Злютовані в самотньому єднанні…

 Михайло САЧЕНКО

 

         «Ще не було епохи для
поетів,

         Але були поети для епох»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

         Ліна Костенко

Епохальні поети рано
вмирають

І сумують за тюрмами і
казармами.

Вони рідко оволодівають

Дівчатами незайманими.

В епохальних поетів – своя
релігія.

Вони самотні в мільйонній
державі.

Епохальні поети – це
справді реліквія,

На кожне їх Слово – по два
жандарми.

Епохальних поетів читають
під ряднами,

Тоді як вожді здувають із
пива піну.

Епохальним поетам дають
відрядження

Будувати оселі в Сибіру.

Епохальні поети вільні й за
ґратами,

їх ніколи не кида в апатію.

Вони не продають єдиної
матері

Задля вільної хартії.

Епохальні поети не встряють
у дискусію:

«Який плащ у вагітної
скоріш промокатиме?»

Епохальних поетів
звеличують курчами,

Та в житті – то ж були
провокатори.

Епохальних поетів з життя
викреслюють,

А вони ходять, як тільки
смеркне…

Вони не отримують премій
Саченка:

Епохальні поети – лауреати
Безсмертя.

 

Олександр СОПРОНЮК,

 головний редактор газети «Слово»

 

І. УРОКИ МАЛЯРСТВА: ІВАН ЦАРИННИЙ

 

Тої ночі були на гостині у
Віктора Соловйова (це його рука взимку 94-го поклала на чорне тло світлий
Іванів образ). 3-рана вийшли в сніг – різкий, гострий і навдивовижу густий.
Неспішно котили Вишгородською: минули Шевченків музейний будинок, далі –
трамваєвий загін і той чорний Куренівський терен, де 50 років тому сталася
«потопальна» траґедія…

Німували – Царинний умів
красномовно мовчати. Коли вже бралися під гору од «спартанського» стадіону,
Іван, начебто знічев’я, кинув до мене: «САшку, проситиму тебе про щось…». На
трамваї, за числом 11-ть (своїм ходом) дісталися леґендарної кав’ярні на
Пушкінській (там, експромтом, зкопита, ми колись зсували-накривали столи і
годинили мистецькі поетичні вечори – на жаль, вона, та, знаково-дорога «Пушка»,
вже зійшла на pops-ові «віденські булочки» – у небуття, як і вікопомна
«Кулінарка», театральна «Заньковецька», «Рога й копита» і «Трі ступєні» на
Прорізній – кількома місяцями тому канула у засвіти ще одна, – де збиралась
богемна братія, – остання кав’ярня на Пушкінській, «Сузір’я», хоча поки
закрита, ремонтних робіт – катма, ще не доберуть до пуття, хто хазяйнуватиме?
Там він поклав мені перед очі поетичну посвяту: Володимирові Гарбузові,
Вікторові Соловйову, Анатолієві Буртовому, Вікторові Покиданцеві… (З
Покиданцем, 92-го року, Іван приїхав до редакції «Слова» – на вікопомний
Музейний провулок, 8 – приїхав з Миколаєва, з добрими закопченими лящами –
влаштували ми тоді маленьке свято…) Останні строфи значив одсил до світлої
«Пам’яті Івана Козаченка». Глибока, розкішна, на справжню українську традицію,
філософічна «царинна» поезія, творена в Дніпропетровській «спецпсихушці», де
автор карався тривалий реченець.

«Хто далі?» – поспитав я.

«Я знаю», – одказав він.

Невдовзі – вже без вороття
– Іван заслаб. У «Слові» я подав його прикінцеву – ще за життя – добірку.

