їхнє повільне копирсання, невдоволено підганяли суворими окриками.

Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, з жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться до землі, гублять добірне зерно. Микола заплющив очі й несподівано почув мелодію. Він вбирає її в душу, розгортає далі, розпускає її на безліч бар-вистих ниток, що переплітаються в чаклунських поєднаннях, линуть у безкрайність душі.

Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати її. Зринула, як видіння, їхня зустріч з Оленкою. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва вірності… Срібне коло місяця… Хмари… Оленка з жахом і надією дивиться в небо. Що вона тоді бачи-ла, чого очікувала?

— Шнель!..

Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, подалися стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Притиснув до грудей кобзу, ніби хотів затулитися нею від смерті. І вже не бачить ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Фрагменти симфонії рвали душу, посилювалися, відлунювали у високості. Прекрасні очі Оленки сяють з глибини небосхилу, чується голос діда:

— Справжня людина вмирає в дорозі…

Вдарили постріли. Розпечений шворінь пронизує свідомість, гасить сонце, стнрае Дніпро і синю далечінь. Тільки гучні акорди мелодії, урочисто прозвучавши у небі, розкочу-ються, згасають…

НАРОДЖЕННЯ

Оленка прямувала на схід. Її підхопив ураган війни, прокотив фронтовими шляхами. Під Харковом вона опинилася в оточенні, в обозі пошарпаного полку, разом з ґрупою санітарів та лікарів. Пробиралися, як могли, до своїх. У вибалку і накрили їх ворожі літаки. Засвистіли кулі, завищали бомби.

Оленка схопилася з підводи, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, зне-можено заплющила очі. Біля вуха почувся буркотливий голос літньої санітарки:

— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, у ямі, що ми робитимемо?

Хмара вогню й землі накрила їх, оглушила, притисла до землі. Оленка відчула, як пеку-чий біль пронизав усе її тіло. Вона закричала, та гуркіт вибухів заглушив її крик. Вужем за-крутилася в пилюці, шаленіючи від муки. Санітарка схилилася над нею, розгорнула одежу.

— Тужся, тужся… бідненька ти моя!

Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, вивергаючи смерть на землю, ворожі літаки, й не почувала страху. Їй було байдуже. Смерть так смерть. Нема вже нічого, ні світу, ні минулого, ні прийдешнього. Є лише біль, мука й безконечне чекання. Скоріше б. Скоріше…

Її тіло потрясла нелюдська судорога. Біль прокотився десь у глибину, на мить залишив Оленку. Санітарка вовтузилася біля неї, замотувала щось червоне в пелюшки, що їх вийняла з вузла молодої матері.

— Дочка! — загукала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?

— Оксаною, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко.

— Гарне ім’я, — похвалила санітарка, — А батько де? Батько знає?

Оленка заперечливо похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

Чому вона мовчить? — спитала злякано.

Санітарка хотіла відповісти, та зненацька просто на них дихнув огняний вихор. Літаки з ревом пройшли низько над ними, розкрилася пекуча безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Настала страшна, моторошна тиша. У тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик.

Мелодія четверта

ЩО РОБИТИ!

(З щоденника Громограя)

“… В селі з’явилися червоноармійці. Риють траншеї, будують бліндажі з вікових сосон. З-за дніпровської горн часто свистять міни, рвуться то тут, то там. Вже згоріло кілька хат, поранено більше десяти жінок. Люди одсиджуються в окопах, у погребах.

Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимча-сову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?

Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він роз-глядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.

— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?

— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!

— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!

Він побачив мене, запитливо підняв брови.

— Хто ви?

— Директор дитбудинку Іван Громограй.

— Чого треба?

— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?

— Як?

— Виїхати… Вибратися…

— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?

— Ні, — признався я.

— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.

— Що ж робити?

— Чекати. Надіятися.

— На що?

Командир розвів руками.

— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…

До командира підійшли заклопотані бійці, покликали. Він махнув мені рукою, вибач-ливо кивнув, десь побіг. Так я нічого й не зміг добитися. Прийшовши до школи, зібрав вихованців, пояснив їм ситуацію.

— Невже відступлять наші й звідси? — сумно запитав Сергійко Кремінь. — Хіба на Дніпрі не зупинять фашистів?

— Зажди, Сергійку, я поясню. Так сталося, діти, що ворог тимчасово окупував частину нашої землі. Можливо, прийде й сюди. Треба врахувати й таке. Що будемо діяти? З оточення навряд, щоб ми вирвалися. Ви вже великі, хоч і неповнолітні. Давайте разом думати, що нам робити.

— В партизани йти, — одразу ж сказав Гриць Діброва.

— Згоден, — басом підхопив Вітько Гора. — Пам’ятаєте наш “Таємничий Острів”. Там же в нас готова фортеця. Підрихтуємо землянки, зробимо припаси. Зброю добудемо.

— У нас п’ять дрібнокаліберок є, дробовик, — додав Толик.

— А може, тут залишимось? — тихенько запитала Марта.

— А німці? — озвалася Юлька. — Вони прийдуть і заберуть нас, як ягнят. Постріляють, і все.

— Тільки в партизани, — кивнула мені Катя. — Там, за Круглим Болотом, у “Таємничому Острові”, ніхто нас не знайде. Навіть у селі ніхто не знає про той паш приту-лок.

— А дід Сміян? — здивувався Сергійко. — Він же помагав нам будуватися.

— Дід Сміян — вірний чоловік, — втрутився Толик, — На нього можна покластися. Я за те, щоб сховатися там. Доки наші вернуться. Та й просто так сидіти не будемо…

Я слухав їхні роздуми й тривожно міркував. Іншого виходу у нас не було. Попросити людей, щоб прийняли моїх вихованців як своїх дітей? Не вийде. В селі знайдуться людці, які можуть видати німцям. Ні, дитячий план поки що єдино надійний.

Вже тиждень, як ми приводимо в порядок “Таємничий Острів”. Старий Сміян схвалив наш план і згодився допомогти. Ночами їздимо до свого притулку, впорядковуєм велику зем-лянку, кілька запасних. Усі вони з’єднані ходами, замасковані дерном. Добратися до табору, хто не знає стежки поміж трясовиною, неможливо. Перебрали продуктові запаси, завезли нових: консерви, сухарі в паперових мішках, картоплю, цукор, сіль, сірники, мило, ковдри, білизну, а також два дробовики, дрібнокаліберки з запасом патронів, сокири, посуд. Заготу-вали в землянках сухих дров, підрихтували пічки.

Одної ночі нас перестріли солдати. Вимагали пояснень. Ми попросили викликати ко-мандира. Я мав з ним конфіденційну розмову, пояснив усе, як є. Попросив зберегти таємницю. Командир потиснув мені руку, похвалив.

Він дав нам кілька карабінів, ящик патронів. Вихованці на сьомому небі від захвату. Про наші вилазки зі старим Сміяном ніхто в селі не здогадується. Я звелів йому не говорити жодній душі. Сьогодні — остання ніч. Переночуємо вдома, а ранесенько — до лісу.

Гримить канонада. Ніч темна, страшна. Якась сира, осіння погода, немов плаче небо. Діти дрімають чутливо, прокидаються, скрикують уві сні. Я чатую, не можу заснути.

Виходжу надвір. На тім боці Дніпра заграва. Горять села. Плесо червоно мерехтить, ніби не вода плине між берегів, а кров.

Тривожно. Мабуть, пора збиратись, скоро четверта. Передсвітання.

Діти сплять одягнені, я їх тихенько пробуджую. Вони мовчки схоплюються, вмивають-ся, слухняно йдуть за мною. Толик хапає мене за руку.

— А телескоп? — хвилюється він. — Обладнання обсерваторії. Ми забули перевезти до лісу. Тут може пропасти.

— Потім, Толику, — заспокоюю я. — Головне, самим устигнути. Зробимо якось вилаз-ку вночі.

Спускаємося з ґанку, зупиняємось на подвір’ї. На горбах і біля берега стрілянина, кри-ки. На околиці Сміянів горять хати.

— До лісу! — рішуче закликає Гриць.

— Заждіть, — зупинив їх. — Там бій, хіба не бачите?

Смолоскипи заграви осяяли соснові посадки. Біля них з’явилися постаті в темно-зеленій уніформі. Стріляючи на ходу, побігли до села.

— Німці! — скрикнула Катя.

— Вони, — похмуро згодився я. — Вернемося до школи. Зачекаємо. Гадаю, що одразу вони нас не зачеплять. Пізніше ми вислизнемо й подамося у свою схованку.

Діти неохоче побрели до школи, зібралися в підвалі-бомбосховнщі. Було незвично, неприємно, гидко. Якось ніяково й спустошено на душі. Не встиг, не вберіг…

Позаду лишалося мирне, спокійне, радісне життя, сповнене надій і творчості. Що ж обіцяло майбутнє? Довкола — вороги, розтоптані мрії. І лише одне-єдине мерехтить вогни-ком у душі, недоторкане — надія”.

Мелодія п’ята

ЗУСТРІЧ З ЛЕҐЕНДОЮ

СИЛА ЖИТТЯ

Микола не вмер того страшного дня. Очуняв під холодною землею, насипаною на гру-ди. Поворушився, судорожно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. Сильний біль у грудях знову затьмарив свідомість, кинув у полон марення, йому здавалося, що він лежить біля підніжжя високої крутої гори. Вершина її вкрита хмарами. Вони опускаються все нижче й нижче і давлять, давлять на нього, сірі, похмурі.

Якийсь голос шепче Миколі, що на тій горі його батько тримає великий тягар. Уже безліч віків. Микола повинен замінити його.

Він дивується. Адже батька давно нема, загинув від куркульської кулі. Чому він на горі? Що за тягар у нього на плечах? Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитися. Довкола дрімучі скелі. Ні душі… У хмарах потонуло все.

Розгрібаючи глевку землю, Микола подерся вгору. Не міг заглушити вогняного голосу душі, котрий вимагав, будив, термосив, штовхав: не зупиняйся ні на хвилину! Рухайся, по-взи, інакше — смерть! А хіба він не вмер? Хіба ж його не вбили? Убивали… Та йому ще тре-ба на вершину… На ту, де батько знемагає під тягарем, закривавлений і німий.

Роздираючи до крові руки й ноги, чіпляючись нігтями за кожну щілинку, він без пам’яті, раз у раз провалюючись у небуття, все ж видирається з-під землі. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдає очі. Та він не здається. Сили покидають його. Важко бухає кров у скроні, зелені, червоні, жовті кола пливуть перед очима, знесилені руки ковзаються по мок-рому камінні. Та перед ним знову виникає образ батька, котрий чекає на горі. І він знову продирається вперед.

Нарешті він бачить вершину гори, промоїни в тумані. Хмари лишились унизу, під но-гами. А тут сяє сонце, усміхається Миколі. Перед ним, на вершині, засяяли очі батька, напружені, сповнені болем.

Яке дивне в нього обличчя! Чому воно так міниться? О, це вже ніби не батько, а дід Ва-силь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме, але чиєсь дуже рідне… Чому так багато облич? Що це означає?

— Ти не дожив, не доніс свого тягаря! — ніби почувся чийсь суворий голос. — Повер-тайся в життя! Відомсти ворогам своїм!

Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря розривало легені.

Микола в непам’яті виборсався з сипучої землі, підвівся на руках, поглянув навколо. Видиво розтануло. Нема нікого. Є ніч. Є могила, звідки він виповз нелюдським зусиллям. Невже не добили його вороги? Невже це не сниться?

У нього ще стало сил згребти холодну глину докупи, нагорнути горбок над ямою, щоб і знаку не залишилося, що він вижив, виборсався звідси. Предковічна життєва жага понесла його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра додавав сили. Микола, звиваю-чись ящіркою, скотився яругами вниз, до ріки. Нічого не бачив, не чув. Лише знав, що має жити. Жити будь-якою ціною! Він ще не відплатив ворогам за смерті й розп’яття, не доробив свого, не створив того, що належить! Він не мав права на смерть!

В легенях хлюпоче кров. Запеклися чорною піною вуста. Та якась незнана сила оволодіває Миколиним тілом, ворушить його руками й ногами. Недалечко вже дніпровська хвиля. Микола підповз до річкової течії, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи вгамував палючу спрагу. Наткнувся руками на уламок товстої дошки. Не задумуючись, уче-пився за неї, відштовхнувся від берега, поплив.

Мокрий одяг, чоботи тягнуть вниз, на дно. Руки слабнуть. Ні, ні, не здавайся! Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть! Терпи!..

Чорніє щось спереду. Невже берег? Став на непевні ноги — під ногами дно. Микола, заточуючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки. Невже не стане сил добратися до людей? Невже доведеться сконати десь тут?

Химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Хто це біля нього? Звідки музика?.. На перевернутому човні сидить си-вий чоловік з кобзою в руках. Щось знайоме, рідне в його очах, у виразі обличчя. Він усміхається приязно й сердечно. В Миколиній свідомості якась дивна роздвоєність: він знає про те, що лежить у нічних сутінках на піску — розбитий, постріляний, конаючий, і разом з тим бачить довкола ніжне світання, весняні лози, рожеві хмаринки у високості, спокійну, впевнену людину з старовинною кобзою в руках, такою, як і та, що лишилася в могилі, роз-трощена німецькими кулями. І ніяк не міг поєднати ці дві реальності, видіння переплітаються, розходяться, хвилюють його, ятрять серце, завдають нестерпного болю.

— От ми й зустрілися, — сказав літній чоловік, ніби почувши думки пораненого солда-та.

— Хто “ми”? — шепоче Микола почорнілими вустами.

— Ти і Я, — усміхнувся невідомий. — Така зустріч рідко відбувається. А жаль… Кож-ному варто було б досягати її… в надзвичайних умовах. Ти молодець — зумів подолати невблаганність… і ось ми зустрілися…

— Хто ж ти? — прохрипів Микола, — І де ми… зустрілися? Ось я лежу… на березі Дніпра… коли рідна земля стогне під чобітьми ворогів… А ти — такий спокійний, певний себе, ніби й нема на світі ні війни, ні руїни.

— Для мене вже нема. Все це в минулому.

— То хто ж ти? Хто?

— Подивися гарненько. Хіба не впізнаєш?

— Не можу згадати… забув, — втомлено шепоче Микола.

— Я — це ти, — докірливо сказав літній чоловік. — Ти в далекому прийдешньому. Тоді, коли вже в світі запанують мир і радість, коли знову зазвучать пісні й музика, а не гар-мати… Придивися гарненько…

— Бачу… Ніби й так… Але як же це можливо?

— Приймай так, як є, — сказав старший Микола. — Ти був приречений, знищений во-рогами, подолав смерть. Знову повернувся до життя.

— Це лише випадок… виграш у страшній лотереї, — зітхнув Микола. — Хто зна, що буде зі мною далі.

— Виграш буває лише у сліпців, — нахмурився майбутній Микола. — А в тебе — под-виг.

— Ти — це я? — все ще не вірив Микола. — Привиди… Марення… Отже… ми здолаємо ворога? Переможемо? І я житиму?

— Ти ж бачиш, — терпляче мовив старший Микола. — Ти живеш… Цим усе сказано.

— А мої улюблені… Оленка… мати… дід Василь?

— Ти багато хочеш, — похитав головою сивий чоловік. — Можу лише сказати одне: будуть печалі, будуть і радості.

— Боюся повірити… бо дуже боляче втрачати потім віру.

— Бідний мій, втомлений попереднику, — опечалився старший Микола. — Я розумію тебе, бо вже звідав те, що нині відчуваєш ти. Найбільше чудо твориться нині… і герой того чуда — народ.

— І все-таки… все-таки… дай мені знак… близький і рідний… Пісню. Заграй, заспівай пісню… таку, якої я ще не знаю… Тоді я повірю чуду нашої зустрічі. Ну, чому ж ти мовчиш?

Ясна усмішка розливалася на одухотвореному обличчі майбутнього старшого Миколи. Він мовчки схилився до кобзи, взяв акорд. Звуки покотилися у просторі, Микола впивався незнайомою мелодією, всотував спраглим серцем дивні слова:

Як затихнуть громи стоголосі,

Як замовкнуть музика й слова,

Серце мови огняної просить

І в душі мовчання ожива…

и тоді прислухайся до тиші,

В ній нечутно калатає дзвін,

З вічності таємний вітер дише,

Заклика до полум’яних змін…

Небосхил прадавні руна пише

І шепоче дивну казку він…

Не забудь, не одвернись від неї,

У глибинах серця схорони.

Пролети над рідною землею

І посій на батьківські лани…

Збереже празоряне насіння

Подих материнської весни…

У прийдешнє виросте пагіння

Понад віковічні бур’яни,

Зродиться крилате покоління

Без руїн, і смерті, і війни…

Микола відчував, як з кожним акордом у змучене тіло вливаються сили, в грудях пливе тепла хвиля, сповиває, знімає втому, заспокоює.

— Гарно, як гарно, — шепотів він. — Тануть сумніви… Я вірю… Буде крилате покоління… буде світ без війни… І все це ми — наші сучасники. Без нас того світу не було б, не звучала б та пісня, що я почув тепер.

— Ти збагнув, — задоволено кивнув прийдешній. — Я радий.

Миколі стало легко. Щось облетіло з нього, біль затихав, слова прийдешньої людини жаринами дотикалися серця.

— Ти запам’ятав мене? Я з тобою. Я завжди поруч. І навіть тоді, коли ти забудеш мене, я — єсть. Знай, що я ждатиму тебе.

— Де? Коли?

— В прийдешньому, визволеному світі. Вір і змагайся. І дітям своїм покажи новий світ… далекий світ нащадків наших, коли вся планета буде оновлена і збратана.

— А чи зможу я, розтерзаний, розбитий?

— Зможеш. Бо це ти і сучасники твої збудуєте його, захистите, освятите своєю лю-бов’ю. Не забудь видіння грядущого, передавай його іншим. — Яке ж воно? Ходімо, я пока-жу. Це зовсім недалечко… Адже новий світ у тобі. Пам’ятаєш, як ти мріяв про нього з дітьми?

Прийдешній поклав гарячу долоню на Миколине чоло, і той відчув обпікаючий жар.

РУКИ ДРУЗІВ

Які тривожні, які страшні дні.

Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Яка жахлива тиша!

Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?

Кожен звук насторожує, лякає, тривожить.

Сну нема. Темні вікна.

Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.

За сліпими вікнами ходять тіні. Виє вітер. Шарудять по шибках гілки дерев.

— Мамо, хтось шкребеться в двері…

— Спи, Маріє, то здалося…

— Та ні, мамо… не здалося… хтось ніби стогне…

— Ввижається…

— Я піду, подивлюся…

— А коли хтось лихий… Страшно, Маріє…

— Мамо… стогне… Може, хто з наших…

Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна. Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою закрутки.

— Хто там?

Тиша. Нема відповіді. Лише чутн приглушене постогнування.

Марія, зважившись, відчиняє двері. Виходить на ґанок. Придивляється. Злякано щу-литься. Що це? По землі повзе людина, торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:

— Свої…

Марія злякано наблизилась, схилилась. Мокра брудна гімнастьорка, криваві патьоки на ній, обличчя в крові й багнюці. Свій!

— Мамо, — покликала вона.

— Що, Маріє, — пошепки озвалася мати з сіней. — Хто там?

Старенька вийшла, уздріла пораненого солдата і вже ні про що не запитувала. Удвох з дочкою понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.

Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кину-лась до нежданого гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розпанахала ножем гімнастьорку.

Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів отаке? Як вижив? Груди прострелені в кількох місцях, смертельним розчерком пройшла куля по скроні. Чорна кров запеклася біля вуст.

Мати сплескувала долонями, беззвучно заплакала, шепочучи:

— Синочку, рідненький… Та яка ж доленька твоя страшна…

— Мамо, знайдіть йод. Несіть чисте полотно. Швидше.

