Золото листя і душі

131

Як і таємниці лісу, такі рядки теж даються «тільки із перебігом років». І до них поет також ішов довго, як ідуть до високої, але важко доступної мети. 

Петро Сорока. Лісові псалми: вірші. Тернопіль, «Астон», 2012

 

Я мову лісу вивчити хотів,

Я брав уроки в білки і синиці,

Та тільки із перебігом років

Мені відкрились перші таємниці.

 

Я поселився в нетрях, де Яга,

Де все на світі знає мудра тиша,

Де так природно й лагідно ляга

Зелений шум на партитуру вірша.

 

Позбулася душа суєтних пут,

Пощезло все мізерне і дволике.

І шепче дуб мені, що тільки тут

Я напишу щось вічне і велике.

 

Як і
таємниці лісу, такі рядки теж даються «тільки із перебігом років». І до них
поет також ішов довго, як ідуть до високої, але важко доступної мети. Ще десять
літ тому у своєму літературному деннику «Рік подвійних райдуг» Петро Сорока
написав: «Краєвид у літературі найчастіше виступає тлом, іноді він дзеркало
внутрішнього стану людини або частка світової душі. Мені б домогтися, щоб він
став у денниках головним діючим персонажем». І з того часу у його книгах поруч
із скрупульозним дослідженням сучасного літературного процесу природа
фігурувала як чи не найосновніша тема і як отой давно омріяний автором
персонаж. Аж поки у денниках 2008 року, що вийшли під назвою «Знак серця», не
з’явилася лірична, зворушлива і водночас глибинно-філософська повість «Мій
ліс», де природа і література часто виступають як одне ціле…

«Здається, жодне інше слово так не хвилює мене, як це –
полини… Мої пастуші літа, незліченні дитячі вичуди пропахли полинами. Але
найстійкіші враження пов’язані з читанням. Корови розбредалися пасовищем, а я
лежав у сивих кущах, ушпинившись в книжку. Вся світова література тепер мені
пахне тими полинами». Як близько треба бути з природою, і як добре треба знати
світову літературу, аби стверджувати, що і в полях, і в творах домінує присмак
полину!

Вже там, у своєму лірично-щоде­нниковому «Лісі», Петро
Сорока почав знаходити дивовижні художні образи, які нагадують безсмертні
перлини Михайла Коцюбинського і які у майбутньому не могли не вилитися у високі
поетичні рядки… «Спершу сіявся такий дрібний і майже нечутний дощ, що під ним
не здригався жоден листочок, але поступово дощик дужчав, набирав сили і листки
почали прогинатися, як клавіші великого органа, і зазвучала натхненна і потужна
музика. Симфонія лісу».

Таких знахідок у Петра Сороки багато. Він уміє бачити і
вміє узагальнювати. І тут він дуже близький до свого улюбленого письменника М.
Пришвіна, про якого колись написав:«У Пришвіна неймовірна простота поєднується
з глибиною філософських узагальнень». Чи не те ж саме можна сказати і про
самого Петра Сороку, коли він роздумує:«Людина росте – і її очі віддаляються
від землі. І вже вона не може дивитися з таким зачудуванням на трави, квіти і
кущі, як у дитячі роки, вже не помічає, що коїться в неї під ногами. Цікаво, чи
ми знову будемо з таким подивом вдивлятися в землю, коли старість почне
пригинати нас донизу?»

Або вчитаймося у вже нові вірші із книги «Лісові псалми»:

 

І ось вона прийшла ота хвилина,

Коли зима звелася нанівець.

На повні груди дихають ліщина,

Береза, бук, сосна і ялівець.

 

За обрій відмело, відшаленіло,

Віддаленіло у мигтінні днів,

І тихо тане, тане, тане тіло

Шагреневих приречених снігів.

 

***

Мій світлий лісе. Споконвічна Русь.

Де дух мій і страждає, й розкошує.

Я вголос тут молюся – і боюсь,

Що Бог мене покинув і не чує.

 

Якби знаття. Якби таке чуття,

Як мають вільхи або дикі вишні.

Бо, може, це з природою злиття

І є найвища єдність із Всевишнім?

 

***

Ліс горить край нашої оселі,

Розливає сяйво золоте.

Скоро Бог осінні акварелі

Домалює – й снігом замете.

Скоро… але хочеться якмога

Задержати часу сивий біг,

Доки сонце – зряче серце Бога –

Ще цілує і жаліє всіх.

 

А ще ж є «Сивий ворон благає смерти…», «Нема мені над ліс
оцей держави…», інші глибоко-філософські, хвилюючі поезії. Читаєш їх і віриш
автору, коли він каже:«Я з цього лісу не піду нікуди», бо… «Бо небеса перлисті
й чисті, Бо не важкі мої літа. Душа купається у листі Й стає од нього золота».

Що цікаво і що важливо – ця філософсько-пейзажна лірика
Петра Сороки великою мірою дає нам ключ до розуміння цього автора як критика і
літературознавця, змушує по-новому подивитися на його літературні «Денники».
Адже це щире, невдаване захоплення Сороки-лірика кожною пташкою й кожною
квіткою якраз і пояснює те, чому його літературознавчі праці переповнені
іменами і чому Сорока-критик так дорожить кожним літературним ім’ям!

А щодо самого Петра Сороки і його мрії написати «щось
вічне і велике», то, на мою думку, цей твір він уже написав – це кращі сторінки
із його «Лісу» і «Лісових псалмів». Зокрема, і ось цей вражаючий вірш:

 

В цьому світі, що отак неспинно

Сам себе хтозна куди несе,

Я відчув надсадно і глибинно,

Що люблю дерева над усе.

 

І тому, що з ними легко бути,

І тому, що душу тягнуть ввись,

І тому, що в дерево замкнутий,

Відпливу у засвіти колись.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!