З Василем Гера­сим’юком –
до вже ДАЛЕКОГО, неземного (Іван був сам безрух) приїхали до нього на Дарницьку
лікарню. Мовчки взяв шпальти, чогось наче стидаючись, якось ніяково і тремно,
поклав до себе під ковдру… Пам’я­тається, принесли ми з Василем цитрини,
помаранчу, трохи води – думалося, хай хоч трохи йому яка розрада буде, хоча вже
було знати: саркома нагло доводила своє чорне діло до решти…

Очима покликав до себе: ви
кошти, певне, принесли? – спитав. Не давайте ЇМ – мигцем кинув на лікарів – ні
копійки. Я знаю, що вмру. Вони однак мені нічого не роблять. А гроші беруть…

До смерті підійшов у
Шевченковому віці – мав 47 весен…

…Уже в господі його, в
Яготині, до Іванового тліну підійшла рідна тітка. Як же голосила вона! Який же
то був високий родинний плач! Якої сили самотній розпач – до сліпої й глухої
чужої України!!! Михайло Саченко (він так само вже по той бік світу од нас) – з
ним стояли поруч – доречно завважив: одна Україна вмирає, друга голосить, – не
той пейсатий, вправний на гендель Київ – нелакована, справжня, і ні тобі
диктофона напохваті, нічогісінько, аби вберегти пам’ять…

Дві на світі, певно,
України – тільки нас не любить ні одна… 

До могилок – кілометрів з
десять – несли Йвана на РУКАХ… З Петром Шклярем, старшим Василевим братом,
ішли в голові. Михайло Саченко, поет, довкруж нас ходив цілу дорогу:
акуратніше, легше несіть, – просив, – йому ж боляче ТАМ…

Хоча ми власне й не чули
тієї його ваги – геть висох Іван, як той лист сухий став. Та й за життя був
легкий і небесний – у метафорі й прямому сенсі цього слова: без дому-без хати
після «психушки», всю зиму – по друзях, по майстернях товаришів-художників був…
Повернувся, до речі, не злютований – чистий, живий…

Коли були вже в хрестах,
Петро, скупо потягуючи цигарку, мовив: «Це й собі, напевно, скоро… І думаєш:
хто ж тебе ТУДИ понесе?» І чогось – цілком асоціятивно – спала мені на думку
картина Миколи Стратілата «Ой в головах ворон кряче…»

Цьогорічного 25-го
березневого дня минули десяті роковини по Івановій смерті. Од письменницької
спілки делеґація, автобусом, на його батьківщину їздила. В школі, розповідав
мені на мистецькій виставі неординарного Дмитра Стецька в столичному
Національному художньому музеї Микола Луговик, виступали. На Хрещатику здибав
Василя Герасим’юка: старий, там у когось із хлопців є валіза з якимись паперами
– не знаю, може, щось там і від Івана лишилося, поспитай….

«Літературна Україна»… Хоч
би словом прохопилася – наче ж літературна… Та що казати: за життя не
милувала-не жалувала, а по смерті – то й поготів… Усе про «табачніка-тимошенко»
поважна автура розводиться – цілими шпальтами… Та настановно-напучувальні,
застережні промови Володимира Олександровича Яворівського подає, аби гріли
українському народові душу – про те, що ВОНИ, «провладні» опозиціонери, України
не оддадуть нікому! Та зрозуміла річ, що не оддадуть – скільки
настарцювати-поназбирувати, вкрасти… Кому ж і навіщо його оддавати?!!

…Нічого, Іване, – видибаєм.

Не з нас починалось – не на
нас і закінчиться.

 

Іван Царинний

Пам’яті Івана Козаченка

Гака мовчазна дорога,

постіль пустельна полів.

Чернець йде у напрямку
Бога,

у строгому пості днів.

Простелено тишу навиліт.

Світанок крізь обрій
кровить.

Колючку з-під серця вийняти

від снігу очам заболить.

Заметено душу печаллю,

дорога в молитву веде.

На прощу думки відчалюють,

чернець знай ходу пряде.

Чи встигне дійти він до
Бога,

у світлі ворота ввійти.

Занадто вже варта строга,

і мало часу до мети

 

ІІ. ЧАР НІЧНОЇ ПЕРВІСНОСТИ: ІВАН КОЗАЧЕНКО

Раптовий несподіваний дощ
змив з аркових вікон Національної опери останній серпневий день…

Ми забогемили, вперто
підтримуючи вітчизняного виробника, – 
доволили вечорову спрагу «Чернігівським»… На потребу через Лисенкову,
Миколи Віталійовича, вулицю цілодобово жив гастроном, так само «Театральний», –
отож, перемет не було жодних. Аби лише копійка…

Сліпе сонце потроху
вибиралося на хмари.

