УКРАЇНСЬКА ЛИЦАРКА
Дитинство Олени Теліги
У професора Петербурзького університету Івана Опанасовича Шовгенева не було жодного маєтку. Не було й власного дому чи бодай скромної хатини на березі тихої річки. І все тому, що Іван Опанасович вважався одним із найкращих інженерів-гідротехніків тодішньої Росії. А відтак, працюючи на головних водних артеріях Москви-ріки, Клязьми, Волги та Сіверського Донця, змушений був постійно переїздити з місця на місце.
Кожне нове помешкання для родини Шовгене-вих було чужим і тимчасовим. Хіба Петербург —з його величною архітектурою та надмірним аристократизмом — міг затримати професора на довший час.
— Вулицями Петербурга колись прогулювався сам Тарас Шевченко. А ще — тут проминули мої золоті студентські роки… — захоплено, але й із певною ностальгією розповідав Іван Опанасович сво-їм дітям.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У Петербурзі вони мали справді розкішний дім: просторі кімнати з широкими вікнами, високі стелі з ренесансними люстрами, вишукані старовинні меблі та килими, а на стінах — малярські роботи не вельми знаних, а проте цілком достойних російських художників.
Щоправда, для вихідця зі степової сонячної України імперський дух Петербурга часом здавався нестерпнішим від гамірної тісняви та брудних кварталів. Тоді він кидав роботу, брав відпустку та виїжджав разом із родиною подалі від міста своєї молодості — до таємничих природних обширів, на Кавказ чи до Фінляндії. Або ж у край свого дитинства — на Слобожан-щину, наймальовничішим місцем якої вважав Святі гори зі старовинним чоловічим монастирем.
— Із давніх давен оці крейдяні виступи на березі річки Сіверський Донець називають Святими горами… — Шовгенев любив розповідати дітям історію Святогірського монастиря, а також леґенди й оповідки про ченців-пустинників, котрі вперше оселилися в крейдяних печерах.
Невисокого зросту, завжди енергійний і життєрадісний — таким був Іван Опанасович. Попри те, що мав інженерну освіту, на мистецтві знався не згірше самих митців. Любив класичну музику, цінував вишукані речі, з особливою увагою стежив за літературним життям Росії. Бувало й таке, що після важкого робочого дня, сидячи з горням теплого вечірнього чаю в широкому домашньому фотелі, заплющував очі й, ніби кадри кінострічки, прокручував у пам’яті якийсь відтинок власного життя. Тоді йому здавалося, що доля дуже прихильна до нього. Адже подарувала йому, синові простих хліборобів, досить гострий розум і тверду впевненість у собі. У його свідомості вкотре воскресали всі найважливіші події: закінчив на відмінно сільську школу, успішно склав вступний іспит до Петербурзького інституту шляхів сполучення, здобув повагу та визнання серед старших колеґ, одружився із вродливою подолянкою Уляною Степанівною Качковською.
Проте найбільшою втіхою для Шовгенева, звісно ж, були його діти — двоє синів та маленька непосидюча донечка.
— Цікаво, у кого з нас вдалася Лєночка? — розплющивши очі по черговій такій медитації, запитав він одного разу дружину, яка сиділа навпроти й зосереджено займалася рукоділлям.
— Мені здається, у Лєни твоя вдача — неспокійна та весела вдача степовика.
”Донька православного священика, Уляна Степанівна теж мала в собі неабияку внутрішню силу, але була жінкою доволі стриманою, розважливою та врівноваженою.
— Цікаво, а яка доля чекає нашу Лєночку? — не вгавав Іван Опанасович.
— Дітей із такою вдачею завжди чекає яскрава доля. Поки що важко уявити, ким виросте наша донечка, але впевнена, що їй у житті не доведеться нудьгувати, — відповіла пані Шовгенева.
— Я хочу, аби наша Лєночка стала сильною особистістю, — довершив її слова чоловік.
А п’ятирічна дівчинка тим часом уже солодко засинала у своїй кімнаті й крізь сон безтурботно усміхалася до власної, від усіх прихованої, мрії. Розмова батьків зовсім не цікавила малу. Головне, що матуся пообіцяла повести її завтра до такого театру, де на сцені гратимуть самі діти. Матуся завжди дотримується своїх обіцянок. “Цікаво, що там буде особливого”, — думала вона, засинаючи.
