Життя як сповідь…

109

Миколі Рапаю – 85!

Якщо ми
щось і знаємо про духовну велич людини, то значною мірою своїми знаннями мусимо
завдячувати саме мистецтву. І перші наскельні розписи (трепетний наїв
прапредків), й інноваційні інсталяції сучасності (спрага раціонального
експерименту) – все це лише певні знаки на безкінечному шляху пізнання
божественної сутності людського. Як близько підходить до цієї мети скульптор.
Адже він створює багатовимірну, об’ємну реальність, створює те, за взірець чому
правив чи не Божий промисел.

Видатний український скульптор Микола Рапай – майстер
портрету: великі українці – Тарас Шевченко і Микола Гоголь; визначні вчені –
Олег Антонов, Дмитро Затонський, Геннадій Книшов, Олександр Шалімов;
всесвітньознані спортсмени – Юрій Титов, Ірина Дерюгіна, Валерій Борзов,
Людмила Турищева, Любов Пародієва, Юрій Чиж; відомі письменники – Дмитро
Павличко, Людмила Скирда, Юрій Щербак; видатні діячі мистецтва – Юрій Іллєнко,
Лариса Кадочникова, Георгій Товстоногов, Юрій Якутович, Сергій Юрський, Данило
Лідер; пам’ятники Михаїлу Булгакову, Лесю Курбасу, Анатолію Солов’яненку – це
далеко не повний перелік скульптурних робіт Миколи Рапая.

Він завжди працював натхненно і легко, саме тому кожен
його портрет ставав подією у мистецькому житті Києва, а кожен пам’ятник  – 
окрасою міста.

Як давно це було… У щойно відкритій виставковій залі на
Червоноармійській відбувалась виставка сучасного малюнку, на якій
демонструвався мій портрет роботи Григорія Гавриленка. Я була студенткою 2-курсу
університету і вже автором першої книги віршів, але в мистецьких колах, окрім
Григорія Івановича, знайомих у мене досі не було. Добре пригадую, з яким дивним
відчуттям непевності чи остраху я прочинила двері зали і буквально одразу
побачила групу неймовірно красивих, артистично елегантних,
витончено-благородних мужчин. Це були: Юрій Якутович, Юліан Сенкевич, Михайло
Грицюк, Олександр Губарєв і Микола Рапай, який просто вразив мене своєю
схожістю з Мессімо Джеротті  –  славетною зіркою італійського неореалізму.
Він був мовчазним, зосередженим, ніби перебував у філософському дзені. Цей
чоловік мав якийсь гіпнотичний чар, те – що китайці називають «енергетичний
плюс». Просто бачити його – це вже було величезне задоволення. Коли Гавриленко
представив мене цьому, як сьогодні сказали б, елітарному клубу перших талантів
України, я зрозуміла, чи скоріше, передчула, що в моєму житті відкрилася якась
нова сторінка, і віднині український живопис, українське образотворче мистецтво
стане вагомою цінністю мого існування. Відтоді я не пропускала жодного
вернісажу.

Згодом Микола Рапай почав працювати над моїм
скульптурним портретом. І саме в цей час були закладені основи нашої дружби,
яка триває по сьогодні. Я не мистецтвознавець і не наважуюсь присвятити ці
сторінки аналізу творчості знаного майстра. Я спробую розповісти про нього як
про людину, про його життя, віхи якого – це віхи і ХХ і ХХІ століть.

Микола Рапай народився 13 грудня 1928 року на Кубані.
Як, яким чином сільський хлопчик визначив мистецьку магістраль свого життя і що
то за сила, яка неухильно вела його до втілення цієї чи не божевільної мрії у
реальність, сказати важко. Та очевидно одне – без Божої допомоги тут не
обійшлося. І досі Рапай з величезною вдячністю згадує поіменно кожного з тих
добрих і сердечних людей, які неждано з’являлися на його шляху і допомогли йому
не лише вступити до Одеського художнього училища, а й просто вижити. І тут не
можна не згадати чудового педагога і водночас талановитого скульптора Людмилу
Кириєнко. Ця чудесна жінка розпізнала у зголоднілій, змученій окупацією і
війною дитині справжній дар і зробила все, щоб виховати з сільського хлопчика
витонченого інтелігента і самобутнього майстра.

