Жертва

155

Григорій ШТОНЬ

Життя як цвинтар – не образна забаганка. Мислення її може оскаржувати, а існувальна щоденність ухильно мовчить. Проте мовою мистецтва чи філософії каже те саме. Згадується наївне й одчайдушно щире «Поганяй до ями» Архипа Тесленка. Письменника геніального, народом шанованого і тим самим народом зацькованого. Надзвичайно промовисто – за соціалізм. В його самодержавному потрактуванні. Вже після Леніна, але ще до Сталіна. Тесленко після участі в заворушеннях 1905-1907 рр. ховався від вірнопідданого народу в бур’янах. Зараз від того ж народу ховаються (або й не ховаються – це нічого не міняє) в палацах, службових кабінетах або у Верховній Раді. А сам народ, як і завше, чується непідсудним.
Судити про все і всіх категорично руба  споконвіку вважається чи й не достоїнством. У нас; в країнах цивілізованих для цього існують конституції і жорстко підлеглі їм державні інституції. Ми теж ніби саме про них мріємо, проте тільки до крику «Слава!!!» На видиху після нього і в душах, і в головах крикунів не зостається ні-чо-гі-сі-нько: козацька псевдонація як була, так і залишається цивіліцаційно малограмотною, малокультурною і (це одне й те саме і не зовсім одне й те саме) малосовісною. Бо злодіїв у ній більше, ніж людей кришталево чесних. Причому на місце кожного зловленого і запротореного за ґрати крадія приходить нових два. А то й десять. Сподіватися, що активний вилов нечестивців рано чи пізно приведе до залишкового торжества їхніх антиподів, не доводиться. Поки що? А може довго-довго? Поки людина сама, без президента і його раті, собі скаже: «Досить! Я більше не краду. Навіть з примусу».
Згоден, що так ніколи не буде, бо й дорога до раю моститься всього  лиш благими намірами. Cаме тому, принагідно зауважу, раю більше на землі, ніж на небі. Але, любий мій народе, навчися хоч бути послідовним. Засуди себе за те саме, за що судиш інших. Коли годуєш дітей в школі потравою, продаєш на базарі і в магазині потраву, вирубуєш ліси, нищиш ріки, закочуєш дороги не асфальтом, а  асфальтованим болотом. Розумію, що за всім цим стоять злодії в законі, проте хто вони без тебе? Всього лиш рецидивісти. А з тобою – депутати, міністри, Герої України. І прочая відкалібрована нечисть всенародного розливу в погонах даїшників, податківців, митників. Далеко не всіх, проте чисельніших за єдино патріотичну меншість – українську інтелігенцію.
Я свідомий того, що одразу ж після цього посилу (Чи заяви. Але до кого?) необхідно уточнитися: що таке і хто така інтелігенція? Чоловік при краватці? Чи (якщо йдеться про інтелігенцію творчу) чоловік в береті і з метеликом? Або з вищеосвітнім на лацкані значком? Щодо жіноцтва вхопитися ні за що. Хіба за окоштовлене декольте? Ні, краще… Не знаю. Тобто знаю: за мову і вимову, проте й тут є багато пасток. Приміром, мова доктора, кажуть, наук  Наталії Вітренко. Безсоромно брехлива і майже вишукана. Утім, брешуть  всі. Не всі цього встидаються.