Навчи мене не боятися,
давай поїдемо до якогось лісу, – постійно діймав-насідав, домагався Іван…

Дякувати Господові – лісу
шукати не довелося: під боком був університетський ботанічний сад. Подалися
туди. Дорогою поетично відкупилися від міліційного сержанта. Та одразу ж, у
ботанічному, стерегла нас інша біда: безпосередньо за …надцять метрів від входу
– «розбори» крутих… Ми, природньо, мимоволі втрапили на їхню територію.
«Распальцовка», «стволи», решта атрибутів, що притаманні цьому побитові… Одне
слово, «на одиницю з мінусом», – але почалося… З огляду на те, що ми були вже
трохи «теплі», – мене десь понесло.

Та ви хоч знаєте, ХТО такий
Микола Зеров? – кинув я душу навстіж.

На землі – глупа ніч. На
небі – місячна повня. На якусь мить вони отетеріли. Вискочили всі з машин –
обидва уґруповання вмент об’єдналися, аби з’ясувати, ХТО ж такий Микола Зеров і
де він живе. Миколу Зерова, зрозуміла річ, не знав ніхто.

«Рєбята, Микола Зеров – ето
нє брігадний авторітєт. Ето історік літєратури, пєрєводчік, поет. Єво
арєстовалі і вислалі в 35-м году на Соловкі. Там он і остался, насовсєм…» –
втрутився Андрій Єсипенко, так само вже покійний, він був тоді з нами.

«Шо – єво уже нєт в живих,
етова Ніколая Зерова?» – запитався хтось і з тих спантеличено.

«Ні»,–  відповів Андрій.

«Так чево ж он мєня ім
пугаєт?»…

На це запала мовчазна
гуморина…

«А ето кто такіє?»

«Це столична богема, творчі
люди, поети», – застановив насамкінець Єсипенко.

Розсміялися. Вдарили по
руках. На довершення, за Миколу Зерова, нам ще й «поляну» накрили…

Іван, який ввесь цей час
був осторонь, підійшов:

«Са’ (так він мене
називав), а чого вони не стріляли, до того ж іще й постелили нам пиво, з
прикускою», – запитав по-дитячому.

«Думай», – одкинув я.

«Це, мабуть, тому, що вони
не знали, ХТО такий Микола Зеров?»

Очі в усіх заграли веселими
іскрами…

«А-а-а, це напевне тому, що
вони дізналися, ХТО такий Микола Зеров – і їм стало соромно за своє незнання…»

Ми спустилися вглиб саду.
До водяного каре. Читали почергово поезію, з минулого, в дві руки писали нову –
було легко, затишно, чесно.

З Іваном була ще гибіль
різноманітних життєвих придибенцій…

…Якось молотком і зубилом
знімав мені у дворі, на Пушкінській, з руки гіпсову кору. Потому забрав
визволену руку в хустку, що її нам добрим чином здарувала випадкова пані, –
повіз додому, на Куренівку. Купав-обмивав, клав на відкриту дражливість
цілительні мазі. Таня, дружина його, так само поетеса, Тетяна Крижанівська,
смажену картоплю з холодним кисляком на стола поставила. Розкішно-пінову перину
на кухні постелила…

Назагал з Козаченком була
гибіль чудовезних придибенцій – зрештою, не переказати всього…

…Були поетичні ночі на Оболоні,
у Василя Герасим’юка…

…У того ж таки Віктора
Соловйова вночі творчо зимували…

…На Володимирській, на
горі, як значив колись незабутній Володимир Підпалий, з Оксаною Хоменко –
Оксана тоді в політичних націоналістах ходила – цікавенні експромтові поетичні
миті переживали: Іван уже був накидав переднє слово до моєї збірки.

Не склалося…

Не судилося…

Помер він так само вночі.
10 червня. На Великій Житомирській. Присів на східці вже загаслої кав’ярні
«Кобза». І не стало. Минало йому тридцять восьме літо .