У 1951 році Рапай легко вступає на скульптурний
факультет Київського державного художнього інституту. Провчившись рік, юнак
палко закохується у свою однокурсницю Ольгу Маркіш, дочку щойно розстріляного
«ворога народу» єврейського поета Переца Маркіша. В той час тільки глухі не
чули звинувачувальні матеріали, що транслювалися по радіо, друкувалися у пресі,
по знешкодженню членів міжнародного антифашистського комітету. Починалася
грандіозна партійна кампанія по боротьбі з космополітами. Треба сказати, що
ім’я Переца Маркіша, який писав на ідиш, було широко відомо в колах єврейського
населення. Це був прапор єврейської культури того часу. Парадоксально, але ще
вчора переслідуваний нацистами народ сьогодні підлягав жорстокому винищенню
комуністами.

Кожен з нас, безперечно, без зайвих коментарів, розуміє
ризики цієї ситуації. Але сила любові була вищою за всі перестороги. І коли
Ольгу арештували і, як дочку ворога народу, відправили у Східний Сибір, Микола
поїхав за нею. На щастя, невдовзі Ольга змогла об’єднатися з усією своєю
великою родиною, що була вислана до Казахстану, а Микола повернувся до Києва,
оформив академвідпустку і знову виїхав до дружини. Після смерті вождя народів
родину Маркіша було реабілітовано, і в 1954 році молоді люди повертаються до
Києва, а малесеньку донечку Катрусю, яка народилася ще у засланні, відвозять на
Кубань до бабусі. Чому я так детально зупиняюся на цьому епізоді життя Рапая?
Тому що я абсолютно переконана – подібні епізоди є знаковими і визначальними.
Адже ця красива і драматична історія не лише першого кохання, це повчальна
історія першого вибору у житті між добром і злом, порядністю і нікчемністю,
правдою і брехнею. Без перебільшення можна сказати, що людина, яка спромоглася
в молоді роки  сягнути такої духовної
висоти, поцілована Богом.

1960-ті роки в українській культурі стали періодом
своєрідного відродження і гуманістичних цінностей, й української ідеї (у її
надзвичайно ліричному звучанні), і відкритті світових тенденцій. Могутнім
імпульсом розвитку української культури став кіношедевр Сергія Параджанова
«Тіні забутих предків», а довкола самого режисера сформувався справжній
мистецько-культурний центр інтелектуального і творчого Києва. Микола Рапай був
одним з найближчих друзів Сергія Йосиповича. Скільки доленосних дискусій,
захоплюючих подорожей, фантастичних вечірок, зустрічей з найвизначнішими
творцями ХХ століття відбувалося з ініціативи Сергія Параджанова в ті далекі і
пронизливо щасливі роки. Це було своєрідне братство найталановитіших митців
свого часу, міцно вкорінених в український грунт і, в той самий час, вільне від
національної відчуженості. Адже європейські протяги (і в першу чергу це було
пов’язано з польським, італійським та французьким кінематографом) владно
вривалися в наше життя, відкривали нові світові обрії.

Не випадково 60-ті роки в творчості більшості тогочасних
митців стають певним рубіконом, переходячи який митець започатковує новий етап
своєї творчості, виходить на якийсь новий для себе шлях.

Саме в цей час Рапай вступає в золоту пору своєї зрілості
і легко, невимушено формує головну концептуальну засаду своєї творчості –
обирає ЛЮДИНУ… У вищому філософському сенсі Рапай тяжіє до східної моделі
мистецтва, моделі естетичної цілісності. Жоден із західних ізмів не гіпнотизує
ні його розум, ні його уяву. Він не прагне «розкласти світ» на елементи, не
пробує його спотворити до непізнаванності, не створює свій світ, не схожий на
існуючий. Його цілком задовольняє місія співця світу, створеного Богом, і
людини як вінця творіння. Рапай абсолютно переконаний, що Господь чекає від
людини творчого акту як відповіді людини на творчий акт Бога. Якщо взяти подібну
парадигму за основу, стане достеменно зрозумілою проста річ – перш ніж взятись
за пензель чи перо, подумай, чи буде твір цей відповіддю Богу, чи достойний
бути цією відповіддю. От і виходить, що ідея Бога – це найвеличніша людська
ідея, а ідея Людини – це найвеличніша ідея Бога.

