ДОРОГА НА СХІД
Дитинство Слави Стецько
Романівський паламар Йосип Музика був багатим і працьовитим господарем — мав аж двадцять п’ять моргів землі, кінну січкарню, комору й велику стодолу для збіжжя. А його хата була чи не най-гарнішою на всю Романівку — розкішна, простора, завжди дбайливо прибрана, зі смаком убрана. По кутках над іконами висіли вишиті рушники, на вікнах — білосніжні завіси. Скрізь — чистота й порядок, так що кожна ужиткова річ, здавалося, мала в тій хаті своє окреме місце.
У господарці Йосип тримав дві пари коней, багато корів, свиней та домашньої птиці — кури, качки, гуси; а ще — вулики з бджолами. Оскільки дружина Йосипа, Юлія, часто хворіла й не могла виконувати важкої праці, Музика наймав до свого двору хлопців-робітників, аби ті допомагали по господарству.
Прихожани церкви Воздвиження Чесного Хреста, а відтак і всі мешканці Романівки дуже шанували паламаря Музику. Не дивно, адже він завжди з відкритим серцем допомагав своїм односель-цям, даючи поради в найрізноманітніших важливих питаннях — не лише духовного, але й побутового життя. А коли збирав щоліта на своїй пасіці свіжий запашний мед, то щедро пригощав ним усіх хворих та нужденних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Музики мали п’ятеро дітей. Найстаршою серед них була Стефанія, за нею — син Михайло. Середульшу донечку звали Анна-Євгенія. У шість років вона вже вчилася в романівській “народній школі”, доволі хутко опановуючи нескладну шкільну науку. Росла милою, жвавою дитиною, до якої завжди радо тягнулися сусідські дітлахи. Проте найбільше Анна-Євгенія дружила з донькою сільського священика Любою, а ще — із сестричками Бойчук, Ганнусею та Зосею. Дівчат згуртувало насамперед те, що їм усім страшенно подобалося читати. Часто, коли збиралися вчотирьох, приносили з дому книжки, йшли до старої розлогої тополі, що росла на околиці села, а тоді вилазили на дерево, зручно влаштовуючись — кожна на “своїй” гілці, — й зосереджено поринали в читання. А бувало, буйночубий зелений прихисток надихав дівчат на писання віршів або малювання. В іншу пору лю-
, били співати, особливо ж — на Святвечір, коляду-
ючи у веселім гурті по всьому селі.
Анна, направду, не мала жодної охоти до господарювання — вважала, що то просто марна трата часу, тож завжди перекладала всю хатню роботу на старшу сестру, а сама втікала з книжкою на город. Читання вже змалку стало для Гані однією з найважливіших справ, найкращих у житті розваг. Якось батько відправив її на леваду пасти корів — замість найманого пастуха, бо той був за-хво*рів. Дівчинка, звісно ж, узяла з собою книжку. Пригнавши стадо на пасовисько, заховалася у високій запашній траві й, тішачись приємним лоскотом теплого вітерцю, так захопилася читанням, що незчулась, як розжарений сонячний диск уже майже перекотився за обрій. А коли нарешті схаменулася, то не побачила довкола себе жодної корови. Бігала по леваді, гукала, але — даремно. Ве-чір насувався все дужче, не зостаючи жодної на
У Анни-Євгенії була ще й сестричка Оля, молодша від неї на три роки. Часто вони бавилися удвох, гомоніли про се й про те, нерідко довіряючи одна одній свої найбільші дитячі таємниці.
— Олю, а знаєш, про що я найбільше мрію?.. —якось завела таку розмову Ганя. — Мрію побачити Схід України. Страшенно цікаво дізнатися, чи такий він, як я його собі уявляю.
— А Схід України — це далеко? — поцікавилася сестричка.
— Думаю, не дуже. Може, трохи далі, як Зарва-ниця, тільки в іншому напрямку. Кажуть, що там, на Сході, живуть наші брати-українці, але вони — у неволі, тож їх потрібно визволяти. Якщо не боїшся, можемо піти туди разом, — діловито запропонувала Анна.
І вже в суботу вранці дівчатка тихенько вибралися з дому, нічого не кажучи батькам, — вирушили на пошуки отого вимріяного Сходу України. Вийшли із села, оминули велике поле, ліс, подолали добрий відтинок шляху й уже добряче потомилися, але Ганнуся була надто впертою, аби так про-стсТ відступати від свого наміру.
