Золотий ранет

 
 
Микола Мачківський
 
Дорога до саду була шкарубкою, вибоїстою. Сад майорів на обрії. Манливо, заклично. І ось уже кілька десятиліть шляху позаду. Сад обступає зусібіч. Обіймає за плечі. Пригортається плодоносним гіллям. А він стоїть серед саду. Зимового. Вкритого сріблом інею. І усміхається: уявляється квітень. Яблуневе гілля прямо на очах, як у кінематографі, при прискореному прокручуванні плівки, вкривається нараз біло-рожевим пелюстям, з’являється зав’язь, ростуть зеленкуваті яблучка, дозрівають яблука… Золотом відсвічує ранет…
Він – це знаний журналіст, письменник, автор трьох десятків книг, лауреат всеукраїнських премій імені Ярослава Галана, Юрія Яновського, Івана Огієнка та цілої низки інших, регіональних, заслужений журналіст України, почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, нагороджений орденом «За заслуги»ІІІ ст., медалями, Почесною відзнакою НСЖУ «Золоте перо», Золотою зіркою української журналістики Мар’ян Красуцький.
 
…Вважається, що творча біографія письменника починається з першого оприлюдненого у мас-медіа твору. То може бути вірш, оповідання, етюд, образок, літературно-критична стаття чи переклад. Рідше – повість, роман. Одначе шлях від першої публікації до дебютної книжки здебільшого буває вельми довгим.
Мар’ян Красуцький з благословення мудрого і доброзичливого класика Петра Панча надрукував своє перше оповідання у 1967-му. А першу книгу прози «Покаяння» видав у 1991-му, маючи за своїми плечима …сорок вісім років. Зате запізнілий книжковий дебют подолянина відкрив читачеві цілком сформованого, майстерного і напрочуд проникливого прозаїка, що прийшов у літературу зі своєю темою, з власною інтонацією. Перше враження від його оповідань, новел і образків, уміщених в книжках «Покаяння», «Судний день», «Острів любові», «В чеканні весни», – життєвість і правдивість зображуваного. Автор мовби пропустив крізь серце кожен рядок, художню деталь, думку, яка хвилює, яка в його творах малої прози часто виступає головним рушієм сюжету. Оповідання і новели Мар’яна Красуцького здебільшого невеличкі за обсягом, дещо осяжніші за етюд чи образок, але зворушливо ніжні й поетичні, навіть у тих випадках, коли в них ідеться про трагічні події, про горе людське. Ощадливий у слові, щирий в емоціях, автор спирається на класичну традицію, за якою стоять імена Михайла Коцюбинського, Андрія Головка, Юрія Яновського, Олеся Гончара, Григора Тютюнника, Володимира Яворівського…
Опубліковані самвидавом, мізерним накладом, перші прозові збірки Мар’яна Красуцького залишилися поза увагою професійної критики, вочевидь, з тої причини, що ніхто з майстрів «рухомої естетики» їх не читав, не сприймав дебютанта всерйоз. Але, як мовиться, для кожного істинного творця Всевишній приберігає «зоряну годину». Така година настала і на небозводі Мар’яна Красуцького, коли його малу прозу прочитав головний редактор найпрестижнішого на той час в Україні літературно-художнього журналу «Вітчизна» Олександр Кіндратович Глушко:
– Будемо друкувати, – наклав резолюцію на рукописі. – Цей письменник – з тих майстрів слова, які з’являються на літературному овиді не часто…
У журналі «Вітчизна», №№ 11-12 за 1996-ий публікується цикл новел Мар’яна Красуцького, що складався з творів «Злодій», «Переднівок», «Ілько», «Телеграма». Їх автору присуджується всеукраїнська літературна премія імені Юрія Яновського. На цьому співробітництво обдарованого автора з «Вітчизною» не припиняється. Журнал, як покаже час, публікуватиме через кожні два-три роки твори Мар’яна Красуцького й більшого обсягу – повісті, романи. Олександр Кіндратович, благословляючи їх до друку, про прозу відкритого ним письменника висловиться так:
«Творчість Мар’яна Красуцького складна і багатогранна. Це – і прекрасні, гостросюжетні оповідання та новели, наповнені ліризмом і поезією повісті, і романи, в яких з неабиякою художньою майстерністю змальовано життя, реальну дійсність, характери. Особливо показовими у цьому плані є романи «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони» та ін.
Без перебільшення, проза Мар’яна Красуцького стане помітним явищем в українській літературі початку нового тисячоліття…».
Олександр Глушко знає, що пише. Він не тільки редактор від Бога, але й вельми гарний письменник, автор романів «Кінбурн», «Стрибок Тарпана», збірки оповідань «Малиновий гай» та інших творів. Тож спроможний і об’єктивно оцінити, й мудро спрямувати…
…Про повісті і романи Мар’яна Красуцького ще мова буде. А спершу – спроба розглянути його малу прозу, якою, власне, й починалася творча дорога автора-подолянина.
 
