([З незавершеного] автобіографічного роману в новелах та
есеях)
«Я прожив життя
завиграшки», – написав у передмові до свого (незавершеного) автобіографічного
роману в новелах та есеях заступник генерального директора агентства УНІАН, мій
земляк і давній приятель, письменник Валерій Нечипоренко. Пророче написав, як
виявилося, хоча, я переконаний, він вкладав у ці слова зовсім не фатальний
смисл. Не «прожив» він свого життя, не прожив… Він насичено жив – у вирві
бурхливого часу, намагаючись встигнути багато – і встигав… Хоча певно що далеко
не все – бо покинув цей світ надто рано і вражаюче несподівано для всіх, хто
його знав…
Ми з Валерієм були
знайомі ще з кінця вісімдесятих, коли працювали журналістами в Житомирі. Згодом наші
шляхи-дороги перетиналися багато разів вже і в Києві…
Це був
менеджер-професіонал високого рівня, котрий не лише продукував ідеї, а й вмів
їх успішно реалізувати, що доводив неодноразово. І, водночас – як виявилося,
його душа не зашкарубла за частоколом сухих цифр і купою бізнес-проектів…
Фрагмент роману, що друкується нижче – яскраве цьому підтвердження.
Пригадую, як,
здається, ще в першій половині 90-х років минулого століття мене вразила книжка
його оповідань «Прогулянка на старому велосипеді». Згодом відкрив для себе
Нечипоренка як автора глибоко філософських текстів про рідну йому поліську
сторону з її вкоріненим у час древлянським мелосом і зболеним
постчорнобильським сьогоденням.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оприлюднений тут
уривок засвідчує, що наша література втратила талановитого, колоритного
прозаїка, котрий зійшов із земного шляху, далеко не реалізувавши своїх творчих
можливостей.
Світла пам’ять.
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
До сороковин
Валерій НЕЧИПОРЕНКО
Я прожив життя завиграшки.
Напевно, це і є щастя: робити тільки те, що подобається;
працювати важко, але з азартом; дружити
лише з тими, кого поважаєш; говорити в очі те, що й позаочі; кидати справу,
якщо набридла, і братися за нову.
Життя – це гра: захоплююча, яскрава і трохи кумедна. Тож і
живімо завиграшки. Щоб було про що згадати…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПРЕДКИ
СКАРБИ І ЛЕГЕНДИ
Можливо, він і досі там лежить, скарб мого прадіда. А я вже
давно забув, де той острівець, та й не знаю достеменно, чи був насправді той
скарб. Може, то просто жартували мої предки-поліщуки.
… Колись ми з дідом збирали гриби у лісі, і він показав мені
гарне лісове озеро з зеленим острівцем посередині.
– Отут на березі стояв наш хутір, – сказав мені дід. – А он
туди, на острівець, я плавав. Тікав від батька, коли не хотів коней пасти.
Ми повернулися додому і я похвалився прабабці, що дід мені
показував свій острів. Прабабця хитро посміхнулася і сказала:
– Кажуть люди, що на
тому острові батько твого діда золото закопав. У нього було багато золота. Він
два табуни коней тримав і торгував ними по всій Україні.
Мій дід почув ці прабабчині слова і нагримав на свою тещу:
– Ви, мамо, ото не городіть такого дитині… Ще кому розкаже,
а люди повірять.
Такими були жарти у куркульській сім’ї мого дідуся і бабусі.
І не тільки в їхній сім’ї. Розмов про різноманітні скарби – чи то сусідського
куркуля Степана, чи то навіть гетьмана Полуботка – у нас, на Поліссі, точилося
і досі точиться багато.
На Поліссі взагалі багато легенд і казок. Тут у кожному селі
– своя говірка, свої казки, байки та бувальщини. У селі мого діда – Михайлівці
Коростенського району – розмовляють з притиском, ну, геть по-болгарському.
Букви “і” тут не існує. На михайлівчан дражнилися: “в’єник поб’єг на п’єч”. А в
сусідніх Бовсунах – лише перейти через ліс – балакають ось такочки: “калі мі
булі малі, нам купілі пасталі, а сталі велікі, купілі черевікі”.
