Багряна Анна. Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької)

361

МАЛЕНЬКА ЛЯПУТЕТА

Дитинство Марії Заньковецької

Господарем маєтку в селі Заньки — з великим будинком, розкішним садом та довгою, аж до ставу, липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Та хіба цьому дивуватися? Рід Адасовських уже не в одному поколінні має дворянський титул, шляхетне ще з української козацької старшини — коріння.

У таких родинах заведено шанувати звичаї предків, а ще — знатися на високому мистецтві. А тому Костянтин Костянтинович, попри щоденну та виснажливу чиновницьку службу в Ніжинському повітовому суді, ніколи не забував про те, що має надзвичайно соковитий баритон. А його дружина, Марія Василівна, котра також походила зі знатного роду й займалася в селі Заньки цілительством, завжди пам’ятала про своє могутнє меццо-сопрано.

До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова. Переважно це були молоді люди, інститутські друзі братів Адасовських — Євтихія та Олександра. У такі дні господарі влаштовували невеличкі сімейні виступи.

А на храмові свята Костянтин Костянтинович збирав студентів і розучував із ними різноманітні хорові номери. Зазвичай це відбувалося у великій залі будинку: усі співаки ставали півколом, праворуч — баси, а ліворуч —дисканти. Господар брав камертона та керував співом. У такі миті ошатна зала, здавалося, перетворювалася на храм, де разом із величними акордами народжувалося справжнє священнодійство. Аж баба Сухондиха, котра служила в домі Адасовських нянею, дослуховуючись потай до того співу, нерідко розчулювалася настільки, що не могла стримати сліз. Авжеж, її простацьке серце було відкрите для краси. Та оскільки своїм розкотистим риданням стара відверто заважала хористам, господареві доводилося щоразу просити її, аби під час репетиції сиділа на кухні.

Невдовзі Адасовський вирішив організувати й церковний хор. Тодішня церква в Заньках була дещо незвична за своєю будовою. Не така, як інші церкви Чернігівської губернії. Але що напрочуд красива — ніхто не міг цього заперечити. Зовні її прикрашала величезна золота баня, звіддалік схожа на яскравий спалах призахідного сонця, а зсередини — настінні розписи, виконані “майстром від Бога”. Селяни ходили до храму за давньою звичкою, прищепленою батьками та дідами, часто навіть не розуміючи до ладу істинної суті християнства. Але відколи поміщик Адасовський створив у селі Заньки церковний хор, щонедільні Літургії перетворилися для заньківчан у найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя. Чарівний і воістину божественний спів — коли всі голоси творили одну величну гармонію — підіймав приземлену”душу хлібороба високо до небес.

Манечка також співала з батьком на церковному криласі. її янгольський голосочок особливо заворожував прихожан. А ще співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями. І коли старші розігрували імпровізовані вистави, вона завжди із великою охотою приєднувалася до їхньої гри.

— Моя Ляпутета, — так казав жартома на свою найменшу донечку поміщик Адасовський.

А Ляпутета зростала життєрадісною, доброзичливою дівчиною й уже змалечку мала гарну вроду — стрункий стан, ґраційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся та дві рівнесенькі дужки брів над карими очима. її очі випромінювали якесь

особливе внутрішнє світло.

Але якось п’ятирічна Манечка, уважно зазирнувши до люстра, вирішила, що її очі — занадто темні.

— Потрібно відмити їх із милом, і тоді вони посвітлішають, — сказала сама до себе. А тоді набрала в миску води й почала щосили натирати свої оченята милом. Тільки ж нічогісінько в неї не виходило: мило викликало лише подразнення та біль. Тож дівчина відставила миску з водою і, затуливши обличчя маленькими долонями, голосно заплакала.

Почувши її плач, до кімнати вбігла перелякана пані Адасовська:

— Маню, що з тобою? Що ти робила? — запитала, угледівши шмат мила на підлозі.

— Хотіла відмити очі, а вони не відмиваються, —

схлипуючи, відповіла матері Маня.

— Відмити? — дивувалася Адасовська, опускаючи доньчині долоні й пильно зазираючи в розчер-воніле від сліз обличчя. — Чи твої очі такі брудні, що їх потрібно відмивати милом?

