Життя тексту Василя Симоненка

 
 
 
Олексій НЕЖИВИЙ,
доктор філологічних наук, професор.
Світлий день ще однієї ювілейної дати Василя Симоненка. Від його рідної хати в селі Біївцях видно ближчі й дальші краєвиди Удаю. Однак думається про те, як далеко вдалося побачити поетові, навіть зазирнути в наше майбутнє, що і є ознакою справжнього письменницького таланту. Про все це розповідає літературний музей Василя Симоненка в рідній Тарандинцівській школі, звертаючись до найголовнішого: нелегкої долі творчої спадщини Василя Симоненка, де особливої ваги набуває текст літературного твору. Саме публікація за кордоном у 1965 році його щоденника та невеликої частини поезії спричинила тривале напівзабуття, що й виразилося в негативній оцінці тодішнього головного літературознавця-ідеолога.
А нам – учням випускного класу 1974 року Калайдинцівської середньої школи – на все життя запам’яталися слова:
 
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину
 
І прозвучали ці справді народні за змістом поетичні рядки Василя Симоненка із уст учительки української мови і літератури А.А. Синицької, яка наголосила, що до Біївців – рідного села нашого славетного земляка – всього кілька кілометрів. Тільки закінчила улюблена вчителька свою хвилюючу розповідь про поета дещо незвично: «Коли будете писати випускний твір, не цитуйте ці рядки й прізвище письменника не згадуйте…»
Згодом, навчаючись в університеті, зрозумів оті настанови педагога, адже саме того року в газеті «Літературна Україна» з’явилася стаття чиновного літературознавця, де про Василя Симоненка безапеляційно сказано: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейного нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності – це треба рішуче відкинути». Тому й розуміємо ідеологічну причину тривалої перерви між поетичними збірками «Поезії» (1966 р.) і «Лебеді материнства» (1981 р.).
Пройшли роки, коли розпочалося текстологічне дослідження і публікація невідомої творчої спадщини Василя Симоненка, що й свідчило про певне ідеологічне потепління в тоталітарному суспільстві. Вже в 1984 році його поезії студентських років опублікував однокурсник по університету, журналіст із Луганська Олесь Каліхевич, потім з’явилися добірки із недрукованої спадщини, підготовлені Василем Яременком, Анатолієм Ткаченком, Миколою Шудрею та іншими письменниками, журналістами, науковцями. Тільки за 1988 – 1991 рр. один Василь Яременко вперше опублікував більше ста творів Василя Симоненка, багато з них йому ще раніше передав Іван Світличний.
Літературознавець Анатолій Ткаченко на сторінках „Літературної України” 4 січня 1990 року оприлюднив статтю „Від олівця до видавця: про потребу текстологічного дослідження творчості В.Симоненка”, згодом у журналі „Слово і час” з’явилася його публікація „Чорно-білі світлини доби”.
Однак проблема основного тексту залишається актуальною. Звернемося до конкретного прикладу. У книжці «Берег чекань» (1965 р.) уперше подано вірші Василя Симоненка, що були спотворені радянською цензурою: «Гранітні обеліски, як медузи», «Дума про щастя», «Одинока матір», «Може так і треба неодмінно», «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», адже в упорядника були їх автографи. Подаючи повністю вірш «О земле з переораним чолом», Іван Кошелівець зазначив, що є підстави підозрювати явні перекручення тексту. Для підтвердження версії наводимо другу і третю строфу:
 
Вкраїнонько,  гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм
 
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
 
У двотомнику творів Василя Симоненка (Черкаси, 2004) і в книжці «У твоєму імені живу» (2003):
 
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,
У смороді й тумані гнойовім
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм
 
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я! [8, 106]
 
У книжці «Василь Симоненко. Вибрані твори» («Смолоскип», 2010):
 
