Мем-брана Європи, або хіп-хоп з
бондаризмами
Є така думка, що золоте руно – це руничне письмо, а не
шкіра овечки, як дехто вважає, і аргонавти шукали саме його, бо воно
зберігалося у великій таємниці. Взагалі всі первісні рукописи наших древніх
народів, у яких велася історія роду, утримувалися за сімома замками, тому вони
так неохоче через віки повертаються до нас сьогодні, відкриваючи істинні
глибини нашого походження і звичаїв. „Таємниці наших літер” – підзаголовок до
поеми „Нічна розмова з Європою” – свідчать, що Станіслав Бондаренко, як
сучасний аргонавт, теж шукає свого „золотого руна”, що є за сімома печатями. Як
пише Микола Жулинський, літери – символічні ключі, якими поет прагне відкрити
двері до діалогу.
Станіслав розпочав з Європою діалог, і слід зазначити –
не з позиції меншовартості, а на рівних, понад те – у тоні
звинувачувально-іронійному, почасти навіть – зверхньо-саркастичному. Він
виступає з позиції закидів Європі в нечутливості щодо однієї з її органічних
частин, прадавнього члена європейської родини – України. Для цього автор
використовує докази, історичні екскурси, проекції, пошук спільного кореня
тощо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Ти схожа справді на мою маму
щасливою родимкою на щоці.
Знаєш, твоя ця родимка (чи
мембрана)
зветься Києвом.
Тут навіть
хочеться підказати поетові дещо: в шалі письма він навіть не помітив таке
доречне у даному контексті, – що є саме в його манері – слово „мембрана” теж
ділиться навпіл – „мем” і „брана”. Це мало б стосунок і до уже вжитого „мама”,
і до „брану”, що у ньому опинилася Україна на цілих 300 років – у кігтях
сибірського ведмедя. І сталося це тому, що вона, Європа, дозволила. Іноді гнів
так захльостує автора, що він майже переходить на лайливий тон:
Ешелони з хлібчиком за валюту
з України слав тобі скромний
Сталін –
це коли мільйонами пухли люди:
ти не подавилась, а їх не стало.
Та й Стуса можна було б врятувати, якби не
байдужість Європи: „…якби ти дала йому Нобелівку до 85-го, Василь міг вийти з
ГУЛАГу живим…” Він благає: „…знову не бери Москву собі в коло змовниць…”
Але й сьогодні Європа поводиться з позиції „своя сорочка ближче до тіла”,
забуваючи, що й сама може опинитися в його загребущих лапах.
Бо Київ – ти знай – не Росія,
Якщо нас від тебе відкусять,
ті зуби й тебе не відпустять!..
Імперія жне, що не сіє…
Хоч як не
розпинається „брат”, що він „старший”, та очевидний факт:
…Ще як перша жаба учила „Ква”
на безлюдній річці, що звуть
Москва,
в Києві вже сотнями чинні храми
транслювали Віру з небес хрестами.
Станіслав Бондаренко пише у своєрідній манері, ніби
трішечки спотикаючись, часом збиваючись із ритму – об пороги несподіваних троп,
асоціацій. Хто знає Стаса, – у нього така манера не тільки писати, а й
говорити. Це – його характерна риса, вона читається навіть у погляді. Він ніби
проглядає в якісь моменти будь-якої можливості чи нагоди утнути чогось „етакого”,
незвичайного, новаторського, ну, от щоб так, – як ніхто! От сидить у ньому
такий симпатичний „чортик”, хоч ти й хрести гризи! Саме тому він любить
вивертати слова навиворіт, як заношену сорочку змісту чи вмісту, оголюючи
нутрощі Слова: сенс його буття, походження, ген, код тощо, – розчленовуючи його
до молекул, атомів, непомітних мікрочастин, котрі є суть божественної
субстанції. Не з цікавістю сивочолого закостенілого академіка, а з цікавістю
хлопчика, який розбирає машинку на деталі, він ”скидає льолю” зі слова, як з
неймовірної таємниці й намагається простежити його шлях від кінця до початку,
милуючись дорогою на ті пейзажі, звуки й аромати – все, що воно пройшло за час
своєї етимології. Він прикладає його до вуха, як мушлю, щоб почути музику світової
гармонії, зрештою відчути його собою чи частинкою себе – через розуміння того,
що вони (Поет і Слово) є суть одне – мікрочастинка Божественного.
