Зі свого колодязя

610

5 грудня – день народження
Григора Тютюнника

 

…Час минає, та не минає біль. Розумієш, що мало
що зміниш, що обставини сильніші за тебе… Та розумієш і те, що цю землю, нашу
українську землю, комусь треба стерегти і оберігати від різних зайд, від кривд,
підлостей… як це робив Григір Тютюнник, прикриваючи її своїм серцем; його
побратими; як це робили тисячі, котрі ПІШЛИ, та пильно і з суворою надією
вдивляються у нас, теперішніх.

5 грудня – день народження
Григора Тютюнника. Наступного року будемо відзначати 80-річчя з дня народження
письменника. А в березні нинішнього року (6-го числа) виповнилося тридцять
років, як Григір звів рахунки з життям.

Нижче пропонуємо статтю
про Григора Тютюнника і фотографії (які досі не публікувалися) з його похорону.
Матеріали підготував і надіслав до редакції письменник Юрій Роговий, син
Феодосія Рогового, автора незабутнього «Свята останнього млива».

 

Цим знімкам більше
тридцяти років. Зробив їх полтавський журналіст Василь Шамало, з яким Феодосій
Роговий був у Києві – прощалися з Григором.

 На них багато людей добре відомих і
впізнаваних. зокрема: мати, дружина, сини Тютюнника.

 На жаль, фото повертає лише пам’ять і то
віртуально, наближено, з відстані часу.

 А ще недавно: «Дорогий Федосю! Я одержав твого
листа… сумного, на грані розпачу: «Все більше людей ждуть – апетитно ждуть –
моєї погибелі». Мені тобі не личило б сього писати, бо ти знаєш (а може, й ні)
скільки я зробив і для тебе, і зокрема, для «Млива». Вчора, 11.02. с.р., я був
у видавництві «Радянський письменник», у зава сучасної літератури Чикирисова, і
він сказав мені, що твій роман іде. Редактором його буде Борис Харчук. Він
працює у «Р.П.» нештатним редактором, написав (після всіх турбот з боку хороших
людей) блискучий редвисновок і запропонував себе (з честю) в редактори.

 Отож, вітаю. На Гижу не зважай. Твій Григор.

 (лист Г.М.Тютюнника до Ф.К.Рогового від
2.02.1980)

 У листі йшлося про роман Рогового «Свято
останнього млива» та можливе його публікування (до нього ще буде два роки) і
про рецензію (негативну) – «не зважай».

 Феодосій Роговий ще встиг відписати: «Дорогий
мій Гришо, найдорожчий! Я такий радий од твоїх новин, що не знайду слів для
виразу. Батько казав мені, а батькові казав дідусь, а дідусеві казав прадід (я
дітям своїм кажу і внукам повторюю), що найдобріша вода зі свого колодязя. З
сусідського коли п’єш, то часто гірчить і пересихає в роті. То ж нап’ємося в
дорогу зі свого рідного та й поживем, та й підемо далі – бодай не зблудитися з
Глибокого Шляху. Твій Феодосій. 17.02.80, неділя (удосвіта, коли не спалося).

 (лист Ф.К.Рогового до Г.М.Тютюнника від
17.02.1980 з Устимівки).

 Григір, народжений у зіньківській Шилівці,
мав, звичайно, товаришів та прихильників на Полтавщині, які цікавилися його
долею, долею його творів.

 «Вельмишановний Феодосію Кириловичу! Учора,
розгорнувши «Літ.Україну», я прочитав про смерть Григора. Звістка ця глибоко
вразила мене, влучила в саме серце.

 «Пішов з життя…» Що це означає? Покінчив
самогубством? Чи згорів від горілки (доходив слух, що пив)?

 Ти ближче до Києва, може, що довідаєшся, то
напиши мені, я тебе прошу.

 Дуже шкода Григора. Байдужий він був еліті.
Такий талант – і вже нема. Ой, як жаль! Не виходить з голови ця трагедія.

 А ти як? Часто згадую і згадую добре, з
почуттям вдячності, з глибокою приязню. Щодо мене ти був людиною чесною. Я в
цьому переконаний.

 А мої справи кепські. Можеш уявити, не краще,
а гірше. Тепер розповсюджують ганебні чутки. Це помста за те, що не змогли
зломити…

 Ну гаразд, не будемо про це.

 І знову про Григора.

 Друже наш, що ж ти заподіяв?..

 На все краще! Петро Ротач. Полтава, 10.03.80.

 (лист П.П.Ротача до Ф.К.Рогового від
10.03.1980).