Марія, змахуючи з вій пекучі сльози, знімала з солдата пошматовану форму, чоботи.

— Ти серед своїх, друже, — примовляла. — Тепер ти житимеш… Ще не всі стежки, дороги сходжені тобою… Видужуй, живи.

ЛЕҐЕНДА

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли солдата, з’явилася могил-ка. Жінки, котрі копали могилу, розповідали, що в останню мить, стоячи над ямою, затулявся боєць кобзою від ворогів, ніби хотів віддалити невблаганну смерть. Люди обклали могилу дерном, поставили стовпчика. І кожного ранку клали до нього свіжі квіти або пучки золотого колосся.

А поміж народом покотилася чутка. Її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від се-ла до села.

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце й сутінки випадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає кобзу, і в просторі чується грізна мелодія. На її закличні звуки казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. Мертвий боєць стає на чолі колони месників, веде її у вічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі.

А на обрії, там де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми фашистських вояків, виростає могутній грім грядущої Перемоги.

Інтродукція

ПРИВИДИ МИНУЛОГО

Гості помовчали, ніби осмислюючи почуте. Потім хтось з них запитав:

— І так триває досі? Квіти вічно розквітають на цій летендерній могилі? Хто цим кло-почеться? Невже заради однієї леґенди варто так багато морочиться?

— Варто, — твердо відповів Юрій Іванович. — Для нас це непросто леґенда. Це частка життя народу — глибокого, втаємниченого, про яке не могли й подумати всілякі там “маґістри астрономії”, котрі проміняли обсерваторії на оруддя гестапо. Ви можете самі зрозуміти з моєї розповіді, що поранений, змучений солдат-композитор переміг тоді, в той страшний день, цинічного ворога.

Фон Шварцові здалося, ніби його хтось цвьохнув канчуком по обличчю. Він опустив погляд донизу, щоб не видати своїх почуттів, заховався за спину сусіда.

— Звідки ж усе це вам відомо? Такі подробиці? — трохи скептично озвався сухорля-вий, жовчний учений з ФРН.

— Я був свідком усіх тих подій, — відповів Юрій Іванович. — Я і є той хлопчина, кот-рий захоплено слухав воїна-пісняра. А потім я носив квіти на його могилу. Але на цьому не скінчилася дивна історія.

Ні вороги, ні друзі не знали, що “мертвий” ожив. Так було аж до недавніх пір, доки не відкрилося все, що відбулося тоді. Про це, панове, написана книга, історія ця довга, вам же оповім про дальші події в кількох словах.

Хтось торкнувся рукава фон Шварца. Він злякано озирнувся. Йому усміхався Мішель Карно, філософ із Франції. Прихилившись до професора, прошепотів:

— Вам не здається все це містикою?

— Що саме? — пересохлими вустами спитав фон Шварц.

— Та вся ця історія. Наці-астрофізик, котрий стає гестапівцем, його зустріч з солдатом-композитором, пророча пісня… І взагалі нам ніби демонструється ілюстрація до конґресу про міжзоряний контакт.

— Не розумію, — грубувато озвався фон Шварц. — Не вловлюю, про яку ілюстрацію ви мовите.

— Ну… ніби символ проблеми… Адже цей маґістр, який прийшов сюди з нацистськи-ми окупантами, цілком міг би стати спеціалістом по контакту, як ми з вами.

— Та й що? — буркнув фон Шварц, холонучи від почуття якоїсь приреченості, відчуваючи, що кожен рух людей, кожна подія, всяке слово перетворюються в бумеранґи, що він їх колись сам запустив у прийдешність.

— Як то що? — не вгавав Карно. — Адже тому маґістрові давався шанс знайти такий контакт не десь, у далеких зоряних світах, а тут, на Землі. Хай ці… люди… хай вони й вель-ми відрізняються від нашого, західного психотипу, але ж це єдиний індоєвропейський моноліт, у глибинній суті різниця між ними й нами невелика. Та, бачте, контакту не відбулося. Тріщина пролягла так глибоко, що один одного не збагнули. До речі, те саме й на міжнародній арені тепер. Хоч ми й збираємося разом, обговорюємо одну й ту ж наукову про-блему, але де взаєморозуміння, де спільна основа? Ось взяти хоча б вашу концепцію контак-ту. Я дуже уважно слухав вас…

Фон Шварц уже не чув базікання француза, не чув і того, про що далі оповідав Юрій Іванович. Він з жахом дивився, як з-за червоного гранітного обеліска виходить розстріляний колись солдат, обнімаючи за плечі високого сіроокого підлітка. Не помічені ніким, вони хма-ринкою пронизують гурт іноземних гостей, стають перед фон Шварцом. Він намагається відійти назад, за спини делегатів, щезнути, розтанути у незримості. Солдат сміється:

“Від себе не втечете, пане маґістре. Так і доведеться вам вічно дивитися в наші очі! Тоді, на цій кручі, ви сказали мені, що сам я зробив свій вибір. Ви теж зробили тоді свій вибір, правда, не перший… Головний вибір був тоді, коли ви знехтували зоряним шляхом в ім’я жорстокої сили”.

“Щезни, згинь! — клекоче думка фон Шварца. — Ти лише привид моєї втоми. Ти ма-ра…”

“Спробуй розвіяти цю мару”, — промовляє хлопець.

“Ти давно зігнив у землі”, — шаленіє лють у свідомості фон Шварца.

Хлопець спокійно й ледь іронічно всміхається.

“Є давнє українське прислів’я: “Те, що згоріло — не зігниє”. Ми пройшли з друзями крізь полум’я останнього іспиту. Смертю смерть попрали. Тому дарма вважаєте, що ми зігнили у землі”.

“У твоїм сумлінні я мертвий, — додав солдат-композитор. — Тому й зберіг я для тебе своє давнє обличчя і постать. Ми, полеглі в бою з вами, складаємо невмирущу варту, щоб перепинити шлях новим руйнаторам світу. Ви розсіяли на землі багато зубів дракона війни й ще знаходите для себе роботу. І наша мета — не дати злобному поріддю вийти у міжзоряний простір. Тут, на Землі, наш останній бій”.

Мелодія шоста

ЕКЗАМЕН ЗРІЛОСТІ

(З щоденника Громограя)

“…Похмурий осінній ранок. Ми всі в холодному підвалі. Діти поснули, вони сплять просто на підлозі, на солом’яних матах, притулившись одне до одного. У віконці підвалу сіріє. Треба вже незабаром їх будити, якось діяти.

Я стою над ними в тривозі. Відчуваю себе безсилим, спустошеним. Як уберегти, як за-хистити моїх пташенят? Серед розпуки й безнадії потрібно віднайти ясну мету й шляхи до неї.

Сходить сонце над лісом. Воно освітлює вже окуповану, сплюндровану фашистами рідну землю. Ніби й та ж сама земля, і вже не та. Ось мої вихованці прокинуться, знову ввійдуть у плин повсякдення, і кожен мій крок або підноситиме їх до дії, або ж руйнуватиме їхню совість, сіятиме недовір’я. Як серед цієї веремії зберегти незаплямованими дитячі душі? Тілесна смерть не страшна, вмирають усі. Страшна моральна, духовна смерть, вона — навіки.

На ґанку чую гучні кроки, крики німецькою мовою. Хтось ходить шкільним коридо-ром. Ляснули двері до підвалу. Автоматна черга.

— Рус, здавайся! Виходь!

Діти злякано підхоплюються, туляться до мене.

— Зольдат є? — кричать з коридора.

— Тут діти, діти! — голосно відповідаю я. — Кіндер!

У сірому прямокутнику дверей виникає постать в чужій уніформі. Ніби привид з іншого світу. Сіро-зелений френч, важкі чоботи, засукані рукава, у волохатих руках — авто-мат. Гострий, впевнений і безжалісний погляд. Запитання німецькою мовою, як автоматна черга:

— Хто такі?

— Вихованці дитячого будинку, — відповідаю я, насилу підбираючи німецькі слова. — Я учитель, директор будинку.

— Комуніст?

— Я учитель, — ухильно відповідаю.

Він сміється, неуважно оглядає дітей, киває мені.

— Гут, гут. Заспокойтеся. Нова влада, нові порядки. Можете вийти нагору, фронт уже далеко. Проте школу не покидати. Це — наказ. За непослух — смерть. Ферштейн?

Я мовчки кивнув.

Ми виходимо за німцем назовні. Все до щему простої ось він, ворог, і треба з ним роз-мовляти, слухати його, виконувати накази. Свідомість ще не може збагнути — як же так? Невже вирішує сила? Страх смерті? Я поглядаю на дітей: вони теж збентежені, позиркують на німця, перешіптуються. Нічого, шок пройде, і тоді думка почне шукати виходу із скрутно-го становища. Спокійно, спокійно…

Ми збираємося в спальній кімнаті хлопців. Німець десь зникає. У вікно видно, як по дворищу ходять фашистські солдати, під моєю хатиною лежать кілька перебинтованих, пев-не, поранені. Тріщать мотоцикли. Гудуть машини.

І раптом… крізь ворота входить колона червоноармійців.

— Наші! — судорожно скрикнула Катя.

Діти сипнули до вікна. Завмерли спантеличено. Скам’яніли.

Колона заповнювала двір понуро, мовчазно. Полонені. Полонені червоноармійці. Не-мислимо, неуявно, неприпустимо. Я дивився на обличчя вихованців і бачив, що для них ко-лона полонених була як привиддя, галюцинація.

— Не може бути, — прошепотів Толик. — Це нам сниться…

— Іване Івановичу, — крізь сльози озвалася Іванка, — Як усе це витерпіти?

— Наші… і в полоні, — притиснула долоні до грудей Марта. — Ми ж ніколи не дума-ли…

— Тихо, — суворо зауважив я. — Ви що ж, хотіли бачити всіх наших солдат побити-ми?

— Битися до останнього! — палко вигукнув Гриць, блиснувши на мене чорними очима. — Краще вмерти… аніж отака ганьба.

— Тоді й нам треба вмерти? — з гіркотою в душі запитав я. — І всі наші люди, що по-пали під ворожий чобіт, хай покінчать самогубством, щоб не бути під окупантом? Так? Мертва земля, порожні села… Ефектно, але чи є смисл у тому, що ти кажеш? Діти, хіба ви забули, що говорилося по радіо на початку війни: ми вступили у бій з сильним і лютим воро-гом… поєдинок триватиме довго, сподіватися на легку перемогу марно. Головне — зберегти певність, що справедливе діло переможе.

Діти спантеличено мовчали, дивилися, як колона полонених проходила через двір, та-нула між лозами на березі ріки, звиваючись вужом між горбами. Певно, їх гнали до перепра-ви.

— Це лише початок, діти, — сказав я після важкої паузи. — Попереду тяжка й нещадна боротьба.

— А що мам тепер робити? — гостро спитала Іванка, і в її очах блиснули крижинки. — Ось вони, вороги… будуть запитувати… Що нам відповідати?

— Дивлячись, яке запитання?

— Запитають, чи ми піонери? Брехати чи — правду казати?

— А що тобі підказує совість… обов’язок?

— Обов’язок? — трохи іронічно перепитала Іванка. — А щоб врятувати життя — хіба не варто збрехати? Щоб потім… відомстити.

— А зречення? — спалахнув Толик. — Чи ти виправдуєш зречення?

— Тоді можна видати й своїх, щоб не збрехати, — похмуро констатував Вітько Гора.

— Ну й дурень! — загорівся Толик. — Доля товаришів — це вже не етична проблема. Це питання твоєї вірності!

— Досить суперечок, діти, — схвильовано перервав я. — Ви, як бачу, самі все добре розумієте. Це — іспит, про який вам казали вчителі. Останній, непідкупний. Чи можете чека-ти поради від когось на всі випадки життя? Найкраще, коли наказ виходитиме з власного серця.

Третій день окупації. Німецькі солдати зникли. Замовкла канонада.

Тихі сонячні дні. В блідо-блакитному небі пливуть павутинки. Вночі ми маємо намір пробратися до свого лісового сховища.

Знову наш план не здійснився. Того ж дня, коли фашистські солдати покинули село, до дитбудинку підійшов чоловік у німецькій формі без відзнак, з карабіном через плече. Я з по-дивом протер очі, не вірячи сам собі, впізнав Онопрія Гірченка, рахівника колгоспу, його худорляве, бліде обличчя було скам’яніле, напружене, в очах настороженість. Завваживши мій подив, він вимушено посміхнувся.

— Не впізнаєте?

— Чому ж… пізнаю…

— Чого ж дивуєтесь?

— Шкура інша…

— Що таке шкура? — засміявся він вимушено. — Змінити — раз плюнути.

— А душу?

— Хе-хе! Душу — ні. Душа — та сама…

Я дивився на нього з жахом. Ще ж недавно, цього літа, він виступав на загальних збо-рах села, палко закликав до самовідданої праці для фронту, для перемоги… Очі в нього виб-лискували, рука майоріла в повітрі. Люди аплодували. А тепер…

Так, так, треба було з болем у серці прийняти і цей факт: деякі твої знайомі несли в собі роздвоєність, розтроєність, духовну спустошеність. Ворожа окупація лише прискорила те, що виявилося б і так раніше чи пізніше.

— Душа — та сама? — перепитав я його.

— Та сама, пане вчителю, — з викликом сказав Онопрій.

— Уже “пане”? — здивувався я. — Який же я тобі пан?

— Звикайте, звикайте, пане вчителю, — хихотів злорадно Гірченко. — Я пан комен-дант поліції, ви — пан учитель. Були товариші, тепер пани. А що, якась повага все-таки є — пан! А то всякий шмаркач суне тобі “товариша” під ніс. Ще заїди біля губів, а воно вже цвірінькає: “товаришу”! Який я тобі в біса товариш? А пан — це інше діло! Пан комендант. Порядок повинен бути.

— Порядок?

— Еге ж! Справжній порядок. Це вам не базікали большєвицькі. Це — німці. Європа. Ве-е-елика сила! Точність. Діловитість.

— Послухайте, Онопрію…

— Пане коменданте…

— Та ні, — засміявся я. — Не станемо ж ми ламати комедію один перед одним. Я вас ніколи не зможу звати паном комендантом, як і ви мене забудьте кликати паном учителем.

— Чорт з вами. Як хочете.

— Ось так краще. Скажіть же мені, як ви могли тоді… при Радянській владі…

— Що?

— Промови, заклики, активність…

— Ха-ха! Стратеґія і тактика. Жити ж треба. А щоб жити — доводилося прикидатися, пристосовуватися.

— Хіба то життя — маскуватися, вічно носити машкару? Ненавидіти, а казати, що лю-биш.

— Всяка комашка маскується, — холодно блиснув очима Онопрій, — Торкни її, вона — брик! — ляже горілиць, прикинеться мертвою. Хе-хе! Природа мудра. Вона дає нам пора-ди, як діяти.

— Хіба людина — комашка? Чи то ж можна рівняти людей і комах?

— Та чого там, — байдуже позіхнув Онопрій, дихнувши сивухою. — Скажуть мені, щоб я вас шльопнув, — шльопну! Роздавлю, як хробака. Людина — хробак!

— А совість? — холонучи від огиди, що підступала до серця, запитав я.

— А що таке совість? — здивувався Гірченко. — Там, де була совість, пане вчителю, звиняйте на слові, виріс великий… лопух! Ось так. Лопухом прикриємо совість, чи що там від неї лишилося. Так і будемо діяти! А тепер до діла, бо мені нема коли з вами високими матеріями займатися. Служба. Приїхало велике начальство.

— Ого! Вже й начальство є?

— Атож. Без порядку не можна, йому стало відомо, що тут лишилися діти, вихованці дитбудинку… і вчитель. Тобто ви, директор будинку. Велено привести всіх до комендатури.

— Навіщо? — стривожився я.

— Не знаю. Там скажуть. Тільки пам’ятайте одне: щоб без дурості. Щоб усі були на місці. Відповідаєте головою. Особисто ви, пане вчителю. Не спробуйте втікати, на дні Дніпра знайдемо, з-під землі видряпаємо. Хе-хе. Збирайтеся, та хутенько.

Над колишньою сільрадою Сміянів прапор зі свастикою: чорний павук у білому колі. Полотнище червоне, й від нього блюзнірства моторошно. Пустельно в селі. Люди вигляда-ють з вікон, прислухаються, бояться вийти відкрито. Ми йдемо з дітьми вулицею, перемовляємося. За нами, оддалік, Онопрій з карабіном. Мої вихованці оговталися, осміліли. Перешіптуються. Толик підходить до мене, тихо заспокоює!

— Іване Йвановичу, не бійтеся за нас.

— Я не боюся, Толику.

— Вірте нам.

Я вдячно глянув на хлопця. Знаю, знаю, мій юний поете, що можу покластися на ваші чисті, незаплямовані серця.

— Прийшли, — поважно обзивається Онопрій. — Заходьте.

Біля колишньої сільради заляпана грязюкою чорна легкова машина. Біля неї походжає солдат з автоматом на грудях, байдуже дивиться на нас. На ґанку кусок фанери з чорним на-писом: “Комендант поліції села Сміяни”.

Який дешевий балаган! І як могло статися, що в нашому здоровому середовищі зріли зернята зради? Незрозуміло, що захищають, чого чекають зрадники? Можна збагнути боягу-за — він береже життя. Елементарний інстинкт самозбереження. Вимагати від людини мужності неможливо: якщо її нема, ні в кого не позичиш, не купиш, ніде не знайдеш. Але зрада… Вона нікому не приносила щастя. Навпаки, зрадники гинуть швидше, ганебніше. Проти них повстає сама суть природи, бо мати природа не любить зради: паразитів вона наділила найгидкішими формами і прописала їм жити в пітьмі, у смердяві й нечистотах. А людина?! Мисляча істота — і зрада? Це, певно, найстрашніша психічна хворобі, розклад, гниття заживо. Відмова від самого себе — навіки. Бо хто зрадив бодай один раз, уже ніколи не зможе повернутися на стежку добра і правди. Він покінчив з собою, він самогубець.

Мої роздуми перервав різкий голос з колишнього кабінету голови сільради. З дверей визирнув “комендант”, кивнув мені, улесливо посміхнувся.

— Пан начальник запрошує вас до себе на розмову. Спочатку ви, потім діти.

Вихованці пирснули від сміху, уздрівши лисячу улесливість на обличчі Онопрія. Такий вираз у нормальної людини був для них незвичайний. Гірченко люто глипнув на них, нагороїжився.

— Начувайтеся, байстрючата! — просичав він, — Я вмію кусатися. Тут вам не піонерська лінійка!

Побачивши мій осудливий погляд, Онопрій замовк, понуро став біля вікна, спершись на карабін. Я на мить зупинився перед входом до кабінету. Ось вона, зустріч з ворогом віч-на-віч.

За столом у чорній уніформі сидів німецький офіцер. На петлицях знаки СС, на рукаві пов’язка зі свастикою. Обличчя вродливе, випещене, типова білява бестія — самовпевнена, зверхня, спокійна. Погляд холоднуватий, в очах мовби стальні заслонки. Праворуч від нього чорнявий юнак у солдатській сіро-зеленій формі без відзнак, з жовто-блакитною стрічкою на борту френча. Він щось писав. Підвів обличчя, запитав:

— Розмовляєте німецькою мовою чи перекладати?

— Трохи розмовляю, — відповів я. — Проте не все розумію.

— Гут, гут, — сказав офіцер, вдоволено кивнувши мені. — Ми можемо розмовляти без перекладача. Я трохи знаю українську мову. Вивчив і пишаюся цим. А те, що ви трохи знаєте німецьку мову, робить вам честь.

— Чому? — знизав я плечима. — Німецьку в нас вивчали в школі всі. Тут нема моєї за-слуги.

— Так, так, — кивнув офіцер. — Я розумію вас. Ви зберігаєте свій духовний суверенітет. Сідайте, прошу вас. Ви вчитель?