…Переді мною його остання
прижиттєва поетична книжка – «Обітована», з 1998 року, назагал присвячена мамі.
Перший вірш – до дружини Тетяни, – «Чуєш, Таню, бачиш Таню…». Друга поезія
одіслана до мене – «Ол.Сопронюкові». Останні рядки з тамтого письма звучать
так:

«Вибач, Боже, сліпим,
без’яким,

глухим, безголосим!

Ми вже маємо все.

Ми вже маємо все, чого
просим».

Тут ні додати – ні відняти.
Як, власне, і від самої пам’яті про нього. Яка завжди зі мною – світла і чиста.

 

Іван КОЗАЧЕНКО

Підлиском льоду чорна спить
вода.

Під образами тиші шепче
туга —

солодка, біла, ніжна,
молода,

самотня подруга загубленого
друга.

 

У срібну шибу чорний зирить
кінь,

і вітер шелестить, як дика
грива.

Весна давно, ромашко
говірлива,

обвуглилась.

То звідки ж ми, звідкіль?

 

Чи, черепами мощених для
маршів,

замало площ, чи страх німий
на рот

не клав печать, чи у
плітках домашніх

не вигадали — ми ще є
Народ?

 

Злютовані в самотньому
єднанні.

Не вибілить крохмаль
застиглих літ.

Не щезники, не ангели
витання.

Бездонні води, сковані у
лід.

 

ІІІ. ДВА – В КОЛЬОРІ: ГАЛИЧ І ШАКУЛА

То був напрочуд суголосний
– до того ж, іще й на міцну чоловічу 
дружбу – творчий тандем. Римарук-Герасим’юк, дві Оксани –
Забужко-Пахльовська – так тоді «позводили» були в літературних і
позалітературних колах творчих… Галич і Шакула… Тільки перші два дуети
виглядати доглянуто, укохано. Останній – неприкаяний, не приручений. Віктор,
Шакула, – різкий, катеґоричний. ЗдибАлися припадково. Головно в «кулінарці» –
вона тоді тулила до себе ввесь «творчак». Родом з с.Хоцьки,
Переяслав-Хмельницький, Київщина. За плечима – столичний «КИСИ». Аспірантура.
Вже ладив був «будівельну» дисертацію. Мав напродиво глибокий небесний розум,
золоту голову, яку безбожно топив у чарці. Аби не бачити «ЦЬОГО ВСЬОГО», –
казав. Його мали за учня Бориса Мозолевського. Чув землю. «Львівської брами»,
метро себто, не буде, земля їх не хоче, не візьме, – резюмував
по-філософському, по ділу.

Бувало місяцями – через
«дєнь – на рємєнь», «прівод за пріводом», не вилазив з «мєнтовок». Його «витягували»
звідтам: стояла робота – дещицею часу Віктор міг зробити те, над чим інші
ламали голову місяцями. Якось повернувся з Ірпеня, з Будинку творчости – з
семінару молодих. У спілці письменницькій був, може й сьогодні ще є – того мені
не знати – комітет «по роботі з молодими талантами» – я називав його –
«комітет… по боротьбі… з молодими талантами». Чорнуха. Балачки по закутках. Про
тебе знають більше, ніж ти сам про себе – судять-пересудять-засудять. Ще й
мають тебе визнавати. Всі метри. Всі коло-саль-ні поети. Коло сала. Коло
корита. «Розводив» він у «кулінарній» чарці ірпінські «підсумки».

…Вбили його біля столичної
філармонії. Фахово, повернувши в серці ножа. Господь одміряв Вікторові тільки
31… Подав у «Слові» поетичну його шпальту – «Пам’яті Віктора Шакули» («Слово»,
ч 5, 1993 року). Хлопці виписали есейні посмертні кусники – викричані, по
коліна в крові. «Я так ще не вертавсь…» – В’ячеслав Медвідь. «Чому??????» –
питально проказав Григорій Штонь. «Не стало поета», – спокутуючи, констатував
Володимир Цибулько.

«Хочеться заволати з
розпачу «Не стало поета!».

Прости нас, Вікторе, за
несправедливість до тебе, прости нас, Вікторе, за нерозуміння тебе, прости нас,
Вікторе, за те, що, може, ми коли не підтримали тебе скрутної хвилини…

І вперше прости нас, і
вдруге прости нас, і втретє прости нас… Нас, недовчених бідою», – світло каявся
Володя…

Так отож, – каже принагідно
український народ.