— Потерпи ще трохи, Олю, скоро вже будемо на Сході, — підбадьорювала сестричку.
Нарешті дівчата опинилися біля річки — такої широчезної, що на іншому боці берега геть нічого не видно. Це була річка Збруч.
— Мабуть, там і є Схід України, — сказала старша сестра, показуючи рукою вдаль — поперед себе.
дії на повернення худоби. Ідучи додому, з острахом думала про те, що скаже батько, і як вона тепер мусить викручуватися за оце своє тюхтійство. Йосип чекав Ганю на воротах. Але не був злий. Угледівши винуватий доньчин погляд, заплакане лич-■ ( ко та невпевнені, боязкі кроки, лише сказав до неї спокійно:
— Ходи, ходи, корови уже в хліві, приблукали самі.
І хоч насправді корів до Музикового двору пригнали добрі односельчани, батько не тримав на Анну жодного гніву — розумів, чому так усе сталося, і навіть тішився потай своєю розумницею-донечкою.
— Вибачте, тату, — тихо мовила й уже збиралася йти до хати, як почула батькове:
— Коли добре поводитимешся, поїдеш у неділю зі мною до міста на ярмарок.
Хіба ж бо треба було іще щось казати Ганнусі!.. Щороку вона ходила з батьками до Зарва-ниці на відпуст — ішли пішки більше як двадцять кілометрів, а тоді стояли всю Службу Божу й увечері поверталися назад. Цей день, попри страшну втому ніг, завжди був для дівчинки святом. Так само були святковими й ті дні, коли їздила з батьком на ярмарок до Теребовлі. Тож до кінця тижня сумлінно виконувала усіляку нудну домашню роботу: чистила картоплю, мила начиння, полоскала в холодній воді сорочки з рушниками, підмітала підлогу, готувала їжу для худоби.
— Але як ми зможемо потрапити на той бік? —запитала Оля. ‘
— Підемо вздовж берега, може, десь трапиться якась переправа.
, Уже зачинало смеркати, тож продовжувати мандри ставало небезпечно. Украй перевтомлені сестри посідали на чужому полі й почали радитись, як бути далі. І так сиділи, допоки їх не знайшли селяни й не відвезли на возі додому. Покірно прийнявши батьків гнів, Ганя вирішила відкласти здійснення своєї мрії на інший час. “Коли підросту, обов’язково знайду той Схід і допоможу визволити з неволі братів-українців”, — запевнила сама себе подумки.
Окрім читання, була в малої Анни ще одна важлива забава — організовувати в селі так звані “театри”. Спершу вона збирала романівських дітлахів у великий гурт, розбивала цей гурт на менші групи, а тоді малі “актори” під Ганнусиним керівництвом розучували різні п’єски й проводили репетиції. Дівчина навіть облаштувала в стодолі щось на зразок сцени. Для декорацій принесла з дому простирадла й порозвішувала їх уздовж стін. По вихідних проводила на тій сцені свої вистави, запрошуючи до стодоли глядачів.
Якось перед Різдвом у Анни виникла ідея розіграти зі своїми “акторами” справжній вертеп. Роль Пастушка вона доручила грати своїй молодшій сестричці Олі.
— За сценарієм, Пастушок має бути бідним, а відтак погано одягненим, отже, мусиш поскидати
І
із себе увесь теплий одяг, аби правдивіше відтворити образ, — суворо наказала сестрі.
Перечити такому рішенню Оля не мала права, тож покірно роздягнулася й зосталася лише в тонесенькій старій піжамці.
— О, зовсім інше діло, тепер ти схожа на справжнього різдвяного Пастушка! — висловила своє захоплення маленька режисерка.
Але в стодолі було захолодно — крізь великі щілини в стінах гуляв колючий зимовий вітер і залітав сніг. Надвечір в Олі цокотіли зуби, піднялася температура. Звісно ж, Гані тоді добряче дісталося від батьків — за отой самодіяльний вертеп, що довів маленьку Музику до серйозної хвороби. Але не били батьки Ганнусю, лише насварили дуже. І так тоді прикро їй стало, що через неї Оля страждає, так боязко, аж молитися почала:
— Господи, я готова перемити все начиння, виконати всю найбруднішу роботу, аби лише моя сестра не померла, аби тільки одужала швидше…
Дякувати Богові, Олю вдалося вилікувати. Проте для Анни цей випадок став добрим уроком на все життя.
