Тримаю в руках книгу Дмитра Павличка «Голоси мого життя» і відчуваю, яким неоціненним скарбом я володію. Його мені вручили руки генія, людини-легенди, людини – патріота.
…Моя душа тріпоче, збагачується, надихається, розгортає крила. Серце наповнюється радістю й гордістю, що я причетна до великого таїнства читати думки й почуття людини, яка будувала нашу самостійну незалежну державу, своєю невтомною працею виховувала цілі покоління, збагачувала їхні душі отією невловимою жагою до волі, до знань, до честі й правди!
Бути поруч з ним, слухати його голос, бачити натхненне обличчя, світлі й проникливі очі, його нестримні жести, відчувати його хвилювання, коли заходить мова про письменницьку творчість або визначні моменти життя держави.
Пригадую зустріч із ним…
Якось разом із заслуженим діячем мистецтв, письменником В’ячеславом Рисцовим ми завітали до Дмитра Васильовича поділитися радістю з приводу видання мого літературного сценарію «У бронзі слово запеклось» про створений скульптором Матвієм Манізером пам’ятник Тарасу Шевченку, який оспівав В’ячеслав Рисцов у своїй книзі поезій «Ми разом з Тарасом».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
… Я читаю уривки зі сценарію. Дмитро Васильович уважно слухає, відчуваю, що глибоко вникає в його зміст і, коли доходжу до цитати з поезії В’ячеслава Рисцова «Коліївщина» зі збірки «Ми разом з Тарасом», Дмитро Васильович раптом зривається з місця, швидко йде до шафи і виносить нам як велику дорогоцінність книгу, що нещодавно вийшла з друку, «Голоси мого життя» (книга друга) і підписує її нам. Я сприймаю це як визнання моєї літературної праці. Душа моя окрилюється і співає, серце шалено б’ється від великої радості…
– Що ж його так збентежило, що розхвилювало? Оті схрони, про які йдеться в поезіїї Рисцова?
Так, саме вони. Вони навіяли йому хвилюючі спомини про його юнацькі роки, про запальні почуття справедливості і свободи.
З його розповідей я чітко усвідомлюю, що для нього дуже вагомим є те, що було пережите в часи молодості в УПА, і зараз з новою силою відгукується в його душі. Він з гордістю засвідчує: «Я Дмитро Павличко зі Стопчатова, стрілець УПА із сотні Спартана. Я знав, що таке бути в сотні, спати у викопаній печері (щоб вогню не було видно з літака), я знав, що таке їсти вночі, а вдень ховатися в лісі і чекати наказів».
Емоційний, нестримний, він пристрасно розповідає нам про свої дитячі та юнацькі роки.
Пригадує своє навчання у першому класі польської Яблунівської школи, зокрема вчительку пані Вебер, яка «забороняла йому називати себе українцем» і для кращого запам’ятання залишала на його «долоні двадцять ударів залізною лінійкою».
«Я вдячний їй за те, що вона навчила мене любити в собі українця», – говорить він у своїх спогадах, так розцінюючи оцей її виховний момент. Бо вже тоді «у дитячому серці жила Україна».
А вже згодом, будучи послом України в Польщі, всіляко сприяє знищенню плеканої деякими істориками «бацили ненависті між нашими народами». У своїх інтерв’ю польській пресі, у виступах на різноманітних зустрічах з польською громадськістю він постійно «покликався на ті епізоди з українсько-польської історії, коли українці й поляки були «не ворогами, а політичними і збройними союзниками».
«Часи, в яких ми живемо, — це часи поєднання й порозуміння між нашими народами», – пише він у своїх спогадах і закликає перекладачів з української на польську мову «експортувати свою національну духовну енергію, яку презентує наша літературна творчість»( перекладів з польської у нас достатньо). Про це він говорить у розділі книги «Де ти є, державо українського слова?»
Заглиблююсь у читання щойно подарованої мені книги.
