Жита прожитого

141

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ, «ТАЙНОПИС МИТІ»

У
зачині збірки несповідимий погук до душі – озовися! Наче до людини. А чом би й
ні? Ачей живе вона у кожному із нас, і, буває, настає пора, що стихає у
згасанні, і навіть вмирає. Мабуть, був час, лиха приключка, коли змовкла, зболена
й спустошена зневірою, принишкла й німувала. «Рішали не години, не хвилини, //
Рішала мить, яку зловило Зло» (Євген Маланюк). Так буває з кожним, майже з
кожним. А що вже казати про поета… Іван Франко вістував: «Поете, тям, зазнати
маєш ти всіх мук буття». І про ці муки теж пише у своїй книжці Микола
Славинський, адже й назву вона має багатозначну й виразисту – «Тайнопис миті».
Позаяк саме мить – єдине мірило перетривання людського життя. І тільки світлий
розум, осяяний Божою благодаттю, уміє втішатися малим, розгледівши в ньому
велике. І тоді прилітають янголи умиротворення і душевної рівноваги. А вже за
тим, на розсуд автора, настане світанок. Та, огледівшись, людина розуміє – вона
наодинці із Всесвітом, і лише незбагненна воля тримає її на земній тверді, і не
вислизає вона з-під ніг вічності. «Стоїть дитя в пісочниці століть – // Від
часу відвертає горе».

Далекі
громи, як називається перший розділ книги, це не тільки відгоміння прожитого і
колись пережитого, це – осмислення свого колишнього «я», в якому для одних
вовче око було за свічу, а для когось – совісна свіча осявала дорогу до раю.
Помалу, наче й зовсім спроквола, від вірша до вірша, словесна ворожба зводить
над нею шатро синтезу думки, образу, почуття, які, зрештою, вивершують
розуміння сенсів життя. «Відьма ночі ще спить // І є час відмолить // Всі
гріхи, що були». Так, ще сплять страхи нічні, але ж – чи довго? А поки у
вічність безповоротно спливає мить, щоб ще колись повторитися, щоб спогадати і
спробувати прожити її ще раз, хай навіть і подумки. І хоч «гуси плачуть» над
рікою вічності, що поринає у сутінь спогадів, а минуле вабить, чарує і обнадіює
– ану ж бо все ще повернеться. Та оманливі сподівання – коло замкнулося і
невідь коли воно розімкнеться… По людському життю скоро стирається пам’ять, а
ще прудкіше виростає трава забуття. Тож і виходить, що воно чимось нагадує
зозулине гніздо, в якому доля лічить дні «від» і «до», так і не схибивши
жодного разу. На щастя, людині не дано знаття, як довго триває її вік, тож і не
знає вона спокою, полишаючи за собою минуле, а попереду очікує лиш «до». Тут би
автору не обмежуватись смутком за втраченим, за тим, що відійшло, що є цілком
природним, а спіткнутись об терни, які так чи інакше наблизять до зірок: чи то
вже справжніх, чи то вимріяних.

Отих,
що прояснюють: приречення людини – закономірне. Бо «Навіть той, хто в
призначення вірить, // Все ж трудитися мусить постійно» (І. Франко).
Погодимося, що на людському шляху неодмінно мусять поставати терни, оті самі
«ad asper»,  і про це добре відає автор,
хоч колись «Буде все інакше», а поки «Знову час до дна війна // Схоче випити –
і посивіє». Поет вбачає новий початок: «Зринуть заповіти, імена – // Інше сонце
їх тоді зігріє».