У Романівці дівчинка мешкала до дванадцяти років. А вже як закінчила п’ятий — останній — клас народної школи, батько відвіз її на возі до Тере-бовлі, аби могла вчитися далі в тамтешній гімназії. Тоді на Західній Україні майже всі навчальні заклади були польськими, до того ж існував суворий ценз: на сто учнів польської гімназії мусило бути не більше п’яти українців. Можна сказа-
ти, Анні-Євгенії Музиці пощастило, адже вона успішно склала вступні іспити, а відтак зосталася в повітовому місті. Разом із кількома немісцевими дівчатками оселилася спершу в своєї кузинки, але ‘згодом довідалася, що неподалік від гімназії є монастир, де монахині доглядають дітей-сиріт. Тож вирішила піти до старшої пані-опікунки та запитати, чи можливо, аби в сиротинці оселилися ще й декілька учениць:
— Хочу запропонувати пані заложити при монастирі своєрідну “бурсу”, де ми з дівчатами могли б жити, готуватися до уроків і допомагати доглядати сиріт. Ми попросимо своїх батьків, аби вони за нас платили та привозили харчі.
Опікунка була приємно подивована такому дивовижному організаторському хисту й такому відкритому серцю дванадцятилітньої гімназистки. Тож охоче пристала на її пропозицію. І вже наступного дня Ганнуся намовила свою товаришку, з котрою мешкала на квартирі в кузинки, аби вона також зібрала свої речі й перенесла їх до монастиря. Оскільки дівчата були малі й худенькі, нести багаж через усю Теребовлю їм було вкрай важко. А проте Ганина вроджена впертість не дозволяла зневіритися посеред шляху.
У монастирі на дівчат уже чекала з приємною звісткою опікунка:
— Я перемовилися зі священиками, вони готові призначити в сиротинці сестер-служебниць.
Анна переможно усміхнулася: таки досягнула своєї мети.
Близько двадцяти дівчат-учениць, серед яких, зокрема, були хороші подружки Анни — Юльця Прийма, Ганнуся Бойчук та Оля Кацан, поселили до того ж будинку, де мешкали вихованці церковного сиротинця. Будинок із таким дружнім гуртом і назвали “бурсою”. Дівчата охоче допомагали монахиням виховувати та навчати безпритульних дітей. Одну з монахинь звали сестра Діоні-зія. Коли вона проводила навчання, діти не хотіли її слухатися, тож Анна-Євгенія приходила монахині на допомогу. Вона дуже любила спілкуватися з дітьми, розповідати їм цікавинки, вигадувати для них різні завдання. Часто навіть утікала з гімназії під час перерви, аби з двадцяти п’яти вільних хвилин п’ятнадцять віддати вихованцям сиротинця. Тоді поміж дітлахів панувала цілковита тиша — поводились як ніколи чемно, жадібно дослуховуючись до кожного слова маленької гімназистки-українки.
Усе навчання в теребовлянській гімназії велося польською мовою. Для Гані то спершу було великою проблемою, бо ж виросла в українській родині й досі по-польськи ні з ким не розмовляла. Директорка класу пані Равська була дуже вимогливою й суворою, особливо ж — до українських дітей. Анна завжди боялася, що її можуть викликати на уроці, а вона нічого не знатиме, тому просто заучувала напам’ять усе, що задавали додому. З часом це допомогло їй розвинути здатність до швидкого запам’ятовування: варто було лише кілька разів прочитати текст, як одразу ж могла з легкістю його відтворити. Так вивчила чимало творів класичної польської літератури, зокрема, й поему Адама Міц-кевича “Ґражина”. Проте коли на уроці давали завдання написати твір на якусь тему, мало не кожне польське слово виходило в Анни з помилками.
— То є зле, — казала пані Равська, перевіряючи написане.
— Прошу мені не вказувати, сама бачу, що зле! —не витримала якось Музика.
— О, дитино! — обурилася на таку відповідь учителька. — Та в тебе амбіції, як у Наполеона! Дивись, залетиш так само високо, як Наполеон… але ж можеш і так само низько, як він, упасти.
Ці слова лише розсмішили зухвалу дитину.