Перечитую оте, що мене хвилює і бентежить. Вишукую основні світлі й неповторні діаманти його творчого таланту як поета, громадського діяча, видатного політика
«Кожен великий художник це подвиг з точки зору людської праці, подив з точки зору таланту», – наголошує Дмитро Васильович.
В інтерв’ю газеті «Юрмала» М. Григоріву на питання «Що відіграє важливу роль у творчому процесі митця?» він відзначає, що процес творчості – це велика таїна. Вона знаходиться там, «де сходяться, перетинаються наміри поета (взагалі митця) говорити правдиво, писати по-новому і гаряче бажання змінити саме життя, вдосконалити його»
У рецензії «Про книжку віршів В. Моляко «Криголам» він підкреслює, що ця книга додає до нашої сучасної поезії одну рису―проникнення у сферу душевних переживань, людей «мислительних професій». В ній відбився «автомобільно-кібернетичний світ з усіма його додатніми й від’ємними сторонами», філософська основа книги оптимістична й людяна, вона – стилістично розмаїта й композиційно струнка.
Кожна рецензія на творчість інших поетів містить ціннісні краплинки його щирого і теплого слова. Він уміє знайти в творчості кожного кращі поривання і дуже делікатно вказати, спрямувати його на удосконалення творчості, направити думку у певне русло.
На його рецензіях вчишся писати, відчувати, мислити глибоко і різносторонньо, вчишся техніки віршування і творення художніх образів. Вишукані й шляхетні слова та почуття, які він добирає для аналізу поезій, освячують процес поетичного мистецтва, роблять його загадково принадним.
В них відчуваєш душу поета і помисли громадянина. А також людину доброзичливу, справедливу, хоч інколи різку, але справедливу і щиру, чесну насамперед із собою, зі своїми думками і почуттями.
Пишучи про творчість взагалі, він підкреслює, що громадянськість кожного поета виникає не із освіченості, а з його переживань, вона приходить до нього не з літератури, а зі спостережень над життям. Тільки глибоко індивідуальний прояв громадянськості є істинним.
«Літературний дар тільки тоді розвивається й діє, коли він поєднаний з пристрастю і правдолюбством громадянина». А «громадянське покликання писати може бути сполучене тільки з великим болем, або тільки з надмірною радістю. Писати ― значить бути в гарячці душі, в екстазі перевтілення в своїх героїв, у природу. Є такий закон літератури: якщо ти будеш горіти думкою, пишучи, душею горітимуть люди, читаючи тебе. Тільки опалені в громадянському натхненні словами ми зуміємо передати правдиві образи нашого життя, часу і народу».
У «Слові про Лесю Українку» він підкреслює, що світове значення Лесі Українки вимірюється її гарячим палким словом, світлою думкою та «національною величчю». «Вона була людиною, поетесою, борцем, а стала світом образів, думок та ідеалів.»
І досі не «постаріло її слово, не посивіло, не зморщилося, не зігнулося, не вмерло». Воно ― «у вічності нашого народу, але не як частина тої вічності, а як її сутність, серце, природа»
Міжнародні письменницькі конференції, зустрічі з зарубіжними письменниками – справжніми майстрами слова завжди тішать і надихають його. Нові обличчя Джеймс Нгуті із Кенії, Івайло Петров, Бранко Чопич додають йому якогось незбагненного шарму, відчуття причетності до великої справи Всесвіту – зробити його кращим, насиченішим, дають можливість пройнятися думками і почуттями інших народів, збагатитися неабиякими висновками, інколи й суперечливими, та завжди хвилюючими й цікавими.
На триденному семінарі у Братиславі він говорить про визнання словацьких балад, які, як «наші народні думи, як сербо-хорватський епос всі разом належать до світового багатства слов’янської культури» Він також пропагує творчість українських письменників: Павла Загребельного, Олеся Гончара «Собор», роман «Вир» Григорія Тютюнника, оповідання Валерія Шевчука, поезії Ліни Костенко, Миколи Бажана, ранні Твори Павла Тичини, Івана Драча.
