У
моїй домашній бібліотеці є полиця, повністю присвячена книгам Тараса Федюка,
яку я називаю не інакше як «зона Федюка». Федюк – мій улюблений поет. Поет,
стиль якого я завжди хотіла наслідувати, але так і не змогла. З усіх сил
намагалася стати його епігоном, але через невміння глибоко вдихнути і видихнути
доросла тільки до рівня його читача. Не так і мало насправді, але на здійснення
мрії не тягне.
Єдиним
прямим запозиченням можна назвати давній, майже забутий рядок – «жінка з
холодним поглядом – іграшка що зламалася». У Тараса Олексійовича було – «жінки
як поламані іграшки в хаті». Проте до останнього моменту я навіть не
здогадувалася про цей казковий збіг. Чудеса!
Не
беруся стверджувати напевно, та мені здається, що третина жіночої літературної
генерації середини нульових вийшла саме з Федюка. Ламаний синтаксис,
неочікувана інверсія, розгойдане повітря між словами – оті справжні та надумані
ознаки внутрішньої свободи автора так і залишилися недосяжними для мого
педантичного письма. Єдине, чим я можу пишатися, то це – незаперечне лідерство
серед зазначеного жіночого колективу, базоване на праві першого прочитання (не
плутати із правом першої ночі). Так от, вірші Федюка я знаю і люблю з 2003
року, після того, як випадково придбала його «Таємну ложу» в котрійсь із
тернопільських книгарень. Ця збірка доволі довго була моєю настільною, а потім
і надиванною книгою – залежно від часу доби. Рядки, позначені у ній простим
олівцем, досі викликають невеличкий щем десь зліва у грудях: «пошти як завжди
не буде і життю не буде меж», «з-під уламків твого рок-н-ролу / бітлз квін»,
«так ніхто не кохав / почитай / так читають не всім», «синиця прилетить на сало
– пам’ятаєш – втретє-вчетверте / і буде дуже погано якщо ти не приїдеш і ми не
купим його для неї».
Не
знаю, як інші фанатки, але я завжди відчуваю гострий напад ревнощів, коли
перечитую інтимну поезію Федюка: «о двадцять четвертій годині нарешті коли
починається осінь уже / уже не потрібна нікому які так хотіли о двадцять
четвертій годині», «наша тисяча і одна ніч стане однією дуже довгою ніччю»,
«заснути в обіймах не знаючи що перед сном / розсипались карти іще не відкритої
масті», «всі твої приголосні спочатку а потім усі голосні», «ми вдвох ми єсть народ який ходив / по сорок
шість і сорок вісім років». І цей напад не згасає, навіть коли лірична
інтонація віршів поволі еволюціонує в іронічно-цинічну: «востаннє твій хворий
на голову голос почути», «скажи – мені уже пора», «забудь цю адресу і цього
старого що в ній… / для цього старого кого ти забула уже». Мабуть, тому і не
згасає, бо, коли поет – улюблений, то це – за будь-яких умов і здебільшого
назавжди.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вперше живцем Тараса Федюка я побачила 2009 року в Києві
на «Сліва-фесті», організованому Сергієм Пантюком. Пригадую, тоді мені запам’яталася
строфа «і коли дівку во врем’я святе / в ліжко кладеш на останню утіху / може
на похорони прийде / думаєш тихо». Вже вдома я перерила всі наявні Федюкові
збірки, але так і не знайшла того вірша. Тоді моя віра в себе як
першовідкривача похитнулася, бо виявилося, що цей текст знаходиться у старішій
книжці «Золото інків». Книжці, якої я не мала…
Коротше кажучи, про це можна говорити безконечно,
мимоволі випадаючи з реальності і впадаючи в ностальгію, і спинитися лише, коли
рука розгорне котрусь із «чорної трилогії» Тараса Федюка, і там тим же чорним
по білому буде написано: «а далі краще розкажуть люди / розкажуть, суки»…
м. Теребовля на Тернопільщині