Але, на її дитинне розчарування, театр виявився зовсім не таким, яким вона собі його уявляла. Замість величезної зали з важкими мармуровими колонами та парчевими завісами — невеличке приміщення однієї зі старих петербурзьких шкіл мистецтва. Та й не було ніякої вистави, лише — звичайні дитячі виступи. Діти різного віку виходили на невисоку сцену та декламували напам’ять вірші відомих поетів. Із глядацької зали лунали бурхливі оплески, а Оленка сиділа набундючена, навмисне поклавши свої долоні на колінця — аби не аплодувати “акторам”. “Я ж нічим не гірша від них”, — думала собі мовчки, нічого не кажучи неньці. А коли оголосили антракт, непомітно вислизнула з-під неуважного материного ока й сама вибралася на сцену. Ухопившись рученятами за краї коротенького платтячка, сміливо виструнчилася й почала досить голосно декламувати якогось завченого дитячого віршика. Завершивши свій виступ, так само впевнено, як виходила, вклонилася глядачам і спустилася зі сцени. Зал переповнили щирий сміх і оплески, а Уляна Степанівна навіть не знала, що мусить робити після такого несподіваного доньчиного вибрику. У ясно-карих дитячих очах вигравали вогники першого життєвого тріумфу. Ні — така, справді, ніколи не нудьгуватиме.
Іван Опанасович та Уляна Степанівна розмовляли зі своїми дітьми винятково по-російськи, але між собою — частіше українською, рідною для обох мовою. Тодішній статок професора дозволяв тримати в домі гувернантку, яка навчала його синів і донечку ще й французької та німецької мов.
Оленка була хоч і надміру непосидючою, але водночас сумлінною та допитливою ученицею.
Швидко опанувавши азбуку, відчула неабияке зацікавлення книжками. У домі була чимала бібліотека, тож дівчинка могла вибирати те, що їй до вподоби, і значну частину свого вільного часу присвячувати читанню. З головою поринала у світ казок, у пригоди капітана Геттера та Тома Сойєра, не відриваючись, читала російську та французьку поезію.
Але якось мала улюблениця батьків вирішила: насправді немає нічого складного в тому, аби розставляти знайомі слова в однакової довжини рядки та строфи. Тож почала сама писати вірші. Звісно, її перші спроби були надто наївними та простими, аби називатися бодай поетичними вправами. Але ж мала Шовгенева була не з тих, хто легко здається, тож уперто продовжувала своє дитяче віршування.
Коли Івана Опанасовича призначили професором Київської політехніки, Оленці вже минав десятий рік.
— Тату, а це правда, що ти, я, мама, Андрій і Сергій скоро назавжди поїдемо з Петербурга? —розпитувало дівча, розглядаючи приготовані батьками валізки — поки що вони були порожніми.
— Лєночко, ніхто не каже про те, що ми їдемо назавжди, тільки — на деякий час. Але я впевнений: тобі сподобається місто, у якому ми будемо жити, — заспокоював професор свою доньку.
І він не помилився. Адже Київ справді вразив дівчину. Коли вона вперше побачила величні зелені пагорби над Дніпром, золоті бані Печерської Лаври, таємничу Софію та Андріївський узвіз із бароковою церквою нагорі, — їй просто перехопило подих.
— Яка краса! — вигукнула, стоячи на одній із пе-черських гір. — Серед такої краси не шкода і вмерти!
Ті доньчині слова чомусь одразу схвилювали професора.
— Не кажи так, Лєночко. Серед краси потрібно жити, а не вмирати.
— Так, тату. Мені подобається Київ і я хочу жити тут… вічно! — вигукнула Оленка — аби її почули навіть Дніпрові хвилі, що ген унизу весело гралися з промінчиками серпневого сонця.
На початку двадцятого століття Київ був не таким великим, як тепер. Власне, Києвом називалося переважно старе місто. А вже Шулявка, з розташованою на ній Політехнікою, вважалася тоді передмістям. Там, у передмісті, у великому будинку для професорських родин оселилася по приїзді до Києва родина Івана Опанасовича.
