Уривки з майбутньої книжки „Я вийшла заміж за поета”
11 листопада – день народження Леоніда Талалая, котрий так
несподівано покинув нас минулого спекотного літа. Пропонуємо до уваги читачів
спогади про письменника.
Читайте поезії Луоніда Талалая Я прощаюся з вами, і все вам прощаю…
НАЙБІЛЬША ПРИСТРАСТЬ
Найбільша пристрасть мого чоловіка – книжки. Це я зрозуміла
за тиждень до весілля, коли ми поїхали до центрального універмагу купувати йому
черевики та весільний костюм. Виходимо з трамваю, а навпроти зупинки –
букіністичний магазин. „Зайдемо”, –
каже. Зайшли. Бачу – у мого нареченого якось дивно спалахнули очі.
Питаю: „Що таке?” А він мене вже не чує, не бачить – гіпнотизує продавщицю, яка
зі своєю приятелькою біля дверей пліткує.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Шановна, – каже до неї хрипким від хвилювання голосом. –
Шановна, скажіть будь ласка, чи тут усі томи?
– Ви про Толстого?
– Так, так.
– А що, вам дев’яноста мало? – іронізує вона. – Усі. Хіба що
двох-трьох книжок бракує. Будете брати?
Талалай – зирк на мене. Бачу – костюм йому вже ні до
чого.
– Знаєш, – каже, – така щаслива нагода раз у житті випадає:
щоб усі томи Льва Толстого та й ще за таку смішну ціну.
Я дивлюсь на ранти його ненависно жовто-коричневих сандалів
і поглядом рию підлогу, уявляючи, як він у них і в перфорованій «соколці» на
випуск, яку йому мати купила на виріст ще у рік мого народження, поведе мене у
загс. Від обурення аж закипаю – ось-ось і втечу… Утечу назавжди! (На той час
я ще зустрічала людей «по одьожці» і дуже соромилась свого нареченого, який
одягався не як вчорашній столичний студент, а як підтоптаний сільський дядько).
На щастя, доки я збирала сили, щоб грюкнути дверима, він відчув подих грози і –
до продавщиці:
– На жаль, сьогодні у нас багато справ, – а сам перелякано
ловить мій погляд. – Та й не донесемо ми стільки. Я приїду за кілька днів зі
своїм другом і заберу…
І ми пішли. Купили таки чудовий костюм і стильні черевики.
А оце позавчора, через тридцять сім років по тому: „Ехе-хе,
проґавив!..” – знову з жалем згадував ті томища, бо після весілля, коли прийшов
з позиченими грошима в книжковий магазин, їх уже не було.
Повертаємося з пакунками додому, а у дворі – родичі Леоніда.
З Іванчуківки та Савинець приїхали на підмогу. Чистять на вечерю картоплю і
співають:
Ой, Богдане, Богдане,
Нерозумний сину,
Занапастив Польщу
Та ще й Україну.
Бачу – мій наречений
завмер, не дихає. Я йому в очі зазираю, а він мені пальця на уста – цить,
мовляв, цить!
Пощо не пропав
Пощо не загинув…
– Тітко Ніно, що це ви співаєте?
– А то не знаєш. Про Хмельницького співаємо. Що сподобалось?
– А Ви знаєте, що пісня ця була заборонена як за царизму,
так і зараз!
– Хтозна, мо’ й заборонена, – каже інша тітка, Євдокія.
– Та її в нашому селі співали і наші
прадіди, і наші батьки. І ми усі співаємо.
Ну і що, скажіть, в цих словах такого страшного, щоб людей
на каторзі катувати?! – подумала я спантеличено, але спитати вголос
посоромилась.
Ну, а як побралися, то майже всі гроші, які ми заробляли,
залишались якщо не у книжкових крамницях, то на базарі. Й кожну книжку, що
оселялася в нашій хаті, мій чоловік не тільки прочитав, а й – розбудіть посеред
ночі – знає, де вона стоїть, яке видавництво і якого року її випустило…
ПОЕТА КРАЩЕ НЕ
ВИХОВУВАТИ!
