Залишається те, що нетлінне або Кодекс честі за Борисом Олійником

До 75-річчя з
дня народження

Високоповажний, високошановний
Борисе Іллічу!

Бог дає
віка  і снаги його достойно  прожити тим, хто прийшов на цю землю під
високим благословенням. До когорти достойників наших, котрі з честю долають
крутосхили непевних часів, належите і Ви. Без Вашого Слова  і Україна – не Україна. І ми, нині сущі в ній
– не ми.

Тож з роси і
води, з глибин земних і висот небесних 
на многії-многії літа!

Нехай сили
множаться і щедро колоситься нива трудів Ваших праведних.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

З доземним
поклоном

колектив
«Української літературної газети»

 

Привілей  зрілих літ ще й у тому, що  без сумніву і страху з усіх чеснот, канонів і
критеріїв вибираєш  абсолютний – ІСТИННІСТЬ.
І розумом і душею  прагнеш  істинного, того, синоніми якому – нетлінне і
вічне,  і з  тугою шукаєш 
його серед краси, мудрості, чуттів, учинків і, передовсім  і над усе, 
– у творчості.  Власній і  чужій. 
Та радості мало. Хоч понаписувано багато, з розмахом епохальним і
замахом на вічність, та   не мине й року,
як  дивись, а вибрати повнозерний сніп на
різдвяну покуть нема з чого.  Під пожухлою
позліткою осені – голі скелети молодечих сподівань,  полова легковагих   авансів 
і лиш зрідка – зблиском золотавим – зеренце  істинного. І пишу це зі смутком і болем,
перечитавши не одне «вибране» не одного колеги по перу. І без зловтіхи, бо за
міражами чужої пропащої сили  і примарної
скороминущої слави бовваніють і твої власні, 
де трубить не слава в золоті труби, а трублять миші  скирти словесної мерви. І  ніщо не рятує від вселенської печалі і
смиренства перед розплатою за гординю самозванства. Бо який ти творець, якщо
нічого путящого не сотворив? І просиш Бога: «Господи, не розчаровуй, дай надію,
дай узріти  серед минущості бодай слово,
якого торкнулося  крило істинності». І
Бог дає.  Не сієхвилинно, але дає.   Одного осіннього золотого дня  відкриваєш білий томик  і читаєш – по білому – чистим золотом
істини:  

Заболю, затужу, заридаю…  в собі закурличу,

А про очі людські засміюсь,

надломивши печаль.

Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське
обличчя.

І зоря покладе на мовчання моє печать…

…Забіліли сніги, забіліли по цілому
світі,

опадає листок, як зів’яле чаїне крило,

Там, де ми відбули,

там, де наше відтьохкало літо, –

забіліли сніги… забіліли сніги… замело…

Ці рядки – не
мої. Не про мене рядки ці й не для мене, хоч я їх давно знаю напам’ять, врешті,
як і кожен в Україні сущий шанувальник поезії. 
Чого ж так заболіла, затужила, заридала душа?  Чого побіліло в очах і забіліло по цілому
світі, коли  за вікном золота, хоч і
мінлива настроями, українська осінь? Врешті, чому навіяне словом реальніше,
аніж сама реальність, і правдивіше за правду?

На це риторичне
запитання, здається, відповідь знає тільки Той, Хто роздає таланти…

Або ось ці
рядки, які теж роками ношу в пам’яті:

Я спокійно б лежав під вагою століть,

Я б давно вже землею став,

Але 
ж бісова дівка  на кручі стоїть,

Огорнувши вітрами стан.

Вже зотліли до кореня меч і щит,

 наді мною гуде Дніпрельстан,

Але ж бісова дівка на кручі стоїть,

огорнувши вітрами стан…

І зове, і чарує бровою-крилом,

І п’янить, мов козацький мед,

Перехоплений в стані купальським зелом

Ворожбитського зілля букет…

Читаєш  – і чуєш, як пронизує душу і плоть світляним
мечем, вирвавшись із нуртів історії, жагуча магія любові, та сила потужна, що
продовжила і обезсмертила у віках твій народ і тебе – в ньому.

А як обпалює на
віддалі цей шаліючий вир вулканічного козацького темпераменту, стримуваний
чоловічою шляхетністю:

О, дивна ніч, о, дика ніч жаги,

Коли тремтить і чадіє любисток!

Травневий шал – до забуття любити –

Лишає обережні береги.

Безперечно,  кожен, хто має бодай приблизне уявлення про
сучасну українську  поезію, впізнає в цих
рядках руку  і  стило Бориса Олійника. Авжеж, його почерк і
стиль, тільки його, лише йому даний Небом і землею українською, в якому
сплелися в тугий колос-многоголос народна пісня і козацька дума,  грімкі марші усіх українських революцій  і глас вопіющого в пустелі людській Пророка…
Авжеж упізнає, бо, як  сказав відомий
поет Михайло Шевченко, «ритмомелодику Олійникового вірша  не може повторити жоден епігон, хоч як би
чесно хотілось йому спрацювати подібно Майстрові». І сказав він це в передмові
до першої книжки «За четвертою хатою» 
«Вибраних творів у шести томах» 
Бориса Олійника, що не так давно побачили світ у видавництві «Просвіта»
і  які я так ревно намагаюсь осягнути у
цій статті, переповідаючи буденними словами огром його високих чуттів і
глибинних дум, істину його пророцтв і осторог, і, врешті, пізнати Слово так, як
він пізнав, бо сказати Словом те, що він сказав, не всім дано.