Дмитро Павличко щиро говорить про «найцікавішого творця польської поезії нашого віку» Юліана Пшибося, «новаторські зусилля» якого завжди були спрямовані на витворення досить оригінальних, тільки своїх способів поетичного вислову, і на пошуки передової і притому небанальної мислі»
У слові про роман Дмитра Бедзика «Підземні громи» він відзначає, що національне і соціальне прозріння передових людей Лемковини, їхня боротьба за щасливе майбутнє життя свого краю пов’язана з боротьбою всього українського народу за своє соціальне й національне визволення на початку ХХ століття і в часи першої світової війни. Передові люди Лемковини в ідеях Івана Франка і водночас в революційному русі проводили нові історичні пріоритети, до яких вони прагнули повернути свій край. Ці питання завжди хвилювали й неспокійне серце Дмитра Васильовича..
І ось гордість його політичної й письменницької діяльності: 24 серпня 1991 року ― Акт проголошення незалежності України!
«Я фізично відчував у своєму тілі присутність якоїсь додаткової сили», коли біг до сесійної зали зі щойно надрукованим документом!» – пише Павличко.
Мрія про самостійну українську державу була завжди в моїй душі як щось жадане, але нездійсненне, як віра в чудо воскресіння з мертвих, яка перемагає тяжкі сумніви й запалює в людини потяг до ідеалу». Ці слова Дмитра Васильовича не можна передати від третьої особи, тому що в них сконцетрований весь запал невгамовної душі і висока заповітна мрія! Бо саме в цьому весь Павличко: пристрасний, запальний, щирий і безмежно закоханий у коріння свого волелюбного народу, своєї Батьківщини.
Згодом як Голова Комісії у закордонних справах Верховної Ради України він готує проект «Основних напрямів зовнішньої політики України» – стратегічний документ, в якому визначені не лише наші базові національні інтереси та засади закордонної діяльності, а й інші ініціативні ідеї, що повинні слугувати інструментами досягнення головної мети – забезпечення нашого державного суверенітету.
Він дбає і про внутрішнє життя країни, зокрема про економіку й фінансову політику, про відродження української мови та культури, про організацію українських шкіл і про згоду між політичними групами у Верховній Раді.
Книга «Голоси мого життя» відтворює весь процес поступу України до незалежності, здійснює вичерпний аналіз літературного процесу письменників світової спільноти, яка мислить і презентує свої думки по-особливому тонко і влучно, дає заряд розвитку людства в гуманістичному напрямку збагачує світ яскравими й неповторними кольорами.
В ній тісно сплелася історія політичного життя й українського та світового письменства в єдиний «жмуток» дум і прагнень людства творити добро на землі.
… А восени ми гостювали у Конча-Озерній, у його яблуневому саду. Соковиті червонобокі яблука, якими він нас пригощав, несли в собі розкішний смак вільної України, щемкий присмак поезії великого творця і втаємниченої краси людського буття…
Не кожному щасливиться скуштувати яблуко із Павличкового саду: доторкнутися до його теплої й відвертої розмови, побувати у його творчій поетичній майстерні, насолодитися спілкуванням з мудрістю, наполегливістю й високим летом творчої душі, пройнятися нестримним запалом його думки і так близько почути «голоси» його «життя!» Та кожному дано читати його твори, пройматися їхнім величним змістом, думами і прагненнями, щирим і глибоким патріотизмом людини, яка все життя боролася за Україну!
То ж нехай промовисті голоси його життя своєю силою і мудрістю міцно вплітаються в голоси кожного українця та голоси нашої держави, її історії, її майбутнього!
І хай звучать вони багато плідних років творчого життя Дмитра Васильовича та надихають наступні покоління на добрі діла задля процвітання незалежної України!
“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. З 2003 року і до сих пір Буромакс (сайт) залишається єдиною в своєму роді мультиасортиментною вітчизняною компанією, що пропонує різноманітні канцтовари дешево без шкоди якості. Виробничі потужності торгової марки знаходяться не тільки в Україні. Колекція продукції включає в себе кілька сотень різновидів товарів, кількість яких збільшується при обліку колірних варіацій.