Протягом
усього свого творчого життя Рапай послідовно сповідує цю істину. Цілком
зрозуміло, що саме вона формує довкола митця певну етичну субстанцію, яка
править чи то за ауру, чи то за атмосферу його людського існування.

Я
не можу не згадати ще одне захоплення Рапая – ювелірне ремесло. Воно народилося
в буквальному розумінні в дорозі. Відвідуючи Бухару і Дагестан, Вірменію і
Грузію, він завжди привозив до Києва срібні вироби, здебільшого прикраси, які
купував прямо на базарах. У нього в майстерні був справжній виставочний стенд
цих екзотичних речей. Коли в нашому житті почався активний процес зникнення
усього з полиць магазинів, Рапай почав робити нам, його друзям, чи не
«царські», як на той час, дарунки. Лариса Кадочникова, чарівна Марічка з
«Тіней…» в той час в Україні була безперечно кінозіркою № 1. На тогочасних
фото, у тогочасних фільмах вона завжди у прикрасі Миколи Рапая – сердолікове
серце на срібному обручі. І стільки в цім було краси і ніжності, що словами і
не перекажеш. Я мала також чудесний дарунок – хрестик, сережки, перстень і
браслет зі старовинних перлин у сріблі. Для мене вони залишаються безцінними.
Це захоплення тривало досить довго. Роботи Рапая впізнавали на відомих дамах.
Він здобув ім’я як оригінальний ювелір. Сергій Параджанов – неабиякий знавець
ювелірної справи – пишався своїм другом. Та раптом Микола цю справу облишив і
несподівано почав малювати дерева. Ціла величезна серія «портретів» дерев, які
він щедро роздаровував і які просто не мають аналогу в українському малюнку
олівцем. Пригадую, Рапай міг із захватом говорити про крислату яблуню над
озером як про живу істоту. І це співпережиття світу біосу і хлорофілу не могло
не зачаровувати.

Мені
не раз доводилося споглядати, як Рапай працює з натурою. Чи то
всесвітньовідомий авіаконструктор Олег Антонов, чи славетний спортсмен Валерій
Борзов, чи режисер Георгій Товстоногов – завжди процес позування переростає у
своєрідний акт сповіді з обох сторін, обміну найдорожчими істинами, здобутими
на життєвих шляхах, душевному зближенню і взаємному захопленню один одним.
Енциклопедична ерудиція майстра, його артистизм, витончене почуття гумору,
вроджений такт і повага до кожного прислужилися до того, що з часом майстерні
Рапая (спочатку на Стрілецькій, потім на Богдана Хмельницького, далі на Малій
Житомирській і нарешті на Великій Житомирській) стають осередками
по-справжньому творчого життя для всіх його друзів і просто гостей. Адже де ще
можна так розкошувати у нескінченній бесіді за філіжанкою добірного чаю під
звуки Моцарта чи Вівальді. Старовинні стільці з різьбленими спинками – роботи
німецьких майстрів початку ХХ століття… Пригадую, Микола Павлович купив їх у
дивного маленького чоловічка, що збирався назавжди залишити Радянський Союз і
розпродував свої речі за смішними цінами. Його квартира на Леонтовича була
забита «ампіром» і «бідермайєром», і можна тільки уявити той жаль, з яким цей
справжній колекціонер розлучався з чудесними раритетами. Повернемося до
майстерні. Ось старовинний бюргерський буфет, настінний годинник з боєм ХІХ
століття, розкішне люстро, китайська порцеляна, вірменський килим (подарунок
Параджанова), металевий посуд, що правив за декорації у фільмі «Саят-Нова», на
стінах фото найулюбленіших друзів, дочки, онука… Змінювалися адреси майстерень,
але ці речі і ці фото супроводжували майстра завжди. І в цьому теж весь Рапай.

Минали часи й епохи, ми дорослішали, мудрішали, а
значить, теж змінювалися. Але незмінними лишались ніжність і взаємоповага і до
Миколи Павловича, і до його друзів, оскільки за ці довгі роки ніхто і ніколи не
дав приводу для найменшого розчарування. Ви скажете, що це неможливо в
контексті масового морального зубожіння останніх часів. «Можливо!» – відповім
я. І відчую раптом, як світла радість огортає мою душу, тому що всупереч усьому
– це таки можливо!