Перечитую рядки,
закарбовані в пам’яті з юності, та 
навіть давній і непорушний мій пієтет перед чесним і безкомпромісним
талантом Бориса Олійника не заважає мені дивуватися: яким  же ж це треба бути до себе вимогливим, навіть
жорстоким, щоби «з сорока кіп» своїх книжок, де кожне слово живе, болить і
сміється, та й укласти шість? І  нема на
те ради. Залишається тільки визнати, що 
істинний поет приходить на цю землю 
не тільки з власним, лише йому притаманним голосом і стилем, а й зі
своїм каноном і шкалою морально-етичних імперативів й самооцінок. І жодна
«муза», тим паче дешева слава і скороминуща любов «мирська», не заведе його на
манівці чи в блуди  зі Словом.  Те, що талант 
Бориса Олійника «від Бога», засвідчила його рання інтимна лірика,   датована 1957-68 роками, і зібрана в перший
томик, названий символічним рядком з 
«парубоцького» вірша «За четвертою хатою». Пригадуєте:

За четвертою хатою,

де ще й досі молода жура моя кінчається…

Або ось цей катрен:

Як ішли ми зелен лугом к зелен гаю,

Солов’ї 
нам ткали пісню диво-дивну.

Той мотив мені і досі ще лунає –

Незабутній, неповторно переливний…

Чуєте  цю притишено ніжну народно-пісенну стихію
(недаремно десятки  віршів Олійника стали
піснями), цю «непідробну, неповторно
переливну

Летів до тебе турманом через моря і дні,

Спадав із неба тугою, а ти сміялась: ні.

… Тоді прилинув лебедем і скрикнув на
стерні…

… Уже заплакав річкою в гіркому полині,

вже й пересох із відчаю, а ти своєї: ні!

І раптом зміна ритміки і настрою – як
іскри з-під копит:

Я летів красивим чортом

На коні, як ворон, чорнім –

Біла піна падала, мов сніг –

Ех, до тої Чураївни,

Що клялась від третіх півнів

Рушники послать мені до ніг.

Та до тої… до такої,

Що, як поведе рукою –

солов’ї вмирають навесні!

Пригадуєте
«Парубоцьку баладу»? І я не погрішу проти правди, коли скажу, що  саме Борис Олійник своєю лірикою  на півстоліття продовжив    високі 
традиції романтизму в українській поезії, водно узаконивши притаманні її
кращим взірцям і творцям, та й взагалі 
душі українського чоловіцтва – 
шляхетність інтимних почуттів, лицарського обожнення  предмета свого захоплення, і ці високі  закони чоловічої честі сповідує й донині. І
навіть в  іронічних присвятах жінкам,
навіть жартома Поет не переступає межу свого лицарського захоплення Жінкою. І
це не тільки данина світовому романтизму чи національній літературній  традиції: у джерельній чистоті  земної пристрасті до жінки відбилося високе
небо його любові до Матері.  Поклоніння
Матері. Вічний подив Поета  перед дивним
дивом – перецвітом Пресвятої Діви у Матір Божу. 
Власне, цей християнсько-козацький пієтет перед Жінкою Борис Олійник
розкодовує у  щільно насиченому
метафорами і біблійними символами   вірші
«Єресь»,  герой якого – Георгій Звитяжець
убиває  спокусника прародительки нашої
Єви – «лукавого змія», «що тіло її «укорив жагуче і сласно», заради того, щоб
«зійшла із горніх Жона – Вселюдського Спасителя мати».

Не хочу
«мудрствувати лукаво», але мені чомусь здається,  що саме Божі заповіді, яких навчила з
дитинства мати, і християнська ідея 
рівності усіх перед Богом, зокрема, й соціальної, зробила  Олійника переконаним комуністом, а не
кар’єрогрошолюбіє чи жадоба почестей і слави, як то було в інших. Тому Борис
Ілліч і тримався своїх поглядів аж до того дня, коли його вчорашні
однодумці,  безславно проваливши усі
гуманістичні ідеї, переоцінивши цінності, помінявши «штандарти», як штани,
побігли у храми випрошувати не щастя для України, а «лакомства поганого» для
себе.

 Хтозна, чи не ця запопадливість суєтна (чи
ганьба?)  вчорашніх побратимів, не це
крутійство і безвідповідальність перед Україною, яка для Олійника, як і для
кожного національного поета Шевченкового гарту, уособлює сакральне начало усіх
начал – Матір,  викликали в душі уже
зрілого Майстра таку потужну хвилю поезій найвищої проби, присвячених рідній
неньці, які склали томик «Сива ластівка»? Цілком погоджуюсь із поетом і
політиком Олександром Морозом, автором післямови до  нього: «Йому (Б.Олійникові. – Г.Т.)  мовби на роду було написано виспівати ті
найсвітліші синівські почуття, які в третьому тисячолітті замерехтіли на обрії
зникнення, нерідко пасуючи перед прагматичною епохою. Виспівати, щоб зробити
все для їхнього порятунку словом, бо як не стане їх… – не стане людини в
цілому». Та все ж, як пише О.Мороз, «в поезії Олійника мотиви провини перед
матір’ю, притаманні  чесним синам, не
головні. … Тут уже йдеться про Матір як совість і душу нації, окремою, але надійною,
повноформатною шкалою і мірою чого і є поет. Справжній».

