(Кисельов Леонід. Над київськими зошитами (вірші, проза, переклади,
нотатки, листи, фото)/ передм., упорядкув. С. Кисельов. – Ярославів Вал, 2013.
– 720 с.; обкладинка Сергія Тарасенка)
|
Видання |
Власне, про цю останню проблему я далі й вестиму мову, бо
попередні справи потребували б попередньої великої й відвертої дискусії та
ґрунтовного перегляду нашого ставлення до вітчизняного красного письменства.
Гадаю, що це колись станеться, але, схоже, ще не зараз, бо надто багато
позалітературних інтересів це зачіпає. До такої відвертої розмови ще треба
підготуватися. Таких безоглядних, мотивованих тільки літературою критиків, як
Штонь, Бондар, Бондар-Терещенко… в нас ще замало.
Тож звернімося до якості й характеру нинішнього видання.
З вихідних даних книжки ми довідуємося, що передмова, післямова, редагування,
упорядкування та примітки належать Сергію Кисельову, допомогу в підготовці
видання (трохи незрозуміле формулювання!) здійснювали Леонід Кисельов-молодший
та Марія Кисельова, а відповідальним за випуск був Павло Щириця. Оскільки
Сергій Кисельов помер 2006 року, то можна припустити, що зібраний ним матеріал протягом
шести років не вдалося ніде видати (мені пан Сергій ще на початку 2000-их
казав, що ось книжка має вийти), і оце тільки тепер знайшлося солідне
видавництво, котре змогло опублікувати дорогий усім читачам доробок одного з
найвидатніших українських ліриків.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Проте схоже, що ніхто з фахових редакторів і
літературознавців, зокрема архівістів, зібраного Сергієм Кисельовим величезного
матеріалу не торкався, ніхто з причетних до виходу книжки добродіїв не знає
наукових засад опрацювання посмертних видань.
І найперше, що впадає в око, – невиправданість і не
обумовленість включення шкільних дитячих вправ із найперших сторінок грубої
книжки, бо щонайбільше ці римування можна було б залучити до додатків. Але з
обов’язковими коментарями щодо тематики цих вправ, котру нескладно було б
пояснити особливостями сімейного виховання, оточення за шкільних років і т.д.
І, звичайно, треба було б тоді пояснити причини раптової появи зовсім інших
поглядів у поета в зрілий період, коли йому випадало поєднувати естетичні погляди
сімейного оточення і ширшого товариства київських дисидентів і андеґраунду.
Розділ, котрий називається «Переклади статей», також
викликає сумніви щодо потреби його включення до основного тіла книжки, бо,
власне, йшлося про уривковий заробіток у часописі «Наука і суспільство», котрий
очолював чудовий редактор-ліберал Бречак (він досліджував історію партизанських
рухів в Україні, і згодом очолив Держполітвидав України). Бречак завжди розумів
потреби студентів і всіляко їм допомагав: давав відрядження, давав переклади,
тобто надавав можливість заробити. Тож якщо видавці вирішили ці переклади
втулити до книжки, то треба було переглянути оригінали, відзначити особливості
перекладацької манери й редактури тощо.
Дуже розхристано, неповно, а часом і упереджено виглядають
примітки. Особливо зачепила мене така примітка упорядника: «Майя Брусиловская
(Каганская) – литературный критик, близкая приятельница Леонида Киселева, как
теперь говорят в таких случаях американцы, его “girl friend”. Сейчас проживает
в Израиле. Единственный человек из друзей и знакомых Леонида Киселева, которая
принципиально отказалась писать воспоминания о нем» (с. 692). Такий коментар
відбиває складні стосунки, які склались між родиною Володимира Кисельова і
фактично дружиною Леоніда (і Леонід, і Майя були моїми дуже близькими друзями,
часто бували у мене в гостині на Пушкінській, де в нас тривали до ранку читання
віршів і суперечки на філософські й літературні теми) після різкої розмови Майї
з Затонським, котра у властивій собі манері дозволила собі нагадати йому, як
він, знаний ліберал, виганяв з факультету в КДУ інакшедумаючих, зокрема ту ж
Каганську. Пригадую, як того ж вечора Льоня з Майєю примчали до мене, й якось
довелось його заспокоювати, що мовляв, зі старшими не варто сперечатись. Вони на
свій копил люди видатні й т.д., а в нас свої погляди й інтереси. Але однаково
до останніх своїх днів Льоня переживав цей скандал дуже тяжко. Володимир
Кисельов відтоді про Майю чути не хотів, і вдома у нього вона більше не бувала.