Вкраїнонько,  гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм
 
Любове грізна! Світла моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
 
Отже, маємо три варіанти одного літературного твору. Перший – результат ідеологічного віроломного редагування. Другий – відповідає автографу. Третій, як пояснює в передмові Анатолій Ткаченко, теж подається за автографом, бо з’явився в результаті авторського саморедагування, адже він ще двадцять років тому спостеріг, що в рукописі першими на папір лягли значно гостріші, нещадніші рядки: « Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття, /У смороді й тумані гнойовім /Кричиш ти мені в мозок…» – і далі за відомим текстом. Під авторське саморедагування підпав і перший рядок другої строфи. Спочатку в нього було закладено простішу і водночас контрастнішу оксиморонну пару: «Любове світла! / Чорна моя муко!». Її діаметрально протилежне, діалектично суперечливе звучання підкріплюється в наступному рядку – новою оксиморонною парою: «І радосте безрадісна моя». Саме так звучить в оригіналі рядок, на місці якого з’явився друком зацитований згодом вульгарними соціологами транспарант: «Комуністична радосте моя!».
Далі Анатолій Ткаченко наводить чимало прикладів авторського саморедагування, що на текстологічній мові вважаються варіантами або редакціями тексту літературного твору.
Отож, думається, що поняття основного тексту і його варіантів є найбільш значущим в едиційній практиці усіх літературних творів, незалежно від жанрового розмаїття. Звісно, поетичні твори порівняно з прозовими нерідко мають більше варіантів чи редакцій, але ж у масових виданнях не прийнято подавати варіанти. Все це стосується поетичних творів Тараса Шевченка, Василя Стуса, Василя Симоненка, творчість яких вивчається в загальноосвітніх навчальних закладах і потребує достатньої кількості масових видань. До речі, широко знане видання – книжка Василя Симоненка «У твоєму імені живу» –  зазнала не фахової текстологічної критики у районній газеті «Лубенщина», бо містить відредаговану Олесем Гончарем передмову, де вилучено ідеологеми, а також змінений за автографом текст у відомій поезії, який, на думку ортодоксального журналіста-краєзнавця, слід подавати за першодруком 1964 року: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє червоне знамено».
Навіть дехто з представників генетичної критики обґрунтовує поняття основного тексту твору, вважаючи, що це особливий, унікальний, єдиний текст, який представляє власне сам твір, а не його редакцію чи варіант, адже такі тексти формують зібрання творів письменника й стають національним літературним надбанням. Тому генетично текст твору пов’язаний з усіма іншими його джерелами, однак тільки основному тексту належить репрезентативне право представляти пам’ятник словесного мистецтва. Щодо термінології, то пропонується різні назви – основний, канонічний, дефінітивний, остаточний, критично встановлений текст. А ще текст називається: справжній, дійсний, оригінальний, стабільний, точний, автентичний. У повному зібранні творів Т. Г. Шевченка застосовано термін основний (дефінітивний) текст. Літературознавець Анатолій Ткаченко пропонує ще один термін – художньо оптимальний текст, зазначаючи: «зрештою, інші текстологічні терміни – остання воля автора і творча воля автора – давали змогу виводити твір на ідеологічно оптимальний текст». Погоджуючись із цим судженням і приймаючи його в едиційній практиці масових видань, разом із тим висловлюємо застереження щодо академічних видань, бо, як стверджує Михайлина Коцюбинська, виокремити основний текст, особливо у ранній творчості поета, як найбільш довершений, здебільшого неважко, однак у поетичному контексті «Палімпсестів» Василя Стуса це зробити нелегко, а то й просто неможливо. «Та й не потрібно, мабуть. Зі спогадів друзів поета відомо, що він часто не міг та й не хотів зупинятися на якомусь одному варіантові, вони були йому однаково дорогі. Про це свідчить весь доробок поета, особливо якщо врахувати несподівано (як для поета з такою біографією) багату рукописну спадщину». Такою ж особливістю «вібрації тексту саме варіантами» характеризується поетична творчість усіх талановитих митців, починаючи від Тараса Шевченка.
Отже, на передній план виходить проблема встановлення основного тексту та його варіантів у поетичних творах Василя Симоненка, що і є одним із головних завдань текстолога. Основні видання творчої спадщини письменника дають змогу стверджувати, що проведена текстологічна робота впродовж останніх тридцяти років підготувала необхідний ґрунт для підготовки академічного (повного) видання творів Василя Симоненка.