Інтелігентом колись вважалися люди розумової праці, яка із сина коваля Івана Франка вилущила доктора Франка. Проте хіба він такий один? Професор Поплавський, академіки Литвин, Семиноженко, Толочко… Утім, хто і що їх насправді годує, достеменно не відомо.  А тьму-тьмущу науковців, учителів, лікарів, інженерів, літераторів – держава. Хоч мали б годувати професії, бо сама по собі наша держава бідна.  Її спромог ледве вистачає на два найстрашніших лиха – корупцію і війну, котрі спустошують кишені… тої ж інтелігенції. У першому випадку примусово, у другому – добровільно. Тоді хто така інтелігенція? Найсвідоміший і найжертовніший прошарок суспільності без права на обман, на зраду національних інтересів, на хабарі, на економічне нехлюйство, на політичну продажність, на гріх без покаяння. Я всього лиш літератор, тому викреслюю з числа рідноземної інтелігенції тих за фахом колег, що розкрадали загальнописьменницьке майно, годувалися у Верховній Раді з тих самих кормушок, що й партії Симоненка та Януковича. Плюс, і це дуже й дуже принципово,  плодили і плодять в собі і довкіл себе графоманство. Ще приплюсую до них довкіллітературних ділків з-посеред «постмодерністів», які самоназвалися квітом української літератури і в ній смердять не згірше бузини і прочих псутостей. Та найбільше ображає  те, що сморід у нашій хліборобській країні і в її літературі майже поспіль високогонорарний. Очевидно, за аналогом з традиційно українськими подвір’ями, посеред яких величались і подекуди продовжують величатися гнойовиська; ось, мовляв, які ми багатосвинні, кокотюшні, антиестетичні. Усе як не знаю де. І читачі з видавцями не знають, розбалакуючи про літературу масову і елітарну саме тоді, коли літератури в її первісно богонадихнутому сенсі і покликанні у нас ще або давно не  існує. Вдамся до прикладів. Що ми протиставили моровиці з назвою «громадянська війна» і війні Другій світовій? Братовбивчі «Чотири шаблі», «Прапороносці». А література світова? «Прощай, зброє» Е.Гемінгвея, «Бойня номер п’ять» К. Воннегута…   Чим ми якщо не затаврували, то бодай оскаржили  сталінізм? Не в закордонних патріотичних осідках, а вдома? Оповідями про голодомор, ухильними (з обов’язковими наскоками на куркулів) протестами проти перехльостів колективізації, де духовно-філософського вивищення над фашизмом як ідеологією людинонищення й життєненависництва немає й сліду.  Хто і що у нас написав про СРСР як тоталітарного всецивілізаційного монстра? Ніхто нічого. І це при  тому, що ми оперуємо поняттями «розстріляне» і не розстріляне відродження, захлинаємося від захватів шістдесятництвом, народолюбність і народнодухість якого пропонуємо світові, як загальносвітове художнє досягнення. Щодо Стуса, Вінграновського, Григора Тютюнника це майже правда. А от щодо шістдесятництва списочного, яким фіксується більша половина вимираючої Спілки, скажу абсолютно одверто – не брешімо. Ні собі, ні світові.  Шевченко, Франко, Стефаник, Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко, Підмогильний, Плужник, поети й прозаїки-пражани – це, здається, все, що материкова Україна може покласти на олтар її інтелігентності. Того ж гарту і вишколу, що інтелігентність Гете, Гюго, Толстого, Камю, Сартра. Йдеться, уточнюся, про осібну письменницьку касту, а не про письменство всього лиш високоталановите чи високогуманне.  Бо інтелігент – це ще й фортечне духовне самоутворення, для якого бруд довколишнього світу не є підставою для всього лиш розмаїтих позовів до Всевишнього. Цей бруд треба передовсім знищити в собі і в такий спосіб перетворитися на його живу антиподність. У царині творчій та сама альтернативність поширюється на увесь художній світогляд, який може і навіть повинен бути національно означеним, але загальнолюдські гуманістичні в нім настанови й цінності є визначальними. У цьому сенсі М.Куліш, безперечно, переважає Корнійчука, але далеко не завше долає відстань між гібридною радянськістю і безкомпромісним європеїзмом шекспірівського, гетевського, бекетівського драматургійного штибу.
Розумію, що ділити митців на інтелігентів і не-інтелігантів – заняття ризиковане, невдячне і малоетичне. На мене з осудом дивляться нинішні і вчорашні патріархи, десятки класиків, сотні й сотні нематюкливих, чемних, чесних, писучих поезо– і прозопатріотів, у порівняні з якими Фолкнер, Гемінгвей, Байрон, Купрін, наш Тарас Мельничук видаються, м’ягко кажучи, бабіями, нечемами і навіть нестримними чарколюбами. Проте не слід плутати святе з грішним. А надто ототожнювати життя людського характеру і людського духу, який в літературі  поводиться чи повинен поводитися куди  більш підконтрольно й стримано, аніж його тілесний ім’ярек в «Енеї»», куди, пригадується, більшість членів спілчанського парткому увечері не зазирали. А там… Але це дрібниці в порівнянні з потоками доносів, кляуз не на що інше, як літературу, честь і гідність якої берегли одиниці. М.Лукаш,  В.Стус, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, подружжя Калинців. Але не всі разом взяті лауреати Шевченківської премії, найбільш удатні з яких багатіли, обростали посадами, їздили за кордон. За чий рахунок і з чиїми інструкціями? Треба ж нарешті сказати – КДБ. Або ота письменницька рать, що кинулася у Верховну Раду Союзу і Верховну Раду України. Що вона там путнього зробила? Ніц! А чим цей відрив від нібито найсвятішого – творчості творчо компенсувала? Теж нічим. Бо римована і неримована патріотика – це не література, а те саме холуйство, яким відверто і підтекстово повнилася історична наша романістика, романи про колгоспне село, виробнича всіляка непотріб. Ю.Смолич, В.Собко, В.Козаченко, М.Олійник, Ю.Бедзик, П.Воронько, М.Нагнибіда – то не якісь там комунофіли, еталони радянськості, а звичайні літературні трутні, за якими стоять довжелезні шереги книжкогонів з сяким-таким ім’ям і без оного. У часи незалежності вони навіть затівали чи й не з’їзди української інтелігенції, на які діаспора стікалася, як вірники до храмів. І це при тому, що храмів у нас зеро. Бо й Соловки чи тюрма у підвалах «палацу» на Володимирській – то місце страждань і духовних звитяг, але не духотворний чертог, у межах і на підвалинах якого уособлювали Україну найсвятіші з-посеред святих  – Олена Теліга і Олег Ольжич. На всяк випадок зауважу, що Миколу Лукаша і таких, як він, я ставлю з ними поруч. І цим самим, не боячись високопатріотичного гавкоту, уточнюю – інтелігент є патріотом тому, що не-патріотом бути не може. Куди більш значущими в його внутрішніх крицевостях є Культура й непохитна культурність, нездатна до компромісів моральна самопідзвітність, підконтрольність таким богонадихнутостям, як совість, встид, чесність і честь.
Вважати, що еталонним носієм усіх цих морально-духовних «шевронів» є народ, категорично відмовляюся. Люблена ним Україна й українська література є, згоден, його дітищем. На щастя, не вся; ні Шевченко, ні Леся Українка, ні Франко, ні Коцюбинський, ні Винниченко чи Стус не молилися на народ як націєтворчу силу, а  потужно, а подекуди й трагедійно з народу виростали. І народ пе-ре-ро-стали, опинившись урешті-решт на власноздобутих художніх висотах. Не цураючись при цьому ні свого коріння, ні щеплених цьому корінню модерних художніх стратегій, людинотворчих завдань, потуг. Їх мало хто сьогодні читає. Окрім студентів (ще не інтелігентів) і вчителів (вже в силу різних причин не інтелігентів). З огляду на президентський указ про літераторів-стипендіатів можна судити, що й влада в наших справах як була, так і залишається малокомпетентною. Українська література (як, власне, й недесформована нація) далі залишається жертвою цвинтарного по суті  народолюбства, яке при наявності могутнього інтелігентного прошарку його носіїв могло б відволікти увагу від доглядання історичних могил на справи куди більш важкі й почесні. Не виходить. Учора заважала партія, сьогодні Путін. Це правда. Але правдою залишається й те, що крім них  на місці зловорожої антиукраїнської сили ми нікого не бачимо. А дарма. Утім про це вже дещо тут сказалося. Хай більше скажуть інші. Або й не скажуть. Це теж по-українськи.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!