Згадуючи Олеся Ульяненка

373

Нещодавно у
видавництві «Український пріоритет» побачила світ книга «У знятому на плівку
дні. Олесь Ульяненко у спогадах», а видавництво «Фоліо» випустило в світ роман
Олеся Ульяненка «Квіти Содому», який раніше друкувався лише в журнальному
варіанті.

Воно весь час так виходить: то паперу не вистачає, то часу,
то немає робочого місця, бо весь простір займають лише койко-місця…

Мені також останнім часом почалось здаватися, що я відчуваю
голоси з потойбіччя, голоси письменників – знайомих і друзів, що вже залишили
цю грішну землю, а їхні душі подалися до кращих світів, але вони не забувають
про нас тут, вони щось промовляють звідти: тільки вже не знаєш, яким чином їх
навчитися розрізняти за лаштунками звукового гармидера великого міста – для
цього потрібно відпочити десь у лісі чи в сільській хаті…

Володимир Набоков жив у готелі в Швейцарії, здається,
поблизу Женевського озера, жив там роками. Генрі Міллер майже все життя
перебирався з вілли одних друзів на віллу інших друзів – його цінували та
утримували на цих віллах лише за масштаб його таланту! Ернест Хемінгуей писав
свої романи, сидячи в затишних паризьких кафе…

У нашій «Пузатій хаті» писати неможливо: надто дурна й гучна
музика, надто сильно регочуть молодики за бокалом пива… І нема куди подітися, і
нема на те ради, а стрілки годинника повзуть вже близько десятої вечора, а я
написала лише оцей ліричний відступ-передмову.

 

 «У ЗНЯТОМУ НА ПЛІВКУ ДНІ…»

Якою має бути книга про письменника, перед яким передчасно розчахнулись
небеса, який пірнув до ірию. Тілесне втілення, домівку його душі поховали на
Байковому цвинтарі неподалік від Ігора Пелиха та Григора Тютюнника, а сама
безсмертна Ульяненкова душа полетіла до кращих світів…

Так, його творчість вже аналізують у дисертаціях, у наукових
монографіях та начерках, згадують в романах та есеях.  Після його смерті побачила світ збірка
інтерв’ю з О. Ульяненком: «Олесь Ульяненко. Без цензури», вихід якої залишив
після себе набагато більше питань, ніж відповідей…

І ось, нарешті, у видавництві «Український пріоритет»
з’явилася книга «У знятому на плівку дні», упорядник якої журналіст і
письменниця Надія Степула доклала багато зусиль, щоб це видання було створено
поза рамками традиційних видавничих канонів.

Все в цій книзі, починаючи з композиції обкладинки,
побудовано за принципом паралельного кінематографічного монтажу маловідомих
творів самого письменника, навіть його записів у інтернет-блогах та  есеїв, критичних статей та спогадів про Олеся
Ульяненка, – все це можна розглядати й як своєрідний виклик суспільству, що
перебуває вже кілька років після Майдану у своєрідній стагнації, у дещо
пригніченому стані, («криза поглинула» – а хто ж бачить шлях, як цьому люду
подолати тую кляту кризу, що засіла більше в головах, ніж насправді є…).

В книзі «У знятому на плівку дні» зібрані під однією
обкладинкою дуже різні як за жанром, так і за змістом спогади про Олеся, есеї,
критичні статті, присвячені його творчості, інтерв’ю з Олесем Ульяненком та
маловідомі твори самого письменника. Читач може відкрити для себе постать Олеся
Ульяненка у розрізі соціально-епохальному та творчому.

Зміст книги «У знятому на плівку дні» дає можливість
читачеві простежити земний шлях Олеся Ульяненка майже в хронологічному порядку:
від дитинства та підліткових років, про які він навіть сам розповідає в уривках
з роману «Софія», до цієї історії з безграмотними викладками НЕК стосовно
роману О. Ульяненка «Жінка його мрії» та судом поміж О. Ульяненком та НЕК,
котрий письменник з гідністю виграв, але вся ця ситуація відібрала в нього
багато здоров’я та сил… Дуже шкода!

А ще тут, в книзі, є дуже багато цікавих фотографій Олеся з
архівів його родини та друзів.

Особисто мені дуже сподобалися спогади Дмитра Клочка
«Перехрестя», Сергія Грабара «Уляша» та Світлани Божко «Єдина пристрасть –
творчість». У спогадах друзів постать письменника вимальовується більш об’ємно,
особливо якщо й тобі добре знайомі ці характерні для Києва 90-х років «знакові»
місця, де завжди можна було зустріти наших письменників-вісімдесят¬ни¬ків.

Надзвичайно поетично пише Надія Степула про Олеся і в «Есеї
для Олеся» і, трохи раніше, згадуючи його на сторінках свого роману-андрогіну
«Небо (не)сповідане. Все (і) ніщо».

