Жіночі образи в поетиці "Ронделю" Миколи Боровка

630

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка

Іван Франко осмислював стан культури українців, зокрема
зазначав: “Ступінь освіти і цивілізації кожного народу мож означити з того, як
той народ відноситься до женщин в житті і в пісні”. Українська нація в своєму
історичному розвитку зберегла етнопедагогічні виховні ідеали, що ґрунтуються на
повазі до дівчини, жінки, культурі взаємин між ними та представниками чоловічої
статі. Слід зауважити, що художня література містить потужне джерело народної
думки про долю жінки, втіленої в різноманітних літературних образах. Особливо
цікавою є психологізація образів героїнь у творчості чоловіків-письменників.
Згадуються праці Т. Шевченка, І. Франка, О. Гончара, В. Симоненка, С.
Чернілевського, В. Слапчука, які творчо інтерпретували образ українки від щирої
та безпосередньої до модернізованої маскулінної. Аналізуючи тексти сучасної
літератури, на нашу думку, особливої уваги заслуговують вірші нашого земляка
Миколи Боровка, який, ретельно вивчивши та удосконаливши рондель, зміг описати
долю багатьох жіночих образів та створив довершені за змістом та формою
поетичні твори. Розглянемо найактуальніші з них.

Доля жінки була значною мірою пов’язана з чоловічою.
Українці вважали щасливою ту, яка змогла створити сім’ю, мати дитину й
турботливого чоловіка.

Природно у творчості Миколи Боровка з’являється образ
дівчини-нареченої, яка щойно переступила поріг свекрушиного будинку. Автор
акцентує саме на статусі невістки, адже від взаємин з батьками чоловіка
залежала доля молодої жінки:

Наших світанків туману фата

Іншим пішла на одежу вінчальну.

Двір молодого співа величальну –

Й дівку невісткою хата віта…

 

Слів не соромся, люби, пригортай…

Трохи тривожно і ніби печально:

Скрикнула птаха вгорі незвичайно:

Чи повертається? Чи відліта?

Наших світанків туману фата [1, с. 122].

Останні рядки ронделю ілюструють нереальність подій, туман
яскравих весільних вражень зміниться щоденною працею, від якої залежатиме
добробут родини, передусім психологічний комфорт у ній. Образ хати традиційно
пов’язувався з образом жінки, а двору – з образом чоловіка. Хата певною мірою
визначала долю дівчини, ставала або її захистом, або катом. Пригадується “Кайдашева
сім’я” І. Нечуя-Левицького. Рядок “трохи тривожно і ніби печально” попереджає
про труднощі, які ще буде долати лірична героїня в цій хаті. Українці шанобливо
ставилися до прикмет. Образ-символ птаха, який незвичайно скрикує, теж навіює
тривожні думки про майбутнє.

Діалогічною до вірша “Наших світанків туману фата” є поезія
“На виданні”. Образи двох троянд білої та русявої персоніфіковано, зокрема
русявою може бути людина. Троянди-дівчата знаходяться на виданні. Мабуть,
не  тільки солодким було життя молодиць.
Микола Боровко осмислює це через психологічну деталь – хвіртку, що не хоче
пускати дівчат у заміжжя:

Щось збунтувалось на дні,

Розбурхало в мені васала.

Вуздечку срібну кінь кусає,

А хвіртка аж скрегоче: “Ні!”

На виданні. На виданні. [1, с. 129].

Сучасне життя вносить зміни в долю жінки, змушеної часто
виховувати сина чи доньку самостійно. Проблема неповних сімей стала близькою
для митця. Зокрема, поезія “Межа” по суті не зображує жінку, але є яскравою
картиною житейської драми.

Мужчина плаче, а мені й не жаль:

Фальшиві сльози не тривожать душу.

Але його я вислухати мушу –

Яка печаль!

 

“Є в мене син… Дружина зобиджа…

В дитини серце – іграшка із плюшу…”

Мужчина плаче, а мені й не жаль:

Фальшиві сльози не тривожать душу.

 

Не батько той, хто кида на кинджал

Житейських драм дитинство, наче грушу,

А потім тиче грошенят папушу

В під’їзді сину… Є свята межа!