— Так.

— Благородний фах. Я теж колись мріяв стати учителем. Проте закінчив Франкфуртсь-кий університет по профілю точних наук. Маю диплом маґістра астрономії. Але що ж поро-биш, війна! — Офіцер зітхнув, розвів руками. — Ми змушені кидати улюблену справу, щоб випробувати себе на полі герцю. Так, так! Кров прадавніх воїв бунтує в наших жилах, дух Зіґфріда закликає: прокиньтеся! Ми надто поринули в споглядання, в псевдокультуру, і наші м’язи перетворилися на кисіль, мозок розм’як. Ми підняли на вершину піраміди хама, пле-бея, раба. Ви знаєте героїв нашої історії?

— Я добре знаю німецький епос, — почав я. — Проте трактував його інакше. Знаю і люблю німецьку культуру: Гете, Гегель, Шіллер, Кант, Планк. Можна назвати десятки інших ґеніальних імен…

— Чудово, — вдоволено сказав офіцер, — Ви мені до вподоби. Як вас? — Він заглянув у папірець. — Іван Іванович… Громограй. Звучне прізвище. Щось таке… ніби громова пісня. Дуже романтично. Я Генріх фон Шварц, оберштурмбанфюрер СС. Для вас незвично? Розумію, розумію. Можете називати мене просто паном офіцером або фон Шварцом. Як вам зручніше. Проте, ми ухилилися від теми. До чого це я вів? Ага. Ми вирішили розпочати нову еру в світі: еру духовного аристократизму. Все неповноцінне, деградоване повинне щезнути або служити повелителям. Ви згодні, пане Громограй?

Мені було невимовно соромно, що я спокійно (бодай зовні) сиджу навпроти ворога і розмовляю з ним, вислуховую гидкі сентенції. Паскудне, немислиме становище. Проте я вирішив бути гранично відвертим: адже за дверима мої вихованці, я повинен думати про них, оберігати їх до кінця.

— У мене інші переконання, — стримано відповів я. — Плебейство, як і аристокра-тизм, визначається не зовнішніми факторами.

— Гут, гут, — зрадів офіцер. — Я теж так мислю. В чому ж розбіжність?

— Любов, правда, чесність, краса і гармонія визначають аристократа духу. Не груба сила, а сила мужності, чистоти, самовідданості. На троні може сидіти й хам, а в бідній хатині народитися геній.

— Як виняток, — скривився офіцер. — Все інше, що ви мовите, — солодкий комуністичний сироп. Ви отруїли ним народи, нам доведеться добре попрацювати, щоб провітрити мізки від цих псевдоідеалів. Ми вирішили зірвати лаштунки блюзнірської виста-ви і показати людству, хто воно є.

— Хто ж воно?

— Сирий матеріал. Фермент для грядущого творця, котрий уже йде по планеті. Той творець — німецький дух, арійський елемент першості й владності. Бачу у ваших очах осуд, але не дивуюся: ви по вінця начинені сиропом псевдогуманізму. Жаль мені вас, бо ви не знаєте людей, хоч і виховуєте їх. Ось поряд з вами ходив цей… як його… ваш комендант. Ха-ха! Ви йому довіряли, ви його виховували. Крутнулось колесо історії, і на обличчі цього чоловіка інша маска. Ви гадаєте, я йому вірю? Ха-ха!.. Але я добре знаю людей. Доки в на-ших руках сила, він вірно служитиме нам, як служив раніше вам.

— Не всі ж зрадники. Це поняття теж виняткове.

— Ах, навіщо такі слова? Він нікого не зрадив! У нього не було ніяких переконань, от-же, нічого було й зраджувати. Він просто медуза, глина, ніщо. Він набуває тої форми, якої йому нададуть сильніші за нього. Людини нема, пане Громограй. Людина — це дуже рідкісне явище серед мільйонів плебеїв. Ви — мисляча людина і можете пристати до лав переможців. Розумієте, що це вам дасть?

— Не зовсім…

— Необмежені можливості діяльності, експерименту. Цікаво жити, чорт візьми, коли в руках є сила. Станьте поруч з нами, нам потрібні свої люди в цьому середовищі. Не такі, як цей… Гірченко. Це — бидло. А такі, як ви, — освічені, розумні, спокійні і правдиві. Фюрер цінить чесних соратників, яких не можна ні купити, ні продати.

— Для цього потрібен ідеал, — відверто сказав я, відчуваючи, що розмова наближається до якоїсь болісної кульмінації.

— Досить! — роздратовано перебив офіцер, і очі в нього налилися сталлю. — Я запро-сив вас для серйозної розмови.

— Слухаю.

— Нам стало відомо, що в дитбудинку залишився весь сьомий клас і ви разом з вихо-ванцями, хоча могли б виїхати в тил. Це приємно. Ви чекали німецьку армію?

— Розчарую вас, — сухо відповів я. — Це сталося випадково.

— Ну, ну, — засміявся офіцер, — я просто хотів спіймати вас на слові. Ви й тут невраз-ливо щирі. Хвалю. Отже, ви залишилися випадково. Що хочете робити?

— Не знаю. Моє покликання — виховувати дітей.

— Розумію. Але все-таки.

— При будь-яких умовах мені хотілося б, аби вони вчилися, спокійно жили, ставали людьми.

— Я теж за це, пане Громограй; Тому й пропоную, щоб ви пішли нам назустріч.

— В чому?

— Скажу. Діти — сироти?

— Так.

— Чудово. Це прекрасно.

— Не розумію…

— О, це так просто. Сімейні зв’язки, жаль, співчуття. Лахміття псевдоромантики. Си-рота — це вільний дух, це людина, перед якою відкрито цілий світ: вона може укладати будь-які зв’язки і… рвати їх! Султанська Порта добре знала це, коли формувала свої леґіони з цих… як їх?..

— Яничарів, — підказав я.

— Саме так!

— Який же може бути критерій у яничара? — гірко запитав я.

— Критерій один — прагнення новизни, насолоди, першості, виключності. Ми дамо вашим вихованцям таку можливість. Ми заберемо їх у Німеччину і сформуємо з них справжніх людей. Хочете бути з нами — дайте слово, що співпрацюватимете з нами.

— У мене є вибір? — запитав я.

Офіцер здивовано глянув на мене, засміявся.

— Ви феномен. Я ще не зустрічав такої відвертості. Ясно, що вибору у вас нема. Це — наказ.

— Тоді не питайте мене, — зітхнув я. — Робіть, як знаєте. Дітей я не покину ні за яких обставин, бо без них не мислю себе. Силою ви можете відірвати їх від мене, але то вже інша справа. А тепер останнє запитання: коли ви їх хочете забрати?

— Негайно. Можливо, завтра. Для нас це надто цінний здобуток. Чиста сировина. Кілька років… і ми будемо мати вірних помічників у середовищі варварських народів. Отже, домовилися: ми з вами — спільники. Я тут очолюватиму дніпровський відділок гестапо. Резиденція буде на Дніпрі, недалеко від вашого дитбудинку, на дебаркадері. Вам покажуть, приведуть, не турбуйтеся. Зараз ви вийдете, а діти хай по одному заходять. Хочу познайоми-тися з ними, визначити їхню психосуть. За одним разом побачу, на що ви здатні як педаґоґ! По чому ж і визначати працю вчителя, як не зазирнувши в серце і розум учнів.

Офіцер ще щось говорив, проте я його не слухав. Душа моя була болісно нап’ята, ось-ось лопне. Діти мої, вас хочуть перетворити на яничарів, ворог відвертий до цинізму. Посе-лять у чуже середовище, затовчуть навалою інформації, точніше, псевдоінформації, напов-нять чужими почуттями, поняттями, баченням світу. Хоч ви й прекрасні, чисті, романтичні, але час може спотворити юні душі, й тоді безповоротно втратить мати Вітчизна своїх осиротілих птахів.

Ні, не можна цього допустити. Не сперечатися, не давати ходу пристрастям. Змовчати, стерпіти. А тим часом думати, думати, думати. Доки не пізно — втекти. Якщо в нас буде в запасі бодай дві доби, можна знайти вихід.

Я вийшов у коридор. Одинадцять пар очей впилися в мене.

— Ну що? Що? — посипалися запитання.

— Спокійно, спокійно, — удавано байдуже мовив я, поглядаючи на Онопрія. — Офіцер хоче порозмовляти з вами. З кожним зокрема. Діти, будьте стримані… Вірю вашому тактові… і витримці…

ВІЧ-НА-ВІЧ З ВОРОГОМ

Розповідає Катя

— …Мені було так страшно і цікаво, який же він — ворог? Чи подібний до людини? Серце тільки: бух-бух! Ну, думаю, впаду, знепритомнію. А сама собі наказую: терпи, закуси губу, не смій розкисати.

Зайшла, дивлюся: зліва якийсь солдатик миршавий, щось пише, а за столом — офіцер. Такий точно, як у кіно, ми колись бачили. Викапаний фашист. Вийшов з-за столу, обдивився мене, поцмокав. Сміється. Підійшов, погладив мене по голові. Я злякано присіла.

— Дике звірятко, — сказав він солдатові по-німецькому, гадаючи, що я не розумію, і засміявся. — Але глянь-но, який арійський тип. Цю я візьму собі. Чудовий східний сувенір!

Я не все збагнула, про що він молов, але не стрималася, відповіла.

— Я не дика. Я скінчила сім класів.

— Ого! — відступив він з подивом. — Ти знаєш нашу мову?

— Ми вивчали великих німецьких класиків — Гете, Гейне, Шіллера.

— Феноменально! — потер долоні фашист. — Неймовірна знахідка. Цей учитель часу не марнував. Сідайте, фрейлейн, сідайте.

— Я постою, не втомилася.

— Вихованням ти не похвалишся. Хочеш вчитися далі?

Я вже збиралася одрізати йому, на язиці вертілося якесь різке слово, та я згадала ваше попередження, вчителю, про обережність… і стрималася. Знайшла обтічну відповідь:

— Звичайно, хочу. Людина повинна вчитися все життя.

— Просто афоризмами сипле, — похитав головою офіцер. — Трохи забагато. Така чарівна форма, проте надлишок художніх візерунків. Доведеться попрацювати. Так ось, кізко золота, для тебе випадає можливість поїхати до прекрасної Німеччини. Ти рада?

У мене все похололо.

— В Німеччину? Навіщо? Я звикла тут. Друзі, рідна земля.

— Сентименти, фрейлейн. Ти сирота, батьків нема. Перед тобою світ, майбутнє. Ти по-бачиш Європу. Дякуй фюрерові, він відкрив для тебе справжню романтику. Запиши її прізвище, ім’я — звернувся до солдата, потім до мене: — А тепер іди, скажи, хай заходять інші.

Розповідає Вітько

— Як побачив я того офіцерика, так закортіло мені заїхати йому в ухо, аж кулак засвербів. Худорлявий, плюгавий. Я б сам з ними обома справився. Стримався, мовчу, див-люся з-під лоба.

Він з-за столу:

— Скільки років?

Я мовчу, буцімто не розумію по-німецькому.

— Скільки тобі років? — запитує по-нашому солдат, що зліва від мене.

— П’ятнадцятий рік пішов, — кажу.

— Ого, — засміявся офіцер. — Чудовий тип древньої бестії. Війну любиш? — знову запитує мене через перекладача.

Я на нього дивлюся здивовано.

— Який же дурень її любить?

Він нахмурився.

— Гострого язика маєш. Прикидаєшся дурником? Не раджу. Я маю на увазі не війну як руйнацію, а як героїчну пригоду. Як випробування сили й мужності!

— Пригоди люблю, — притишено відповідаю я. — З друзями люблю творити, будува-ти, вчитися.

— Гаразд, досить. Поїдеш у Німеччину. Запиши його. Йди і хай наступний зайде. Але, чорт забери, в них є щось дратівливе. У кожного з них…

Розповідає Толик

— У мене було дивне відчуття. Не знаю, звідки воно прийшло, але зненацька я ніби прокинувся. І відчув, що все довкола — тяжкий сон. Те, що на нашій землі вороги, що ми в полоні, що повинні слухати їх, виконувати накази. Якийсь дурний, ганебний сон. Але він скінчиться. Треба лише не лічити годин, днів, а просто знати, що це — сниться. Ні, ні, вчите-лю, ви не думайте, що я фантазую… я не хочу сказати, що ми самі собою прокинемося, що вороги щезнуть самі собою.

Мене щось питав офіцер, я довго не міг збагнути, чого він хоче. Щось про покликання, про романтику. Я відповів йому, що люблю романтичні образи, наприклад, Вільгельма Тел-ля. Він чомусь був невдоволений. Проте обіцяв, що ч можу стати офіцером великого рейху, якщо оберу правильний шлях.

Я вийшов з кабінету й одразу не міг вам розповісти всього, але сам собі розмірковував над його останніми словами. Мене вразили саме ці звичайні слова: правильний шлях. Що це означає? Адже таку фразу, певно, кажуть своїм вихованцям усі вчителі, всі батьки в будь-якій країні. То що ж, правильний шлях є лише воля того, хто має силу, владу? Воля окупанта, насильника? Заждіть, я поясню думку. Я сам розібрався в усьому. Ми ж вам, учителю, писа-ли свої думки — навіщо живе людина? Це та ж сама тема. Але при зустрічі з ворогом я особ-ливо гостро відчув її важливість. Що ж є правильний шлях? Зберегти тіло, життя? Ні. Бо збе-регти його можна й зрадою. Мати їжу, житло, спокій? Ні, бо цей шлях веде до байдужості й звиродження. Добути силу, владу? Ні, бо сила без краси приведе до злочинності. Добути знання? Ні, голе знання страшне, адже й цей офіцер, напевно, людина освічена. Освічений кат, що може бути страшніше? І я збагнув, як легко визначити правильний шлях. Уявити собі, що ось, перед тобою може загинути те, що породило тебе: мати, брати, країна. Захисти-ти їх — ось правильний шлях. Заступити собою. Так роблять навіть малесенькі птахи, захи-щаючи пташат від лиха. А ми ж люди! Навіщо мені життя, коли не буде нашої України, Ра-дянського Союзу, Дніпра, наших людей? Про що я писатиму вірші? Про “подвиги” СС? Сла-витиму фюрера? Учителю, друзі мої, я схвильований і кажу, мабуть, плутано… але вірте мені, мої слова — щирі. Сьогодні я вирішив остаточно, як. діяти…

Розповідає Марта

— А мені його жаль, офіцера того. Освічений, вихований. А куди пішла його освіта? Для чого? Ми недавно роздумували: навіщо живе людина? А навіщо він? Виконує чужу во-лю, руйнує людські долі, хоч ще не має власної. Нема мети, нема нічого справжнього. Він дивився на мене, мов на дитину: підійшов, погладив по голові. А я бачила його злиденність, його душевну убогість. І мені було гарно, що відчувала себе поряд з ним людиною. Не пиха, а полегкість, тепло у серці, відчуття певності. Я єсть, я жива, я така, як треба. А він — увесь штучний, зроблений. Ось чому в мені заворушилося почуття жалю. Адже він колись був ди-тиною, і можна було з нього сформувати людину. Було ж багато в Німеччині хороших лю-дей. Був Тельман, Карл Лібкнехт, були великі музиканти, поети… Чому ж така швидка й страшна зміна? Як могло це статися?

Розповідає Іванка

— А я не розгубилася. Згадала маму: в які складні обставини вона потрапляла й ніде не втрачала спокою, віри. Ще ж нічого не визначилось остаточно. Тимчасова окупація. Хіба не було такого в минулому? Деякі народи віками перебували в неволі, а зберігали мову, звичаї, жадобу незалежності. Приходила пора, і вони визволялися. А наша країна тільки починає розгортати свої сили: це ж тисячі кілометрів території, мільйони людей! Фашизм і кількох років не протримається. Увесь світ повстане проти нього. Що в них? Гола сила і жорстокість. А в нас — правда! Русь триста років була під ордою, болгари чотириста літ під турками. Ми-нали покоління, не відаючи, визволяться їхні діти чи ні. А ми знаємо, що воля прийде, що ми її виборемо. Так я думала, коли дивилася на офіцера, і мені було легше. Він такий самовпев-нений. Я гадала — кричатиме, ляскатиме зубами, а він навіть зовнішньо вихованіший під деяких наших учителів… Але то зовні, а в глибині — гострі зуби. Я з ним розмовляла німецькою мовою, він вихваляв мене. Казав, що я стану окрасою найбагатших віталень, що можу стати подругою справжніх людей, мужніх завойовників. Я кивала йому, підтакувала, а сама думала про прадавнього лицаря Говерлу, який піймався на принаду лестощів удаваної дружби. Ні, ми вже ніколи не забудемо, вчителю, того, що ви нам дали: заповітів вірності нашій Вітчизні. Краще вмерти, ніж поєднати рідне й чуже. Своє втратиш, а для чужого теж будеш мертвий.

Розповідає Гриць

— Офіцер щось мене запитував, записував прізвище, ім’я, а я думав про Ванька. Як те-пер бачу: горить поле, а він несе на руках нашу Катрусю. Не думав про себе. Так то ж серед своїх, коли можна було б зберегти себе. Він не зберіг… бо не міг. А тепер, коли довкола во-роги, коли наші десь далеко, і ми навіть не знаємо, як там, на фронті… хіба можна думати про самозбереження? Навіщо?

Офіцер хоче, щоб ми їхали? Ми поїдемо. Але кожної миті будемо дивитися, як втекти, що зробити, щоб заподіяти ворогові шкоду.

Розповідає Женя

— Він запитав мене — чим цікавлюся. Я відповів — технікою. Офіцер сказав, що в Німеччині з мене зроблять першокласного інженера, ученого. Техніка рейху, мовляв, найк-раща в світі. Отже, й вітчизна моя має бути там, де мені цікаво, де я можу зробити кар’єру. Я йому відповів, то мене цікавить не техніка сама по собі, а те, наскільки вона допомагає лю-дям стати кращими, щасливішими…

Він довго сміявся, витирав очі хустинкою. Потім сказав:

“Ну й диваки ці комуністи. Роблять з дітей маленьких філософів. Замість того, щоб просто жити, їсти, пити, гуляти, радіти машині, револьверові, пригоді, вони глибокодумно міркують: а навіщо це? Хлопчику мій! Техніка не має жодного відношення до моралі! Танк зроблено для того, щоб убивати, чи він німецький, чи російський. А ложку, щоб їсти. Їдять усі — і комуністи, і — як ви кажете — фашисти. На вогні варять суп і нам, і вам, хіба ж во-гонь думає про ідеологію того, хто його запалив? Ти станеш інженером, побудуєш машину, яке тобі діло, хто сяде в ту машину — бандит чи закоханий? Тобі приємно, що вона — твоя машина — швидкісна, комфортабельна, найкраща в світі. Твоя честь майстра захищена, ти добре зробив свою справу. Все інше — не твій інтерес”.

Учителю, я міг би йому сказати багато, дуже багато. Я міг би заперечити, що творцеві не все ’дно, чи його витвір породжує лихо чи радість, несе втіху людям чи розпач. Та я ба-чив, що нічого це не дасть, що моя мова для нього, мов писк комара. Я лише додав, що бачи-ти вдоволення на лицях людей від твоєї праці приємно. Він згодився і сказав, що німецькі майстри високо цінуються у всьому світі, і я стану щасливою людиною, здобувши фах у найкращих на планеті знавців. На тому ми й розлучилися. Тільки мені на душі чомусь пога-но. Так, ніби я з’їв мила або ще чогось гидкого. Якась недомовленість, приниженість. Хоч би скоріше вирватися з цього ворожого пекла, учителю. Щоб не фальшивити жодною думкою, жестом, словом. Я подумав: що таке щастя? І сказав сам собі: бути самим собою завжди, всюди. Це — велике щастя.

