ПІДХОПЛЕНА ВІТРОМ
Дитинство Ванги
Хата в Панде Сурчева, поправді кажучи, була ні в кут ні в двері. Та ще й — ген аж на околиці міста. Незатишна глинобитна споруда, що аж присіла від старості. Але й жалітися Панде не випадало. Бо в Струмиці — усі хати такі.
Коли турки, програвши війну, дали звідси драпака, громада міста порішила всі уділи з хатами повіддавати болгарським та македонським переселенцям, позаяк Струмиця — то земля воістину їхня, православна.
— Годі вже з нас рабства бусурменського, чужинською правдою по горло ситі, тепер для своєї правди час прийшов, — гомоніли новоприбулі струмчани.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Панде на війну вирушив ще парубійком. Але був надто заповзятим і запальним, тож за свою молодецьку необачність, за бунтарську вдачу мусив ганебною неволею заплатити. І тільки щасливому випадкові, а чи вищій силі небесній завдячуючи, Панде з турецького полону вийшов — живий та здоровий. А відтак — одразу до рідного села поспішив.
Тільки ж страшною пусткою зустрів парубка отчий поріг. Ні батька, ні матері живими не застав — допоки війна тривала, обидвоє вічним сном упокоїлися. А брат подався світ за очі — у пошуках заможнішого життя.
Кілька днів або й тижнів Панде блукав рідним селом і довколишніми. Від горя гіркого, від самоти, що серце людське спустошує, від туги, що наче криниця, глуха та бездонна, ніяк розради не міг знайти. Блукав, допоки про Струмицю випадково не почув. Зустрічні подорожні дали йому втішну пораду: у Струмиці нині вільно оселитися можна.
“То так нівроку далеченько, — шляхом указаним прошкуючи, Панде собі міркував, — десь на південному сході Македонської землі, аж біля болгарського міста Петричи”. Але після втрати най-рідніших людей вже не було йому чого втрачати. Тож — подався.
Квартал, у якому Панде отримав нове помешкання, більше нагадував село, аніж частину великого міста. Вулиці — тіснющі та бруднющі. По маленьких дворах, огороджених живоплотом, вільно розгулювала худоба. Хлівів не було, тож на ніч господарі замикали худобу на долішніх поверхах — у тих будинках, де спали самі. А мешкали там, якщо не брати до уваги одного сімейства галасливих циган, переважно землероби, ремісники та дрібні торговці. З найближчих сіл вони повтікали сюди, на околицю міста, у пошуках бодай скромного заробітку на прожиття. Усі дні здавалися їм задовгими, усі вечори — хоч око виколи — за-тем^ними. Квартал, у якому оселився Панде, називали Святико. Адже, попри всі оті незручності та неприємності, його прикрашала невеличка церква П’ятнадцяти Святих Мучеників. А ще особливого колориту додавав тій місцевості розкішний трояндовий сад турецького ходжі на прізвисько Ґюлбаба.
Зажив Панде зі своїми сусідами в мирі та злагоді. Спершу сам собі господарював, обробляючи невеличкий уділ, отриманий від громади. Але зго-
, дом зустрів у Струмиці дівчину Параскевію. Була вона тендітна й із поглядом веселим, грайливим. Поманила тим поглядом парубка, що й незчувся, як серце його запалало. Справили вони весілля та захазяйнували вкупі. Зажили хоч і не в розкошах, а проте — любо-мило.
Так і донечки дочекали. Тільки ж дуже кволою первісточка їхня народилася: ручки-ніжки худесенькі, мов гілочки, дрібне личко — блідесеньке, аж страшно дивитися. Навіть не плаче, бо сил не має.
Струмицькі повитухи, скрушно головами похитуючи, вирішили довіритися небесній волі. Хоч і дуже сумнівалися, що таке кволе немовля спроможне вижити. А тому, за звичаєм тамтешнім, навіть імені одразу не дали. Лише поклали тихо, сповивши, як годилося — у волячий шлунок і невипране хутро, на теплій печі. Чекали Господнього присуду.
Однієї березневої ночі дитина раптом голосно заплакала. І сказали Параскевії баби-віщунки, що донечка її щойно лише народилася — із отим плачем. І що жива-здорова буде. Тоді одна бабця уранці наступного дня вийшла на вулицю, аби в першої стрічної жінки запитати про ім’я й назвати тим іменем новонароджену. Бо такі були струмицькі звичаї. Але грецьке ім’я першої стрічної — Андрома-ха — їй не сподобалося. Тож пішла далі питати. Друга жінка назвалася також грецьким іменем —Вангелія. У перекладі це означало: “та, котра приносить добру звістку”. Це ім’я одразу ж припало бабці до серця. Тож назвали дівчинку Вангелією. А простіше — Вангою.
