Жага прекрасного була Сонцем…

146

(гортаючи сторінки Щоденника Івана Чендея)

По-весняному теплий листопад…
Оксиморонно звучить ще й тому, бо весни люблю, а цей період року завжди не
любила і чекала, коли ж він промине, отой сльотавий кінець осені… Листопад
завжди будив у мені тривогу – незрозумілу за походженням і причинами, та все ж
таку, яку просто треба перечекати, бо «все минає…»

Вже потім прийшло розуміння
того, що недарма кажуть мудрі люди, ніби у житті немає нічого випадкового. Саме
холодний і похмурий листопадовий день ввірвався у мої тривоги смертю Батька…
П’ять років тому…

 

А вже згодом, працюючи з Батьковими Щоденниками, надибала такі слова:

 « Ми втратили його. Його у нас більше нема, і
до нього уже будемо приходити тільки в уявах… І тому, що не зможемо ніколи
більше сісти за стіл з ним чи для поради, чи для звичайної товариської гутірки,
чуємо себе осиротілими й збіднілими… Чуємо себе одинокими…

Наше щастя в тім, що ми знали
його.

Наше щастя у тому, що ми були
його сучасниками. Багатшими чули себе з ним, певнішими. Без нього чуємо вантаж,
що ураз валиться на плечі наші… Вантаж збідніння і опустіння…

Особисто собою, як і
прикладом свого життя в мистецтві, він залишив нам багато-пребагато для
роздумів, для висновків при роздумах… Він-бо став великим прикладом, до того
ж зовсім не­однозначним, а багатогранним і яскравим.

І кожен вільний брати собі з
цього прикладу стільки, скільки зможе осмислити й осягнути – хтось всього одну
грань, хтось дві чи три, а хтось і більше – залежить тут все од здатності і
широти можливостей…» –.

Ці слова Іван Чендей пише сльозами свого чулого серця – сльозами від
усвідомлення втрати, що її зазнав світ із смертю народного художника України
Ф.Ф.Манайла. Пише більше 30-ти років тому, 1978-го… Самому Чендею доля судила
прожити ще немало – 27.

Важко точніше, аніж цими словами, висловити усе розуміння порожнечі,
що виникає зі втратою справжніх талантів, які творили чесно і при цьому нічим
себе не заплямували: ні кон’юнктурою, ні лінощами при труді у світлому храмі
мистецтва.

Час – невблаганний. І не тільки тому, що минає, забираючи сили,
молодість, дорогих нашому серцю людей. А ще й тому, що судить справедливо і
чесно, розставляючи все і всіх на належні їм місця. Тих, що були дрібними,
нікчемними і часто вивищувались, топчучи великих і сильних духом, змітає з
пам’яті людської, а великих, справжніх робить ще більшими і величнішими.
Справжні залишаються з нами, і ми багатіємо тим, що вони залишають по собі.

Щоденники Івана Чендея є тим матеріалом, що, безперечно, окрім
свідчень про літературне життя нашого краю, людей, які жили і творили на
Закарпатті в другій половині ХХ століття, дадуть нам розуміння доби, що була ой
якою непростою.

Складною і драматичною була й доля самого письменника  і, можливо, у моменти найгострішої драми
душа, виливаючи думи на аркуш щоденника, скидала ту напругу, витримати яку,
здавалося б, не під силу звичайному чоловіку…

Отож нині, у ці не по-осінньому теплі листопадові дні, з сумом і
особливим щемом гортаю сторінки Батькового Щоденника, вкотре переконуючись, що
істина – одна, правда – одна, хоч якими б не були часи і люди, що все ж
минають… А справжнє мистецтво вічне, як вічними є ті, хто його творить для
людей…

Подані уривки із Щоденника відносяться до, на перший погляд, вже далеких
60-х років минулого століття. Та сторінки ці вкотре переконливо доводять:
істина, порядність, чесність – поняття вічні та позачасові, непідвладні тому
пилові, що часто-густо є невід’ємною ознакою часу…

  Марія ЧЕНДЕЙ-ТРЕЩАК

***

 Повинна ж людина, зі всіма її
слабостями, чимось надолужити свою слабість, бездарність, недостатність хисту.

 Талановиті люди завжди спокійні
і впевнені у своїх силах. Бездари, що приплелися силоміць різними правдами і
неправдами до мистецтва, суєтливі, метушливі, безпардонні і безцеремонні у
виборі засобів, щоб показати себе. Вони уміють виставити себе, відстояти себе,
видатися, організувати рецензію… Їм всюди добре…

 Митець-художник, письменник,
поет, композитор повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю.
Він не може бути космополітом, громадянином Всесвіту. Його Батьківщина повинна
бути у його творах.