…Якось випадком зайшов на
Чкалова (нині вул. Гончара), на гостину до Володимира Забаштанського. Темний на
очі, але з сонцем у душі, поет провів мене до вітальної залі… На покуті,
зарамлена, зоріла Шакулина шпальта зі «Слова»…                                             

«Все не можу поставити лікоть.

Все зісковзує з краю стола.

І яка в тебе сила – не кліпать                                              

І не думать про наслідки зла!»

З цього богемного гурту
топче земний ряст лише Петро Галич. Зазнайомилися ми в мене, на Музейному.
Поруч редакції височіла (та й нині, напевно, вона є) будівельна проєктна
контора. Там постійно гули три кав’ярні: дві – на першому поверсі, третя – на
шостому. Ми видерлися нагору, аби не заминав ніхто в розмові… Перекидалися про
те, про се, про побутову коломистецьку всячину. Потроху-по­т­роху – вийшли на
те, що боліло. Як це все посунути – цю сірість, графо- і бездарних «манів»,
блюдо- і задолизів, при­пасовано-прилаш­то­ваних, заникано-приниш­кло-«офіцій­них»,
від­годовано-метрованих «класиків», що їхніми творіннями всуціль завалено
книгарні… А візьмеш до рук – порожньо… Не бере…

Удруге, вже ближче,
зійшлися, коли Петро стояв відповідальним секретарем у ГПУ – «Говорить і
показує Україна», газета від Держтелерадіо, з Хрещатика, 26 – містилася вона на
тій же Пушкінській… Стояв кріпко. Газета міцна була. Галич жив нею. Творив її.
Не з 10-ї до 17-ї, аби потім іти до каси по зарплатню – а «по-взрослому». Не
стояв ні над ким. Не змушував. Вкладався і викладався сам. Без «совка»…

Я тоді, суботами,
паралельно зі «Словом», вів у радіо, на першій програмі, (14.00),
історико-публіцистичну програму «Шляхи». Часто забігав до них. Щось дописував –
Людмила Щербакова просила. Пора, певно, вже нам Сашка всиновити, – жартував
Петро…

Видрукував його в «Слові»,
ч.1 (93), 97-го року: «Пісня сніжинки», так було означене достойне Галичеве
письмо…

Потому перетинались у того
ж таки Віктора Соловйова, художника. (В Києві його вже немає, продав квартиру
на площі Тараса Шевченка, десь у Бобриці нині, під Каневом). Кавували.
Думалось. Писалось.

Тоді життя розвело
врізнобіч. Він десь «засковородинив» – набридло пояснювати, стояти над чиєюсь
пустою душею, марно сподіваючись хоч на якісь творчі порухи. Тоді заліг був
безпролазно-безви­лазно, «на матрац». Тоді…надумалось (точніше, головний
редактор «Артанії» Алла Маричевська мене «нагнула») хлопців тут згадати, що,
зрештою, й роблю. Випадково заглянув до Будинку профспілок, що на Хрещатику, –
там сьогодні живуть-б’ються творчі серця: Антон Щегельський, з ГПУ, «здав»
Петра з усіма його адресами і телефонами…

Їдемо в Ровжі – це за
Вишгородом. Ліворуч – Київське море, дамба. Праворуч – села, Дубечня,
Лебедівка… Якихось 42
кілометри – а наче ціла вічність. БетонОвий шлях. Лісова
Европа.. Зустрів нас хадзяїн: шість років тому Петро махнув на все рукою, взяв
ділянку…

 Принагідно мені лягла на спогад його давня
строфа з поезії «Хата скраю», з книжки «Ставище», з 1987 року, в-во «Молодь»…

Ближче неба-небокраю,

на біду,

я поставлю хату скраю.

Толоку із вітром вкупі,

до дощу,

замішаю й чорта в ступі

потовчу,

щоб почути кінський тупіт.