У трирічному віці Ванга залишилася без матері — Параскевія померла зовсім молодою. А через рік у родині Сурчевих сталося інше горе — Панде, батька Ванги, забрали до болгарського війська. Бо саме в той час розпочалася Перша світова війна.
За дівчинкою доглядала сусідка-туркиня, вельми добра та чуйна жінка на ім’я Асаниця. Три роки до Струмиці не приходило жодної звістки від Панде. Вже сусіди почали співчувати малій, поза очі називати її круглою сиротою. Але одного дня батько Вангелії все ж повернувся — хоч і знесилений тяжкою війною, а проте живий та здоровий — як тоді, після турецького полону. Тож зажили вони знову у своїй старій хаті.
Семирічна Ванга вже була панночкою досить норовливою та впертою. Уся — в батька.
“Може, така вона, бо бракує їй материнської суворості й ласки”, — не раз казав собі подумки Панде.
А синьоока русявка тим часом зростала йому на втіху. Жвава та весела, вона легко знаходила нових друзів, завойовуючи все більшу повагу серед дітлахів кварталу Святико. Сусідські хлопчики та дівчатка радо приходили до двору Сурчевих, аби пограти з Вангою в її улюблену гру.
— Кожен із вас повинен зараз лягти на землю, ви будете хворими, а я — лікарем, котрий вас лікуватиме, — зверталася Вангелія до дітей.
І ті захоплено підкорялися їй, швидко входили у свої дещо незвичні ролі. Тоді дівчина збирала різні трави й прикладала їх до животів своїм “пацієнтам”, тихесенько нашіптуючи, а то й наспівуючи при цьому бозна-звідки почуті замовляння: у
— Хворобо, хворобо, іди собі далеко, до самого моря — утопися з горя, до самого місяця — геть із хворого місця…
А потім наказувала всім уставати і… підмітати їй подвір’я.
— Терпіти не можу брудноти та безладу! — бідкалася Ванга.
І діти знову її слухалися. А вже коли довкола ставало чисто, Ванга сідала посеред двору на плетений килимок і починала оповідати різноманітні історії. Вигадувала їх сама. І могла отак вигадувати аж до смерку. Струмицькі дітлахи, обступивши оповідачку зусібіч тісним колом, заворожено вслухалися в кожне її слово.
Небагато часу сплинуло відтоді, як Панде повернувся з війни. Аж вирішив, що не впоратися йому самому з господарством і важко буде далі виховувати донечку. Тож одружився вдруге — узяв собі до пари красуню Танку, що мала довге розкішне волосся, старанно заплетене в косу. Стала Танка для Панде доброю, хазяйновитою дружиною, для Ван-ги — дбайливою, лагідною матір’ю. А невдовзі й сина привела на світ — Василечком назвали. Проте не встигло подружжя удосталь добра нажити, як уже настали для їхньої родини скрутні часи. Нова стру-мицька влада відібрала в Панде землю. І пішов він скитатися далеким краєм на пошуки бодай якогось заробітку — аби прогодувати родину. Танка залишилася бідувати з двома дітьми.
Вангелії тоді йшов дванадцятий рік. Охоче бавила малого братика, але ще з більшою охотою гралася в нові ігри, що їх вигадувала — сама для себе.
Якось Танка вийшла на подвір’я й угледіла таку картину: Вангелія із заплющеними очима рухалася навпомацки вздовж хатньої стіни у бік хвіртки.
— Що ти робиш, Ванго? — запитала вона в дівчини.
Та, сполохана, зупинилася і, розплющивши очі, якось винувато звела погляд на мачуху. Ніби щойно впіймана на якомусь страшному злочині.
— Я… шукаю… свищика, — тихо відповіла.
— Шукаєш свищика — із заплющеними очима? —не переставала дивуватися Танка.
— Так, — ще дужче зніяковіла мала, — це… така гра. У “сліпого”. Я ховаю у дворі різні предмети, а тоді намагаюся їх знайти самими руками — так, ніби в мене немає очей…
Занепокоїлася Танка, почувши про таку дивну забавку Ванги. І коли Панде повернувся додому, поділилася з ним своєю тривогою. Тоді батько суворо заборонив дівчині гратися “у сліпого”. Але ні погрози, ні покарання не могли зупинити Вангу. Вона продовжувала ховати по дворових закутках усілякі хатні речі, а тоді шукати їх навпомацки, за допомогою самих лише відчуттів.