Скільки шикарних словесних „трупів” розгубили ми на
полях віків! Словник Грінченка іноді нагадує – даруйте, бо це з усієї любові до
нього і болю – саркофаг окремих слів! Забираєшся туди і починаєш їх оживляти,
як той гіпнотизер, впускаючи нове дихання – але, на жаль, це виявляється
неможливо, бо – мало хто підхоплює їх! А вслухайтеся лишень: жигавиця… Які відчуття
викликає це слово? Може, асоціації з жалючою кропивою, чи жигалом-гульвісою,
чи… А між тим в таке чародійне слово наші предки вповили таке поняття, як –
блискавка! Хто б міг подумати?! Від блискавки-жигавиці, тобто від шлюбу Землі і
Неба, у що вірили наші предки, народжуються люди, наділені незвичайними
здібностями, вони й ставали волхвами. Світ цивілізується, все частіше ми ходимо
асфальтовими доріжками, а не протоптами, тобто стежками, тим більше не маємо
змоги вступити в протопки – чиїсь сліди в глибокому мокрому снігу…
Вчуйся в слово, в якому аж три
одразу –
адже в нас бувають слова триликі:
„ОБРАЗИ, ОБРАЗИ, ОБРАЗИ”…
як у слів
вітрила є, то й трюми при них великі.
Слово милує і слово карає, слово має вербальну силу –
силу мага. Слово має пам’ять… Всі слова, як люди, мають характери, емоції, вади
і чесноти. Вони, як люди, змагаються між собою за виживання – в силі, в красі,
в глибині суті… Несуть любов і ненависть, сіють братерство і розбрат…
Зрештою – Слово має вагу, як і людина! Часом воно важче за людину… І тоді
буває важко вивернутися з-під нього… Як от з-під міфічного Леля:
„Вивсь крізь грати погляд, як
хміль,
рвав рядки порожніх доріг,
щоб зустріть улюблене „Л-л-ль”
твоїх розкрилених ніг.”
Що не кажи – сміливо і образно-вражаюче! А між тим не
відкрию істину, якщо нагадаю, що еротична символіка Землі, як стихії родючості,
була властива землеробським народам, коли оранка ототожнювалася зі статевим
актом, сівба – із заплідненням, а плуг – із фалосом. Звідки фалосоподібним було
й зображення першобога грецького Зевса, він же водійський Дьяус, і слов’янський
Дій-Дажбог. І традиційні свята на Івана Купала – коли Земля „розкрилює ноги” і
приймає Небо, дійшли з якнайглибших віків дорогою в Космос – аж до нас… І
після нас помандрує далі, бо це – сама вічність…
Але Стас у своїй серйозності іноді буває просто
потішний, неможливо не замилуватися, читаючи таке (хоч і йдеться на повному
серйозі):
Ще хотів би тобі зізнатись,
що ім’я твоє українською
звучить значно краще, аніж
англійською:
що там „Юрип”? – ніби-то „ти
рипиш”,
„ю-рип”, „ю-рип” – ніби рипить
твій віз…
А „Європа” починається з „Є”,
і свідчить, що ти існуєш…
Дві наступні поеми, чи, як я б їх назвала, трагіпоеми,
до того ж „кліпи”, „кліпають” нам туди, де „світять звідси в світ два мільйони
очей”, де „перша кров журналістів / гусла і магнітила до Майдану місто”.
Принаймні таке передчуття, ніби перша „Пікнік із мільярдером, або травми трав”
є передбаченням другої поеми, а якщо
точніше, подій, охоплених у ній – „Майдани і магнати, або Магія магми”.
Описуючи в останній поемі жахітливі події на Майдані, де „…Влада залишалася
сліпоглухонімою / навіть до найпростіших вимог людей”, де вже почала
проливатися кров, раптом:
…І на тобі – у натовпі
махає мільярдер?..
„Міль-мільярдер”?
Ну, на тобі – колишній офіцер?..
Ліричного
персонажа Ярослава це вражає, він не вірить своїм очам:
Невже тут справді той олігарх,
дружиною якого стала колись моя
однокурсниця? – спитав себе
Ярослав. –
Чи міг я знати студентом,
що вона не те щоб скурвиться, –
м’якіше сказати, не встоїть перед
КДБ
(чи перед ним особисто)?..