Полісся нагадує наш же поліський картатий, строкатий,
різнокольоровий килим. Одна з легенд, наприклад, каже, що сусіднє з моїм рідним
містом Коростенем велике село Бехи заснував якийсь кримчак Бек. Тут і досі
майже все село має прізвище Бех. А рідне село моєї мами славиться тим, що
дев’яносто дев’ять відсотків носять шляхетне прізвище Костюшко і пишаються тим,
що їхнє село – така легенда – заснував шляхтич Михайло Костюшко. Цей шляхтич
був добрим і дав усім волю. Саме тому, подейкують, тут ніколи не було пана.
Звісно, все це легенди. Але михайлівчани в них щиро вірять. Я сам ще малим чув,
як худющий затурканий їздовий спересердя крикнув тодішньому голові колгоспу: “В
нас нєколи не було пана, й ти не будеш…” А в сусідній Плещівці, кажуть, був
якийсь бідненький поміщик, лупив три
шкури. Сільце це й досі бідненьке.
…Легенди, народи, мови – все змішалося на нашому Поліссі. За
Скуратівським, поліщуки формувалися не так, як інші. До древлян, у їхні дрімучі
ліси, збігалися з усіх усюд. Це була теж така собі козаччина. Тільки не
другого, а першого тисячоліття нашої ери. У нас повноправним громадянином міг
стати навіть військовополонений раб, який відпрацював своє, або й взагалі
який-небудь заброда. Досить було сказати: “Я люблю цю землю”. У праслов’ян
громадянськість вимірювалася любов’ю до землі, а не до клану. Культ землі
зберігся у нас, у наших українських селах ще й досі. А древляни мали ще один
культ – культ худоби, цебто домашніх тварин. У наших поліських селах й досі на
диво ніжно ставляться до будь-якої живності, будь-то приблудна облізла кицька
чи красуня-корова, яка вже цілу п’ятирічку годує всю сім’ю.
Категоричних наукових доказів цього немає, але я чомусь
упевнений, що слов’яни пішли від нас, древлян. Поліські ліси стали їхньою
колискою. Тим багатим краєм, де мали змогу спокійно зростати трударі, філософи,
казкарі. От тільки мандрівники з нас погані. Куди не поїде поліщук, швидко
тягне його назад до лісу, нехай і чужого, аби листв’яного, зеленого.
Кажуть, що санскрит, на якому говорили волхви, пішов саме з
нашого краю. Цілком можливо. Якщо вдуматися в те, що пише професор Тищенко.
Напевно, йдучи далі за цією логікою, можна припустити, що й легендарна Шамбала,
не виключено, була десь у наших лісах. Бо приїдеш з гамірної столиці до тихого
поліського путівця і такий спокій сходить на тебе, така земна благодать, що
мимоволі думаєш: “Ось вона, Шамбала!” Можливо, колись всі ми повернемося до
лісових хуторів.
КОМУ КОНІ ЗАВАЖАЛИ?
Коли я вчився у школі, нам ледь не щодня розповідали про те,
як важко жилося людям до 1917 року. І я вірив цьому. Як же було не вірити, коли
улюблена вчителька каже? Але влітку я їздив до діда на село, і там моя прабабця
Євдокія Захарівна Костюшко, 1888 року народження, розповідала мені, як гарно
жилося до 1917 року. І я теж вірив. Тільки думав, що добре жилося тільки у нас,
на Поліссі, де було багато лісів, боліт і мало панів. Село Михайлівка
Коростенського району Житомирської області, звідки родом моя мама, було селом
куркулів. Тут розводили на продаж породистих коней і свиней, ткали чудові
килими, а кожному жебраку у кожному дворі був звичай давати окраєць хліба і
шматок сала. Михайлівка в усі часи була багатим селом. А сусідня Плещівка –
завжди бідним. “А хто ж їм не дає робити?” – відповів якось дід на мої
розпитування.