Микола Рапай безперечно щаслива людина. Вселенські
гріхи прожитих ним часів ніби обминули його, не заплямували його розум і душу.
Про нього сміливо можна повторити сковородинське: «Світ ловив мене, але не
впіймав». Він не став ні сексотом КДБ, ні блюдолизом партії, ні продажним
прислужником грошових мішків. Водночас він ніколи не був негатором свого часу.
Просто завжди він жив красиво, чисто, чесно. Він зберіг дивовижну дитячу
безпосередність у ставленні до світу і людей. Жодного менторства, жодного
повчального тону, жодного надуманого серйозу. Адже ми знаємо, що найбільші
дурниці робляться з серйозним виразом обличчя.

Яке задоволення спостерігати, як він «дуріє» зі своїм
найближчим другом Романом Балаяном у хвилини радісного піднесення, або свят,
або просто дружньої вечірки. Словесні каламбури, вірші напам’ять, оперні арії,
па-де-де з «Лебединого озера»… Дивлюсь на них і розумію, що справжня дружба –
це величезне благо нашого життя, і дається воно далеко не кожному, так само як
і талант. А може, справа в тому, що справжні митці просто не бувають
егоцентричними, зосередженими на собі та й годі. Адже процес творчості по суті
протилежний егоцентризму. Це своєрідне забуття себе. Тому що творчий акт має
світовий, космічний, загальнолюдський характер. Це відхід від свого «его» і
занурення у якісь вищі, небесні вібрації. Це політ. Це – свобода.

У 1989 році Микола Рапай звертається до євангельських
мотивів. Це більше 30 малюнків кольоровим олівцем. Цей цикл був широко
репрезентований на кількох вернісажах Києва. Про нього писали не лише художники
і мистецтвознавці. Чудесний есей цим роботам присвятив Дмитро Затонський –
великий шанувальник таланту Миколи Рапая. Особисто для мене цей цикл
залишається якоюсь притягальною таїною, якимось проривом у ті, інші світи
чудесних осяянь, недоступних для більшості з нас, але таких необхідних для
усвідомлення себе створінням Божим. У кожного з нас своя дорога до Бога, і
говорити про це зазвичай буває просто неможливо. Не знаходиш слів. У своїх
інтерв’ю і сам Рапай ніколи не згадує про глибинні імпульси цього почуття чи
знання. Але нещодавно він дуже гарно розповів газеті «День» про пластично
зображувальний підхід до біблійної теми, однієї з найпопулярніших тем
європейського мистецтва: «Я спостерігав бедуїнів в Іудейській пустелі: вони
задрапіровані, обличчя майже закриті від вітру і піску. Відео африканських
бедуїнів – приголомшливе плем’я туарегів, в блакитному одязі, що поважно сидять
на верблюдах. І подумав, що саме такими мають бути біблейські люди з оточення
Христа. Адже описів, який вони мали вигляд, немає, тому я їх повністю
задрапірував, узагальнив і облич не робив. Вибудовував композицію лише на
пластичних положеннях умовних фігур, які поводяться відповідно до сюжету.

Одяг тоді носили кольоровий – це є в перших
християнських зображеннях, ранніх равеннських мозаїках; Рим теж відрізнявся
пишнотою і бравурністю кольору в костюмах, і Ренесанс це підкреслює. Відчуття
радості, піднесеності для мене дуже важливо. В Євангеліях простий текст про
душевні людські речі, які становлять цінність людини. І Христос про це говорив
просто і дохідливо. Я перечитав, осмислив, але таємниця все одно залишається…».

Справді, назва цього циклу «Торкнутись таємниці» –
надзвичайно точна, адже і життя кожного з нас теж таємниця від першого і до
останнього подиху. Та коли споглядаєш ці ніжно-яскраві, сповнені гармонії та
рівноваги роботи Рапая, усім своїм єством розумієш, що таємниця ця прекрасна.

Миколі Рапаю виповнилося 85 років. Ще три роки життя,
і за буддистськими критеріями одним небожителем на землі стане більше, адже
саме у віці 88 людина стає богоподібною і обраною. А поки цей справді молодий і
енергійний чоловік щоранку поспішає до майстерні, зустрічає друзів, відвідує
театральні прем’єри і художні вернісажі, стежить за літературними новинками і
модою а головне – продовжує невтомно і радісно працювати.

Тож хочу від усієї душі побажати видатному
українському митцеві і чудесній світлій людині, улюбленцеві друзів і муз
натхнення, снаги і любові.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!