Тож не
дивно,  що ці ліричні поезії і навіть
притчі поклали на музику нині сущі в Україні композитори, а десятки з них  стали улюбленими народними піснями.
Переконана, що не тільки я була свідком чуда, яке творить з людьми, та й із
самими виконавцями знаменита «Пісня про матір», написана композитором
Олександром Морозовим на однойменну поезію Бориса Олійника. Варто, щоб у
розшарпаній «різнобоєм» музичних уподобань і вражень концертній залі  зазвучали 
молитовно перші  акорди і слова:

Посіяла людям літа свої  літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам
споришу.

Навчила дітей, як на світі  по совісті жити.

Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу…

як народ
затихає  в  духовному єднанні, а зала перетворюється на
храм, де й голосно зітхнути грішно.

А при словах:

– Куди ж це ви, мамо? – сполохано
кинулись діти,

– Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до
воріт.

– Та я недалечко… де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти… А ви вже без мене
ростіть… –

починає
задихатися від ридання, отого, що перетворює найкам’яніші серця на воскові
свічі перед святим образом Матері.

Якби
Олійник  написав тільки цих два томики
відбірної  чистої  лірики, він залишився б в українській  і світовій літературі  навіки Поетом з великої букви. Адже він не
тільки возвеличив, як ніхто, матір,  він
возніс до сакрального регістру символічний образ  Батька – воїна і ратая, сівача і захисника
роду і рідної землі. У коло  Олійникових
одкровень  про сокровенне ввійшли поезії,
присвячені долям  чужих матерів, і тих
«жінок й чоловіків малих і більших сіл», яких поет величає корінням первородним
свого роду», і ностальгійна «Вишнева мелодія» про незабутні ідеали
комсомольської юності – «безвусого комескадрону» – героя  громадянської війни, і балада  про велике кохання, розіп’яте на хресті
умовностей і подвійних моральних 
стандартів («Ніч масок»), і «Притча про славу» – цей міражний фантом,
вартий хіба що скупої похвали батька: «Спасибі ж тобі, сину, що не осоромив
рід». Та все ж з потужного масиву поезії найвищої проби вирізняється  щемний 
спогад Майстра «Ми з мамою вертаємо в село» – про першу свою «зустріч із
війною» –– від чорного смертельного крила якої, його, семилітнього хлопчика,
затулила мати, і його гірке,  таке
зрозуміле кожному, почуття вини перед старенькою мамою за те,  що не зумів і її заступити  від 
невблаганної смерті…

 Як
хочеться вину, що душу ссе,

Звалить на когось! Та даремні мислі,

Бо тої ж миті, як на світ родився,

Я вже відповідаю в нім за все!

Оця
гіпертрофована  відповідальність за все…
Вона буквально переслідує Поета. І ніхто сьогодні не може дорікнути Борису
Олійнику, що він у цих словах злукавив. Чи тим більше  зрадив християнським, заповіданим
мамою-селянкою, заповідям – у слові і 
чині. У  творчості чи в
житті.  Ця відповідальність за все і над усе
– за кожне своє слово і в  часи,  коли 
від Поета (читай – інтелігента) вимагалося бути  громадянином, і в роки, коли «речників за
слово правди, // за непокору владі булави//рокують на усікнення глави// в
мовчанні просвіщенної громади», дала йому сили витримати випробування  на людську порядність і мужність, коли – з
честю і непохитністю «воїна світла», а коли з наївною впертістю олов’яного
солдатика.  І сьогодні ми всі  про це знаємо, хоч ще не всі ще
визнаємо.  

 А ще ж учора кому не ліньки метали каміння й
бруд у його непідкупність, піддавали остракізму його «комуняцьке» минуле,  і то ж не хто інший, як утричі запопадливіші
«вірні ленінці», тільки тому, що він не відрікся так легко, як вони, від своїх
поглядів, що першим став на оборону «чуття єдиної слов’янської родини», на
відміну від колишніх інтернаціоналістів, 
обуянних нині  новою ідеєю
національного виокремлення. Ніби не можна було об’єднати ці дві високі ідеї
взаємною повагою і шанобою одного народу до іншого?