У наших селах бідність вважалася соромом, навіть у радянські
роки. Поважали тих, хто працював, наче проклятий, і мав хоча б на одну курку
більше, ніж у сусіда. Саме тому моя прабабця так любила хвалитися своїм
колишнім багатством. Вона виводила мене, малого, за ворота і показувала довкіл:
– Он там, і он там – то все була наша земля. І он колгоспна
контора теж на нашій землі стоїть. Ми багатими були. Мій батько усе умів
робити. Старцям у нас тоді давали в селі по окрайцю хліба, а він – по
буханцю. Любили його в селі, хоч він і
був німим. У нас навіть виїзні коні були. Ти не знаєш, що це таке.
Прабабця піднімала голову до неба, лице її ставало
замріяним, вона ніби бачила ту свою чудову куркульську молодість:
– От ви тепер поприлизуєте чуби, пойдете до клуба й гецаєте
там под те радіво. Ні, ми не так гуляли. Ми гарно гуляли. Запряже батько
шестеро вороних коней цугом, ми з сестрами посідаємо у бричку й їдемо по селу…
Кому вони заважали, ті шестеро виїзних коней мого німого
прадіда? Кому заважало те, що він день і ніч трудився – теслярував і столярував
у своєму і всіх сусідніх селах?
…Про революцію мої родичі розповідали скупо й погано. Казали
тільки, що раз по раз якісь розбишацькі юрби накочувалися на село – то мадяри
йшли, невідомо куди й звідки, то чехи якісь кілька днів гарнізоном стояли, то
червоні отамани, то ще якісь. Село погано розумілося на всіх тих кольорах, знало
тільки одне: чужі.
1921 року мій інший прадід Петро Костянтинович повернувся з
громадянської війни на свій хутір парою баских коней, але випряг їх і прогнав
до лісу. «Тавровані вони», – пояснив моєму дідові. Тавро, вочевидь, було не
червоноармійським. 1937 року мого прадіда розстріляли аж в обласному центрі.
Все-таки хтось запам’ятав тих його коней.
ХУТІРСЬКІ МОНТЕККІ Й
КАПУЛЕТТІ
Як мій дід одружувався з моєю бабцею, то ціла романтична
історія хутірських Монтеккі й Капулетті.
Що вони там не поділили, ті два куркульських роди, вже тепер
достеменно невідомо. Дід розказував, що батько його, той мій прадід, що
розводив породистих коней, вважав рід моєї бабці набагато біднішим – подумаєш,
якийсь німий тесля, нехай і талановитий. То відповідно бабусю – не гідною парою
для свого єдиного сина.
Якби не ця романтична історія, мені важко було б уявити
свого діда і свою бабусю молодими людьми. А так можу.
… Їй п’ятнадцять, йому шістнадцять. Початок тридцятих років.
На селі великі переломи, у в них – кохання. Це кохання потім врятувало їм
життя.
Зустрічатися їм родичі забороняли, але вони все одно
зустрічалися. Була зима. Як темніло, дід з друзяками підходив до воріт своєї
судженої й чекав. Бабця знала, що він прийде, тихенько, боса, без свитки, в
хатньому, втікала на вулицю, на мороз, бігла снігом, дід розстібав кожуха, вона
залазила всередину, до нього за пазуху, ногами ставала йому на валянки і так
стояла п’ять-десять хвилин. Вони навіть не цілувалися, дідових друзяк
соромилися. Просто мовчки стояли разом, а потім вона бігла босоніж по снігу
назад додому. Так усю зиму було. А навесні мій дід Костянтин Петрович Костюшко,
тобто тоді – шістнадцятирічний Костя, по вуличному Костан, вирішив сказати
батькові своєму, що буде одружуватися на Насті, Настуні.
Розмова вийшла важкою. Говорили ввечері, дідів батько
розсердився. Аж так, що витяг з-за халяви і поклав на стіл обріза. «У мене
такий теж є» – сказав тоді мій дід і поклав на стіл свого обріза. Зброї ще з
громадянської валялося тоді багато. Та й шастали всілякі заброди, обріз був
необхідністю.
Тоді дідів батько мовчки встав, пішов до дверей, зняв з
цвяха на одвірку конячі шлеї.
«Буде бити шлеями, буду терпіти. Батько ж», – подумав мій
шістнадцятирічний дід.