Насправді польська мова Анні зовсім не подобалася, видавалася надто складною для вимови, а тому на перервах вона завжди розмовляла з дівчатами-польками по-українськи. За це пані Равська дуже сварила дівчинку, а одного разу на уроці наказала їй наставити руку й боляче вдарила по пальцях лінійкою:
— Це тобі за те, що не розмовляєш по-польсь-ки! — пояснила гонорово.
То було в другому класі гімназії.
“Ось вони які, поляки, — подумала, дивлячись просто в очі пані Равській, — ні, я не маю з ними нічого спільного, я — українка!”. Дівчинка мужньо стримувала сльози образи, не хотіла показувати іншим свою вразливість. Лише мовчки міркувала: як мусить поводитися далі.
А пані Равська скоро усвідомила, що припустилася помилки, і для того, аби зробити з Анни Музики польку, слід виховувати її не “кнутом”, а “пряником”. Відтак несподівано змінила до українки своє ставлення: почала запрошувати її до своєї вчительської кімнати, пригощати какао, вести “дружні” бесіди… Анна слухала пані Равську й не переставала почуватися українкою, радше навпаки — з кожним разом це відчуття загострювалося в ній усе дужче.
У гімназії вже добре знали про хист Музики до організаційних справ, тож по суботах та неділях її відправляли до навколишніх сіл, аби організовувала вечори в читальнях “Просвіти”. Анна з величезним задоволенням проводила з місцевою молоддю різні заходи, ставила вистави, привозила й читала книги. Сільські дітлахи страшенно любили Ганю, щоразу, як вона їхала від них, плакали й просили повертатися знову.
А якось Ганя вирішила організувати у своєму рідному селі дитячий хор. Зібравши охочих до спі-
■
ву хлопців та дівчат, призначила їм першу репетицію. І оскільки сама страшенно полюбляла співа-ти, то з нетерпінням чекала того дня, коли нарешті збереться на першу пробу її хор. Але сталося так, що напередодні репетиції Ганнуся сильно занедужала. Спершу засмутилася була такою несподіваною прикрістю, а потім усе ж вирішила ні на що не зважати. Тихенько одягнулася й уже хотіла виходити з хати, як почула суворий батьків голос:
— Куди це ти зібралася? Ану мерщій лізь до ліжка під теплу ковдру!
— У читальні сьогодні збирається хор, я маю бігти на першу пробу, — відповіла Ганнуся. її оченята світилися передчуттям радості.
— Із такою сильною застудою мусиш кілька днів відлежуватися вдома! — озвалася схвильована доньчиною впертістю мати.
— Мамо, запевняю тебе, я вже чуюся добре, —збрехала матері Ганя, аби лише її відпустили на репетицію.
— Гаразд, — спокійно відповіла мати, — зараз я випробую, наскільки ти здорова. Помий начиння! Якщо перемиєш усе — значить, справді здорова й можеш іти на пробу.
Що залишалося робити дівчинці? Насправді вона дуже слабувала й мала високу температуру, але не хотіла виказувати свого стану перед батьками. Хоч і крутився їй світ перед очима, хоч і ледве стояла на ногах біля того клятого брудного посуду, а проте зібралася з духом і перемила геть усе. Бажання піти на репетицію таки перемогло!
Коли Анна вже була в старших класах, довідалася, що в гімназії запровадили курси військової підготовки для хлопців та дівчат, які мріють навчитися володіти зброєю. Ганнусі закортіло записатися на ті курси, але вчителька сказала їй, що на військову підготовку дозволено ходити тільки дітям-полякам.
— Хіба що котрийсь із греко-католиків чується поляком, то також може відвідувати ті заняття. В іншому випадку це суворо заборонено. Отже, подумай добре, ким чуєшся, і прийдеш завтра мені скажеш, — додала пані Равська.
Цілу ніч Ганнуся не могла заснути. “Як так може бути, — міркувала, збунтована, — що коли не почуваю себе полькою, а лише українкою, то не маю права чогось навчатися?.. Чому так у світі склалося, що одні народи завжди гноблять інші, невже не можуть жити в рівному братерстві?..” Мимохіть згадала про свого брата Михайла — він навчався у Варшавській військовій академії, але поляки посадили його до в’язниці за те, що був членом Організації Українських Націоналістів. “Яка несправедливість, яке приниження людської гідності!” — по-думки продовжувала обурюватися Анна.
