Золото поета

171

 
 
Василь ГЕРАСИМ’ЮК
 
Нещодавно з поетом мого покоління, давнім приятелем Василем Клічаком у програмі «Діалог» ми вели телебесіду, приурочену його 60-літтю. Я згадав, як двадцять років тому у радіопрограмі «На межі тисячоліть» я проводив подібні розмови під загальною назвою «Шістдесятникам – шістдесят». Тепер у мене мимоволі з’явився нехитрий, але по-своєму ефектний композиційний хід: вісімдесятникам – 60, а шістдесятникам – 80.
«У висліді у вашому поколінні доларових мільйонерів більше, ніж справжніх поетів», – сказав я Драчу у теледіалозі до його 80-річчя.  «А у вашому – більше мільярдерів», – відповів Іван Федорович у жовтні 2016-го.
Клічак почав з того, що на цьому етапі сміхотворно виглядає будь-яка риторика. «Стала виразніша мова» – таким розділом починається його попередня книга «Вздовж дарованих Божих днів». До речі, книг у поета небагато. Пізній дебют у 1989 році (збірка «Дощовий годинник»), коли і наймолодші із вісімдесятників вже заявили про себе, а Василь не спішив, хоч працював у столичному видавництві, а в періодиці публікував свої вірші ще зі шкільної лави. Я був редактором його першої книжки «Дощовий годинник», і в редвисновку відзначив настрій непридуманої тривоги, який зафіксував автор ув одному із ранніх віршів. Це не був метафізичний жест романтика, а скупий опис реальної втрати – пропажі коня: наче пропав не кінь, а гармонія у цьому світі. Це прочитувалось на кількох рівнях сприйняття, бо в основі було інтенсивне переживання, яке зімітувати неможливо.
 
В яких туманах, у яких вітрах
блукає кінь, невидимий, мов страх?
Куди його, самотнього, несе?
Де він траву столочену пасе?
 
Саме цією строфою вже в новому сторіччі і тисячоріччі я закінчував передмову до другої збірки Клічака «Пелена», що вийшла через 14 років. Мотив онтологічної втрати залишився актуальним і з початком нової епохи, тож автор повторив цей твір – один із небагатьох у силабо-тонічній системі, а переважна більшість поезій другої збірки – наче зумисне прозаїзовані верлібри. Це був хід не одного Клічака – на той час добре далася взнаки заїждженість нашої  «співучої» поетики, її тупцювання на місці, як демонстрація своєї застарілості, невідповідності часові, неготовності художньо зафіксувати його «виклики», що наголошувалося всіма, хто це збагнув. Я й писав, що «виражальні засоби, які ще не так давно збуджували уяву своїми підтекстами й надтекстами, набором тонких асоціацій, алегоріями та гіперболами, ритмомелодичною розкішшю та метафоричними візіями, раптом оптом і вроздріб поблякли, натомість на передній план вийшли іронія і сарказм, що, звісно, не стало панацеєю, і все це завершилося банальним стьобом, грубо приперченим відповідною лексикою».
Клічак знаходить місткий символ «пелена» – це і «пелена зоряної серпневої ночі», яка нагадує про космічний протяг і космічний оркестр, але водночас це і пелена нових буднів, що застилає нам зір у новій епосі. Відмовившись від усього «джентльменського набору українського поета», Клічак у, здавалось би, «не поетичній ситуації» (односельчани вогнищами відлякують диких свиней, щоб не рили вночі картопляні грядки), показує новий контекст – і то на кількох рівнях:
 
Наприкінці серпня
під лісом розпалювали вогнища.
Били в бляшанки,
лементували, кричали.
 
На городах
картопляні рядки
впиралися майже в ліс.
 
В такий спосіб
відлякували диків,
щоб вони не рилися нахабно
у картоплях.
 
Пелена
зоряної серпневої ночі
рвалася
від майже ритуального,
майже дикунського
дійства.
 
Промовистий фінал твору. Після такої «народної вистави», коли всі «розходилися по домівках»:
 
В травах під лісом
засвічувалася роса.
Кущі розступалися,
виходили дики
із цілими виводками
прямо в бараболі.
 
Рилися в них,
гризли, топтали.
 