Але батько його не бив. Повісив йому ті старі шлеї на шию і
сказав: «Оце тобі весь мій спадок і все твоє майно. Роби, що хочеш».
Оце і врятувало потім життя моєму дідові. Вони з бабцею
побралися, а оскільки майже вся рідня від них відмовилася, жити якось треба
було, молодята одними з перших вступили до колгоспу.
ГОЛОД, ЯКИЙ ЗАБИРАВ
МАЙСТРІВ
1933-го ніхто в моєму роду з голоду не помер. Це, певно,
єдиний випадок, коли історія 20-го сторіччя ніяк не зачепила мій рід. Тільки
бабця моя, Анастасія Захарівна Костюшко, ще дівчинкою пішла якось лісовою
дорогою до родичів у сусіднє село і вперше побачила там, на тій дорозі, як
помирають люди. Поперек дороги лежав кремезний чоловік і потрісканими губами
вистогнував лише два слова: “Хліба… Води… Хліба… Води…” Моя бабця, тоді ще
зовсім молода, злякалася, дала йому половинку житнього коржика, спеченого
наполовину з лободи і висівок. Незнайомець відкусив половину від тієї
половинки, з натугою ковтнув, заплакав і помер.
Бабця не повірила, що він помер, побігла по родичів. Вони
гуртом повернулися на ту лісову дорогу, але чоловік був і справді мертвий. А
четвертинка коржика лежала поряд. Бабця запам’ятала, що вона не хотіла брати
назад ту четвертинку, але хтось із старших родичів її примусив.
Ледь не весь рід порятував тоді від голоду мій другий
прадід, не той, що вирощував коней і закопував скарби, а інший – німий тесля із
золотими руками – Костюшко Захарій Васильович. Він разом з іншими дядьками
підрядився будувати школу у сусідньому селі Васьковичі. Будова була на той
час якоюсь передовою, суворо плановою, і
харчі там давали. А коли не хотіли давати, вся бригада, наслідуючи приклад
свого німого бригадира, лягала на землю і мовчки лежала. Що з німого візьмеш?
Харчі з’являлися, бо начальство дуже боялось не збудувати школу до якоїсь там
червоної дати.
Майже усі зароблені харчі Захарій Васильович приносив
додому, сам не їв, і так охляв за те голодне літо, що восени не пережив
епідемії дизентерії – помер. На одного чудового майстра стало на світі менше.
Але село Михайлівка, у якому жили українці зі шляхетним прізвищем Костюшко,
було справді багатим селом. І двадцяте століття мало ще чим поживитися.
ЯК МІЙ ДІД-СЛУЖАК
СТАЛІНА ПЕРЕХИТРУВАВ
Напевно, приблизно таке ж історичне дійство відбувалося і в
іншому поліському селі – Кропивня Володарсько-Волинського району, що на
Житомирщині. В цьому селі – корені мого покійного батька. Але з цього села
ніяких легенд мені у спадок не дісталося. Бо десь на початку 30-х батьки мого
батька переїхали з Кропивні до Сибіру – на станцію Зима Іркутської області,
знамениту завдяки російському класику з українським прізвищем Євтушенку. Чи то
вони самі переїхали, втікаючи від голоду і колгоспу, чи то їх вивезли силоміць?
Батько на цю тему зі мною говорити ніколи не хотів. Можливо, про всяк випадок.
Бо навіть у брежнєвські часи не дуже-то приємно було бути сином ворогів народу.
До речі, батько мого батька, якого я ніколи не бачив, теж був неабияким теслею,
бо в Зимі дослужився до завідуючого столярною майстернею. І талант свій передав
моєму батькові, який все життя мав власну маленьку стельмашню і власноруч без
будь-яких верстатів виготовляв чудові меблі. До речі, на моїх сім років він
зробив для мене красивий письмовий стіл, який служив мені потім двадцять сім
років. Багатою була наша земля на талановитих столярчуків і теслярів. Я усе
життя жалкую, що не перейняв у батька його вмінь. Він трохи й навчив мене, але
я вчився неохоче, мені більше подобалося ганяти у футбол.
…Про те, що дід моєї матері теж був неабияким куркулем, бо
його розстріляли аж у Житомирі, я довідався лише дорослим. Адже батько мій був комуністом
і заступником директора заводу, тож усі наші старші родичі старалися на цю тему
багато не говорити: боялися, що ми з братом десь щось не те розкажемо і
зіпсуємо батькові кар’єру.
Але історію про те, як мій дід Костянтин Петрович Костюшко
перехитрував власну смерть, я знав змалечку. Дуже вона вже була знаковою, і її
не приховували.
1937 року мій дід в хаті не ночував. Бо його друг, який
замолоду вивчився і працював у сільраді секретарем, потай сказав йому: «Ти – у
списках». Що тут поробиш? Дід жив у крайній на селі хаті. За його садибою
розпочиналася величезна торф’яна пустош, а за нею – такі ліси, що про них у нас
говорили: «Зайдеш у ліс під Михайлівкою, а вийдеш під Мінськом». Дід поставив куреня край городу. В ньому й спав.
А вдень справно ходив на колгосп, трудився на благо своєї людиновбивчої
Вітчизни.
Згодом дід з гіркотою говорив: «Що то за власть була? Вдень
заставляли букви вчити, а вночі розстрілювали. Ніби не можна було неписьменних
розстріляти».
Якоїсь серпневої ночі дід побачив, що єдина в селі
вантажівка, яка того року працювала тільки по ночах, світить фарами просто на
його ґанок. Підхопив сидора і гайнув до лісу. Біг, не зупиняючись, аж до
світанку. А потім ще три дні йшов пішки лісами. Забрів до Білорусі, на
торфорозробки – людей там не вистачало, брали усіх підряд без документів, і
працювали вони там, як на каторзі, лише за харчі. А взимку, коли вже випав
сніг, і холодно стало в личаках на босу ногу, дід повернувся до свого села.
Пробрався вночі до друга, який працював у сільраді, постукав у вікно. Той
вийшов і сказав: «Вони вже план виконали і перевиконали. Більше брати не
повинні».
Вранці, ніби нічого не сталося, дід вийшов на колгоспну
роботу.
– Де це ти був?! – визвірився до нього бригадир.
– А-а, де був, там знають, – нахабно відповів мій дід. – Чи
ти може перевірити хочеш?
Це нахабство остаточно порятувало дідові життя. Бригадир не
наважився перевіряти.
З переляку дід за решту року виконав ще одну річну норму
трудоднів і навіть отримав за це зарплатню – півмішка вівса.
ВІЙНА
…Коли німці входили до села, моя мама, Костюшко Галина
Костянтинівна, тоді ще п’ятирічна дівчинка, сиділа на плоті біля самісінької
дороги й зачудовано дивилася на десятки чудернацьких машин, що все сунули й
сунули битим шляхом. Раптом одна з машин зупинилася і, сміючись, до дівчинки
попрямував високий німець – весь у чорному, з гарними погонами. Німець
простягнув моїй маленькій мамі величезну цукерку, вона взяла її розгублено, а
німець погладив її по голівці й зареготав.
…А останній німець, якого моя мама бачили на війні, загнав
їх до погрібця, що був біля хати, прикотив ляду погреба колодами та ще й
присипав щілини землею. Двоє жінок – мої бабця і прабабця – та двоє дітей (моя
мама і її трирічний братик, мій дядько Петро) і навіть їхнє цуценятко були вкинуті
до цієї душогубки за те, що перед тим уночі бабця перев’язала й нагодувала
якогось заблудлого партизана – голодного і напівживого від втрати крові. Де він
взявся у їхній крайній від лісу хаті, ніхто з них не знав. Куди подівся перед
світанком, теж ніхто не знав. І побув же лише години зо дві, але сусід поліцай
Юліус підслухав, підгледів і на ранок розповів німцям-жандармам. От вони і
влаштували усій сім’ї саморобну душогубку. Вочевидь, тоді 1944-го, душогубки
були національною німецькою забавою. Але і бабуся моя, і мама простили німців.
Та найбільше мене дивує те, що простили вони й того конкретного сусіду-поліцая.