***
Проза Мар’яна Красуцького сильна своїм нерозривним зв’язком з реальним життям. Усі новели, повісті, романи зіткані з подій, що відбувалися насправді, діють у них невигадані персонажі. Часто-густо подаються під власними іменами. Вгадується й географія – рідне село автора (подекуди назва його змінена – замість Воскодавинець з’являються Везденьки). Він не скупиться подати той самий епізод в оповіданні, повісті, романі, бо щоразу вже описані випадки, діючих осіб осмислює по-новому…
Не дивно, що й новелу «Непростимий вівторок» сприймаєш, як послання у вічність найдорожчій людині. Твір без прямої прив’язки до конкретного обійстя, оселі, родини. Але не сумніваєшся, що мовиться про рідну матір, описано батьківську садибу. Звідси її, матусю, грудневої сніжної днини проведено в останню дорогу…
Новела ця, безумовно, – одна з кращих у доробку Мар’яна Красуцького. І не тільки достовірністю, непідробністю переживань, пекучістю синівського горя вона проймає читача. Вражають чистота інтонаційного звучання, довершеність образного ладу, повнота емоцій, почувань. Жодного недоладного жесту, зайвого слова, необачного кроку – не новела, а саме життя лягло на папір!..
«Мене чекали завше й з нетерпінням. Особливо вона, матінка. «Не обривайте цієї вишні. То буде, як Михайло приїде…». «Оці яблука треба пересипати піском і поставити в льох. Для Михайлика…». Говорила з любов’ю і смутком. Декого з домашніх слова її нерідко злили: що ви, мовляв, про Михайла та про Михайла. Ніби, окрім нього, вже й нема нікого більш. «Ви всі удома, а він – хтозна-де», – відповідала зазвичай.
Тепер вона лежала на ліжку, на якому колись, приїжджаючи з неблизьких мандрів, спав я…».
От і скажіть тепер, в якому святому образі явлено і героїню твору, і сам твір? Хіба ж то не Мадонна, не Пресвята Богородиця?..
 
***
Персонажі більшості новел Мар’яна Красуцького – прості люди, життя яких вкрадене злигоднями, розпорошене на марне чекання справедливості, світліших днів. Баба Килина з твору «Хатинка над ставом» скрушно говорить: «Скіки себе помню, стіки бідую. Така клята доленька…». Про героя оповідання «Федоськові думи» автор пише: «Тяжке життя у Федоська…». Тяжке воно нині, коли постарів. А коли молодий був, хіба легше жилося?
«На війні у саперах ходив, – скаржиться. – Не раз був на волосині од смерті. Та вернувся у рідні Везденьки живим і навіть не пораненим – уберіг Господь Федоська. А на якого біса? Життя яке було повоєнне? Їсти нічого – голод, коровами орали і скородили. У них з Ганною корови не було, то Федосько сам впрягавсь у шлею і – вйо, буланий! Натягаєшся за день – жили лопають, в очах – зайчики червоні… А за те – черпак горохової зупи…».
Найпаче печалить його те, що життя змарноване, що помирати мусить у таких же злиднях, що нічим не менші від повоєнних. Чому ж то? Тоді бідацьке існування виправдовували недавньою війною, розрухою. А що сталося зараз? Куди поділося деяке поліпшення життя простих смертних? Що за руїна на заваді? Яка бомба впала?..
«Задумався старий Федосько. Що воно далі буде… Як жити…». Народ воліє бачити в художньому слові відображення своєї душі, свого страждання. Він чекає відповіді на резонне запитання: доки?.. І якщо література промовчить, зверне на манівці, то вона підпише собі смертний вирок, бо остаточно втратить читача…
 