Сергій Кисельов був підлітком у ті часи, й про це знав
лише з натяків батька й матері. Не міг він знати, що вона вже не «проживает в
Израиле», бо померла 2011 року. А от видавничі інтелектуали мусили про це
знати, бо Майя Каганська, автор кількох томів опублікованих праць і сотень
неопублікованих матеріалів різного жанру, – належала до найпомітніших постатей
інтелектуального Києва 60-х–70-х років. Вона була не просто журналісткою з
енциклопедичними знаннями, а й одним із найцікавіших концептуалістів в
тогочасній державі, викладачем низки навчальних закладів і гуртів у столиці
(мені якось випадало бувати на її лекціях про мімів). Вона непримиренно
ставилася до усіх форм угодовства, ненавиділа режим, що й спонукало її до
виїзду за межі табору соціалізму. Її творчість чудово знали в Грузії, Росії,
США, Ізраїлі. Її публікації виходили багатьма мовами в Україні, Росії, Франції,
США, Ізраїлі. І про це знали всі вітчизняні поступовці, хоча й промовчали тепер
про її смерть. Попри те, що вона не одному з них допомогла свого часу по-іншому
подивитися на сумну радянську дійсність, власне вийти поза ту дійсність у світ
чистої естетики й творчості.
Саме її незгода з усім тодішнім літературно-мистецьким
ландшафтом, знехіть до облуди й пристосуванства, розуміння того, що, якби вона
погодилась, їй довелося б писати про якийсь інший Київ, про якихось інших
людей, про подієвість абсолютно відмінну від тієї, яка оце нині фіксується в
численних працях. Гадаю, що якби не йшлося про кохання її життя, про Льоню,
вона б написала… Але це боляче. І тому вона не відгукнулась. До речі, вона й
мені не відповіла, коли я хотів розпитати, де поділися вірші Льоні англійською,
котрі вона мені показувала на Русанівці, у тій квартирі, де Льоня на балці
еркеру написав івритом цитату з Біблії.
Цього всього Сергій Кисельов, природно, не знав і не міг
знати. Він цілком поринув у роботу для московської «Литературной газеты», а
потім – для «Свободи». Мені тільки бігцем вдалося зачепити з ним цю тему у
перерві однієї зустрічі з Бжезинським на Липській.
Це ж я спинився лише на одній примітці, а так само
докладно можна було б писати й про багато інших. Як от про причини уходу
Володимира Кисельова з ліберального щорічника (с. 696) та ін.
Дивним виглядає рішенець керівника проекту включити до
книжки твори матері Леоніда Кисельова, чудової і чуйної людини, та Рюріка
Немировського, чоловіка композиторки Юдити Рожавської. Рюрік Мар’янович входив
до найтіснішого кола Володимира Кисельова: Овчаренко, Нєкрасов, Бречак,
Снєгірьов та ще кілька друзів ще з часів війни. Усе це були люди видатні й
багато чим прислужилися Україні, але тільки твір Немировського потрапив до
книжки. Якщо говорити про вплив Рюріка Мар’яновича на Льоню, то не меншим був і
вплив Рожавської, твори якої він дуже любив і з донькою якої приятелював (саме
тому він і мене познайомив з Юдитою Григорівною, тим більше що була потреба
термінового перекладу – за ніч – трьох її романсів на слова Ахматової на
українську). Льоня любив ці романси і пісню «Летять, ніби чайки». Але ж їх до
книжки не залучили…
І лірична творчість Леоніда Кисельова, а, беручи ширше, і
коло друзів Володимира Кисельова справили незгладимий вплив на
літературно-мистецьке життя Києва 60-х–70-х років, а тому, звичайно, потрібна
була б ґрунтовна розвідка, котра змалювала б і київський ландшафт, і коло
Володимира Кисельова, і розкрила б на новому тлі доробок ліричного поета, про
якого вже встигли понаписувати багато емоційних небилиць і нісенітниць
(Вікіпедія, діаспорний канадійський автор), передусім люди, котрі Леоніда
Кисельова не знали й до його найближчого гурту не належали.
Залишається сподіватися, що в наступному томі (спогади
про Леоніда Кисельова та інші матеріали), котрий «Ярославів вал» обіцяє на
осінь, ці вади якось надолужаться.
м. Київ