Людина
вдивляється у небеса, шукаючи свого першокореня, і не  завжди помічає, як звідти на неї дивляться
зорі. Тож розмова з біблейським Левіафаном сприймається, як потвердження
єдності світу. Людина – частка всесвіту, і хоч мисляча, та чи найрозумніша? Хто
візьметься заперечувати прадавню пам’ять каменя чи мудрість течії ріки? Питання
не потребують відповіді, бо вони і в минулому, і в майбутньому… Нічого не
можна знати напевне, хіба що відчувати. Саме відчуття дають нам справжнє
розуміння, якого ми ніколи не зможемо позбутися. Очевидячки, до тайнопису
вдається лиш той, хто сам здатен його прочитати. З цього і починається шлях
пізнання людиною, ну а на яких регістрах – то вже справа другорядна. «Думу
пам’яті вселенський протяг // Протинає завжди й скрізь». Людина не шукає
потойбіччя, хоча намагається розгадати сю велику тайну, проте остаточну
відповідь дасть вічність, точка відліку якої у кожного своя. Та поки вона не
настала – живемо миттю, в якій минуле повсякчас нас наздоганяє і ніколи не
сходить з овиду майбутнє. Куди іти? Людина відходить у минуле, а думками
вдивляється у прийдешнє. Родовід дає початок і забирає назад в себе. Людина
створіння давно суще, тож волочимо в собі і за собою тягар віджилого і не
позбутись його: воно в нас і воно – ми. Бо таки направду: «Має вічність вічні
голоси». І мусить людина розмовляти голосом вічності, інакше: «Не мовчить віків
земний альбом, // Де ні літери – про хитру славу». Вічність застерігає:
намагання обманювати і втаємничувати ниці вчинки, виставляти їх перед очима
людськими неабиякими чеснотами настільки ж наївне, наскільки нерозумне. Пригадуєте:
нічого нема таємного, щоб не стало явним! Тож стережись, лукавцю! Та все-таки
ліпше з огляду на будь-які обставини зробити так, як про це говорить автор у
вірші «Остання крихта»: «Останню крихту хліба віддали // Горобчикам на вдячний
спогад. // Голодними за обрій побрели – // Та зберегли пташиний погляд». Однак
поетові з роками чомусь ввижається, що Бог ось-ось візьметься знову місити
глину. Невже звиродніння настільки загрожуюче? Питання не стільки риторичне,
скільки не позбавлене звичайної цікавості людини, яка переймається тим, що
настане після нас. Хоч і не дано людині пізнати, якого кольору очі в ангела, та
самі очі вона колись розпізнає, навіть якщо це буде в інших вимірах. «Зі мною
Всесвіт хоче говорити // і слухають мене приукраїнені зірки».

Розгортаються
сувої літ, людина озирається, намагаючись пророкувати майбуття, будь-що хоче
розгадати загадку ще неіснуючого. Жити в очікувані дива нам звичніше і
затишніше, та й з роками кожному із нас хочеться перелицювати долю. Тож лиш
напевне можемо сказати про минуле: «Сіллю із руки // знов посиплю хліб //
житній, наче доля, // і земля Вкраїни, // і її віки». Понад події, веремії і
неозначену добу тчемо нитку своїх років, минаємо в мареві часів віхи долі і
зникаємо в безвісті, щоб, може, колись повернутися. «Коли впізнають пізні зорі
// Мене в густому бур’яні, // Збагну ще раз: світи – прозорі». Хоч не хоч, а не
може людина мисляча не задумуватись: «Хто я? Що я? Звідки і навіщо?» Хто з нас
і в які часи не терзався цими питаннями. Але відповіді як не було, так і нема.
Щоправда, ми відчуваємо свою спорідненість з довколишнім світом, але він, як і
в усі часи, є великою загадкою. Поет, зачіпаючи філософський бік життя, одразу
ж повертається до звичного світосприйняття, знайомого з дитинства.