Того ж року Сурчеві переїхали до Нового села, де мешкав Пандин брат Костадин. Він був достатньо заможним чоловіком, але не мав дітей, і тому з радістю дав братовій родині прихисток у власній оселі.
— І ільки допомагайте доглядати худобу, ну й трохи — по господарству, але ж голодувати в мене не будете, — запевнив Костадин.
— А що робитиму я? — запитала тоді Вангелія в , дядька.
Костадин уважно подивився в її волошкові очі, що ніби випромінювали дивну, якусь недитячу силу.
“А й справді, — подумав він, — чому б не вигадати для дванадцятирічної племінниці якесь нескладне й водночас корисне заняття?..”
— Ходитимеш по молоко до вівчарні, — вирішив, не довго міркуючи.
Ванга зраділа, почувши про свій новий обов’язок. Адже тепер вона зможе щодня сама виходити за село й почуватися там вільною від старших! І ніхто вже не пильнуватиме за кожним її кроком, не заборонятиме дивних забавок…
Та насправді до вівчарні, що була за селом, дівчина ходила не зовсім сама, а… з віслюком. Вухатий та покірний, саме він допомагав їй нести додому два великих бідони, наповнених теплою жовтуватою рідиною.
Одного разу, йдучи по молоко, Ванга покликала з собою двійко двоюрідних сестричок. Був ясний і погожий день. Ніщо не віщувало ні грози, ні навіть дрібного дощику. Вертаючись до села, дівчата вирішили зайти до Ханської чешми — старої кам’яної споруди з краном, звідки струменіла чиста джерельна вода. Чешма була в полі, неподалік від дороги.
І раптом… бозна-звідки знялася страхітлива буря.
Небо умить потемніло й здійнявся такий сильний вітер, що віття на деревах аж затріщало.
— Хутчій тікаймо звідси! — закричала котрась із сестричок. Але її голос одразу ж розчинився в розкотистому реві щойно випущеної на волю лиховісної, грізної стихії.
А вітер шаленів із новою силою: тепер уже безжально трощив усе довкола, виривав з корінням молоді дерева й разом із важкими грудами землі жбурляв їх у повітря. Поруч здіймався величезний чорний стовп — аж до неба. Ґрунт і пил, гілки й листя — усе змішалося докупи, потрапивши у стрімкий ураганний вихор.
Сестри зблідли й оніміли з переляку. Спершу стояли, як укопані, а тоді, збиті вихором з ніг, упали на землю біля чешми. Вангу ж спіткала значно жахливіша доля: хижа стихія підняла її в повітря^ пронесла отак зо два кілометри над землею. У якусь мить дівчина відчула, як її поглинає неминучий та цілковитий морок.
Скільки часу протривав буревій — ніхто не міг того знати достеменно. Довго шукали Вангу її рідні. І нарешті знайшли. Тремтячи від страху, вона лежала на чужому полі, вся закидана землею, камінням, придорожнім сміттям. Очі були повні пилу й боліли так нестерпно, що дівчина взагалі не могла розплющити повік. ‘
— Потерпи трохи, скоро тобі полегшає… — заспокоювала Танка, ведучи її за руку через поле до Нового села. Та знесилена дівчинка лише мовчала…
У Костадиновій оселі зчинилася метушня: усі прагли допомогти Вангелії. Шукали усіляких способів, аби швидше повернути їй зір. Хтось радив промити запилюжені й запалені очі Ванги свяченою водою, хтось — відваром із лікувальних трав. Інші наполягали: варто покликати місцевих знахарок і шептух, мовляв, тільки їм під силу впоратися з такою бідою. Але ні трави, ні молитви, ні мазі та компреси не змогли полегшити її мук. Вона не могла нічого бачити. До вечора очі налилися кров’ю, а над ранок — побіліли разом із зіницями.
Це стало трагедією для Панде. Він дуже любив свою донечку, а тому був ладен піти на що завгодно, аби тільки вилікувати її від сліпоти.
— Напевно, нам варто повернутися додому, —сказав Панде своїй дружині, — бо тут ми чужі, а в Струмиці всі лікарі нас добре знають, тож, сподіваюся, зможуть чимось зарадити Вангелії, знайти ліки від її хвороби.
