Життя на порозі смерті

Гортаючи сторінки «Червоної Атлантиди» Анни Герман

Нова книжка Анни Герман «Червона Атлантида», що побачила
світ цього року, містить такі твори: роман «Піраміди невидимі» (які виходили ще
2003-го) та повість, що дала назву книжці, а також три мініатюрні фрески-медальйони:
перша «Щастя Юлії С.», друга «Версія нецензурована» й остання «Kaizerin
Elizabet». Крім того, видання має й специфічну останню частину, що називається
«Антикваріат». Це своєрідний міні-словничок західноукраїнських діалектизмів, що
часто трапляються в тексті роману. Ця остання частина вельми цікава; вона, з
одного боку, визбирує докупи діалектизми, з другого, розтлумачує незрозумілі
лексеми для тих, хто все ж таки не є носієм цієї говірки або ж хто
послуговується не українською мовою, а тому й не зможе завжди правильно
розгадати таємниче слово. Можливо, філологічно заангажований читач знайде цю
останню частину книжки зайвою, мовляв, вона приземлює читача й показує,
скількох слів він не знає. Проте, як на мене, часом не варто тішити себе
ілюзією, що все, що знає хтось один, відоме й іншим. Чи всі одразу розшифрують
значення слів «куздеба» (хата), «мульба» (ґрунт, зсув ґрунту), «посаска»
(підлога), «шаляновий» (з тонкої тканини зі східним візерунком)? Проте пані
Анна також залучила до антикварного переліку й такі слова, як «імпреза»,
«мітичний» (міфічний), «ровер» (велосипед). Певно, А. Герман вирішила
реалізувати себе не лише як письменниця, а й як педагог, позбавляючи свого
читача (а він таки справді може бути різним) несподіваних мовних прикростей.

Складники цієї книжки, на мою думку, вельми цікаві й доволі
однорідні за своєю естетичною вартістю. Трохи слабшою видається хіба що остання
в часі написання повість «Червона Атлантида» через наявність у ній ідеологічних
вкраплень. Простір першого твору — міфологічно-сільський (але не русти­кально-провінційно-загумінко­вий),
простір другого — міський, сучасний. Фрески доповнюють загальний психологізм
оповідей.

Якою ж постає Анна Герман як письменниця? Розумію, що у
багатьох про авторку склалося певне враження зовсім не з літературних джерел, і
є небезпека, що це певне упередження може заздалегідь визначити вектори
читацької рецепції. Анна Герман як політик, як промовець, як ньюзмейкер,
державна особа — інші іпостасі, які можуть значною мірою заважати у сприйнятті
цієї нової книжки. Спробуймо залишити політику й політичну риторику, якщо це
можливо, й поринути у світ Атлантиди.

Чому саме Атлантида?

Це слово має кілька конотацій, кілька історій, що з
міфологічного часу тягнуться в ХХІ століття. На Атлантиді жили атланти —
химерні міфічні істоти-велети, які володіли надприродними здібностями. Тримали
небо на плечах? І небо, певно, також. Проте Атланти чимось розгнівили всевидюще
око (за однією з легенд), вони були настільки могутні, що могли конкурувати з
богами. Може, атланти таки могли б збудувати Вавилонську вежу? Тому Атлантида з
повеління розгніваних богів і осіла на дні океану. Хтось запевняє, що Атлантида
була розташована неподалік від українських теренів, що вона потонула в Чорному
морі, коли розпочався величезний землетрус. Це одна з історій, красивих і
незбагненних. Атлантидою називають і український Чорнобиль, а точніше,
дивовижний материк українського Полісся, землі поліщуків, які мали свій
фольклор, свою міфологію, свої вірування, культуру, говірку… І цей материк
також пішов на дно 1986 року… на дно забуття, історичного безпам’ятства,
червоного комуністичного безладу, всюдисущої радіації… Ще одна (українська)
Атлантида загинула… А з нею й атланти, українські поліщуки, етнос, який був
частиною світової ойкумени.

Книжка А. Герман — із сум’яттям, в ній багато ноток журби,
смутку, проте там немає апокаліптичності, немає гріховності, немає цинізму і
зла, підлості й зловтішання… Там є смерть, причому смертей у романі «Піраміди
невидимі» (які сама авторка, вторячи модерністській традиції, пише з маленької
літери) не перелічити на пальцях однієї руки. Спочатку це спантеличує, дивує,
роман видається похмурим і танатосним. Проте з часом розумієш, що ці смерті
потверджують основний задум авторки: показати життя як прелюдію смерті. І цього
не варто боятися в тому світі, про який оповідає наратор. В тому світі біля
Ріки смерті як чогось фатального, фізичного, конечного немає. Смерть — це
простір пам’яті, а не зона забуття, смерть — це входження у світ Атлантиди. А
люди мають «здатність» помирати, вони земні, слабкі, нікчемні, заклопотані,
потопають у численних проблемах, забивають голову дрібницями, різноманітним
клопітним сміттям… але саме тому вони люди, а не атланти. І в цьому, напевно, є
вищий задум.  «Що більше часу віддаляє
мене від них, то переконливішим стає усвідомлення, що, попри усі мудрі книжки,
які довелося читати, попри усі світи, які відкривалися, попри дива і
досягнення, історичні пам’ятки, які довелося споглядати, попри усе це — мої
піраміди Хеопса стоять на березі Ріки. Тієї самої, з якої щовечора повзе на
село густа їдка мряка…

Піраміди невидимі. У єстві мусить викристалізуватися згусток
пам’яті й усвідомлення, аби через цю призму, через цей кристал можна було
уздріти, розгледіти, побачити величні піраміди-привиди, що з’являються на Ріці,
може, раз, може, два у століття, і уздріти які повинен той, хто прийшов… Що
більше часу мене від них віддаляє, то виразніше, рельєфніше виглядають їхні
обличчя, тим зрозуміліший і ближчий стан їхньої душі. Починаю розуміти, яке
колосальне багатство, які глибинні пласти історії, філософії лежать обабіч
Ріки, древньої, мудрої, доброї й лихої, щасливої і трагічної, як ця земля.

Образи один за одним виринають з річкового туману, з їдкої
мряки навколишніх боліт, з торфовиськ, по яких голубими вогниками природного
газу, запаленого випадковою блискавкою, миготять річні «сторожі». Цвинтарі,
обійстя, городи служать тією ниткою, що навіки сполучає померлих з живими, тих,
що ще не народилися, з тими, хто живе нині. Усе це невмируще».

І з цього трибу виростає момент життя («хвилино, спинись!» —
час насправді зупиняється у просторі гуцульських «пірамід»), нехай сумний, але
справжній. У творах А. Герман немає штучної патетики, надмірного пафосу,
штучного сміху. Якоюсь мірою її герої наче ляльки, але за ними стоїть щось
метафізичне, і читач відчуває, що ці герої не ходульні, вони живуть у своєму
світику, але саме в такому мінімальному, кінічно-стоїчному просторі вони
залишаються людьми. Смертей у романі багато, немов у трагедіях В. Шекспіра (які
в час преромантиків і романтиків ставили в Німеччині та Франції в «адаптації»,
тобто режисери «прибирали» зайві смерті, аби не шокувати глядачів). Проте
смерть у цьому художньому світі виправдана, це онтологічна даність, яка межує з
даністю метафізичною, трансцендентною. У смерті народжуються інші, ми формуємо
наше ставлення до персонажів роману залежно від їхнього ставлення до смерті.
«Їхні могили — то літописи. З них зчитують минувшину і ними вписують нові рядки
буття, їхні могили — то незнищенні папіруси часу — ані спалити, ані затерти.
Коли задекларували Волю, на початку дев’яностих, у кожному селі гарячково,
поспіхом, наче боялися не встигнути, насипали символічні могили, ставили на них
хрести. Пощо? Чи ж ці люди вміли лише голосити та «будувати» кургани? Та ж уже
була Незалежність — навіщо могили? А вони все поспішали вписати хрестами новий
рядок у Літопис. Боялися, що прийде знову хтось переінакшувати їхню історію,
яку папіруси курганів лише й могли зберегти».

«Історія їхнього життя — це історія смертей. Той день,
останній, наче збирає, акумулює в собі квінтесенцію селянського існування. Вони
готуються до смерті довго, ледь усвідомивши себе, підпорядковуючи кожну
більш-менш важливу подію отій головній — годині смерті. Часом підготовка до останнього
дня виглядає майже комічно і зводиться до чисто побутових деталей. Скажімо,
кожен тримає в домі куферок, у якому лежить убрання, призначене для похорону. У
куферку також — усі ті предмети, які майбутній небіжчик має намір взяти з собою
в останню путь». Ось така дивовижна психологія керує текстом роману. А з цього
народжується особливий гуманізм, який можна назвати сакрально-класичним.

Погодьмося, що смерть (звичайна, під плином часу) не може
бути предметом іронії, а стиль А. Герман далекий від постмодерністського
обігравання. Це, радше, модерністський кут зору, в якому є людина на тлі
самотності, в герці з часом, на порозі смерті… як у романах В. Вулф, Дж. Г.
Лоуренса, у драмах Лесі Українки, новелах В. Стефаника, оповіданнях І. Франка…

Анна Герман має чудове відчуття стилю і художнього простору.
А головне — за цим простором є інший над-простір, який показує, що в житті,
навіть найменшому, є щось більше за людський час, щось незбагненне. В найменших
образках, із яких фактично зіткано «Піраміди невидимі», в усіх фресках ми маємо
справу з живими персонажами, з героями, які мають питому психологію.
Психологізм А. Герман вдається на славу. Мабуть, цьому таки прислужився
журналістський хист. Не випадково Е. Гемінґвей якось відповів, що журналістика
дисциплінує речення письменника, вона передовсім вчить правильно поводитися з
синтаксисом (а далеко не всі письменники настільки ретельно ставляться до
найменшого речення). Проте в цьому варто вбачати також і вміння писати речення,
які містять думку, а не є порожніми риторичними тирадами й ширмою для думки. І
хоча політики в нашій країні часто вдаються до плетіння словес у суто
візантійському стилі, проте А. Герман вдалося передати художню психологізовану
реальність за допомогою адекватних синтаксичних засобів. Її речення місткі,
вони конденсують у собі час. А отже, з усієї книжки випливає образ людини в
часі. Людина в А. Герман — це якось мірою діалог із чеховською маленькою
людиною. Проте це також і архаїчна людина Буковини, Гуцульщини, Закарпаття… В
образах десятків героїв «Пірамід…» маємо втілення українського психотипу з усім
спектром почувань і емоцій. Але це не реалістичне письмо (хоча в романі й
порушені теми пошуків кращої долі, заробітчанства), позаяк авторці жодним чином
не йдеться про фіксацію реальності як фізичної даності. Значно більше важить
дійти до Атлантиди, себто «метафізика» художнього простору, яка і забезпечує
епістемологічну підставовість образів, їхню життєподібність. Проте, як ми
пам’ятаємо, у цих творах життя – лише прелюдія, і значно більше можуть
розповісти могили, кургани, цвинтарі, ніж живі люди. Цей роман — простір
пам’яті, а не забуття, це доволі амбітна спроба повернути на землю атлантів,
які нікуди насправді не зникли, просто вони забули, що є атлантами.

Закінчення в наступному числі