Але, на жаль, як
пише Б. Олійник, «на наших кресах» дикий шал руйнації традиційно бере верх над
здоровим глуздом. І нема від того спасу! Хіба що… будити той приспаний глузд!
Тож справді наймудрішою реакцією на  ці,
м’яко кажучи, обструкції була філософська поезія, що ввійшла в том «Камінь з
душі». Хоча, як на мій хлопський розум, уся творчість Бориса Олійника  починається з простої житейської філософії
генетичного хлібороба і вивершується мудрістю мислителя глибоконаціонального і
високодержавного.  Обидва ці струмені
гармонійно поєднуються у притчах, баладах, посвятах і похвалах, своєрідних
посланнях, медитаціях на вічні і минущі теми буття. Неспішна мелодика
амфібрахію і анапесту, карбований ритм ямбу й хорею, розгорнута, але точна
метафора, а ще – здатність бачити у малому велике, у деталі – цілісне,  схильність до планетарних узагальнень, і
кредо – завжди ставити в епіцентр космосу людину – уся ця потуга істинного
таланту мимоволі захоплює навіть далекого від філософії читача і  змушує задуматись над сенсом життя
несхильного до такого труду. Назву лише ті поезії, які найбільш вкарбувалися в
пам’ять не одного покоління поетів, 
власне, на яких ми вчилися мислити і осмислювати світ і себе в ньому.

До прикладу,
«Мій борг», який починався відчаєно мужніми як на ті часи,  коли поети, щоб не потрапити у списки
«українських буржуазних націоналістів», слово «Україна» замінювали на
«Батьківщина»,  національно гордими
рядками, під якими навряд чи були готові підписатися багато хто з нинішніх
націонал-патріотів:

Я – тим уже боржник, що українець зроду:

Бо доля, певно, в гуморі була,

Коли у посаг нам давала землю й воду,

І голубого неба в два крила…

… Багата моя Січ було не п’яним скопом –

Могутніми синами! І коли

Панічно борсалась перед врагом Європа,

Я вислав їх на смерть, щоб ми і ви жили…

… Це щастя мати у вселенськім домі

Свої борги і місце у строю…

Я всесвіту боржник! Але комусь одному –

Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!

А його фраза:
«Стою на своїй землі», яка дала назву дивовижно динамічній поезії й цілій
збірці? Хіба вона не  стала  «крилатим дороговказом» для багатьох
шістдесятників і постшістдесятників, зневірених, а то й наляканих  «брежнєвськими  заморозками» аж до готовності на стукацтво?
Для багатьох, та не для всіх. І тоді, коли одні поети впадали в пустопорожню
ідеологічну риторику-тарабарщину, інші ховалися за хитросплетеною
метафорою,  Олійник обирає притчу – жанр
пророків і філософів, який  спонукає до
роздумів над причинами і наслідками явищ і подій, природою речей і людей,
врешті, основних моральних засад – людського в людині. Так з’являються притчі
«Про хоробрість», «Про середину», «Принцип», «Хлібові», «Лебедина пісня»,
«Досвід», «До проблеми часу», «До проблеми добра і зала», «Вічне», «Покута»,
«Надія», «Крик  Чорнобиля»… Та вже в самих
назвах закладена животрепетна на ту пору проблематика!

Ох, не погрішу
проти істини, коли скажу,  що не одного
мого сучасника витягла «з волохатої  ями
страху» притча-балада, яка починалася рядками:

Між людей у будні й свята ходить дивний
чоловік.

Якось дивно загадково з-під наляканих
повік

Його очі непорушні захололи, ніби жерсть.

Щось таке могильне в ньому,

ніби він шукає жертв…

І поставила з
голови на ноги балада «Був чоловік…» – цей протест проти байдужості, проти
здрібнення рядової людини до гвинтика системи, і водночас – пристрасний заклик
любити ближнього, допоки він живий:

Був чоловік… І – нема.

Як же це, вічний світе?

Вернеться осінь… зима.

Прийдуть весна і літо.

А чоловіка – нема.

Як же це, клятий світе?

Не можу забути,
як сколихнула письменницькі лави іронічна балада «У поета гроші завелись». Її
завчали напам’ять, її цитували, і як сатиру на надто вже скромне життя
радянських поетів, і як оду високому, непродажному мистецтву. А  «послання» Бориса  Олійника 
у двох частинах: «До зали «А» і «До зали «Б» стало своєрідним поетичним
маніфестом  і не тільки для поетів, а й
інших підрадянських  інтелігентів. 

Згодом у
філософському диптиху «До проблеми «Шевченко і народ» Борис Олійник  чітко і просто завершить дискусію на цю
вічну  інтелігентську тему: «Поет і
народ»:

З народом загравать не треба.

Він добре бачить з-під брови:

І що ви корчите із себе,

І хто єсте насправді ви…

…Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто – по духу – сучий син!

А в циклі  «Сковорода і світ»  Олійник 
з прицілом на тисячоліття наперед захистить великого українського
філософа Григорія Сковороду від остракізму і «патріотичних» балачок про те, що,
мовляв, замість того, щоб за шаблю взятися та Україну боронить,  Сковорода 
грав на сопілочці та «тікав від світу». Не вдаючись до дискусії, Борис
Ілліч просто відтворює  у віршах
реалістичну картину тогочасної боротьби продажної козацької старшини за булаву,
яка ніби, прости Господи, списана з нинішніх змагів за владу, переконаний, що в
тій суспільно-політичній ситуації  єдино
прийнятним  для філософа  було рішення навчити бодай дітей і внуків
тогочасної української еліти «поклонятись небу і … по наших… славних вивіряти
путь».

