Зухвалець у вирі екстриму

Нова книга Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала» завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено «Протирання дзеркала» і «Тіні в дзеркалі», що мають широкий розголос.
Нижче до уваги читачів пропонуємо фрагмент із цієї книги, в якому йдеться про Олеся Ульяненка. У повному обсязі мемуарний нарис про цього письменника друкується в журналі «Київ» та в книзі «З пам’яті дзеркала» («Ярославів Вал»).
 
Його справжнє прізвище Ульянов, і народився він на вулиці Леніна. Як на іншого, то є всі підстави, знатхненіючись цим символічним збігом, стати «полум’яним ленінцем». Такого зустрічається немало. От, наприклад, Борис Олійник, будучи компартійним секретарем столичної організації Спілки письменників, нібито з гумором коментував цей збіг, а насправді бравував ним: він, як і Ленін та Брежнєв, – також Ілліч. У його долі – чимало химерних поєднань.
Ульяненко – такий узяв собі творчий псевдонім хорольський хлопець, який виростав у загалом позитивній, цілком благополучній сім’ї, жадібно ковтаючи книги, мріючи про велике і справжнє життя, якого, на його гадку, звичайно ж, не може бути в цьому напівмістечку-напівселі, де все таке нудноодноманітне й безвиразно сіре. Його душу, мовлячи словами поета, не полишала «за великим, за незнаним невимовна туга…»
З таких, здається мені, не виростають ні золоті медалісти, ні зразково-показові цукеркові хлопчики. Такі здебільшого стають у соціумі дуже незручними індивідами, бо не хочуть жити, «як усі» – вони постійно йдуть «проти течії», постійно наражаючись на всі можливі конфлікти. Їм не прощають контроверзійності мислення, послідовної готовності завжди й повсюдно відстоювати себе, злісно заздрять, якщо раптом їх на котромусь віражі життя наздоженуть успіх і визнання. Впродовж усієї історії такі ситуації відмодельовуються знову й знову. І дуже часто із «золотих дітей», із майже ангелів виростають не просто «убоїська», а бунтарі, авантурники, злодії в законі, дисиденти, дон кіхоти, революціонери, автократори, харизматики, пасіонарії – одне слово, всі ті, хто не дає людності задрімати, зачаровано наслухаючи, як перетравлюється їжа в шлунку. Важко уявити таких індивідів банальним «болотом», середньостатистичними одиницями електорату – їм долею роковано бути «білими воронами».
Чи багато з-поміж них переможців? Однозначно тут відповісти важко. Залежно від того, що вважати перемогою і що поразкою.
Я думаю про Ульяненка і вагаюся, ким його назвати: переможцем чи людиною, що зазнала в своєму житті поразки?
Гадаю, якби йому це питання поставити «в лоб», він також завагався б із відповіддю. Або став би відповідати так, що нагадував би подорожанина, який, збившися з дороги, почав раптом іти довгими кружними шляхами…
У нього лише в кількох темах була чітка відповідь. У тих темах, де він намагається намацати духовні «точки опори».
Намацував, намагався надійно впертися ногами, але незрідка зісковзував, і його охоплював розпач, і він не знав, куди від нього заховатися й кому виповісти, щоб полегшити душу.
Як правило, лишалося одне – писати, писати, писати…
І – писав. Лихоманково. Запоєм. Часто надголодь. Незрідка похмільний. Почуваючись у своїй нужденній однокімнатці на Позняках (допотопний телевізор і матрац на підлозі – вся «обстава») всіма забутим і нікому не потрібним.
Перечитуючи в хронологічній послідовності його інтерв’ю, помічаєш, що це відчуття в нього ставало дедалі сильнішим. Перебуваючи всередині соціуму, він ставав майже асоціальним. І, як на мене, причина цієї алієнації передовсім у ньому самому.
Коли я дивлюся (не приховую: з великою іронією) на тусовки новоявлених «геніїв» гламурного призову, переглядаю їхні претензійні екзерсиси, слухаю їхні пупоцентричні маніфести про те, що справжня література оце – нарешті – вже починається саме з них, а все, що було раніше, – то, мовляв, нафталін, я неминуче згадую Ульяненка. І згадую не тільки його нищівно саркастичне ставлення до цієї «художньої самодіяльності».