У вересні батьки віддали Оленку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської, де у неї одразу ж з’явилося чимало добрих приятельок. А оскільки учениці гімназії спілкувалися рідною для Лєни російською мовою, вона вирішила, що Київ — це так само російське місто, як і Петербург. І, можливо, вважала б так далі… якби одного разу, повертаючись після занять додому, не побачила посеред площі натовп.
Це були переважно молоді люди. Усі вони щось вигукували, гомоніли між собою, але їхня мова не нагадувала російську. Радше це була мова Оленчиних батьків і та, яку дівчинка не раз чула під час відпочинку на Харківщині. Численні жовто-блакитні прапори здіймалися над натовпом, наче один великий священний німб. Тоді залунала якась піднесена й бадьора пісня, схожа на марш. Дівчинці кортіло підійти до тих людей ближче й розпитати про все. Але — не наважувалася. Боялася, що вони її не зрозуміють і проженуть геть.
А вже коли прийшла додому, дізналася важливу новину — про те, що розпочалася революція. Що в Києві скоро запанує українська влада, а її батько, професор Іван Опанасович Шовгенев, стане українським міністром. Не розуміючи до ладу, що це означає, Оленка все ж зраділа, адже у всіх домашніх того дня був святковий настрій.
Повільно спливав час. Оленка виросла, стала чарівною стрункою панночкою. Мала густе волосся кольору темної бронзи, ледь завихрене у веселі кучері. Обличчя її, хоч і мало дещо неправильні риси: коротенький курносий ніс та тоненькі вуста, —випромінювало якусь особливу внутрішню красу та силу. Дзвінкий Оленчин сміх сповнював радістю всіх, хто був поруч із нею, а її великі світло-карі очі світилися запалом і щирістю. У дівчинки склалося своє оточення — подружки-гімназистки та викладачі, а у вільний від навчання час вона спілкувалася з сусідськими дітьми та братом Сергієм. Тож не було їй жодного діла до батькових урядових справ. А тим паче — до того, що мати тепер принципово почала розмовляти з усіма по-українськи.
Але якось, сидячи вдома за книжками, дівчинка почула, як хтось стукає у двері їхнього помешкання.
— Уляно, відчини! — гукнув до дружини господар.
До вітальні увійшов високий та стрункий чоловік. Він був ще достатньо молодим, але худе й виснажене обличчя робило його дідом.
— Тут живуть українці? — раптом запитав по-російськи.
— Так, тут живуть українці, — гордо відповіла йому пані Шовгенева своєю рідною мовою.
Почувши такі слова, знесилений та безпорадний, незваний гість підійшов до крісла. Повільно опустився в нього і, не прикриваючи обличчя руками — не соромлячись ні дітей, ні господарів дому — приглушено й гірко заплакав.
— Даруйте, шановний, — утрутився Іван Опанасович у цю незрозумілу сцену, — але ми не знаємо, хто ви.
— Я — князь Трубєцкой, — приборкуючи в собі спазматичні схлипування, нарешті відповів гість.
— Дуже приємно, але що вам потрібно від нас? — запитав господар.
— Що потрібно?! — раптом закричав чоловік. —Я прийшов на територію Росії, і що я бачу? Я бачу якусь Українську Народну Республіку! Три роки тому це було російське місто, а тепер раптом стало українським. А куди ж поділася Росія? Я хочу запитати у вас, де моя Росія?!.
— Прошу, не кричіть, шановний. Ваша Росія нікуди не поділася. Просто вона починається значно далі — на північ від Курська, — спокійно відповів Шовгенев. І чемно провів гостя за двері.
А Оленка, котра весь цей час здивовано спостерігала з порогу своєї кімнати за розмовою батька та незнайомця, нарешті усвідомила одну важливу для себе річ: вона — українка.
А невдовзі дізналася ще й таке: її старший брат Андрій пішов служити до Української Армії. Одного дня він прийшов додому, вбраний у красиву військову форму.
— Сьогодні в Києві буде парад. Ми уклали союз із денікінцями, — відповів на захоплений погляд сестрички.