Він пригадує епізод, коли той олігарх з її ініціативи
пару років тому запросив його на пікнік, і вона для них обох танцювала
„ангельський” танець… І тут серед оцих
скуйовджених, сказати б, миттєво-змиг!-них спогадів на Майдані олігарх протягує
йому руку, проказуючи: „І я вже не олігарх, – (…) Скоріше, герой вашого „Пікніка з мільярдером”… Саме про нього, про діалог з цим мільярдером,
йдеться в попередній поемі – діалог, який зрештою вилився в той факт, що магнат
пустив свої статки на утримування Майдану. Цікаво, що в основу цього сюжету
лягли факти з життя, і в цих героїв існують і продовжують діяти прототипи, якщо
навіть деякі з них просто – типи.
Так автор нас відсилає із третьої до другої своєї
психологічної поеми – діалогу з мільярдером. У передмові-епіграфі до неї автор
пише: „Життя цього втаємниченого магната змінила жінка, чимось схожа на Лілю
Брик…”, уточнюючи що він виходець з „таємних органів”. Тож, на запрошення
поета, й собі „вип’ємо текілу слова, лиш поступово…”, адже тут
присутня справжня-таки інтрига… У нас „магнат і поет плачуть різними мовами:
чи є спільні слова?” Йдемо за спогадами, що перекидають Ярослава в студентські
роки, коли вони з однокурсницею ходили до Тарасового парку, де з різних кущів
споглядали їх Фройд і кагебіст – „в газетну дірку”, де „…іще з’язок часів не
рветься” і „гріхів іще немає”:
Тут нашу юність і студентство
катком закатано в асфальти.
Та час, буває, робить сальто,
вертає – бігуном з фальстарту.
Принагідно хочеться звернути увагу на рідкісну анаграмну
риму: „асфальту – фальстарту”. Але нам – далі:
Невже то Бог біля Тараса
постав на чатах, бачиш, там ось?..
О, дівчинко – Tabula rasa!..
І Господи, Ga-u-de-a-mus!
Ga-u-de-a-mus – перше слово зі студентського гімну ХІІІ
століття, означає „возрадуємося”. І ось
– прогулянка з магнатом по Володимирській, звісно, не у вигляді звичайної
екскурсії (у магнатів так не буває), а „з вибором бізнес-проекту, або
Перспективи замку на Володимирській”. „Тоді ще Київ не скам’янів” через
усіляких „приблудних мерів”, ще „архітектори – АРХІВАРВАРИ – не годувались …
бетонним варивом, / і не ховало в глибини гір це Місто душу… Повз Кия двір /
ми йшли частіше до Щекавиці”, і гори ті „були насправді і княжі, й наші…”
Вправним пензлем майстра-художника поет віртуозно накидає на полотно мазки
урбаністичного пейзажу (автор навіть рядки поеми у цьому розділі своєрідно „вигинає”,
створюючи ілюзію дороги, але ми вигинати не будемо, спонукаючи читача заглянути
до книжки):
Коли вже Київ той вечорів,
ми чули пращурів – не щурів…
Вертались ранком від княжих трав
до трав Тараса – повз цей анклав –
квадратний замок на Влодимирській,
найкам’яніший совєцький замок,
в якім щезали тоді роди людські…
І ніби вчувши замах і замах, –
йшли протилежним, Софійським боком
і притискались до цих домів,
де Васнєцов жив, і Гашек смів
придумать Швейка тут ненароком.
Далі автор
переходить на стиль есеїстичного досьє, абощо, занурюючи нас разом з магнатом в
історичний екскурс, історично-документальний фактаж з обговоренням, що доброго
можна було б зробити для людства – зі святою метою очищення! Він пропонує
найдикунніші, мабуть, як на його співбесідника, проекти: „наймасштабнішу
споруду найісторичнішої частини Києва можна перетворити на Музей жертв
геноциду, або ж – Апостолів духу”. „Можна відтворити й соловецький „кам’яний
мішок” останнього кошового Січі й першого дисидента нашого Калнишевського”.
Можна „створити Пантеон звитяжців, який почався б, мабуть, зі Стуса”, адже
„енергія капіталу” годна запрацювати лише, коли вона „з’єднається з енергіями
душ!”.
Треба відзначити безстрашність поета перед словом, чи
словами, якими він, як киплячим дьогтем з діжі, поливає ворожих зайд, що
здираються на мури, за котрими – фортеця його душі! Душа звела собі фортецю із
піками яскравих бань… Олігархат зі своїми мурами, що за ними він закрився від
народу – теж наш ворог. Одними й тими ж дорогами ходимо (хоча частіше їздимо) з
олігархами (ходять олігархи київськими вулицями хіба що у поемах Станіслава
Бондаренка) – отож їдемо, але хіба що у різних автівках, з різною швидкістю і з
різними душами… Буває – великі душі у маленьких „жигулях”, і маленькі душі,
часом майже непомітні – у суперсучасних великих
„майбахах”…
Паралельно з такою вкрай актуальною серйозною
проблематичною сюжетною лінією поет веде і підсюжетну – ліричну, бо ж у центрі
стосунків стоїть жінка: „Двоє вхопили з
різних боків наживку: / треба ж: поет, майбутній магнат… і жінка.” То вона…
любила обох?! Залишаючи магната в роздумах, поет подався в душевні спогади і
раптом переходить на класичні за формою віршування ліричні відступи.