Щоб розчуть…

Отже, шість літ тому Петро
махнув на все рукою, взяв ділянку…

Самотуж викопав котлована,
вибравши звідти 30 тонн піску, натомість поклав – знову ж таки сам – здоровенні
бетонні блоки. Під господарку. Столярка, опалення, електрика, тиньк – так само
– САМ. Потому опорядив землю. Нині напохваті багата зелена городина – і на всі
смаки… Квіти – троянди, французькі конвалії… Сік березовий, з ячменем, сушкою –
у холодному притемненому сховищі… Карасі в балії – на третину руки плавають.
Гриби живі, з лісу. Котедж – на два поверхи – з усіма приватними забаганками,
аж до «вінтових», у дереві, «лєсніц», постає…

– Усе роблю з доброї волі,
своїми руками й головою, – каже Петро. – Дружина, Тамара, тільки на вихідні
приїжджає. Спасибі, що навідались. Запрошуєш-запрошуєш…Обіцяють-обіцяють… І –
нікого…

Через ставок, мосточком,
далі – деревами, ідемо до великої широкої води, од якої невідомо вже чого й
ждати. Наробили, думає вголос Петро, – та природа своє розбере, от лишень не
знати, в який бік.

Згадуємо хлопців, з
творчих, хто вже ТАМ, у себе вдома.

А ми ще тут, гостюємо, –
жартує Галич. – Є вільна часина – пишеться…

…Скільки талантів лягло під
спілчанську годівницю, точніше, скількох перемолола вона, визначивши їм
уготоване місце в літературі – на кладовищі. Чи на задвірках – побиваючи,
зацьковуючи, добиваючи мовчанням-іґнорацією, кидаючи в темінь, подавлювала їх
система…

До слова: по Івановій,
Царинного, смерті було два вечори пам’яті – поета згадували друзі. На одному
головував покійний Михайло Саченко. Другий проводив Василь Шкляр. Обидва
пройшли у Спілці письменників, на Банковій. Книжки, за десять років, не вийшло
жодної. На роковини Івана Козаченка відбувся його вечір у столичній Центральній
Раді, на Володимирській. Опікувався цим поет Ігор Маленький. Книжки так само,
за 11 років, – жодної. У Віктора Шакули після страшної траґічної смерті, за 17
літ, – узагалі глуха пустеля: ні книжок, ні вечорів, ані цяти літературної
пам’яті…

Галич іще живий… «Вхолосту»
нас не пустив: викопав тієї ж таки французької конвалії, дав «парашутних»
грибів, присмачивши це все бутлями з березовим соком. Провів у дорогу поглядом.
Потому звів очі до Неба. У Всесвіті було Світло…

Дай нам, Боже, – на
прийдешнє, такий сам світлий і добрий День!

Лишилося найпростіше:
дожити…

 

Петро ГАЛИЧ

«Життя прожить — не поле
перейти».

Прожить життя, хоч день, як
той Месія.

Хоч перейти… Це поле
перед тим,

як нам іти, вже хтось орав
і сіяв.

 

Орав, і сіяв, і творив той
шлях,

і голови летіли в косовиці
тих жнив,

і гасло сонце на щаблях,

омите щиро краплями
кровиці.

 

Відплакали свічки коров’яку

пелюстками, прозорішими
воску,

оплакуючи долю, ту, яку

без голосу лишали й
відголоску.

 

Де береги тих жнив?

Всіх час веде

від пуповини і до домовини.

Життя прожити, кожен божий
день,

дарований безповоротним
плином.

 

Віктор ШАКУЛА

МАТЕРІ

Ми довго проживем, на те і світ
безмірний.

І погляд розгорта, і
розвіває сніг,

Вірніше, сніг лежить, немов
пустий напірник,

сніжинок крутія потверджує
цей збіг.

 

Ми довго проживем, на те і
я у тебе.

І знову вишка безгрішність
білизни.

Я так ще не вертавсь, як
деревце отерпле,

 у свій найперший сніг, по сьогоденні сни.

 

Розкрутиться село. Тоді —
мовчання. Втома.

Відтинок — не тинок, і
можна навпростець.

Навпроти і навколо світ (і
сніг) блигомий.

І плин у пелену затягнуто,
в рубець.

 

Я так ще не вертавсь…