До вітальні вийшла Уляна Степанівна й покликала дітей до обіду.
— Мамо, а можна, я піду на парад із Андрієм? —одразу ж запитала її Оленка.
— Ні, Лєно, я тобі не дозволяю, це небезпечно, — твердо відповіла мати.
А Ы
Дівчина відставила тарілку вбік і насупилася. її брат, швидко поївши, вийшов із квартири.
Наступного дня, ідучи до гімназії, Оленка почула врочисту оркестрову музику. І раптом на тлі тієї музики залунали гучні постріли. Мешканці найближчих будинків повибігали на вулицю. Від Хрещатика мчав на коні якийсь чоловік, що нагадував дівчинці сміливого казкового лицаря. Він тримав у руці пістолет і радісно вигукував про те, що нарешті знову б’ють “русскіх”. Оленка здивувалася: але ж сам вершник був російськомовним! А по тому лише щиро зраділа, адже знала: такі сміливі й красиві лицарі, як оцей, відтепер є спільниками її батька й брата в боротьбі за український Київ.
Тільки ж направду все складалося зовсім не так, як собі намріяла тринадцятирічна Лєна. Лихо почалося для неї несподівано — із однієї прикрої новини: гімназію Дучинської назавжди закрито. Кілька разів дівчинка чула в місті постріли й вибухи. А вже потім дізналася від батька, що більшовики розбили Українську Армію й нахабно запанували в Києві.
Одного дня міністр українського уряду Іван Шовгенев у розпачі повідомив дружині:
— Мусимо удвох із Андрієм негайно виїхати з міста.
— Надовго? — стурбовано поцікавилася Уляна Степанівна.
— Ні, лише на два тижні, — заспокоїв її чоловік. Оленка нічого не знала — куди й навіщо поїдуть
її батько та брат. Чула лише одне незнайоме їй досі слово “еміграція”. І терпляче чекала. Але проминуло два тижні, і ще — два, а там — і два місяці… Але ніхто з них — ні татко, ні Андрій — так і не повернулися додому.
Годі й казати, як важко стало Уляні Степанівні, яка тепер залишилася з двома дорослими дітьми, та ще й без жодних засобів для прожиття. Колись звикла до статків жінка мусила шукати порятунку від злиднів та голоду. Тож почала
потроху продавати коштовності, одяг, вишукані хатні речі.
— Лєночко, прошу тебе, економ харчі, — з болем на серці просила доньку за обідом, розуміючи, що грошей може вистачити ненадовго.
І колишня капризуля, котру батькам доводилося вмовляти до їжі, тепер не могла не розуміти маминої тривоги.
Кілька разів Оленка ходила з мамою на Євбаз, аби обміняти шовкові сукенки чи порцелянові сервізи на хліб. По дорозі дивилася на опалені війною парки і сквери, розтрощені альтанки та лавочки, на залякані й сумні обличчя киян. Згадувала, як іще зовсім недавно ходила до гімназії, як її батько та брат раділи революції… Із болем несла в своєму серці пекуче материне тавро: “дружина петлюрівця”. І відчувала, як визріває в ній важке обурення. Але — без відчаю. “У жодному разі не можна опускати рук і здаватися оцій хижій силі, — цілком по-дорослому міркувала тоді, — потрібно до останніх сил боротися за свої права, за свою українську землю”.
Розуміючи, що хатніх речей для продажу лишилося небагато, а повернення батька чекати марно, Оленка пішла до ректора Політехніки проситися на роботу. Донька колишнього професора цього ж закладу стала звичайною посильною — мусила щодня й у будь-яку погоду розносити по різних кутках Києва документи та офіційні листи.
А коли настало літо, Оленка подалася працювати на городи — за декілька верст від тодішнього Києва.
У страшну спеку разом із сільськими бабами сапала й полола насаджені овочами грядки. Худенька, геть непризвичаєна до фізичної праці, вона була до краю виснажена. Але мусила збирати рештки своїх сил і працювати далі, адже над нею постійно стояли жорстокі наглядачі. Вони кричали їй у спину:
— Давай, рухайся швидше! Не спи!