Говорить Василько Кремінь

— Я хотів іти з братом, але він шепнув, що треба поодинці, бо в нього з’явилася цікава думка. Я ввійшов до кабінету сам. Офіцер байдуже поглянув на мене, відчувалося, що ми йому набридли. Він лише запитав моє прізвище, ім’я, хто мої батьки, чим я цікавлюся. Я відповів, що люблю пригоди, романтику, далекі мандри. Він пожвавішав, пообіцяв, що я мо-жу стати моряком у флоті рейху, побачу далекі країни, екзотичні острови, моря. Я сказав, що дуже радий буду побачити Німеччину, інші країни і стати моряком. Він махнув рукою, звелівши, щоб я йшов геть.

Говорить Сергійко Кремінь

— Як тільки я став на порозі, офіцер роздратовано запитав, чого мені треба, що я забув сказати. Я щось пробурмотів, а він гаркнув, щоб я забирався геть і послав замість себе когось іншого. Хоч мені й було страшно, але я зрадів: німці мене не записали, бо прийняли за Ва-силька. Ви розумієте, учителю, що це дає шанси дещо зробити?

Розповідає Галя

— Мені було чомусь страшно. Не знаю, чому. Офіцер був такий люб’язний, він кілька разів обійшов довкола мене, потім щось шепотів солдатові, котрий записував. Він говорив ласкаві слова, називав мене чарівною перлиною, що зросла не в належному місці. Щось мо-лов про те, що й найкращий алмаз — лише сірий камінець, котрий валяється в пилюці, доки він не знайдений знавцем і не одшліфований ювеліром. Він називав мене таким алмазом і обіцяв, що в Німеччині знайдуться добрі ювеліри.

Учителю, мені гидко й страшно. Таке враження, ніби мене торкалися кільця гадюки…

Розповідає Юля

— Я анітрішечки не боялася фашиста. Усміхалася на всі зуби. І він усміхнувся. Поля-пав мене по спині, сказав:

— Весела дівчинка. Знахідка для цінителя. Ти філософію любиш?

— Ні, — засміялася я. — Ми такого не вивчали. Історію люблю, географію.

— Слава богу, — вдоволено мовив він, — А то твої товариші вельми люблять глибокодумність. А навіщо вона? Від тих роздумів болить голова, чи не так, крихітко?

— Так, так, — закивала я.

— Гут, гут, — зрадів офіцер. — З тобою у нас діло ніде хутенько. Хочеш поїхати до Німеччини?

— Ще й які — заявила я, а сама собі подумала: “Разом з нашими військами, котрі туди ввійдуть”.

— Чудово, чудової — похвалив мене офіцер, а сам ходив довкола, мов кіт біля миші. — Запишіть її разом з тією… що в неї золоті коси. Для мене…

Учителю, що вони хочуть з нами зробити? Я передчуваю, що нас можуть розлучити з вами. Там, у кабінеті, я сміялася. А тут мені хочеться плакати.

(З щоденника Громограя)

“…Ваша сповідь — камінь на моє серце, любі діти. Картаю сам себе, що не зумів вчас-но вивезти вас у глибину країни. Тепер таке випробування, яке, може, завелике для ваших незагартованих душ.

Офіцер поїхав, обіцяв, що буде чекати нас у своїй резиденції на Дніпрі. У селі за пов-ноправного господаря Онопрій. Загітував ще кількох односельчан до поліції, тепер вони лю-тують: розшукали колишнього голову сільради Мирона Семенця, посадили під замок. Обіцяють відправити в район. А там одна дорога — до ями. Доходять чутки, що в районі вже розстріляно кількасот людей: активістів, комсомольців, службовців. Шукали Герасима Сте-пановича, голову колгоспу, але той безслідно зник. Мабуть, відступив з нашими військами.

Сьогодні Онопрій замкнув нас у класі, сам чергує в коридорі. Каже, що завтра одведе всіх до дебаркадера, так звелів офіцер. “Свіжатинка для начальства, — злорадно пояснив юда. — Гарний презент виховали для нових господарів, пане вчителю!” Я не відповів йому жодним словом: про що говорити з перевертнем?

Діти зібрали в торби свої бідні пожитки, полягали — хто на партах, хто на підлозі. По-шепки перемовляються…

— Може, у вікно? — запитує в когось Гриць.

Бачу, Толик підкрадається до вікна, виглядає. Потім вертається до Гриця, ледве чутно відповідає:

— Гад, поставив ще й під вікном вартового.

— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.

— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.

Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.

Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?

Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?

Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.

— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…

— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.

— А що ж робити?

— Подивимось. Може, скористаємось тим “фокусом” з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.

…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.

— Пане вчителю! Спите?

— Чого вам? Дайте спокій.

— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчи-телю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам пе-рефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.

— Ви все висловили, Онопрію?

— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…

Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?

Незабаром світання. Що буде? Що буде?..

Вранці “комендант” зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:

— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!

Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.

“Комендант” стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шух-ляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?

— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.

Мовчання. Лише серце гупає в груди.

— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!

Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не гля-нувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, пе-реступити.

Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика фут-ляр з кобзою.

— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не пона-добиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!

Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики фут-ляра.

— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!

— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — “хайль” кричати навчитесь не згірше “будь готов”! Ану, марш вперед, босото вошива!

— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.

Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться од-носельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.

Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на “коменданта”. Він підозріло примружує очі, киває на карабін.

— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?

Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.

— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще ав-томата, окрім карабіна. На всіх вистачить.

Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.

— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!

Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче:

— Нічого, звикнете до чужого, стане своїм. Головне, пузо сите, є якась шкура на тобі, є затишок. Все інше — забобон, бабині казки.

Берези гублять барвисті шалі свої. Їм не жаль тих втрат, бо мають нескінченне, неви-черпне багатство: вітер, простір, землю, дощі, зорі, сонце. Знову витчуть пишне убрання…

Біжать, поспішають дерева, розкошлують довгі віти, обнімають ними рідні лиця дітей. З жалем відпускають, залишаються позаду. Ми входимо поміж горби. Звідси півтора кілометра до дніпровського урочища Пшенишного, де причалено дебаркадера. Там німецький річковий пункт гестапо, там нас повантажать на пароплав і повезуть до Києва. А потім — поїзд, Німеччина.

Високі піщані дюни, вкриті лозами. Вітер порошить піском, сліпить очі. Зненацька дзвінкий, схвильований голос, ніби з неба:

— Руки вгору!

На горбі — Сергійко. В його руках наган, спрямований на Онопрія. “Комендант” скам’янів. Мить, розтягнута навіки.

— Ану кинь! — кричить Оиопрій, отямившись. — Кинь наган, сопляк! Кому кажу?

Сергійко сунеться вниз по піску, рука його тремтить, але очі палахкотять вогнем мужності.

— Кидай карабіна, бо стріляю! Кидай!

Громом відлунює постріл. Кричать діти. Хто перший стріляв? На грудях Сергійка розпливається червона пляма, наган падає на пісок. Тиша. Чи я оглух?

Василько кидається до брата, вихоплює нагана. Очі в нього, як дві блискавиці. Знову грім, і підтятий дубок лягає поруч з першим. Я розриваю полон закляклості, вихор ненависті несе мене назустріч чорному погляду смерті.

— Стій, стій, стріляю! — реве Онопрій.

Гарячі жала торкаються плеча, руки, чола. Але свідомість ясна — яра. Я вириваю з рук “коменданта” карабіна, десь збоку налітає Вітько Гора, валить ворога на пісок.

Дівчата схиляються над братами, ридають.

Тиша над горбами, страшна, немислима.

Цілий світ у скорботі. У мовчанні. Тільки дівчата тремтять у конвульсивному плачі. Чи, може, то одвічні матері? Може, то їхнє голосіння віками лунає над закривавленою землею?

Мовчать хлопці. Не проронять і сльозинки. Це вже не хлоп’ята. Це одвічні воїни, звитяжці далеких епох. Може, дух мужніх опришків, славних козаків запорозьких воскрес у них?

Я схоплююсь: не баритись, не дати ворогам оговтатись. Серце в кулак. Годі плакати, годі! Поспішаймо — вороги не сплять, ранкові постріли стривожать їх. Ми ж у чорному кільці. Вбитого зрадника кидаємо в болото — багно до багна. Братів беремо з собою, схоро-нимо у своїй схованці їхні тіла. А мужність їхню, волю незламну, усмішки щирі переберем у себе. Ми понесемо скорботу в наших серцях. Іспит розпочався. Троє вже склали його — Ванько, Сергій, Василько.

Прощайтеся, діти, зі своїм дитинством. Віднині — ви дорослі, ви — бійці.

Нас чекає лісовий притулок. Наш “Таємничий Острів” стане островом помсти. Через нетрі, через ручаї, болота Діставатиме наша рука підлого ворога. Боротьба тільки починається”.

ВИБІР НА ЛЕЗІ МЕЧА

Здавалося, що почала втілюватися в життя леґенда, яку він колись розповідав молодим. Чорна рука знищила квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила його кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.

Гак думав самотній дід Василь, сидячи у своїй пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Чого? Бої гриміли десь далеко, вже долинала лиш глуха канонада. Тягар війни і мука рідної землі лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.

Він не боявся, що Вітчизна впаде у рабство. Знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, зринали у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, далекі події спліталися з громом сучасності, і в тому сплетінні бачилися зародки грядущих здійснень. Було боляче за траґедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Хто і коли виправдає страхітливу наругу над животворящою землею і плодом її найкращим — людиною? Апокаліпсичний звір вийшов з безодні, дихнув пітьмою над конти-нентами, потряс моря, збурив вогненним смерчем планету. Але вся ця страхітлива сила не має основи в житті, вона приречена на самознищення, бо вступає в поєдинок з самим коре-нем буття.

А поки що…

Принишкли люди. По околицях лунали постріли. На березі Дніпра знайшли двох уби-тих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руку приклали свої, новоспе-чений “комендант” поліції Онопрій Гірченко та його поплічники. До колишньої сільради приїхала чорна легкова машина з офіцером у супроводі кількох солдатів. Онопрій водив до нього Громограя з ґрупою дітей, котрі залишились. Поповзла чутка, що дітей вивезуть до Німеччини, і що це лише перший сюрприз окупантів. А потім звістка, як удар блискавиці: діти з учителем втекли по дорозі до пристані, “коменданта” знайшли у болоті.

Кілька днів було тихо, тривожно. Люди сиділи по хатах. Та знайшлись і такі, що ноча-ми розтягали майно колгоспне, хапали, несли в погреби та схованки все, що потрапляло до рук, — колеса з розбитих авто, ящики з толом, зброю.

Думали замкнутися в своєму малесенькому коконі, перебути, вижити.

На четвертий день до села вкотився підрозділ польової жандармерії. На околиці Сміянів залунали постріли. Пройшла чутка, що вбили на полі кількох жінок, хлопчину-пастуха. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовча-ли. На східці піднявся офіцер у чорному, зі свастикою на рукаві, той самий, що вже приїжджав до сільради по дітей, підтягнутий, хвацький, самовпевнений. Вдарив стеком по лакованому чоботі, гострим поглядом окинув юрму.

— Добрий день! — стримано сказав він.

Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку.

— Ая-яй! Як недобре! Як злочинно зустрічає ваше село армію своїх визволителів. Вби-то вашого односельчанина, чоловіка, що взяв на себе важке завдання охороняти ваш спокій і життя в цю тривожну пору. Знаю, що це вчинили не сільські жителі, а деградовані виродки з босяцького кубла — дитбудинку. Але відповідальність з вас не знімається. Надалі за кожно-го вбитого все село буде поручником, будемо вішати кожного десятого.

Офіцер, уздрівши, що натовп закам’янів, всотуючи його погрози, силувано посміхнувся, знову грайливо ляснув стеком по халяві.

— Не бійтеся нас! Ви тепер — вільний народ. Влаштовуйте своє життя відповідно до нового порядку. Ось я бачу — церква божа без хреста. Негайно поставити хреста! Недобре жити по-дикунському. Без бога… як це у вас кажуть?.. ні до порога!..

Передні, слухаючи, криво всміхалися. А офіцер теревенив далі:

— З большевизмом покінчено назавжди. Тепер ви довіку під рукою Великої Німеччини. Врахуйте цей історичний факт. Все інше скаже перекладач, мій помічник.

Перекладач, молодий хлопець, теж у німецькій формі, з жовто-блакитною стрічкою на лацкані, вийшов наперед, торкнувся пальцем невеличких вусиків, різко заявив:

— Про Совєти забудьте. Капут Совєтам. Настроюйте мислі на новий лад. Чим скоріше, тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів виконувати вчасно і точно. Ясно я кажу?

— Ясно, — прогули в натовпі.

— Ото ж бо! — підхопив перекладач. — А хто не виконає — путівку на той світ одер-жить! Без тяганини. Ясно?

— Ясно!

— Чудово. Ми з вами добре порозумілися, — цинічно вів далі перекладач, — Коли потрібна буде нам якась скотина чи зерно — віддавайте, не задумуючись, з радістю. Гадаю, для своїх визволителів ви не пожалієте добра. У найближчі дні буде у вас нова власть, при-значимо нового коменданта поліції, старосту. Як тільки дізнаємося, що хтось дасть притулок втікачам-убивцям, бродячим бандитам, невідомим людям, нещадно скараємо на смерть. А тепер — розходьтеся!

Люди мовчки розходилися з того траґічного спектаклю, ховаючи одне від одного очі.

Того ж вечора до землянки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона. Побачивши гостей, відсунув книгу вбік.

Пізнав односельчан. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий одступав разом з нашими військами. А тепер ось рап-тово з’явився у селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялися пов’язки з німецьким написом “поліцай”.

Дід Василь зітхнув, запитав:

— Яким вітром?

— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.

— Хто требує? І що це за “комендатура”?

— Треба бути в курсі, — відповів поліцай. — А требують наш новий комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер.

— Що ж, пішли, — підвівся дід Василь.

Одягнув свого сіряка, насунув на лоба смушеву шапку. Повагом пішов вулицею до цен-тру села. Хлопці з карабінами — по боках. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта!

В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко, відомий сільський злодій, що одсидів у в’язниці десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, синє галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате повісплене обличчя самовдоволено посміхалося, він бадь-оро подав руку діду Василеві, сказав:

— Не бійтеся. Ми вас для діла.

— А я й не боюся, — спокійно відповів дід. — Яка справа?

— Сюди, — показав “комендант” на двері.

З-за столу підвівся офіцер, вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав. Німець допитливо розглядав старого Сміяна, той не одводив очей.

— Я про вас багато чув, — ввічливо почав офіцер. — Ви Василь Іванович… е-е… Сміян. А я — оберштурмбанфюрер Генріх фон Шварц. У минулому — маґістр астрономії, тепер — солдат рейху. Мені розповідали, що ви колись плавали довкола світу, бувалий мо-ряк. Чи так?

— Було, — кивнув дід Василь, потай дивуючись чистій вимові німця і тому, що той поміняв астрономію на мундир оберката.

— Прекрасно, — сказав фон Шварц. — З бувалим чоловіком добре мати справу. Не те, що з жовторотими балакунами. До речі, ви теж працювали колись у дитбудинку?

— Було колись, — знову зітхнув старий Сміян.

— Чув, чув, що вас звідти вигнали. Це не дивно. Тепер можна бачити, кого там вихову-вали. Бандитів, убивць. Ви чули, що вихованці дитбудинку по-звірячому вбили коменданта поліції? Як це назвати? Їх мали відправити до Німеччини, дати їм освіту, виховання, кар’єру, а вони? Що вони обрали для себе, я питаю? Шлях ганьби і смерті!

— Може, вони не так і винні? — обережно запитав дід Василь. — Може, комендант на-пав на них, ударив, образив. Діти дуже імпульсивні, емоційні істоти. Потім, треба врахувати ситуацію, їхні долі…

— Розумію, розумію вашу м’якість, вибачливість, — скривився фон Шварц. — Проте ми знаходимось не в утопічному краю розваг і забав. Ми — в жерлі вулкана. Тепер війна, і діють закони війни. Але ми ухилилися від теми. Ситуація в селі склалася така, що для керу-вання потрібно підібрати людей досвідчених, надійних, мудрих. Ми подумали про вас. При большевицькому режимі ви притіснялися, переслідувалися, вас не розуміли. Я правду кажу? — тикнув офіцер пальцем у бік Пилипа.

Той радісно подався вперед, затарабанив:

— Так, так, пане начальнику! Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували, кого поставити на старосту… на голову, так би мовити, села. Зупинилися на вашій кандидатурі. Ви грамотний, вас притискували…

— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Хіба переслідування — така бли-скуча характеристика? Ось ти — сидів у тюрмі? То що — це рекомендація, щоб тебе поста-вити начальником? Думаю, що й у Німеччині за крадіжку карають. Та й добре карають.

— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип, — Я знаю вашу в’їдливу, пекучу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу… Наші визволителі жартів не люблять.

— Чому ж, — засміявся фон Шварц. — Старий чудово пожартував. У його словах — глибокий смисл. Говори далі, коменданте.

Пилип розвів руками.

— Діло ясне. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. І щоб надійний був… для німецької власті. Щоб довіряли йому. От і все!

Обличчя діда Василя було спокійне, незворушне. А в голові й у грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти чекав його, Василю, ти отримав його. Надійний для німців. Авторитетний для села… До чого ти дожився, старий? На яке перехрестя попав? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, обпльовує тебе, а ти й відповісти не мо-жеш.

Як діяти? Що вирішити? Не прямі стежечки перед ним. Краще було б умерти. Та хіба його доля вирішується тепер? Чи не злегковажить він, діючи зненацька, імпульсивно? А як же діти, Громограй, Микола, Оленка, односельчани?

Староста села. Прислужник німців… Чи зрозуміють? Чи збагнуть? Адже й раніше не всі розуміли його відвертість, його щирість, його їдкий гумор, максималізм. А тепер… Дати в руки заздрісникам і боягузам, шептунам і двурушникам право відверто зганьбити його, щоб компенсувати свою власну ницість і страх? Та й добрі люди не все зрозуміють, обплю-ють і проклянуть.

Хіба не можна відмовитись? Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово у майбутнім поколінні. Та щось незриме застерігає, зупиняє від миттєвого рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу. Він поглянув у обличчя німцеві. Той насторожено очікував.

— Я повинен подумати, — сказав дід Василь спокійно.

— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито, — Ну як так можна? Та інший би ручки цілував.

— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав старий Сміян, навіть не глянувши на “комен-данта”.

— Кинь, коменданте, — махнув рукою офіцер. — Старий мудро вирішив. Він подумає до ранку. Це добре. Досвідчений чоловік так і має діяти. Як там у ваших казках… “Ранок мудріше вечора”?

Дід Василь важко підвівся зі стільця.

Мелодія сьома

ДОРОГА СЛІЗ

САМОТНІСТЬ

Де вона? Що з нею?

Навколо вогонь. Спека. Ні краплі повітря. Вона хоче вискочити з пекучого кола, хоче дихнути — не може. Люди, де ви? Миколко, дідусю, мамої Чому я нічого й£ бачу? Звідки цей вогонь? Я задихаюсь! Чорні почвари скачуть довкола, обплутують Оленку незримими мотузками, груди тріщать у надлюдському напруженні. Повітря, краплю повітря!..

“Смерть? Невже смерть, — на якийсь мент очунює вона. — А як же дитя? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?” Мов удари дзвону, калатає серце. В останньому зусиллі, сповнена жагою життя, Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові кудись угору й розірвала пелену пітьми.

В груди полилося повітря. Запах тротилу й полину, вітру й диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.

Ледь розплющила очі — вії злиплися від шматочків глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля. Огледілася довкола. Де вона? Де її донька?