Але, видно,
важко українцям дається  наука філософія.
От нащадки древніх римлян гордяться своїм знаменитим філософом  Сенекою, попри те, що саме він виховав не
менш знаменитого  тирана Калігулу. А ми
досі не годні простити Сковороді його святе прагнення – мудрим словом і сопілкою
заманити до  «Саду божественних пісень»
тогочасних старшинських мажорів.

 Борис Олійник теж намагається своїми притчами
прилучити сучасників до вселенського огрому і світла вселюдської мислі, і до
світотворення,  не відриваючи їх від
рідної земля. А це все одно, що змусити лінивих скинути з душі камінь
бездумного рабства, а роботящих і мислячих 
– тягар вини перед самими собою. У цій філософії  поет-академік 
шукає гармонії зі світом, істини й істинного, того – абсолютного, що
існує незалежно від нашого ставлення до нього. Та все ж,  стверджує він у «Баладі про вогонь і
принципи», якраз із пошуків істини, якими б вони не були  трагічними, як з вогню інквізиції, в образі
незламного у своїх принципах Джордано Бруно постають найвищі людські чесноти.

Заявити
подібне  в часи перевернутих уявлень про
моральний кодекс було неабияким вчинком, на який мав право тільки істинний
поет, патріот і громадянин, який живе і творить за власним кодексом честі.

Справді, кредит
довіри читача (а це були мільйони) до Бориса Олійника був настільки високий, що
він не боявся  зізнатися привселюдно:

Одного боюсь: цигаркою продиміть на чужій
губі.

 І,  не
лукавлячи,  сказати:

 Звідав я мить, коли доля крилом обійма,

Знаю нещадність падінь у безпам’ятні
трави…

Тяжчого ж, брате, видовища в світі нема,

Аніж поет, що старцює під вікнами слави.

Цього він
боявся, і від цього видовища-посміховища убезпечив його власний Кодекс честі.
Та хоч як би боліла душа поета, відкрита усім вітрам і бурям, геоцентризм  чужий Олійнику,  як і самомилування, вітійство і гординя. Чи ж
не тому заспівом до томика 
публіцистичних віршів Б. Олійника «Вирок» стане філіппіка проти цих
пороків, у якій поет нагадує усім, «хто гору скорив і себе возгордив», що
«некуплений чин, найвищий з усіх – Україна і син».

Процитувала ці,
без перебільшення, священні для мене слова, і уявила, як перекривилися в
іронічній усмішечці необвітрені личка юних літературних призовників і
облущені  від систематичної переміни
масок лиця  спілчанських старшин. Надто
вже дисонують вони з  пофігізмом перших
і  лукавим конформізмом  других. Але чи мені доводити те, що давно
довів своєю принциповою позицією, як  і
всім своїм життям, Борис Олійник, чесно заслуживши у свого народу казати правду
у вічі, хоч якою б страшною вона була чи 
здавалася в   ейфорії
національного відродження. Так, заслужив, 
бо не обіцяв  на майданах  українського раю, тайкома поза спинами тих,
що повірили, загрібаючи маєтки й посади. 
Не оголошував себе новоявленим національним месією, щойно  вийшовши з парткому НСПУ, де, як правду
пише  Михайло Шевченко, і починався Рух
за перебудову.  Тим більше, не метався
зиґзаґами, по-заячому, від партії до партії, від клану до клану, що аж тому
народові в очах мерехтіло, а у вухах дзвеніло від  істеричного вереску поводирів-погоничів:
«Цоб-цабе! Вліво-вправо! Що ви за народ такий, що втрапити за мною не годні?!».

На наше
українське щастя, Борис Олійник один з немногих нині творящих у Слові, який не
тільки здатний мислити планетарно, по-філософськи узагальнюючи досвід людства,
а й наскрізно відчувати історію, момент 
і перспективу. І цей рідкісних дар яснобачення плюс багатолітній досвід
громадської і політичної діяльності, зокрема і роботи у Кремлі на зламі
державних формацій, давали  йому право
упродовж усієї нашої боротьби за перебудову і незалежність (за словами того ж  Михайла Шевченка), «говорити те, об чім  боялись навіть думати інші», позавчора –
зашорені перестрахом, вчора – ейфорією, сьогодні –  соромом, що нас вкотре пошили в дурні… А він
не боявся і не боїться. Ба! В кільці остракізму, нападок і звинувачень
знавіснілих «комутантів» (його термін), як на кільці гранати, він не
оправдовувався, не відмахувався паперовою шабелькою, тільки  неголосно своїм спокійним глухуватим голосом
простого сільського дядька і великого філософа застерігав через голови  лже-пророків і квазі-гетьманів:

Хмара грізно суне на Бориспіль,

Темна тихо опада в лиман…

Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився, –

Богом нам дарований Богдан?