В Ульяненка було те, про що вони навіть зеленого уявлення не мають: він вистраждав для себе відповідь на найголовніше питання: для чого існує література? Не ігри в літературку, не вижебрування сумнівних почестей хтозна від кого і популярності в білялітературної масовки, здатної перетравити хіба що словесні напівфабрикати-сурогати, а саме оте незбагненне диво, що існує тільки в однині і за яке так дорого платить автор.
Серед такого надутого пишнолюддя він почувався, мов інопланетянин.
У богему в нас гратися люблять. І серед «богемістів» насправді мало літературно повноцінних людей. Ульяненка намагалися копіювати, «косили під нього» (як любить висловлюватися сучасна молодь), але Ульяненком бодай на соту від цього не ставали. Він сам казав, що в нього послідовників нема, але є епігони. Минув час, одколи його немає. Жоден епігон не став Ульяненковим послідовником. Таку ношу особистості «підняти» важко. Та й для тих, хто хоче в літературі розваги, нецікаво.
Якось у нього вихопилось: «От у мене спитав якийсь невіглас: «А в каком ви стілє пішєтє?» Я в стилі Ульяненка пишу. І в мені завжди спрацьовує моральний підтекст, або християнський – я такий автор, який показує пальцем: цього не повинно бути, цього не варто робити…»
Звичайно ж, це багатьом не підходить. Надто серйозно.
А де ж отой ігровий елемент, котрий стає абсолютною самодостатністю для всіх охочих погратися в літературку?
 
Але йду до початків мого з ним знайомства. Почну в хронологічному порядку.
Якось я почув в «Енеї» від Наталки Дзюбенко (тоді ще не Мейс) про Ульяненка. Вона не шкодувала суперлативів, розповідаючи про нього. Знаючи її як натуру глибоко емоційну, схильну до перебільшень, я не дуже повірив у її атестації якогось там Ульяненка.
Потім у кулуарах неоднораз спливало це прізвище, і мені повірилося, що він – один із неформальних лідерів літературного андеґраунду. Так у моїй уяві, поряд із Євгеном Пашковським, вималювався невідомий мені Ульяненко. Гадаю, що в андеґраунді було легіон банальних лузерів та агресивних графоманів. І лише одиниці справді літературно цікавих людей (Володимир Кашка, Кость Москалець, Михайло Бриних, Олег Соловей).
Дзюбенко дала мені почитати Ульяненкові вірші. Особливого враження вони не справили. Видно було, що він – людина літературно здібна, але чогось аж такого для безоглядних захватів там не було. Здібних у нас повнісінько на кожному кроці, але таких, кого можна було б назвати при їхній появі подією в літературі, – одиниці. Тим більше – в поезії, де маємо набагато більше яскравих особистостей, аніж у прозі.
А потім у «Сучасності» з’явилась Ульяненкова «Сталінка». Всі заворушилися й засперечались. Одні кричали: безнадійна «чорнуха», так писати не можна, бо в такий спосіб мавпується російська проза, котра в своїй аморальності впала, як кажуть, нижче плінтуса. Інші обороняли «Сталінку»: це жорстокий реалізм, що вас, вихованих на лірико-романтичній літературі, лякає і шокує. Не кожному приємно відчути опік правдою…
А потім в «Енеї» (а де ж тоді ще?!) я познайомився з Ульяненком. Низенький, тендітний, бородатий, жвавоокий, підпилий і сварливий. Не пам’ятаю, з ким він тоді законфліктував. Очевидно, його щось дуже зачепило, бо він нагадував розгніваного півника.
При зустрічі з ним наступного разу я ледве його впізнав. І не тому, що він був інакше – навіть трохи з натяком на парадність – одягнений. Переді мною був тихий і геть миролюбний чоловік. Він спокійно розповідав свою життєву одіссею, котра могла б стати захопливим романом. Отже, у провінційному Хоролі на Полтавщині не знав, до кого прихилитися і де себе подіти. Згодом, коли його так зненацька не стане і мій син Мирослав разом із невісткою Оленою впорядкують книжку «Без цензури», куди ввійде чимало важливих Ульяненкових інтерв’ю, я прочитаю в них усю його долітературну життєву історію. Звідти постане значно глибша людина, аніж він видавався в буденному спілкуванні. Він свідомо чи несвідомо взяв на себе роль утомленого пофігіста або чоловіка, якого всі ці собачі бої і тарганячі перегони, що нас так поглинають, зовсім не цікавлять і він ними гидує.
