У той час, як
більшість українсько-радянських письменників, змагаючись один із одним, затято
клепали свою соцреалістичну кон’юнктурщину про партію, яка кудись веде, про
передові колгоспи з трактористами, комбайнерами та доярками, або ж, навпаки,
боячись власного таланту, а відтак – покарання за талант, переховували «не
такі, як треба» рукописи у скринях та шухлядах (як, скажімо, В.Домонтович), –
за неприступними кордонами, за горами й океанами жила ще одна українська
література ХХ століття. Вона вперто розвивалася на чужих землях, здобуваючи
світове визнання, відроджуючи загублену добру славу про Україну, а по суті
ревно, по-материнськи оберігаючи нашу націю від самознищення. Варто згадати
лишень роман Івана Багряного «Тигролови», який у тодішній Західній Європі
видавався мільйонними накладами і приніс авторові неабиякий успіх. Або «Жовтого
князя» Василя Барки, де вперше так до жахливого відверто розповідається правда
про Голодомор 1933 року. Або поезію Євгена Маланюка чи Юрія Клена. Або.. або…
Дякувати Богу, маємо імена, якими може пишатися наша література!
Одним із таких
імен є ім’я дещо молодшої представниці української літературної діаспори Емми
Андієвської, котра відома світові не лише як одна з поетів нью-йоркської школи,
не лише як талановитий прозаїк, а також як надзвичайно цікава самобутня
художниця.
Але нині, звісно
ж, я говоритиму про літературну творчість авторки. І причиною цього є книжка,
що побачила світ завдяки Голові Спілки україномовних письменників Держави
Ізраїль, головному редакторові часопису «Соборність», письменнику Олександрові
Деко. Це четвертий том запланованого десятитомника Емми Андієвської, який
містить роман із назвою «Герострати». Роман написаний у першій половині 50-х
років ХХ століття і був виданий лише раз – 1971 року, у видавництві
«Сучасність» (Мюнхен, Німеччина). Як і решта прозових творів Емми Андієвської,
цей твір написаний у стилі сюрреалізму (що, між іншим, нагадує її живопис).
Сама ж письменниця в одному із листів, датованим 15 грудням 1997 року, пише
так: «Стиль «Геростратів» – це моя відповідь у формі шельмівського роману на
філософію Сартра. У 19 років я це сформулювала, а в 21 написала роман». Цими
словами легко можна було затнути за пояс і деяких сучасних мудрагелів, котрі,
самі не маючи великого таланту, заявляють, що проза – не жанр для молодих, бо,
мовляв, потрібно спершу набути життєвого досвіду. Так, у Емми Андієвської на
той час не було ані досвіду агітативно-пропагандистського «ходіння у народ» і
вірного служіння примарній комуністичній ідеї, зведеної до масового психозу,
ані досвіду переслідування цензурою, ані навіть досвіду суто жіночого. Але був
значно цінніший – інтелектуальний, духовний – досвід, якого, на жаль, іноді
бракує старшим письменникам. І саме тому роман «Герострати» через багато років
залишається шедевром, а його тематика – так само актуальною і для нового ХХІ
віку.
Як відомо з
історії, Герострат – це той, хто спалив 356 року до н.е. храм Артеміди
Ефеської, одне з чудес світу, аби таким чином прославитися на весь світ. Емма
Андієвська вкладає в поняття геростратизму глибокий філософський підтекст: це
намагання людей будь-якою ціною здобути собі славу, а відтак – вічність. «Якби
Герострат дійшов до переконання, що йому є біля Бога… безсмертя, він,
звичайно, не потребував би палити храм. Тільки в богів він не вірив і вічність
для нього поза людьми не існувала, а він хотів вічності, як цього хоче все
смертне», – таку думку авторка вкладає в уста одному з персонажів роману
Домові.
Насправді це твір
безсюжетний. Як зазначає в своїй передмові до книжки О.Деко, «тут усе
переплелось: містика, фантазія та реальність. Його переказати, аби хто і хотів,
неможливо… Філософія, емоційність, непередбаченість сплетені в один міцний
клубок, який можна розплутати тільки діставшись останньої сторінки. І забути
цей художній твір уже не можна ніколи».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Розповідь
ведеться від імені головного героя, котрий працює антикваром у власній
невеличкій крамничці. Одного разу до нього приходить дивний відвідувач і
просить написати його біографію. Гість стає настільки надокучливим, що антиквар
не витримує і погоджується. Але тепер його чекає найважче завдання – знайти
бодай якісь біографічні відомості незнайомця. Пошук інформації, конче
необхідної для написання чужої біографії, перетворюється для героя на довгий
ланцюг усіляких химерних подій, знайомств, випробувань, довгих філософських
розмов і роздумів, аби врешті закінчитися іншим, значно важливішим пошуком –
пошуком самого себе.
Протягом усього
твору персонажі, кожен з яких у тій чи іншій мірі є геростратом своєї доби,
дискутують: про Бога, людей, час, талант, про життя, смерть і вічність. В одній
із таких розмов персонаж Ціма розповідає про свою вигадану зустріч зі Сталіним:
«Ти, – кажу, – тиран, диктатор. Що ти зробив з підвладними тобі народами?
Скільки ти вимордував українців? Як я тобі подам руку?». Ясна річ, цей епізод
авторка писала з особливим сарказмом, чітко висловлюючи власне ставлення до
діяльності вождя «всіх народів». Не без сарказму авторка говорить і про письменників-сучасників,
більшість із яких, на її думку, також є геростратами.
Особливу увагу
Емма Андієвська приділяє снам. Власне, весь роман нагадує один суцільний довгий
сон головного персонажа – допоки не настає момент його прозріння, і він
прокидається.
В анотації до
книжки згадується ще один твір авторки – новела «Демон» зі збірки «Подорож»,
написана у той самий період, що й «Герострати», тому тут також досить чітко
представлена головна ідея роману. Ось що каже герой новели: «Наше століття –
століття Геростратів. Гонитва за вічністю усіма засобами. Тепер ви не знайдете
жодної людини, що не слабувала б на цю хворобу. Наше століття, як пес, скиглить
за вічністю… Тому воно шукає вічності в людях… Тому я вибрав собі за
почесне ремесло: чистити світ від Геростратів».
Попри те, що
текст рясніє коректорськими недоглядами, видання здійснене досить якісно. В
оформленні обкладинки використано репродукцію з картини Емми Андієвської «Сцена
«Чарівної флейти» (2002), на вкладці – репродукція з картини «Двоє у
гелікоптері» (1997). Але, на жаль, «Герострати» Емми Андієвської ще залишаються
малодоступними для українського читача. У невеликій кількості книжки наявні
лише на полицях кількох столичних книгарень.