***
Найтяжче буває знайти першу, ключову фразу. І потрібна така не лише для початку твору, але й для кожного нового розділу. Тож поки її нема, думка застряє, як гарба у баговинні. А тільки-но знайшлась – гарба та й зрушила з місця і починає помаленьку котитися бодай до кінця першого абзацу…
Мар’ян Іванович витворив перший абзац і завмер: здається, те, що треба. І гарно ж ніби. Якби ж то так і далі пішло!
«Мела, скаженіла над Подолом, над градом Києвом завія. Ламала, виривала з корінням молоді дерева у сквері навпроти Верховної Ради, жбурляла колючою сніговицею в обличчя великому і преславному князю Володимиру, запізнілим перехожим. Ще ніби й не час – на календарі лише грудень, а зима своє правує, не дає спуску. Он скільки снігу намело! І мороз-морозенко за вуха пощипує, ген під благеньке, вітром підбите, пальтечко забирається, розбишака. Скоріше б додому, до теплої квартири. А то геть чисто замерз…».
Після такого вступу цікаво спостерігати за тим, хто добивається до хатнього пристановища. А хто ж – герой відомий. То най показує його автор!
Затамувавши подих, стежимо: «Микита Павлович, увібравши голову в плечі і засунувши руки у кишені пальта, по-хлоп’ячому перестрибує через пухнасті, білі замети і майже бігцем перетинає вузьку напівтемну вуличку. Ще кілька сотень кроків – і він удома. Біля під’їзду зупинився, обтрусив сніг з черевиків, пальта. Східцями піднімався поволі, не поспішаючи…».
Змальовано картину, що персонажу повісті наче б нічого поганого не віщує. Та вже згадки про напівтемну вуличку, про східці, по яких він пересувається, натякають на глибший, тривожніший підтекст. Значить, повістяр на правильному шляху. Напрошується й назва книги – «За Колимою сонце сходить». А за епіграф можна взяти строфу з вірша, написаного Микитою Годованцем на Колимі. Серед російських віршів замасковано й українські рядки:
 
Краю мій, народе милий,
Виринеш з біди –
Не завій же буйним пилом
Ти мої сліди….
Вересень,1943 р.,
Колима.
 
От і є початок! Є зав’язка. Сюжет розгортається, удосконалюється…
Повість «За Колимою сонце сходить» написано гарною образною мовою, знайдено свіжі художні деталі, використано цікаві подробиці, добре скомпоновано розділи. Повість невелика за обсягом, одначе, достатньо містка, насичена різноманітним фактажем, художнім рівнем не поступається кращим публікаціям на тему репресій у столичних виданнях.
І коли головний редактор «Вітчизни» Олександр Глушко прочитав книгу, то відразу й попросив автора:
– Ви, Мар’яне Івановичу, щось би й для нашого журналу написали про Микиту Годованця…
– Спробую, – прийняв пропозицію Красуцький. – Щоправда, ще не знаю, що з-під пера вийде: великий нарис, нова документальна повість чи , можливо, й роман…
– Що напишете, те й буде… Лише б добре. На пристойному рівні. Обов’язково надрукуємо…
 
***
Перший роман Мар’яна Красуцького, художньо-документальний за своєю жанровою ознакою, викликав зацікавлення у читача вміло використаним прозаїком фактажем, вдалою спробою розкрити психологічний стан людей, які потрапили у винятково важкі обставини, опинилися на грані життя і смерті, правдивим показом тогочасного життя. Стриманий тон оповіді, деяка фрагментарність і епізодичність зчаста вклинюються в русло сюжету, але не розмивають його, а збагачують додатковими нюансами, роблять цей твір своєрідним документом часу. І в цьому, вочевидь, його перевага над крикливо-кон’юн­ктурними гросбухами про пережиті Україною лихоліття…
Щоправда, не варто забувати, що роман «Довга дорога вночі» – одна з перших сходинок автора в опануванні секретами літературної майстерності. Після нього Мар’ян Красуцький напише низку інших романів, в яких покаже себе письменником вельми масштабного мислення і неабиякого вміння змальовувати людські характери, відкривати типажі, будувати сюжет. Одне слово, стане майстром, проза якого сприймається як помітне явище сучасної української літератури…
 
***
Як сходинки до кращих творчих набутків Красуцького-прозаїка треба розглядати і його повісті, що одна за одною почали з’являтися на сторінках газет і журналів після книжки «За Колимою сонце сходить». А їх на сьогодні в доробку шанованого автора – шістнадцять. І всі художньо-документальні. Прецінь, журналістика не стала на заваді письменницькому перу. Навпаки, – газетярські навички знадобилися при виборі теми, героїв, відборі фактів, їх подачі. Майстерністю публіциста Мар’ян Іванович славиться здавна. При написанні повістей не проминув скористатися і цим своїм умінням…
Отож написався цілий цикл цікавих речей – «Этот неукротимый Яхиев», «Березневий грім», «На білому коні світання», «Літо у Воскодавинцях», «Земля, на якій живу»…
Данину подіям Другої світової війни віддав Мар’ян Красуцький у повісті «На білому коні світання» – про Володимира Булаєнка…
Ціла низка обставин сприяла виникненню цього задуму. Село Сорокодуби, де народився поет-воїн, входить у кущ населених пунктів, в якім гілкуються і рідні Мар’яну Івановичу Воскодавинці. Марія Красуцька, старша сестра, мала коротеньке знайомство з Ганною Костівною, матір’ю Володі Булаєнка. І, нарешті, в редакції «Краю Кам’янецького» доля звела письменника з журналістом Анатолієм Йосиповичем Туровським, колишнім сусідою Булаєнків…
З розповіді Анатолія Туровського про прихід у село окупантів: «Маленький сріблястий літак з хрестами на крилах з’явився над Сорокодубами несподівано. Летів він ген з боку Красилова, високо летів – так, що навіть гудіння не було чути. А над Островами почав раптом знижуватися. Тепер уже добре чувся гуркіт моторів і чітко вирізнялися чужі розпізнавальні знаки.
– Німецький. Летить бомбити наші позиції, – безпомилково визначив десятилітній Толя Туровський, який разом з такими, як і він, хлоп’яками пас корів на колишніх сіножатях. І додав: – Ховаймося. Може й нас …».
Володі Булаєнка в ту пору в Сорокодубах не було. Він, зодягши солдатську шинелю, перебував далеко від домівки… З душі виливалися на папір мужні, сповнені тривоги строфи:
 
Руді вітрила підняла, пливе
Зловіща ніч на Україну.
Та поки серце в нас живе –
Нас не поставиш на коліна.
 
Безумна мати коси рве,
Зове повішеного сина.
Та поки серце в нас живе –
Нас не поставиш на коліна.
 
Колись історія назве
Наш час народженням людини,
Бо поки серце в нас живе, –
Нас не поставиш на коліна!
 
Вочевидь, поетичний світ Володі Булаєнка підказав автору сюжет і стиль повісті. Події, що висвітлюються в ній, відомі з публікацій у пресі, з книг, розповідей односельців, проте Мар’ян Красуцький, одухотворений поетичним злетом свого літературного героя, зумів сказати слово щире і значуще. Власне, з-під пера вийшла легенда, що плине легко і розлого, у стислих метафоричних абзацах пульсують джерела живої народної мови, постають картини зі скупими, але яскравими мазками. Кожне речення, епітет, метафора, порівняння наче б несуть у собі заряд тієї сили, що наснажувала на творчість і Володю Булаєнка. Хвилюють його образ, доля, коротке життя. Не залишають байдужим постаті найближчих поетові людей – Ганни Костівни, брата по матері Віктора Крачковського, родичів і друзів-однолітків, з якими доведеться розстатися, але яких неможливо забути…
 
***
У доробку Мар’яна Красуцького – шість романів. Останній з них – «Злива», який позитивно поціновано як літературними критиками, так і читачами загалом: письменник зумів освоїти і жанр великоформатної прози. А це означає, що хист його розвивається по висхідній, можливості значні і творча одержимість небезпідставна. Автор впевнено підійшов до роману, який, безумовно, стане в його доробку вершинним, а може, й окрасою сучасної української літератури. Принаймні нинішні потуги Мар’яна Красуцького в цьому жанрі такі надії породжують…
Роман «Павутиння» (Київ, «Український письменник», 2001) – річ художня, без прикладки «документальний». Отже, про реальних осіб у ньому не йдеться – персонажі вигадані, діють під іменами, які їм дав автор. Одначе цей твір не є несподіванкою: хто читав книгу «Редакція», міг припустити, що перо романіста не омине теми викриття криміногенних процесів. Є там епізод, де автору довелося стикнутися з «крутими». І то через банальний привід. У редагованій ним газеті надруковано критичний матеріал, який зачепив декого з сучасних господарів життя:
«Поріг переступили троє молодиків у чорних плащах чи пальтах – одразу й не завважив. Той, що увійшов першим, – високий, з неголеною борідкою, на щоках ледь видніється рідка темно-русява щетина, кинув бистрим поглядом навкруги і зупинив його на мені. Зробив кілька кроків до столу.
– Ти тут головний? – запитав, продовжуючи розглядати господаря кабінету. Інші двоє зупинилися трохи поодаль, заступивши собою рамку дверей, які перед тим щільно причинили.
«Що за чортівня? Хто ці люди? – подумав. – І чого вони тут?».
Глянув за вікно. Там, біля під’їзду, стояла новісінька іномарка чорного кольору із затемненим склом. Он воно що… Ці молодики, напевне, з тих, кого називають «крутими», які, користуючись поблажливістю влади, верховодять у місті, не без підстав вважаючи себе господарями становища. Але причім тут редакція?..
– Так ти тут, блін, головний? – підступає ще на крок високий.
– Так, я редактор. А в чім річ? І, прошу, поводьтеся пристойніше. Ви ж у редакції газети, до того ж – державної…
– А ти знаєш, що сталося? – Високий враз запустив руку в кишеню пальта і швидко витяг складений учетверо шматок газети. То була наша газета. Несподіваний гість ткнув пальцем у невеличку публікацію на другій сторінці. – Хто писав оце?
Я пам’ятав ту замітку. І карикатуру також. Їх ми друкували тижнів два тому. Йшлося про безгосподарність на викупленому рік тому підприємстві…».
Одбиватися від «крутих» редактору довелося довгенько. Аж доки міліцію не викликав. І тоді лише вони щезли, оголосивши купу погроз, від яких у полохливого могли й мурашки забігати по шкірі.
Письменнику ж цей випадок врізався у пам’ять і підштовхнув до задуму твору про «крутих» та їх покровителів. Фактів – хоч відбавляй. З радіо, телебачення, газет. Та найбільше їх з повсякденного життя. В одного квартиру пограбували, в другого –автомашину свиснули, третього роздягли серед білого дня. Вбивства, крадіжки, махінації, усілякі нездорові збочення – і здебільшого ніякого покарання. Що це таке? Куди котиться суспільство, чого потурає влада і навіщо вона, така бездіяльна? Що таїться під маскою демократії?..
Роздуми, роздуми… Отруйне павутиння засновує білий світ і загрожує умертвити все живе, що потрапить у його тенета. Мовчати не можна. Є у тебе, друзяко, перо, а воно розтинає злоякісну пухлину, як скальпель…
Роман «Павутиння» написано спостережливою і обізнаною людиною. Хіба ж автору не знати, хто від кого залежить, куди ниті ведуть? Звікував же у райцентрах, якби зібрати час, витрачений на сидіння на всіляких нарадах та семінарах, – кілька років набігло б. Надивився й наслухався. Виступали ж і прокурори і судді, і начальники міліції, і найперші місцеві зверхники і найнижчі їхні підлеглі. Знає ким і кому роздаються посади. Кому і яка вигода і від чого. Не дивина й олігархи. Їх появу можна було передбачити. Адже вони протягом десятиріч тайкома обкрадали державу, обдурювали чесних людей, не гребували й зв’язками з кримінальним елементом, жодними іншими крутійськими засобами…
 
Твір Мар’яна Красуцького сильний передусім громадянським думанням автора. Життя у книзі показано таким, яким воно є насправді. Одначе заради чого городжено тин? Чітка авторська позиція – примиритися з такою «жаргонною житухою» письменник не збирається. І до неприйняття її схиляє читача.
З підтексту випливає й заклик до суспільного очищення. Слушно з цього приводу висловилася відома київська рецензентка Олена Логвиненко: «Автор зумів майстерно окреслити характери персонажів, наділив їх саме тими рисами, які роблять їх типовими, колоритними. Автор вірить, що морок дійсності не поглине незнищенного духу благородства і чистоти. Недарма ж роман «Павутиння» має символічне кільцеве обрамлення: розпочинається і завершується описом очисної грози, яка засвітила над містом, над країною, над землею неповторну сяючу веселку. Небо і земля поєдналися духовним світлом, енергія якого заряджає на нові добротворчі процеси людські серця…». (Газета «Літературна Україна», 2002 року).
 
***
На об’єктивний, неупереджений розгляд заслуговує роман Мар’яна Красуцького «Крик білої ворони». Тим паче, що то – помітна художня річ, в якій явлено пристойний рівень літературної майстерності, болем і співчуттям до своїх земляків пройнято не одну доладно написану сторінку. Безперечною творчою вдачею письменника є зображення фермерської сім’ї Гарбарів. Колоритно, дотепно показано її життя-буття, родинні стосунки. Чітко окреслено характери Леоніда і його дружини, вчительки Марії Филимонівни. Вони вдало доповнюють одне одного. Леонід – наївняк, романтик, до самозабуття працьовитий, але й часом нерозважливий (в крамниці устряв у пиятику, ледь теплий приплівся додому, весь у болоті і подряпинах, чим викликав переляк у своїх же дітей), і тверезо мисляча, стримана і толерантна Марія Филимонівна, на якій усе тримається в хаті. Вона сумнівається у чоловіковій фермерській затії, проте не стає йому поперек дороги, а всіляко підтримує, від ранку до ночі порається по господарству, бо ж худоби мають тепер багатенько, було б чим годувати. І в школі в неї добрий шмат роботи, а ще ж учнівські зошити, плани уроків, подбати треба й про власних діточок. Та й чоловікові увага потрібна… Усьому дає раду вміло і швидко, бо навчилася доцільно розпоряджатися своїм часом. І в гніві Марія Филимонівна достатньо керована, не вибовкне якоїсь дурниці, не переступить межі здорового глузду. Леонід зазвичай у пляшку не заглядає, йому просто ніколи. Та от лихий поплутав. Довелося виторговувати якусь річ для господарства і при цім не обійшлося без тостів за успіх справи. Випив з дядьком Павлом, який «біля лісу живе». Не розрахував сил… Марія мовчки вкладає чоловіка спати, не затіває скандалу. Зате, коли пияк протверезився, дає йому чосу, жбурляє обліплені болотом штани («Бачиш, які! То бери тепер і пери їх, зубами гризи те болото!..»).
 
***
Сад Божий – на горі. До нього веде крута, затінена обабічними заростями дорога, яку людина шукає усе своє життя. Крок за кроком вона піднімається вгору і коли заслуговує Господньої милості, їй відкривається прохід у глибину саду. Але перед ним зустрічає її янгол і показує ту рослину, яку людина долучила своєю працею і розумом до садового різноманіття. То може бути кволенький, ледве животіючий пагінець чи кущик з дрібненьким, передчасно причорнілим листячком, чи запашна розкішна квітка, чи велика крислата яблуня, гілля якої аж вгинається від золотавих плодів…
Бачиш, Мар’яне, Всевишнього?.. Онде він іде попереду, кличе тебе за ним сяючий іскристий слід, відслоняється зелена запона, сплетена із зарошеного віття, і ти опиняєшся на галявині, де перед тобою постає велика розлога яблуня, вкрита, як вечірнє небо зорями, достиглими, повними соку і світла плодами. Господь проминає те дерево, стає на осонні, де в потоках променів його постать майже невидима, тільки вгадуються слабенькі її обриси та чути, як б’ється серце голубе…
Відтіля долинає до тебе, Мар’яне, святійший голос:
– Ти, чоловіче, зупинився перед яблунею, що уособлює твою Батьківщину. Так, це прекрасне дерево символізує усе те добре, що за свою споконвічну історію надбала Україна… А онде тамки, аж біля самого вершечка, праворуч, – твій золотий ранет. Це стільки ти зробив блага на цій землі…
Зародить крислата яблуня ще рясніше. І не обтрусяться її плоди даремно, не обсиплються без користі для того, хто про них дбав. Черкнеться Україна верховіттям погожого неба, зігріється серцем голубим, бо, як віщував святий Соломон у своїй приповістці, «золоті яблука на срібнім тарелі – це слово, проказане часу свого…»

 м. Хмельницький

 
Колектив редакції «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу шановного Мар’яна Красуцького з нагоди його 75-ліття!
З роси і води, шановний пане Мар’яне!