— Вони дуже темні, — пояснювала дівчинка, не спиняючи пекучого плачу.

— Дурненька, — пригорнула Марія Василівна донечку й ніжно поцілувала її в чоло, — у тебе най-прекрасніший колір очей! Невже ти не чула, скільки пісень написано про карі очі?.. Повір: кожна дівчинка мріє, аби їй присвячували такі пісні!

І тоді маленька Манечка нарешті заспокоїлася. Щоправда, її “пісенні” оченята ще довго щеміли від мила.

Коли ж дівчинку віддавали до приватної школи пана Арендаренка, у сусіднє село Комелівку, Марія Василівна повела її до місцевого кравця діда Петра. Старий Петро був неабияким майстром своєї справи та славився на весь повіт мистецтвом шити сукні й корсети для юних та вередливих паняно-чок. Марійка сказала матері, що хоче тільки таке вбрання, яке носять сільські дівчата. І Адасовська одразу ж пристала на доньчину забаганку — замовила кравцеві полотняну вишиту сорочку та яскраву плахту.

— Я — зань-ко-вець-ка дів-чин-ка, зань-ко-вець-ка дів-чин-ка! — радісно виспівувала по дорозі мала. На її чистому білому личку світився щи-рий усміх.

Адасовська йшла та мовчки тішилася своєю най-меншою дитиною.

У поміщицької доньки було багато вірних подружок, із якими вона потай від батьків часто ходила до гаю, гуляла по селу або ж вигадувала усілякі дотепні витівки… А проте мала Манечка вміла не лише співати та влаштовувати забавки для подруг. До вподоби їй також була й хатня робота. А ще — завжди із радістю допомагала батькам у їхньому польовому господарстві.

За таку працьовитість, добру та щиру вдачу дівчинку любили заньковецькі кріпаки. Але ж і вона час-то навідувалася до селянських дворів. їй подобалося спілкуватися з простими людьми, слухати розповіді проте, як вони живуть, про що думають, мріють.

Манечка завжди із нетерпінням чекала селянських свят — весіль, хрестин, іменин. Але найбільшим святом для неї залишалися обжинки — коли через усе село їхали запряжені кіньми та прикра-шені яскравими стрічками вози, а за ними йшли, співаючи обрядових пісень, радісні хлопці та дівчата. Мала паняночка тоді застрибувала до найбільшого возу і, сидячи на щедрих врожаях, почувалася безмежно щасливою.

Спливав поволі час. Хтось у Заньках народжувався, хтось помирав. А хтось зростав на втіху батькам…

Адасовські готувалися до Маниного десятиліття. Костянтин Костянтинович розучував зі своїм хором спеціальну привітальну пісеньку. Марія Василівна замовила в кравця Петра пишне вбрання: вишневу корсетку, малинового кольору плахту зі срібними китичками, червоні сап’янові чобітки. А ще придбала для донечки-улюблениці рясне коралове намисто.

На свято до Адасовських прийшло чимало гостей — знайомі батькові поміщики зі своїми родинами, студенти, хористи, близькі родичі. Приїхала з Чернігова й тітка Саша, сестра Марії Василівни, зі своїм чоловіком Олександром Івановичем Маркевичем.

Після святкового обіду іменинниця виконала для гостей кілька пісень, а тоді затанцювала “козачка”. Усі були вражені її талантом і голосом. А котрийсь із поміщиків навіть почав був говорити про “майбутню актрису Адасовську”, але, зіткнувшись із невдоволеним поглядом господаря,

зупинився на півслові.

— Маня повинна здобувати освіту в найкращому навчальному закладі Чернігова, — переконувала тітка Саша свою сестру.

