Запізніле? Ні, вчасне. Повернення Віктора Петрова

В’ячеслав Брюховецький
видав 3-томник праць історіософа, котрий прагнув пізнати природу вічності (або
хоча б закономірність змін історичних епох)

З назви пропонованої
публікації ясно, що поведемо мову про конкретне книжкове видання й реальні
постаті: сучасного науковця-педагога В’ячеслава Брюховецького й науковця (і теж
педагога), але минулого століття, Віктора Петрова – кумира, володаря думок
першого з названих.

Зміст нашої оповіді
обумовлений темами, до яких, можливо, хтось взагалі байдужий, а хтось занадто й
прискіпливо захоплений ними.

Рацію має, звичайно, той,
хто стоїть посередині: він прагне зрозуміти сучасний світ, відкрити причини
його мінливості, бо зміни епох мотивують народження нової як суспільної, так й
індивідуальної свідомості.

Якщо говорити про
В.Петрова, то, читаючи його наукові розвідки, романи, приходиш до висновку, що
усталені погляди на минуле не завжди близькі до істини. Наприклад, доба
Середньовіччя – попередниця Відродження з його культом розуму, відома нам,
зокрема, жахливими актами інквізиції, переслідуванням інакомислячих тощо. Але
це й період, коли народилися перші енциклопедії, інші інтелектуальні
європейські проекти.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

В.Петров вивчав історію,
прагнучи охопити своїм поглядом вченого весь виднокіл подій минулого і їх
наслідків для майбутнього. Його книги треба читати вдумливо. І стане зрозуміло,
що здатне об’єднати і скептиків, і оптимістів те, що називається світоглядом:
саме він сприяє (чи повинен сприяти!) кожному з нас робити свій вибір у житті,
хочемо ми цього чи ні (тут треба згадати визначення «ланцюгова реакція», бо
мається на увазі вибір – крок, що множиться до безкінечності: вибір буденних
занять (праці, освіти, розваг тощо; врешті, байдикування), політичний вибір:
влади, партії, історичних діячів – предметів культу й обожнювання).

Ближче ознайомлення з
життям і діяльністю і В.Петрова, й В. Брюховецького, гадаємо, не тільки
відкриває портрети визначних постатей, але й має пряме відношення до прояснення
відповідей на непрості питання сьогодення.

Віктор Петров – історик,
письменник, філософ і …досі засекречений розвідник.

В’ячеслав Брюховецький –
літературознавець, культуролог (міг стати політиком).

На перший погляд,
здавалося б, можна вибудовувати якісь паралелі у розвитку їхніх доль, але
реальні підстави говорити є лише про наближення другого до першого (точніше,
намагання пізнання другим таємниць першого). Саме таємниць, бо і сьогодні
В.Петров – видатний діяч вітчизняної науки і культури, не тільки не відомий
пересічному українцеві у цій іпостасі, але й найретельніші дослідники не можуть
упевнено твердити, що вони знають достеменно його біографію і наукову спадщину
(про службу у радянських та німецьких таємних спецпідрозділах нині відомі лише
епізоди. Про це йтиметься далі, а зараз наголосимо, що коли читаєш уривкові
свідчення сучасників про діяльність В.Петрова-розвідника, то відомі кіногерої а
іа штірліци та зорги не те що не йдуть ні в яке порівняння, а просто зникають з
пам’яті).

То ж, повторюся, паралелі
не можна вибудувати, але фундаментальні прагнення обох героїв нашої розповіді у
якійсь мірі можна співставити й зрозуміти. Тим більше, якщо дивитися на них з
погляду вічності, бо саме тоді свідомість потрапляє у полон катарсисних
(очищувальних) сумнівів: хто знає, можливо, наш світ – передусім рівномірне
чергування, пульсація звукових, мовних, зображальних циклів, фаз, тих чи інших
процесів і явищ? Про це поетично висловився Олесь Гончар: «У мистецтві, як і
загалом у природі, діє закон, що його можна б назвати законом пульсації, він
універсальний, він і найпростіший, адже до пульсування матерії, до циклічності
життя, можливо, зводиться все. Пульсує сонце, пульсують галактики, і, ніби в
унісон їм, пульсує крихітне серце солов’я, найменшого брата всіх поетів».

Опоненти можуть закинути,
що, мовляв, чи час нам сьогодні заглиблюватися чи торкатися доль тих, хто
намагався спробувати зрозуміти чи хоча б наблизитися до розтаємничення проблем
Вічності, якщо ми не здатні тепер вирішити навіть невідкладні буденні завдання,
що ведуть до цивілізованого життя як суспільства у цілому, так і конкретно
кожної людини?

Сподіваємось, що говорити
про все це треба.

Хоча б для того, щоб у
нинішній час історичного вибору «Куди йти?» (пам’ятаєте відомий біблейський
вираз «Quo vadis?» – «Куди йдеш?» ?), ми обрали правильну дорогу у краще –
європейське завтра.