Нашу «соціальну картину» у своєму творі метафорично поет передбачив, як виглядає, не на одне десятиріччя.
Гостро підмічена і зображена життєва ситуація стала метафорою, віршем-метафорою.
У новій книзі «Вздовж дарованих Божих днів» Василь Клічак  повернувся до силабо-тоніки, однак «чоловіча вугластість» (підмітив Володимир Базилевський) залишилась, що однак художньо не знецінює римовані рядки, а подекуди така невідточеність наче підкреслює природність і невимушеність сказаного. Як правило, кожен новий твір поет починає без жодних підготовчих пасажів, сугестивних маневрів. Одразу і по суті, як от:
 
Сидів мій тато у тюрмі
в російськім місті Костромі.
 
До речі, нові рядки про батьків дуже щемливі, без жодного патріархального замилування – з відвертістю іноді межовою.
Гранично відвертий поет і в «посланнях» від свого імені:
 
Не хочу псувати настрій
ані тобі, ані собі.
Душу відкрито навстіж
немолодій судьбі.
 
Я вже нагадував чітке Клічакове усвідомлення того, що «стала виразніша мова». І, як виявилося: також на всіх рівнях. Не тільки у виражальному арсеналі поета.
 
У ворога також
стала виразніша мова.
 
Навіть сльози не повинні зітерти гостроти зору:
 
Стала виразніша мова.
Чіткіші ознаки.
Знято із ворога маску,
немов з вовкулаки.
 
Ці рядки переконливо потверджені найсвіжішою на сьогодні книгою поета «Копана гора». Не тільки мною помічено, що трагічні  події на Сході України у віршах Василя Клічака відображені особливо пронизливо – у тому ж таки – з «чоловічою вугластістю» – стилі. Ну, тут, звісно, зовсім вже  не до поетизмів чи різноманітної піротехніки. Але це і не записи журналіста. Слово поета у кожному випадку викликане, перш за все, інтенсивністю переживання, про що я також вже писав, як і про те, що ще на етапі свого літературного дебюту Василь Клічак не поспішав. Він і потім не поспішав. Деякі навіть з набагато молодших видали набагато більше. Знову ж таки, маємо свіжий приклад, що не це визначає. Не всі ті, що є авторами півсотні і більше книг, залишаться у літературі, а відчутну присутність автора однієї оригінальної збірки «Камена» ніхто під сумнів не ставить і не ставитиме. У нашому поколінні цей неписаний закон Миколи Зерова чинний, як буде і в наступних поколіннях аж «до повної зупинки двигуна», як оголошують у літаку при посадці.
Цей неписаний закон діє не тільки в царині творчості рафінованих інтелектуалів, а й стосовно кожного поетичного рядка, в якому відсутня будь-яка імітація, починаючи із чуттєвої сфери і закінчуючи різноманітними деклараціями – від громадянської причетності до зізнань у любові до роду-народу.
Євген Маланюк графоманам прощав, а імітаторів не приймав різко і рішуче – на кожному етапі свого життя-творчості. Можна тільки приблизно уявити його реакцію на нинішні понти!
Поет для вчасного виходу першої збірки не писав актуальних тоді паровозів, коли багато хто з юних ровесників оспівував комсомольський квиток. Сьогодні він не «ретушує» свій образ, не акцентує на «прямостоянні» в ті часи, а навіть зізнається, окреслюючи згаданий символ:
 
Я був у пелені фальшивих настанов.
 
«Сміливців» у нас виявилося дуже багато, і нині особливо скрушно вчитуватися в ті рядки, в яких автор не зміг не ословити пекучої правди наших днів:
 
А найстрашніше за усі привиддя –
поодинокі постріли в степу.
Це означає – добивають наших
поранених, що дихають…
 
Така реальність, як бачимо, змінила для поета навіть образи невтомних аргонавтів – вічних шукачів золотого руна, що, переборюючи штилі і шторми, досягають омріяного берега, де знаходять золоте руно. Серед вічних пошуковців заповітного скарбу часто перебуває поет, який ніколи не втрачає надії. Василь Клічак, вступивши в пору життєвої і творчої зрілості, збагнув, що найбільший скарб закопаний якраз на горі його дитинства, яка так і називається – Копана гора. Вона береже не тільки казки дитинства і легенди юності, а й золото життєвої правди багатьох поколінь співвітчизників автора. Береже і його щире золото.
 

№2 (190) 27 січня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!