Зведені брати

231

 
Богдан ЧЕПУРКО
Найдорожчим братам Андрієві, Іванові й Володимирові, які вже там
 
До роздумів, якими ділюся з читачами, мене спонукав фільм Вікторії Трофименко „Брати”, який щойно прийшов до глядача. У головній ролі знімалась Наталя Половинка. Це чи не єдиний позитивний образ, який вартує уважного осмислення – брати не витримують критики, настільки жаргонні й пародійні: виконавці талановито зробили все, щоб глядач їх зненавидів.
Сюжет простий, а місцями й простацький: героїня зимової пори застряє в горах і проситься переночувати в одного з братів-сусідів по карпатській верховині. Ті ж вмирають кожний по-своєму: в одного рак, в іншого сердечна недостатність. Брати ненавидять одне одного й не спілкуються. Історія така, що мали „жінку на двох”: один – офіційний чоловік, інший – коханець, який став біологічним батьком спільного сина. Через їхнє ворогування син гине, спільна жінка вмирає: все життя пішло котові під хвіст. Їхня гостя „письменниця” пробує помирити братів, але ситуція безнадійна: перемагає ненависть, і кожний чекає, коли опонент „здохне” (цитата). Виживальні маразми демонструють повне здичіння людських почуттів. Пригадується „Захар Беркут” Івана Франка. Сценарист Дмитро Павличко „доробив” братчика для старшого сина Захара, аби ті допомагали одне одному достойно вмерти. Тут ще гірше: брати очно й заочно змагаються між собою, як не вмерти скоріше від суперника і все життя б’ються за увагу „мамці”, „ляльки”, „жінки”. Хто ляльковод, трудно визначити: тема позичена в шведського літератора.
Фільм демонструє огидність патріархального шовінізму, слабість сили й занадто зловтішну „пабєду” (быть бєдє!) пасивного жіночого начала. Хоча в кінокартині нема найменшого натяку на сучасну гібридну війну, на її тлі все сприймається як алюзії на псевдобратерство (москаль-хахол; „нікада ми нє будєм братьямі” – а коли ж були?!).
Старі пердуни постають як здичавілі деграданти на лоні хоч і красивої, але безлюдної й бездушної природи. Вищир дикого звіра виглядав би більш людяно в цьому контексті. На тлі двох слабаків не те, що Половинка, а й „четвертинка” виглядала б сильною жінкою. Попри безмірне милосердя, ціною героїчних зусиль „письменниця” (Н. Половинка) переконує ще живого „дублера” покійного, що помирать нада дружньо, по-братськи, й буквально зносить докупи мертвих братів на одне лужко-катафельок: вони там  виглядають живішими всіх живих. Можна  зробити натяжку й припустити:  чим не стефаниківські сюжети (сильно й страшно!), але насправді це була б мимовільна розтяжка, й глядач ризикує підірватись-надірватись, так і не зрозумівши, що до чого й в ім’я чого. Ось такий не дуже стравний й не надто смачнющий результат зусиль багатьох творчих людей сказати „правду”, а воно ж самообман, бо ні художньої, ні життєвої правди не те, що не видно й не чутно – нею навіть не пахне. Глядач здогадується: дещиця вірогідності може бути й у різноваріантних тлумаченнях вражених психік, але з такими „героями” нас перестріляють не те що з „градів”, а й школярських рогаток. Легко погодитись, що чоловіки без жінок нічого не варті, що мужики до смерті, як діти, якби не рафіновано жорсткий жіночий шовінізм кінокартини, що провокує мене до ще одного зауваження. Що ж, мужики виявились із пластиліну, а не з дуба-кедра чи з Божої глини, випаленої в борні, – справжні чоловіки поволі вимирають, але ж де тут образ Жінки – самодостатньої й божествено цільної породи, Матері роду й Народу?! Натомість – як не „Повій, вітре, на Вкраїні…” , то аскетично тужливий феномен незаміжньої амазонки: хоч вона терплячо мовчазна, як Природа, й самодостатньо запитальна, як все на світі, але ж ми хочемо відчути божественність й незнищенність матері Матерії, не тільки Її одухотвореність, а й Духотворчу силу.
Гаразд, мистецтво не дає відповідей – фільм ставить запитання. Хочу попросити вибачення не лише у всіх, хто творив це „диво”, й у тих, хто дивився чи буде дивитись. Насправді хотілося сказати цілу копу чи купу компліментів, але написалось щось зовсім інше.
Отож, починаємо спочатку. Леся Українка також перейшла одержимі стани становлення, аж поки звершила Богонадхненну „пісню пісень”. Її остання драма – лебедина. Передчуваючи дорогу у вирій, автор „Лісової пісні” прощається з українським народом, розчиняється в ньому, плаче-воркує, кличе-курличе, журиться-ридає над його недолею. В „Братах” ні Стефаник чи Леся Українка, ні Коцюбинський з Франком не поставили свого тавра, хоча режисер, може, й зачепила випадково невипадкову правду свого часу. Хвилі пустих красивостей не перше століття перекочуються українською літературою. Там, де прориває, трапляються криваві скалки справжньої породи – тут не до прикрашань: гостра правда прориву безжально ріже екстримно капілярну систему кровообігу!
Добре, що Трофименко береться за важку тему життя й смерті, пробує зліпити якісь такі вареники, об’єднати братів бодай на смертному одрі… Все ж, надто багато алюзій із класичних сюжетів та їх задиркуватої критики й сардонічної ревізії на висоті новочасних викликів. На все свій час. Був Тарас Шевченко, була УПА, а тепер, Б. Чепурко чи хто інший. Я про відповідальність, а ви про що подумали?! Копирсання у надламаній психіці хворих на рак чи серце, розманіжених народною культурою жертв споживацької цивілізації, як бачимо, змагає до відповідних результатів: брати потонули у найгрубшому матеріалізмі. Апологетика смерті, як і життя за всяку ціну суголосна більше старозавітній теософії (Авель – Каїн) й суперечить християнському світовідчуттю.
У Карпатах мені трапився пастух, який розказав історію, наполовину подібну до нашого фільму. Рідний брат тяжко зраджує родимця, ламає його життєву долю, але згодом сам тяжко захворів. Що робить зраджений? Витягає каліку на полонину й там доглядає доходягу, тобто поводиться по-християнськи. У фільмі не тільки відсутній новозавітній підхід – в ньому хоча й відчуваються рештки демонології, забобонів, ворожінь, але „не працює” глибоко філософська звичаєвість народної культури, хоч, якщо придивитись, вона мала б бути зачаєна в кожному листочку карпатського лісу, не кажучи вже про тонку духовну природу надсутніх величин. Режисер це відсікла – головне, бач, оголена сутність психічного катарсису на тлі людської поразки. Брати не здаються, брати б’ються на смерть! Сприймай – не сприймай: така вже затятість людських доль, бо ж характери попри антагонізм лише доповнюють одне одного з їх спільною картинкою впертого протистояння. Що ж, можливо, це така природа світового зла, або ж всесвітньої недосконалості. Перемагає розпорядниця – в певному розумінні Наталка Половинка зіграла роль смерті.
Пригадую – ставили виставу за творами Валерія Шевчука. Під час обговорення я вийшов на сцену й попри все інше сказав до пані з косою: „Я закоханий в смерть!” Це був жарт, але це було єдине, що мені хотілось сказати. Можливо, творці фільму створили шедевр, але це шедевр зі знаком переходу: „Упокоївся від щедрот мій добрий, стомлений народ!” Отже, почнемо з кінця. Кінець в кожного один: всі ми – брати й сестри – рано чи пізно відійдемо. І аж тоді справдиться святе братерство-сестринство?
„Мій милий Боже, як то мало святих людей на світі стало, один на другого кують кайдани в серці, а словами, медоточивими устами цілуються і часу ждуть, чи швидко брата в домовині з гостей на цвинтар понесуть”. Автора, будь ласка! Бо не брати, а справжня „братва” на кону в Пророка. В пору ж випікати в собі раба: заздрість, зненавиду, еге ж! Про це можна казати всім, але насамперед собі.
Наїжджаю до хати, в якій народився, хоч народитись можна і в полі на снопах („на панщині пшеницю жала”), і в ямі на бараболях. Стрічаю ровесника й довідуюсь: вже того й того нема – бодай перед смертю стаємо одне одному ріднішими. Чи не стаємо? Але невже мій друг чи брат у глибині душі, хоч, може й соромиться такої думки, але волів би пережити мене: сам-саміський, чи з допомогою жінки, сиріч смерті, яка і є матір’ю життя, бо батьком сущого є саме життя у всьому розмаїтті…
Пишу ці рядки в холодній хаті моїх батьків. Сусід (по ідеї – теж „брат”!) всі мої дошки й дрова давно експропріював, ясени вирубав й присвоїв – тепер моя черга палити сусідські дрова. Хата, на його думку, має впасти, яблуня всохнути і т. д. Щоб я не приїжджав й не розпалював грубки – приймак зіпсував димохід на вишці. Дим вітчизни виїдає мені очі. Палити стало неможливо, а надворі паморозь передзимової пори – у фільмі „братські” хати все ж опалюють. Аби хоч якось розм’якшити жорстку душу сусіда, я віддав у безоплатну оренду город. Прийшлякові цього мало – випорожнив гараж, зайняв січкарню й інші господарські будівлі. Качки, кури, гуси й индики запаскуджують подвір’я й пороги. Рештки простору заполонили клітки для кріликів й іншої живності.
Є в цьому й позитив (але чи позитив?): вчорашні колгоспники без просвітку, як заворожені, працюють, світу Божого не бачать – гірше рабів у рутинних стараннях марнують життя. У них геть „спрацьовані” лиця. Справа не в тому, що раби виснажуються фізично – річ в тому, що душа кріпака не працює духовно: в ній зло й злість витісняють добро. Закабалено дух людський і Дух Божий: нема коли глянути вгору, згорблені й скоцюрблені гнуться долу, а „паї”, бач, віддали колишньому баяністу – чого ж я маю горбитись й ставати таким самим безпросвітнім колгоспником? Традиції занепали, душа не співає – хіба що вовком виє у своїй золоченій клітці. Ніхто не шанує духовної праці, не кажу письменницьких трудів, мовляв, що то є – сісти й написати! Звичаї не спрацьовують – лишилась хіба холопська звичка тягнути лямку, еге ж, „в поті чола”. Нема радості вільних старань – поневолені раболіпствують подвійно, страждають психологічно. Що ж, названий татусь Йосиф і справді був теслею, але чи місією Христа стало теслярство, або чи Він бодай одного цвяха вгаратав у своєму житті?
Бог вигнав із Раю грішників – Бог не виганяв би із Раю праведних. Людська праця мала би бути в радість. Однак Адам согрішив і вже не радіє – про що тут райдати? Чим поділитись одне з одним – оцим пеклом, що замінило рай? Земні стогни (ниви й поля!) – територія психологічного терору, на якій грішники стогнуть, еге ж, бо на небі нема стогонів ні як пережиття, ні як праці, ні їх мірності: на сто гін розпростерлись ріст і вмирання життєвих імпровізацій – от тобі й пісня про незнищенність матерії! Стогін і стагнація, тотальний застій і дурне змагання функцій: всіх нас жене і гне гін виживання, гонка даремного тривання. Всі ми згинемо, згниємо – тому й стогнемо на всю могуть земної безвиході. Хочу заспокоїти земних жителів, що насправді все навпаки: людина створена для радості й радіння. Ти радієш (рай дієш), я радію (рай дію) – отож можемо зустрітися й порайдати, порозмовляти, наговоритись й виговоритись: рай дати одне одному, поділитись Божими дарами, бо ж світ обдарований недаремно. І знов моє горе мисленне западає у прірву сумніву, у вир нерозпачання. Моя улюблена праця словесна, моє життя – задля Божого Слова, але ж ніхто не читає, і вже ми одне одному не потрібні, як ті „брати”, що чекають смерті одне одного. Недаремно Рей Бредбері стверджував, що є злочини гірші за спалювання книг: наприклад, не читати їх. Або дбати тільки про виживання, а не за життя вічне.