Школярем він задумувався над занадто складними для його віку речами. Бувало, йому потрапляли до рук книжки, які впливали на нього не менше, аніж побачене на хорольських вулицях.
2005 року він розповість в інтерв’ю про початки своїх стосунків із літературою: «Це було у першому класі. Усе починалося з прози. Перший твір був про шахи. Я його тихенько писав у зошит, ховав від батьків. А далі література причепилась, як зараза… У мене була читаюча родина. Моя мама – лікар. Вона має шикарну бібліотеку. Я читав усе, що і мати, тому з улюбленими письменниками не склалося. Коли у Києві тільки чіплялися за Пруста, я його твори вже попрочитував…»
Невідомо, чи дуже вабило його медучилище, в яке він подався. Побув-побув там, а потім його чомусь виключили. Цей факт своєї біографії він згадував між іншим, не конкретизуючи. Далі його занесло в мореходку.
«Пережив період мандрів, коли в 79-му виперли з медучилища. Облазив пів колишнього СРСР, потім потратив до миколаївської мореходки, очевидно, під впливом Джека Лондона».
До появи Ульяненка в Києві, як я зрозумів із його розповідей та численних інтерв’ю, в нього пригод було на ціле життя. Може, так доля кидала ще тільки Вєнєчку Єрофєєва і Євгена Пашковського.
Мені здається, не можна зі сліпою довірою ставитися до всіх його розповідей про себе. Часто про одні й ті ж факти зі свого життя він розповідав по-різному, збагачуючи їх несподіваними сюжетними відгалуженнями, яких і близько не було в попередніх розповідях. Він мовби знову складав і розкладав пазли, з цікавістю спостерігаючи, що і як у нього виходить. На мої зауваження: «Ти це розказував зовсім по-іншому», – він легко спорсав із теми своєї імпровізації і, мовби забувши про неї, починав живописно, з експресивними деталями розгортати інше сюжетне полотно. Я іронізував: мовляв, ти – як Пруст або Джойс, із твого подієплетива важко визначити, що ж і як було в реальності. На що він якось дуже серйозно мені відповів: «А в реальності було так, як воно запам’яталося».
Як справді талановитий художник, він мимоволі творив зі своєї біографії художній твір. Ольга Пуніна, авторка цікавої книжки «Самітний геній: Олесь Ульяненко» пише: «Усі його розповіді про себе були, як правило, дуже короткими і страшними. Про чохол від матраца, повний афгані (афганська національна валюта), про звірства радянського спецназу, про вживання морфію в руїнах колишньої британської місії або про сусіда в госпіталі, який, з’їхавши з глузду, їв вміст власної «нічної вази». Спогади ці були безсистемні, негативні, хоч і розказував їх Ульяненко у доброму гуморі й весело. Тому написати ґрунтовну біографічну працю надто складно за браком достатньої кількості фактажу, проте реставрувати стислий життєпис на основі авторських інтерв’ю, спогадів про письменника можна, хоча деякі біографічні деталі не тотожні в різних джерелах».
Михайло Бриних радив Ульяненкові написати про самого себе й гарантував, що це може бути 10-томник, що перевершить усе ним написане. Уявімо собі: «пішов з дому», як розповідав він – і понесло його хтозна-як і хтозна-куди, мов тріску в швидкоплинні ріки. Сестра його, Валентина Лісовська, згадує: він справді подався аж до якутських шаманів, а батьки жодного уявлення не мали, де син.
