…Сонце
з усіх сил холодить-гріє. Зимень змін пронизує застигле безвітря. Вітер життя і
смерті проймає до кісток. Зима земенна зеленить хвою століть. Кипить-парує
сивий сніг перетертим маком Різдва. Плаче-ридає. Твоя Стримба. Моя Стрипа. У
кожного – свій земний початок і свій кінець світу. Стоїш на краю світів, на
канті виритої могили. Над прірвою часів і розломів української рідності.
Плачемо ж не тому, що помер, а тому, що покинув: не зустрінемось більше на
цьому білому світі. Сім поколінь поминають укри-краяни відійшлу душу. Чи
повернеться старовинна матриця особистості в новому тілі з сьомого на восьме
коліно? Хтозна! Полине твоя Душа на крилах Тайни Святого Духа у райські
засвіти, але залишиться доступною для всіх, хто тебе знав і не забуде. Залізом
і кров’ю напишеться пам’ять про долю поколінь. Третє тисячоліття Христової ери.
Крає душу стогін і розпач Олегового батька в Тисмениці перед його, старшою на
покоління, смертю й гостра естетична реакція сина на скигління старого. Бо ж
все має бути красиво… Що таке життя? Пройшовся по лісу і вийшов з того боку.
Коли ми вийшли в сад, я тихо пожурив мого друга: „Ольку, естетика й етика –
одне в однім”. Олегові батьки були з різних кінців-окраїн великої України (мама
із якогось затопленого села на Запоріжжі). Якось у сімдесятих ми зустрілись на
київському вокзалі. Я взяв пляшку. Чутливий Олег плакав про тектонічний розкол
в душі, про роздвоєння України. Я говорив про неминучу соборність: „Так, це
шиза, але зроби із роздвоєння подвоєння!” Знав і знаю, як це не просто, бо ж
раз за разом світоглядна шизафренія розламує Україну… Стоїмо на містку через
річку Олегового дитинства Стримбу. Олег показує навмань через поле гіпотетичну
стежку: „Там твої Підгайці.” Згадую татові розповіді про кавалєрку, як він на
ровері їздив з того боку, з-над Стрипи теж навпростець, полями до Підгайців,
мав там дівчину. Світ тісний!
Занурююсь
у сімдесяті. Тоді, у вокзальному буфеті, я зауважив, що справа таки не в
генетиці, а в психології, а потім із його хвилевої слабості вимережив силу,
мовляв, така соборна спадкоємність має суттєві переваги. Дальша еволюція Олега
підтвердила ці умовисновки. Комплекси стали передумовою драматургійності його
поетики, а роздвоєність витворила діалогічність його мислеформ. Не знаю, як ми
собі дамо раду із цією постколоніальною дилемою, але що проблема роздвоєності
не висмоктана з пальця, можна пересвідчитись і на енному році Незалежності.
Олегове пілігримство (мандри й мантри) було багатовекторним, але й свідомо
експериментальним насамперед. Якось він мені признався, що наважився був на
життя вокзального бомжа. До часу все йшло як по маслу. Ейфорійне відчуття
«свободи» спричинилося до творчого катарсису. Та за якийсь тиждень Олег
жахнувся: а якщо звідси (із цього стану) нема вороття?! І прийшов пішки темної
ночі в гуртожиток, де й повернув собі хоч і відносну, але реальну внутрішню
незалежність. Був, як усі, інший, инший. Ніхто його не замінить – правда,
Дарцю? Не повторить. Але тягнувся бути вільний. Зі стихіями. Був сам – як
стихія. Не посередній, а безпосередній. Спонтанний… „Мені важлива монументальність.
Духовні речі монументальні. Там немає якоїсь дріб’язковості… У більш
стихійних немає випадковостей… Не хочу робити висновків – як воно вийшло. Це
невідомо. Але те, що я народився і вже застав слово!.. А мені ж хочеться
побачити, що було перше. Не було ж ієрархії. Воно було взаємно. Були разом.
