Зигзаги самозречення

Знову пішла Україна по колу.
Ліна Костенко
1
ЯКЩО цінності втрачають цінність, з людиною щось відбувається. Сентенція Ясперса як поштовх до розмислів за нашої депресивності. Надто після президентських виборів. Приголомшлива їх статистика – свідчення добровільної відмови від фундаментальних цінностей. Отже, й доказ низького рівня самосвідомості.
Палкі захисники народу, як носія досконалості, тут же нагадають про трьохсотлітнє гноблення, про валуєвські й інші укази, про люті, безпрецедентні за масштабами більшовицькі репресії і, як наслідок, втрату кращого, життєздатного людського матеріалу.
І все те, звичайно ж, буде правда. Але правда не вся, з огляду на те, який крутий рахунок виставляли народу Шевченко, Куліш, Костомаров, Драгоманов, Франко, Маланюк, Довженко – усіх не перелічити.
Це ж вони ранили наше національне самолюбство категоризмами про нездатність до політичного життя. Про схильність до пристосуванства і мавпування. Про хронічне відступництво.
Але то було за бездержавності. Тепер маємо свою державу. І що ж? Новітня історія, свідками й учасниками якої ми є, підтверджує наявність тих же хвороб національного організму.
Тверезий голос: «Якщо нація під час війни обирає своїм верховним головнокомандувачем масовика-витівника, коміка-жартівника, то чи не свідчить це про її глибоку деморалізацію, надзвичайну безвідповідальність і цілковитий «пофігізм» щодо своєї країни?» «Чи варто в ім`я покарання президента, який проштрафився, занапащувати всю Україну? Чи не надто це невідповідна ціна за задоволення від покарання?» І далі з посиланням на дослідників: «…в українців інколи пробуджується схильність до національного самогубства». /І.Лосєв, г-та «День»/
Істинно. Ось тільки не інколи, а на крутих зламах історії.
Майже три десятиліття перманентного хаосу. Жоден з українських президентів не склав екзамену на державність. Колишній партапаратник Кравчук й не міг його скласти, бо ж усе свідоме життя боровся з «ворожою ідеологією». Як і партійний функціонер, творець олігархату Кучма з його кучмізмом. З найбільших розчарувань – «наша людина» Ющенко. Це він, колекціонер українських старожитностей, нагородив гротескового персонажа Черновецького. Напевно за незаперечні заслуги у нищенні історичного Києва. А з ним Ківалова, Колєснікова, Потебенька й інших типажів такого ж крою. Про Януковича й мови не має. Хіба в тому фантасмагоричному сенсі, що донедавна мали в президентах бандита, а зараз маємо клоуна.
Сьогодні патріотично налаштована громадськість, принаймні значна її частина возносить на роль державника без страху і докору Порошенка. Що, окрім іншого, свідчить про відсутність чуття гумору. Державник ніколи не програв би виборів з таким ганебним рахунком, бо його державницький розум заздалегідь подбав би про запобіжні заходи в разі невдачі. Що убезпечило б його напрацювання від ревізії. І тоді навіть поразка мала би шляхетний вигляд. Але Порошенко виявив дивовижну, як для керівника держави, глухоту до ремствувань і обурень населення. Не почув, що ці настрої обертаються на загрозливу тенденцію по наростаючій. Коли ж кинувся щось виправляти, було вже пізно.Нашій вдячності його зовнішній політиці не було би меж, якби не провальність політики внутрішньої. Не потурання криміналу у всій його різноликості. Якби не тяжка вина за розбещення людини. Не реформована ним судова система постала після його поразки у всьому її відворотному потворстві. Судді, зокрема й ним призначені, скасовують його ж рішення.
Плакальники за Порошенком запевняють: Україна втратила національного лідера. Незрідка – у буфонадних формах. Чого варте, приміром, зіставлення його з …Христом і князем Володимиром.
Інтелігента, за психоаналітиком і реформатором фрейдизму Фроммом, вирізняє і має вирізняти безкомпромісне служіння істині. Незалежно від особистих уподобань, групових чи партійних інтересів.
Фромм: «Для інтелігента, інтелектуала існує тільки одна задача, яку він вирішує по-перше, по-друге і по-третє. Ця задача полягає в тому, щоби будь-якими засобами шукати правду, знаходити правду і говорити правду».
Мене дивують синдроми амнезії у відомих людей. Почнемо з давно зауваженого: обіцянок п`ятого президента. Обіцяв позбутися Липецької фабрики в Росії – не позбувся. Обіцяв відмовитися від 5-го каналу – не відмовився. Обіцяв новий закон про вибори на пропорційній основі – збрехав. Після захоплення Криму мав би націоналізувати власність РФ на території України. Не націоналізував. Після втрати військової техніки в Криму не вжив заходів, щоб вивезти важливі стратегічні об`єкти з півдня і сходу у безпечний центр. Вимагаючи санкцій для РФ від Європи, тягнув з санкціями України, чим нашкодив її репутації в очах західних партнерів. З найтяжчого: не покарав тих, хто вбивав людей на Майдані. Не відповів як верховний головнокомандувач за Іловайську трагедію. За бізнес на крові. За цинічні оборудки в армії. Це він, Порошенко, як творець безглуздої абревіатури «АТО», збив з пантелику прихильних до нас очільників інших держав. Дав їм підстави повірити в інсинуацію Путіна, що в нас «громадянський конфлікт», а не російсько-українська війна. А чого варта імітація боротьби з корупцією? А бездарна вистава під назвою «люстрація»? А кадрова політика з перевисанням до чужої етнічної складової? А пародійний трюк з грузинським десантом? А спонтанні сплески ворожості щодо «Свободи» і «Правого сектора» і поблажливість до регіоналів, колишніх соратників? А трагічні події 31 серпня 2015 р.? Самоцитація зі статті тієї пори.
«Мої лихі передчуття підтвердилися. Те, що сталося 31 серпня під стінами Верховної Ради, мало статися. Троє загиблих і 130 покалічених – така ціна візантійства й волюнтаризму Порошенка. Не можна обертати Конституцію на предмет торгів. Невже Порошенко не усвідомлював, що країна наелектризована? Що не довіряє його заявам, позаяк він сам зруйнував цю довіру? Що непоінформованість суспільства про конституційні зміни і поспіх, з яким він намагається просунути «кота в мішку», вагітні `непередбачуваним перебігом подій?»
І далі, увага. «Закон про зміни в першому читанні прийняли. Продемонструвавши зворушливу єдність, обнялися «Блок Порошенка» і «Опозиційний блок». У політиці за так не обіймаються. Що виторгували Бойко з Рабиновичем у Порошенка? Не знаємо. Але знаємо достеменно, що віддяка буде за рахунок українців. Бо на календарі – порошенківщина. Порошенківщина – це тріумф лицемірства і зрада ідеалів. Це кров пролита і з її вини, а не лишень агресора. Розор і безкарність. Неперервний ланцюг принижень. Розтоптана особистість. Заохочення шахрайства. Стимуляція озвіріння. Відсутність перспективи і зневіра. Це, за Степаном Хмарою, зачистка України від українців.
Хвиля невдоволення, замордованого цінами і тарифами населення, крутішає. Хвилю спробують осідлати ті, що мріють про реванш. Аби розвернути судно навспак, в ойкумену «золотого батона». У Харкові їх рейтинг найвищий. У Дніпропетровську з`явився «Укроп», виплід коломойщини на чолі з Корбаном, персонажем з розбійницькою фізією. У Києві до хижацького стрибка готові льовочкіни, шуфричі, вілкули. Якщо він вдасться, то у столиці в недалекій перспективі замаячать й осоружні втікачі: Азаров, Табачник, Черновецький, Арбузов, Курченко, а може, й сам сатаніст на білому коні. І не таке вже це неймовір`я, як видається. Осмислюючи черговий етап української гротескової історії, доходиш висновку: мрія про президента-україноцентриста так і залишається мрією».
Повторюю: на календарі літо Господнє 2015 р. Порошенко рано зажив слави гібридного президента. То за ким, якщо перефразувати класика, скиглите, плаксії? В країні, де дотримуються законів і пам`ятають про мораль, достатньо було би лишень одного пункту з цього переліку, щоб президента «пішли» у відставку. Наївно сподіватися, що в разі його перемоги щось би зрушилося. Заколисаний безкарністю, він би потроїв зусилля в тому ж напрямку. В культурній галузі теж би не змінилося анічогісінько. Досить нагадати про його гуманітарну політику. З інтелігентських волань: «Де стратегія української культури? Почуй нас, Президенте! Почуй нас, уряде! Почуй нас, Український парламенте!» Почули: утвердили міністра культури… за сумісництвом.
Годиться уточнити: не вся інтелігенція стала жертвою пандемії політичної катаракти. «День»: «Ющенко політично девальвував себе за рік. Янукович – за півроку. Порошенко – за 100 днів».
Уже чи не в перший рік своєї каденції президент удостоївся сумнівної честі бути названим неформальним лідером неформального руху Антимайдан.
Щоразу, коли слухаєш Порошенка, підпадаєш під владу його ораторського хисту. Небагато знайдеться серед очільників країн таких, які могли б дорівнятися до нього у цій якості. Та досить згадати про ту незліченність збурень і обурень, які трясли душу упродовж п`яти років і з його вини теж – від зачарування красномовством не лишається й сліду.
Щодо морального кодексу. Під час війни Порошенко /верховний головнокомандувач!/ їде на Мальдіви й Сейшели. Чи задавався хтось питанням: скільки людей загинуло за час його комфортного відпочинку?
Подібного цинізму у новітній історії ще пошукати. З публікації: за Другої світової британські лорди і депутати десятками ішли на фронт. Жорстко обмежували себе у всьому керівники Фінляндії під час так званої Зимової війни.
Ідеологія, за Фроммом, система ідей або уявлень, що постає перед мислячим індивідом в якості абсолютної істини. Ідеологія, за Порошенком, це використання найвищої державницької посади в країні заради власного збагачення. І творення такого ладу, який би убезпечив збереження його статків.
Я вже писав: педалювання на успішній зовнішній політиці президента – від лукавого. Країну, яку послідовно знищують зсередини, ті успіхи не врятують. Це передусім йому маємо сьогодні завдячувати, що реваншисти готуються до вирішального стрибка. Вичерпно, одним реченням політичний портрет експрезидента озвучив на каналі «112» лідер «Свободи» Тягнибок: «Архітектор реваншизму – Порошенко».
Г-та «День»: «Саме Порошенко своїми безпринципними «договорняками», візантійськими інтригами, нещирістю з українським народом привів до влади пана Зеленського, як Ющенко своїм пасивним, слабким керівництвом 5 років готував тріумф пана Януковича 2010 року».
З листів до мене. Читачка з Дніпра Г.Кравченко: «Ющенко допоміг стати президентом «двічі несудимому» Януковичу. Порошенко – «слузі народу» Зеленському. І це правда, якою б гіркою вона не була. Подобається це кому чи ні».
Мало минуло часу звідтоді, як Україна отримала нового президента. А вже його суперечливі заяви підтверджують: людина не на своєму місці. Ось як це мовою окупанта, яка, певна річ, новому очільнику ближча:
 
Беда, коль пироги начнет печи сапожник,
А сапоги тачать пирожник,
И дело не пойдет на лад,
Да и примечено стократ,
Что кто за ремесло чужое браться любит,
Тот завсегда других упрямей и вздорней:
Он лучше дело все погубит
И рад скорей
Посмешищем стать света.
Чем у честных и знающих людей
Спросить иль выслушать разумного совета.
 
/Крылов «Щука и кот»/
 
2
УКРАЇНА – зона хаосу. Хаос розтягнувся в часі і кінця йому не видно. Десятиліття деструктиву й аномалій тяжко відбилися на людині. На її психіці, зацікавленнях, орієнтаціях. Деформована реальність виплодила деформованого індивіда. Людину з деформованою свідомістю. Людину, яка розучилася відрізняти добро від зла. З тієї причини, що зло стало нормою існування. Центральною дієвою особою спектаклю часу став хам. Хам з вивільненими хапальними інстинктами, для якого етичні норми по барабану. Демократія хамові рідна мати. Хам підім`яв країну. Скрізь і всюди відчуваємо присутність і диктат хама. Як не згадати Бердяєва: демократія ігнорує і знецінює особистість. Примат демократії – кількість, а не якість. А кількість – це маса.
З Бердяєвим перегукується іспанець Ортега-і-Гассет, автор праці «Повстання мас». Жодного стосунку до революції назва не має. Світ, за Ортегою, стає масою. Маса – то посередність. Посередність, яка активно утверджує своє право на посередність. І змітає на своєму шляху неординарне і якісне. Все, що не маса, масі ненависне. Масова людина тримається так, ніби у світі мають бути тільки такі як вона. Втручається у все і скрізь. Нав`язує свою убогість. Маса не має орієнтирів. Маса – усе те, що пливе за течією. Маса – загроза особистості. Спроба її ліквідації. Підтримка людини маси, солідарність з людиною маси – шлях до здичавіння і варварства.
Перечитуючи «Повстання мас», важко повірити, що ця праця написана майже сто років тому. В українських реаліях людина маси намагається видратися на найвищі щаблі драбини влади. І небезуспішно.
Ілюстрація – склад українського парламенту восьмого скликання. Серед 400 з гаком народних обранців більшість – люди маси. Цинічні, хамуваті, обмежені, самовпевнені. А скільки їм подібних на керівних посадах у глибинці, де вони задають тон.
Фромм: нинішній світ – світ з колосальним розмахом руїнницьких тенденцій. Вони переважно не усвідомлюються, а раціоналізуються в різних формах. Все утилітаризується: совість, обов`язок, любов, патріотизм.
Фромм – не першовідкривач. Про те, що основа людських вчинків і моралі – користь – задовго до нього писав англійський мораліст, засновник утилітаризму Бентам. Та повернемося до Фромма.
Якщо потреби людини не задовольняються, то в її психіці виникає реакція на конфліктну ситуацію. Якщо потяг до творчості не реалізується, його заступає потяг до нищення. Людина не те, чим вона є. Вона є такою, якою може стати у процесі саморозвитку. В залежності від векторів можливих перетворень. Механізм психіки надзвичайно тонкий. Важко передбачити, як він відреагує на ту чи ту конкретну ситуацію.
Ці міркування допомагають глибше зрозуміти парадокс українських виборів. Погляньмо на нього з точки зору якості людської природи. Велика частина найдієвішого українського населення опинилася за кордоном. Тисячі молодих людей у розквіті сил полягли на безглуздій, нав`язаній нам війні. Що, до слова, неминуче позначиться на демографічній ситуації в найближчому майбутньому. Але й те продуктивне, що лишилося, внаслідок неможливисті самореалізації стає жертвою деформованих бажань і потягів. А це, підказує Фромм, основа для різних типів непродуктивних орієнтацій: мазохістського, садистського, деструктивістського, конформістського. Скидається, що на виборах були задіяні усі чотири перелічені типи.
Але в тому, що сталося, основну роль зіграв чинник, про який Фромм, певна річ, не міг знати. А можливо, оминув би увагою, коли б, припустимо, й знав. З огляду на те, що виховувався в ортодоксальній іудейській традиції. Мовиться про національний фактор.
Стаття ця почалася з нагадування про цінності. Зауважено: цінності упорядковують реальність. Вони співвідносяться з уявленнями про ідеал, про норматив, про бажане.
Націоналові магічна притягальність родових цінностей допомагає визначитися з пріоритетами. Утвердитися світоглядно. Національна людина спирається на історію, культуру, традиції нації. Це те, що для неї не підлягає ревізії. Її фундамент. Її перевага над людиною денаціоналізованою. Людиною-перекотиполем.
Та ось питання по всьому, що сталося: чи багато у нас національно свідомих людей? На гадку одного з політологів – третина населення. Чи так це? Мені, як автору статті «Без еківоків та кніксенів» / «УЛГ» від 26 квітня ц.р./ зателефонувала медсестра з Івано-Франківщини. І виклала обтяжливу для свідомості інформацію. Випускники харківської Національної академії Нацгвардії України, яких привітав міністр оборони Полторак, приливали лейтенантські «корочки» в одному з місцевих ресторанів. І все б нічого, але відбувалося те дійство під пісню «Офицеры, офицеры…» нев`їзного в Україну з 2015 р. пропутінця Газманова, де є й таке: «За Россию и свободу до конца».
Чи не переверталися в гробах того вечора тисячі загиблих від металу офіцерів і рядових Росії наших хлопців? Деформованій свідомості все одно під чию дудку танцювати. Але ж мовиться про доблесних захисників Вітчизни.
За російським поетом Кушнєром «национальность – странная забота». То може, й справді сакральні цінності вже нічого не варті?
Фромм: «…поведінка цілих націй абсолютно не відповідає міркуванням розуму, позаяк багато громадян стають жертвами демагогії і дуже швидко забувають, як, дослухаючись порад демагогів, вони нашкодили своїй країні й іншим країнам. Багато народів просто загинули через те, що були не в змозі звільнитися від ірраціональних пристрастей і змусити себе керуватися міркуваннями розуму».
Людям важко дається самостійне думання. А що ж еліта? Еліта – то не пристосування до масової людини. Не загравання з нею. Не потурання їй. Еліта – то відпадіння від посередності. Це та меншість, яка визначає ідеологічний напрямок руху. Застерігає від помилок і збочень. На жаль, мусимо визнати: у тріумфі абсурду винна й еліта. З її непослідовністю, нерішучістю, угодовством. Крамольно думається: чи справді маємо еліту?
 
3
КИЇВ відлякує «недобудами». Кинутими напризволяще багатоповерховими монстрами, що понуро зяють провалами вікон. Є серед них і такі, на яких нагріли руки винахідливі шахраї. Жертвами їхніх злочинних схем стали сотні ошуканих людей, які, вклавши гроші, не дочекалися своїх квартир. Скільки таких об`єктів у Києві? В Україні? Не знає ніхто. Але сприймаються вони як зловісні символи занепадної доби.
«Недобуд» Порошенка і порошенківців збільшив і прискорив небезпеку реваншу. Спровокував деструктив населення, замордованого хаосом. Засліплене можливістю поквитатися за всі несправедливості і приниження, воно втратило здатність тверезого бачення ситуації. Забуло про перспективу. Наслідки авантюрного вибору не забарилися. Регіонали, посівши друге місце в перегонах, кинулися ревізувати скромні досягнення попередників. Втікачі від правосуддя, які досі переховувалися за кордоном, повертаються в Україну. А серед них і ті, що заслуговують на довічне ув`язнення. Вони вже рвуться до нового парламенту. Продажні судді, начхавши на Феміду, ухвалюють абсурдні рішення. Медведчук з Бойком летять до Москви за інструкціями. Реваншисти пробують організувати телеміст з ворогом «Надо поговорить». Хрещений батько шостого президента Коломойський, який обідрав Україну на …475 мільярдів доларів, цифра, в реальність якої важко повірити, прилетів до Києва, щоб продовжувати її обдирати й далі. Але не тільки за цим. Хрещеник, молоде-зелене, потребує напучувань. Бо ж самостійно керувати не навчений. З коридорів на Банковій лунають провокативні заяви необтяжених здоровим глуздом членів його команди.
Сумарно політичний ландшафт виглядає так. Адепти реваншу, проминувши повзучу фазу спротиву, намислили вдатися до бліцкригу. Доки не протверезів виборець. Доки ще тримаються їхні рейтинги. Недарма ж було прокручено оборудку, щоб вибори відбулися не в жовтні, а якомога швидше.
Парламентське дербі – прямий ризик сповзання в прірву. Серед прогнозованих прохідних партій немає жодної, на яку можна було би покластися. Всі мічені печаттю гібридності: і вашим, і нашим. Тому спрогнозувати важко, як вони поведуться за вирішальних обставин. Торги ще в стадії промацування.
Виняток – «Свобода». Але в «Свободи» мало шансів потрапити до парламенту з причин, що були названі у цій статті. Лишається хіба сподіватися, що пересічний виборець прозріє бодай на рівні відчуттів те, що сказав один із журналістів: націоналісти – сторожові пси нації. Вони першими мають помічати загрози і виклики її існуванню.
Не Зеленський страшний Україні, хоча і його скидати з рахунку не можна, з огляду на те, хто за ним стоїть. Страшна сила, що з другого місця рветься на перше. Страшна зловісна трійця: Медведчук, Бойко, Рабинович. Зловісна ще й тому, що збурює пам’ять про розстрільні сталінські трійці. А що було би нашому неперевершеному ритору вчасно, як це зробили прибалти й інші, вилучити цей апендикс з державного організму, люструвати причетних до злочинів, і не мали б ні ми, ні він того, що маємо. Не наважився співзасновник партії регіонів замахнутися на вчорашніх своїх. І програв. Коли б тільки він один.
Безглуздя демократії без гальм: у депутати рветься за лакомствами орда охочих. Пруть спортсмени і співаки, шофери і секретарки. Пруть родинами, не маючи зеленого уявлення, що вони будуть робити у разі обрання. Це було би смішно, якби не трагічно: непрофесійний парламент – гаплик державі.
Якщо навіть вдасться сформувати проукраїнську більшість, у що, на нинішньому етапі віриться мало, на нас чекає продовження хаосу. Нова, ще запекліша хвиля протиборств, струсів, вуличних маніфестацій.
Марно сподіватися на стабільність у розшарпаній країні з ознаками виродження. Парламентські вибори – мінна розтяжка для українства. Не підірватися б.
 
09.07.2019
 
P.S. Є свій позитив у тому, що стаття ця не була оприлюднена своєчасно. Маємо унікальну в історії українського парламентаризму ситуацію: всевладдя однієї політичної сили. Запрацював новий парламент. Приступив до роботи новий уряд. Сталися відповідні кадрові призначення. Озвучені гучні декларації. І все це – в темпі перегонів. З порушенням конституційних регламентацій, а отже й з ризиком їх оскаржень.
Динаміка імпульсивних діянь – вражаюча. Але парламентська більшість – 254 багнети! – не є монолітом. А це означає, що країну затягне водокрут політичного сумбуру. Незважаючи на «революційні» зрушення, лишається стійке відчуття чужості нової влади, її авантюрності. Неважко здогадатися: далекосяжний проект «Слуга народу», який затягнувся в часі, продовжиться. Цього разу за «скороченою процедурою». З усіма ознаками катастрофізму для української людини.
05.09.2019
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?