Мужчина плаче, а мені й не жаль! [1, с. 78].

Письменник, створюючи картину зустрічі сина з батьком, який
покинув сім’ю, епітетом “фальшиві сльози” робить важливий акцент: головне –
дбати про порядність у стосунках з власною дитиною, захищати її дитинство.
Святу межу не слід порушувати, адже це призведе до іншої біди. Завуальовано
виникає у творі образ сильної жінки, змушеної самотужки виховувати сина. Констатуючи
буденне явище, Микола Боровко закликає кожного замислитися над своїм вибором.
Проблеми взаємин між чоловіком та дружиною не мають відбиватися на долі їхньої
дитини.

Ніби продовжуючи тематику попереднього ронделю, Микола
Боровко зображує уривок з життя одинокої матері:

Уже помила посуд. І сини

У перших снах відчалюють до мрії…

Та докір недоквітлої весни

Рве люто душу жінки – не жаліє.

Кого й за що у розпачі винить?

У кожного своя єдина прима.

Уже помила посуд. І сини

У перших снах відчалюють до мрії…

Чужі бажання – як слизькі в’юни.

А намагання – попіл буревіїв…

Вже слів нема, яким змогла б повірить.

День дотліва. Думки – услід… за ним.

Уже помила посуд. І сини… [1, с. 138].

Образ ліричної героїні містить важливі психологічні акценти:
чоловік зрадив, а жіноча сутність хоче бути коханою і кохати. Пригадується
“Одинока матір” В. Симоненка:

Життя тріумфувало у двобої,

Життя крізь смерть

Утвердило себе…

І стала ти

В сімнадцять літ вдовою,

Хоч наречений твій

Ще й не зустрів тебе.

Росли роки.

Росло твоє чекання.

Печаль смоктала радощі твої,

І над твоїм

Розстріляним коханням

Безглуздо реготали солов’ї.

Та право материнства –

За тобою!.. [4, с. 102].

Микола Боровко вступає в діалог з поетом, отой “докір
недоквітлої весни”, що “рве люто душу жінки – не жаліє [1, с. 138]” так схожий
з Симоненковим “над твоїм розстріляним коханням безглуздо реготали солов’ї”. Не
має значення, що саме трапилося в долі молодої жінки-матері, та життя, стверджують
обидва поети, має бути продовжене у синах. Микола Боровко йде далі: процес
“миття посуду” є психологічною деталлю у тексті ронделю, набуває символічного
звучання. Миючи тарілки, лірична героїня “перемиває свою долю”, перед її очима
пробігають роки невдалих стосунків. Рядок “вже слів нема, яким змогла б
повірить [1, с. 138]” відповідає на запитання, чому вона до цих пір є
самотньою. Мабуть, не трапився їй той чоловік, який став би опорою для її
дітей, якому вона б повірила. Трагічність цієї життєвої ситуації підсилює те,
що жінка мусить виховувати синів по-іншому, не за прикладом їхнього батька. Він
втратив духовний зв’язок з сім’єю, а тому заслуговує на забуття.

Складна доля жінки вплітається лейтмотивом в інший рондель
поета. Вірш “Біля колодязя трави і цвіт” автор поетизує ліричний образ героїні.
Вона органічно введена у картину сільського життя. Образи колодязя, доглянутого
саду, квітів підсилюють сприйняття жіночого образу. Автор зображує гарну
господиню, дбайливу, яка не боїться тяжкої праці. В останній жінка знаходить
можливість відволіктись від злободенних проблем:

Біля колодязя трави і цвіт.

Жінка, поставою схожа на ражу,

Тихо виполює думку недужу

Й зіллям склада біля самих воріт [1, с. 120].

Метафора “тихо виполює думку недужу” яскраво зображує
нелегку долю ліричної героїні, яка, виполюючи зілля, виборює своє право на
щастя, на благополуччя. В історичному контексті образ стає архетипним для
української нації, символізує нашу державу.