 Об’єднував згаданих і незгаданих тут людей із
Григором Тютюнником, у значній мірі, його шилівський родич, письменник Федір
Григорович Тютюнник (Лісовий) – то вже пізніше щось трапиться з його сумлінням
і він зрадить, перш за все, сам себе. Саме він, мабуть, найкраще знав Григора,
найчастіше спілкувався з ним на правах родича, земляка, письменника.

 «Дорогий Фео! що немає Грицька – мені й досі
не вкладається в голові. Й не вкладеться, мабуть, ніколи. Ти мене вибач, але я
не міг залишитися з вами, моїми дорогими хлопцями: доки відбулося вдруге
поминальне застілля – вже було запізно до «Енею». Я ледь тоді добився за Дніпро
(о 4-й ранку довезла київська міліція), а вранці о 10-й десь (може дещо
пізніше) подзвонив мені Боря Чіп до Грицька, й ото сказав, що ви вже поїхали
додому, а я йому подякував, що приютив вас до ранку. І ще сказав, що вони
(компанія) ідуть поминати Грицька у ресторан «Київ». Але я – знову ж таки – не
зміг бути з ними: їздив на кладовище, але могили його не знайшов, Грицькової.
Стомилися мої ноги – і я сів на якусь лаву та й заплакав.

 Тепер ось вдома сиджу, наче побитий. Григорій
Макарович (батько Ф.Т. – Ю.Р.) ще там, говорив з ними по телефону: завтра, в
четвер, вони ще сходять туди (9 день), говорив з ними, в п’ятницю вона, мати,
повертається. Але що то буде за повернення – можеш собі уявити. Мені треба її
зустріти і не залишати на самоті, доки все якось вляжеться. А чи вляжеться воно
взагалі?

 Там у Києві я почув гіркі слова: зрадив. А чи
воно так?

 Тяжке горе, яка б там не була причина,
звалилася на нас і давить…

 Дорогий мій друже!

 Пишу тобі, аби виразити свою вдячність, що
приїхав розділити оту невигойну печаль нашу. Як би там не було – воно вже
однаково. Думаю, що зможу поїхати на 40 день. Хоч у мене теж старий нездужає, і
я не можу залишати двір надовго, проте сподіваюся, що мені це вдасться.

 Ще раз кланяюся тобі. Здоров’я і добра родині,
успіхів всіляких і здоров’я.

 Твій Федір.

 (лист Ф.Г.Тютюнника до Ф.К.Рогового від
13.03.1980).

 Через кілька місяців:

 «Дорогий мені Фео! Сидю оце над чистим
папером, хочеться написати тобі бодай одне свіже слово, аби виразити ним
(одним) мою до тебе прихильність, та ж немає такого слова, грець його побери,
пропливає споміж мізкових звивин одна банальщина. Там – того листа твойого
отримав і за те кланяюсь (уклоняюся, хилюся) донизу тобі, та й родині усій
твоїй. І бажаю добра та затишку душевного, світлечка сонячного у віконечко – та
й ін.суфіксів, котрі б принесли тобі радість, надихнули б не на отой
споживацький видих (у тебе, я певен, його ніколи й не було), а на приємний щем
змученого серця, коли воно радісно скидається і подає свій голос, як перед
сходом сонця птаха: оно там, ще є життя, не отруєне прогресом, так званим.

 Перечитую листи Грицеві й находжу там отаке:

 «Знаєш, я іноді втрачаю, не бачу, як сліпий,
білого дня, сенсу літературної писанини. Кому воно? Навіщо? Кого ми
пом’якшуємо, братаємо на землі, закохуємо, вилюднюємо? Усі «вкалують» (до чого
містке слово!), а тоді – хоп! Умирають! А ми пишемо, благаємо краси…»

 Хочеш ще?

 Будь добрим:

 «Ми пишемо для тих, хто за нами приставлений,
як стежити, щоб не дуже перегинали з красою, душевністю, стражденністю до
людини – тоді вони нам реберця полічать, навіть хребці перемацають.

 Для церберів ми пишемо! Хто в Шилівці читає?
Те ж і в Мануйлівці (село, де Григір часто бував у тещі – Ю.Р.) –  скрізь».

 Чолов’яга був! Ходили б оце на лина, човна б
підпихали на тванях, та що поробиш?

 Приїхав дв.брат із Алма-Ати, Миколою його
прозивають, то ми з ним, немає тієї миті, щоб не згадували Грицька.

 А мати, мати… голосить.

 «Та хоч би ж він чим болів,

 Та хоч би ж він чим жалівся,

 Та кому ж вони горе зробили – мені,

 Та кому ж вони світ затулили – мені».

 А хто ці – «вони»?

 Знаємо одне: його немає. Вже не зведеться і не
плюне зненависникам у пику. Опріч цього суму – кінчається літо. Не в’яжеться
«огирок», бо холодні ночі, немає калини, чорної горобини. Все інше – добре:
бджола принесла меду (приїжджай!), пшениці стоять по груди, подекуди навіть
вилягли од жиру. Молода картопля вже є, смородина біла, де-не-де звисає яблуко
й груша. Півень заспіває на найвищому регістрі і «висять на цепах телефони», як
колядує під вікном Микола Вінграновський. Щось таки є в цьому світі привабливе
– і отим «щось» – треба жити. Й не лише ходити в нужник – це всі тямлять –
просвітити незрячого – ось наша професія, неписаний обов’язок, мета, поклик,
голос сумління отих, хто вже не з нами, відійшов – не має значення, з якої
халепи.

 Подумаю отакечки – та й сідаю до столу.
Розшворковую прибиті павутиною папки й занюрююся у світ свого зболеного
«Джулаєвого хутора». Нікому про це не говорю, але нищечком схиляюся над ним і
пам’ятаю твій клич: «Нікого не допускати у свій світ!» Молодець, Фео!!!

 А ще ходжу на рибалку чи просто між гарбузами,
де бджола бере пергу (зацвів гарбуз!) – отако й живу собі. Кобить не телефонні
виклики, не густенькі гості, не поїздки в колгоспи (думають, що від цього буде
вище врожаїти).

 Отако потихеньку (бігцем вже не виходить) й
живу-поживаю, так би мовити. У Києві – не був!!! Не вирвався. Тобто не знаю
анічогісінько, що теперечки діється. Кияни навідують, але, головним чином,
журналісти: тезко мій Зубанич з «РУ», Чиж із «МУ, з Укр.радіо і теле, із Москви
був Дунський; із Полтави Нікітін, Шевченко, Лутчак та інша братва. Словом, не
питай, чого в мене засмучені очі…

 Вдомоньки буває й не все гаразд, та воно ж так
ведеться, либонь, у кожному сімействі. Хочеться мені скінчить своє посланіє
знову ж таки словами покійного Гриця, також із листа:

 «Біля магазину стоїть одноокий Степан з
хлібиною (за «шіснадцять») під пахвою і хитається. А тут – Варька-Жирафа: худа,
спідниця теліп-теліп. Під мухою. Змацалися, обнялися.

 Варька Степанові, на вухо, але чутно всім.

– Горе, Стьопа, горе!..

– Горе, Варько.

– Танцювать хочу!

– Танцюй, Варько, я
заграю.

 Варька йде бічком-бічком, одна рука на
попереку, голова набік, спідниця теліп-теліп, залізні зуби блись-блись, губи
сині, мокрі, ніжки тонкі, худі – дризь-дризь… По колу, по колу…

 Степан ляскає в долоні, блимає одним оком,
впустив хлібину в круту пилюку – байдуже.

– Гоп, гоп!..

Цей танок (Варька зве) –
«козочка»…

Потім вона йде геть,
бурмоче: «Горе, Стьопа, горе…»

 А Стьопа, тим часом, рачкує в пилюці, шукає
хлібину і лає свою жінку, яка покинула його:

 – Хоч би раз, курва, прийшла, борщу зварила!
Хоч би раз у год, курвина! Самим хлібом давлюся сухим».

 Ба’, кого ми втратили?

 На всіх вітрах хай лине до тебе вдача,
здоров’я і добро, дорогий Фео!

 Пиши. Вітай усіх своїх від моїх. Твій Ф.Т.
20.07.80.

 (лист Ф.Г.Тютюнника до Ф.К.Рогового від
20.07.1980)

 …Час минає, та не минає біль. Розумієш, що
мало що зміниш, що обставини сильніші за тебе… Та розумієш і те, що цю землю,
нашу українську землю, комусь треба стерегти і оберігати від різних зайд, від
кривд, підлостей… як це робив Григір Тютюнник, прикриваючи її своїм серцем;
його побратими; як це робили тисячі, котрі ПІШЛИ, та пильно і з суворою надією
вдивляються у нас теперішніх.

 Це наш святий і вічний ОБО­В’ЯЗОК!

 

 22.03.2010
(на Сорок святих)

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!