Ольга Пуніна зауважила, що Ульяненкова подорож на Далекий Схід, котра таки насправді була, в його інтерпретації розрослася в охудожнену епопею, де невтримно владарює яскрава фантасмагорія: «Ще коли хлопчиком був, вирішив подорожувати. Із другом Костиком на «літерному» потязі їхали до Владивостока. Виходжу в тамбур, а мій товариш із перерізаним горлом лежить… програвся в карти. Мене побили і без речей викинули з потяга. Якась здоровенна тітка мене виходила. На четвертий день украв у неї карабін, спирт, патрони і втік. Ішов довго, спирт увесь випив, заснув у снігу. Прийшов до тями в японському тюбі… а під Владивостоком відхерячив дрючком якутського шамана… навіть женити на якутці хотіли…»
Він охоче роздавав інтерв’ю – мав невтоленне бажання виговоритися, все пояснити. Добре, що ці інтерв’ю оприлюднені друком і чи не всі вони зібрані в книжці. «Олесь Ульяненко. Без цензури». В кожному інтерв’ю – несподівані ходи думки, пожадливе взирання в себе і прагнення в усьому дійти до неповерхової суті. Ось із його інтерв’ю, котре він давав Валентині Клименко: «Не знаю, є відчуття, що тобі щось дано. А якщо ти його похерячиш, то тебе так похерячить, що оте гламурне, розкішне життя тобі пеклом покажеться. Да, це дуже тяжко його таскать на собі. Я колись Єсеніна перечитував, думаю, блін, такий собі чоловічок, ну що в ньому особливого, а він такий дар таскав за собою. Відчував, що таскає, йому боляче було, тому він і спивався в тій системі. Уже спрацьовує відчуття обов’язку. Це ми на публіку можемо грати пофігістів, а кожен нормальний письменник повинен мати відчуття обов’язку. Якщо ти його не маєш, то нічого путнього не зробиш… Мені один священник сказав, що ми не знаємо, чому ми на цій землі. Тільки після смерті ми у Бога дізнаємося, для чого ми тут. Може, мене отак ковбасило тільки для того, щоб я якусь бабу перевів через дорогу. Не хочеться дуже мусувати це – значить, дано так. Бог вів мене, куди треба. Я оце недавно так прикинув, що пережив з того часу, як у 15 років пішов із дому і дійшов до Далекого Сходу, до Владивостока, де перебував і що перебачив, мене ж вело просто сюди. Могли б і вбить, і посадить, але ж Бог беріг…»
Його пробували брати на глузи: мовляв, ти все розводишся в своїх інтерв’ю про Бога, а в твоїх жорстких писаннях на нього ніде не видно жодного натяку. На що він різко відповідав: «Бог є скрізь». А якщо ви не вичитали того в моїх книжках, то причину шукайте в собі. «Бог присутній у моїх творах, але так тонко, як повітря навколо нас. Ми його не бачимо, але відчуваємо кожною клітиною тіла. Читаючи, людина повинна виловлювати ті нитки, які ведуть її до Бога». Тут він був особливо категоричний. Цікаву думку висловив Ульяненко в діалозі з Михайлом Бринихом, який зауважив, що християнство переживає кризу. Ульяненко цієї думки не поділяв рішуче: «Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людини. Кожна релігія завжди потрапляла в руки негідників. Однак світ склеєний за християнською схемою, і тільки-но ти про це забуваєш, як потрапляєш у багнюку (…) Християнство – найуніверсальніша релігія, яка забороняє певні вчинки і, може, саме завдяки цьому існує. Не страх утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха – це вже є християнство».
 
Охоче говорив про свої книги. Про себе – а особливо ж про особисте життя – мовив пунктирно, легко, скоромовкою. Якось зронив, що був у шлюбі. Мені тоді подумалося: цей шлюб приречено мав бути нещасним. Не для подружнього життя він створений, хоча неоднораз казав: мені б дружину добру знайти…
За його словами, у шлюбі був сім років. Але буцімто розлучився через тещу, яка була в секті Свідків Єгови й усе вчила зятя, «як жити». Можна тільки уявити, як на те реагував вразливий, нетерпимий до дидактики й вільнолюбний Улян. Урешті-решт, сталося: теща зажадала, щоб він уступив до секти, а він «послав її під три чорти». Найняв квартиру і заховався там од усіх. Дружина неоднораз приходила, благала відчинити – він її й на поріг не пустив.