Чи людина, чи Україна перед вибором: або вони будуть Богоподібні й Богонадхненні, або це буде не Україна й воістину нелюд стеменний. Або природний відбір і вибір, селекція, раса супроти расизму, космогонічна вершинність критеріїв, вірна любов, або розмитість принципів і вічне наймитування у своїх пристрастей, звичок проти Звичаю, рабство й холопство кріпацьке у чужинецьких наїзників, зрада, еклектика, здичіння й деградація, космополітичність, перелюб, смерть душі. Професор Прінстонського університету Елвін Кернан у дослідженні „Смерть літератури” (1990) стверджував: занепад  словесності варто розглядати в контексті глобальних суспільних зрушень, зокрема руйнування класичної родини. Смерть літератури була закладена у самій ідеї відчуженого слова. Літературотворення – це ж намагання організувати часопростір в умовах занепаду синкретичної пракультури, звичаєвого Календаря. Але зупинити природні процеси неможливо, що й доводять успішно страхітливі реальності розпаду життєвих першооснов на межі Христових тисячоліть. Самозаперечення романтизму й ідеалізму ще не сягнуло апокаліптичних вершин, й ці родильні потуги виправдані. Неминуче оновлення божого людства, формування новітніх духовних взірців. Щось має змінитись, а радше оновитись. Україна проходить процес самоствердження й консолідації. Народ стиснувся у пружину й очікує, але чи готує свідомо велике й по ідеї величне Преображення? Тому я звертаюся до всіх, хто живий Духом Святим, словами Леоніда Кисельова: „Це ваша Мати – іншої не буде, бо прийде час і піде межи люди чужинними шляхами навмання…” Не можна говорити про людські особи, оминаючи особу Народу! Але процес триває, і вже те, що фільм зачепив за живе, свідчить багато про що. З цього погляду – „Брати” початкують епоху в мистецтві 21 століття. Здається, арбітром в їх оцінці стане масовий глядач. Або й не стане, бо ж яка масовість, коли більшість кінотеатрів зникли, аки обри!
Насамкінець подав я до „Братів” присвяту – всі (!) мої три рідні брати вже ТАМ. Старший Андрій був надзвичайно талановитий і мудрий, виколисував мене і сварив пальчиком, щоб не плакав. На жаль, помер до трьох літ. Наймолодший Володимир мав вроджене почуття гумору, був названим батьком „від машин” для мого сина Петра. В свої пастуші літа я часто захищав його від старшаків. Загинув двадцятитрьохлітнім. Середульший Іван допомагав мені матеріально, як і Володьо: відійшов після третього інсульту вже в третьому тисячолітті. Філософія братства, братерства й побратимства – визначальна для української справи: тим більше по-ідіотськи виглядають всілякі псевдобратські со-узи. В новочасній літературі й мистецтвах загалом, особливо в наш час, має перемогти справжність і достеменна правдивість взаємодій. Чоловіча солідарність й воїнська взаємодія, скріплена кров’ю, свята справа. В українських казках, у творчості наших найбільших письменників торжествує любов, товаришування, духовне братерство. Як тонко й любовно оспівав знаменитий полтавець українське січове  побратимство, Дніпро, степ, природу, звичаї, загалом український світ й українську душу! Цілком очевидно, що центр української революції й етнічної самосвідомості переміщається (мав би переміститись!) в центральну Україну, в Дніпро, на слобожанські креси, але насамперед всередину нашого єства, в серце кожного з нас. Розумію, що все це більш бажане, ніж дійсне, але ж хочеться! Сподіймось, що українство прониже й наповнить живим огнем всі дієві пори національної діаспори, справдиться й утвердиться на нашій не своїй землі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!