… Гей вертайся, Хмелю, доки світу,

Бо чогось не йде із голови

Щось немовби про варшавське сміття,

Щось, як начебто про грязь Москви…

Так Варшава ж замела в оселі,

І в Москві все висохло зело…

…Тож вертайся  чим скоріше, Хмелю,

Доки нас під когось не звело,

Щоб потому плакать і ридати,

сипати на лисину золи,

що, мовляв, лукаві супостати

нас ізнов у ярма запрягли…

Саме на початках
90-х, коли ми всі упивалися своєю «святою і священною незалежністю», Олійник з
висоти власного політичного досвіду попереджав, що спланована кривава
стихія  глобалізаційного тайфуну, який
почався в небі Югославії, дорого обійдеться слов’янській цивілізації і в
матеріальному, і в моральному сенсі. Тож недаремно, коли ми всі,
постколоніальні, обуянні «мелким бесом», що вискочив з гарбузових голів
доморощених політиків,   кинулись
притьмом  «зливатися» з Європою і
отримали облизня, він остудив наш 
холопський порив символічним поетичним посланням «Європі», хоча… це було
послання кожному з українців, від малого до великого:

Ми тут жили ще від часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше з боку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Власне, так мав
би сказати президент держави України. Але цієї розкоші нам не дано. Тому сказав
Олійник, нагадавши усім тим, хто возносить себе цим словом, що «поет на Русі –
Україні більше ніж поет», і від цієї карми і кари,  пани-брати, нікуди не дітися. 

Тепер ці слова
цитують, отямившись і прозрівши в гонорі, всі, кому не ліньки. І слава Богу,
хоч і пізнувато. Бо треба було за розум братися ще тоді, коли Олійник перший з
немногих волав до українців у своїх «Інвективах»:

Он люди у піску, на клич пророка,

Таку державу возвели нівроку,

Що ледве не півсвіту обняла!

А ми в чорноземі усеплодющім

В сусідів жебраєм на хліб насущний

І скиглимо, що доля обійшла…

Допоки ділим кольори та межі,

Хизуючись, які ми незалежні, –

 тим часом колорадівські жуки

Уже майно пустили наше в діло

І нас на дві полтини розділили:

Одних під хвіст, а решту – в жебраки…

Коротше кажучи:
«й незчулись… як вчорашні конвоїри… нас до незалежності ведуть»…

Але хіба раб
слухає пророка? Він слухає «20 хвилин із Лукавим». І за це має ваучери замість
фабрик і заводів, дулю з маком замість духовного хліба, а тепер іще буде мати
те саме в обмін на хліб насущний і землю, що його родить. Тим часом лукаві
«пророки», збудувавши собі «свою» Україну, відбріхуються за содіяне: «Україні,
неспалим-купині, поклянемося при святі дари, що коли б нас вчергове не купили,
ми б вас, маман, їй-бо не продали».

А Борис Олійник
попереджав про такий «ісход». На нього лютились, ображалися, атож, що не
втратив глузду від наркотичного наслання свободи, а тепер звинувачують, що не
переконливо попереджав, та й імен зрадливих гетьманів-отаманів не вказав. А
самі ж бо ні звуком не підтримали його вимоги до провладних націонал-демократів
не тільки  скласти списки невинно
убієнних колишньою системою, а й назвати поіменно замовників і вбивць рідного
народу. Невже знову 

нам замкнули наглухо уста,

Нащадки тих, котрі носили цвяхи

Нещадним розпинателям Христа!

Хтозна, чи не
від розпачу перед глухотою-сліпотою одноплеменців, та й взагалі перед  недосконалістю людини і світу,  публіцистичні інвективи Олійника, такі схожі
на молитву, на пророцтва і послання апостольські, гримлять і зблискують
потугою  християнських символів і
образів, як  Шевченкові «Псалми»?

Суворий Янгол з піднебесних зводів

Гримить погрязлим  в сатанинський смрад:

Ви в бран здали нечистим Гроб Господній,

Свій гріх поклавши на невинних чад.

Вони ще вам згадають в день відплати,

Як ви пустили правду в обмолот.

І прийде Той, одмірять і воздати,

Кому ви цвяхи заганяли в плоть.

 Та не стачає сліз, і гніву не стачає… І Поет з
горя сміється, часом там, де й сміятися гріх. Але хіба хочеш, мусиш, щоб і собі
не вдуріти від глупства людського. Не буду цитувати поезій «Як ховали
патріарха», «Ми вже давно прокинулись, пани!», «Менталітет», «Прийшли», у яких
він розбавляє вогонь свого гніву і круту сіль сльози іронією і сарказмом.

По-християнськи
поблажливий до ближніх і їхніх дрібних людських слабкостей в щоденнім житті,
Олійник не прощає  лукавих ігрищ із  святая святих – Божими заповідями, тим більше
зради їм, тим більше  торгівлі ними,
ганебного «міньбища корогов на стяги» і навпаки. І тоді в нього, як в Гоголя,  вселяється палючий, нещадимий глум, від якого
вже точно спасу нема. Приклад – сатира-алегорія   «Перевдягання душ» – потрясаюча пародія з
елементами народної комедії-переберії на наші вічні, ба тисячолітні  визвольно-незалежні  змаги:  

Та й спритно ж ви нової затягли!

Не встигли обізватись треті півні,

Як над 
вустами, що спивали пінку,

козацькі вуса з викрутом лягли…

… Та раптом з Волги потягло – і враз

Заґелґотіли, як сполошні гуси, –

І вмить сховалися козацькі вуса

Під бороди, косоворотки й… квас.