В інтерв’ю для «Газети по-українськи» розповів, як десь зіткнувся з нею після одержання Шевченківської премії. Перед ним була вже ніби інша людина. «Вона вдруге одружилася, дитинку народила. Така огрядна стала, тіло обвисло. Не те, що раніше. Після неї ні з ким довго не зустрічався – непостійний я. З останньою подругою любили ходити до аеропорту, дивитись, як літають літаки. А тоді її забрав якийсь чувак на горбатому лендроверові…»
Казав йому: ще знайдеться тобі якась нормальна особа, що терпітиме всі твої коники, бо зрозуміє, що ти – талант і тобі багато що треба прощати. Він недовірливо подивився на мене й знервовано мовив: «Де її в біса шукати, та й немає в мене стільки часу, щоб я тільки її шукав». А далі, після довгого мовчання, смачно затягнувшися сигаретою і видихнувши хмару сизого смердючого диму, сказав: «Коли приспічить, користуюся жінками «на раз» – і мені того вистачає».
Запитую його, а яким було б твоє життя, якби ти нікуди не зірвався з Хорола? Відповідає: «Страшно уявити – сів би на стакан чи на голку або когось грохнув би й догнивав би зараз у тюрмі. Моє справжнє життя – тут, у мегаполісі, де відчуваєш великий світ. Хоч і дуже важке тут у мене життя…»
Хвалився, що Кучма йому вже після премії дав однокімнатну квартиру. Довго звикав до неї, бо все ночував по вокзалах, горищах, у майстернях художників і просто в під’їздах. «Як останній волоцюга».
На моє запитання, чи часто провідує матір, зам’явся. Помітно, що не дуже хотілося йому говорити на цю тему. Але розказав: «Мати докучає розпитами, чи він тут не голодує? Довго пояснює, що я собі повинен зварити – вівсянку чи супчик. А хто там це варитиме?! А вона все повторює:
«Ти желудок собі спортиш! Візьмися за ум!» А де ж той ум узять?! То я спокійно слухаю її поради, щоб вона не хвилювалася, бо мати вже інсульт пережила. Чомусь я для неї як негативний подразник. Я рідко навідуюся в Хорол, бо там ми з матір’ю постійно сваримося. Я й не хочу того робити, а воно само так виходить. Вона мене не може зрозуміть. Оце був на її день народження. І вона, бідна, мені розказала: «Був у мене якийсь крутелик на дорогій іномарці. Казав, що тебе вигнали назавжди зі Спілки письменників, бо ти став алкоголіком і наркоманом». Я думав, що то – її вигадки. Але сусіди підтвердили: таки приїздив якийсь чмур. Цілий день вона мене гризла, як собака кістку. Бо повірила тому мудаку. То, думаю, хтось од депутатів приїздив. Ненавидять мене, бо впізнають у моїх творах себе. Я ж їх, тварюк, викриваю. Показую, які вони насправді є. Як ото на рентгені все просвічує, що в людині приховано».
Я знайшов цей запис у своєму щоденнику, коли знімали фільм про Уляна й мені запропонували щось у ньому сказати. Перечитав призабуте – й знову почало передумуватися його многотрудне, колізійне життя, де так багато суперечливого і де масу аргументів знайдуть ті, хто «за Уляна», і не менше – ті, хто «проти Ульяненка». Але було все тільки так, як було. Й Улян був тільки такий, який він був, а не такий, яким комусь хотілося б. Хочеш – приймай його особу, а хочеш – не приймай.
Так, він шураві (цим словом афганці називали радянських солдатів), був у Афганістані, але ніколи й ніде не величався, що він – заслужений воїн-афганець. Є в нас один, м’яко кажучи, посередненький літератор. Він був армійським газетярем. Якось його занесло й в Афганістан. І він придумав собі цілу хоральну біографію: я – бойовий офіцер, учасник афганських боїв; увесь – у якихось значках і колодочках, що мають свідчити про нагороди, ще й мало не біля геніталій якісь медальки бряжчать. Якось ми стояли з Уляном у дні помаранчевої революції біля Головпоштамту, а цей архігерой, нап’явши військовий мундир і обвішавши груди й пузо цяцьками, велично, наче б генералісимус на параді, проплив повз нас до трибуни на Майдані. І великий «дипломат» Улян прошипів: «А це що за чмо?! З палати номер шість вискочило?!» Я розповів йому, хто то й що то. Й Улян перевів його в ранг ублюдка. Та ще й щиро подивувався: «І ото воно ще щось пише? І ще його навіть хтось читає?!» А я йому пояснив: воно ще й у діячах ходить і, сутяжне, судиться чи не з усіма. Ульяненко люто плюнув і вирік: «Народєц із болота!»