…А влетять хрущі із часів Тараса
–
вийде в сад, де і та була, й та
бу-ла,
знов дівчисько-вишня – Tabula
rasa.
Ще й табу не знає, бо ж Tabula…
У процитованій строфі і блискуча метафора: летять хрущі
сьогодні із Тарасового саду, і купа словесно-смислових заворотів із
„захльостом” латинських слів і понять, що виводять на відповідні асоціації.
Далі спілкування
з магнатом переходить у форму листування, з якого ми дізнаємося чимало
особистісних фактів. Магнат пише:
О, вона читала колись мені
Рільке, Лорку, Плужника й Вас між
ними
(потай, щоб не ранить – без
і-ме-ні):
Ви її поетом були! Й донині…
Він повідомляє, що вона (до всього – художниця) написала
портрет поета:
Малювала довго, як їй велося.
На звороті його підколото
дрібку пасма її волосся –
дорогого, як золото…
Та тоді було
мало віри словам магната! Варто зауважити, що від самого початку „Пікніка з
мільярдером” вмикається сильний, хоч далеко не всім помітний психологічний
момент: поет Ярослав при першій зустрічі з магнатом у Шевченковому парку ще не
здогадується, ким саме є цей мільярдер, як і про те, що дружиною того стала
близька колись однокурсниця поета, – та „яблуня з неїстівними плодами”, що
„налиті дустом і трунком днів”, і що саме за бажанням тієї вже смертельно
хворої однокурсниці, яка колись попала в лабети КДБ й наговорила зайвого, тепер
запрошено поета до приватного замку – „на освячення”, а ще точніше – на
прощальний пікнік, на якому вона лиш здалеку покажеться на очі поетові. Але,
прийшовши ще на першу зустріч з магнатом завчасно, поет впізнає в начальникові
магнатової сек’юриті „Санчо Пансі” – колишнього майора КДБ Олександра
Панасовича, який колись допитував його. І поет Ярослав зі своєю „циганською”
інтуїцією здогадується, що й сам втаємничений магнат – колишній високий чин
КДБ, під чиїм началом і працював „засвічений” майор Санчо. Тому, гостюючи потім
у замку, Ярослав мало вірить будь-яким заспокійливим словам магната, як не вірить йому й „афганець”
Борода, який колись „у горах тягав кишки на чолі якоїсь там розвідроти” і якого
там розжалували за постріли з кулемета по вантажу ”200”, де були „замість
бійців у трунах – купи зброї і наркоти”, котру генерали переправляли в Союз,
наживаючись на війні. Але інвалідом Борода став, уже працюючи на одному з заводів магната. І коли мільярдер
повертається до Києва й бачить на тій лавці перед університетом, що була колись
місцем побачень його з „Амою” (від солва „амаре” – кохати) бідного старого –
„батю”, багатій не знає, що той став інвалідом саме через нього, зате Борода
добре знає, хто перед ним: „Я знаю, хто ти // ти з тих приблуд, що вже пани
тепер над панами”. І коли мільярдерова секьюриті потім знайде-таки Бороду, він
ошелешить багатія ще жорсткіше: „Я тебе скоротив: мільярдер – це міль, //
ярдами й кілометрами пожираюча душу й тіло // разом із одежою. Твій сотий
автомобіль – тобі мої співчуття – це твоя могила…” Авжеж – могила, якщо той
не переведе свої статки в щось цінне для народу!..
Через два роки
вони – і магнат, який досі на своєму острові оплакував дружину, і Ярослав, і
Борода – зустрінуться на Майдані, і стосунки між ними стануть зовсім іншими…
Майстерність, це – як згусток крові на Майдані.
Колаж з викру-Стасами.
І ось – Революція Гідності. Вони опиняються на Майдані,
де всі вже „знають, про кого це „зе-ка геть” // громом гримить!.. А нас //
зором скляним, сірий, як ґедзь,// пасе з кийками спецназ”.