Багато хто думає, що мій чоловік м’яка й лагідна людина.
Еге, якби ж то! І не сподівайтесь – на ньому воду не повозиш. Принаймні в цьому
переконалася не тільки я…
Якось, коли ми ще жили в Донецьку, дзвонить з Києва Олег Орач і каже:
– Льонько, пакуй валізу, їдемо втрьох на заробітки. Угадай,
хто третій? Даю підказку – мрії збуваються! – знаючи про любов Талалая до
поезії Вінграновського, він улаштував спільне турне в Кривий Ріг.
Зустрілися в аеропорту. Микола Степанович потиснув
провінціалу руку, блимнув оком на своє валізище і каже:
– У мене, хлопці, пальця нема… – і мов той римський
імператор посунув у бік таксі.
Думаєте, мій фанат схопив його валізу? Аякже!
З того часу Микола Степанович при Талалаї згадував про
відсутність свого пальця тільки в одному разі: коли чарки порожніми
стояли.
Так: і воду на моєму чоловікові не повозиш, і не повиховуєш.
Ти його застерігаєш: «не встромляй пальці в розетку» – шандарахне!
– Ага-а-а, шандарахне, кажеш?! – ніби якийсь чортяка його
під’юджує: – Не шандарахне.
А результат мого виховання
– таки ж шандарахнуло! То краще вже не виховувати, ніж так. Хай вчиться
жити на своїх саднах, синцях, гулях на лобі і тяжкому похміллі.
Хоч до похмілля, коли ми гостюємо разом, доходить рідко. Як тільки бачу – мізинець
чоловіка уже в начальники пнеться й на манір сьогоднішніх багатіїв, тих, що з
грязі – в князі, «роги» показує, – встаю і виходжу на дві хвилини до дзеркала.
Поки підфарбовую губи, чую – все, «понесло» Талалая: після третьої чарки у
нього завжди напад безмірної любові до всіх, кого бачить, і він
праворуч-ліворуч роздає титули геніальності та державні премії – це коли в
гостях, а коли вдома – то ще й рідкісні книжки. Посміхаючись, підходжу до
нього, обнімаю і так, щоб й інші чули, грайливо виголошую пароль: «Льоню, любов
не жде». Що тут починається! Талалай ще не куштував віскі, та й коньяк не
відкорковувався, – що за видумки, яка любов?! – але чоловіки уже всі
позривалися з місць і, здивовано-заздрісно сміючись, під білі руки ведуть його
до мене на вихід, мов нареченого до шлюбних покоїв. Він пручається, намагається
розсекретити мою витівку, але стоїть такий веселий галас, кожен хоче встигнути
на прощання підкинути і дзенькнути своїм «п’ятаком», та й жінки, прощаючись,
вже його цілують… Не розчаровувати ж людей…
От як воно відбувається.
А сказала б йому: «Досить пити», − ох і боліла б на похмілля
голівонька.
Проте багато хто – і Орач, і Наталя Яківна*, і… – наївно
вірили в силу свого виховання.
Талалай по натурі – самотній вовк і все життя уникає
будь-якого велелюддя: черги, демонстрації, натовпи і навіть ювілейні застілля
його чомусь виснажують. Хіба що 2004 року він єдиний раз у житті добровільно,
як і вся чесна інтелігенція, щодня пірнав у людський вир на Майдані. Мокнув під
дощеснігом, мерз, але навіть нежитю не схопив. Виявляється, не всяке велелюддя
виснажує.
Наталя Яківна – актриса. Більшу половину свого життя вона
пропагувала зі сцени українську літературу. Одна з найголовніших її рис –
чесність: правду-матку вона будь-кому завжди у вічі ріже. Але правда – вона у
кожного своя…
Якось найшла на мене така хандра, що чорні думки, як ті
навозні мухи: жу-жу-жу – розлюбив, жу-жу-жу – розлучуся. Пішла я до неї, мудрої й досвідченої жінки,
поплакатись, поскаржитись на свого чоловіка, який додому тричі на рік та й то
на свята з’являється, та ще й такий-сякий ні за холодну воду… А вона мені: «Так зате Ви – дружина не
кого-небудь, а відомого поета. Ким би Ви і де б Ви були зараз без нього?».