З Дніпра війнуло – матінко моя:

У змиг злиняли злякані кафтани,

І вже тіла їх облягли жупани –

Ну хоч пиши з натури Мамая…

…Та вихор знявся – і пішло кружляти

Перевдягання душ і тілесе.

Й 
хтозна: чи вус чи бороду чіпляти,

Чи про випадок – вкупі те і се?

Та хіба від
цього поголовного  блуду
вавилонського  не схопишся в розпачі за голову,
не  заридаєш до  Неба?

Затули мене крилом

Від промерзлої судоми.

Борони мене хрестом

Від Гоморри і Содому!..

…В цій державі все до – грана –

Полетіло шкереберть –

В 
наших кресах, як в савані,

Окупанти бродять п’яні…

Дожилися, вашу… честь!

…Позіхнуло наостаннє:

«Сю ніч снились партизани…

Тут лісок… за кілька верств».

І мабуть, тільки
віра у Друге Пришестя рятує від судоми розчарувань, і дає силу  знову ставати в оборону ІСТИНИ.

Правду кажуть:
якщо Господь хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Так і з народами і
націями.  Олійник перший і чи не
єдиний  обурився публічно незрозумілим як
на здоровий глузд трактуваннями трагічних 
моментів української історії, спроби вознести до подвигу національного
далеко недержавні, а то й вкриті неславою діяння  і вчинки попередніх державців, за рахунок
сакралізації жертв їхньої недалекоглядності, а то й зрадливості ідеям та
ідеалам  боротьби за вільну Україну, тих
самих, котрі:

 Та
лиш з Оки гармати заревли, –

Дітей послали умирать під Крути,

Самі ж на закордоння потягли

Оплакувать «безвинно незабутніх».

Справді, чому
жодного разу, відридавши гуртом під Крутами невинно убієнних дітей-гімназистів,
жоден з «трубадурів» Незалежності не посмів нагадати заплаканому президентові
імена винуватців скорботи і неслави цієї? Невже не розуміли, що замовчування
істини – індульгенція на відпущення подібних гріхів у майбутньому?

Запитання далеко
не риторичне. На жаль. І важко, знаючи відповідь, зоставатися відстороненим
обсерватором історії, і  філософом  важко бути. 
І так і пориває у праведнім гніві  
повигонити з Храму торгашів.

Здається, цим
бажанням охоплений і Борис Олійник. Власне, воно його робить, не в обиду будь
сказано іншим достойникам літературним, 
першим публіцистом епохи Незалежності. І це підтверджує кожен рядок,
кожна поезія, що увійшла в томик під символічною назвою «Вирок». Так, це вирок
– і «моїй хаті скраю», і нашій стадній наївності, кошарній круговій
поруці,  утробній захланності,
невичавленому з душі рабу і пахолку, продажності… А найбільше, це вирок нашому
рідному українському Іуді, що нема-нема, та й визирне Лукавим во плоті з-під
приклеєного до тім’я козацького оселедця.

….Осягнути всі
глибини і висоти творчості Бориса Олійника навіть  у вибраному з вибраного просто неможливо в
одній статті. Стільки пережито-передумано на берегах його могутньої, на всю
ширину і висоту України, поетичної ріки, а попереду – два томи поем найвищої
проби. Цілком погоджуюсь з Людмилою 
Скирдою, авторкою  післямови до
6-го тому «вибраного» – «Поеми»:  «Епіка
Бориса  Олійника… Як складно аналізувати
це самобутнє літературно-естетичне явище». Бо й справді, це не лише  література високого світового рівня, а й  «трибуна одного з найяскравіших державців
України, якого без  жодного перебільшення
можна назвати совістю українського народу».

Починаючи цей
дискурс, я пообіцяла собі, що мої пошуки істини й істинного не виходитимуть за
рамки Поезії, тим паче, що  Борис Олійник
належить до тих рідкісних, майже унікальних митців, творча біографія котрих
невід’ємна від автобіографії. Так, у Бориса Ілліча Олійника – Поета,
Людини,  Громадянина, Філософа, Політика
і etс. – одне обличчя і єдина суть.  І
одна у всіх цих іпостасей – Дорога. І цей феномен української історії і
літератури сьогодні поза сумнівами і підозрами. А все тому, що  Олійник, може, як  ніхто з поетів, у своїй творчості, навіть на
злеті  своєї юної слави в кінці 60-х,
дослухався до голосу крові, до генетичних імпульсів, у яких закодовані  священні заповіти предків, закони роду і
народу, що уберігають людину і людство від виродження і щезнення з лиця землі.
Сьогодні цей кровний зв’язок з народом своїм у творчості Олійника називають
відчуттям історії, дякуючи якому він передбачив 
наближення «брежнєвських заморозків», які стали  неабиякими випробуваннями  для української інтелігенції,  які, що теж не секрет, не всі  з честю витримали.  І він це теж передчував, інакше б не
з’явилася на світ його філософсько-історична 
поема  «Дорога», епіграфом до якої
він взяв знамениті  слова Тараса
Шевченка:«У кожного своя доля і свій шлях широкий».

