Закрита таїна: Михайло Григорів

227

 

Довільні кусники з життєвої пам’яти

 
Олександр СОПРОНЮК
 
Редакція газети «Слово»,– де я головним редактором, містилися  тоді на столичному  Музейному провулку, 8, що навпроти стадіону «Динамо» імени Валерія Лобановського.  Раптом-несподівано застогнав-заплакав  телефон (він направду застогнав-заплакав):  з Лубен озвалася моя молодша сестра  Марина (вчилася  на 2-му курсі  Львівського поліграфічного інституту,  нині Друкарська академія, імени Івана федорова, факультет редакторів) і п’ятим днем березня саме гостювала вдома:
– Сашка!!! З мамою погано! – ридала ридма Марина в слухавку. – У нас «швидка» була! Непритомну, її забрали в реанімацію!
– Перестань ревіть! Приїду. Тато вдома?!
– Та-а-а! Вдома! – покотилися в трубку плачі.
Григорів сидів поруч. Грів поглядом – біля вікна – ще холодне, проте вже таке бажане весняне сонце:
– Що там у тебе?   – прохрипів-пробасував повагом.
Я переповів.
– На смерть мамину їдеш, старий, – провидно пахнув димом у вуса. Наче й справді на той світ.
Удвох  вийшли до художнього музею. Далі – на Майдан.
Я глянув на «профспілки»:  годинник висвітив  17.10.
– Це знак, – прохопився Михайло, помітивши мій погляд. – Встигаєш? Взагалі: як їхатимеш?
– Попутками. Автобуси-електричка – довга морока, – кинув я перегодом.
Григорів поважно потягнувся до кишені. Дістав 20$. – Тримай. Згодяться.
Країна, і ми разом із нею, тоді «купонили». І ці 20, «зеленими», були справді, немов «карпатське золото».
– Триматиму за тебе кулаки, – провів Михайло мене в дорогу напутнім словом.
29-м трамваєм я дістався 13-ї автостради «Київ – Харків»,   безпосередньо  Червоного Хутора  (на Червоному Хуторі,  Дарницька лікарня, цьогорічним 4-м днем січня Михайло Григорів оддав Господові-Богу душу й тіло)…
Два «КамАЗи» з Коростеня везли на Семенівку (це поворот перед Яготином) добротну сосну. Один із них мене взяв. Вже поночі, в суцільній глухій темряві (Григорів, видко,  таки тримав за мене  кулаки) мене забрав «дальній»  «МАЗ», до Пирятина. Валив, густою порохнявою, сніг. Я пішов трохи трасою. Одразу ж зупинилися чорна «Волга». Їхала до самісіньких Лубен. І довезла мене під самісіньку хату (водій знав тата і маму). Мені тоді знову згадався-надумався Михайло.
Задзвонив у двері. Тато не готував. Одразу ж: «Мамки нема. Померла».
Що? Як? Коли? – глянув я в уже завішені чорними хустками дзеркала природнім людським питанням.
– Зателефонував у лікарню . З реанімації передали: о 17.10 мама померла.
Знак:  уже як символ  постав переді мною Михайло Григорів – поет, провидний, божий.
…Тільки-но Україна стала жевріти і вбиратися в чільні державні шати,  Григорів усе покинув у Латвії (закінчив там університет, досконало вийшов на латвійську мову, став перекладати з тамтешніх класиків, наробивши на цій царині таки чимало) і повернувся  в Україну. Тоді ж зробив свою, єдину,  часописну «Сторожу».
Довге волосся, ще ті, донизу, аж за бороду, долі, вуса, блакитні цупкі джинси, така ж сорочка –  такий, початком дев’яностих, зайшов Михайло Григорів до «Слова».  Світло зазнайомились. Потоваришували-подружились.
92-го постало його «Спорудження храму». За рік-другий, 94-го, за цю тендітну , в синяві, збірку поет  удостоєний (я природньо  поклав це слово, бо Михайло справді був на це достойний) літературної премії імени Павла Тичини.
Сьогорічним березнем (а сей год для Павла Григоровича ювілейний – 125  одміряно поетові) я зумисне зайшов на преміяльний сайт:  там були всі, «кому треба» –  Михайла Григорова там не було.  На самих безпосередніх Михайлових сайтах це його свято світило. Одначе про те – де, коли, як і за що – ані цятової йоти.
Звертаю до Григорія Донця, – він жива ходяча енциклопедія, – поважний науковий архівний чоловік музею-квартири Павла Тичини, –  питально-спокійно повідав: МИХАЙЛО ГРИГОРІВ?  Є АБСОЛЮТНО ВСЕ! Премія Павла Тичини офіційно вручена Михайлу Григорову, 1994 року, за поетичну збірку «Спорудження храму». То вже ж якось УВАЖТЕ заслуженого чоловіка, в internet-і,  вікіпедіями – він заслужив на те – не якимись дещицями-крупинками, а поважно – ТУТ І ЗАРАЗ – і повсюди, щоб не вишукувати-не витягувати про нього  звідусіль інформацію. Це ж Михайло Григорів! Мовчазна порядна позиція.
Тоді, 92-го, Ігор Римарук, царство тобі, Ігоре, небесне, в червневому, 10-му (55), числі «Слова» врізав розкішне переднє слово до шпальтової Михайлової  поезії. Ігор зокрема значив:
«…Михайло Григорів опинився, як він сам каже, «на Латвійщині» – подалі від рідних недремних очей і всечутливих вух.
Як же минули ці “емігрантські” літа? Що спогадується Михайлові з тієї пори?
Кочівля чужими помешканнями, мансардами, твердобокі ночі на редакційних столах (а спозаранку – сто рядків у номер і гонитва, гонитва… – бо репортера, як і вовка, годують ноги), а ще переклади творів латиських друзів, а ще власні вірші, оті «сім тисяч рядків недрукованих»…
І калинові кущі по чотирьох кутках заміського обійстя земляка – інженера, поета, перекладача, Юрка Завгороднього, чиє розважливе слово й душевна теплота не раз рятували од самоти й розпуки, а то й просто від кількаденної голодухи…»
Того ж таки, 92-го, року  сучасний живий класик української літератури Євг.Пашковський іще поклав на шпальти «Слова» (спарене число 15(60)-16(61)) розчулено і строго,  філософської сили  есей про Михайла Григорова  – «Володар гнівних сандаль». Аховий, крутої глибини текст. Народ по-доброму, захоплено шаленів од Євгенового СЛОВА! Зрештою, як зауважив,  іще 1963 року, чорним по-червоному, Павло Михайлович, Мовчан: НАТЕ!
«Десь понад двадцять літ тому молодий спортивно впевнений Михайло Григорів, поет ласкою неба, з рекомендаційним листом на вигнання з долею блудного сина на плечах, зайшов попрощатися на київську квартиру Михайла Параджанова, вечоріло, в одній кімнаті Мстислав Ростропович грав на віолончель, у другій, лежачи на залізному ліжку, маестро ескізував фільм, довідався  про мету візити й олівцем намалював портрета юнака, підписавши: «Зруйнований Михайло»»; тікаючи від снайперського ока, він опинився в Ризі, вивчав мову купальських пісень, літо по літові і день у день, доки лиси рили нори й птахи вили гнізда й шукав, де прихилити голови, рідкісним дивом не озлів на людей, не зневірився, не втратив радісної міцноти життя, – способу існування тіл задля з’яви таланту, – він писав над поезію, тайнопис Духу, що в силу гонитви письменника за втраченим часом, з огляду на осміяння юрбами минулих істин, знаходить  через окремого речника слова, зрозумілі посвяченим, непідвладні опошленню, слова,   своєрідний дороговказ для гнаних  апостольськими манівцями, а коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме». (Мт., 10.19); він писав – забуваю тебе, моя душе – він згадував те інтернатське містечко дитинства, ту ресторацію, де колись по-депутатському суворий обідав Василь  Стефаник, ту високу покинутість гір, ту жінку без імені, що так безсонно вимірюється тільки змолоду, він традиційно спав на газетярських столах, вигравав конкурс на знання латвійської мови, жив стількома притулками, що сьогодні годі віднайти бронзи на меморіальні таблиці, підпільно був висунутий на всі світові премії, аж від розгублення подав у відставку нобелівський комітет, наші комітетчики зомлівали, розшифровуючи його поезію, що проступала на мурах імперії застрашливими письменами, пальці людської руки писали навпроти свічника на вапні царського палацу – ув’язнення молитви; розмиті оскарженням хрести; віск у згарищі квіток…»
Ну-у-у?!  Paradise, у якому вільно розкушує український рай!!! Це ж не те, що могли б про Григорова написати наші імпотентні критики! Тоді Михайло подав до друку немилосердно ніжну світлину: на ній – ВІН, із п’ятирічною донькою Марійкою, трепетно тримає її на руках, притиснувши до грудей.
Ту чесну подію (Михайло Григорів – поет «Київської школи»,  в Україні знову!) ми прилили в, – царство йому небесне, ой, Володимире Олександровичу, «цілувальник» ви наш! – «Енеї».
Пекельні казанові чорти. Розкішні дорідні молодиці, з «Енеїди» Івана Петровича Котляревського, на картинах Анатолія Базилевича. Звичаєвий шинквас, що за ним господарювала Ірпенева Оксана. Довжелезні, здавалося, вічні столи, роботи Валентина Жигуліна. Ми вмостилися за кутовим, при самих «хатніх» дверях, столом, під цицькастою молодицею, з багатим задом, що її ніс на розваги похітливий розпусний чорт.
Євген Пашковський, Михайло Григорів, Юрко Гудзь, іще підійшло товариство.  Михайло щедро гостив. За якийсь час удвох підійшли до Оксани. Григорів почастував і її, показуючи число «Слова». Потому вже в Оксаниних апартаментах обняв мене і, в подяку,  поцілував руку. Я знав про цей давній карпатський звичай і приклав, на відповідь, руку до серця… Далі, вже за столом, пішло звичне станіславське: «п’ю до тебе».
–  Ну, то що, пане Сопронюк, судитимемось? – несподівано перервав нашу теплу бесіду Володимир Григорович Дрозд, земля йому пером. Він тоді тримав спілчанську майнову «Скарбницю».
Василь Рубан у 10-му числі «Слова» проклав на першу шпальту вікопомні «Мародери». До мене в редакцію, кількома днями раніше, вже приходив із ціпком (припадав на одну ногу) адвокат од самого Юрія Михайловича Мушкетика (на суд іще подала сама Спілка, як організація і певна гендельно-лихварна пейсата структура, що повитягувала всю електроніку з американських друкарень). В одній справі набралося три. А на загал це було п’яте судове провадження по газеті.
Перші чотири йшли прокуратурами – Печерською і міською: виклики, допити, пояснення… Отож, отсі судові засідання видавалися наразі  за дитячий садок: з 9-ти засідань прийшов тільки на одне, на шосте.
– Давайте. Будемо  судитись! – одказав я Дроздові. – Григорів на це тільки посміхнувся. Він, Євген Пашковський, Сергій Лавренюк, В’ячеслав Медвідь, назагал тамтешня громада «Слова» добротно підтримувала мене в тодішніх прокурно-судових перипетіях. Слава навіть забрав до себе  додому, коли в мене в приймах почалася громадянська війна, – і я певний час жив у нього. Спали спина в спину. Смакували червоне вино. Валя, Медведева дружина, гостила вечерею.
Михайло щодня був у редакції. Благословляв мене на допити. Чекав звідтам, звично жевріючи цигаркою. Без будь-якої манірної надмірности. Без жодної цяти крику. Мовчки. Глибоко. Надійно.
Євген Пашковський  – письменник по честі і чину –  категорично-істинний (свого часу Євген навіть запропонував був узяти Михайла в комісію, аби приймати в чиновних депутатів іспит на знання української мови) дослухався до його позиції, завше починаючи:  «Старий, ти знаєш, що для мене важить твоя думка!»
…В Інституті літератури випадком перетнулися з Олегом Лишегою.
Приїжджай увечері – погомонимо, – припросив Олег.
На Княжий Затон, 17, що на Осокорках, у 84-ту Олегову хату, дістався десь під дванадцяту ночі. Олег просив, аби якомога пізніше: хотів попрацювати. Лишега зварив збірної поетичної народної каші. Дістав кальвадосового, на зернах, вина. Заночували до рана. Олег, при столі, хазяйнував. Я замешкав кухонну кушетку, що на ній неоднораз доводилося добувати ранку – і за  Його  бутности і як пробував у його квартирі-хаті Юрко Гудзь, коли Олег був подався до Америки.
Зранку переснідали.
– Маю йти до Михайла, – мовив Лишега. – Біда з ним.
Григорів останнім часом узявся хазяйнувати, пильнувати яку-не-яку господарку і давати побутовий лад своїй однокімнатній оселі. Якогось вечора подався був під стелю – розібратися з електрикою. Як раптом «хеопсова» піраміда, що він її звів і яка підняла його «під небо», завалилася – Михайло опинився долі. Лишега, що сусідив тут-таки, підняв, поставив, став допомагати-доглядати, позаяк травма, що її зазнав Семенович, була заважка і вельми: пересувався потому повагом, рухаючи перед собою овально-окружний медичний бруствер.
Востаннє забачилися з Григоровим в Ірпені. На Стельмаха, 7. В Будинку творчости письменників. На алеї здибались із Василем Голобородьком.  Він, помахуючи своїм легендарним ціпком, одразу ж повів до Михайла, в другий корпус: Григорів, уже на другому заїзді, в Ірпені жив-не тужив. Дістався одразу ж холодильника, поставив на столі добрий смачнючий харч  (пригощайся!). Зафайшив-задимів. Наговорилися-намріялися. Про все на світі.
– Ти ж не член Спілки! У вас же своя Асоціація!  Що ти тут робиш? – підначив мене Григорів.
Дякувати Господові, з Василем Голобородьком нашептався в Ірпені доволі. Перед смертю.
– Про що це вони там розводять між собою? – допитувався мене згодом завгосп-електрик Міша. – Щодня? І так подовгу?
Поети. Філігранні. Рафіновані. В синь. Їм було про що поговорти.
Десь на Водохреще підійшов до Теодозії Зарівни, в “Київ” –  Теодозія видрукувала  мого земляка, житомиряна, д-ра Андрія Савенця (Католицький університет ім. Івана-Павла ІІ, Люблін, Польща) про Юрка Гудзя…
Слава Орос саме чергував по номеру в “Літ.Україні” (редакції в одному приміщенні, через коридор, на Суворова, 3). Я оком на шпальту. Там поминальне слово.
Михайло… Уже відійшов до свого Господа. Уже Господь покликав його у свої небесні обителі. Добирай сполуки на будь-який кшталт і вимощуй ними дорогу на вічну вічність. Йому вже без різниці. Михайло Григорів уже ТАМ. Уже добрався до істини.
Перед очі знову стала – з  українського вінка – життєва довільна стрічка.
…Василя Герасим’юка (крововилив у шлунок) занесло на “Юність”, на лікарню швидкої допомоги. Зібралися з Оляною Рутою його перевідати.
“Чого його їздити? Є родичі, дружина Оля, хай переймаються…” – лукаво посміхався у вуса Михайло, пишучи тимчасом на шинквасі повну Василеву адресу, наприкінці дописавши: хто прочитав, обов’язково поїхати.
…2003 року в Бучаку, Канівщина, лютою смертю (чорний отруйний погар) одійшов український поет Володимир Затуливітер. З архітектором Вадимом Бородіним, і Вадима вже нема, Затуливітровим другом, ми поховали Володимира Івановича в тому ж таки Бучаку, на горі Козацький шпиль.
…Уже в Києві, на Прорізній, до нас із Вадимом, у трьох, підійшли «сучасники» Ігор Римарук, Анатолій Заєць і  Михайло – Григорів  натоді працював у Київській письменницькій організації: «У Спілці просили, по-дружньому, аби ви зайшли». По-дружньому, скажу наперед, не вийшло. На Банковій, 2, у лівому куті Спілки (ця площа сьогодні лежить під оборудними орендарями, якщо точніше, її запосіло ТОВ «Банкова, 2», його заснувала (100% статутного капіталу) компанія «Оранжері Холдінг С.А.», зареєстрована за адресою: Люксембург, РЮ Габрієль Липпман Л-1943. Фактичний власник компанії громадянин РФ Олексій Кузьмичов – один із акціонерів-засновників інвестиційного консорціонуму «Альфа Груп» (Росія)) спілчанські начальники зустріли нас клином (про прізвища наразі мені не ходить: висікав січень 2003 року, хто має бажання і захоче, може підняти протокольні архіви). Бородіна й мене одразу ж стали допитувати. І то круто: мовляв, як ви могли, без “знамьон-орxестрів”, власне, без нас, реліктово-релігійно-траційних, Сопронюк не стоїть на обліку нашої організації, у них своя Асоціація українських письменників, заговорили про якісь внески, які від 91-го року «не платив Затуливітер», а ви взагалі хто будете, це вже до Вадима, і все в такому ж партгоспактивному дусі…
Вадим (вроджена інтеліґентність, ненадумана аристократія, власне сама совість-сумління) став говорити про те, що ми були разом, товаришували-дружили, отже, поховали Володимира Затуливітра самою природою… Навзамін, напротивагу нам: адмінресурс, кошторис на похорони, у нас усе розписане, знову ж таки – як ви могли? І піщло-поїхало, як брехня по селу.
Вадим Бородін, наголошу і повторюся, маючи правдивий фамільний герб, просто кажучи, ще ТУ породу, чоловік назагал цілковито не звичний до такого «поводження-ставлення-отношенія», виважено й тактовно намагався хоч якось відкинути абсолютно недолугі претензії, зняти-притлумити в розмові «надмєнно»-цинічний тон… Нарешті в повітрі, до начальницької письменницької братії, просто зависло питання: хто-що і де власне ви були останні десять і понад років… Проте – знову ж таки – з іншого боку, супроти нас, з-за столу, до кінця гнули своєї: це ж гроші: що, як і скільки ми вам маємо відшкодовувати і далі за текстом… Я не стримався: культурно послав. Вадим, махнувши рукою, вийшов за хвилину-другу. Всі їхні балачки-відшкодування одлетіли, як горох од стіни: зрозуміла річ, ми не взяли нічого. Я зумисне так детально описав то все: Михайло, до його честі, не одійшов-не одступив, як міг-намагався, втішав-заспокоював…
– Та що це, зрештою, таке? – не сходив з дива Вадим. – Де вони цього всього набралися? Дихаєш, працюєш-думаєш, нарешті живеш без них, без цих начальників – і тут на тобі…
Втрьох спустилися до письменницького «Енею».
– Ти пішов з нами, – звернув Бородін до Михайла. – Тобі ж тут працювати. Будуть проблеми. Не хочемо тебе підставляти.
Михайло був сама непохитність: ми з Володимиром Затуливітром поетично-пошановані колєги, премією імені Павла Тичини. – Негоже кидати товариша наодинці, – віджартувався Михайло. У цих словах був він увесь –  легкий і звичний.
Вже нема сьогодні (повторюся!)  ані класичних «енеїдних» розписів Анатолія Базилевича, з козацтвом, пекельними казанами, дорідними сороміцькими молодицями, ані поважних дубових столів із лавами руки Валентина Жигуліна, що знали про всіх все і вся: колишній начальний чоловік НСПУ Володимир Яворівський здав те все, як значено вище, новітнім покручам в оренду. Певний час там ходили глухе сміттєзвалище і крута розруха… Подейкують, що за нинішніх орендарів там мала засісти чи вже й засідала горезвісна п’ята колона – Яворівський знав кому здавати помешкання (бабло «побіждає» все). Нині Володимир Олександрович без роботи: «розлюбив» Троєщину, на останніх виборах вона дала «трєщіну»: не вибрала, «неблагодарна» така. Та й із самої спілки довічний професійний нардепук (народний депутат України) юридично вийшов: «обідився», чогось.
…На Великій Житомирській Михайло, спільно з Миколою Мірошниченком (перекладав з кримсько-татарської), Юрієм Роєм тримали тоді “Чорнобильський вісник”. Зав’язалося на розмову.
Мимоволі вийшли на латвійську літературу. Я зачепив Іманта Зієдоніса і його неперевершену могутню сільську публіцистику (в Росії тоді проводив Іван Васільєв).
А який поет був!.. Добіса я з нього переклав, – вів далі, кавуючи, Григорів. І працювалося легко. Наче й не робив нічого. Так з ним жилося добре.
…Сашко, треба йти до Михайла. Він же не постукає, не гукне, не попросить. Ти ж знаєш. Відчуй. Здогадайся сам. Отож, мушу, – жартома кинув Олег Лишега, коли я вже відходив.
Олег помер листопадом 2014 року, на Дарницькій лікарні, на Червоному хуторі. На тій же лікарні, на тому ж таки Червоному хуторі (повторити– не докорити) 4 січня 2016 року переставився на той світ і Михайло Григорів. Знакова лікарня. Штабелями укладає українську поезію.
Михайло Григорів…
Земля тобі пером-пухом, друже-брате, а небеса – хатою…
 

№24 (186) 9 грудня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!