Талалаю Наталя Яківна співає те ж саме:
«Ким би ти був – до мене вона на «ви», а до нього на «ти», – якби не Раєчка?!».
Про значимість другої половини вона любила товкмачити багатьом: і Олегу Орачу,
і Володимиру Яворівському, і Петрові Осадчуку, і професору філософії Олексію
Шевченку, і співачці Інні Андріяш… І ніхто з них не ображався, і ніхто з нас:
ну й що з того, що ми в тіні своєї «половинки»? Але ж не просто в тіні, а в
тіні випещеного, виплеканого тобою древа! Древа, плодами якого живиться і
насолоджується вся Україна!
Але ж, як тільки Наталя Яківна приїздила до нас на дачу,
уроків виховання й критики Талалаю годі було уникнути. Скільки пам’ятаю її,
стільки вона його й критикує: за часів радянської влади – за антикомуністичні і
антирадянські погляди, а за часів демократії – за те, що не позбувся
соціалістичних пережитків: яка ще безкоштовна освіта чи медицина при
капіталізмі?! Усе те в минулому. За все треба платити. Так, і за житло, і за
два метри на цвинтарі, як за однокімнатну. А як же інакше! І вірші треба писати
після роботи. Увесь світ так живе і нічого. І живе краще, ніж ми. І… і…
і…
Усе в ньому обурювало її, а особливо те, що Талалай не
зриває голосу і не «проливає крові» на численних політичних дерибан… тобто
барикадах. «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан!» – її
улюблена фраза. Чоловік, вихований на
традиціях поваги до старших, то відмовчувався, то відсміювався, то тікав з
вудкою на риболовлю, але вона таки дістала його, вирішивши повчити лауреата, як
і про що треба писати… От у нього
запобіжники й згоріли, от він і «встромив пальці в розетку». Їх обох
шандарахнуло так, що й досі при зустрічі в повітрі іскрить.
Серед усіх «вихователів» зі своїми лекціями-нотаціями найдовше протримався Олег.
…………………………………………………………….
Раніше я теж психувала. Ну й що? Собі ж дорожче. Й хіба мені
до снаги переробити те, що створив Бог? Так, чоловік у мене – шлапайда, але ж
відкрий наугад будь-яку його збірку і – все: за один вірш пробачиш всі свідомі
і несвідомі гріхи та провини! Я сама забиватиму цвяхи і ремонтуватиму праску,
переставлятиму меблі і бігатиму в ЖЕК, передруковуватиму статті і вірші,
підписуватиму конверти… – тільки б йому писалося!
__________________________
*Мілютенко Наталя Яківна – артистка.
ВОНА – ЙОГО ЖИТТЯ
Коли Талалай працює, то таким затятим робиться, що хай йому
грець! А хоч би тут земля тобі розверзлася! Про нагальні господарчі справи,
клопоти чи котрийсь ювілейний вечір, на якому йому кров із носа, а треба бути,
й не заїкайся! Усе – його нема! Муруй, жінко, китайську стіну, розвішуй на ній
таблички на кшталт: «Стій – небезпечно для життя!», «Не влізай – уб’є!», відгавкуйся по телефону –
роби, що хочеш, тільки б ніхто не заважав творити… Сама і піаніно переставляй,
і полички прибивай, і тросом стояк на кухні шуруй, і пісок вивантажуй, і на
ювілеї та концерти теж сама, і… Та що там, я навіть апендицит потай від нього
вирізала, аби тільки не відволікати, не перервати його бесіду з Музою.