Композиційно
поема нагадує мозаїчне панно, різножанрові фрагменти якого об’єднує дорога –
алегорія людського життя. Роздумуючи над різними людськими долями-шляхами на
цій землі – від відомих філософів, поетів, інструкторів  космічних кораблів і невідомих простих людей,
Поет  не просто робить висновок, він
застерігає:

Дорога справжня – завше лиш пряма,

І лише до добра – дорога справжня.

Переконана, що
саме ця, хоч і не  нова, але об’явлена
самому собі Істина, не дала Борису Іллічу скривити ні душею, ані дорогою, ні
збочити, ні збочитись, іти прямо і бачити по-справжньому далеко. З калейдоскопу
повчальних людських історій вирізняється гіркою правдою «Притча про громаду,
котрій заступила дорогу заздрість». Уточню: дорогу до райських садів.  І як тут не згадати рідну історію, ту саму,
яку «не можна читати без брому»?! Ох, скільки разів впродовж неї перетинала нам
дорогу до райських садів (волі, незалежності, державності, добробуту,
економічного розквіту) власна заздрість, зрадливість князів і вождів,
роз’єднаність і тупе небажання бути єдиною громадою… Так що, пани-брати,
думаймо, читаймо…

До улюбленої
алегорії дороги Майстер  повернеться
пізніше в поемі «Доля», але  для того,
щоб нею повернутися до витоків свого народу і до осмислення у цьому контексті
себе, свого часу, країни, і того шляху, куди її спрямовують недалекоглядні
керманичі, озброївшись  сумнівними
ідеологемами, заперечуючи найсуттєвіше в людині – її ідентичність.  Саме 
на початку 70-х, коли заперечувалось всіляко усе національне, і возносилось
– інтернаціональне,  Олійник, нібито
вступивши в полеміку  із опонентом –
самим собою, напише:

 О
не забудь: живемо не для пам’яті.

Свята в тому правда!

Але ж без пам’яті навіть трава не росте –

ні після, ні до…

З того часу  Бориса Олійника можна вважати романтичним,
але справедливим літописцем своєї епохи. Його поетичні  «хроніки» поповняться
пристрасно-правдивими  «свідченнями» про
Другу світову війну, яка  назавжди для
нього, сина загиблого на її фронтах солдата, залишиться  Великою Вітчизняною: поеми «Урок»,
«Заклинання вогню», «Небо полеглого безвісти». Поема «Сім», яку він присвятить
світлій пам’яті невинно убієнних Чорнобилем, стане одним з найчесніших
репортажів з місця трагедії, і  гнівним
протестом проти «третьої світової», яку 
у 1986-му, ми, тоді ще радянські люди, ледь не розпочали  самі проти себе, заколисані  неправдивою і неправедною політикою,
ідеологією  безбожного втручання у святая
святих – Природу, і поглуму над нею заради диявольського «прогресу» во  благо нібито своє.  

У часи
постчорнобильські, які співпали з роками Перебудови і боротьби за
Незалежність,  провідною темою  поем Бориса Олійника стає протиборство Добра
і зла, Віри і зневір’я, Вірності і зради усім тих моральним імперативам, які
Поет відстоював і в годину погідну, і «во врем’я люте», яке не раз перетинало
його пряму дорогу до Добра та  Істини.
Часто ці вічні символи втілюють конкретні 
постаті й імена як рідної, так і світової історії у поемах «Дума про
місто», «Пришестя», «Між пекло й Едемом», «У дзеркалі слова». Майстер ніби
нагадує, що без нас, людей, нема ні добра, ні тим більше – зла.

Вершиною епічної
творчості Бориса Олійника, безперечно, є 
поема «Трубить Трубіж» – кровоточивий зріз української історії аж до
наших днів, який авторський сарказм з гротеском навпіл робить ще трагічнішим,
адже сьогодні

Супроти нас – не хан, не богдихан,

Не лях, не шваб чи рідні московіти, –

Сам князь пітьми – володар всього світу

Не військо вислав, виставив гаман.

О, той гаман бере в солодкий бран

Усе, що добувалось у двобою:

І честь, і славу, купно з булавою,

І патріотів одяга в жупан

З чужого краму на чужім закрою.

Ось вона, вся
правда-істина про  епоху і про  нас, в Україні сущих.

І цю правду мав
право сказати тільки  Поет, який ні дня
не служив  козачком у жодного пана, і не
просто  душу не продав Лукавому, а й не
здав йому  найлютішого свого ворога,
вважаючи своїм обов’язком зійтися з ним у рукопашнім,  озброївшись тільки Словом «чистої води, що
славить наші рани і руїни, і окропляє долю України»:

І це в наші
здичілі від псевдосвободи слова  смутні
часи найганебнішого зневаження Слова у його Божественній суті! Але Борис
Олійник не був би самим собою, якби зрадив своєму основоположному життєвому
кредо – вперто й незворушно, крізь хаос суспільних настроїв, наперекір
ідеологічним догмам, навіть «логіці планетарних подій», топтати пряму Дорогу до
нетлінної Істини – Добра і Світла. І так само вперто і невідступно будити
Словом  у 
серці кожного українця призабутий чи зітертий у пам’яті Кодекс честі.

…На роковій межі

В останній бій виходимо при слові,

 Бо
тільки слово береже в основі

Безсмертя української душі.

І тільки таке Слово пребуде після нас
нетлінним.