 

***

 Тільки тоді, коли ви хоч на
мить зливаєтеся з твором мистецтва в одне ціле, чуєте його велич, проникаєтеся
його духом і життям, вам трепетно прекрасно, ви на крилах.

 А взагалі, я за мистецтво вічно
молоде, зігріваюче теплом, піднімаюче до кращого, наповнююче бажанням бути
кращим, радіти, що ти людина. Я за мистецтво, що збагачує розум і почуття…
Вірніше, що впливає на почуття і розум!

 

***

 Ліктями можна розштовхати
публіку перед кафе, та не можна ліктями розштовхати, прокласти собі дороги в
літературі.

 

***

 Немає нічого страшнішого за
почуття сумніву, коли ти взявся за роботу і вже тішив себе добрими надіями на
вдалий початок…

 Нарешті я пишу той великий
твір, про котрий лелію думку багато років. Я не мислю твору поганого, бо на
такий не маю нині і найменшого права. Та й котрий з авторів має право на
поганий твір? Ніхто такого права не має. Нині я зобов’язаний писати краще за
все написане досі. Таке завдання переді мною ставлять роки літературної праці,
таке завдання витікає з того, що досі написане мною…

 

***

 Людині інколи (добре, коли
тільки інколи) здається, що її щастя далеко-далеко, а воно буває поряд! Тільки
вона не бачить його. І оте “щастя далеко-далеко” манить її, кличе; дурить до
себе своєрідний отакий багатобарвний метелик для дитячої наївності – своєрідна
отака романтика поривань, шукань, устремлінь, своєрідна отака квітка, якої
вона, людина, ще не бачила… А все-все поряд!

 І отой барвистий метелик –
мана, і квітка-троянда – мрія – не мрія, а наша прекрасна бутність, в якій
стільки чар і величі, в якій стільки казки, легенди і пісні! Бо сама вона
пісня! Тільки почуй її! Бо сама вона квітка, тільки увидь її!

 А коли почуєш, увидиш, тоді
відчуєш і побачиш, як прекрасно жити!

 

***

 Брехня починалася завжди там,
де закінчувалася правда. Між правдою й брехнею завжди лежала прірва. Правда
ніколи не поступалася місцем брехні. Брехня поступалася місцем правді! Правда
завжди була стриманою, гордою і величною. Брехня завжди йшла ходою невпевненою,
постійно оглядалася, вона завше була галасливою, суєтливою, метушливою.

 __________________

 

 Культ – не один Сталін. Коли б
це так було, ми не знали б лиха. Зі смертю Сталіна помер би і культ. Культ –
отрута, яка пройняла увесь наш організм великий, і потрібні роки довгі, щоб
вона – отрута ця – випарувала. Культ породив не лише бога в особі Сталіна,
культ наплодив божків, з божками – янголів, чортів, бісенят і люциферів.

 

***

 О, як було б добре, коли б ми
перш за все бачили людину, потім члена бюро обкому, потім секретаря міськкому,
голову облвиконкому і т.д. О, як би було добре, коли б ми спершу були Людиною,
потім членом бюро, членом виконкому і т.д…

 

***

 Не можна побудувати нормальне
суспільство, будучи брехливим у великому, марнотратним у малому. Я не раз думав
над цим. Ми – народ багатий, щедрий, широкий натурою, зате неумолимо
марнотратний. У нас можуть гибнути мільйони кілограмів зерна, тисячі центнерів
добрив на відкритих майданчиках, тонни цементу… У нас можуть розкрадати не
копійками, а мільйонами. Ми не навчилися бережливості, економічності,
раціональності. Цьому усьому, як і господарності, хазяйновитості, порядку нам
треба вчитися, вчитися, вчитися.

 Бережливість – не скупість.

 

***

 Лжа і ржа мають споріднені
якості. Лжа роз’їдає людину, ржа – залізо.

 Оббреханий (вкритий лжею)
вельми часто буває великою людиною, як під ржею часто прихований чистий метал.

 І лжа, і ржа прилипають легко.

 І лжа, і ржа зникають важко.

 Той, що був раз оббреханий, як
те залізо, що було вкрито ржею.

 І лжа, і ржа – люті вороги
високого, чистого.