…………………………………………………………………
Багато хто не розуміє специфіки творчої роботи. Хто б із вас
дозволив собі, скажімо, під час лекції в аудиторії, під час
авіарейсу, чи операції в лікарні… відчинити двері й сказати
(викладачу/пілотові/хірургові…): „Льоню, чай будеш?” Чи: „Пішли, старий,
перекуримо”? Хто б із вас наполегливо дзвонив на мобілку (хай навіть коханцеві,
чоловікові, другу чи синові), знаючи, що він в цей час працює, аби спитати як
спав, що їв, чи читав сьогоднішню газету, що збирається робити ввечері, чи ще
щось? Ніхто. А чому ж ви дозволяєте це щодо письменника? Робота над словом
потребує не меншого зосередження, не меншої концентрації уваги, почуття,
настрою, думки… Скажу більше: вона потребує занурення в душу. До того ж, натхнення хоч і потрясаюче явище
(аналог щастю), але доволі примхливе, лякливе, ефемерне і дуже ревниве. Якщо
воно прийшло (а хоч би й уві сні посеред ночі), то потребує усього тебе до
атому, до найменшого нейрона і НЕГАЙНО! Не дай Бог ти відкладеш зустріч із ним
до ранку (бо ж третя ночі!), або перервеш його цілунок, схопивши слухавку, чи
вирішиш спочатку додивитися шоу по телевізору, чи ще там щось, а потім уже
вести бесіду з Музою, – гуд бай, святе
осяяння, прощай, ненароджений вірш.
Моя мама з вітчимом щоліта живуть у нас на дачі. Уже скільки
років, а не можуть призвичаїтись до мого поета. Ображаються. Зранку до нього й
на дикій козі не під’їдеш. Проковтне мовчки зварене загодя ще увечері яйце
(скільки ж того яйця, що то за їжа?! Ось же ж млинці гарячі із сметанкою,
пиріжки з вишнями… А може, сардельку зварити?), чайник чаїща заварить і – ні
тобі здрастуй, ні тобі прощай – до третьої дня. Ти до нього, а він
набурмоситься і – цигарку за цигаркою, нікого не чує, не бачить. А вже з
третьої – лагідний, привітний. І що воно таке з людиною?
Бо, – кажу ж вам! – зранку й до третьої він працює!
А вже після обіду, коли ковтне чарчину, другу, щоб
розслабитись, стає веселим, лагідним і привітним, хоч до рани прикладай.
А ви думали, як справжня поезія твориться – отак сів і
наримував сторінку-дві? Так – не поезія. Поезія не пишеться – вона проростає в
серці, тому-то наші зачерствілі душі і завмирають, і спалахують, і озиваються
на її голос! Поет стільки витрачає енергії – духовної, психічної… – це вам не
сокирою махати і не вагони розвантажувати. Інколи творче прозріння і праця так
виснажують, що можна і в лікарню загриміти, і спитися, і… померти.
Коли натхнення навідує мого чоловіка, то мені це не тільки
велика радість, а й велика тривога… Інколи він так заводиться, що й до ранку не
може вибратись із лабіринту думок. Лежить, лежить, а тоді – за цигарку й – у
коридор. Чую – уже шарудить, шарудить олівцем на папері, а тоді – буль-буль-буль
– у кухоль горілку наливає. Інколи перед тим, як лягати, так мені в лоба й каже: «Не можу від вірша
відсторонитися – налий мені, стара, чарку, бо знов не спатиму».
Божечки, скільки ж талановитих людей від неї, клятої,
пропало!… Скільки родин понівечено! Які тільки паскудства у світі по п’яні
робляться! Хто, хто, а я ще з дитинства на них надивилася!..
І що мені, людоньки, в такому випадку було робити?! З одного
боку Сцилла, з другого Харибда, а поміж ними мій бідний Поет…
Коли у Талалая не болить голова, але й душа не диктує
поетичних рядків, він читає, перекладає вірші, пише статті про поетів, якими
захоплюється. І, до речі, працює не менш натхненно і самовіддано: з ранку до
ночі, забуваючи про все на світі.