Тож уранці наступного дня вона вирушила до вчительської кімнати. Хоч і була впевнена в тому, що все чинить правильно, та все ж, що ближче підходила до дверей, то дужче калатало її серденько. Постукала і, обережно зазирнувши до вчительської, побачила, що там також сидить професор Ратушняк — гімназійний викладач німецької мови. Учителі-поляки його дещо побоювалися, адже він воював колись в Усусусах, уже був дуже старим і поважним чоловіком.
^ Угледівши свою ученицю, пані Равська піднялася й вийшла назустріч:
— Я тебе слухаю, Анно.
— Прийшла сказати пані, що не почуваюся полькою. Я є українка! — схвильовано випалила з порогу.
Ці слова почув і професор Ратушняк. Тож одразу відклав свої папери, звівши зацікавлений погляд на дівчину. У тому його погляді прочитувалися і захват, і подивування. Але не сказан нічого, лише усміхнувся ледве помітно крізь довгі сиві вуса. Пані Равська встигла вловити професорову уважність до несподівано сміливих слів її учениці й… перелякалася.
— Іди, дитино, іди, я скоро прийду до класу, іди…, — лагідно звернулася до Анни й тремтячими руками провела її за двері.
Опісля тієї сцени в учительській пані Равська більше не чіплялася до Музики за її впертість. Щоправда, до військового вишколу дівчинку так і не допустили. “Ну й не треба, — вирішила Ганя, —обійдуся!”.
Коли інші дівчата-українки довідалися про цей випадок, вчинили так само, як Анна, відмовившись від військових курсів. А невдовзі охоче пристали на Ганину пропозицію організувати в гімназії спеціальний таємний гурток. Вони збиралися або в чиємусь будинку, або ж, як була тепла пора — у лісі, разом учили правдиву історію України, тоді ч; розбивалися між собою на так звані “п’ятірки” або “трійки” і ходили по сільських школах, розповідаючи молодшим усе, що засвоїли самі.
— Ми маємо поважати самих себе, тільки тоді з нами рахуватимуться інші народи, — говори-
” ла Ганнуся, і малеча, пороззявлявши роти, слухала захоплено, зворушено. І хоч Анна Музика, по суті, сама ще була дитиною, її слова звучали зовсім не по-дитячому.
Високо над селом саме пролітала зграя птахів. “Цікаво, куди вони летять, — подумала дівчинка, звівши погляд до ясного неба, — може, на Схід?..”
Історія людини в історії людства
Слава Стецько (пізніше ім’я Анни-Євгенії Музики) стала видатною політичною діячкою XX ст. а також однією з найпомітніших жіночих постатей у політичному житті незалежної України.
У вісімнадцятилітньому віці вона вступила до Органзації Українських Націоналістів, присвятивши своє життя підпільній боротьбі за звільнення України від чужоземного панування. Під час Другої світової війни Слава Стецько була ув’язнена німцями у Львові, а після звільнення продовжила активну роботу в ОУН — у жіночій та молодіжній мережах.
Пізніше політична діячка тривалий час мешкала за кордоном, де разом зі своїм чоловіком вела активну діяльність, спрямовану на визволення України від радянської окупації. Власне, Славою Анну Музику назвав її майбутній чоловік Ярослав Стецько — коли на чолі мобільної групи вона викрала його, тяжко пораненого, з чеського шпиталю. Відтоді вона завжди називала себе саме цим іменем.
Слава Стецько закінчила правничий факультет Мюнхенського університету, стала магістром політичних наук. При цьому досконало володіла сімома іноземними мовами, працювала журналісткою та головним редактором українських видань в екзи-лі. Вона була президентом Антибільшовицького блоку народів, учасником міжнародних антикомуністичних конгресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.
Коли Україна нарешті стала незалежною державою, пані Слава повернулася на рідну землю, де створила й очолила політичну партію Конгрес Укра-
їнських Націоналістів, стала депутатом Верховної Ради України.
Славою Стецько, як надзвичайно працьовитою та сильною духом особистістю, чуйною й лагідною жінкою, інтелігентним, мудрим і принциповим політиком захоплювалися навіть її політичні опоненти.
“Усіх нас може об’єднати лише одне — любов до України”, — таким був духовний заповіт пані Слави.
Джерело: