“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022
У надзвичайній героїчній боротьбі з російськими агресорами українці відзначили 31-у річницю відновленої незалежності України. Однак і нині в інформаційному просторі зловісні кремлівські маніпулятори та їхні безчесні прислужники в Україні нав’язують отруйну тезу, що українцям не потрібно вести війну за свободу, бо вони, мовляв, не здатні побудувати свою національну державу. А незалежність України 24 серпня 1991 року нібито «з неба впала». Насправді відроджена Незалежність України – це наслідок, результат багатовікової героїчної боротьби славетних українських синів і дочок різних епох і поколінь.
Ми покликані визнати і гордитися, що українському усвідомленому державотворенню, незважаючи на його драматизм і жертовність, майже 1500 років. Давньоукраїнська держава «Русь» уже була добре відома в європейському і арабському світах 838 року, як високорозвинена країна. Тобто вона постала на 439 років раніше від Московії. Московське князівство як улус Золотої Орди постало у 1277 році. Наступними визначальними віхами української державності є княжа Київська Русь, королівство Данила Галицького, українська козацька держава – Гетьманщина, народжена у горнилі національної революції 1917–1922 років об’єднана Українська Народна Республіка. Героїчний внесок у генезу реалізації національної мрії українців внесли Українські Січові Стрільці, борці за Карпатську Українську у 1939 р. та проголошена Організацією Українських Націоналістів 30 червня 1941 р. у Львові відновлена Українська Держава.
Вічною славою увінчалася жертовна боротьба воїнів Української Повстанської Армії у протистоянні з нацистсько-гітлерівськими та комуністично-сталінськими загарбниками.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Привертаю увагу до надзвичайно актуальної і нині «Програми ОУН» (ухвалена ІІІ Надзвичайним великим збором ОУН у серпні 1943 р. і доповнена на Конференції ОУН 1950 р.). У програмі наголошено: «Організація Українських Націоналістів бореться за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціяльного питання в цілому світі.
ОУН бореться проти імперіялістів та імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно, політично та визискує економічно інші народи. Тому ОУН бореться проти СРСР.
ОУН з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму.
ОУН проти того щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник та інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися.
ОУН за повне визволення українського народу з-під російсько-большевицького ярма, за побудову Української Самостійної Соборної Держави без поміщиків, капіталістів та без большевицьких вельмож, енкаведистів та партійних паразитів».
З кожним роком українським повстанцям ставало дедалі важче вести збройну боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу з московськими загарбниками. Тому протистояння між українськими націоналістами і комуністичною владою переходило у просвітницьку, ідеологічну площину. Яскравим свідченням цього є «Відозва УПА «Українці!» із закликом до українського народу єднатися у боротьбі проти російсько‑ большевицьких загарбників» (1949 р.):
Українці!
Ділити нас, сіяти роздор між нами – це стара практика всіх поневолювачів наших, не відстають в цьому і російсько-большевицькі гнобителі. Горлаючи про «возз’єднання» всіх українських земель, в той час вони роблять усе, щоб поділити, порізнити українців західних і східних областей України. Вистачить згадати, що в 1946-47 pp., коли тисячі опухлих голодних братів наших з-над Дніпра мандрували в Західну Україну за шматком хліба, сталінські гнобителі висилали між голодуючими перебраних агентів-енкаведистів, які по селах Західної України чинили крадежі, грабунки, а ще більше, допускалися звірських убивств. Енкагебівсько-емведівські бандити робили це за вказівками своїх кремлівських оберкатів для того, щоб наставити українців західних областей вороже до українців східних областей і навпаки. Вони робили це для того, щоб населення Західної України не допомагало своїм голодуючим братам. Вони робили це для того, щоб не допустити до якнайшвидшої виміни думок та до затіснення спільних прагнень і боротьби східно- і західноукраїнських народних мас.
Чи може бути щось більш ганебне, підле і злочинне?!
І чи можемо всі ми – українці Східної і Західної України не протидіяти цій бандитській роботі сталінських загарбників?
Ми мусимо якнайширше і найактивніше протиставитись большевицьким намаганням наставляти одних українців проти других. Непохитна і всебічна єдність всього українського народу в боротьбі проти російсько-большевицьких загарбників – ось ключ сьогоднішнього дня.
Українці Західної України! Серед Вас живе багато братів Ваших зі Східної України. Це робітники, трудова інтелігенція, студенти, червоноармійці. Лише частина з них стоїть на послугах російсько-большевицьких загарбників. Більшість з них ненавидить сталінських гнобителів так же само, як і Ви. Тому не відокремлюйтеся і не замикайтеся від них. Не називайте їх «совєтами» і «москалями». Ставтеся до них приязно, приймайте гостинно, як братів своїх. Шукайте зв’язків з ними, постійно затіснюйте і поглиблюйте свої знайомства з ними. Чи то в селі, чи на підприємстві, чи в школі жийте з українцями зі східних областей дружньо і близько. Допомагайте собі взаїмно, по-братньому.
Не закривайте перед ними своїх душ, а вони відкриють Вам свої. Розказуйте їм про своє життя і свою боротьбу проти всіх загарбників, а зокрема проти німецьких, а зараз російсько-большевицьких. Розповідайте їм про УГВР, ОУН, УПА. Загрівайте їх до боротьби за вільну незалежну, справді демократичну Українську Державу. Роз’яснюйте їм, що єдино власна держава може забезпечити всебічний розвиток і повний добробут українському народові.
Не відокремлюйтеся від українців-комсомольців, в тому числі навіть від активних. Багато з них стало комсомольцями з несвідомости. Змагайте до того, щоб переродити їх. Всім тим українцям зі східних областей, які говорять російською мовою, або засмічують нею рідну мову, показуйте ганебність такого поступування.
Українці східних областей! Не піддавайтеся большевицькій підступній роботі, метою якої є порізнити Вас зі західними українцями. Якнайширше вступайте в зв’язки з ними. Розказуйте їм про життя у Східній Україні і про бандитську большевицьку політику. Завжди і на кожному кроці виступайте з українцями західних областей разом, дружньо і організовано. Спільно ставайте на шлях боротьби за повалення большевицької тюрми народів і побудову нового ладу, при якому всі народи житимуть у справжній дружбі з іншими народами у своїх власних самостійних державах без большевицьких п’явок і без поміщиків та капіталістів.
Смерть російсько-большевицьким гнобителям!
Хай живе єдність всього українського народу!
Українські Повстанці»
Відомо, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі у боротьбі з московсько‑більшовицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Cекретаріату УГВР, Генеральний Секретар Військових Справ УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських землях, генерал-хорунжий Роман Шухевич – Р. Лозовський, Тарас Чупринка – Тур.
Під час проведення совєтськими каральними органами спецоперації у Білогорщі Р. Шухевич не встиг знищити частину документів підпілля. Завдяки їм, а також розробці різноманітних агентурно-чекістських комбінацій, радянські спецслужби досить швидко вийшли на низку територіальних проводів та штабів. Уже до кінця 1950 р. на Станіславівщині загинув провідник ОУН Львівського краю О. Дяків («Горновий»), розпочалося справжнє полювання на керівників ОУН Карпатського краю М. Дяченка («Марко Боєслав», «Гомін») та М. Твердохліба (полковник «Грім»). Діяльність радянських спецслужб носила системний характер – лише з рідних і знайомих М. Дяченка було схоплено і заарештовано понад 60 осіб. Кілька його найближчих родичів залишалося на свободі з розрахунку, що керівник підпілля спробує сконтактувати з ними. Не залучаючи до співпраці рідних М. Дяченка, за кожним із них цілодобово спостерігали десятки інформаторів. Над ними постійно висіла загроза арешту та депортації. Тому не дивно, що кожен день на свободі, кожна мить боротьби із радянським режимом сприймалася Марком Боєславом як «велика перемога».
У книзі «Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і матеріали / Відповідальний редактор професор Микола Кугутяк» надруковано уривки із щоденника Михайла Дяченка (Марка Боєслава).
27 листопада 1951 року.
Cірий будень у криївці. Єдиною подією дня було радіо, яке принесли хлопці сьогодні вночі. Але скільки я з ним не навовтузився, довідався дуже мало …
28 листопада 1951 року.
…Сьогодні повернулися стрільці. Принесли знову печальні новини, що в Яремчанському районі загинув надрайонний референт пропаганди «Євген», уродженець села Павлівка Станіславського району. Покійний закінчив десятирічку в Станіславі, вступив в ОУН. Ця людина ідейна, чесна і працелюбна. Свою молоду недосвідченість на своїм посту поповнював серйозністю, відповідальністю. Ось так Надвірнянський надрайон залишився без надрайонного проводу. Члени цього проводу – сотник «Хмара» і сотник «Довбуш» через підлий большевицький обман потрапили живими в руки большевиків …
До цих тривожних новин я вже привик, але все ж таки дуже боляче вразила вістка … про московський натиск, про жертву за жертвою … Скрізь риють, шукають у лісах кожного українського повстанця. Хто залишиться живим до весни, той підніме нових месників і потоне у власній крові.
2 грудня 1951 року.
Писати щоденник тоді, коли людина постійно у русі, під впливом багатьох вражень, чує багато новин, бачить все своїми очима – це легка робота. Але писати щоденник у криївці, коли людина замурована – важкий моральний стан. Цей щоденник я взявся писати зараз в такій ситуації, щоби зафіксувати на папері хоча б думки, які хвилюють українського революціонера…
Перед очима виникають картини із пережитого минулого, постають дорогі образи сім’ї, односельців, друзів і знайомих. Чи побачу я їх коли-небудь, чи поговорю з ними щиро, відверто. Дуже важко дочекатися тієї радісної хвилини та чи живі вони всі? Не знаю, де тепер мій дорогий син, дорога дружина…
…«Промінь», «Тихий», «Чумак», «Сміливий», «Богдан» і «Захар». Кожний уявляє собі, що значить великій групі, жити в такій тісній підземній криївці, до того ж щільно закритій. Крім того, щоденно вариться два рази їжа на примусах. Це навіть недобре з погляду безпеки перебування такої великої групи людей в одній криївці. Кожну хвилину ворог ходить величезними масами і може виявити криївку…
15 грудня 1951 року.
…Налагоджую радіо…Хоч би почути рідну пісню, та де там. Українська пісня у столиці – дуже рідкісне явище. Натомість, якщо покрутити радіо, можна почути: «Говорит Москва, Говорит Москва», трансляція із Москви…
16 грудня 1951 року.
Ситуація … дуже складна. У більшості болять голови від примусів, ніде спати, душно, важко дихати… Якщо би сюда тих дипломатів запхнути. Знали би як відтягувати війну (Мовиться про американських та англійських дипломатів стосовно війни проти СРСР, на яку очікували українські повстанці – В. Л.).
…Мир не дасть свободи пригнобленому народові. Свободу можна здобути тільки в боротьбі… Справжню свободу можна здобути тільки кров’ю…
17 грудня 1951 року.
Наші сили значно поріділи. Жорстокий ворог не тільки не зменшив свого тиску на нас, а ще більше підсилив його. Ми добре знаємо, які ми сильні для ворога, якщо він стільки енергії і засобів витрачає на те, щоби позбутися нас. Видно, що ворог перечитав, вірніше – вивчив нашу ідеологію, якщо він боїться нас. Він знає, що ідеологія – це наша Правда, а не, як їхня брехня. Наша ідея повинна допомогти, а цього так не хочуть московсько-большевицькі брехуни. Тому вони біснуються, вилазять зі шкіри, щоби нас якнайшвидше знищити. Але ще довго їм доведеться цього чекати. Коли нас навіть фізично не стане, але залишиться міцна ідея, яка народить нових месників.
20 грудня 1951 року.
Сьогодні мою голову заполонили думки про нашу революційно-визвольну боротьбу. Хоч може дехто із майбутніх критиків нашої боротьби буде засуджувати її, мовляв, багато жертв вона потягнула за собою. Але таким критикам відповім коротко: «Свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви – не великі». Якщо би навіть цих великих жертв не було у зв’язку з нашою боротьбою за волю, то насправді ворог вишукав би інший засіб, щоби творити зло.
22 грудня 1951 року.
Є дуже багато випадків, коли большевицькі оперативники із МГБ розстріляли без суду або по-звірячому замучили багато свідомих українських молодих людей.
29 грудня 1951 року.
Всього лише два дні відділяють нас від 1952 року. Цікаво, що принесе нам 1952 рік. Було би добре, щоби у новому році припинилися розмови і дискусії про мир. Який це мир може бути у світі, якщо стільки народів стогне у большевицькому ярмі. Мир у світі можливий тільки тоді, коли всі народи будуть вільними. А кремлівські вожді без війни не дадуть свободи ні одному народові. Всілякі дискусії на цю тему з большевиками – це пуста трата часу і паперу, псування нервів поневолених народів. Правда, війна несе з собою злигодні та страждання. Але жорстока війна не допече так народи Совєтського Союзу, як той же Совєтський Союз. Тому всі поневолені народи просять Бога, щоби у новому 1952 році дав їм свободу, хоч би ціною величезних жертв на полі бою.
31 грудня 1951 року.
Останній день 1951 року. Для українського революційно-визвольного руху цей рік найтрудніший із всіх попередніх літ окупації. В цьому році ворог діяв з найжорстокішою своєю дикістю. Проти українських повстанців були проведені великі операції. Всі села постійно тероризували большевицькі бойовики. Доступ повстанців до сіл був дуже важким. На кожному місці чекали повстанців большевицькі засади. В цьому році, як ні в одному перед ним, ворог постійно проводив величезні облави в селах, містах, на полях і в горах. Особливий тероризуючий натиск ворог робив на агентуру. Збільшена до великої кількості агентура нанесла більше ударів українському революційно-визвольному рухові, ніж большевицькі засади і масові облави. Де не було злочинної агентури, там ворог не мав успіхів.
…На Станіславщині вдалося ошуканством спіймати виконуючого обов’язки окружного провідника «Куряву», членів надрайону Надвірнянщини – сотенного «Хмару» і сотенного «Довбуша» та декількох інших людей. Тим мерзенним способом большевикам вдалося повністю знищити організацію у Тлумацькому і Станіславському надрайонах. Ворог доклав усіх зусиль, щоби спіймати живими командира «Грома» і мене. Але це йому не вдалося…
10 січня 1952 року.
Уже п’ятий день лежу хворий. Почалося із зуба. У роті вискочив чиряк більше курячого яйця. Часто буває висока температура. Нічим її зміряти. Корчусь від болю, але нічим не можу його угамувати. У криївці тісно, душно, повно пари від їжі, яку готуємо. У таких умовах доводиться хворіти майже кожному українському революціонерові. Про лікарів і мови не може бути. Де їх візьмеш, куди заведеш? Кожний лікар боїться тому, що МГБ стежить за кожним його рухом. Але немало і таких лікарів, котрих використовує МГБ, щоби вислідити повстанців…
15 січня 1952 року.
Після хвороби знову взявся за роботу. Сьогодні почав писати поему «Марія». Що з цього вийде – побачимо. Ще зима не минула, а вже про весну думаю. Живий про живе думає. Як налагодити зв’язки зі всіма округами цього краю. Як налагодити організаційну роботу. Ось такі думки насідають на мою голову. Є про що подумати. Уже закінчується восьмий рік революційно-визвольної боротьби з большевицькими окупантами. Це чималий відрізок часу. Багато старих революціонерів загинуло, а ті, котрі залишились ще серед живих, не можуть подолати таких великих труднощів і ослабити большевицький терор…
17 січня 1952 року.
Смерть моєї любої маленької донечки у мене перед очима. Народилася моя Іринка (Христина – друге ім’я) 7 чи 8 січня 1946 р. в селі Викторові Галицького району. Це уже було при большевицькій дійсності.
Дуже тішуся всіляким успіхам нашої української еміграції. Правда, партійні чвари виводять мене із рівноваги, але натомість тішуся їхнім культурним досягненням. Добре, що хоч десь далеко на чужих землях збережеться українська культура.
21 січня 1952 року.
Сьогодні у криївці потоп. Вода просочилася і доводиться ходити по воді. Зі стелі тече за обшивку. Це, здається, нецікаво і про це писати не варто…Але повстанець стійкий до всяких знегод. Злигодні, незручності, голод, холод – це його постійні товариші. Тому цим не дуже тривожимося. Ніхто не втратив повстанчого гумору…
22 січня 1952 року.
Кожна політична організація сильна і може розраховувати на успіх своєї роботи і боротьби, якщо вона має опору в народних масах. Без цієї опори серед народу політична організація рано чи пізно капітулює перед ворогом…
Почорнієш від одного страху. Пам’ятаймо, що земляна печера може стати у будь-яку хвилину могилою. Вийти звідси живим, коли «Ванька» кине в середину кілька гранат, майже неможливо. Але не думай, що тільки від страху потемніло би в очах. Ні, тут, куди не глянеш – скрізь темно. На стелі чорна оббивка. Вона там повинна бути, бо зі стелі ллє, як із решета. А це не дуже приємно, коли вода тече за комір. Підлога також чорна. Води вистачає, але біда в тому, що брудну воду після миття нікуди вилити. Підлога чорна, а з нашими обличчями – не краще. Вони також чорні, бруду на них, хоч згреблом обгрібай. Але що ми зробимо? Прийде весна, тоді помиємося. Тільки одна «Марійка» клопочеться, хоч би трішки помитися. Зрозуміла річ, як дівчині бути брудною серед кавалерів…
Зате «Чорна печера» як раз підходить другу «Миську». Але і його натура віддає перевагу якомусь горищу, ніж «Чорній печері». Здавалось би, що найщасливішим у «Чорній печері» відчуває себе друг «Промінь». Він все причепурює її, маскує, найбільше турбується про неї. Але в нього також є своє «але» – нирки. Через них краще би не сидіти у «Чорній печері».
Найбільше би підходив до «Чорної печери» друг «Тихий». Він із нас найчорніший. Але друг «Тихий» надав би перевагу сидіти у Чорному лісі над селом Грабівка, ніж у «Чорній печері». Подруга «Марійка» може би й сиділа у «Чорній печері», але вона ніяк не може зрозуміти, як можна в одній криївці їсти, спати…
Наймолодший з нас найбільше чистий… Говорить як сам Вишинський в Генеральній Асамблеї Об’єднаних Націй. Якщо йому скажеш: «Не кури, це тобі шкідливо», то він уперто доказує: «Ні, це мені не шкодить, тому що я з 10 років курю». «Чорну печеру» він любив би, якщо би був хоч маленький притулок, де можна би було покурити.
Ось так ми всі любимо нашу «Чорну печеру», та воліли би в ній не сидіти. Але це так на полях записок для гумору. Насправді кожний з нас надає перевагу «своїй хаті, а не чужій палаті». Щоби тільки Бог допоміг щасливо у ній перезимувати, тоді кожний із нас з приємністю згадає «Чорну печеру». Хоч у неї вигляд чорний зате у ній дружня атмосфера…”
Архів Марка Боєслава
Не судилося Михайлові Дяченку (Маркові Боєславу) і його вірним побратимам дожити до весни. Енкаведисти вислідили криївку в урочищі Хубена Солотвинського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області і 22 лютого 1952 року у бою загинули М. Дяченко («Марко Боєслав», «Гомін») і його друзі: «Сміливий», уродженець села Підпечари, охоронець «Марка Боєслава» (інших даних нема), «Промінь» – Юрій Марковецький, «Тихий» – Іван (прізвище невідоме), охоронець «Марка Боєслава», «Чумак» – Михайло Фисюк, «Марійка» – Марта Свідрук з Надвірної…
У боротьбі з московськими загарбниками загинули повстанці з мого села Ганева, що на Коломийщині, Юрко Волощук, Іван Волошенюк, Микола Ілюк, Дмитро Чобанюк, емгебісти заарештували Васюту Лизанчук, Варвару Сорохан (зв’язкових), вивезли сім’ї Данишенків, Михайла Лизанчука (двоюрідного брата мого тата).
На обійсті моєї тети Василини Мокрій у березні 1946 року емгебісти викрили криївку, у якій було знищено двох повстанців і вбито 16-річного хлопця Дмитра Мазура. Його емгебісти примусили лізти в криївку, вистрілили в потилицю, а потім розпускали брехливі чутки, що його вбили бандерівці. Лише після повернення Василини Мокрій з карагандинських «курортів» довідався, як наша родина врятувалася від сибірського заслання. На жорстоких допитах Василина Мокрій постійно стверджувала, що Василь Лизанчук (мій тато) – чужа їй людина. У неї ж дівоче прізвище Залєцька. Московські зайди повірили. Якби ж дошукувалися, то довідалися б, що тета Василина Мокрій і тато по мамі сестра і брат…
За офіційними даними за волю України у 1944–1955 роках загинуло понад 153 тисячі повстанців. Заарештовано майже 104 тисячі учасників ОУН і УПА та їхніх помічників, в тому числі більше 7 800 членів Центрального, крайових, обласних, окружних надрайонних та районних проводів, керівників округів і груп ОУН, «служби безпеки», а також «куренів» і «сотень» УПА. З 1944 до 1955 року з території західних областей України було виселено у сибірські райони СРСР 65 906 українських сімей (203 622 людини).
Отже, відновлена Незалежність України «не впала з неба», а полита кров’ю мільйонів українських достойників різних епох і поколінь.
Широкомасштабна терористично-геноцидна війна Російської Федерації проти України спонукає нас бути пильними, бо, як і в часи національно-визвольної боротьби з московськими загарбниками (у 40-50 роках минулого століття), нині, на превеликий жаль, не бракує антиукраїнської кремлівської агентури. Російські сексоти пролізли у різні щілини суспільного життя, навіть до вищих ешелонів влади, засобів масової інформації, соціальних мереж і витонченими методами наносять шкоду Незалежній Україні.
Будьмо переконані, що нинішнє покоління національно свідомих українських патріотів очистить Богом дану нам землю від російських колонізаторів, ворожої п’ятої промосковської колони і Україна розквітне у сузір’ї цивілізованих країн світу.
Чільне фото: Марко Боєслав
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, академік Академії
наук вищої освіти України.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/