Літературні розвідки Талалая, на відміну від багатьох
професійних критиків, читати – одне задоволення. Справжній критик – зазвичай
явище рідкісне. Декому з них сьогодні доводиться працювати, перепрошую,
літературними патологоанатомами… Є й такі, що пишуть про поезію, не маючи не
тільки смаку, а й слуху на поетичне слово. Проте, як зазначив Петро Сорока в
одному з літературних щоденників, дисертації захищаються, отримуються звання,
премії, посади зі стабільним і гарним окладом, в той час, коли талановиті поети,
на яких вони паразитують, перебиваються з хліба на воду… До слова, за
Бєлінським, поезія має найвищий щабель, найвищий ранг у мистецтві. Саме вона –
найцінніший дар від Бога, але сьогодні (хіба не парадокс?!) в нашій державі за
неї й копійки не платять, поети мають своїм коштом видавати поетичні збірки,
проте і крамниці (геноцид поетичного слова? деградація суспільства?) не беруть
їх на реалізацію – не мають попиту.
Талалай не просто знає про Поезію все – він живе нею: це
його повітря, хліб насущний, вода свячена, дружина і Батьківщина… Вона – його
життя. От кому треба було б викладати літературу в університеті, а краще б в
літінституті, якого у нас, на жаль, немає. Статті Талалая інколи захоплюють
мене більше, ніж деякі художні твори, бо хто ж, окрім Поета, вміє навчити
відрізняти цінне слово від дешевої поетичної біжутерії, занурити тебе в магію
Поезії так глибоко і так високо, наскільки дозволяє глибина і висота твоєї
душі?
Поетичні переклади Талалая теж бездоганні. Спочатку він
перекладав собі на втіху вірші улюблених поетів (особливо вдало – Бориса
Пастернака), пізніше, 1997 року, – поетичну збірку Анджелка Вулетича „Великий,
наче мурашка”, яка принесла хорватському поетові світову славу, а Леонідові –
хоч якийсь заробіток і – головне! – психологічний рятунок: рятунок від
депресії.
1999-й – найщасливіший рік: так натхненно, одухотворено, так
самовіддано Леонід ніколи не працював. Він щиро захопився творчістю
далматинських поетів Відродження і в
2000 році вийшла антологія хорватської поезії (з ХV сторіччя і по сьогодні)
„Диво першого” – ця книжка, за визначенням хорватських фахівців, не тільки
перлина хорватської поезії, а й українського перекладу. Хорвати дивувалися
нашим злидням, бо в їхній країні поет такого рівня, як Леонід, мав би статус національного
героя, а отже, і відповідні привілеї від держави, про які українські поети
можуть хіба що мріяти.
Після того, як Леонід переклав хорватську поезію з ХVI до ХХ
століття на українську мову, Адріатика – його заповітна мрія. Та вже вкотре
запрошення поїхати на тиждень у Хорватію на міжнародний фестиваль поетів він
відкладає на потім, бо саме тоді, коли треба їхати, на острові тихо і «йдуть»
вірші. Хай, каже, вже наступного разу поїду. І так із року в рік.
Крім поетичних перекладів, 1993 року на замовлення
видавництва «Основи» Леонід удвох з українським професором філософії Олексою
Шевченком перекладав «Одинадцяту заповідь» французького філософа Андре
Глюксмана: Олекса – з французької на російську, Леонід – з російської на
українську. Хоч що то за українська, коли кожне третє слово – філософський
термін. А речення! Речення, як соматичні хромосоми ДНК: одне на трьох сторінках
не вміщається! Доки його до кінця дочитаєш, забудеш, про що на початку йшлося.
