Життя на порозі смерті

Гортаючи сторінки «Червоної Атлантиди» Анни Герман

Закінчення. Початок у ч.17.

Герман А. М. Червона Атлантида / передм. Б. Олійника. – К. :
Довіра, 2011. – 303 с.

Проза А. Герман не рустикальна. В ній немає солодкавості,
манірності, порожнього пафосу. Це філософсько-психологічна проза з елементами
соціальної драматургії. Авторка володіє прекрасним відчуттям поетики простору:
художні твори мають не лише оригінальні жанрові означення (і, що головне,
вмотивовані), а й також зовсім не глевку архітектоніку. На тематичному рівні ми
також маємо «міські», урбаністичні сюжети про різних людей: чоловіків і жінок,
мисткинь і безробітних пияків, бізнес-вумен і олігархів, самотніх і
егоїстичних, покинутих і наївних, божевільних і самобутніх…

«Версія нецензурована» – самий триб життя, здається, що тут
немає сюжету. Це філологічна фреска: в ній чоловіки, зустрівшись, мають розповісти
свою історію життя. Проте ці посиденьки набувають якоїсь онтологічної ваги,
вони повторюються, проте в кожній новій зустрічі лишається щось незмінне,
незалежно від того, за який час відбудеться ця зустріч. Ці чоловічі посиденьки
мають свою драматургію, свою побудову, і ніщо не може бути зрушене з одвічного
місця. «Kaizerin Elizabet» – фреска пані Олі, яка любила оповідати про
австрійські часи, поринаючи у свій внутрішній рай, який не збагнути іншим. А
проте, цей рай змушує людину існувати у просторі самотності. Кайзерін Елізабет
живе на останньому поверсі, це навіть уже й не поверх, а щось наближене до
горища. Посередній простір, у якому спекотно влітку і холодно взимку. Проте
героїня живе внутрішнім психологічним світлом. І їй не важить, що про неї
думають інші, бо простір пані Олі не завершується в її мансарді, він має вихід
у безконечність, у історію, мистецьку рефлексію, а все решта – гамір, тлінь.

Герої роману «Піраміди невидимі» А. Герман живуть у нібито
зачиненому світі, їхнє життя біля Ріки розгортається за законами
ритуально-міфологічного простору. В чомусь цей простір подібний на світ
непомітного, загубленого Макондо з роману Ґарсія Маркеса «Сто років
самотності». Зрештою, ця зануреність у міфологічний рівень визначає безстрашшя
перед смертю. В цьому романі смерть не є фіналом, а, подібно до роману «Селяни»
Ст. Реймонта, смерть – лише складова сільської космогонії, це такий самий
період буття, як весна чи зима. Народження і смерть – два природні стани речей,
які сукупно формують календарну обрядовість і особливе міфологічне
світовідчуття. З цього випливає гуманізм персонажів А. Герман, цей гуманізм
позацивілізаційний, правічний, у ньому – архаїчні джерела людського мислення.
Людина в романі А. Герман часто є носієм споконвічних архетипних законів, вона
існує в певному соціумі, бо так, колективно, існували первісні люди. І ця
первісність не дає людині відірватися від «свого» світу, вона підтримує світ
навколо Ріки в єдності. Можливо, хтось вбачатиме в цьому нестачу
індивідуалізму. Проте, беручи до уваги тональність роману, важко не погодитися
з тим, що автентичні, первозданні, тубільні гуцульські герої в А. Герман просто
не можуть поводитися інакше, бо, зрештою, це був би тоді не світ біля Ріки… не
українське Макондо. Не випадково в центрі цього географічного простору Ріка,
без назви і понад Часом, Ріка, в яку входять покоління, Ріка, яка омиває людину
від народження і до смерті.

Разом із тим, саме у своєму гуманізмі твори А. Герман багато
в чому нагадують твори польської письменниці початку ХХ ст. Марії Домбровської,
зокрема тетралогію «Ночі і дні» («Noce i dnie»), а також «Люди звідти» («Ludzie
stamt?d»). Персонажі над Рікою первозданні, істинні, автентичні у своїх
почуттях і почуваннях, вони мають свою психологію, яка видається переконливою.
Незважаючи на те, що роман зшито ніби з маленьких клаптиків, усе одно навіть
герої, які з’являються на одній сторінці, видаються справжніми.

Можливо, якби А. Герман не пішла в політику, то з неї могла
би бути цікава письменниця. Досить високої думки про книжку й Борис Олійник.
«Одразу скажу: роман прочитав на одному подиху. І взяв він не карколомним
сюжетом, а тою життєвою правдою, простоту якої передати найважче… Автор не
замахується на глобальну картину, а подає події в масштабі галицького села, де
діють, сказати б, односельці, майстерно виписані як неординарні особистості зі
своїм окремішнім профілем, своєю говіркою, своїм достеменним характером.

Письменниця любить їх, не ідеалізуючи, з усім позитивом і
негативом, з великим і малим горем, з нечастими радощами. Одне слово, тут діють
живі люди, на своїй поки що землі», – зауважує в передньому слові до книжки
Борис Ілліч.

А так, політичні моменти все ж таки не полишають і її
літературних проб. На жаль, у прекрасний міфологічний світ невидимих пірамід
(вже сам по собі цей образ постає важливим, онтологічним) вплутано ідеологічні
розмисли. Передовсім це стосується тем історії («спільної» для вояків УПА і
солдатів радянської червоної армії), також ідеологія простежується там, де
герої А. Герман сперечаються про Помаранчеву революцію, що в творах пані Анни
змальована як війна «жаб і мишей» на порожньому місці, головне: почепити
помаранчеву «лєнту» чи ще якусь ритуально-революційну атрибутику: «Неля… А ти
не з нами! Ти, я чув, зі злочинним режимом… Але я тут, Нелю, можу за тебе
попросити – я помічник польового командира. Вийдеш на Майдан, покаєшся – ми
тобі простимо і майбутнє тобі забезпечимо…

— Та я, Михаську, не з режимом – ні з вашим, ні з нашим.
Мене саму з собою зали шили… Я такі п’єси, як ви на цій сцені ставите, писала
вже… А моє майбутнє… Ти спробуй своє забезпечити…

— Лєнту помаранчеву прив’яжи – тоді поїдеш, – Михасько
відразу змінив тон – посуворішав, як належало помічникові польового командира.
– Чуєш – лєнту помаранчеву прив’яжи!

— Я кольори, хлопці, в житті сама вибираю… Ану відступись,
бо передавлю! – Неля натиснула на газ, і авто рвонуло з місця, оббризкавши
революціонерів брудною кашею зі снігу, солі і грязюки…».

Отже, у читачів може скластися враження, що лише наявність
дешевої атрибутики свідчить про політичну свідомість. Тобто революція
сприймається як щось дріб’язкове, здатне тільки розсварити «нормальних людей».
Цей політичний ангажемент заважає адекватному сприйняттю художнього твору, він
знецінює естетичні вартості, яких чимало, зокрема в романі. В такому разі існує
ризик, що червона Атлантида може стати ідеологічним червоним стягом чи червоною
піонерської краваткою, про яку так сумує Гостя зі Сходу в одному з творів пані
Анни: «Отже всі троє приятелів зустрічалися, наче за розкладом, і якби комусь
було цікаво спостерігати за цим дещо дивним на перший погляд тріумвіратом, то
він легко міг би зауважити, що в квартирі Сірого Чоловіка, як лише товариство
було в зборі, наглухо засувалися гардини, котрі зазвичай висіли тісно спресованими
фалдами обабіч віконних рам, бо ж Сірому Чоловікові вдень завжди бракувало
світла, а ввечері не було чого ховати від людей».

«Скажіть, – несподівано промовила вона, звертаючись до Гості
зі Сходу, – а правда, що там, у вас, школярі тепер не пов’язують червоних
галстуків?

– Авжеж, – з гордістю підтвердила Гостя зі Сходу. – Не
пов’язують, У нас тепер свобода.

– Шкода, – зауважила дівчина.

– Шкода? Але чому? – зав’язувалася майже політична дискусія.

– Тому, що коли я маленькою виїжджала, то запам’яталася мені
картина – багато дітей у червоних галстуках… І тепер мені здається, якби я
приїхала в ту країну і не застала того, що там залишила, то мала враження, ніби
у мене вкрали моє минуле…».

Ці міркування про теми, які в суспільстві набули
неоднозначної оцінки й які були навмисно роздмухані деякими політиками з вуст
персонажів художніх творів сприймаються неоднозначно, м’яко кажучи, як червоне
рядно, яке накриває потужну Атлантиду брудною каналізаційною хвилею.

Але ті, хто живуть біля Ріки, знають про Атлантиду…

«… Під тим дубом дівчина стояла,

під тим ду-у-убом…

Співали жінки, підтягували господарі, по-нащурювали вуха,
вслухаючись, діти.

Минуть роки. Тих, хто сидить за столом, змінять покоління
наступні. А наступних – ті, що прийдуть після них. І ніщо – ні страви, ні смак
горілки, ні пісні, ні образи на стінах – ніщо не зміниться у їхньому на віки
усталеному ритмі й змісті існування – спокійному, одноманітному і незнищенному,
як течія Ріки, на берегах якої вони живуть, відколи світ світом».

І все ж таки Анна Герман як письменниця своєрідна й цікава,
вона має свій почерк, свій стиль, свою непідроблену енергетику художнього
простору. Зрештою, чех Вацлав Гавел міг поєднувати в собі блискучого
письменника і політика. Думаю, аналогій можна віднайти багато. Головне – бути
собою, і в літературі, і в політиці.