Бо
пам’ятаємо: Господь сотворив світ довершеним, а нам полишив тісні рамки для
діянь, за які ніколи не вибратися. Фізичні страждання перериваються на березі
вічності, а тим часом душа шукатиме у безмірі свого притулку. Розум прагне
досягти горніх вершин, а свідомість навертається до звичного, пережитого
сотнями і тисячами поколінь, шукаючи приземленого, втішного і зрозумілого.
Заспокоюємося думкою, що людська душа, наче струна, по якій водить своїм
смичком Бог, найчастіше не помічаючи людської фальші. Тож і дряпаємось у ворота
раю, прохаючи впустити туди, забувши, що: «Хто рахунки з миттю зводить, // Той
про вічність вже забув». Кожному здається, що він заслужив і його ж одразу
допровадять до воріт раю. Та от тільки хранитель ключів Апостол Петро чи то
спочиває, чи десь запропав у благочестивих клопотах. А ми очікуємо в настирному
бездіянні.

Усі
наші намагання розгадати таїну людської долі розбиваються об закони світового
існування. Поетові увижається, що ось-ось ухопив істину і варто лиш розмотати
нитку подій… Та обривається вона, і все залишається, як і донині.

Темі
самотності поет вділяє місця не менше, ніж вона займає у житті сущому. Можливо,
тому глибина усамітнення тотожна проникливості думки і тільки мисляча людина
може бути по-справжньому самотньою і уміти впиватися буттям. Життєва подорож,
на розсуд поета, це повернення до своїх витоків, а у нашому випадку – до
батьківської хати. Споконвічної мудрості у цьому не бракує, бо був – нетривке,
а нема – вічне.

У
скрутну хвилину, коли «Стоять свічада посивілих снів», буває, що мріється про
можливо-неможливе: «І провести себе в останню путь, // І прорости травою на
краю борів». Але це не прощання, радше звичайнісінька замрія у меланхолійності
і смуткові. Рано чи пізно, а знову доводиться бути самим собою, і не вимріяним,
не вигаданим, а щоденно-буденним, хоч і трохи втаємниченим. Людині не властиві
вчинки без компромісів із самою собою. Тож поет критично ставиться до себе,
виголошуючи, що лиш тоді згадає дні свої безгрішні, коли виконає апріорі
неможливі завдання. Ось такий ущоденнений алгоритм життя загадує собі поет. І
здається нам, що на дні його лягає тінь орла. Принаймні так називається другий
розділ «Тайнопису миті». Саме отої миті, яку ми так ніколи і не навчимося
цінувати. Тож, схоже, не дочекаємося приходу «Ери  хліба й слова», натомість матимемо добу, в
яку «З трибун беруть дошки для трун». Ми намагаємося вкублитися у житті, не
помічаючи, як з гнізд довколишніх вигрібаємо зародки чужого щастя. А вже тоді:
«Перед нами – брат нужденний. // Тягне жереб свій злиденний // Та кляне життя
своє» (П. Грабовський). Саме отакенним чином 
і маємо у всі епохи однакову долю-недолю та ще час спільний – один на
всіх, а кожну мить – непроминальну. Живемо в очікуванні: «Чи прийде той, якого
не впізнають, // І стане вдень супроти зла?» Беззаперечно одне – ми точно не
впізнаємо Посланого, Якого так прагли і прагнемо у всі часи, у всі віки.
Натомість дуже швидко звикаємо до тих, кого нам накидають невідь-звідки,
переважно миримось із цим, навіть не завдаючи собі клопоту дізнатися – від кого
все це йде?

Певна
річ, що жодне суспільство не може бути однорідним, але у тяжку годину воно, як
і будь-який інший живий організм, шукає єднання з подібними собі. Та чомусь так
не є у нас… Вірш «Вітри» напрочуд яскраво засвідчує драматизм нашого сьогодення:
наче й в одній країні живемо, залежимо одне від одного, та прірва глибока
пролягла поміж нас. Як не зійдуться береги однієї ріки, так і не зустрінуться
протилежності, байдужість і милосердя. Люди поодинці можуть уникнути суспільних
бід і потрясінь, та не спроможеться зробити це роз’єднаний народ. Зерно
прозріння проростає не в кожному. Багато-таки буде блукати у мороці і ніколи не
вийде до світла. Найгірше, як стверджує автор: «Ми звикли до гріхопадінь, // Ми
любимо свої печалі». Однак, попри все це, ми нічим не гірші за інших, хіба що
більше упиваємось своїми печалями і болями. Поет щиро вірить у прозріння. Ще б
пак! Адже воно неминуче та й, здається, невідворотне. «Хоч зло було круте, //
Добро – неспинне».

