"Земля – це книга, у якій – історія твого народу…"

460

До 95-річчя Дмитра Білоуса
Дмитро Білоус завжди користався першою-ліпшою нагодою, аби відвідати рідні краї. Кілька разів на рік при своїй завантаженості їздив на свою рідну Роменщину. Любив Дмитро Григорович поїздки пам’ятними місцями Недригайлівського району. А це – і Мазепина гора у самому Недригайлові, і пам’ятник допотопному мамонтові в селі Кулешівка, й відвідини знаменитої Михайлівської цілини, ніколи не ораного степу. Мандрувати на батьківщину Дмитрові Білоусу часто доводилося разом зі своїм земляком із сусідньої Хоружівки, відомим поетом Олексою Ющенком, з яким вони товаришували ще з довоєнних часів. Разом любили подорожувати й Україною. Таких поїздок по Україні за їхнє життя було дуже багато. Наприклад, запам’яталася обом, молодим тоді ще поетам, на початку п’ятдесятих років подорож по Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Дрогобицькій областях… Та, майже місячна, поїздка з корифеями української літератури Остапом Вишнею і Володимиром Сосюрою залишила по собі добру пам’ять. Молоді поети Білоус і Ющенко тоді мали велике щастя щоденного спілкування з класиками української літератури, мали нагоду перед численними слухачами читати свої твори разом із Вишнею і Сосюрою. Спогади, спогади, подорожі, літературні зустрічі… Не раз при зустрічах земляки нагадували один одному про миттєвості тієї незабутньої подорожі:
– А пам’ятаєш, – казав Білоус Ющенкові, – як Павло Михайлович розповідав про Тягнивола? Так прозвали в одному селі хитрого чоловіка, що все „тягнув” додому – чи то трапиться колесо, чи підкова, чи чужий мішок із зерном… Та одного разу не поталанило – тягнув вола, а той з характером був: переміг того чоловіка на сміх усім селянам, ще й по-людськи промовив: „Ах ти ж Тягнивіл!”…
– А пам’ятаєш, – казав Ющенко Білоусові, як Володимир Миколайович розплакався, коли я розповів йому про дитячий будинок у Львові, в якому жили діти, що ніколи не бачили своїх батьків після війни…
По рідній Сумщині Дмитро Білоус та Олекса Ющенко дуже любили мандрувати разом. Навіть казав не раз Дмитро Григорович, що кожна їхня поїздка ставала творчим поштовхом для написання нових творів. І, здавалося б, добре знали вони свою рідну землю, щороку відвідували свої незабутні місця, але завжди знаходили щось нове, вражаюче. Як продовжував Олекса Ющенко, іноді охоплювало їх таке почуття, ніби вперше вони опинилися у своїх рідних місцях.
Перебуваючи на Кролевеччині, Білоус із Ющенком не забували вклонятися своєму землякові, письменнику Панасові Федоровичу Качурі, доля якого прикувала до ліжка. Також відбувалися зустрічі київських письменників з колгоспниками багатьох районів області, з учнями шкіл, із творчою молоддю, зокрема з членами літстудії „Кролевецький рушничок”.
Якось у середині дев’яностих років минулого століття, повернувшись після чергової поїздки з малої батьківщини до Києва, Дмитро Білоус всерйоз захопився літописними та етнографічними джерелами рідного краю. Дмитро Григорович кілька місяців читав і тут же робив свої начерки та записи. З великим душевним трепетом Білоус почав писати вірші про малу батьківщину, про рідну землю. Жартома пригадався Білоусові й твір одного учня десятилітньої давнини, про який почув від земляків, на тему: „Чим прикметні твій район, твоє село?” Школяр написав: „Село моє звичайне, в райцентрі є чайна і клуб”. А далі додав, мабуть, наслухавшись сільського начальства: „План виконуємо по м’ясу, по зерну і молоку…” Цей жарт став сумним попередженням бездуховності, яка заполонила українські міста та села.
Як допитливий дослідник, Дмитро Білоус уважно вивчав легенди, історичні відкриття, розгадував назви населених пунктів рідної Сумщини, всієї України. Згадуючи відомі назви Сумщини Путивль, Кролевець, Буринь, Ямпіль, Грунь, які з першого погляду нічого не говорять, Дмитро Григорович розповідав, як йому доводилося шукати мовні корені, вивчати народні легенди, звертатися до історичних джерел. Ставали навіть в пригоді прізвища у списках козацьких полків і сотень. Отут він особливо переконався в тому, яким є цікавим і потрібним для широкого загалу історико-літературне краєзнавство.
Прокотилось полями орними
стільки смерчів, стихій, вогнів,
та лишилися неповторними
скромні назви до наших днів.
На кожному кроці пошуків у Дмитра Григоровича були якісь заковики. Наприклад, працював Білоус над віршем про Охтирку. Етимологічні джерела вивели назву від річки та гори Актир. У перекладі з татарської це означає „Біла скеля”. І тут же вчені зробили припущення, мовляв, ця назва може перекладатися ще як „Білий яр” або як „Біла фортеця”. Дмитро Григорович тоді написав вірш на цей сюжет, хоча вже знав і те, що деякі вчені взагалі заперечували тюркське походження назви й шукали розв’язку у мові литовській. А в головній редакції Української енциклопедії імені Миколи Бажана Білоусові підказали нашу козацьку версію походження назви Охтирка. От тоді й подумалося йому, чого це ми, українці, повинні шукати своїх коренів не вдома? Відкинув готовий вірш і написав новий:
Кажуть, їхав поселенець,
богатир-козак:
аж за вухом оселедець,
під самим – румак.
(породистий верховий кінь)
Шаблю вклав давно до піхов,
а сюди примчав
і зітхнув: „Ох, тр-р! Приїхав!” –
мирно жить почав.
Тож назва цього міста виникла зовсім несподівано, як, власне, і безліч назв українських міст і сіл. Розповідаючи про це, Дмитро Григорович страшенно обурювався, бо наші вітчизняні дослідники тільки що цінне не знаходили б з нашої давньої історії – чи під час археологічних розкопок, чи навіть у писемних джерелах, – завжди дошукувались коренів в інших народів, а не в своєму рідному. При цьому він наводив приклад Ізраїлю, в якому дослідники майже в усіх пам’ятках культури прагнуть відшукати свій єврейський корінь. На його думку, для формування сучасного погляду на історичні та культурні пам’ятки на теренах України такий підхід є повчальним для нашого великого народу. Проте це не значить, що ми повинні відкидати явні перегуки нашого вітчизняного з давнім далеким „не своїм”, коли ці паралелі самі напрошуються.
Маючи на увазі красу і розмаїтість назв українських міст і сіл Сумщини, Дмитро Білоус спочатку назвав свою книжку про літературне краєзнавство „Веселковий розмай”. Ця назва навіть потрапила подекуди і в друк. Але назва таки не відповідала фабулі книги, тож хотілося більш значущої, глибшої назви. Таке ж побажання висловлювали й видавці. Під час тих пошуків і виникла нова назва „Ромен хіба не родич Рима?” Адже латинське написання назви міста Рим – Roma. Хіба воно не перегукується із назвою Ромен? Множина Ромни нічого не говорить нашій душі, не викликає ніяких асоціацій у корінних мешканців міста Ромена. А, якщо Ромен – то є ж і квітка ромен (роман), і річка, притока Сули – Ромен. І тут раптом Білоус знайшов ще одне підтвердження перегуку назв, пов’язаного з їхнім походженням. В етимологічному словнику Фасмера подаються дві назви лікарської рослини – „римської ромашки” anthemis romana i chamaemeium romanum. Отоді Дмитро Григорович й утвердився у своєму пошуку. Після виважування з видавцями кожного слова з’явилася остаточна назва книги „Ромен хіба не родич Рима?”, яку поет підкріпив ще й спеціально написаним однойменним віршем.
Адже добачити не важко,
бо це далеко не омана:
у назвах „римської” ромашки –
латинь: … romanum i romana.
Чуттям старого пілігрима
я чую пращура свого:
Ромен хіба не родич Рима? –
І сам допевнююсь цього.
На підтвердження своєї думки щодо культурологічного походження різноманітних українських назв Дмитро Григорович згадував такий випадок. Коли один учений висловив Олені Пчілці думку, що наші колядки походять від римських календ, вона відповіла тому вченому так: „А чому ви не думаєте, що римські календи походять від наших колядок?” І це мовилось ще тоді, коли не були відомі теперішні дані про прадавнє Подніпров’я та Трипільську культуру.
Відвідувати рідну Сумщину Білоусові часто випадало з нагоди літературних свят, різних культурних подій. Тому в книзі „Хіба Ромен не родич Рима?” є багато присвят біографічного плану видатним постатям Сумщини, видатним подіям, що відбувалися на сумській землі. Особливо проникливі рядки, присвячені „Слову о полку Ігоревім”, адже похід князя Ігоря розпочався з нинішньої сумської землі. Автор з любов’ю та особливою гордістю змальовує своїх славетних земляків-сумчан, які прославили й прославляють Україну в світі. А це і всесвітньо відомий філософ Григорій Сковорода, останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, всесвітньо відомі вчені, композитори, письменники: Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Пантелеймон Куліш, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Остап Вишня, Микола Хвильовий, Іван Багряний… Недарма у світі кажуть, що землю прикрашають люди. Як же не писати про це, як не пишатися нашою духовністю, як не молитися за Богом дану рідну землю, за її красу, за її неповторність!
Будь благословенна, отча земле,
ти подарувала нам життя,
ті скарби, що все єство приємле, –
ясний розум, світлі почуття…
І п’янливість рідного євшану,
знаду заворожено-духмяну,
щоб не забували ми в Ромні,
в Глухові, Тернах, Лебедині,
в Конотопі, Груні чи Куземні,
із якого всі ми роду-племені…
Добре сказав про літературне краєзнавство Дмитра Білоуса знаний український письменник Юрій Мушкетик: „Книжка Дмитра Білоуса веде нас до наших коренів, без яких ми на землі – бур’ян, перекотиполе, люди без роду-племені. Невипадково автор книжки „Ромен хіба не родич Рима?” найчастіше віднаходить коріння роду-первороду серед козаків, того славного лицарства, яке було носієм української ідеї, нашої державності, вкрило себе невмирущою славою і заповіло нам оберігати нашу землю, наші святині, нашу славу. У кожного з нас своя Сула, свої Курмани, і водночас вони в нас спільні, наші, українські.”
Отож, друзі пам’ятаймо мудрі слова Дмитра Білоуса, не цураймося свого роду, своєї рідної землі:
У назвах міст і сіл – слова,
в яких щось рідне, таємниче;
в них голос предків ожива
й сьогодні в рідний край нас кличе.
Читай і думай, друже мій,
і не цурайся свого роду.
Земля – це книга, у якій –
історія твого народу.

 м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!