 

ТРЕТЄ НАРОДЖЕННЯ
В’ЯЧЕСЛАВА БРЮХОВЕЦЬКОГО (МАЄТЬСЯ НА УВАЗІ, ЗРОЗУМІЛО, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОСТУП
НАУКОВЦЯ)

У першій половині 80-х
років минулого століття В.Брюховецький успішно захистив кандидатську та
докторську дисертації. На початку 90-х оприлюднив своє бачення творчості Ліни
Костенко й Миколи Зерова, чим, до речі, задекларував себе як відданого
прихильника класичної культури, зокрема, літератури (-ізми-ізмами, але класична
культура – базована на світових цінностях, котрі витримали перевірку часом –
синонім сталості й упевненості естетичних орієнтирів суспільства, його моралі й
доброчесності).

А поточного року у
біографії В’ячеслава Степановича настав третій – визначальний крок (образно –
народження) – він опублікував тритомник вибраних праць свого натхненника –
«Віктор Петров. Розвідки» (близько 1700 сторінок).

Про творчість й життєпис
В.Петрова говоритимемо у наступному розділі публікації, а зараз зазначимо, що
перший тритомник його прози з’явився за океаном, коли видатний лінгвіст Юрій
Шевельов видрукував його вибрані твори у серії «Бібліотека Прологу і
Сучасності» (Нью-Йорк, 1988-89). Видання вийшло під псевдонімом В.Петрова –
В.Домонтович.

Окреслимо коротко
біографію професора В.Брюховецького: народився 1947 року, освіту здобув у
київському Національному університеті імені Т.Шевченка. Був одним із
ініціаторів відродження Києво-Могилянської академії. Від 1991 – ректор,
президент, почесний президент Національного університету «КМА». Удостоєний
найвищих урядових нагород і відзнак, також зарубіжних.

Щодо В.Петрова, то
відкрив його В.Брюховецькому 1975 року письменник Іван Сенченко (тоді В’ячеслав
Степанович працював у редакції «Літературної України»). Літній прозаїк дав
молодому літературознавцеві почитати брошуру «Українські культурні діячі УРСР –
жертви більшовицького терору».

Так почалося вивчення
В.Брюховецьким життя й діяльності В.Петрова: архіви й бібліотеки, зарубіжні
поїздки, численні зустрічі з сучасниками історіософа, накопичення й аналіз
зібраного…

І тут мимоволі виникає
думка: «Добре, коли лідер є не формальним (офіційно призначеним згідно наших
невмирущих візантійсько-московських традицій), а утверджується завдяки своїм
цілеспрямованості й працелюбству, невичерпному джерелу ідей, що не просто
нуртують у його душі й серці, а крок за кроком реалізовуються».

Отже, своє третє
народження В’ячеслав Степанович зустрів тритомним друком основних праць В.Петрова.
Зрозуміло, що ґрунтовне видання одержить гідну оцінку фахівців, але про що
можна упевнено говорити сьогодні, так це про те, що думки, а особливо висновки
В.Петрова навіть після більше ніж піввікового замовчування звучать актуально чи
він пише про Т.Шевченка чи І.Франка, про Г.Сковороду чи Є.Маланюка, інших
письменників чи митців, знакові явища й події вітчизняних історії та культури.

Жаль, звичайно, що
роздуми В.Петрова щодо рівня вітчизняного письменства (статті «Проблеми великої
літератури») звучать так, немов написані сьогодні. З жорстким вироком автора не
можна не згодитися: сучасна, особливо, молода література, не відповідають
вимогам часу – «це треба пояснити її політичним провінціалізмом» (незалежно від
того, чи йдеться про XIX чи XX століття).

Не можна не звернути
увагу й на те, що публічні обговорення підготовленого В.Брюховецьким тритомника
В.Петрова, здавалось би, повинні були б бути спрямовані у минуле, у роздуми про
вчорашній день (вчений помер 1969 року, а своє творче життя розпочав у 20-ті роки
минулого століття), але говорили про нього як про сучасника, більше того – як
про мислителя, думки якого спрямовані у майбутнє.

 

ІНКОГНІТО ЧЕРЕЗ УСЕ ЖИТТЯ

Своїй дружині Софії
Федорівні (колишній дружині М.Зерова) В.Петров заповідав поховати його на військовому
кладовищі. Так і сталось на здивування родичів та знайомих. Більше того: коли
київські науковці та письменники зібралися провести колегу в останню путь, на
Лук’янівському кладовищі вони побачили людей з погонами старших чинів Комітету
державної безпеки.

На жаль, формат нашої
публікації не дозволяє деталізувати значну частину сторінок біографії
В.Петрова, тим більше, що документальна база для розповіді, скажемо, так –
скромна (розвідка ніколи не розкриває до кінця своїх секретів).

З відомого є підстави
зробити висновок, що київський науковець В.Петров співпрацював з радянськими
спецслужбами з кінця 20-х років минулого століття. Навіть був арештований у
30-ті, але швидко звільнений.

