І всім нам вкупі на землі
Єдіномисліє подай
І братолюбіє пошли
Т. Г. Шевченко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сім з половиною десятиліть промайнуло з
тих пір, як більшість наших однокурсників (дехто кількома роками раніше, дехто
– пізніше) з’явилися на цей світ. Ми – це колишні студенти факультету
журналістики Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченка, які вступили
до нього 1953 року. Саме з нагоди сімдесятип’ятиріччя нещодавно в Спілці
журналістів України, на Хрещатику 27-а, відбулась наша зустріч.
53-го, закінчуючи школу, ми, разом зі
всією тодішньою країною, стали свідками смерті Сталіна, а згодом і розвінчання
його культу. В наші студентські роки, саме на факультеті журналістики, за
безпосередньої участі наших однокурсників, виник рух шістдесятників. Такі
настрої похитнули період брежнєвського застою. Потім ми вистраждали перебудову
і розпад Радянського Союзу. Дотепер «видихаємо» Чорнобиль. Та вже майже
двадцять років будуємо незалежну Україну. А дехто з нас, всупереч обставинам і
завдяки своєму хисту та професійному журналістському досвіду, сказали своє
яскраве, гучне слово так, що його стало чути багатьом в Україні і далеко за її
межами.
14 жовтня минулого року в «Літературній
Україні» була надрукована стаття «Чистий боярський сніг» кіровоградського
письменника Віктора Погрібного. Стаття присвячена Василю Симоненку, з яким він
цілий рік квартирував у сільській хаті в Боярці. В ній згадуються незабутні для
нас імена і епізоди того часу: «Як перевалило за половину золотої студентської
пори, заявили про себе мої однокурсники Борис Олійник, Вадим Крищенко, Микола
Муцько, Роберт Третьяков, Валерій Гужва… Тим більше – прозаїки Василь
Захарченко, Іван Власенко, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Степан Колесник».
Неможливо назвати всіх наших
однокурсників, хто створив щось цікаве і цінне в царині журналістики і
письменства. Хай мені пробачать ті, кого не згадала. Сьогодні «шістдесятникам»
уже сімдесят п’ять. І вже пройшло більше півстоліття, як вони вийшли зі стін
своєї альма-матер в широке бурхливе життя. Дехто, як поет Борис Маріан, був
тоді вже у в’язниці. Декого, як Вадима Пепу та Івана Пашкова, замість навчання
відправили у солдати. Інші, як Юлій Шелест, який під час навчання в аспірантурі
жив поруч з Василем Стусом, пізніше теж потрапили за ґрати. Побував за ґратами
за свої політичні переконання, вже будучи членом Спілки письменників, Василь
Захарченко. Відправляли на вимушені «творчі хліби» та просто звільняли з
роботи, підтасовуючи факти, Бориса Олійника.
На цей час за обрій пішла трохи не
половина нашого видатного курсу. Тому на зустріч прийшло небагато. Але вона
була дуже приємною. Ми згадували молодість, танцювали, співали студентських
пісень. А який чудовий і гучний виявився голос у Вадима Крищенка, котрий
заспівав пісень на свої власні слова, під акомпанемент нашого однокурсника,
акордеоніста від Бога Володимира Губанова. Ми із задоволенням підспівували
йому. Тож, хоч нам сімдесят п’ять, ми активно живемо, плідно працюємо, з
цікавістю зустрічаємось.
Ніна ГРИЦАЙЛО
(Максимовських), член Спілки
журналістів України організатор зустрічей