Стежка до літературної ниви в кожного своя. Але іноді одної здатності до творчості замало. Важливо ще й опинитися в такому місці, де тобі допоможуть знайти цю стежку. Таким місцем можуть бути літстудії та літоб’єднання.
Як казав письменник, поет, журналіст, громадський діяч Віктор Погрібний, літоб’єднання – це поле, яке треба орати роками в надії, що, можливо, колись на ньому виросте високий колос. І заради навіть одного такого колоса роками виполювати бур’яни, поливати, мотижити не завжди родючу ниву літературного середовища…
Обласне літоб’єднання виникло у 1939, у рік створення Кіровоградської області. Його попередниками були різноманітні студії при місцевих газетах, очолювані в різні часи Марком Серебрянським та Миколою Кулішем. До гуртів літстудійців входили Сава Голованівський та Олександр Рохович.
Першим керівником літературного об’єднання (1939-1941) став прозаїк та відповідальний секретар «Кіровоградської правди» Анатолій Хорунжий. Одразу після війни (1946-1948) об’єднання очолив поет Іван Ісаєв. Саме при ньому з’явилася перша колективна збірка творів місцевих авторів «Під сонцем Вітчизни». Потім протягом двадцяти років (1948-1967) літературним життям області опікувався прозаїк та публіцист, завідувач відділу культури газети «Кіровоградська правда» Віктор Ярош. Це саме під його керівництвом зроблено спробу заснувати обласний літературний альманах «Степ». Він побачив світ у 1958 році, але через те, що збірка містила вірші раніше засудженого поета Олексія Машкова, майже весь наклад видання було вилучено.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після В.Яроша нетривалий час (1967-1968) біля керма «Степу» перебував Микола Смоленчук, прозаїк, викладач місцевого педінституту. Починаючи з 1969 року новим очільником літоб’єднання став Віктор Погрібний, редактор молодіжної газети «Молодий комунар», поет, прозаїк, публіцист, лауреат республіканських літературних премій ім. І.Нечуя-Левицького, Остапа Вишні та обласних Є.Маланюка і Ю.Яновського.
Я прийшла в «Степ» на початку 90-х років. У мене вже були творчі доробки, але – «у столі». Хто знає, можливо, вони б там і залишились, і не було б такої письменниці Ольги Полевіної, якби доля не завела мене на терени «Степу».
У кожній справі важлива систематичність. Були інші студії, у них змінювались керівники, вони то зникали, то з’являлися знову, і тільки «Степ» роками двічі на тиждень збирався, чекаючи свого «високого колосу» серед різнотрав’я та бур’янів…
Високий сивий чоловік з доброзичливим поглядом завжди був на своєму місці, і кожний, хто мав потяг до творчості, міг прийти й попросити поради. Виходив журнал «Степ», літературна сторінка в «Кіровоградській правді» – «Стежина», і бути надрукованим там вважалося за честь. Районні літературні студії приїздили зі звітами до обласного центру, таким чином літоб’єднання охоплювало всю область.
Віктор Олексійович очолював Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» 48 років. І літоб’єднання зараз носить його ім’я.
Про «Степ» Віктора Погрібного можна розповідати багато. Наприклад, у мене навіть є книжка спогадів «Повість про людей і про себе» – про літераторів, з якими була знайома з 1990-х по 2010-ті роки, і саме про наше життя в «Степу». Але це матеріал для окремої статті. Скажу тільки, що нам всім не вистачає Віктора Олексійовича, його посмішки, його мудрих порад, його присутності…
Я хочу розповісти про «Степ» імені Віктора Погрібного, бо останні 7 років саме я очолюю його.
Перше, що ми зробили у 2017 році, то це відновили сторінку «Стежина», яка вже багато років не виходила. У «Першій міський газеті» та на сайті «Ранкове місто» за цей час вийшло понад 100 сторінок, а це щомісячна полоса в газеті, що містить досить багато матеріалу. Тобто можна представити багатьох авторів. Через рік газета «Народне слово» відчинила нам свої двері, і з’явилася також щомісячна сторінка «Різнобарв’я «Степу». Була й третя, «Вечірня газета», і поки вона існувала, літоб’єднання мало у своєму розпорядження аж три газетні полоси щомісяця! Було підготовлено 2 сторінки до «Літературної України», які вийшли друком 2019 року. А ще – добірка творів для перекладу за пропозицією нашого земляка Віктора Терена.
Коли постало питання про продовження роботи над журналом «Степ», ми спільно дійшли згоди, що це має бути саме альманах літоб’єднання, дзеркало нашої кропіткої роботи. Ми не забували й про тих, кого з нами вже немає. У рубриці «Пам’ять» друкувалися спогади про літераторів, які вже відійшли у вічність, і їхні твори. Гостями були й автори з різних областей.
Двічі на рік виходив альманах «Степ». Наклад розповсюджувався в бібліотеках області. За цей час майже 150 авторів-«степівчан» – і не тільки – могли побачити свої твори на його сторінках. Ми випустили 8 номерів журналу, ще два були готові до друку, але… настав лютий 2022 року…
Видання, публікації в газетах – це лише вершина айсберга. На студії не просто ділилися написаним, а й розбирали, розкладали на атоми вірші та оповідання, милувалися вдалими рядками й намагалися виправити те, що вимагало покращення. Тобто студія була таким собі міні-літінститутом. Знайомилися з книжками, які висувалися на місцеві літературні конкурси, обговорювали нові видання. Опановували тверді форми, перекладали українською вірші тощо. Вчилися писати статті.
А ще була індивідуальна робота з авторами. Олександр Архангельський як редактор альманаху «Степ» і літературних сторінок підготував до друку 2 дитячі книжки Валентини Кондратенко-Процун, які до цього були надруковані в альманасі «Степ». Ним редаговані книжки Тетяни Микитась, Оксани Шпирко, Лариси Каленської, Людмили Ніколаєвської, Олени Трибуцької, Наталії Природної (Коцюк), чию книжку ми видали вже після її смерті. До двох моїх книжок – «Володарі скрипкового ключа» та «Тополя за вікном» – він теж доклав рук: редагував, перекладав цитати віршів українською тощо. Усі тексти «степівчан» вичитані коректором Людмилою Островерх (Архангельською), яка теж є членкинею літоб’єднання. Ця важлива робота не очевидна широкому загалу.
А що ж в цей час робила голова літоб’єднання Ольга Полевіна? Організовувала численні презентації виданих книг. Готувала сторінки для 3-х видань. Готувала до друку альманах і годинами сиділа в Інтернеті та на телефоні, обговорюючи з Олександром Архангельським, Ніною Даниленко, Тетяною Микитась чергове число літературної сторінки. І ще – вела переговори з редакторами газет, щоб – не дай Боже – не запізнитися з наданням матеріалу. Вишукувала літературні конкурси й посилала туди твори – і свої, і «степівчан». Шукала спонсорів, щоб збільшити наклад альманаху і тим самим ще й знизити його собівартість, бо фінансування завжди не вистачало, щоб видати потрібний наклад.
Писала сама і спонукала писати інших.
Мала вже досвід написання у співавторстві. Подумала – якщо можна писати удвох, то чому три автори не можуть також це зробити? Спробувала – з Ніною Даниленко та Олександром Архангельським. Були в захваті й від процесу, і від результату. І тоді виникла ідея доєднати до цієї справи інших колег. Напівгра, напівробота. Якщо хтось і не напише на задану тему, то хоч відволікатиметься від спостереженням за тривожними новинами. А може, так у когось з’явиться нове оповідання…
Вийшло таке, на що й не розраховувала. 9 авторів виконали завдання, і я з цих оповідань зробила повість «Сороки далекого села». Сама вже не можу розділити, хто написав які сторінки.
Досвід захопив. Запросили до себе інших письменників: хотілось, щоб творчість об’єднувала. 10 «степівчан» та 10 авторів з інших міст, яким запропонувала співавторство моя подруга письменниця з Дніпра Еліна Заржицька, написали оповідання. Їх я об’єднала в повість «Таємниці старого горіха». Книжка розійшлась по Україні, бо кожний з авторів презентував її у своєму місті.
А третя книжка, написана таким чином, об’єднала вже 36 авторів, з них – 10 «степівчан». Автори ідеї – ми з Еліною Заржицькою. Книжка «Чи бачать небеса котів?» про наше страшне сьогодення видана у 2024 році видавництвом «НК-Богдан» і крокує світом.
За три воєнні роки «Степ» створив і надрукував 8 книжок. Дев’ята готова до друку. А ще є десята, над якою ми працюємо.
А ще літоб’єднання має сайт«Степ» https://stepkr.blogspot.com/, яким опікується Ніна Даниленко. Вона є основним літописцем діяльності спільноти та ілюстратором наших видань.
У пекельному 2022 році, незважаючи на сирени, невтішні новини, в укриттях, безсонними ночами й темними днями «степівчани» писали… Писали про те, що бачили, чули, а головне, що відчували. За перший рік війни написані дві книжки – «Смертельний соль-дієз» (саме на цій ноті звучать повітряна тривога) і «Рік лютневої люті», куди увійшли вірші, новели, щоденники та есе. 14 авторів «Степу» цей час закарбували в Слові. У лютому 2025 року до роковин війни має вийти цей унікальний літопис у видавництві «Імекс ЛТД». Дякую комісії з книговидання за те, що оцінила важливість єдиної у краї колективної книги, написаної тільки степівчанами про війну під час війни.
А писали її Олександр Архангельський (Знам’янка на Кіровоградщині), Валентина Кондратенко-Процун (село Олексіївка Новоукраїнського району Кіровоградської області), Наталія Фесенко (Олександрія, Кіровоградська область), Людмила Олександрук (Гайворон, Кіровоградщина), Людмила Юферова (Київська область), Людмила Ніколаєвська, Ольга Полевіна, Ніна Даниленко, Тетяна Микитась, Максим Липкан, Олена Трибуцька, Надія Чичкан, Галина Суржок (Кропивницький), Назарій Назарів (Париж).
Сподіваюсь, що Віктор Олексійович Погрібний радів би, якби міг бачити, яка нині урожайна літературна нива «Степу»…
Ольга Полевіна
м. Кропивницький