Тож як тільки настала осінь, десятилітню Марію віддали на навчання до приватного пансіону Осо-вської, що славився високим рівнем викладання багатьох особливо важливих для того часу дисциплін: російської та французької граматик, літератури, історії, географії…

Першого ж дня нова учениця одразу записалася до бібліотеки пансіону. І саме тоді, коли, підстрибуючи, хотіла дістатися найвищої книжкової полиці, вважаючи, що найцікавіші книж-ки — завжди вгорі, до читальні увійшов поважний пан в окулярах. Ніби легеньку пір’їнку, підняв він Маню, вмостивши собі на плече. І сказав лагідно:

— Маленька, вибери собі ту книжку, яку хочеш. 9

Коли ж із повним оберемком книжок “маленька” нарешті “приземлилася”, пан в окулярах приязно усміхнувся й назвався:

— Микола Андрійович Вербицький, викладач російської словесності та трохи — поет…

Марія Адасовська була сумлінною ученицею, але понад усе її вабили уроки музики й танців, а також заняття пантомімою. Адже саме там вона могла вповні проявити свої артистичні та творчі здібності.

— З Адасовської може вийти пречудова балерина, — повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський, захоплено спостерігаючи, як дівчинка вправно виконує складні “па” мазурки.

А його дружина Броніслава Прушинська, котра викладала дівчатам спів, запевняла:

— Марія — вроджена оперна співачка!

Сама ж Маня тим часом невтомно вигадувала різноманітні п’єски та етюди, які потім, разом з іншими ученицями пансіону, ставила на імпровізованій сцені. Здебільшого то були так звані “анекдоти в лицях”, коли розігрувалися кумедні випадки зі шкільного життя, висміювалися окремі викладачі або учні. Вірші до вистав Марія також писала сама.

Якось Вербицький попросив Адасовську, аби вона прочитала на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Учениця настільки правдоподібно увійшла в цю складну драматичну роль, що всі присутні в класі були просто приголомшені.

— Ти повинна просити своїх батьків, аби вони будьщо віддали тебе на навчання до Московської театральної школи. Маєш усі здібності актриси! —сказав Марії учитель словесності по закінченні заняття.

Після таких його слів вона спершу ніяково опустила очі, але потім сказала з притаманною їй сміливістю:

— Мені хотілося б виконувати ролі простих українських дівчат. Одного разу в Заньках я бачила, як плаче бідна наймичка. Я хочу показати своїм майбутнім глядачам сльози тієї наймички.

Щирі слова юнки приємно вразили серце Миколи Андрійовича. І тоді він зважився на досить ризикований на ті часи крок. На наступний урок словесності приніс для Марії подарунок — “Кобзар” Тараса Шевченка, колись підписаний для нього самим автором. Узявши до рук таку реліквію, учениця не могла стримати захвату. Ця книга стала для неї оберегом. Щодня вона пильно вчитувалася в палкі та пронизливі рядки “Кобзаря”, легко запам’ятовуючи цілі вірші та поеми. І уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченко-вих героїнь.

На вихідні та у великі храмові свята Марію відпускали до тітки Саші. її чоловік був неабияким любителем українських народних пісень, тож не дивно, що в домі Маркевичів, як і в домі Адасов-ських, часто збиралася молодь і звучали хорові співи, р

Була в тітки Саші одна надокучлива знайома — Киріакія Потапівна. Вона мала славу непе-ревершеної пліткарки та затаєну злобу на весь світ. Якось Марія вирішила її обдурити. Разом із кількома подругами вбралася в чорний чернечий одяг, прийшла до цієї самотньої злої жінки, дістала ладанки та іконки й почала читати молитву. Киріакія Потапівна повірила, що перед нею справжні черниці, й щиросердно висповідалася перед гостями, розповівши про всі свої гріхи. А хитрі дівчата потім ще довго сміялися зі старої брехухи.

Перед літніми канікулами Вербицький вирішив поставити в пансіоні казку “Дочка Кощея”. І Маня надзвичайно майстерно зіграла роль сирітки, яка заблукала в лісі. Маркевичі, які прийшли подивитися на свою племінницю, були захоплені її талантом.

— От якби віддати її до театральної школи при Петербурзькому імператорському театрі! — такою думкою поділився з дружиною Олександр Іванович.

— Боже збав тебе сказати про це Костянтину, —тихо відповіла на те тітка Саша.

Скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка, приїхавши додому на канікули, вирішила створити домашній театр. У порожній коморі вона самотужки облаштувала сяку-таку подобу сцени й запросила на безкоштовну виставу глядачів — своїх подружок, їхніх молодших братиків та сестричок. Маня грала вже добре знайому їй роль Антігони — доньки фіванського царя Едіпа, яка через велику любов до батька пішла на страшну саможертву…

Але, як на біду, у найдраматичніший момент вистави до комори принесло бабу Сухондиху.

Побачивши панську дочку з обличчям, вимазаним у крейду, розпатлану й закутану в простирадло, та ще й почувши, як та голосить і вигукує якісь дивні слова, стара няня злякалася й погукала господарів.

Власне, скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка впевнено заявила своїм батькам:

— Я хочу бути актрисою!

Така зухвала доньчина мрія страшенно розлютила зазвичай поміркованого повітового суддю Костянтина Костянтиновича.

— Як ти смієш мріяти про таке заняття? Хіба не знаєш, що актор — це професія сороміцька й негідна людей дворянського походження, що жінка на сцені — це вкрай непристойно?! — кричав на доньку.

— Тату, мені подобається грати на сцені! — не здавалася Марія.

Проте Адасовський був категоричним:

— Нізащо в світі я тобі цього не дозволю. Запам’ятай: іще ніхто не ганьбив нашого знатногороду штукарством та блазнюванням. Тож я тебе прошу по-доброму: назавжди викинь оці дурощі зі своєї голови!

Тоді, не в силах більше стримуватися, дівчинка гірко заплакала. І, можливо, сімейний скандал тривав би й далі, якби не поміщиця Качицька, котра вряди-годи навідувалася до Адасовського в нескінченній справі судового позову на своїх дітей.

— Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють! — схлипуючи й зойкаючи, безупинно лементувала з порогу ця старомодна пані з напудреним волоссям і завішеним вуаллю обличчям.

І повітовий суддя, на якийсь час забувши про доньку — з її мріями та норовливою вдачею, уко-тре змушений був вислуховувати емоційну оповідь старої про те, як її рідні діти надумали відібрати в неї все до решти — землю, сад, будинок із усіма родинними реліквіями, у тому числі роялем і репродукціями картин відомих російських

художників…

Марійка залишила батька у вітальні наодинці з цією нестерпною поміщицею, а сама вийшла на подвір’я. Якийсь час замріяно дивилася в далину —ніби прагла відшукати десь там власну невідворотну долю.

— Однак я стану актрисою! — сказала раптом уголос — сама до себе. її сльози вже висохли. У глибині очей знову з’явилося сяйво.

Недарма кажуть: заборонений плід — найсолод-ший. Тож, коли Марійка повернулася до пансіону, відчула, як її захопив якийсь аж надто могутній вихор творчості. Вона невтомно вигадувала нові ігри та п’єси, продовжувала ставити імпровізовані вистави, з великим успіхом граючи в них сама. її голос, здавалося, став ще більш співочим, а рухи —розкутішими та природнішими.

— Я буду актрисою, — повторювала собі пошепки, щовечора вертячись перед старовинним люстром у вітальні пансіону. — Я гратиму в справжньому театрі.

Тоді наспівувала відомі з дитинства народні пісні, супроводжуючи свій спів пластичними рухами. Або ж підходила ближче до власного відображення та зосереджено вдивлялася в нього. Марійка вкотре уявляла себе котроюсь із Шевчен-кових героїнь, впускаючи ті складні, емоційно виснажливі образи до серця. А потім намагалася відтворити — самими лише очима, що колись, ще в п’ятирічному віці, здавалися їй надто темними — весь біль та усю глибину переживань оспіваних Кобзарем кріпачок.

— Я буду актрисою, — підморгуючи сама собі, спиняла рукавом гарячі сльози наймички, покритки чи дівчини-тополі…

Та вже за мить до мрійниці поверталася звична жвавість і дотепність.

Хтось із подруг захоплювався нею, хтось потай їй заздрив. Але ж так буває з кожним, хто має високу мету в житті та Божу іскру в серці. Головне —не боятися жодних забобонів і заборон. А Марійка буле не з лякливих.