Він ще років тридцять жив поряд, через межу. Здається, тільки ми, діти, його
ненавиділи. Бо знали, що через нього ми могли б і не народитися. Якби того ж
дня Радянська Армія не почала свого наступу на село Михайлівку. Жандарм, якого
поставили стерегти живцем закопаних, утік, щойно розпочався артобстріл, і
жінкам, які вже почали задихатися, вдалося проколупати у притоптаній землі дірку і по черзі дихати біля неї.
Песика до дірки не піднімали, не до нього було, і він помер. А наступного дня
їх витягли з погреба вже наші солдати.
Того ж дня радянські солдати сотворили в Михайлівці не лише
велику визвольну справедливість. Трапилася в той день у селі і
несправедливість. Солдати-росіяни, напевне, не зрозумівши української мови,
жорстоко побили Радянського.
Радянським у селі під час німецької окупації почали називати
місцевого молодого вчителя, який на жовтневі і першотравневі свята влаштовував
у Михайлівці малолюдні – які вже зміг зібрати – мітинги і, зовсім не боячись
місцевого поліцая Юліуса, голосно кричав на все село: “От побачите! Ще прийдуть
радянські”. Невже тоді, за німецької окупації, в одному окремо взятому
поліському селі існувала свобода слова? Може, існувала вона через те, що ні
фашисти, ні Юліус (біс його зна, хто він був за національністю) не розуміли
нашої мови. Не зрозуміли до пуття української і молоденькі кацапи-визволителі –
подумали на Радянського, що він якийсь націоналіст.
ЧОМУ МІЙ ДІД НЕ СТАВ
ГЕРОЄМ СРСР?
Мій дід усе життя був струнким, худорлявим, особливою
фізичною силою не відрізнявся, але був жилавим і витривалим. Ця витривалість не
раз допомагала йому на фронті.
Взагалі про війну він розповідати не любив. Аж поки його не
нагородили орденом Червоної зірки. Аж у кінці шестидесятих «нагорода знайшла
героя». Тоді, після нагородження у сільському клубі, дід розговорився і трохи
розповів «про фронт».
Найбільше мене вразило, як він розповідав про страшні
артобстріли. Тоді піхотинців рятували не тільки окопи. «Перед обстрілом з
кимось з одного казанка кашу їси, а почне німець гатити, вб’є його, а ти його
труп, ще теплий, на себе зверху покладеш. Та ще два-три таких. А обстріл
закінчиться, соромно стане, перехрестися тихцем і кажеш їм: «Спасибі вам,
хлопці, порятували». Їм же все одно».
А ще дід розказував, як півсекунди врятували йому життя.
Зайняли вони якесь село десь у північній Польщі, бій стих, всі розслабилися,
розбрелися, хто куди; дід йшов собі вздовж стіни будинку і на розі лице в лице
зіткнувся з німецьким офіцером, який, видно, думав потихеньку втекти. Обидва
заніміли. Офіцер тримав напоготові пістолета, а дідів автомат теліпався у нього
під пахвою – бій же скінчився. Якимсь дивом дідові вдалося підвести автомата і
першому вистрілити. Німець вистрілив, вже падаючи ниць. При ньому виявили якісь
важливі документи, але діда висварили, що не взяв живим.
А ордена йому дали за Керч. Думаю, врятував тоді кілька
тисяч життів наших солдатів. Стояли вони тоді на підступах до міста героя
Керчі. Літо, спека, води нема, а на нейтральній смузі розбита водокачка, у
бінокль видно, що зруб повний води. Як стемніло, комвзводу дав дідові кілька
фляжок і відправив по воду. Дід поповз помаленьку, бо фляжки по камінню дуже
вже тарабанили, так і жди, що фріци мінами накриють… Набрав води, вже хотів
назад повзти, аж чує, поряд хтось сопе. Дивиться: німець. Рудий і здоровенний.
І почали вони мовчки битися. Мовчки, бо смуга ж нейтральна, або одні, або інші
шум почують і мінами закидають. Довго німець не міг діда скрутити, але все ж
подужав – поклав на лопатки і почав душити. Тоді мій дід якось вивільнив руку і
щосили вдарив розчепіреними пальцями йому в обидва ока. Німець заскиглив,
схопився за очі і від шоку звалився. Дід
пристукнув його каменем, зв’язав пасками від баклажок – дуже шкодував
потім, що баклажки довелося покинути – і приволік до своїх.
– Костюшко, як ти його здужав? – здивувався лейтенант. – Він
же удвічі важчий за тебе.
«Язик» виявився дуже цінним – фельдфебелем інженерних
військ, знав багато і дуже швидко все
видав. Лейтенант розповів потім дідові, що ці відомості врятували життя тисячам
наших солдатів – наступ продовжили меншою кров’ю. А ще по секрету сказав, що
кудись наверх пішла бамага на представлення діда до звання Героя СРСР. Але потім
цей же лейтенант признався, що нікуди бамага не дійшла, перший же штабний
писарчук завернув її зі словами: «Будем ми всякім полякам героєв давать. Обойдьотся Красной
Звєздой».
Ордена дід отримав аж у шістдесятих.
ЯК ХЛІБОПАШЦІ
ПОВЕРТАЛИСЯ
Я сам бачив: у мого діда у військовому білеті в графі
«професія» було написано «Хлебопашец». Він і справді все життя, до смерті, був
невтомним орачем і косарем. Крім тих дев’яти років, коли був солдатом.
Призвали діда до армії чомусь пізно, у 23 роки, 1938 року. Перед
війною служив десь піді Львовом. З точки зору тамтешніх жителів, він –
поліський бідака – був окупантом. Влітку сорок першого його мали
демобілізувати. З дозволу начальства дембель Костюшко придбав собі велосипеда
(веломашину, як казали тоді) і тримав його у казармі. «Лісапет» був його
давньою мрією. Але мрії судилося збутися набагато пізніше. У перші ж хвилини
війни частину розбомбили. Врятувалося лише кілька чоловік, які встигли добігти
до великої бетонної труби під шосе.
У сорок п’ятому, десь уже на півдні Німеччини, дід весь час
зазирав до різних крамниць. «Що ти шукаєш?» – запитували в нього. «Веломашину».
«Тю, дурний! Он дивись скільки всього: примуси, бритви, ремені… Везти легше».
«Ні, мені треба веломашина».
Але велосипедів ніяк не траплялося. Нарешті у якомусь
містечку він через поломану стіну зазирнув до чергової крамнички і зачудувався.
Одна стіна була від підлоги до стелі завішана великими гарними настінними
годинниками. І раптом всі ці годинники майже одночасно почали відбивати
мелодії. У будинку з проламаною стіною, у напівзруйнованому містечку годинники
продовжували точно відлічувати час і гарно його відбивати. «Оце так німці!» –
захоплено сказав мій дід. Зняв зі стіни найкрасивішого годинника і пішов до
дверей. Десь із коридору вигулькнув маленький німчик і щось протестуюче
забелькотів. «Це вам – за мого лісапета». – сказав мій дід. «Тепер ми в
расчьоті».
Потім він все життя доглядав того годинника, мов дитину.
Чистив його, піднастроював. Щовечірнє заведення годинника великим ключем, якого
нікому більше не дозволялося торкатися, перетворилося на цілий урочистий
ритуал, після якого була тільки вечірня молитва.
Ніколи в житті я не бачив такого казкового годинника. Він
став одним із найбільш яскравих спогадів мого дитинства і ледь не головним героєм
однієї з моїх новел.
Коли дід повернувся з фронту з чотирма пораненнями і
перемогою, бабуся його не впізнала.
Мій дід плакав лише один раз в житті, коли його син, мій
дядько Петро, тоді першокласник, добряче висварений за шкільні двійки,
образився і назвав свого батька фашистом. Дід тоді сів на лавку і тихо
заплакав. А наступного дня була неділя. По неділям у сім’ї милися, і перед
черговим роздільним помиттям бабця прошепотіла дядькові на вухо: “Як батько
буде митися, подивись, як він увесь поранений. Це фашисти його так поранили.
Хіба він сам може бути фашистом?” Того дня мій семирічний дядько вперше
подивився на свого батька як на зраненого і змученого життям фронтовика. І
потім півночі проплакав від сорому за себе і від жалю до батька.