Завжди… Для мене почуття дикості – це разом з тим поняття дуже високої
інтелігентності. І я ніколи не ототожнював поняття дикості з варварством.”
З Олегом Лишегою ми познайомились в шістдесят шостому або
сьомому році. У кожного були свої компанії, однак Грицько Чубай, Олег Лишега і
я незримо лучились ув одну поколіннєву й творчо-психологічну «трійцю» із
абсолютно різними стилістиками: а стиль – це ж людина! Я обидвом смажив
подільську картоплю чи яєшню – нам було добре із сухим закарпатським вином, яке
ми розбавляли по-грецьки водою. В Олегових поетичних рефлексіях окреслювалась
природна самодостатність, суб’єктивна об’єктність, ба й рослинність поетики. Це
було щось глибоко внутрішнє, хоч назовні відсторонене, і для непосвячених
видавалося кучеряво-бароковим та довільно обрамленим – якимсь таким стихійним
потоком недоусвідомленої свідомості без чітко спрямованих орієнтирів. Під
кінець свого часу мистець різьбив із каменю, дерева й слів більш довговічну й
дозрілу реальність, втікав від барокової кучерявоподібності. Вивчав глину,
кістку… Кожний по-своєму – ми не сприймали заідеологізованого оточення і
намагалися вирватись із його полону. Імперію зла не мали за Батьківщину й попри
паспортну прописку не відчували себе її громадянами. У нас була своя держава,
яку можна було б за Михайлом Орестом означити як ДЕРЖАВА СЛОВА. Другою
визначальною рисою нашого спілкувального побуту була відсутність фальшивої
стимуляції («ти геніальний – я геніальний»), хоча свої «пункти» й прикмети мав
кожен. На початку 1970-х наші дороги розбрунькувались у різні сторони.
Рятуючись від репресій, я перевівся на заочне відділення і обживав
тернопільську периферію, вчителюючи й відкладаючи в шухляду свої вірші, поеми
та принагідні світоглядні записи. Всі ми були різні. В мене була глибоко
внутрішня потреба обійти всю Україну, однак зосередився більше на Україні
вертикальній («минуле-майбутнє»). Олег був мандруючим пілігримом на колесах. До
цього його схиляли певні етично-естетичні, ба й генетичні, як йому здавалося,
суперечності…
…Переглядаємо
стосик малюнків, що залишились після Олега. Я припускаю, що не всі його
авторства. Хоч малював він з четвертого класу. І завжди шукав справжності. Дара
й Оксана протестують: „Як не всі?”. „Може, й всі, але він вас випробовує на
здатність самотужки розрізнити більш правдиве, високе мистецтво і звичайніські
проби пензлика чи й халтуру”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
„Хтось може посміятися з будь-якого мого слова… Він
розбавляє ту концентровану краплю якоюсь водою. І те, що для мене виражене із
кров’ю, з глибинного переконання, на віддалі – і це цілком закономірно –
сприймається як якийсь театр… Я буду їм кричати, що ні… Я ж це з кров’ю
відірвав від себе і сказав. Для чого мені було говорити це все, якщо воно так
поширюється і набирає цих форм дуже недолугих?!. В моєму житті кілька таких
архетипів – дерево, вогонь, глина. Але важливі дуже і менші їхні брати.
Архетипи, вони живі. Ніколи би не хотів, щоб вони були схемами. Вони
складаються з дрібніших чи тонших. І тонкі речі – гілки чи листя – повинні бути
присутні. Повинно все це бути разом, одне одного доповнювати. І щоб було видно,
як появляються архетипні речі… Як появляються якісь образи. Як воно
появляється. Мені це цікаво. Я навіть, мабуть, ніколи не побачу цього. Але як
вони народжуються?.. Як народжується розмова? Це ж теж стихія. Велика стихія.”
Дорогу на цвинтар починають всі, однак третина відсіюється – споминати
вже і негайно! Куди пішов Лишега? – лише не комплексуйте: він там і тут!..