Знову приїхавши додому на канікули, дівчина навмисне пошила собі таке вбрання, яке носила стара поміщиця Качицька. Відшукала в материній скрині старомодний капелюшок і вуаль, що, певно, зосталася ще від прабабці. Напудривши волосся та вбравшись у такий незвичний костюм, вона підійшла до порогу й щосили загукала скрипучим голосом:

— Ро-зо-ря-ють! Ро-зо-ря-ють!

Тоді заохкала, почала плакати та нарікати на своїх дітей. ‘

Почувши знайомий лемент, Адасовські вийшли до вітальні й привіталися з “поміщицею”. А та продовжувала свою нескінченну пісню:

— Ро-зо-ря-ють! Мої рідні діти! Вони хочуть відібрати в мене все — землю, сад, будинок, усі мої заощадження й речі! Ро-зо-ря-ють!

Дівчинка так майстерно увійшла в роль старої поміщиці, що ані Костянтин Костянтинович, ані Марія Василівна не змогли одразу впізнати своєї доньки.

— Шановна, я вже не раз Вам казав, що Ваша справа безнадійна! — вигукнув розлючений Ада-совський. — Адже всі матеріали, на жаль, свідчать проти Вас! Вибачте, але я не маю часу зараз спілкуватися з Вами.

І тоді Маня не втрималася й розреготалася, зриваючи з себе вуаль, скидаючи старого капелюха. Господарі дому навіть не знали, як їм реагувати на такий несподіваний доньчин вибрик. * А одного разу вона утнула ось що. До її старшої сестри Ліди нагодилися свати, але Ліда саме поїхала до Ніжина. Мані страшенно не хотілося, аби її рідну сестру забирали з дому якісь чужі люди. Але що могла вдіяти?.. Марія Василівна пішла на кухню давати розпорядження щодо святкового обіду, а Маню залишила з гостями — аби та їх забавляла. Годі й казати, яким було здивування пані Ада-совської, коли, вертаючись до кімнати, вона почула крізь двері гугнявий голос Пріськи, доньки сільського псаломника, яка розповідала Лідиним сватам про кількість зібраних яєць та спечених паляниць. Але, відчинивши двері, господарка побачила, що роль Пріськи насправді виконувала… її молодша донечка.

Манечка вийшла надвір. Сонце поволі ховалося за високі липи й, здавалося, от-от упаде до ставу.

Крізь відчинені двері вітальні дівчина чула схвильований голос матері — Марія Василівна все ще вибачалася перед гостями за доньчину витівку…

Історія людини в історії людства

Марія Заньковецька (псевдонім вона взяла від назви рідного села Заньки) стала видатною актрисою українського театру. Уперше вона вийшла на велику сцену 1882 року — в ролі Наталки у виставі за п’єсою І. Котляревського “Наталка-Полтавка”. Відтоді почався її театральний успіх. Вона працювала в найпрофе-сійніших українських трупах разом із відомими діячами театру М. Кропивницьким, М. Старицьким, М. Са-довським, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим, брала активну участь у становленні нового українського театру, який неодноразово представляла в Петербурзі.

У своєму репертуарі Марія Заньковецька мала понад Ю ролей. Це і Харитина з п’єси І. Карпенка-Карого “Наймичка”, і Олена з п’єси М. Кропивницького “Глитай, або ж Павук”, і Галя з п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля” та багато інших. Кожну роль актриса переживала по-особливому драматично, всім своїм щирим серцем. І публіка завжди захоплено стежила за її грою.

Перед талантом Марії Заньковецької схилялися голова уряду УНР Симон Петлюра, видатні російські письменники Лев Толстой, Іван Бунін, Антон Чехов, композитор Пьотр Чайковський.

Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, але вона відповіла відмовою й додала: “Україна” — надто бідна, аби її покинути”. Заньковецька до останніх своїх днів була свідомою українкою й навіть не допускала думки про те, що може зрадити своїх героїнь.

Марія Заньковецька стала першою, кому було присвоєно в Україні звання народної артистки республіки. Усе життя вона віддала театрові, сприяла постановці нових п’єс, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку та громадську роботу.

“Для мене театр — перш за все й після всього —храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце”, —сказала якось видатна актриса своїм сучасникам.

Джерело: ukrlib.com.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!