І дівчинка мусила все це терпіти, бо втратити роботу для неї тоді означало померти з голоду. Щоправда, той зароблений харч аж ніяк не можна було назвати щедрим: варена картопля та пісний пшоняний куліш. Хліб, шматок сала чи масла бачили хіба у мріях. Лише зрідка Олені вдавалося разом із кількома приятельками вирватися до найближчого села й випросити в людей трохи сала взамін на якогось рушника чи серветку. Додому дівчина ходила лише по неділях, аби помитися, відпочити від важкої праці, поділитися заробленим “пайком” із мамою та братом. А протягом тижня жила там, де й працювала. Спала разом із бабами в сараї, де колюча солома заміняла їй м’яку домашню постіль. Дрова для приготування їжі та опалення мусили шукати самі. Самі ж їх і пиляли, рубали, носили до кухні. Самі мили підлогу та посуд.
Але вся оця брудна та принизлива праця не була для Оленки ані страшною, ані гнітючою. Вона завжди виконувала все з радісною усмішкою, нічим не переймаючись, потай міркуючи про щось своє, чисте, молодече. її серце було сповнене безмежної любові до краси. А тому вона не помічала ні бруду, ні грубості. Сприймала все це лише як безглузду тимчасовість. Бо ж вірила: чорні хмари колись неодмінно розвіються, й над Києвом знову засяє ясне та горде українське сонце.
Олені йшов шістнадцятий рік, коли Уляна Степанівна нарешті прийняла важливе для всієї родини рішення:
— Ми поїдемо звідси за кордон — до батька й Андрія.
Добираючись до кордону разом із мамою та Сергієм, Олена, як ніколи гостро, відчувала свою рідну землю — кожен її подих, кожен стогін, кожну сльозинку на траві. Пригадувала Святі гори й Київські пагорби над могутнім Дніпром. Запитувала саму себе: що вона може зробити, аби Україна знову була вільною й щасливою, аби в зневірених людей піднявся дух до боротьби? А по тому сама ж собі й відповідала: “У мене немає такої сили, як у брата, отже, не зможу піти до війська. Але в мене є сильне серце й голос. Можу закричати на весь світ — про свою любов, про свій біль і свою мрію. Або краще просто написати про все це… Авжеж, моєю зброєю може стати звичайне слово…”.
Тоді Олена ще не усвідомлювала до кінця, яким саме мусить бути її слово. Але сильне й ніжне серце вже підказувало дівчині: тільки українським.
Історія людини в історії людства
Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенева) стала видатною українською поетесою та громадською діячкою.
Мешкаючи з родиною в Чехії, вона закінчила Український педагогічний інститут у Празі й одружилася із сином кубанського козака Михайлом Телігою. Далеко від рідної землі всіма силами гартувала в собі приспану з дитинства українськість. Якось, будучи вже дорослою дівчиною, Олена почула, як російські офіцери кпинять з української мови, називаючи її “собачою”. Це боляче образило Телігу та спонукало до рішучих дій на захист власної гідності. Беручи приклад із матері, вона принципово — з усіма й скрізь — почала розмовляти винятково українською. І саме тоді на повну силу розкрився її поетичний талант.
А коли, після шістнадцятирічного перебування на еміграції, Олена повернулася до Києва, одразу ж вступила до Організації Українських Націоналістів (ОУН), де працювала разом із поетом Олегом Ольжичем-Кандибою в культурно-освітній референ-турі.
На той час Друга Світова була в розпалі. Окупований нацистами Київ прагла прибрати до своїх рук не менш жорстока комуністична Росія. У ті нелегкі воєнні часи Олена Теліга створила й очолила Спілку українських письменників, а також стала головним редактором літературно-мистецького тижневика “Літаври”, що видавався як додаток до газети “Українське слово”. І, звісно ж, писала свої сповнені любові та болю невмирущі поезії…
Поетеса була заарештована німецькими нацистами й розстріляна разом із чоловіком та соратниками 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру в Києві. Могла б утекти й урятуватися, але була надто принциповою жінкою, тож обрала героїчну смерть. На сірому гестапівському мурі вона залишила свій останній автограф. “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”. А вгорі — Тризуб.
Джерело: