Зальот у минуле

585

Технологія відновлення віджилих поетичних образів заради
чергової реінкарнації неминуче призводить до втрати аури. Так, у поетичній
серії видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачили світ збірки Юрка Позаяка,
Віктора Неборака та Юрія Андруховича, і навіть послідовність їхнього
оприлюднення свідчить про сумний безлад в історії нашої культури.

«Серце, кинуте в юрбу, / вибухає: “Бу!-Ба!-Бу!» – вигукував
Неборак у 1990-му році. За теперішніх «терористичних» часів звучить, звичайно,
актуально, наче хрипи «The Rolling Stones», що вирішили витрусити порохи з
порохівниць. Утім, фікція творчого успіху, акумульованого за допомоги друзів,
нині заступається відвертим цитуванням автора «Літаючої голови» самого себе.
Але ж «ролінги» виконують сьогодні нові пісні! І тому з перевиданням цієї
збірки поняття патріархальності й автентичності щодо призабутого гурту
«Бу-Ба-Бу» виявляється підірваним і розібраним на мушкетерські ролі його
учасників. Можливо, це й на краще. Адже, кажуть, нині вже мало хто у пригадує,
що Рінго Стар був одним з легендарних «Бітлз», зате всі чудово знають його в
ролі кондуктора з дитячого серіалу.

Хай там як, але часи «Бу-Ба-Бу» давно минули, чутки про їхні
скандальні виступи у львівській Опері випарувались, і щось же треба робити, аби
стабілізувати місце наших патріархів у головах сучасників. Можливо, «Літаюча
голова» залетіла у двотисячні саме задля цього? До речі, у давні перебудовчі
часи будь-який бубабіст, чиї вірші були незрозумілі публіці, сподівався на
майбутнє, мріючи про новий тип слухача. Сьогодні він уникає контролю невдячної
юрби, просто переходячи з однієї зали до другої, або перевидаючи свої старі
книжки під новими обкладинками. Спитаймося, навіщо? Коли від лупи вже нічого не
допомагає, то кращий засіб, як знати, – гільйотина.

Щоправда, іноді нашим поетам вдаються непогані
романтично-байронічні жести. Наприклад, з вислугою літ не піти у бізнес чи
політику, добре розуміючи, чим зобов’язана тобі теперішня літературна поросль.
Або не горнутися аж так занадто у лахміття слави, оскільки справжній Байрон –
це той, хто, скинувши обважнілого плаща, не озираючись, шкутильгає з-під
софітів до свого портвейну і призабутих усіма віршів. Навіть якщо кожен з них
був шедевром.

Сьогоднішнє пафосне перевидання «Шедеврів» Юрка Позаяка вже
не нагадує їхню появу в тілі колективної збірки гурту «Пропала грамота» у
1997-му році. І не тому, що тоді вона сусідувала у гуртожитських тумбочках із
ксерокопіями «Тропіка Раку» і «Москвою-Пєтушками». До того ж, таке вульгарне
сусідство не відлякувало автора, якого життя повсякчас ставило в інакший
контекст. Попри те, що левова частка Позаякових віршів сприймається, як
жартівлива творчість, а самого його називали порнографом і ренегатом від
поезії, проте, закриваючи очі на побутове пияцтво, автору дозволили стати
кандидатом наук. А пізніше – ще й пописати вірші у посольстві Сербії та
Хорватії.

Просто часи відвертого декадентського байдикування в поезії,
й хизування філологічною мускулатурою давно проминули, і пророчим виявились
власні слова Позаяка: «Вам не пізнать щемке те щастя / Уже ніколи і ніде, /
Коли у тихий вечір пляшка / По колу п’яних друзів йде». Хай там як, але вірші
цього автора таки встигли побувати підпільною лектурою серед невизнаних
алкогольних геніїв нашого письменства – до того моменту, коли їх стали видавати
як треба: з коментарями і передмовами.

Утім, жодні передмови з коментарями не вплинули свого часу
на учасника поетичного гурту «Бу-Ба-Бу» Юрка Андруховича, який зітнувся з
думкою критиків про те, що він – не прозаїк. Тодішня псевдопатріотична
зашореність наших літературознавців зазвичай не сприяла виявленню того, як
колишній випускник московських Вищих літературних курсів намагається
«перелопатити» поетичну мову і поетичне бачення, прибравши при цьому риму, і
намагаючись зберегти внутрішній ритм та майже силоміць втиснути образний ряд у
прозові тексти. Інколи це йому вдавалося, хоч подібні збочення завжди бувають
помітні, наче «голубі» в армії. Хоча професіонал завжди візьме своє за
будь-якої погоди: «переможена трудність», як полюбляв притакувати Пушкін. У перевиданій
сьогодні збірці «Листи в Україну» її автор перемагає історичну відірваність від
рідного краю за часів свого давнього студентства. Поспішає до друзів, Сашка
Ірванця і Віктора Неборака, приміряючи дорогою екзотичні маски менестреля часів
власного роману «Московіада».

Утім, віршує Андрухович блискуче: фехтує цитатами, жонглює
словами, сміливо жертвує власною біографією. Думка при тому в’ється плавним
серпантином, ніколи – з поваги до масового читача – не пірнаючи в тунелі
глибокого смислу, оскільки справжня поезія ніколи не буває складною. Складна
поезія – це міф, тому що складними, точніше ускладненими, бувають лише засоби
її творення: синтаксис, метафора та ін. Натомість в основі поезії лежать
найпростіші у світі речі, якими оперує автор «Листів в Україну» – бурлеск,
балаган, буфонада. І ностальгія, звичайно. Наразі усе виходить настільки чітко,
переконливо і весело, що від того стає неймовірно сумно.

м. Харків

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!