Нікого нема. Ні санітарки, ні коней, ні бійців, ні підвід. Вона одна. Поруч яма, з якої вибралася з таким трудом, криваве шмаття, трупи бійців, уламки машин, побиті коні. Холод-на гадюка обвила серце Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити в нещастя. Не може та-кого бути! Тільки що народилася, жива, тепла, малесенька, пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу! Чайкою кинулася Оленка, забувши про біль, понад ямами. Заглядала в них, розгортала горбки землі й натикалася лише на трупи. Відчувала, що божеволіє.

— Донечко, де ти? Донечко, озовися! — квилила вона.

Сльози лилися по її худих щоках брудними патьоками, від безсилля підкошувалися но-ги. Повзла на колінах, все Ще безнадійно сподіваючись на якесь чудо.

Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі й мертвих облич мерехтів перед очи-ма, затоплював свідомість. Знесилена, лягла горілиць. Бездумно уп’ялася в свинцеве небо. А може, все це тільки сниться? Нічого нема, ні війни, пі кривавої дороги, ні смерті?.. Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дубів… схилиться над нею… А вона лежить на жовто-багряному листі, жде його… Безтямність накочується, розмиває свідомість… Про що це вона думає? А, згадала… Він схилиться і поцілує її, обніме сильними ніжними руками. Вони мріятимуть про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була! Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її в степу і… втратила. Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим потамувати біль? Миколо, допоможи!

І Микола виник, неначе з туману, на тлі сірого неба. В солдатській шинелі, суворий, за-думливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?

— Миколо, Миколо… Нема в нас доньки… Чи чуєш мене, Миколо?..

Печаль на його обличчі. Печаль і любов.

— Миколо, чому хоч ти не вберіг дитя? Як же ми тепер, без нього?..

Він підняв руки, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…

В Оленчині марення входять якісь звуки ззовні, гуркіт машин, голоси людей. Хтось ка-же:

— Жива!

Над нею схилилося вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінчиках зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.

— Бідолашна ти моя! Молоде, зелене… Чого ж ти тут… сама…

Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихалася, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат поклав її в кузов газика на купу бушлатів і палаток.

— Лежи спокійно.

— Заждіть, — відчайдушно скрикнула вона. — Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…

— Яка дитина? — здивувався солдат.

Він перезирнувся з товаришами. Один з них покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, збожеволіла.

— Я народила доньку, — схлипнула Оленка, — Потім літаки… бомби. А коли отями-лася… її не стало… І санітарка зникла… Благаю вас… заждіть… Треба її знайти!

Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Су-воро зиркнув на товаришів.

— Мабуть, правда! Обшукаємо.

Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер. Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Ніде нічого…

Вусатий солдат зітхнув, озирнувся на машину, де маячила Оленка, пробубонів під ніс:

— Лишенько ти моє! Де б воно залишилося в цій м’ясорубці?

Поверталися до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:

— Ну що, батьку… що?

Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу. Машина рушила. Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не відпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив її лице шкарубкими долонями. Вона заридала. Хвилі жалю й відчаю котилися з глибини душі, про-ходили крізь серце й рвалися назовні риданням, котилися вслід за машиною.

— Плач, доню, плач, — шепотів вусатий боєць. — Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз. Весь народ у горі! Чуєш? Та лихо не вічне. І дорога сліз теж не вічна.

ЩЕ УДАР

На північ простягалися хребти гір. Пасма лісів дрімали у фіолетовому тумані. Поважно завмерли, ніби казкові вартові, ялини, тремтіли, гублячи червоне листя, осики, плакали, схи-ляючи довгі коси донизу, берези, розчісували на вітрі коричневу гриву кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни на світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі.

Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невелике містечко. Навколо юрмилися невеликі хатини з порослими мохом дахами, вулички, похилені паркани. Та на околицях уже вироста-ли корпуси нових заводів, бараки для робітників, прокладалися нові вулиці. З воріт ще не добудованого заводу уже виїжджали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли на захід. На захід…

А на схід, без упину, котилися валки біженців, ешелони поранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою, кам’яніли в нечуваному зусиллі м’язи народу.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмаль-цьовану куфайку, на посинілий ніс, розглядали документи, зітхали:

— Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у станційному залі, снідала сухарями й кип’ятком. Вдячно зга-дувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і кілька шматочків цукру.

Спогади, спогади… В них мимоволі снувався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. Вона боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі хвилини нестямно сиділа в куточку залу очікування, не чуючи ні гомону солдат, ні гудків паровозів, ні галасу евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості — не хотілося жити.

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Мороз сковував тіло.

Оленка кілька разів обійшла різні установи. Сподівалася знайти роботу хоч у яслах або дитсадку. Та все було зайнято. Сторож у дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісно дивлячись на неї, сказав:

— Не знайдеш ти своєї роботи, дівчино… Зараз робочі руки потрібні. Розумієш? Ру-ки… йди на завод. Житимеш у мене. Місце знайдеться. І шмат хліба також.

Оленка вдячно прийняла його запрошення. Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Рипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Разом з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено й сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона стискувала зуби й знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль.

Увечері поверталася до свого притулку. Гули від утоми ноги. Вона ввалювалася до кімнатки, падала на своє ліжко, відділене від інших ситцевою ширмочкою. Господиня, су-хенька метка бабуся з чорними добрими очима, ставила на тумбочку миску борщу. Він смач-но парував, але їсти не хотілось.

На ширмі ворушилась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бобонів:

— Фашистські орди рвуться до Москви. Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Щовечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться нарешті радістю. Ні, все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це вже під ворогом.

Не можна стерпіти цього, несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найтяжчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, й тут ой як потрібні руки, але там — потрібніші.

Клубочиться дим, палає обрій. Микола йде на тому тлі, страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд звернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Невже гнівається? Чим завинила вона перед його любов’ю?

Відповіді нема. Микола йде назустріч своїй таємничій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Отямилася від своїх марень. Схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

— Чому ти не вечеряєш? Куди зібралася?

— Після скажу, ніколи…

Вискочила в заметіль, попрямувала на головну вулицю, до центру. Повз неї гримотіли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машин виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка й собі зупинилася. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки й ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито глипнула на неї.

— Чого тобі?

З машини виносили на носилках чергового пораненого. Він був обмотаний з ніг до го-лови. Лише обличчя виднілося з-під білого савана смерті. Великі блискучі очі і хрящуватий ніс — Оленка пізнала б їх з-поміж тисячі інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба!

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулися, опустили но-силки на сніг.

— Дружина або наречена, — загомоніли в натовпі.

— Нетребо, голубчику… чи впізнаєте мене? — з надією запитала вона.

Очі пораненого запломеніли радістю. Він заморгав повіками, захрипів:

— Оленка… Царівна троянська.

Вона плакала, всміхалася.

— Нетребо, брате рідний! Хоч слово… про нього…

Дивилася з надією, стражданням: ждала. Очі згасли, заплющилися. Знову відкрилися.

— Про Миколу!? Знаю. Бачив…

— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.

— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова…

— Далі, далі, — підганяла Оленка.

— Він просив передати… Тобі… Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.

— Що? Що передати?

— Що любить. Що вірний.

— А ще…

Очі Нетреби згасли. В них з’явився неймовірний біль.

— Будь мужньою… Оленонько… Нема Миколи… Загинув, захищаючи переправу… Як герой…

— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!

Вона впала на сніг, обхопила руками носилки, благала в Нетреби:

— Ну скажи, що це неправда! Ну скажи, що ти… помилився!..

Санітари суворо відсторонили її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона підвелася з землі, знеможено рушила вулицею. Куди? Навіщо?

Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча в світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Лише тіні, тіні… Навіщо? Для чого?

Незчулася, як ноги принесли її до військкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Він за-просив сісти. Мовчав. Нічому не дивувався.

— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла Оленка. — Я не можу тут бути. Я втратила все… найдорожче… найкраще… Там… Я теж хочу туди, де він загинув.

Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Помітив без-одню муки, яку звідало юне серце, побачив передчасно поховану любов чи помітив глибину відчаю, з якої зароджується героїзм або відкривається прірва падіння? Зітхнувши, поклав долоню на її руку. — Добре, дочко. Направлю тебе на курси радистів. Їди на свою важку стежину, дочко. Іди…

СТРИБОК У НІЧ

Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито, викидає колоски. Деякі з них уже посивіли, оповивають себе й простір над полем тонким, ніжним пилком.

Стежечка в’ється поміж хлібами, обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї пишається молоденька берізка. Звідки вона взялася, хто її посадив? Дерев-це, ніби соромливе дівча, пустотливо хитає ніжно-зеленнми вітами, вклоняється голубій далині.

Навколо — пісня. Вона пронизує простір, ллється з кожної квітки, звучить у мелодії океану хлібів, у дзвоні жайворонів, у шепоті оксамитних трав. Вона зринає з рідної землі, лине вгору, мчить у безмірнім дивоколі разом з пухнастими хмаринами.

Мовчать Микола й Оленка. Йдуть стежиною тихо, мок заворожені. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.

— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.

— Чим же страшні? — сміється Оленка.

Він не відповідає. Хто зна, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку на руки, піднімає до грудей, несе на верхів’я могили. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:

— До щастя, Миколо?

— До щастя, Оленонько!..

Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина.

…Гримнули вибухи.

Оленка розплющила очі. Яке болісне пробудження! Знову замріялась, знову пірнула, мов у казку, в минулі дні.

За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.

Примарні спалахи миготять на обличчі Оленки. Холоднішає під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно. Але мусить триматися.

Відкривається люк. Два її супутники прощаються, мовчки тиснуть їй руку, щезають у пітьмі.

Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів — спалахи смерті. Довкола морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.

Незабаром і їй стрибати. Настає час іспиту. Треба звідати, на що ж вона спроможна. Для чого зростала, училась, мріяла, жила. Хто ти, Оленко?

Останні дні промайнули, як уві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва. В лівобережних лісах, неда-леко від Зеленьок, кілометрів за двадцять п’ять від рідного села. Там десь діяв партизанський загін товариша “Агронома”. Месники не мали постійного місця і поки що не могли самі прийняти літака. Тому доводилося йти на риск, вистрибувати по приблизних орієнтирах, а потім шукати контакту. Та що таке риск у ці грозові дні? Що їй власне життя, коли нема то-го, хто світив для неї закличною зіркою у темні дні відчаю? Тепер вона й себе відчуває лише зброєю. Для себе — нічого!

А з глибини душі піднімався ледь чутний протест. Спокійний тихий голос заперечував, застерігав: ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не в порожнечі. Ти дитя цієї землі, її минулого, її сучасного і майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя й радості. Ти несеш у собі все, як малесеньке зерно таїть у собі грядущі пишні врожаї.

Оленка прислухалась до того внутрішнього голосу, згоджувалась. І коханий Микола співав їй улюблену пісню, котру вона так часто слухала під зорями, пісню казкового Зоре-дива:

Ключ не зупинити, крил не доточити. Птах давно тріпоче в серденьку твоїм. Лише власні крила повертають силу Відшукати стежку в Материнський Дім…

Правда, правда! Чую ваші голоси, Миколко, дідусю… Йду вам назустріч.

Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, вбитих бійців? Во-ни в й і й, отже, вони є, вони вже невмирущі. Хвиля життя котиться поміж новими й новими берегами. Але то береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були й вони з Миколою.

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, підхопилася.

— Що? Пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

— Пошкоджено прилади. Важко орієнтуватися. Десь близько, а де, не можу сказати. Що будемо робити?

— Стрибатиму, — вирішила Оленка.

— Київ недалеко. Але тут повно поліцаїв, жандармерії. Дивись…

Вона не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люка. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка мимоволі відсахнулась.

— Скоріше! — квапив супутник.

Вона потисла йому руку. Той підбадьорливо кивнув.

Ревуть мотори. Десь у просвітах хмар блимають вогники поселень. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як у птаха в сильці. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Олен-ко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз. Починається дорога битви. Ти ж хотіла її? Йди!

Оленка рішуче стрибнула в ніч…

Мелодія восьма

ПАЩА ХИЖАКА

ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ

Віддалився літак у чорному проваллі неба. Перехоплює подих, дзвенить у голові. Дов-кола чорно-сіра пелена хмар. Падіння, падіння у невідомість, у пітьму. Час розтягнувся до нескінченності. Моторошна, кошмарна самотність у хаотичній безодні.

Раптом Оленці здалося, ніби вона десь збоку, і спускається зараз на парашуті не вона, а хтось інший. Вона ж здивовано спостерігає за цим, тамуючи страх. А руки механічно нама-цують парашутне кільце, смикають його.

В’юном полинули вгору, натяглись стропи. Оленку смикнуло, вона заколихалася в повітрі на незримих руках. Одразу їй полегшало, стало веселіше, зникло почуття роздвоєності.

Вона поглянула вниз. Швидко наближалася земля.

Аби лиш не потрапити в руки ворога. Аби вдалося непомітно приземлитись. А там вона дасть собі раду. Добереться до своїх.

В стропах свище вітер. Насувається громаддя лісу. В обличчя дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Верхів’я дерев скажено мчать навстріч, гілки боляче стьоб-нули по щоках. Оленка заплющила очі.

Ударі Вона звично впала на правий бік, як її вчили.

Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих заважав їй прислухатися до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб втишити серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулась від несподіванки.

Підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти, бо вранці помітять, підуть по слідах.

Рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол ліг поруч. Жужмом згребла м’який шовк до-купи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлася. Що воно таке? Може, дроворуби — тук-тук-тук! А, то, напевне, дятел! Ну, звичайно, дятел… Незабаром світанок, він шукає собі поживу. Як любили вони з Миколою цього птаха! Бути таким, як дятел, лю-бив повторювати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності.

Згадавши про Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце забилося рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви. Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, во-но може впасти, вмерти. Ну й хай! Вона знову стане часткою того джерела, з якого вийшла. А джерело — невмируще.

Вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашута. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила тайник.

Почало сіріти. Оленка поглянула на годинника. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого не помітно.

Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилася. Ще треба при-вести себе в порядок. Комбінезон скинути. Закопати чи ні? А може, ще пригодиться? У че-моданчик. Туди, де рація.

Хутко перевдяглася. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, все гаразд. Документи напохваті. Що тут у неї? Ага, це справжні. Диплом учителя. А це — “липа”. Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Усе в порядку.

Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона всміхнулась. Якось неприродно, штучно. Ні, так не можна. Слід заспокоїтись. Оволодіти со-бою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рей-ху. Тьху! Не хочеться, навіть граючись, думати про це, а треба.

Вона зітхнула, рушила далі. Де ж вона? Які села навколо? Як зорієнтуватись? Запитаєш… а потім потрапиш, куди не слід. Одразу підозріння.

Поміж посадкою колія в піску. Куші пожовклого зів’ялого полину. Оленка з ніжністю схилилася, одломила гілочку, розім’яла на долоні, вдихнула гіркуватий запах. Продзвеніла пісня з дідової леґенди про істину: “Ой полин, ой полин, степу сивого плин”. Вона шепнула: “Вітаю тебе, любий мій, рідний. Ти — як привіт матері землі, мов ласка коханого краю”.

— Милуєшся? — пролунав різкий голос.

Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла штовхнути її навтікача. А ро-зум наказав: тихо, будь спокійною. Ти — сильна! Ти мужня! Ти невразлива!

Вона розігнулася. Обернулась на голос, усміхнулася.

З-за сосон бадьорим чвалом виїжджала конячина, запряжена в біду. В ній сидів кремез-ний молодий чолов’яга, в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло в думці: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він посміхнувся, блиснув разком білих зубів.

— Ого, яка лісова красуня! Підвезти до Глевахи?

“Глеваха”, — подумки зраділа Оленка. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре вив-чила околиці. Тепер усе гаразд. Вдячно кивнула. Довірливо подала чемоданчика.

— Вельми буду вдячна добродієві офіцеру…

Він розплився в задоволенні. Посунувся. Чемоданчика поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.

— З Іванівки чи що? Ньо-о!

Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.

— З Іванівки, — впевнено ствердила Оксанка. Тепер вона повністю зорієнтувалась.

— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?

— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула докумен-та, подала.

Поліцай глянув на печать, штамп. Схвально кивнув.

— Добре влаштувалась. А в Іванівні хто, батько, мати?

— Тітка…

— А хто ж така? Я там усіх знаю.

Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулася.

— Навряд, чи ви знаєте її. Вона недавно туди переїхала.

— Чого там. Усіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемоданчик, зненацька запитав:

— А ти нічого не чула про парашутистів?

— Яких… парашутистів? — помертвілими вустами ворухнула вона.

— Совєцьких! Яких же ще? — єхидно пояснив поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?

— Н-ні, — ледве витиснула вона.

“Біда, біда, — стукало серце. — Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так одразу лізти в пастку. Відкриють чемодан, одразу ж побачать рацію, комбінезон. Заплутають запи-таннями. Що ж робити? Що робити?”

— А ти, дівко, теж щось підозріла, — вишкірив зуби поліцай. — Як, ти не заперечуєш, щоб заїхати разом у комендатуру? Про всяк випадок. А то хто зна, довідка в тебе хоч і доб-ряча, але перевірити не завадить.

— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняй-те на себе.

— Добре, добре! — іронічно відказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує, розумієш? Дозволь поглянути?

Він зупинив конячку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася дорога битви, одна мить, і буде пізно. Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись довкола. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.

Ляснув постріл. Поліцай страшно застогнав, падаючи набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемо-данчика і, жахаючись глянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.

Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила. Вбила людину… її вирва-ло, губи дрібно затремтіли. Припала до сосни, ніби хотіла добути в неї нової сили.

Сосна дзвеніла заспокійливо. І в глибині душі лунав нечутний голос сумління: “Стань над примарами. Світло не долається пітьмою. Готуйся до бою. Життя — то вічний бій. Го-туйся до бою!”

Оволоділа собою, рвучко кинулася вперед. Треба відійти подалі від проклятого місця. Скоріше до Києва. Може, там залишилися рідні? Звідти краще орієнтуватись.

Тіло Оленчине все ще здригалося від огиди й жаху, боляче дзвеніло в голові, а хтось внутрішній, хтось у серці, в душі владно штовхав її далі й далі, у страшний вихор життя.

НАЙКОРОТШИЙ ШЛЯХ

Лежить у руїнах Хрещатик. Чорними проваллями вікон, ніби очима черепа, світять стіни десятків будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві арматури простяга-ють до неба покорчені руки. Накази ґебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих ма-шин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями та дівчатами, що відправляються на захід, перехожі, котрі бігцем, поспішно переходять від будинку до будин-ку. Невже це ти, Києве? Чи є в тебе інше життя? Чи б’ється, хоч потаємно, твоє прадавнє серце?

Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйно-ваний бомбою. Поміж цеглою, мов костомахи якоїсь істоти, випиналися пошматовані бильця ліжок. Десь тут, під купою цегли й праху, поховані її дитячі стільці, шафа, книги — все ди-тинство… А може, й вони, ті, хто народив її, дав життя… Мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… Що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?

Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися, де знайти перший притулок. Одразу йти на явочні квартири небезпечно, можна потрапити в руки гестапо, навіть не приступивши до справи. Згадалася Олена Антонівна. Ба, а чому б і не зайти до неї? Якщо жива, то вона, певно, знає і про батьків. Та й притулок дасть на ніч-другу.

Провулками добралася до будинку, де жила Олена Антонівна. Крило війни не торкну-лося цього куточка: будинки стояли цілі, незаймані, чепурні. Тільки людей мало.

Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідає. Вона двічі вдарила кулаком: може, нема струму?

Двері відчинила Олена Антонівна. Уздрівши, хто прийшов, отетеріла, на мить здивова-но заклякла на місці. Потім кинулась обнімати, затягла до прихожої. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.

— Звідки ти? Як? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно! Заходь, моя голубонько!..

Вона завела Оленку до вітальні, посадила на розкішний диван. Оленка мацнула погля-дом по стінах, уздріла портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.

— Треба. Нічого не поробиш. Допомагає жити…

Губи в неї ворушилися, як і колись, мов п’явки. Очі блудливо всміхалися. Вся вона бу-ла якась гидка, нудотна. Оленці кортіло встати й піти геть. Але розум, інтуїція владно ко-мандували: терпи!

— Потрапила в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила трохи в добрих людей, а потім не витерпіла, вирішила вернутися. Бо куди ж мені тепер? Може, десь влаш-туюсь на роботу… учителькою.

— Хм. Учителькою? — іронічно посміхнулася Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні вчителі? Еге, а ти була біля свого будинку?

— Була, — схилила голову Оленка. — Бачила все… тільки не знаю, що з ними? Чи живі?

Олена Антонівна опустила погляд долу, зітхнула. Поворушила губами, витерла хустин-кою кутики очей.

— Нема її. Пряме попадання. Він залишився живий. Запив, допився до білої гарячки. Ну, ти ж знаєш його… А тут німці. Причепився до якогось німця, лаяв його з п’яних очей. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди, поховали його. Де — не знаю.

Оленка слухала тупо, майже не реаґуючи. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно перехлюпує через край?

Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, поплескала Оленку по плечу.

— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе го-дувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч. Бачу, очі світяться, як у голодного вовка. Тепер з харчами туго.

Вона війнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій фотопортрет. Довоєнний. Чому він тут? А поряд ще зображення — з десяток гарних дівчат. Русявих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і модною стрижкою. Що це за галерея? Навіщо?

Олена Антонівна хутко повернулася назад, несучи в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. Олена судорожно ковтнула слину. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна ласкаво дивилася на неї, схвально хитала головою.

— Заправляйся, набирай сили. Що, милувалася моїми красунями? Ти все-таки найкра-ща! Цариця! Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голу-бонько моя! Яка я рада! А де ж… твій?

Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Очі зату-манилися сльозою.

Олена Антонівна покашляла, підвела скорботний погляд вгору.

— Так, так. Розумію, розумію, голубонько. Загинув, значить. Це не дивно. Мільйони гинуть тепер, як мухи. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко.

Оленка слухала її базікання краєм вуха, а господиня вела далі:

— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла! Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятелі, ого-го!

— Як — вчащають? — не збагнула одразу Оленка. — Навіщо?

— Як то навіщо? Хіба не бачила мою виставку?

— Яку виставку? — здивувалася Оленка.

— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер. Хе-хе!

Кров хлюпнула до Оленчиного обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Торгувати тілом і душами жінок, розкошувати на їхньому соромі! Негайно звідси! Геть з темного куб-ла!

А з глибин пам’яті виникло обличчя командира школи, його пронизливі сірі очі загля-дають у душу, чути владні, суворі слова: “В стані ворога емоції слід відкинути. Взяти себе в руки. Розвідник залишається сам собою завжди й за всяких обставин. До кінця війни. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…”

Завжди й за всяких обставин… Вона розуміє. І не повинна діяти зопалу, а так, як саме велять обставини. І використовувати їх.

А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:

— Ти тепер вільна. Ти тепер господиня собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-мм! Сьогодні будуть чудові гості. Я тебе познайомлю з одним цікавим офіцером. Генріх фон Шварц, велике цабе. Фон Шварц — ти відчуваєш? Аристократ! До речі, він десь там гестапо завідує… на Дніпрі, біля Сміянів. Утя-мила? Купатися будеш у розкошах, плаватимеш на катері. Може, він тебе в Європу забере. А чого ж — таку принцесу можна й королям показувати! Гляди ж, коли що, мене не забудь.

Оленці кортіло плюнути в її пику, але вона стримувала себе, посміхалась. Сюди ходять офіцери? Чудово. Прямі шляхи найкоротші. Може, їй пощастить скористатися цим найко-ротшим шляхом.

Увечері за столом зібралася “тепла” компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, у пенсне, та два есесівці в чорних мундирах. Двоє дівчат з дорогими сигаретами між яскравих губ ненатурально голосно сміялися, косо поглядаючи па новеньку.

Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про “капут більшовикам”. А молодий офіцер, якого дівчата звали Альбер-том, витрушував з глибокого портмоне срібні й мідні монети різних країн, розкладав їх на столі. Оленка з подивом спостерігала за ним, не розуміючи, навіщо він це робить.

Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигуку-вав:

— Оце грецькі драхми. А оце французькі су. Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя! Ха-ха! А оце — польські злоті! Хо-хо, пся крев! А оце — югославські динари, угорські… чеські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…

Він урочисто підняв угору великого п’ятака. То був радянський п’ятак двадцять чет-вертого року — великий, важкий, відчеканений з червоної міді. Ударивши ним об стіл, Аль-берт, кривлячи губи, сказав:

— Містична монета! Заважка! У цих Совєтів усе не таке, як в інших. Генріху, а що коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га? Як ти гадаєш, Генріху?

Дівчата, роблячи злякані очі, верескливо сміялися. А фон Шварц, зневажливо хмик-нувши, примружив свої блакитно-стальні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно коке-туючи.

— Базікаєш багато, Альберте! Все це блеф! Куди їм, голодранцям, зупинити залізні леґіони фюрера!

— Хайль Гітлер! — бовкнув генерал, водячи по кімнаті п’яними очима.

Фон Шварц, не звертаючи на нього уваги, вів далі, схиляючись до плеча Оленки:

— Вся європейська думка, вся технологія індустріальних країн Західної Європи працює на нас. Що Совєти можуть протиставити нам? Хіба що леґенди.

— Леґенди? — здивувалася Оленка, роблено-приязно всміхаючись офіцерові. — Які леґенди?

— А, — п’яно пробурмотів Альберт, махнувши рукою. — Ти про оту могилу? Розкажи фрейлейн. Хай вона посміється.

— Розумієте, фрейлейн Гелена, — пихкаючи сигареткою, почав фон Шварц, — ці ди-куни серед хаосу й руїни мають здатність ще й творити казочки. Якщо бажаєте, я коротенько розповім. Під час нашого наступу біля Дніпра… е-е… десь у районі села Зеленьки, південніше Києва, було захоплено в полон одного більшовика, солдата. Він стійко захищав-ся. Я хотів подарувати йому життя, пропонував служити рейху. Проте він зухвало відмовився. Цікавий чоловік, талановитий. Ще й пісню мені на прощання проспівав. Ну, що було з ним робити? Довелося розстріляти. З того часу на його могилу хтось щодня кладе квіти, навіть узимку.

Оленка тривожно прислухалася до базікання офіцера, відчувала підсвідомо якесь нез’ясоване хвилювання. Чому, чому її серце так тривожно б’ється?

— Квіти? — машинально перепитала. — Які квіти?

— Звичайні квіти або колоски пшениці чи жита… Романтично, чи неправда — квіти на могилі в степу? Це — благородно, проте це ще не все. Слухайте далі. Ці сільські дикуни по-чинають переказувати один одному химерну леґенду. Ніби розстріляний солдат щоночі встає з могили й скликає своїх однодумців, нападає на наші військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… це ж виклик нам, переможцям. — Генріх фон Шварц обвів своїх слухачів таємничим поглядом і ефектно закінчив: — До того ж химерна історія має реалістичне продовження. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було звелено зрівняти з землею дурну могилу. Та вона виростає щоночі знову, квіти на ній, як і раніше. Як вам це подобається? — звернувся він до Оленки.

Вона здригнулася від несподіваного запитання. Проте відверто сказала:

— Мені подобається, гер фон Шварц, ця леґенда…

— Чому? — нахмурився офіцер.

— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть у важкі часи. Такий народ — безсмертний.

— Оленко, як ти можеш? — злякано скрикнула Олена Антонівна. — Ви їй пробачте, Генріху!

— Що ви, що ви, фрау, — оскалився в посмішці фон Шварц. — Вона чарівна в своїй відвертості. Правда. — І повернувся до Оленки: — Я глибоко поважаю ваш народ, народ Шевченка і… ну, байдуже, я не про це! Найголовнішого я не доказав, фрейлейн! Я маю намір покінчити з тією леґендою. Чуєте, фрейлейн? Вся ця історія зродилася на терені мого відділку, і я не дозволю!.. Завтра туди зі мною виїжджає загін добрячих хлопців з СС. Р-о-м-мантична про-гулянка-а. Поставимо крапку на леґенді. А то вона вельми затягнулась. Та ще й пускає метастази, як при раковій хворобі. Прецеденти слід викорінювати. Хе-хе! Чи не ба-жала б фрейлейн бути свідком цієї події? Може, прогуляємося зі мною? Якщо не боїтеся?

Оленчине серце розривало груди, але вона стримано запитала:

— А це далеко, гер фон Шварц?

— Та ні, недалечко. Вниз по Дніпру. Кілька годин машиною. Незабутня прогулянка…

Тихо, серце. Цить! Може, це і є її найкоротший шлях до мети.

— Я їду, пане Генріху, — кокетливо відповіла офіцерові.

ЖИВА ЛЕҐЕНДА

Миготять у пітьмі дерева. В небі мерехтять зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?

Поруч ворог, випещений аристократ Генріх фон Шварц. Він удавано ввічливий, стри-маний. Недарма навчався в університеті, має звання маґістра астрономії. Зірки — і злочинне знищення завойованого народу. Як він може це поєднувати? Оленка згадала колишні бесіди в шкільній обсерваторії, ніби наяву побачила захоплені очі Толика, задумливі погляди гос-тей, почула глухуватий голос Миколи: “Зоряна епоха змінить людину докорінно. Всі шлаки віків будуть зметені. Гармонія сфер, про яку говорив колись древній мудрець Піфагор, відкриється людині, котра підніме очі до далеких світів…”

Оленчину думку перебиває чужий голос. Офіцер схиляється до плеча супутниці, захоп-лено шепче їй на вухо:

— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така могла вирости на оцій дикій землі, серед безкультур’я й відсталості. Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас у Німеччину, ви станете моєю дружиною. Не коханкою, ні… Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, не думайте про нашу расову теорію. Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів, повірте мені. Навіть сам фюрер, я кажу це не для сторонніх вух, має в собі семітську кров. Ви втямили? Але для плебеїв потрібні рямця! Хай теоретики творять їх, а ми — над ними. Я відверто визнаю: ви гідна бути дочкою Німеччини!

Оленка слухала цинічне бурмотіння офіцера, стримувалася, щоб не видати себе погля-дом чи жестом. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував їй руку.

— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Гер бог не дуже старався. Нам доведеть-ся його поправити. Ви знаєте історію? Правда, вона у вас була тенденційна, червона, але, все-таки, якісь натяки на істину були ж. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів, — з цим треба покінчити. Ми відкриємо нову еру, еру нового порядку на планеті. Ми ділові люди. Неприпустимо витрачати енерґію на безупинні революції та їхнє приду-шення.

Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на офіцера скоса.

— А як ви це гадаєте зробити? Яку соціальну реформу впровадити, щоб вона задоволь-нила всіх?

— Всіх? — засміявся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в орґанізмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, серцеві, рогові, — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Гелено? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, зрозуміло. У нас теж є безліч кретинів. Буде серце, кровоносна система — че-хи, українці, росіяни, слов’яни, але це вже підпорядкований нам півфабрикат, який слухняно виконує волю господаря. Буде груба робоча сила — негри, індуси, наприклад, всякі там монґоли. Їх можна буде чудово використовувати для еволюційних експериментів у галузі творення біороботів чи чогось іншого. Може, скажете, що це надто фантастично, далекосяж-но? О ні! Арійська наука має такі задуми, які вам і не снилися. Запевняю. Маніпулювання свідомістю мас, формування автоматичної свідомості в індивіда. І все це знаєте для чого? Бачу на вашому обличчі занепокоєння, може, навіть переляк? Ясно, ви ж виховані на фаль-шивих засадах загального альтруїзму.

Це — блеф! Наївна казочка, в яку не вірять навіть її творці, комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати однаково для всіх ні матеріальних багатств, ні копа-лин, ні енерґії. Отже, розумний розподіл. Безсилі хай зникають або підкоряються! Настає епоха тверезого розрахунку.

— А далі? — холонучи від жаху, запитала Оленка.

— Далі? — просторікував фон Шварц, впиваючись власним красномовством. — Далі — польоти до інших планет. Що, не вірите? Наші вчені уже впритул підійшли до розв’язання цього завдання. Аби лиш завершити війну, а тоді… Космос відкриється для арійського духу. У вас теж були аполоґети завоювання зоряного простору. Ціолковський, наприклад, Кибаль-чич, Кондратюк… Читали? Але думка Ціолковського утопічна, вкрай наївна. Він гадав, що космос — для блага всіх людей. Дурниці! Космос — поле для грядущих суперменів. Перший крок до цього — завоювання Землі. Ми незабаром завершимо цю акцію. Зламаємо хребет Совєтам, потім Анґлії. Америка сама підніме руки вгору. Дядя Сем не такий дурний, щоб не втямити, звідки вітер віє! Х-хе! А далі — планомірне завоювання інших світів. Безодня ба-гатств, аборигени далеких планет. Зоряні імперії. Ви гадаєте, казка? Ні, тверезий розрахунок. Казки, леґенди залишаться в минулому. З рожевими земними леґендами треба рішуче покінчити. До речі, ми якраз для цього їдемо, для чарівного експерименту в царині фолькло-ру. Для ліквідації леґенди.

У Оленки череп розривало від страшного болю. Вона відчувала, як незримий потік страхітливої мерзоти, що лився від ворога, руйнує її психіку. Та мусила терпіти. Хай блюзнірствує, хай насміхається над найсвятішим. Розплата не запізниться.

А фон Шварц хвальковито продовжував:

— Вам цікавий мій план? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів я розстріляю. Десяток повішу над могилою. Оце й буде крапкою. Кінцем леґенди. Як у вас кажуть, доз-вольте, згадаю прислів’я… Ага, “як рукою зняло”. Отак і тут. Як рукою зніме, ха-ха! О, ми вже під’їжджаємо. Недалеко Зеленьки. Ліворуч — дніпровські кручі. Чудові місця.

Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина фон Шварца й чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги понад густими кущами терну, шипшини й ліщини повзли сиві осінні тумани. Пахло поли-ном. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.

Зненацька спереду розітнувся страшний вибух. Громохка хвиля прокотилася над коло-ною. Передня машина розлетілася в друзки, високий смолоскип вогню знявся над яругою. Карателі з криком і лайкою вискакували з машин. Фон Шварц на якусь мить закам’янів, потім, висадивши дверцята, рвонув з машини, репетуючи:

— Рятуйтеся, фрейлейн, партизани!

Оленка зіщулилась у машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, супостате, не поставити тобі крапки на леґенді! Вона жива й невми-руща!

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Шофер щезнув з машини, розта-нув у сутінках. Перестрілка, разом з криками і прокляттями, покотилася в степ. Де-не-де сто-гнали поранені. На дорозі догоряли дві вантажні машини. Інші розвернулися і дали драла. В чадному освітленні палаючих авто з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі впились в Оленку.

— Шлюха німецька! — крикнув хтось. — Ти дивись, влаштувався офіцерик. Возить з собою підстилку!

Оленка вийшла з машини, всміхнулася. Ноги підгиналися від хвилювання й радості. Хай лають, хай кричать — свої, свої!

— Ще й усміхається? Зраділа, падлюка? Чому радієш? Думаєш, помилуємо? Шльопни її!

Хтось підняв автомата. Та раптом почувся владний голос:

— Одставити! Сваволі не допущу! Ви хто, солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувалися:

— Серце не витримує, товаришу “Агрономе”! Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний чолов’яга. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. Він подав їй руку, підтримав:

— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали відмінно. Спасибі від усього загону. І на Велику землю передамо…

Партизани завмерли, зачудовано перезирнулися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

— Поспішили орли. Не розпізнали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам інформацію про операцію “Кінець леґенди”.

Вдячні слова були відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, ранок розливався по землі. Оленку оточили дружні обличчя, сяючі ласкою суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно простягалися до неї. Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший.

Невеликий загін зібрався на дніпровській кручі. На Лівобережжі сонце запалювало не-бокрай. “Агроном” став над невеличкою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букетик з колосся, квіточок безсмертника і калинових кетягів. Оленка відчула, як сльози зворушення підкочуються до очей. От яка вона, леґендарна могила!

— Як же можна, — тихо й проникливо сказав “Агроном”, — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають навіть мертві. Ось тут, у могилі, поховано героя. Вороги убили його. І вважають, що він мертвий. Але народ воскресив його! Неможливо вбити героя! Образ його не підлягає смерт-ному тліну. Він належить народові, який дав йому друге життя. Народ безсмертний, отже, і герой народу невмирущий! Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі! Не забувайте тих, котрі лягли в землю, захищаючи наше майбутнє. Ми з вами входимо в леґендарну ріку безсмертя. Пом’янемо добрим братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка!

Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він промовив? Микола? Так це його могила?!

“Миколо, серце моє! Миколо, доле моя, — вона схилилась до могили в німому риданні, — Ось як ти зустрічаєш мене, любий друже…”

На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки.

Мелодія дев’ята

ПЕРЕХРЕСТЯ

РІДНА ДУША

Шуміла течія дніпровська. Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно за-вивав у комині.

Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритими очима зграї привидів, розмаїтих тіней. Тяжкі думи обсіли голову. Гадки мчали, ніби осіннє листя ва вітром. Вири-нали з свідомості далекі, давні й близькі образи, турбували, кликали, застерігали. Тужно й німо дивилася з кутка хати донька Маруся, майоріли з далечі прозорі постаті Миколи й Оленки, а пазурі сумніву, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорною паву-тиною.

Хотілося спокою. Хотілося небуття. Що йому потрібно? Чого він чекає, чому вагається йти назустріч неминучості? Хочеться ще принести людям хоч краплю користі, радості, щоб не пропав даремно досвід і сила душі, нагромаджені за довгий вік. Може, оце настала пора, коли в останньому іспиті пізнається суть людини. Може, саме тепер доля суворо запитує: хто ти, Сміяне?

Щось ніби стукнуло у вікно. Дід Василь прислухався, зітхнув. Мабуть, лозина, гнучись під вітром, торкається шибки.

Знову постукало. Настирливіше. Невже прийшли непрохані гості?

Дід Василь встав з полу, накинув кожуха на плечі, вийшов у сінці. Зупинився на мить. Може, лихі люди?

Усміхнувся в темряві сам собі. Пусте… Чи може вже бути щось гірше від тих, з ким він розмовляв нині ввечері?

Рипнув сінешніми дверми землянки, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулася до нього з сутінків, обняла. Гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?

— Дідусю, рідний!

— Оленко, дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Що прибило тебе в цю страшну пору до села?

Дід Василь шарпнув Оленку до сіней, зачинив двері. Провів до землянки, похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім заторохтів усяким начинням у пічурці, шукаючи сірників.

Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв землян-ку. Оленка припала до діда, обняла його, беззвучно заплакала. Вуста в неї дрібно тремтіли, й сльози сповнювали ясні очі.

— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.

— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.

Мов громом ударило старого. Погасли очі, здригнулися кудлаті стріхи-брови.

— Що ти сказала? — глухо запитав він. — Що ти сказала?!

— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила цей удар… Ще на Уралі.

Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, присів до столу. Страшним зу-силлям волі оволодів собою. Оленка стояла над ним, тривожно мовчала. Язичок вогню ска-кав під комином, у кутку, під образом божої матері, ворушилася дідова тінь.

Він зненацька розплющив очі, дивно поглянув на Оленку, заперечливо похитав голо-вою.

— Ні, не вірю, Оленонько, твоїй печальній вісті. Чує моє серце, що живий Микола. Він бореться, мучиться, клекоче…

Оленка поклала руку на його плече, прихилилась до грудей.

— Дідусю… як би я хотіла, щоб ваші слова були правдою, а мої очі обдурили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буває, дідусю. На тім боці Дніпра, біля Зеленьок, могила Миколина, на кручі. Там його розстріляли.

Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І пла-кала в нього на грудях Оленка, виливаючи, може, вперше за такий довгий, такий безконеч-ний час своє горе.

Ніч котилася, як з гори, стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами. А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про свої тяжкі життєві стежки. Дід Василь відкрив Оленці свою змучену душу, оповів про свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, обережно запропонувала:

— Згоджуйтеся, дідусю.

— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?

— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що так вам захотілося, що вас це тішить. Ні! Тому, що так треба. Я не стану вам говорити багато. Уявіть, що старостою поставлять якогось Пи-липа. Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся ху-доба підуть у Німеччину. А ви…

— Що я?

— Ви зможете не допустити цього. Невже не розумієте? І нам… допоможете.

— Вам? Кому це вам?

Дід Василь пильно глянув у очі Оленці. Вона ясно й щиро дивилася на нього. Еге, та він же ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила з Уралу сюди?

— Дідусю, я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з Великою землею. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні й у лігві ворога. Я поговорю з коман-диром.

Свої люди! Як вона добре сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю люди-ною для своїх людей де завгодно. Навіть у пащі дракона.

Зима покрила землю білим саваном. Німо навколо. Німо в серці.

Причаїлися люди.

Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази, попереджували, лякали, грабували.

З’явився староста і в селі Рудки. Свій. Хто б міг подумати? Працював раніше бригади-ром, такий співучий, танцюристий, веселий. Невже прикидався? Тепер набурмосився, спов-нився пихою, владністю. Звідки це взялося в нього? Чому?

Деякі хлопці, чоловіки, теж звичайнісінькі, знайомі всім, одягли нарукавники з написом “поліцай”. Невже це не сниться?

Нема вістей зі сходу. Шепочуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Цього не мог-ло бути!

Тріщать морози. Метуть заметілі. Земля ніби гнівається на непроханих зайдів, допікає їм незвичною погодою, погрожує.

Прірва в душі. І треба пройти її по тонесенькій нитці надії.

Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць. У заглибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього криївку. Вимостили пахучим сіном, постелили пухову ков-дру. На день закладали дошками, зверху застеляли рядном. А вночі відкривали.

Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Настоювала на кип’ятку трави звіробою, деревію, промивала рани, перев’язувала. Виносила з-під пораненого посудину, кілька разів щотижня старанно обмивала худюще тіло, щоб не було пролежнів.

Та не приходив до пам’яті солдат. Марив, кидався у забутті. Обличчя його загострило-ся, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.

Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивні марення.

— Хто ти, друже? Звідки ти?

Нема відповіді. Важкий подих, жалібні слова:

— Істина… ось вона… за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах… Заспівай мені пісню… пісню срібен-дива… ніжну, сумну…

Чудні слова пораненого тривожили серце Марії, проникали в нього, незбагненно чару-вали. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.

— Мамо, матінко, що діяти? Чому він не очунює?

— Гей, донечко, стільки ран… Треба ждати…

— А що, коли він помре?

— Не помре, Маріє… Раз вижив досі, то вже не вмре.

— Дивись, мамо, дивись…

Марія хапає стареньку за руку, завмирає в надії. Солдат розплющує очі. Яких зусиль це коштує йому. Він ніби повертається з далекого потойбічного світу. Але погляд туманний, відсутній. Він не бачить нікого. Вії знесилено тріпотять і знову заплющуються.

Так проминули зимові дні. Багато днів. Марія вже не могла уявити себе окремо від по-раненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати, але серце вже знало, боліло.

Як це могло статися? Навіть очей його не видно, не чула жодного ясного слова, не зна-ла — хто він і що. Але серце не хоче слухати жодної перестороги, воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті.

Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє юне личко, на карі очі, на круті чорні брови. Далекі несміливі думки, мов сполохані птахи, пробігали тінню над чолом. Вона соро-милася їх, проганяла. Мати позирала скоса на дочку, печально примовляла:

— Маріє, Маріє, великий тягар серце твоє взяло. Хіба можна так покохати людину, не відаючи, хто вона, звідки вона?

Марійчине личко блідло, вона опускала голову, шепотіла зі сльозами у голосі:

— Не можу наказати серцю своєму, мамо. Не можу…

Замовкала мати. Зітхала, задумувалась тяжко.

Так минали тягучі дні страшної зими.

Того ранку, як завжди, Марія обмила солдата, перев’язала рани. Вогким рушником ви-терла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русяве волосся, в якому вже сріблилася сиви-на, кучеряву бороду.

В сінешні двері хтось гучно загримав. Мати, котра поралася біля печі, кинула рогача в куток, метнулася до доньки. Сухеньке обличчя її було налякане.

— Скоріше закривай його!

Марія тремтячими руками насунула дошки над схованкою пораненого, похапцем наки-нула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.

Мати, дрібно хрестячись, попрямувала в сіни. Відчинила. Почувся різкий голос, до хати ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. За-бурчав невдоволено:

— Чого замикаєтесь? Боїтеся? Замки не втримають! — і розреготався, — хрипко, гид-ко, нахабно.

Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?

— Ну, збирайся, дівко!

Поліцай, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.

— Куди? — злякано стрепенулася мати.

— В Німеччину, — смакує поліцай, вдоволено блимаючи п’яними очицями. — Триста душ з нашого села.

Мати сплеснула долонями.

— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати?

— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.

Мати замовкла, заплакала.

Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.

— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.

— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?

— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.

Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись від огиди, відштовхнула його руку. Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.

— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.

Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:

— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..

…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.

Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.

Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чор-них очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виве-ду тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.

Воскове обличчя бійця непорушне.

А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.

СЛИЗЬКА СТЕЖКА

Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся ку-чугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дере-ва, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.

Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечут-но проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона ба-чить те, що має бути попереду.

Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в крини-цю.

Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?

— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…

Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:

— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?

Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:

— Так ти передумала?

— Атож. Працюватиму в комендатурі.

— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.

— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!

Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.

— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.

Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.

Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависа-ють пики поліцаїв.

— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?

— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!

— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!

— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!

Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого коре-ня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?

Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:

— Не святі горшки ліплять!

— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.

Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.

— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!

— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.

— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.

— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.

Сидір сяяв, моргав рудими бровами.

— Добре, добре! Я зачекаю!

Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й сло-ва. Що можна було сказати, чим втішити?

Марія схилилася над непорушним бійцем, з надією вдивляючись у худе обличчя, прошепотіла:

— Тільки заради тебе, мій друже. Тільки заради тебе…

НЕМИНУЧІСТЬ

Збігла зима, як і не було. Почало капати з стріх.

Полем ходили ворони, видовбуючи їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.

Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.

Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси молоді хлопці. Інколи вибухали по селах постріли. Стихійна ненависть до ворогів проривалася у відчайдушних діях. Загоралися комендатури, з’являлися написи на стінах і парканах: “Смерть німецьким окупантам!”

У райцентрах, по селах на площах зарясніли шибениці. Вітер розгойдував трупи повішених. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву, як не можна стримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський.

Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалеку, зі сходу, відгуки кривавих напружених боїв.

Одного вечора заворушився поранений солдат. Підвівся з постелі.

Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. За вікном сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затамувала подих. Ждала.

Він поглянув на вікно, на неї. Прошелестіло тихе запитання:

— Де я?

— У друзів, — видихнула Марія.

— У друзів, — повторив солдат. — У братів… У майбутньому світі?

Марія не зрозуміла. Похитала головою.

— Це село Рудки. На Лівобережжі.

— Рудки? А-а, знаю…

Його свідомість ще борсалася в тенетах слабості та марень, насилу входила у світ реальності. Він заплющив очі. Пригадував: Рудки, південніше Сміянів, над старовинним дніпровським річищем. Колись він з дідом Василем плавав тут. Гарні протоки, багато риби. Як він сюди потрапив? Коли?

Зненацька прорвало загату пам’яті. Мозок пронизало вогняним шворнем. Бій… Розстріл… Рятунок… Довга, моторошна втеча в нічних сутінках… Дивне видіння… Що це було? Сон? Марення? Чи якийсь прорив часу на грані смерті? Як йому було гарно там, у но-вому, грядущому світі. А тепер — повернення. Знову біль і небезпека. Любов і мука. Хто вона, ця гарна дівчина? Звідки вона?

— Як вас звати?

— Марія.

— А я Микола. Як я потрапив до вас?

— Осінньої ночі. Ви приповзли до нашого гайку. Без тями.

— Тепер згадую. Страшна ніч була. Скільки ж днів я у вас?

— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців. Уже весна.

— Весна! — вражено прошепотів Микола. Знесилено заплющив очі. Його тонка, висх-ла рука лягла на руку Марії, вдячно стисла її. Марія замовкла, причаїлася. Хай продовжиться мить. Хай вічно так солодко щемить серце. Вона досягла свого, вирвала його з пазурів байдужої смерті.

І полетіли тривожні дні, короткі ночі.

Микола ходив по хаті. Тренував ноги, руки. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував. Інколи скулювався в куточку, заплющував очі, шепотів щось, легко помахуючи рукою. Марія завмирала, стурбовано поглядала на нього. Не дай боже, в нього щось порушено? Ад-же куля ковзнула по скроні. Може, з-за того він майже нічого й не говорить про себе?

Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами довкола хати. Шепотіла доньці:

— Боюся я чогось, віщує серце щось недобре. Помітять — заберуть і тебе, і його.

І лихо прийшло.

Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, — люто виказував їй:

— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Усе гадаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?

— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!..

Минуло два дні. Марія терзалася невимовною мукою, не знала, що робить, що сказати Миколі.

Пізнього вечора Микола лежав у напівдрімоті. Марія, й мати спали на печі.

В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала: прийшло невблаганне, неми-нуче. Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне сопіння. Відступила через поріг, метнулася до столу.

Сидір вступив до світлиці, гримнув:

— Чому темно? Хіба так… ик!.. гостя зустрічають?

Марія слабіючими руками чиркала сірниками біля столу, намагаючись засвітити кага-нець. Сидір підступив до неї, дмухнув.

— А втім… потемки краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше.

— Що ти хочеш? — скрикнула Марія. — Не смій торкатися мене!

— Е ні, голубонько! — захрипів поліцай. — Номер не пройде. Ти у мене не викрутиш-ся! Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер — дзуськи!

Він стиснув жилавою рукою її перса. Вона закричала, вдарила його по щоці. Сидір гид-ко вилаявся, рвонув дівчину до себе, підім’яв. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Дихав смородом, сопів страшно, гидко.

Марія застогнала, зіщулилася, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.

— С-сука! — харчав поліцай. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам?.. Не дам… сам… спользую.

З печі скочила мати, заголосила. Забігала, смикнула поліцая за піджак.

— Сидоре! Побійся бога! Сидоре, проклятий, що ти твориш?!

Він хвицьнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, за-стогнала.

Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Нізащо! Щоб криваві руки рвали її тіло, щоб зміяча кров змішалася з її, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сім’ям?

— Миколо! — простогнала вона.

Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком упав на долівку.

Марія скочила на ноги, прикриваючи оголені груди, кинулася до вікон, затулила. Трем-тячими руками запалила світло. Микола туманів серед хати, мов привид, тримаючи в руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.

— Мертва, — прошепотів він.

Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних фіранках.

— Треба втікати, — вирішив Микола, — До лісу…

Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпоряди-лась, як їм бути.

Матір огорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, па сухеньке обличчя покійної.

Засипавши яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, посуд, харчі, кілька паляниць. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, прикрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.

Кинулися з Миколою бігцем від хати. Просто до лісу. Під першими соснами зупинили-ся, оглянулись.

Над селом розгоралася вогняна кривавиця. Завалували собаки. Кричали люди. Почули-ся постріли.

Обличчя Марії в променях місяця було бліде. Горів батьківський притулок, а з ним зго-рало і все те нікчемне, ганебне, страшне, що ввійшло в хату з ворогами і зрадниками.

(З щоденника Громограя)

“Ми добралися до “Таємничого Острова” без жодних пригод. Дівчат переправили че-рез болото па плоскодонці, хлопці перебралися поміж трясовиною. Човна старанно замаску-вали в заростях цар-зілля.

Довелося спершу зайнятися найголовнішим: відновити душевну рівновагу в серцях вихованців. Втрата братів-близнят страшно вразила дівчат і хлопців.

Перші дні всі були приголомшені, понурі, не хотіли навіть їсти. Спали покотом у головній землянці. Погода відповідала настроєві: задощило, над болотом повисли сірі, брудні хмари, схожі на мокре клоччя. Дихати важко, здається, що на голову впала свинцева шапка. Я не чіпав дітей: хай отямляться. Вечорами розпалював огонь у грубці, грів чай. Мені допомагали дівчата, мовчки, ніби неохоче.

Якось застав Толика над аркушем паперу. Гризе олівця. Нахмурюється.

Дівчата шепчуться. Юля підходить до мене, зітхає.

— Іване Йвановичу, а що ж далі?

Я мовчу, підкидаю дрова у вогонь, дивлюся на танцююче полум’я.

— Ну, ми врятувалися. А навіщо?

— Не розумію.

Я, звичайно, добре розумів, до чого вона хилить, але хотів, щоб вони самі дійшли правильної думки.

— Ну, будемо сидіти, їсти сухарі… І нічого не знати, що діється в світі. Може, німці уже в Москві?

— Як ти можеш таке думати?

— Пробачте, учителю, але ж і ви нічого не знаєте.

— Уяви собі, — суворо відповідаю їй (інші теж прислухаються), — що всюди, на всій планеті, панує фашизм.

— Не можу навіть уявити такого! — злякано мовила Юля.

— Це й неможливо! — обізвався Толик, і тонкі ніздрі в нього обурено роздимаються. — Весь світ, кожен від малого до старого, повстає проти фашизму.

— От ви самі й відповідаєте на запитання, що постає перед нами… перед всім нашим народом, — кажу їм, стримуючи внутрішню радість. — Справді, перемога фашизму немож-лива. Перемога фашизму — це була б поразка самої природи, яка мільйонами років ішла до людини… точніше — до людяності.

Мовчать, оцінюють, думають.

— От якби взнати, що там діється? — мріє Іванка. — Одразу б стало легше. Чекати визволення можна й роками.

— Не чекати, — заперечив Гриць, — а добиватися його. Хіба ми раби? Це вони — оку-панти. А ми — на своїй землі. У нас є трохи зброї, ще можемо добути. Люди ж довкола свої! Учителю, нам треба діяти.

— Не поспішай, — лагідно кажу йому, адресуючи всім. — Це — лише початок тяжкого шляху. Нам ще треба навчатися й мужніти.

— Навчатися? Отут? — дивується Галя.

— Навчання різне буває. Ми не одні стали до боротьби. Десь, певен, діють старші, до-поможуть нам. А поки що треба вчитись і зброєю володіти, вчитись, як ворога перехитрити; це теж велика наука.

— Навчатися можна скрізь, — палко підтримав Женя. — Згадай Кампанелу. Він трид-цять років сидів у в’язниці, і писав свою “Державу Сонця”. А Тарас у неволі писав вірші, картини.

— А Морозов, відомий революціонер, — додав я, — двадцять п’ять літ просидів у Петропавловській темниці. І не впав духом, не звироднів.

— Я знаю, що треба зробити спочатку, — каже Женя. — Треба пробратися до “пансь-ких дач”, дізнатися, що там у селі, що говорять про нас… Можна, я сходжу?

— І я, — встає поруч з ним Гриць.

Дивляться на мене, очі горять. Я обнімаю їх за плечі, запрошую присісти.

— Добре, хлоп’ята… Ви підете, коли все серйозно обдумаємо, приготуємось. Визначи-мо, як і куди зайти. І перше завдання — розшукати детекторного приймача. При цьому най-перше — обережність! Ризик треба звести до мінімуму.

Хлопці пішли звечора, одягнувши брезентові плащ-палатки, кирзові продьогтені чобо-ти. Гриць узяв нагана, що його роздобув десь покійний Сергійко, Жені я вручив комен-дантського автомата.

— Ніяких подвигів, — суворо наказав я. — Лише розвідка. Одстрілюватися в крайньо-му випадку. Якщо буде погоня, втікайте в протилежному напрямку, щоб заплутати сліди, сховатися десь у гущавині. І вертайтеся сюди, лише впевнившись у повній безпеці.

Довго тягнеться осіння ніч. Нескінченно довго. Ми палимо в грубі маленький вогник, не можемо заснути. Відчуваю, що діти непокояться за товаришів, котрі пішли в розвідку, думаю, як би їх трохи розважити, заспокоїти. Катя, ніби відчувши мій настрій, задумливо заплітає золоту косу й говорить:

— А колись же люди весь час жили ось так. — Бере суху галузку, ворушить жар, багряні полиски грають на її прегарному личку, на обличчях інших дітей. — Подумати лише! Мільйони років походи, небезпеки, печери, смерть від хижаків, від потопів, обвалів, землетрусів, громовиць, від хвороб. Цілі гори смертей, щоб жили ми, щоб жили вільніше, ясніше, щасливіше. І нам соромно киснути!

— Правильно мислиш, — похвалив я. — Добре, що згадала далеких пращурів. Подума-ти про попередніх, значить полегшити й шлях собі.

— Цікаво, як житимуть люди, коли на Землі не стане підлості й жорстокості, підступності ворогів? — майже пошепки обзивається Іванка. — Коли переможемо фашизм? Коли не стане ворожих армій.

— Буде так, як захочуть чесні, правдиві люди, — палко відповідає Толик.

— Чого захотів! — зітхав Вітько, зчепивши докупи свої вузлуваті пальці і обнявши ни-ми коліна. — Хіба всі люди думають однаково? Вороги ж теж про щось мріють. Ось тепер вони мріють знищити нас.

— Дурню! — сердито бликнув на нього Толик. — Ти прислухайся до самого слова “мрія”. Щось ніжне, прекрасне, майже невидиме, те, що мріє на обрії, до чого тягнеться сер-це. Такого почуття фашисти, убивці, загарбники не можуть мати. Ясно тобі? Бо мрія хоче не для себе, а для когось… Для друга… Так, як Ленін, як революціонери, котрі мріяли про вічний мир у світі. Про те, щоб всі народи були братами, як у нашій країні. Іване Йвановичу, чи я щось не так сказав?

Я всміхаюся радісно. Діти дивляться на мене, і їм, бачу, не потрібна моя відповідь. Гарно сказав Толик.

— Довго нема хлопців, — сумно озвалася Марта. — Тривожно…

— Не треба, — попросила її Катя. — А то й так серце болить.

— Прийдуть, — запевнив я. — Вони хлопці обережні. Іваночко, заспівай, хай на душі повеселіє.

— А що заспівати? — пробудилась Іванка від задуми.

— Веселої…

— Не вийде веселої.

Дивлюся, Толик хутенько дістає блокнота, олівця, готується записувати. Він хоч і сам пише вірші, але безтямно любить Іванчині імпровізації. Навіть вважає, що її співаночки найбільш правдива поезія, а його вірші так, проба пера.

Іванка простягає тонкі, чутливі пальці до вогню, ворушить ними, ніби набирається від полум’я натхнення й снаги, веде якусь протяжну мелодію без слів, настроює камертон душі. І ось уже полилися, попливли слова, прорвалася сіра запона хмар тяжкого настрою.

Стрепенися, пробудися.

Рідне серце моє,

Заплачемо, заспіваймо

З тобою обоє…

Ой, обсіла мене жура,

Та ще і скорбота.

Не минають друзів моїх

Горе і турботи!

То ж не можу, моє серце,

Весело співати,

Бо вмирають наші люди

І палають хати…

Знаю, знаю, співаночко.

Що навкруг діється!

Та мине ця темна нічка,

Й сонечко вернеться!

Розцвітуть сади, оселі

Там, де нині горе,

У бою ворожу силу

Наш народ поборе!

Іванка співає тихесенько, ледь чутно, але голос її проникає до найглибших тайників душі, і ми заворожено слухаємо, дивлячись на оранжеві язички полум’я. І не можна розібрати, де мерехтіння вогню, де пісня, де наша мрія чи скорбота. Час зупинився, замовк, ми вирвалися з його полону. Ми — воскресаємо, до дії.

Діти вгомонились, сплять. А я розмотую нескінченну павутину тривожних думок, че-каючи моїх малих розвідників.

Хлопці повернулися на світанку. Втомлені, забрьохані, але щасливі. Принесли з собою головну здобич: мідну антену, старенький детекторний приймач, жмути дротів. Гриць подав мені згорнутий вчетверо цупкий аркуш жовтого паперу.

— Це що таке? — запитав я.

— Погляньте, — роззуваючись, втомлено всміхнувся хлопець. — Спати — вмираю.

Дівчата метушилися біля хлопців, допомагали роздягтися, несли теплу нагріту воду, щоб помили ноги. Я розгорнув папір. Ого! Німці діють динамічно. Оголошення про “злочин колишнього директора дитбудинку Івана Івановича Громограя, який убив коменданта поліції в селі Сміяни і зманив з собою десять своїх вихованців. Тепер вони десь переховуються. Злочинець озброєний. Тому, хто добуде Громограя живим чи мертвим, буде виплачено 10.000 карбованців та наділено один гектар землі”. Фотографія. Досить невдала, ще тридця-тих років. Де вони її добули?

Дівчата передають з рук у руки оголошення, злякано поглядають на мене.

— Що ж тепер буде?

— А що буде? — сміюся я. — Хіба щось змінилося?

— Пошлють карателів, — обережно висловлює припущення Марта. — Шукатимуть.

— Заради одного вбитого поліцая? Навряд. Та вони й не знають, де ми. Осінь, зима. В таку погоду вони не полізуть до болота. А ми тим часом… Коротше, заспокойтеся, діти. Все лише починається — боротьба, навчання, вибір шляху. Женю, відпочинеш, одразу берися до радіоприймача.

Женя крізь сон киває мені, блаженно всміхається; як солодко поринути в забуття після тяжкої дороги під дощем, під запоною сірої імли. Гриць теж у полоні дрімоти, але ми хочемо знати, що ж з ними було, і хлопець із заплющеними очима шепоче:

— Школа обдерта, обшарпана, покинута. Шибки повиймані. Хтось побив біолоґічні ек-спонати. Фізкабінет цілий. Ми взяли дещо. У вашій кімнаті живе баба Векла. Та сама, що ми її взяли до себе. Вона розповіла, що приїжджало багато німців — на машинах, з собаками. Ходили між горбами, шукали, стріляли. Убили трьох жінок, двох пастухів. Розпитували лю-дей про нас, про вас, учителю. Взяли до Німеччини сімнадцять молодих дівчат. Вже є в селі староста. Василь Сміян.

— Що? — вражено перепитав я, — Сміян? Наш Сміян?

— Еге ж… Наш колишній викладач. Кажуть, німці змусили його. Але він, люди гово-рять, добрий. Попереджує людей, коли що. А комендантом Пилип Рябченко. Ще чотири поліцаї є, баба казала.

— Ви її попередили, щоб мовчала?

— Атож, — киває Гриць, — Обіцяла. Каже, хіба я дурна, щоб язиком плескати на свою ж голову? Мовчатиму, як пеньок.

— А як люди? Настрій?

— Каже баба, що поганий настрій. Німці веселі, хвастають, що вже до Москви доперли, на днях впаде, мовляв, Москва. Гітлер збирається на білому коні до Кремля в’їхати.

— Чорта лисого він, а не Москву побачить, — скипіла Іванка.

Ніхто не озвався. Діти мовчали, понуро дивилися на Гриця. Він склепив повіки, прошепотів:

— Плаче баба. Каже, наче в пеклі опинилися. Ні дихнуть, ні зітхнуть.

Він замовк, засопів уві сні. Я рішуче наказав дітям:

— Усім спати. Незабаром будемо знати правду. Нам потрібні не чутки, а правда.

Зривається сніг, тане. Ночами морозець, на сходах іней. Ми працюємо, трохи оговтали-ся, повеселіли. Робота є всім: дівчата перебирають продукти, сортують, визначають пайку, треба, щоб у нас був запас мінімум на рік. Хлопці збирають у заростях сухостій, ріжуть на дрова. Женько день і ніч вовтузиться з детекторним приймачем, лагодить. Разом з Грицем вони вилізли на вікову вербу, що над головним бліндажем, причепили антену. Дріт старанно замаскували густим гіллям.

Всі нетерпляче чекають, що з того вийде. Набридаємо Жені. Він сердиться, косо ди-виться на дівчат, котрі особливо докучають йому.

Нарешті на четвертий день бачимо його сяючі очі. Руді брови, мов прапор, переможно підняті вгору. Я поспішаю до нього.

— Ну що?

— Працює!

Ми ніколи не гадали, що можна з таким шанобливим почуттям поваги й надії дивитися на блискучу коробку, па котрій намотано звичайнісінький ізольований дріт. Женя поправляє навушники, робить застережливий жест. Перевертає один навушник, запрошує мене послу-хати. Я прислухаюся: чути різкий голос диктора. Передача німецькою мовою. Побіжно пере-кладаю, що встигаю зрозуміти.

— …Доля посадила нас на коня… ми повинні їхати… Геній арійської раси веде нас до перемоги… Великі жертви… великі втрати… сильні вороги… але мета — грандіозна! Коли ми виберемось на вершину, то з неї побачимо світ, котрий нероздільно належить нам!..

— Що це? — тривожно запитують діти.

— Фашистська радіостанція.

Ще кілька хвилин слухаю божевільне, нелюдське марення. Диктор повідомляє, що вис-тупав доктор Геббельс. Потім інформація: більшовицькі війська відступають, безладно втікають на всіх фронтах. Під Москвою тяжкі бої. Червона столиця горить. Уряд утік і невідомо де знаходиться. Опір Червоної Армії стихійний і некерований. На днях Москва впа-де.

Я відчуваю страшну втому. Ніби скеля лягає на мої плечі. Не може бути! Не може цьо-го бути! Не можу дивитися в дитячі очі.

— Женю, вимкни цю мерзоту! Шукай Москву!

Він мацає голочкою по гранях кристалу, зітхає. Прислухається. Тихо… Німо… Потріскує ефір… Дуже далеко Москва, важко спіймати її передачу на детекторний приймач.

Нарешті промінчик радості на обличчі Жені. Невже?

Він киває щасливо. Що таке? В навушнику тихесенько звучить пісня… російською мо-вою. Розбираємо слова, всотуємо в серце: “…на поленьях смола, как слеза… и поет мне в землянке гармонь про улыбку твою и глаза…”

Дівчата плачуть, мені теплий клубочок підкочується до горла, теж витискує сльози. Ти-хо, тихесенько, любі мої… дайте послухати далекий рідний голос. “До тебя мне дойти не-легко… а до смерти четыре шага…”

Іванка плаче, схилившись на моє плече. Я втішаю її, себе, всіх.

— Тихо, мої любі! Заспокойтеся. Все гаразд… Є наші! Живі! Співають…

Женько піднімає руку. Ми затихаємо. Ось воно, голос диктора, такий же владний, впев-нений, як і колись: “Від Радянського інформбюро…”

Хлопці й дівчата виструнчилися, ніби на піонерській лінійці, завмерли. В повній тиші ледь чути слова, наче з іншої далекої планети, що вселяють віру, воскрешають.

Страшні бої під Москвою. Розгром німецьких військ. Тисячі ворожих полонених. Катастрофічні втрати фашистів. Світ вражений подвигом радянських військ. Міф про непереможність гітлерівської армії розвіяно.

Ми обнімаємось, цілуємось. Дівчата божеволіють од радощів.

— Вернуться наші, вернуться! Ура-а-а! Ура!

Мені теж хочеться танцювати. Повертаються певність, віра, надія.

— Діти! Друзі мої! Ви розумієте, що це означає?!

Не слухають, повисли на моїй шиї, обціловують.

— Заждіть, послухайте, що скажу. Радість треба сіяти, не тримати при собі. Віднині наше завдання — інформувати людей. Сміяии, Деркачі, найближчі сусідні села повинні не-гайно знати про перемогу під Москвою. Хай люди повеселіють. Ми не просто втікачі, що переховуються, ми — вуха Великої землі.

— Ми — партизанський загін у тилу ворога, — гордо виголошує Толя. — Хай малень-кий, але нескорений.

— Правильно, — пробасив Вітько. — Пропоную назву: партизанський загін імені Ціолковського. Зоряний загін.

— Згодні! — загукали дівчата. — Загін “КЕЦ” — Костянтина Едуардовнча Ціолковського. Здорово!

Обличчя хлопців, а особливо Толикове, розцвітають радістю.

— Що ж, тепер, — вгамовую їхнє захоплення, — до праці. Готуймо першу прокламацію. Катю, Марто, діставайте напір, чорнило. Писати доведеться багато.

Негода лютує більше тижня. Болота замерзли. Я вирішив скористатися цим і послав кілька ґруп у довколишні села, щоб роздали листівки з повідомленням Інформбюро. Три ґрупи, шестеро дітей. Гриць пішов з Катрусею, Вітько з Мартою, Толик з Галею. Женько сидів усі дні біля приймача, намагаючись не пропустити передачу з Москви. Не завжди щас-тило чути далекий голос. Інколи він затихав, інколи проривався ледь чутним шепотом. Проте нам кожне слово було цілющими ліками на зболілу душу: ми записували найменший уривок, кожну фразу про події на фронтах.

За добу діти повернулися. Захоплено оповідали про зустрічі в селах. Люди не вірять своїм очам, дехто розпитує, чи не вигадали ми повідомлення Інформбюро? Поліцаї лютують і доносять про всякого підозрілого гестапо.

Толик, котрий з Галею був у Сміянах, шепнув мені, що розмовляв з новоспеченим ста-ростою Василем Сміяном. Він згодився на пропозицію німців за вказівкою підпілля. Передає всім вітання, вже знає про перемогу під Москвою. Має зв’язок з партизанами. Просить бути пильними, обережними. При нагоді відвідає “Таємничий Острів”. Коли в чомусь буде потре-ба — допоможе.

Я дуже зрадів. Приємно, що не помилився, вірячи старому Сміянові. Такі люди не здатні на зраду. Похваливши дітей за вдалу операцію, я відзначив їхню витримку й мужність.

— Ви не просто втікачі від окупантів. Ви — бійці Червоної Армії. Нема маленьких справ у бою з ворогом. Кожна іскра ляже у полум’я Перемоги. Пам’ятайте про це, діти!

Мовчать мої вихованці, слухають кожне слово. Щоки паленіють від щастя: вони потрібні, вони в бою, вони наближають жаданий час Перемоги.

Завірюха вщухла, вкривши білою пухкою запоною землю, ліси. В ясно-снньому небі яскраве сонце. Вночі на небо виходять зорі — великі, холодно-крижані.

Тиша довкола. Така тиша, що щемить у вухах.

Ми остерігаємося виходити з бліндажа, щоб менше робити слідів. Частіше слухаємо передачі з Москви — піднялася чутливість детектора. Все записуємо, готуємо листівки, але поки що я не дозволяю нести їх у села, щоб не навести поліцаїв на слід. Почекаємо негоди.

Топимо вночі, щоб не видно було диму. Димохід у нас проходить через дупло старої верби. Їмо двічі на день, бо рухаємося мало. Я розділив дітей на дві ґрупи: у бліндажі два відділення — дівчаче й хлоп’яче. Поставив вимогу: суворо дотримуватись особистої гігієни. Умиватися снігом або водою з джерела, для миття голови гріти воду в грубці. Коли почнеть-ся хурделиця, зробимо банний день.

У покрівлі землянки зашклений отвір, затрушений снігом. Коли хочеться почитати, одсуваємо горішню раму, крізь нижню падає розсіяне світло. У нас є кілька десятків книжок — Джек Лондон, Маяковський, “Кобзар”, поезії Лесі Українки, народні казки, Жюль Верн, Микола Островський, проекти Ціолковського. Читаємо вголос, хоч усе давно прочитане, ще в школі. Але тут воно набуває нового звучання. Кожне слово опромінене незвичайністю, небувалістю. Розкриваються приховані колись глибини думок авторів, втаємничені фрази, натяки, почування.

Я радію. Мої орлята мужніють, зріють на очах. На обличчі кожного, крім рішучості та юнацького запалу, спостерігаю дорослу задуму.

Розмовляємо про покликання людини, про історичні шляхи народів, про кохання.

Дивне слово — любов. Як тільки згадаєш його, очі дівчаток мерехтять таємничим во-гнем. П’ятнадцять років, літа Джульєтти, вік безумства й подвигу, шаленства й глибокого почуття. Як усе чисто в цьому віці, як могутньо, неповторно!

— Що таке любов, учителю? — несміливо запитує Катруся, — Ми в школі про це май-же не говорили…

“Що таке любов? О мій променю золотий, ти чекаєш відповіді. Ти ще не встигла ковт-нути солодко-вогнистого трунку, твій перелесник казковий виніс тебе з полум’я, а сам згорів, перетворившись у леґенду. Ти несеш його образ у душі, але не відчуваєш несміливого потис-ку руки, подиху вуст, тремтіння в голосі…”

— Учителю, а може, це лише мрія? Може, люди вигадали це поняття, щоб приховати сірість, мізерність, тягар життя? Для пісні, для казки, для леґенди це гарно. А в житті… Ну яка любов ось тепер? Ллється кров, гинуть люди, голод і руїна. Де вона тепер, любов? Як вона може проявитися?

— Ще сильніше, Катрусю, ще сильніше вона може проявитися саме тепер. Мужність без любові лише груба сила. Багатство без любові лише банальне нагромадження речей і грошей. Освіта без любові тільки нудний перелік фактів.

— Це я розумію, — задумливо каже вона, а всі інші вихованці сторожко прислухаються до нашої бесіди. — Але я не про те… Та любов загальна, вселюдська. Любов до Вітчизни, до народу, до краю… А я згадала ту любов… тривожну, таємничу… Я дуже люблю Лесину “Лісову пісню”, Мавку і Лукаша. Як прекрасно і як тонко. Найменше порушення гармонії, і загинули обоє, він і вона. Таку любов хотілося б звідати, взнати, вірити, що вона можлива.

— Гарно, Катрусю, — каже Толик. — Ти поет.

— Е, який там поет, — засоромилась дівчина, — Просто хочеться, дуже хочеться, щоб світ коли-небудь став таким, щоб усі були закохані, всі натхненні й щасливі. Учителю, чи можливий такий світ?

— Ми будуємо таким світ, Катрусю. Почали в сімнадцятому. Тому й казиться старий світ, лютує.

— І я так думаю, — палко підхоплює Юля. Щоб на світі жодного… ну, ні одного пога-ного чоловіка! Ой, що б тоді було! Коли людина закохана, щаслива, їй треба так мало. Ма-буть, багатства прагнуть ті, хто не звідав кохання! Нема любові — давай, греби гроші!

— Нове слово в політекономії, — сміюся я. — Але щось є в твоєму припущенні: зако-хана людина не може бути ненависною й злочинною. Вона зичить добра всьому світові.

Я оповідаю дітям, як дивилися на це священне почуття різні мислителі, великі вчителі, герої. Як кохання вело шукачів до подвигу, свободи, до великих відкриттів. Як проявляється воно імпульсивно навіть у несвідомій природі, творячи прекрасний світ. Зараз ми спільно відстоюємо право на любов у небувалій війні проти сил ненависті й злоби.

Січневі морози. Різкі вітри покотили поземку над землею. Вирішуємо знову піти до сусідніх сіл, роздати листівки з повідомленням Інформбюро. Я планую зустрітися зі старим Сміяном. Дітям це доручати небезпечно.

Зустрівся з Василем Івановичем уночі. Все стало на свої місця. Старий розповів подробиці приїзду карателів, переказав розмову з фон Шварцом. Натякнув, що недалеко звідси діє партизанський загін. Командир — агроном із Зеленьок. Сильний і мужній чоловік. Він уже знає про дитячу ґрупу в лісі, але застерігає від сутичок з німцями та поліцаями. Прокламації — це прекрасно. І дуже потрібно. к Але дітей не слід підставляти під удар. Їх треба зберегти. Коли пощастить приймати літаки з Великої землі, толі, можливо, вихованців удасться переправити туди. Їм треба вчитися й мужніти.

Дуже засмутила мене звістка про смерть Миколи Горенка. Героїчна смерть, але чи не занадто дорога ціна?

Сміян передав нам олії, сала, гречаної крупи. Обіцяв тримати зв’язок.

Діти повернулися, все гаразд. Оповідають, що поліція лютує, шукає тих, хто розповсюджує листівки.

Ширяться чутки, що в районі діє сильна підпільна ґрупа. Люди повеселіли, уже всі зна-ють, що фашисти під Москвою розгромлені.

Гриць у якогось діда добув два карабіни і ящик патронів: ночував у Сіні і намацав схо-ванку. Питав мене, чи добре зробив? Я заспокоїв його. Певно, зброя не дідова, може, хтось із бійців заховав ще тоді, як наші займали тут оборону. У всякому разі, злочину тут нема, зброя нам конче потрібна. Тепер уже ми маємо чималенький арсенал зброї.

Хлопці раді. Вчимося влучно стріляти. До дрібнокаліберок є багато патронів, їх можна тратити. Мішень чіпляємо на стовбур верби, відстань п’ятдесят метрів. Найкраще стріляє Гриць. Дівчата теж вивчають карабін, автомат.

Вечорами співаємо. Толик імпровізує на кобзі. Ми любимо слухати його несподівані мелодії.

Я оповідаю вихованцям про видатних мислителів минулого, даю початки філософії. Особливо подобаються їм постаті Сократа, Джордано. Гриць не розуміє, чому Сократ не захотів утекти з в’язниці. Чому добровільно випив цикуту?

— йшлося не про життя Сократа, — пояснюю я, — йшлося про певність і мужність, про відстоювання своїх ідеалів. Не здригнутися перед смертю, сміливо ступити в її прірву перед лицем неправедних суддів — це перемога над ними, діти. Перемога духу, звитяги, безстрашності. Якби Сократ утік, він би зберіг своє старече тіло. А прийнявши чашу з цику-тою, він запалив полум’я мужності на тисячоліття. Вороги Сократа в забутті, а він — навіки улюблений геній світу.

Діти замислились. Думають.

Мені радісно. Небувало радісно. Хоч довкола й окупанти, гадають, що полонили нас, підкорили, та під снігом озимина вперто відстоює своє життя, готуючись до ярого весняного цвітіння. І в народі нашому невмолимо, неухильно зріє потуга, котра очистить рідну землю від чужинців. Невблаганно зріє цей час.

Минає зима. Хлопці рвуться до дії. Обдумуємо плани невеликих диверсій. Якби скоріше сніги зійшли, щоб не залишати слідів. Але я твердо пам’ятаю засторогу старого Сміяна — не йти на зайвий ризик, зберегти дітей.

Ходять чутки, що в лісах Чернігівщини є сильні партизанські загони. Сміян сказав, що “Агроном” уже налагодив з ними зв’язок. Домовляються про спільні дії. От якби нам добра-тися туди! Може, влітку щось придумаємо, “Агроном” допоможе. Але перед цим треба доб-ре ознайомитися з ситуацією. Довкола повно ворогів. Десять разів — обережність.

Радіопередачі скупі. Затишшя. Фашисти нагромаджують сили для нового наступу. Проте й наші не сплять. На фронті застосована нова зброя, леґендарна “катюша”, швидкісні танки, досконалі винищувачі. Не сталося так, як хотіли вороги! Вистояли ми, набираємося сил. Страшні бої попереду, але вигода несподіваного, віроломного удару втрачена”.

Мелодія