І так усю зиму: з ранку до ночі прикутий до столу, як до галери, ланцюгами тих
речень, ще й волочачи за собою якір філософського словника. Заплатили сто
доларів – на той час нечувані для нас, бідаків, гроші! Тоді ще за один долар
можна було купити кілограм базарної свинини, або два кіло сала з проріззю, або
кілограм живих коропів, чи сиру, п’ять десятків яєць, велику банку кави… Ми з
чоловіком ох як раділи цим долярам, бо ні газети, ні журнали, ні радіо
письменникам і копійки ж не платили, як, до речі, і зараз не платять (окрім
«Кур’єра Кривбасу»). Так от, Леонід вручив мені дві зелені заморські купюри по
п’ятдесят: купи, мовляв, собі подарунок до Восьмого березня, ну, й делікатесів:
делікатесами він називав консервовану кукурудзу, консервовану сайру та
«крабові» палички з тріски чи з минтаю, чи з якого там сміття їх штампують.
Узяла я ті долари й пішла на республіканський стадіон, який
перетворився на велетенський базар – за день не обійдеш. Ходжу – очі
розбігаються! Усього хочеться! І теплих чобіт, і шовкової блузки, і джинсів, і
нової легенької праски, і величезного білого та пухнастого, мов хмарка,
рушника, і… Коли бачу – пальто моєї
мрії! Сорок п’ять доларів. Хоч дома в гардеробі висить гарне новісіньке – із
ярликом – пальто, яке мені мама подарувала. Але за кольором воно мені не
пасувало. Думаю: я ж його завтра продам за ці сорок п’ять доларів і – щастя в
кишені! Купила. Наступного дня умовила Талалая побути з дитиною й побігла на
цей ярмарок. Стою годину, дві, півдня – ніхто навіть не цікавиться моїм крамом.
Коли підходять дві дівчини. Елегантні, симпатичні такі, з виду інтелігентки.
Поміряли пальто – сподобалось. Дістають зелену сотню, питають чи ж буде у мене
п’ятдесят здачі. Аякже, буде.
Іду – душа співає! Думаю, щоб його ще купити: може, донечці
велосипед, чи коханому чоловікові оцього теплого светра, хоч ні – краще
курточку. Витягаю сотню, простягаю продавцю, а він мені:
– Ваша сотка фальшива!
– Як фальшива?!
– А так. Де захисна смужка? Ось подивіться проти сонця.
Можете перевірити в обмінному пункті, якщо мені не вірите. Фальшивка
стовідсоткова!
Ой, лишенько лютеє! Ой, Божечку милосердний! Ой,
людоньки-людоїди! Що ж тепер буде? Та як же ж мені тепер жити? Як чоловікові
сказати? Я ж не могла й подумати, що світ на таке паскудство здатний! Шлапайда
я роззявкувата! Роззява пришелепкувата! Уперше в житті долари побачила та й тут
же їх – яка ще до біса рима! – прособачила. Ось ви, ви б могли запідозрити двох
гарненьких дівчат у такій підлості?! Зараз вони, напевне, радіють своєму
несподіваному багатству, п’ють на десерт у ресторані каву з коньяком: «Как ми
ету дуру кінулі!» – сміється ангельськими ямками і блискає сірим лезом з-під
примруженого ока білявка. «Так етім лохам і нужно!» – прицикує кутиком
аристократичних уст шатенка.
Ой, дівчатка, дівчатка! Задешево ви свою душечку губите. Ох,
задешево. Зло – воно ж має властивості бумерангу.
Не пам’ятаю, як я й додому причвалала.
Образа на увесь світ, як той орел Прометея, з дня у день
шматувала мені серце. Ні заснути, ні заплакати, ні закричати… Крутися,
молодице, аби чоловік твій не здогадався, що в твоїй кишені не гроші на цигарки
та на сало з проріззю стовбурчаться, а дуля.
Не дай бог, якби саме в той час він дізнався про те, що
сталося (а він і досі нічого не знає), у нього б розірвалося серце. Не від жалю
за грошима, ні – від огиди до людської ницості. А можливо, й ні – адже не
розірвалося, читаючи доноси своїх учителів, учнів і друзів-огудників.
А те сорокап’ятидоларове пальто я зненавиділа так, що моляка
його майже одразу ж і орендувала собі на сорокап’ятиповерховий санаторій.
м. Київ
2007 – 2011