Поема, на яку
слід було б звернути найпершу увагу, коли б не дотримуватися послідовності,
заданої у книжці. Вже на її початку автор занурює читача в суть справи:
Осінь: круті летять на Канари,
а в центрі столиці мільйонний
крик:
„Зека на нари! Зе-ка-на-на-ри!”
А зек у палаці від нар відвик…
На Майдані – кого тільки не знаходимо: студенти, молодь,
середній клас, майже винищений тодішньою владою (показовий донецький
майданівець Іван, який пише „щонічник”, тут і ті самі троє головних героїв
„Пікніка” включно з магнатом Хо, до яких додаються ще, наприклад,
кіровоградська студентка Ніна, наречена
бюджетника Юрка (котрий спершу вимушено опинився серед ”тітушок”) –
дівчину януковичеві „ментороботи”, як і багатьох, забирають у буцегарню й
ґвалтують там. Бачимо в дії й цілком реального героя Станіслава Аржевітіна –
колишього відомого банкіра (банк „Ажіо”), народного депутата, нині – члена
НСПУ, автора колосального дослідження „Карпатська Україна: епоха в добі”,
творця десяти (!) музеїв у рідній Колачаві, який став одним із справжніх героїв
Майдану, опікуючись там 90 днів Закарпатською сотнею! Це про нього: „Доріс
банкір до касти двірників, // бійців і санітарів на Майдані: двірник мете,
почуй ритмічний спів // мітли, що збагрить тарганів-тиранів”. А найдивніше
спершу було бачити давнього знайомого, котрому „мольфар-афганець” Борода
напророчив смерть у „сотому автомобілі”, і цей мільярдер Хо долає найбільші
метаморфози (відчутніші, ніж його цілком реальний приятель Ігор Коломойський):
відчувши за два роки разом із втратою дружини, здається, й втрату сенсу життя,
він відроджується на Майдані: надає бронежилети, як покаяння перед Бородою — з
десяток автомобілів для Автомайдану й квартиру, яку той перетворює на штаб
мороризованих повстанців. Так вчорашні вороги – стають однодумцями й
соратниками. Натомість рідні брати – поет Ярослав й його молодший, Євген –
стають ворогами, бо офіцер української армії служить… ліліпутіну, і на чисту
воду його знову ж таки виводить… колишній олігарх Хо, згадавши свою набуту за
радянських часів професію. Хо не лише дозрів своєю самосвідомістю до розуміння
того, що „сьогодні треба нам не нових руських” – // і от від того, скільки з
олігархів // тут стануть за Майдан та Україну, // критично буде важить
результат”, а й своїми діями. „каяттям вчинками”, дозрів до звання справжнього
захисника людської й державницької Гідності. Він вже усвідомив, що „олігархат
— страшне зло, яке може міжусобними війнами розірвати державу”, він за
деолігархізацію й деофшоризацію, в необхідності чого переконає, можливо, й
свого приятеля І. Коломойського та інших…
Поема, хоч і побудована за принципом пересипання
римованих віршів прозовими щоденниковими (точніше „щонічниковими”) записами,
все ж дивним чином не втрачає своєї динаміки. Цікавість до внутрішнього нічного
і душевного життя Майдану переходить у захват від таких захоплюючих віршів, як
„33-й дзвінок від матері”. Це – як згусток крові майстерності – хтось опише
подію на цілий роман, інший – вмістить в новелу, а майстер передасть у
короткому вірші. Цей вірш – як куля, що пробиває душу наскрізь. „Вночі вона
почала набирати мобілку сина”, але ніхто її не бере: „на ньому лежить нетанучий
сніг, як саван” і „всі вросли в Майдан, приховавши вість”, бо „нехай ще їй
побуде живим синок”. Станіслав орнаментує поему обігруванням смислів і понять,
посилюючи їх колоритними співзвуччями і поняттями, викликаючи несподівано
бурхливий сплеск емоцій у читача, як у фрагменті „Обідній діалог з „Беркутом”,
який питає, „за скільки тут хто стоїть”:
За вами – лише Кабмін,
за нас – Український дім,
Хреститель і хрест над ним,
і строгий Оранти німб.
………………………………………..
Стоїш ти за срібняки
(в шоломі не чуть прокльонів?).
Заздри: стою-таки
за… 45 мільйонів.
Що не вірш – своєрідне художньо-смислове відкриття!