Сестра згадує, що демобілізований з армії брат недовго нудився в Хоролі – швидко чкурнув у Пітер. «Там Сайгон, тусівка. Фігня різна типу Бориса Борисовича Грєбєнщікова» (його слова з інтерв’ю Михайлові Бриниху – М. С.). Олександр Сопронюк лишив ось такий Улянів «фотопортрет» 1992 року: «Улян – білі куртові шати, розкішний, недбало закинутий довкруж коміра довжелезний шарф, волосся вітром, європейська, з «шармовим нальотом», тонка борода, глибокі, різкі хресні Ісусові очі».
Одне слово, безнадійно богемний стиль. Улян комусь навіть казав, що його, бачте, буцімто хотіли в Спілці письменників постригти. Вигадливий легендотворець тут трохи переборщив – насправді ніхто на таке дійство не замахувався. Інша річ, що він, не визнаючи тамтешнього табеля про ранги й не приховуючи свого презирства до графоманів, багатьох там безмежно дратував. Та ще й, очевидно, не прощалася йому його цілковита незалежність.
 
Невідомо, скільки всього Ульяненко встиг написати до свого першодруку («Сталінка» в «Сучасності»). Бо з невеликими перервами він писав і писав увесь час, починаючи ще від шкільних років. За його словами, в нього було «вагони рукописів». Сестра Валентина Лісовська, ставши студенткою Ніжинського педінституту, запропонувала йому кидати Пітер і приїхати до Києва, щоб спробувати в столиці надрукувати його писанину. Бо ж тут стільки редакцій часописів і видавництв. Десь має пощастити.
Михайло Бриних, який міг би написати не одну книгу про життєву й літературну історію Ульяненка, пригадує: «Коли ми познайомилися (здається, це був 1993 рік), теж про гавно різне патякали, про панк, який для мене тоді був дуже актуальний, а для Олеся – відрижкою рок-н-рольної юності, яка мотоляла ним по літературних квартирах, по тусовках, де утверджувалися Цой, Б. Г., Кінчев та інші пафосні люди «червоної хвилі». До Києва Улян (який перед тим був Штурманом) приперся теж по-панківськи: ні знайомих, ні грошей, – тільки рукопис роману, яким він збирався порвати місцевий літістеблішмент…»
Бриних, який був добре зорієнтований у столичному літландшафті і знав головних його стовпів, сумно зіронізував: «Що він (Ульяненко. – М. С.) міг почути від Коротича?.. Ну, те й почув. За плечима дофіга різного досвіду (морєходка, шматок медичної освіти, Афган), попереду – «Сталінка» та її персонажі, які згодом виродилися в один з найскандальніших романів сучукрліту 90-х років…»
Але повертаюся до початків його завоювання Києва.
Згадаймо: «Поети народжуються в провінції, щоб померти в Парижі». Не знаю, чи почувався тоді Ульяненко (ще одна цитата) тим «солдатом, який несе в своєму ранці маршальський жезл».
Якось було спало на думку його запитати, але я вже тоді допевнився, що він вигадливо варіює минуле, і бажання питати відпало.
Була ціла епопея його поселення в столиці України. Знайшли у Василькові жінку, яка прописала Ульяненка в себе за відповідну плату й «за талони на цукор» (згадаймо тодішнє наше злиденство!) А далі почалися його поневіряння по квартирах і незрідка голодні дні. Плани літературного завоювання Києва виявилися надто оптимістичними. Практичне втілення задуманого оберталося непередбаченими перипетіями.