__________________

 

 Я знав шевця (чоботаря), перед
вітриною якого зупинялися. Дивилися і на взуття, зроблене ним, задивлялись і на
нього, як працював. А був він достойним майстром своєї справи, бо робив так, як
ніхто з його товаришів по професії.

 Я знаю поетів ( хай пробачать
за порівняння), яким би склало честь, коли б їх у їхньому поетичному цеху можна
прирівняти до того шевця з шевського цеху. Та це не склало б честі тому
шевцеві. Я знаю поетів, які, звичайно, обурились би, коли б їх прирівнювали до
шевця, але я знаю і те, що швець обурювався б, коли б їх прирівняли до нього.

 Я ж сам хотів би у своїй роботі
літературній зрівнятися з тим шевцем…

__________________

 

 Я хотів би, щоб моїми творами
зачитувалися так, як заглядалися на виставлене у вітрині взуття шевцем –
справжнім поетом свого діла.

 

***

 Інколи, бува, людині мало
треба: крихітку тепла і промінчик сонця.

 

***

 Людині молодій треба думати не
лише над тим, ким вона буде, але й над тим, якою вона буде. Певно, над останнім
більше, аніж над першим.

 

***

 Впродовж багатьох років людей
відучали думати і привчали цитувати. І багатьом це навіть подобалося. Не було
необхідності у власних думках, коли на всякий випадок знаходилася відповідна
цитата. І поступово звичне приймалося за дійсне, породжуючи сліпу віру в
підняте над партією і народом півбожество.

 Од божества до убожества –
крок.

 Культ зробив своє! І потрібні
довгі роки, щоб навчитися думати, щоб виросли побиті, щоб вилікувалися поламані
крила. Все не може статися в один день, як би той культ в той один день не був
розвінчаний.

 

***

 Один тільки митець знає,
скільки праці, скільки гірких сумнівів, скільки горіння забирає кожен справжній
твір.

 Для того, щоб ти викресав іскру
з серця читача, мусиш гріти твір полум’ям свого серця, мусиш наснажувати його
вогнем. Немає вогню в творі – не буде й іскорки в серці читача при його
читанні. Такий твір залишається холодним паленищем, а не ватрою. Такий твір
нікого не обігріє, а, значить, мимо нього пройдуть, як проходять мимо згаслого
багаття…

 

***

 За причинену моральну кривду
суспільству треба карати суворіше, як за матеріальний збиток.

 

***

 Коли б людина (і я!) завжди
думала перед тим, як вона має скоїти той чи інший вчинок, вона багато вчинків
не скоїла би. Розум взяв би верх над хвилинним настроєм.

***

 Гадюка жалить отрутою, людина –
словом.

 Мого недруга поважаю за те, що
знаю завжди, з ким маю до діла, значить, знаю, як мені бути. Людину умисливу,
фальшиву, підступну ненавиджу, бо вона маскується за брехливим словом
посмішкою, бо вона страшна мені затуленим у долоні отруєним знаряддям
руйнування і нівечення, захованою жахливою думкою і наміром, вона завжди копає
підо мною яму, навіть тоді, коли для цього немає щонаймалішої причини.
Улесливі, лицемірні, фальшиві люди – люди навиворіт.

***

 Люблю простих людей – селян,
робітників. Люблю за їх прямоту, безпосередність, невміння застосовувати свій
розум на інтриги, гризню… Селянин частіше бився і сварився на межі (за межу),
ніж внаслідок того, що хтось йому недоважив чи недоміряв шани, почестей,
гонору… як це буває в світі “інтелігентних”.

 

***

 Взятки (хабарі) існують в
тисяча і одній формі, починаючи від випитих з кимось ( хто тобі “потрібен”) 100 грамів горілки за
прилавком, “позичених” і не повернутих грошей вищестоячим від підлеглого,
закінчуючи дорогими сервізами і дарунками до днів іменин, свят тощо… Взятки
існують не тільки в натурі – такі можна визначити вартістю, – існують взятки і
морального характеру (чую, хтось каже, що які б не були – всі зв’язані з
моральним фактором – згоден!) – улесливість, услужливість, поступка принципом і
переконаністю, правдою і чеснотою, нарешті, поступка тілом і почуттями, коли
йдеться про співжиття підлеглої з вищестоячим в ім’я того, щоб на роботі не
робити, а гроші отримувати, щоб прогулюватися на персональній машині,
отримувати завищений оклад, проводити дозвілля з іменитим і знаменитим в
ресторані…

 Взятка – соціальне зло, нерідко
породжене економічними умовами, розхитаністю моральних засад, розбещеністю і
т.д.

 

***

 У виробничому колективі, в
адміністративному колективі люди об’єднані одною метою, одним конкретно
вираженим завданням, одним, так би мовити, планом, звітом…Тут один підпирає
роботою іншого; тут можливі стягнення, догани. В письменницькому колективі хоч
і одна у всіх мета – творити літературу, все ж ця мета виконується кожним в
індивідуальному порядку, оскільки наша праця є сугубо інтелектуальною працею.
Тут діють накази совісті і серця, а плани доводяться можливостями кожного
зробити стільки, скільки працьовитості, таланту і вміння. В письменницькому
середовищі колектив будується на загальних засадах довіри один до одного, на
вмінні творчо спів­працювати, підтримуючи один одного порадою, дотриманням
ділової атмосфери. Тут потрібне вміння сперечатися, а не сваритися, говорити
один одному правду, не кривити душею… Тут потрібне вміння і бажання розуміти і
видіти високі орієнтири, критерії. Все це у нас нині загублене…

 Звичайно, загублене у нас
найдорожче. Загублений у нас колективізм, довіра один до одного. Загублена у
нас у великій мірі і повага один до одного. Загублене у нас почуття
об’єктивності. Загублене у нас почуття дружби, правди і справедливості, бо
місце їхнє зайняли явища інтриг, побоювань, групівщини.

 Ми не вміємо так заздрити один
одному, щоб ця заздрість носила конструктивний характер, наснажувала кожного до
ліпшої роботи, до роботи продуктивнішої і якісно кращої. Наша зависть має
характер ненависті, що руйнує. Наша зависть убиває нас самих.

 Можна налагодити
організаційно-творчу роботу у відділенні. Можна скласти план роботи, “намітити
заходи”… Можна налагодити організаційно-ідеологічну роботу в парторганізації.
Це зробити легко. Це нам під силу. Але найважче вселити в наші серця почуття
дружби, довіри один до одного, почуття взаємосимпатії, взаємоповаги. Це те, що
не декретується ніякими керівниками і постановами, бо це й не купується на
ринку, бо це має бути в людських серцях і розумах. Цього не можна ні випросити,
ні вимолити, цього не можна ні взяти, ні дати. Це просто повинно бути, і коли
воно є, тоді воно просто є, коли його немає, його просто немає. А у нас його
немає. І дуже прикро, що його немає.

 От звідки його взяти, як його
дістати, про це треба подумати… Гадаю, що це в інтересах кожного зокрема, не
кажучи, що це в інтересах колективу тим більше, коли не хочемо принаймні
пускати з себе сміху.

 

***

 За звичаєм, що існував у
стародавньому Римі, поети писали свої вірші крейдою на спеціальних дощечках,
які встановлювалися на одному з майданів міста. Автори, твори яких не
сподобалися читачам, мусили публічно злизувати свої поезії язиком.

 Коли б запровадили такий
порядок і в нас, як був у римлян, не один вірш нашим поетам прийшлось би писати
медом, або десь позичати язика… Зате було б менше поганих віршів.

 

***

 Мистецтво повинно високо
піднімати і наснажувати. Воно повинно бути правдивим дзеркалом душі і життя
народу, повинно помагати долати труднощі. Мистецтво повинно очищати від того,
що заважає рухатися по шляху вперед.

 Всі мають бути добрими,
письменник повинен бути найдобрішим. Всі мають видіти далеко і глибоко,
письменник повинен видіти найдальше, найглибше, найясніше. Всі мають бути
правдивими, непримиренними до зла, яке інколи в нас трапляється, письменник
мусить бути найправдивішим, гнівним борцем проти зла.

 Слово письменника – і пісня, що
кличе, наснажує, додає сил; голос митця – голос самого народу на шляху завжди
тільки вперед, коли цей митець не плентається позаду, а йде в ногу з народом.

***

 І ось так поволі “згущаються” хмари…
Коли тиснуть нестатки, коли наступає на п’яти криза, коли іде весна, ти б хотів
купити своїй дитині те, що є і в інших дітей, а вчинити цього не можеш. Коли
тебе підтискає дружина й трішки-трішки дивиться на тебе оком, як на людину, що
не зуміла мудро влаштувати життя. Коли в тебе є борги – нехай і в терпеливих
кредиторів, коли, нарешті, ти й сам маєш боржників, що втрачають або ж втратили
подобу людську і почуття честі, тобі стає прикро не лише перед сім’єю, але й
перед самим собою; в такому разі ти чуєш, що тебе сильно тягне до землі отой
цвях, який таки мусить бути вбитий до твоїх черевиків… Тобі стає невесело, хоч
ти і далекий до відчаю, але ще думаєш і над тим, що відчай тебе чекає, що будеш
змушений кинути робоче місце за столом літератора й подаватися на заробітки…

 

***

 Є люди, які живуть шкаредно. А
є люди, які і вмирають прекрасно. Правда, є й такі, що сказали б: жий і
шкаредно, тільки жий. Ці нагадують мокриць, повзунів. А є й такі, що воліють
прекрасну смерть за шкаредне існування. Це великі, достойні, справжні люди!
Вони схожі до метеорів, що сяють. Нехай одним поблиском. Нехай одну мить…

***

 

 З одного і того ж куска мармуру
скульптор може висікти і чорта, і людину – залежно, за що візьметься.

 На одному і тому ж полотні
художник може намалювати і виродка, розпусницю, що потонула в бруді, і невинну
красуню… Залежить все від того, за що візьметься, на що спрямує свій талант.

 Є одна велика справедливість.
Хоч бездара і верткий, і спритний, хоч він і пронира, хоч він і компенсує свою
нікчемність щодо можливостей і таланту нахабством, залишається лише
нікчемністю, не залишаючи після себе нічого такого, чим би збагатилася народна
скарбниця культури…

 Який бездара не сильний в
інтригах, який він не штовхун ліктями, життя його обходить стороною і він,
бездара, може себе втішити тільки ілюзією, що “творить” мистецтво.

 

***

В храм люди ідуть, знімаючи з голови капелюхи, обтрушуючи з ніг
пилюгу. Є такі вірування-релігії, де до храму велено входити босоніж, знімаючи
взуття. До храму ніколи не входять, штовхаючись ліктями, і був би, принаймні,
смішним той, хто б розштовхував поважну публіку й перся, ламаючи голову,
наввипередки.

 У храм мистецтва нерідко
входять і розштовхуючи, і орудуючи ліктями, і вносячи бруд в серцях (не кажучи
про взуття), в головах. І не диво, що в цьому храмі нерідко стільки смороду…
Але храм залишається все ж таки храмом. Бо саме життя невидимим нагаєм з храму
виганяє нечестивих.

 

***

 Таланти завжди були оточені не
лише славою, яка нерідко приходила до них із запізненням, але й бездарами, що
заздрили їм, плентаючись під ногами. Щастя талановитих завжди було в тім, що
вони були талановиті, нещастя – в тім, що їм часто заважали заздрісники з
бездар, плетучи інтриги, цькуючи, брешучи. Бездара нерідко всю свою енергію
спрямовував на те, щоб заважати талантам, саме тут виявляючи неабияку
спритність і вміння. Але час минав, він “ставив” все на місце, від бездар
нічого не залишалося, крім накладних витрат, талановиті ж таки щось після себе
залишали для народу, який дав їм слово, пензель, звук…

 

***

 Я в дорозі… Завжди в дорозі…
Переді мною ясні обрії і шлях широкий, хоч шлях нелегкий… Пам’ятаю листа од
мами до дня народження, в якому вона писала: “мабуть, в недобру годину я тебе
народила, коли ти мусиш так бідувати…” Так, моя мама саме бідуванням вважає
письменницький хліб, і хіба він приходить на стіл не як наслідок творчих мук,
бідувань і мозільної праці? Звичайно, я маю на увазі не просто хлібець
насущний. Я маю на увазі все, що дано письменнику – радість наслідків творчості
і муки творчості, добре ім’я літератора і честь, високе покликання служити
свойому трудовому народу, що сам надихає на творчість і посилає на муки і
радість у творчості…

 

***

 Що може більше нівечити сили,
як невіра в те, що ти робиш… Ця невіра схожа собою на воду, що підмулює і рве
берег…

 

***

 Завжди меншими нам здаються ті
пороги, що їх ми переступили, за ті, які нам ще тільки належить переступити.

 

***

 Куди б ти не ходив, ходи завжди
так, щоб не соромився повертатися назад…

 

***

 Своїм корінням моя літературна творчість
вросла в життя моїх земляків. Звідти вона пила снагу і брала силу.

 Її кропив рясний та вільний дощ народної
мудрості.

 Жага прекрасного була Сонцем, до якого я
тягнувся завжди.

 Ось три джерела, що лежать в основі кожного
мойого більш вдалого і менш вдалого твору!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!