Ще
наче нічого й не звершилося. Просто випала тиха й світла година, й розум яснів
образами минулими, вже далекими й болісними у своїй щемкій недосяжності. І
раптом натрапляєш на дивовижу: «Звертаюся до Господа вкраїнською, // і розуміє
Бог мене». Щиро і переконливо, а тому одразу віриш, бо: «Ми рівні перед Богом,
// але не перед словом». Мабуть, «слово» тут треба якщо не писати з великої
літери, то, принаймні, читати з такої, адже воно рівновелике Богові. Слово
принижує думку, воно ж і возвеличує її. Саме друге – у віршах Миколи
Славинського. Він бережне дотикається і до слова, і до світу, в якому воно
живе, адже: «У мушлі світу стигне тиша», а вона, як відомо, форма існування
Творця. Неабияке поетичне чуття потрібне, щоб відчути це, а вже відчувши,
взятися до мудрування. Колись нас викинула праща часів, і ми летимо у безвість,
так ніколи і не зупиняючись, щоб зрозуміти: звідки і куди ми простуємо, що
полишаємо по собі, а що забираємо. Невже це колись розповість лиш санскрит..,
німі черепки і випадкові речі, що дивом збережуться через тисячоліття? Попри
все, ми несемо щось своє у світи, у віки «Під гостроверхим Божим дахом». Поет
засвідчує, як мало ми змінилися за свою історію. Мить не має тривалості, але з
неї складається людське життя – у всіх і завжди. Ось би навчитися усім нам
задовольнятися малим і нетривким… А ще пам’ятати, що «Стікс несе човни крізь
час».

Повсякчас
ми звертаємося до минулого, щоб мати змогу вдивлятися у день завтрашній, тим
часом навіть не завдаючи собі клопоту розмислити: а що ж зміниться? Дивовижна
магія загадкового, вона не полишає нас ані на мить, саме ту, яка не має якоїсь
тривалості. Однак не обманюймося, повз нас проносять труни і вони ніколи не
бувають порожніми.

Справжній
поет вміє уникати дріб’язковості, дрібнотем’я, а заодно і длубання у своїх
гіпертрофованих рефлексіях. Дар осягати велике у малому – ознака справжнього
таланту. Без зайвого славослів’я, але Микола Славинський добре справляється з
цією роботою. «О земле рідна! Не впізнала? //…// Іду до тебе. Я – ще син!»
Прозорість думки породжує прозорість вірша. Відчувається, що поет творить не з
розмитих критеріїв, не з блукаючого образу і нез’ясовного почуття, а з чіткого
усвідомлення своєї приналежності до цієї землі і цього народу. Схоластичне
розумування породжує статичне відчуття скрижанілого розуму. А тому поет
«Просить викинути мушлі – // Порожні мушлі всіх суєт, // Поразок і солодких
згадок».

Світ
байдужий і жорстокий, але наскільки – про це у двовірші «Прощання». Поет має
обов’язок виповісти світові свою душу, свої сподівання і свої щемкі
сум’яття.  Подеколи поет впадає у
суперечливість, і добре, що це трапляється вкрай рідко. Людині властиво
сумніватися і гадати: а ну ж бо так буде ліпше – «Хто жити мудро вміє, // Той
ловить кожну мить». І це правильно, але людині, на жаль, не властиво оцінювати
кожен свій крок, радше вона живе безоглядно, а тоді гадати: «Десь тут був я.
Десь тут жив я». Ловиш солодкий спогад, наче намагаєшся повернутися туди, куди
нема вороття. Не упіймати і не зупинити мить, хіба що ніколи не забути… Але
те «ніколи» насправді не існує, бо воно лиш відчуття, і аж ніяк не відповість
на питання – «коли?»

Самотність
– і біль, і зцілення. Але ж як без цього? Вона дає надію на краще, на зміни, на
день прийдешній. Передчуття – незмінні супутники людини, а вже вразливої – і
поготів. Подеколи буває так дивно усвідомлювати, що недавно ще не мислили життя
одне без одного, та ось розійшлися і сьогодні живуть осібно, і наче нічого
особливого не сталося. Хіба що дощі весняні омивають душу і навіюють спогади
далекі, і дарують щемкий сум за втраченим. І тоді навіть у ковшику спраглої
води привидиться те, що здавалося досі неможливим.

Шукаючи
наслідки, людина найчастіше натрапляє на причини. Але чи усвідомлює своє
розуміння? «Шукаю вітряки – знаходжу вітер. // Знов няньчу зерна – бачу лиш
муку». І пресловуте яблуко нагадує не лишень про земне тяжіння, а й про речі
більш прозаїчні. «Із марева чи з далини // І рідне, й дивно загадкове //
Видіння – соняхом у сни…» Для поета дуже важливо: «І щастя, й долю не
втомити». Бо до чого людину скеровують мрії? Звісно, до життя! Але чомусь ми
схильні вірити, що лишень у Царстві Божому не буває тіней, та допоки ми тут –
не будемо ховатися від світу, та й не зловить він нас. Знаємо, що людські
пристрасті не підвладні біблейським заповідям: «Довго терпіть аж до приходу Господа!»
Зазвичай ми ховаємося від Нього у лопухах, бо підвладні не так розуму, як
поклику природи, і нічого дивного у тому, що бавимося в пісках третього
тисячоліття, наче діти, не помічаючи ані миті, ані вічності. Піски часу
просипаються крізь пальці, і все 
минає… А тоді намагаємося розгадати загадку вічності і втішитися, що
нас чекають в інших вимірах, начеб нам дано знати майбутні сни. Інколи нам
здається, що зірка впала на долоню… В інший час — що все довкола окутав
морок. І те, і те, схоже, є оманою. Поет шукає істину в її подобі, попервах
вірячи, що істина досяжна, але вже згодом впевнюється, що людині не дано
пізнати щось до кінця, і треба задовольнятись лиш відчуттями, які завжди
виведуть до світлого спогаду. До того спогаду, який вихлюпується з душі
образами минулого, жалями за втраченим і вже призабутим у деталях, та все ж
таким пам’ятним… І є він лишень платою за прожите.  Обертайсь не обертайсь у минуле, а жити
доведеться у майбутньому, і не самими лишень спогадами, бо стежка перед людиною
несходима. Зірки у небі, а під ногами твердь земна, од якої не відірвешся і не
покинеш ніколи. Місце людини на землі, і спогад її повсякчас приземлює,
осмикує, нагадує про обов’язок. «Мене чекає лиш земля», – каже поет. І помалу
доходиш думки, що світ неабияк постарів, і трапилося це чомусь так
несподівано-раптово. А квітка папороті ще так і не знайдена… Хоча пошуки
тривають, незважаючи на те, що: «Весна була, а осінь іще буде».

Мудро
вчинив поет, огранюючи свою книгу в пори року: весна, літо, осінь… Іще зими
нема. Все, як у житті. Пора пору переймає, іще все поряд, іще все
тільки-тільки… Ще мить у звичний вирій відлітає… Бо «Спокійно, лагідно,
лелечно // Жовтіє осінь молода». Але вже бентежно на душі, що «Стає ранковою
нічна печаль». Поет передчуває, що випала «Сорочка листопаду золота, // Манишка
– вперше біла». Грядуть, грядуть зміни, а мить ще так і не впіймана…

«Тайнопис
миті» – як внутрішня спонука поета поговорити із собою, з’ясувати багато не
з’ясованого досі. Випадає мить, коли здається, що часу нема, що світ цей
створений не для нас чи то, може, ми створені не для нього. Так багато речей –
над якими б варто поміркувати, а час спливає чи то порами року, чи митями, яким
нема виміру. Подеколи не розбереш: чи ти собі чужий, чи лиш таким ти є для
світу. «Себе пізнати прагне мить». І в цьому прагненні розгортається, наче
сувій, життя.

Приходить
час, і настає примирення із собою і зі світом. Моральний закон усередині нас
каже, що не можна жити у вічному герці: сьогодні ти переміг зло і добро восторжествує,
а завтра добро знічев’я відступає. Тож і не відаєш: чи то ми долю обираємо, чи
то вона нас, але у кожного вона своя і не скинеш її, наче зношений сіряк. Душа
кожного налаштована на свій камертон і слухає світ по-своєму. А що вже чує – то
тайна велика. «І це вже вічність, а не мить». Людина не знає, звідки вона
приходить і куди відходить. Здогадам немає меж, однак на шляху пізнання ми не
просунулись ані на йоту. Доводиться шукати відповідь у собі. І тільки з Божим
запевненням стає ясніше: «Більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі».

Схоже,
що життя – це чекання. Ось тільки – чого? Нас завжди хтось чи щось чекає. Минає
мить, і ми дізнаємося. І так крок за кроком, доки не минають усі часи, нам
відведені.

Відверто-сповідальний
тон віршів Миколи Славинського виформалізовує його світоглядну концепцію. Яка
вона? У кількох словах – мала відповідь. Ширша – у прочитанні книги. Своїм
віршем поет прикликає давні відчуття-спогадування. Намагається затримати спомин
у його найвищій емоційній точці, розуміючи, що є у кожного щось таке, що над
ним і не залежить від нього. І словами поета воно говорить від його імені, а
тому зрозуміле і близьке кожному. Тож цілком вмотивовано, хай, зрештою, й
інтуїтивно поет відтворює не стільки той світ, що довкола, скільки той, що
всередині, а він рівний безмірному всесвітові.

Марна
справа — повертатись назад, але спробам цим нема краю. Якось   непомітно свята стають буднями. «І кличу
спогади на руки, // Де ти колись була». А тоді розумієш, що це лиш прощання на
безрік, а зустріч із прийдешнім дедалі примарніша. Нас завжди щось стримує від
кроку у прірву. Ми ніколи не дізнаємось, що воно таке, те «щось», але завжди
будемо знати, що воно є. Як є і ми… Ті, хто біжать довгим коридором, бо «Щось
чи хтось покличе з далини». Ми найчастіше не знаємо, що робити з днями нашого
життя, і марнуємо їх безоглядно, розуміючи, що прийде пора, коли будемо
шкодувати, ловити невловиме – мить. Але саме за таким законом розвиваються
події. І ніхто з нас ніколи не скаже: «Моє місце на небі!» Не дано нам знати
свого місця. Примарні дні примарного життя… Кого і коли оминали сумніви – а
чи так живеш? Споконвічна людська гризота! «І я бреду, і знов шукаю // Останню
нитку втрат і згуб».

Якими
болючими не були б пошуки, повернення до себе, та все мусить скінчитися
увіруваннями, що світ довершено-прекрасний, і хоч беззахисний, проте затишний і
звичний до життя. Віра – велика сила. Бо як казав класик: «Та любо вірити, що
знов земля цвістиме // І новий плід зачне» (М. Рильський).

Призбирав
поет жита прожитого та й замислився. Читаєш те, що сказав Микола Славинський, і
відчуваєш, що хотів сказати, і домислюєш те невисловлене, що криється у таїні
поетового слова.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!