1992 року Олександр Сопронюк широко публікував у газеті «Слово» Ульяненкові поезії. Він умовив тоді Євгена Пашковського – беззаперечного лідера столичного літандеґраунду – написати передслово до Ульяненкової добірки. Його й сьогодні цікаво читати – не дуже ще знаючи на той час Ульяненка, Пашковський його безпомильно вгадав і подаввиразний психологічний портрет:
«Олесь Ульяненко, чоловік тесленківського характеру, голосу, долі, по-своєму завершує перебіг останніх літературних поколінь: гнані, вигнані, запізнілі; небалакучий, знаю про нього уривчасто: народився в Хоролі, жив, воював, тинявся світом, укупі з вітряними млинами перечікував негоду північного краю, піднімав прапори, пив тринадцяту каву біля залюдненого Майдану, катувався по божевільнях, передихував по «капезе», серце його було в домі скорботи, доки втішалися веселощами безглузді, динарій обертався профілем кесаря, політики плодили партії й фонди на підтрим себе.
(…) Аби закінчити повість, йому бракувало вторік двох пачок «Прими»; середнього зросту, худий, бородатий, розхристаний, буцім гріє сама подяка за подарований одяг, безпаспортний, безпрописний, мужньо вищий від нарікань, сьогодні прагне поетичним словом, цим непроминущим світлом любови, вповільнити стрімководь земного часу».
З цієї сильветки, котрій двадцять сім років, загубленої десь на шпальті газети в підшивці (якщо вона є!), легко пізнається і тодішній, і пізніший Ульяненко, який, здається, зовсім не змінювався, хоч, як кільця на древі, наростали в його доробку нові й нові романи, а його спостигали нові й нові невеселі історії, котрі, звичайно ж, не подовжують людині життя.
«Пішов усіма товстими журналами. Перед цим працював вантажником, купив собі в кредит машинку друкарську «Артек». Був у мене ще тоді такий товариш Грач. Ми з ним кочували з місця на місце. З Інституту культури до Інституту літератури. Із квартири на квартиру. Мене на той час остаточно діставали різні авангарди, я їх виблював давним-дав– но. Начитавшись Шукшина, почав писати реалістичні оповіданнячка. Я тоді ще не знав, хто такий Григір Тютюнник, не читав його зовсім».
Поткнувся до журналу «Київ» – його відфутболили. Пішов до «Дніпра». «Поговорив із якимось сивеньким редактором, хоча вони всі були сивенькі. Йому також не сподобалося – надто реалістично…». Одне слово, не підходили ніде для друку ні його «панківські», ні абсолютно реалістичні твори.
І ось – прорив.
«Сталінка» – в «Сучасності».
Жоден твір, оприсутнений там після переїзду «Сучасності» в Україну, не мав такого резонансу.
Шок. Обурення. Роздратування. Збентеження. Недовіра. Захват.
Усе це – «Сталінка».
Павло Загребельний коментував це так: «Звісно, ретрогради й примітивні традиціоналісти мерщій сплели цілі букети звинувачень: «чорнуха», «дно», «бомж», ідеалізує безвихідь, безнадію. Голоси, що пролунали на захист «Сталінки», стверджували: це твір про забутих людей, про забуті слова, про забуту мову, а суспільство, надто ж коли воно прагне вважатись демократичним, не має права забувати не те що найостаннішого зі своїх громадян, а ніже тої коми…»
І сталося небувале – «Сталінка» не просто номінована на здобуття Шевченківської премії. Ульяненко своїм контроверзійним для тодішньої нашої літератури твором прорвався в смугу залізобетонного офіціозу. Це стало свідченням того, що в нас або щось уже змінюється, або з’явилися реальні надії на поважні зміни. «Сталінка» відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка. Щоправда, це супроводжувалося таким курйозом (очевидно, щось подібне й мало бути в Ульяненка, бо в нього все було не так, як прийнято!): «Сталінка» має не таку, як інші відзначені, премію, а – «малу». Взагалі щось незбагненне, чого ніколи не було (і далі не буде). Яворівський, який тоді був головою Комітету, раптом видав ось такий «креатив»: «Мала премія». Я єхидно запитував його: чи буде ще введено Шевченківську премію, наприклад, для дітей середнього шкільного віку, для молодшого, для дошкільного і т. ін.? А ще ж можна до «малої» ввести й «малесеньку» премію. Яворівський уперто відстоював нововведення: це, мовлялечки, оригінальне ноу-хау і так буде завжди.
Але назавжди такого не вийшло. Нововведення і його ініціаторів ЗМІ безжально затюкали. Бо знущалися з цього хто як хотів. Вже наступного року малої премії не було.
 
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019