З початком ІІ-ї світової
війни був евакуйований за схід. Пізніше – у лютому 1942 року, у районі поблизу
Харкова В.Петров був перекинутий через лінію фронту, успішно пройшов ретельну
перевірку німецьких спецслужб й з’явився у Харкові у формі, швидше всього,
молодшого офіцера контрпропагандистського підрозділу частин, що діяли на
східних окупованих територіях. Видавав україномовний часопис «Український
засів». У німецькій формі В.Петрова бачили у Києві (зустрічався з поетом
О.Ольжичем), Севастополі, Ялті, Кременчуці, Кіровограді та інших містах
України. Від 1943 – працював у львівському, пізніше берлінському Українському
науковому інституті. У Мюнхені був професором Українського Вільного
університету, викладав у Богословській академії.

Фактично В Петров був
інтелектуальним лідером емігрантських наукових та культурологічних організацій
Західної Європи (під його вирішальний вплив потрапив і відомий нині видатний
лінгвіст Ю.Шевельов, що безуспішно хочуть спростувати його апологети.
Безсумнівно, лінгвіст Ю.Шевельов – вчений світового рівня, але сказати так про
літературознавця Ю.ІІІе¬ве¬льова вагомих підстав немає. Зрозуміло, що це зовсім
не означає, що його солідний творчий доробок не належить до кращих зразків
вітчизняного літературознавства).

У вказані вище роки
професора зустрічали в Парижі (зустрічався з В.Винниченком), Берліні (мав
таємні розмови з С.Бандерою), Швеції та інших країнах Європи.

1949 року В.Петров раптом
зник. Лише 1954 року стало відомо, що він живе й працює у Москві. Через два
роки повернувся до Києва, де жив до кінця своїх днів, зокрема, був науковим
співробітником Інституту археології.

Додамо до цих абзаців ще
те, що народився вчений у Дніпропетровську 1894 року, освіту одержав у
Київському університеті (у 1930 здобув науковий ступінь доктора
літературознавства, від 1967 – доктор філологічних наук).

Від 20-х років минулого
століття до 1969 року Віктор Петров був активним учасником наукового й
культурного життя України. У колі його наукових та творчих інтересів було
літературознавство, філософія, естетика, мовознавство, археологія, історія,
соціологія, теологія та інші наукові галузі. І всюди він виявив себе видатним
дослідником-фахівцем.

Це з його легкої руки
увійшла до історії літератури назва групи видатних поетів – неокласики
(М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, Ю.Клен, М.Драй-Хмара). Це він дав глибокий
аналіз філософії Г.Сковороди, творчості Т.Шевченка й І.Франка, П.Куліша й
М.Костомарова, Лесі Українки й М.Гоголя. Це він відкрив українським читачам
нову європейську філософію, зокрема, екзистенціалізм. Хозари, готи, слов’яни,
християни – про них В.Петров залишив дослідження, які не втратили свого
значення й сьогодні.

Глибокі знання професора
дозволили йому стати одним з найвизначніших наших інтелектуалів. Особливу
пристрасть він мав до історіософії – науки, що, використовуючи всі накопичені
за тисячоліття знання, допомагає пізнавати сьогодення й окреслювати шлях
Людства у майбутнє.

Повернення праць
В.Петрова сучасному вітчизняному читачеві актуальне, адже світ переживає період
чергової глобальної кризи – знаходиться на новому витку історичної спіралі
свого розвитку.

 

ВІДКРИТТЯ НЕМИНУЧІ У
ХВИЛЮЮЧОМУ ЖИТТІ ІНТЕЛЕКТУАЛА

Творча й наукова спадщина
В.Петрова на сьогодні до кінця не відома, тому назвемо основне: як письменник,
він разом зі своїм земляком В.Підмогильним увійшов до вітчизняної літератури як
засновник напрямку «інтелектуальної прози» (романи «Дівчинка з ведмедиком»
(1928), «Доктор Серафікус» (1928-29, виданий у 1947), «Аліна й Костомаров»
(1929), «Романи Куліша» (1930), «Без грунту» (1942-43, виданий у 1948); основні
наукові праці: «До дискусії про Сковороду» (1926), «Українські культурні діячі
УРСР – жертви більшовицького терору» (1944), «Історіософічні етюди» (1946),
«Провідні етапи сучасного шевченкознавства» (1946), «Християнство і сучасність»
(1947), «Походження українського народу» (1947), «Естетична доктрина Шевченка»
(1948), «Скіфи. Мова і етнос» (1968), «Етногенез слов’ян» (1972).

 

***

На завершення кілька
уривків з однієї з визначальних праць В.Петрова «Історіософічні етюди»:

«19 сторіччя змагалося за
суверенність народів; наш час ідею народної суверенності доповнює гаслом
світового уряду… Наш час прагне міжнаціональної єдності світу… Людство
остаточно стомилося від необов’яз¬ковості істин, від їх плюралістичної
множинності, від їх здрібнілості, приватности думок, партикуляризму мислення.
Людина гине в плині умовних і сумнівних, суспільно безсилих істин… У 19– 20
ст. держави змагалися за імперіалістичний перерозподіл світу. За нашої доби це
втратило сенс. Наш час змагається за неподільність світу… Ми звикаємо до
історіософічного способу думання. Звикаємо мислити за змінами епох, мислити
епохально…».