Що могла на те відповісти Танка, котра любила Пандину донечку, як рідну? Звісно ж — погодилася. Отже, їхня родина переїхала до рідного містечка.
Проте справа з Ванжиною недугою виявилася геть невтішною.
— У дівчинки серйозне запалення очей — це дуже небезпечно. Але якщо негайно зробити операцію, ще можна повернути їй зір, — сказав один зі стру-мицьких лікарів.
Не зволікаючи, Панде відвіз донечку до лікарні в Скоп’є. Там їй зробили одразу дві операції на очах, але обидві виявилися безуспішними. Залишався останній шанс — третя й найскладні-ша операція, що могла відбутися тільки в Белграді й коштувала дуже дорого — аж п’ять тисяч динарів! Звісно ж, для бідного Панде така сума виявилася не по кишені. Його охопив глибокий відчай. Сам себе він голосно запитував: “Що робити?!.” Проте відповіді не знав… Мусив неодмінно десь дістати ті гроші — аби повернути донечці радість бачити сонце та хмари, землю й дерева, старі будинки кварталу Святико й чарівні троянди із саду Ґюлбаби, обличчя рідних людей і власне відображення в прозорій річковій воді… Позичати по сусідах не міг, адже сусіди жили не в менших, аніж він, злиднях. Тож, опинившись у безвиході, Панде вирішив продати стару швейну машинку своєї першої дружини, матері Ванги — Параскевії. Він продав також і єдину вівцю, яку тримав у своїй нужденній господі, та деякі дрібні хатні речі, котрих не конче потребували в його родині для щоденного вжитку. Але, хоч як він старався, а отриманих грошей усе одно було замало — рівно вдвічі менше від тієї суми, яку назвали лікарі. Однак і зволікати з операцією було неприпустимо. Отже, для Панде не залишалося нічого іншого, як покластися на волю небес і… на чуйне серце лікаря.
До лікарні Вангелію відвіз їхній сусід Пайван-ський, вишукано вбраний і статечний пан. Він саме їхав до свого сина, котрий мешкав у Белграді. І, керуючись простим людським співчуттям, не зміг відмовити Сурчеву в такій делікатній справі. Але ж — і зітхнув полегшено, коли нарешті віддав лікареві всі сусідові гроші, залишивши дівчинку саму в лікарняній палаті.
— Дорогенька моя, — скорчив незадоволену гримасу лікар, коли настала Ванжина черга іти на операцію, — та ж твій батечко заплатив лише половину потрібної суми!
— Він… більше… не має, — тихо вимовила Ванга.
— Ну коли так, то ми тобі зробимо половину операції. А вже як твій татко дозбирає решту грошей, тоді прооперуємо, як слід, — відрубав розлючений ескулап.
Після операції Ванга знову змогла бачити, щоправда — ледь-ледь. Дівчинці потрібна була особлива турбота, чистота та спокій — аби її зір остаточно відновився. Тільки ж злиденне життя родини Сурчевих диктувало для неї зовсім інші умови!
Скоро в Танки народився іще один син — Томе. І Панде знову був змушений вирушати на пошуки заробітку. Танка зранку до вечора працювала в полі. Усе хатнє господарство звалилося на Вангелію, котра, до того ж, мусила глядіти малого братика. Отже, про спокій їй годі було мріяти! А її очі — замість одужати — з кожним днем усе відчутніше слабшали. Невдовзі дівчина знову осліпла. Це стало черговою трагедією для її родини.
А Вангу огорнув невимовний розпач. Довгими, безсонними ночами вона ненастанно зверталася до Бога.
— Боженьку, Ти всесильний, Ти можеш усе, —промовляла тремтячим від плачу голосом, — благаю Тебе, пошли якесь диво, зроби так, аби я знову могла бачити!
Але дива не ставалося. І Ванга страждала дедалі дужче… й дедалі важче було їй змиритися з власною безпорадністю.
Одного разу Панде почув про будинок для сліпих у місті Земун. Від знайомого чоловіка дізнався, що там особливо дбають про бідних і позбавлених зору дітей. Бажаючи своїй донечці кращої долі, він вирішив написати листа до директора будинку. Скоро надійшла відповідь: Вангу запросили до Земуна.