Водночас мені б не хотілося, щоб складалося враження, ніби
хтось написав для цієї книги цікавіше, ніж інший автор. Тут зібрані настільки
різні характери й погляди, що кожний з них є цінним камінчиком на пам’ятник
Олесеві. Тут є чудові спогади сестри письменника Валентини Лісовської «Я жив, я
був…» – про дитячі та підліткові роки письменника. Тут міститься «богемний»
нарис Світлани Поваляєвої «Без назви». В кожного автора є власне уявлення про
Олеся Ульяненка. Але зрозумілим є головне – ми всі його любили так чи інакше.
Нам всім його не вистачатиме тут. Він встиг так багато книжок написати за свій
надто короткий вік, але ж міг набагато більше…

Видавництво «Український пріоритет» на вшанування пам’яті
письменника вирішило заснувати премію імені Олеся Ульяненка «Перша книга
автора», якою нагороджуватимуться саме дебютні книжкові видання літераторів
різних вікових категорій.

 

«КВІТИ СОДОМУ»

«Квіти Содому» Олеся Ульяненка – жорстка проза, ніби
оголений нерв, шалений ритм захоплює читацьку увагу й не відпускає до самої
останньої сторінки.

Ульяненко у своїй творчості ніколи не був «білим та пухнастим»,
з-під його пера завжди виходили прозові симфонії у стилі «hard». Проте манеру
його письма можна було б спробувати порівняти й з творами «пізнього» Чарльза
Буковскі, якщо розглядати прозу Ч. Буковскі як варіант «soft», бо образи й
характери, якими їх змальовує уява Ульяненка, – набагато жорсткіші, ніж в
заокеанського письменника, одного з представників так званого «брудного
реалізму». Але й сам Олесь Ульяненко завжди був не проти порівняти себе з Ч.
Буковскі; кажуть, що дехто й називав його «українським Буковскі». Проза
Ульяненка вельми потужна, якщо захопишся читанням будь-якого з його романів, то
тебе вже «зачепить» надовго, навіть якщо ці моральні покидьки та відморозки –
персонажі його творів – абсолютно не є привабливими, однак, на жаль, бува, зустрічаються
й в реальності. Олесь Ульяненко писав суто реалістичну прозу, звісно, інколи
десь на межі з «сюр-реалістичною». А відірватися від його книжок неможливо ще й
тому, що більш ні в кого з сучасних українських письменників напевне, не
надибаєш таких, раптом несподіваних описів суто міського пейзажу: «Початок
осені печально просувався багряним листям над розпатланим свинцевим тирлищем
річки. Я парився в авто, ловлячи, як павутину бабиного літа, думки, що
обривалися десь наприкінці міражів швидкісної траси. Я пройшовся між високими
недобудованими домами, що строго підіймалися у синці печалі першої осені».

О. Ульяненко – справжній співець урбаністичного «дна». Ці
його моторошні персонажі весь час переховуються, якщо, в кращому разі, не на
найманих «хавирах», то десь в підвалах, на смітниках та в каналізаційних люках,
походжають пізно ввечері сльотавим Хрещатиком або іншими вулицями та провулками
у центрі міста.

Якщо говорити про композиційну побудову сюжету «Квітів
Содому», то можна звернути увагу, що в цьому творі виділяються риси, характерні
для творчості «зрілого» Ульяненка, який застосовував принцип монтажу, чергуючи
по черзі розповіді кількох дійових осіб роману. Більш виражений такий принцип у
романах «Жінка його мрії» та «Знак Саваофа». У «Квітах Содому» більш проявленим
є внутрішнє напруження, що йде від автора-оповідача, котре призводить майже до
екзальтації.       

Хоча тема покарання, відплати за скоєне, наприклад, тим же
Тоцьким – збоченим депутатом-педофілом – тут є присутньою так само загострено,
як у вищезгаданих творах, проте сама мова роману більш імпресіоністична.

Звісно, дехто з консервативно налаштованої читацької
авдиторії міг би закинути авторові присутність ненормативної лексики та безліч
описів жахливих сцен зґвалтування, знущань тощо. Проте справжні читачі Олеся
Ульяненка мають розуміти, що письменник у реалістичних тонах змальовував дно й піддоння
того суспільства, серед якого довелося жити.

Бува, що навіть важко й розрізнити: чи то дивишся
захоплюючий трилер, чи читаєш романи Ульяненка. «Квіти Содому» письменник
присвятив режисерові Володимиру Тихому. Тільки щодо фільмографії, то, на жаль,
ця історія в Ульяненка склалася не дуже вдало. Напевне, якби йому було ще
відпущено часу тут і зараз, то здійснилося би багато задумів Ульяненка як
талановитого сценариста, майже співавтора справжніх сучасних українських
фільмів… А так – залишається констатувати те, що він встиг: вдало переробив
сценарій фільму «Украдене щастя», який поставив режисер Андрій Дончик.
(Спочатку сценарій писали Марина та Сергій Дяченки, але той сценарій
Ульяненкові довелося цілком переробити). Існували деякі проекти, котрі Ульяненко
планував здійснити з Володимиром Тихим. Та ще не дуже гарна історія про те, як
до рук російського режисера Олексія Балабанова потрапив уже готовий сценарій
Олеся Ульяненка та був вкрадений у письменника. Дещо змінили – й глядачі
побачили цю «чорну комедію» про «лихі дев’яності» під назвою «Піжмурки»…

І все-таки існує надія, що за текстами Олеся Ульяненка ще
писатимуть сценарії й зніматимуть якісне українське кіно. У своєму творчому
доробку О. Ульяненко залишив понад 20 романів. І головне, що кожен з цих творів
не залишить байдужим нікого, хто їх читав та читатиме.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!