Проблема “вірності–зради” відома на сторінках української
літератури здавна. Порушена була у творах Т. Шевченка, І. Франка, Лесі
Українки, О. Кобилянської, у світовому письменстві згадується творчість М.
Карамзина, Т. Драйзера, Л. Толстого та інших. Микола Боровко продовжує цю
традицію і в формі ронделю показує святість вірної любові та ницість зради.
Читаємо рядки у письменника:

Іду на свято – ув обійми рук.

Гарячих уст багаття осягаю.

Горю дотла – бо вірю і кохаю,

І не лякає круговерті круг.

Бо ти єдина – я про це лиш знаю:

Тобою спалахнув і догорю.

Іду на свято – ув обійми рук [1, с. 129].

Образ вічного кохання органічно пов’язується з долею митця
та образом жінки, яка викликала це сильне почуття. Натомість автор констатує,
що буденність привносить у наше життя й зраду. Філософськи осмислюючи категорії
“вірності–зради”, Микола Боровко визначає, що кожна має своє місце серед людей:

На зраді і любові світ стоїть:

Вогонь згаса, та знову воскресає.

Радіємо, коли у душах сяє,

І молимось, щоб враз не оніміть.

 

Ложа, зневіра – в небуття політ,

Ми знов себе самі перетрясаєм.

На зраді та любові світ стоїть:

Вогонь згаса, та знову воскресає.

 

Любов земна – єдина роду віть.

А зрада – сушить і світи кромсає.

Живемо під одними небесами,

Але чаєм порізно саміть.

На зраді і любові світ стоїть [1, с. 133].

Микола Боровко порушує важливу філософську проблему: зрадити
чи ні – залежить від вибору кожної окремої людини. Слід лише пам’ятати, що від
зради жінці чи чоловіку – до зради державі – один крок. Рятує нас лише любов,
що звеличує наші вчинки та думки, робить життя наповненим та яскравим.

Продовжуючи тему жіночої долі, Микола Боровко створює
рондель “Жінка співала. Світився рояль”. Читаючи рядки цього вірша,
пригадується новела О. Кобилянської “Valse melancolique”. Там теж героїня,
граючи на роялі, переосмислювала власну долю взаємин з чоловіком. У Миколи
Боровка читаємо:

Жінка співала. Світився рояль.

Голосу крила у всіх виростали:

Янголи зали у вічність злітали,

Звуків туман огортав, як мигдаль.

 

Тісно сльозинним ставало роям.

Тиша шептала жаркими вустами:

“Ти запізнивсь – я розлукою стала”.

І одягала жага пектораль.

Жінка співала. Світився рояль [1, с. 132].

Музика та рояль створює психологічний інтер’єр у творі:
лірична героїня бажає втекти від своєї самотності. Свою життєву енергію
сублімує у спів. Спізніла поява чоловіка в її долі здається непотрібною, однак
жаданою подією. Образ рояля символізує саму героїню, її душевний стан.

Стан жіночого щастя визначався передусім стосунками з
чоловіком. Етнопедагогіка засуджувала пияцтво, насилля у родині. Натомість сучасне
життя свідчить про типовість таких подій у сім’ях. Микола Боровко порушує цю
проблему віршем “А щастя близько…” Працюючи над формою цієї поезії, поет
виточує рядки, підшукує нові слова.

Читаємо обидва тексти твору:

А щастя близько – майже на порозі,

Та їй ніяк – від печі й осоки…

Жбурляли зверхньо змилені роки

То голод, то хвороби, то погрози.

 

Душа тряслась, як на чужому возі –

В світлицях мрій п’яниця бив шибки.

А щастя близько – майже на порозі,

Та їй ніяк – від печі й осоки…

 

Їй вознестись у камені і бронзі –

Тендітні плечі – а держать віки.

Сльоза скотилась небом зі щоки,

І слово утопилося у прозі.

А щастя близько – майже на порозі [1, с. 141].             

А щастя близько – майже на порозі,

Та як пройти по лезу осоки…

Жбурляли зверхньо змилені роки

То голод, то хвороби, то погрози.

 

Душа тряслась, як на чужому возі –

В світлицях мрій п’яниця бив шибки.

А щастя близько – майже на порозі,

Та як пройти по лезу осоки…

 

Їй вознестись би в камені і бронзі –

Красі і вроді заздрили б віки…

Сльоза скотилась небом зі щоки,

Й щодення утопилося у прозі.

А щастя близько – майже на порозі [2, с. 68].

Лірика зародження стосунків між чоловіком та жінкою часто
знищується прозою життя. Хтось стійко переносить невдачі, а інший стає на
слизьку дорогу, спивається. Лірична героїня змушена терпіти “прозу життя” поряд
з чоловіком, який погрозами бажає вивищитися над жінкою, ствердити себе у
суспільстві наругою над її душею. Згадується народне прислів’я: “Жіноча дорога
– від печі до порога”. Перейти поріг – означало покинути сім’ю, стати вільною й
одночасно одержати засудження села. Протестувати проти свавілля п’яного
чоловіка й покинути хату – складне завдання. Адже виникне питання: куди йти? Та
залишається, як принада, “щастя майже на порозі”. Завдання кожної жінки, вважає
Микола Боровко, визначитись, чи боротися за це щастя. Досліджуючи жіночу
тематику у творчості письменника, знаходимо “Жіночий триптих”, що зображує
образи дівчинки, матері та жінки наприкінці свого віку. Перший вірш змальовує
момент зустрічі, зародження кохання:

Дівча у росянім намисті

Мого торкнулося плеча.

І спалахнули ув очах

Жагучі іскорки барвисті [1, с. 163].

Кохання зароджується навесні, молодість бере своє, та краса
перших стосунків змінюється відповідальністю за них:

Котилося колесо літа,

І хлопчики бігли за ним.

На березі моря і нив

Стояла земна Афродіта,

У радість жіночу одіта,

З очима моєї жони.

Котилося колесо літа,

І хлопчики бігли за ним.

Череня піску розігріта

Сліпила, мов злото казни…

Догнали… Дорослі вони…

Сльозу витер матері вітер.

Котилося колесо літа [1, с. 164].

Образ колеса символізує плинність часу, зміну молодості на
зрілість. Естафету життя підтримують діти. Показуючи перебіг подій, автор
змінює психологічний пейзаж: весну замінює літо, а згодом приходить осінь:

Холоне журавлина вись,

Прощань багаття догорають.

У світ любові одягнись,

А я тебе позустрічаю.

Торкнуся рук і потримаю

Літа… а ще й не нажились.

Холоне журавлина вись [1, с. 165].

Микола Боровко показав життя двох людей, які з моменту
першої зустрічі пронесли почуття кохання один до одного, що з жаги-пристрасті
переросло у турботу один про одного. Така любов заслуговує на поетизацію, бо є
вічною.

Зв’язок природа–людина простежується не в одному ронделі
автора. Вірш “Гуляє завірюха у селі” містить паралелізм у зображенні природного
явища та жіночої долі:

Гуляє завірюха у селі,

Мов жінка на весіллі у коханця:

Віддавши тіло божевільним танцям,

Випалює і згадки, і жалі [1, с. 166].

Танець на межі божевілля – виклик несправедливій долі, що
спіткала жінку: вона була коханкою, вона любила, а отже, має бути нареченою.
Приреченість ситуації, в якій опинилась лірична героїня, зрозуміла, бо, окрім
власних душевних переживань, мусить спостерігати за щастям весільної пари.
Подібну ситуацію наприкінці ХІХ століття зобразила у повісті “Царівна” О.
Кобилянська. Там героїня мовчки спостерігала за весіллям коханого. У Миколи
Боровка розкрито психологічну сутність зрадженої жінки: танцюючи, вона показує
вдаване щастя, щоб не думали інші, що вона страждає:

Стає душа холодною, мов лід.

Лише в очах нескореність повстанця.

Гуляє завірюха у селі,

Мов жінка на весіллі у коханця [1, с. 166].

Микола Боровко, тонко відчуваючи психологічний стан жінки,
поетизує її образ, звеличує на тлі розбурханої завірюхою природи.

Створюючи ліричні образи жінок, письменник детально
розглядає не лише систему взаємин “чоловік–жінка”, а заглиблюється в проблему
самотності та відповідальності дітей перед батьками. Народна педагогіка
засуджувала дітей, які не доглядали похилих батьків. Микола Боровко трагедію
самотньої матері показує у ронделі, що має метафоричну назву “До хвіртки
дотягла роки”:

До хвіртки дотягла роки –

І посковзнулась тітка Мотря.

Мабуть, була стежина мокра,

Як вік згорьовано-гіркий.

 

Пручалася у дві руки,

Але слизька стежина вохра.

До хвіртки дотягла роки –

І посковзнулась тітка Мотря.

 

Опустошіло, де не кинь,

Стогни, кричи, ридай чи охай –

Сини в містах, і світ – наохляп.

Сини в листах – талан такий…

До хвіртки дотягла роки [1, с. 188].

Проблема покинутої матері, як і хати, болить письменникові.
У цьому він бачить трагедію урбанізованого суспільства, що не відпускає молодь
через заробітки чи інші потреби повернутися до рідного села. Психологічна
деталь – “хвіртка”, безсполучниковість “стогни, кричи, ридай чи охай”
підсилюють песимістичне звучання вірша, бо сини все одно не почують. Єдиний
зв’язок з ними – це листування. Мабуть, в очікуванні листоноші Мотря “до
хвіртки дотягла роки”. Важливо констатувати, що цей ліричний образ, на жаль, є
типовим явищем сучасного українського села, а тому поезія залишається
актуальною навіть у час інформаційного суспільства. Подібний мотив зустрічаємо
в ронделі Миколи Боровка “На призьбі вечір, мов старий скрипаль”:

Мелодія духмяна, як мигдаль.

Тремтить сльоза у сяйві позолоти.

Уже себе несила побороти:

Бо сива мати – то моя печаль…

На призьбі вечір, мов старий скрипаль [1, с. 208].

Автор бере на себе відповідальність за сивину матері, бо,
мабуть, розуміє, що діти мають бути дбайливими у ставленні до батьків, бо не за
горами й на них чекає старість.

Урешті, об’єднуючи образи жінок в один, письменник
звертається до ліричної героїні:

Ти не запитуй, чи люблю тебе?..

Бо й сам того не ладен зрозуміти.

Лишили битви і рубці, і міти.

Душа вже стала ближче до небес.

Осипався років чарівних без,

Зросли й кудись подаленіли діти.

Ти не запитуй, чи люблю тебе?..

Бо й сам того не ладен зрозуміти.

Рипить проблем натруджений протез.

А хочеться хоч з чогось порадіти…

Але ж літа? Куди літа подіти?

І хто на веслах у човні гребе?

Ти не запитуй, чи люблю тебе?.. [2, с. 82]

Любов до жінки не можна виміряти словом і вчинком, вона
формується протягом життя, пізнається у різних моментах. Головне – пам’ятати
про відповідальність за тих, хто поряд, повагу до них, турботу. В цьому – весь
Микола Боровко, член Національної спілки письменників України, заслужений
працівник освіти України, лірик з розумінням жіночої душі та літературознавець
з постійним прагненням удосконалювати форму і зміст творів. Автор багатьох
збірок поезій, що вивчаються школярами навчальних закладів на уроках
позакласного читання та літератури рідного краю. Земляк, яким пишається
Бориспільщина.

Отже, удосконалюючи форму ронделю, Микола Боровко показав
різноманіття жіночих образів через мотиви молодості, зрілості, самотності,
знедоленості та нескореності, створив монументальний образ сильної
українки-господині, здатної боротися з буденністю, брати відповідальність за
свій життєвий вибір, самостійно виховувати дітей, без надії сподіватися на
своє-невкрадене щастя. Читаючи рядки творів письменника, мимоволі згадуєш
подібні долі знайомих та друзів і дивуєшся, як “проза життя” лягає в поетичну
форму вірша. Та крізь песимістичні мотиви пробивається надія на те, що жінка
дочекається свого щастя, бо мусить-таки бути щасливою і неодмінно нею стане,
лиш треба переступити поріг у нове життя!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!