Відчутне прагнення, якщо вже писати, – то не інакше як „на рівні вічних
партитур”. І автор таки сягає свого, відважно маршируючи рядами чи рядками
пошукового характеру. І на тій дорозі, „коли збивало з ніг // кулями на
київський чорний сніг” і зафарбовувало його в червоне, автор дослухається до
останніх вражаючих слів поранених героїв:
І сказав поранений сивий пан:
„З того, що у людства ще не було,
ми дали Козацтво, УПА, Майдан –
людству з Україною повезло…”
Вважаю, що ця поема заслуговує на детальний окремий
розгляд чи дослідження наших літературознавців – у неї ще багато попереду…
Взагалі, я б сказала, що творчість Станіслава Бондаренка – благодатний грунт
для, скажімо, захисту дисертацій. Що важливе для його почерку – це колажність
стилю: оцей симбіоз ліричного, драматичного, епічного і, я б сказала –
космічного. Він ніби з цікавістю завжди юного хлопчика, що сидить у ньому,
чоловікові досить серйозному, розхитує жанрові стовпи, як під греблею на річці
– нехай потік рине стрімголов – побачимо, що з цього вийде!
Чи не найбільше захоплення Бондаренка – паліндроми:
ПАЛІНДРоскоші. Поет таке виробляє з літерами і словами, що здається, ніби він
по-садистськи-безжально „викручує” словам „руки” й „ноги”, а часом переставляє
місцями половинки слова чи окремі літери, аби „вибити” з них зовсім інший
смисл, інше значення. Його письмо аж „кишить” паліндромами, поезокаламбурами,
омонімами і всякими викрутасами (що я, вже заражена цим, знову ділю на
„викрут-аси!”, бо сам Ст-ас теж, мабуть, від слова „ас” своєї справи), а як
точніше – „викру-Стасами”! – якесь несподіване слово-ви-вергання, як розпечена
лавина, зрушена „тектонічними плитами” у ядрах мозку, у глибинах підсвідомості.
Він дозволяє собі „бавунькатися” з ними, ніби вони – його особисті. Ніби те
слово, за котре взявся, засукавши рукави, нікому не належить, крім нього. Так
подибуємо: „міль-яр-дер – це міль, ярдами й кілометрами прожираюча душі й
тіло”. І вже багач в свідомості читача перетворюється на якусь міль. Хоч я
далека від думки, що поет замислювався про якесь маніпулювання свідомістю. Або
ось: „Дорога Європо моя строката, / знай, що катаклізми – не клізми ката.” Як
швидко під майстерною рукою катаклізми перетворюються на клізми! Він ніби
просто бере слово, і викручує його, як мокру ганчірку, видобувши назовні
прихований зміст.
Станіслав доводить (ніби нарочито) своєю творчістю, що
все годиться для поезії, все можна вплести в поетичну косу, – бодай викинутий
шмат ганчірки у заплетеній косі створить відповідну барву загального візерунка.
Часом ця коса якась розкуйовджена і з неї випадають ті ганчірки у вигляді лайки
разом з перлинами:
Ще й російський Рашпіль – син
вертухая –
замутив з цим мутним союзом
і „руськім міром”…
А я тепер цю блювотину видихаю…
Напрочуд багато новотворень, вони ж – „оказіональні
неологізми”: „ментороботи”, „фелічитач” (щасливий читач), „бен-путін”,
„ліліпутін”, а донські козаки тепер „армагедДОНСЬКі кізяки”… Широко
використовує омоніми („І ніби вчувши замах і замах…”; „Від-став-ка”! Чи „від
ставка”, панове?” ), і сипле, сипле в той катрен, щедро, як із Рога кози
Амалфеї: „Може, юда в платті, а може, й ні: / та без юд не було б Месії!..”
Або:
Хоч святá й не скажуть, що ти свята є
(де ми – в Коктебелі не на
Рив’єрі?),
та коли, Європо, в тобі світає,
свято і в арабів, і у євреїв…
Хоча скромно зізнається: „Та, Боже, що в мене є, – /
крім стертої гумки серця?..”, – а тим часом сипле зі свого мішка завидними
римами: „гебісти – гребись ти”; „ береза – бере за”; „лавреатам – лаври ада”;
„мільярд – скотланд-ярд”; „Tabula – та була”. І ні на мить не втрачає
оптимізму, на якому ми сьогодні і поставимо останній акцент:
Від полів дніпровських до
Єлисейських…
Дон Жуан заплаче, Гобсек
здригнеться.
Світ почує Гамлета й ввімкне…
серце.
Діти вперше вимовлять: „Єв-ро-пей-ці!”