Збираючись із вечора в дорогу, дівчина дуже хвилювалася, адже навіть не уявляла, яка доля на неї чекає в чужому місті, далеко від батька. їй здавалося, що вона назавжди залишає рідний дім. І від такої думки її серце боляче стискалося, а до незрячих очей підкочувалися гарячі сльози. Вранці Вангелія прощалася з домом. Худеньке, майже знесилене дівча раптом притихло, прислухаючись до кожного звуку, ніби пильно вдивляючись у довколишню красу свіжого весняного ранку. Легенький вітерець жваво перестрибував через живопліт, лагідно пестив листочки герані та левкою. По молодій травичці шурхотіли пухнасті котячі лапи. А щедрі промінчики ранкового сонця, розгойдавши найви-щу гілку на сливі, опускалися донизу и тепло лоскотали змарнілі щічки Ванги. її обличчя тієї миті здавалося по-особливому просвітленим і чистим. Аж Панде, спостерігаючи за донькою, подумав мимохіть: можливо, тепер вона бачить щось таке… особливе… чого не можуть бачити зрячі…
У Земуні, в будинку для сліпих, для Ванги усе видавалося новим і цікавим. її відвели в дівчачу групу, одразу ж убравши в тамтешню форму — коричневу плісировану спідницю та блузку із зображенням морського якоря. Взули в модні бежеві черевички. Підстригли коротко її русяві коси. Спершу вона дещо знітилася від такого незвичного для неї образу. Але згодом вирішила: “Усі ці зміни потрібні для того, аби змінити на краще й мою долю”. Нишком від інших Ванга обмацувала своє нове вбрання й тішилася, почуваючи себе справжньою царівною — адже досі ніколи в житті ще не одягалася так красиво.
Розпорядок дня в будинку для сліпих був доволі складний і суворий. До обіду всі учениці мусили сидіти на заняттях. Учили абетку Брайля, різноманітні шкільні предмети, а також мали спеціальні уроки музики. Вчителі відкрили у Ванги неймовірно розвинений музичних слух. Тож не дивно, що дівчина швидко і з великим захопленням опанувала гру на сопілці та фортепіано. Звуки, народжені клавішами, чомусь завжди пробуджували в ній світлі, тремтливі спомини про рідну домівку.
Граючи, Вангелія яскраво бачила у своїй уяві зелені струмицькі поля, золоте сонце та синє небо, стрімку, веселу течію річки Тракайна, строкаті квіти з їхнього двору, найрідніших серцю людей… Вона ніби знову поверталася у своє зряче гомінке дитинство, пригадувала уважні й захоплені обличчя дітлахів кварталу Святико, свої дивні ігри… І шкодувала, що урок музики триває всього годину. А так хотілося, аби він не закінчувався ніколи! По тому були практичні заняття із ведення господарства — дівчат учили плести гачком, готувати, прати, прасувати, прибирати, робити будь-яку хатню роботу — зрозуміла річ, без допомоги очей. Від учениць будинку для сліпих вимагалося навчитися бачити серцем, а також розвинути чутливість рук. І Ванга засвоювала все з неймовірною легкістю, вчителі були задоволені нею.
Щоночі, засинаючи, Вангелія просила Бога тільки про одне: зробити так, аби у світі було менше страждань і бід, аби люди не знали сліпоти серця.
— Боженьку, будь зі мною завжди й дай мені сили допомагати іншим!
Засинала умиротворена, з якимсь невинним усміхом на вустах. її сни завжди були теплими та кольоровими.
Історія людини в історії людства
Вангелія Пандева Гуштерова. або, як її пізніше називали — баба Ванга, стала відомою в усьому світі провидицею та цілителькою. І хоч до неї вже ніколи не повернувся зір, вона володіла унікальним даром — бачити хвороби й долі людей своїм надзвичайно чуйним серцем. Жила в гармонії з природою, почуваючи себе маленькою частинкою Всесвіту. Могла розмовляти з рослинами та тваринами, а також із душами людей, які померли багато років тому. Часто чула серед ночі дивні небесні звуки, чітко бачила у своїх снах різні країни — і так могла подорожувати по цілому світу.
Здібності баби Ванги були офіційно визнані владою Болгарії в 1967 році. По пророцтва та зцілення до неї приїздили люди з усього світу, серед них були відомі політичні діячі, музиканти, актори, письменники. Вона напророчила дату початку Другої світової війни, а також багато інших подій, що збувалися завжди з точністю.
Баба Ванга прожила 85 років, аж до смерті мешкала в болгарському містечку Петрич, де тепер, поруч із каплицею святої Параскевії, її могила. Вірила в безсмертя й була переконана, що душа людини, виходячи з тіла, дорослішає та мудрішає, а тому вмирала спокійно, наперед знаючи дату своєї смерті.
Джерело: