Закон невмирущості розбудженого народу

104

У рік 200-річчя Тараса Шевченка 
професор Василь Кушерець 
видав  три праці  у видавництві 
«Знання  України». Це
монографічне  дослідження  «Завжди 
сучасний: Тарас Шевченко в просторі та часі». На його основі
дослідник  подарував    брошуру «Шевченко – проти імперії». Її
логічним і хронологічним доповненням стала украй  актуальна для кожного українця праця
«Шевченко – проти сучасної імперії». Три завершені дослідження, з
відповідальним редактором професором Іваном Ющуком і редактором Петром Швецем.

Як
програє  порівняно з  нашим Поетом Свободи  царський 
камер-юнкер  Пушкін  з його імперським гаслом: «Смирись,  Кавказ, – идёт  Ермолов!». Хіба  випадково 
Шевченкові встановлено найбільше пам’ятників у світі – 1384,  а 
Пушкіну – 300! І це при тому, що пам’ятники  Пушкіну встановлювали при допомозі   імперії – 
Росії та  СРСР.Досліджуючи значення Шевченка
для наших днів, автор монографії розглядає це питання багатогранно, що
підтверджує зміст аналізованої праці. Насамперед,  він 
показує  поета як борця проти
імперії не лише  царської, а й  сучасної, на чолі з  типовим кагебістом  Путіним, що особливо підкреслено  у вже названих брошурах. Проте  наш поет 
виступає не тільки як борець, але і як співець боротьби «за братерство
рівноправних», вільних народів. А що й казати про  роль Шевченка як оборонця Рідного Слова!

Як
зазначає В. Кушерець, відкриття пам’ятників 
Шевченку за межами України  ставало
подіями навіть світового масштабу. Показове 
вшанування пам’яті нашого поета у США. Відкрити пам’ятник  у столиці 
ухвалили на найвищому рівні. До громадського Комітету щодо спорудження
пам’ятника ввійшли американські президенти Г. Трумен, Д. Ейзенгауер, Дж.
Кеннеді, Л. Джонсон, майбутній очільник держави Р.Рейган. А ще – 85 сенаторів і
конгресменів, більше  ста губернаторів,
мерів… На пам’ятнику напис: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському
поетові ХІХ  століття і борцю за
незалежність України  та  за свободу 
всього людства, який під 
чужоземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним
правлінням звертався до Вашингтона з його «новим  і праведним законом»… Московська агресія
проти України свідчить про  актуальність
цього напису і нині.

Більше
150  народів читають поезію  Кобзаря рідною мовою. Хоча перекладати біль
іншої нації  в  поетичній 
формі  аж ніяк  не просто!

Справді,
Шевченко завжди з нами в просторі і часі! Він був з нами навіть тоді, як його
на офіційному рівні подавали в образі 
сирітки на соломі, вилучали з 
начебто повного зібрання художніх творів поезії, в яких поет  викривав московську українофобію, прославляв
самовіддану боротьбу за волю України, 
власне, за справу  гетьмана Івана
Мазепу, і не випадково за царя жандарми забороняли співати «Заповіт» Тараса
Шевченка.

Ніби
минулося. Та недавно, навіть у  Львові,
«губернатор» з погонами  генерала  міліції, вимагав від організаторів
Шевченківського  вечора  повного тексту цього заходу. От як  панувала московсько-донецька компрадорсько-сімейна
бандоолігархія, що і спровокувала нинішню агресію РФ проти України, окупацію
частини наших етнічних земель. Зрештою, хто як не Янукович навтьоки закликав
Путіна ввести війська в Україну?!

Як філософ, автор аналізував, досліджував творчість поета
в просторі й часі. Динаміка 
відчутна  і в політичному  світогляді Шевченка. Безумовно, як мисленик,
він не застиг на ідейному рівні 
Кирило-Методіївського братства, хоч шевченкознавці вважають, що його
вплив у «Книгах буття українського народу…» помітний неозброєним оком. Гадаю,
що політичний світогляд  Шевченка
останніх днів передає невелика за обсягом поезія «Бували войни й військовії
свари». Ідею твору передають рядки про 
те, що

 

Козак безверхий  упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії  шашелі. Няньки,

Дядьки  отечества 
чужого!

 

Підійдімо
до цих рядків у контексті. Насамперед варто з’ясувати, кого поет називає
безверхим козаком. Одні дослідники вважають, що йдеться про безхатню людину, а
інші – бачать у цьому художньому образі нову військову силу («козака без
шлика»). Власне, головне інше: Шевченко переконує, що імперію Росію знищать, бо
безверхий козак «розтрощить трон, порве порфиру»,  знищить кумира  зрадників 
України, названих на початку 
поезії. Інакше кажучи, безверхий козак – як протиставлення вихідцям з
козацької старшини, які  перейшли на
службу до поневолювачів.

Аналогічної
думки дотримується В. Кушерець. Він пише: «Угода з Москвою в Переяславі стала
найбільшим нещастям України. Богдан сподівався, що москаль добром і лихом буде
з козаком ділитись». Додам, що він 
справді ділився «по-братньому»: забирав наше добро, а козакові залишав
на додачу ще й своє лихо. Хіба випадково М.Драгоманов назвав  «унію» України з Москвою  пропащим 
часом для нашого народу?

Моторошно
від злочинів Москви. Хвилює аналіз у книзі таких творів поета, як  містерія «Великий льох», поезії «Розрита
могила», «Стоїть в селі Суботові». 
Мимоволі думаєш про злочини 
агресорів і їхніх ландскнехтів на землях наших Донбасу, Одеси, Криму нині.  Ще один доказ, що поет завжди  сучасний. Кушерець повертає нас до рядків
його про «Батурин, який «Москва вночі спалила», людей порізала, «і малого, і
старого в Сейму потопила», «Сулу в Ромні загатила не тілько старшинами  козацькими… а такими, просто козаками,
Фінляндію засіяла, козацьким трупом 
«цареві  болота  гатила». А нині? Імперці не жаліють навіть
своїх вояків, закопуючи вбитих  у таємні
могили, скидаючи  трупи  в 
озера,  спалюючи людські останки в
пересувних крематоріях. Досліджуючи Шевченка, автор дає зрозуміти, що  історія нічого не вчить наших вічних ворогів,
але історія  українсько-російських  відносин має стати уроком для нас, українців,
щоб ми не забували, з ким доводиться нам бути сусідами.

Заслуговує
на увагу думка дослідника про шевченківський націоцентризм, який пронизує
творчість поета.

Звісно,
поет  картає кріпосництво, та насамперед
в Україні, бо «скрізь на славній Україні / Людей у ярма запрягли /Пани  лукаві». Славна Україна і поневолений народ!
Чи не  суперечність? Ні! Поет закінчує
цей твір сподіванням, що настане час, коли не останеться «сліду панського в
Украйні», «зазеленіють /Широкії села, /А у селах у веселих/ І люде
веселі».  Наче б, вузька тема, що
стосується села, а насправді  поет  узагальнює, згадуючи «старий Дніпро» як
символ України і славну Україну».

Для
Шевченка Україна – рідний край, тому він не міг сприйняти за Вітчизну чужу
землю, бо, як пише В.Кушерець, «далекість від України для Шевченка – не  просторова, а екзистенційна». Це  пише 
не тільки дослідник, а й фаховий філософ, зазначаючи, що «етнонім
«москаль» вживається поетом в одному ряду з ворогами України». На підтвердження
процитовані рядки: «Як москалі, орда, ляхи /Бились з козаками» («Тарасова
ніч»). Тож недоречно обмежувати зміст слова «москаль», трактувати його як  військову людину.

Актуально
звучать процитовані рядки з  поезії «До
Основ’яненка»: «А до того – Московщина, / Кругом чужі люде… Тяжко, батьку, /
Жити з ворогами!» Хто після цього наважиться твердити, що  москалі 
для українців брати, адже наш найбільший поет, совість нації, пише, що
вони – «чужі люде», «вороги»! Якби українці послухали свого національного
пророка, наша історія могла б повернутися в іншому напрямі. Може б, не було і
геноциду українців, апогеєм якого став Великий Голодомор 1932-1933 років.

Із
застережень вченого читач має підстави не лиш для серйозних роздумів , а й для
переоцінки  своєї позиції, посилення
її  громадянськості на противагу
пасивності. Чи не соромимось ми, коли лише загалом осуджуємо конкретних ворогів
Шевченка, які намагаються скинути нашого духовного велета  з 
п’єдесталу Національної Слави. Дехто 
каже, що пігмеїв викривати не слід, що критика додає їм популярності.
Ні, думаю, мало викриваємо ми ще таких, як голомозий цинік і яничар, клоун
телеекранів! Може і автор цих книг додати перцю фальсифікаторам життя і
творчості Тараса Шевченка.

А  «солідні обличителі»  українців? Тут як тут  П. Толочко, академік, що «благословляє»
антиукраїнські опуси та  платню від
України як  керівник  Інституту НАН України отримує! А в НАНУ
«братія  мовчить собі, / Витріщивши очі».
Як і в часи Шевченка! Та чи такий в нас один? Чи не толочій національної ідеї
зоологічний  яничар і україножер С.
Глазьєв, досі не позбавлений звання 
академіка  НАНУ?  А для його однодумця А. Дугіна  Україна – «аномалія»  і не має права на  існування, а 
всенародно обраний  Президент  наш – лиш 
«так называемый  президент».
Кажуть, статут НАНУ не  дозволяє
позбавляти звання академіка. А бути ворогом України дозволяє?

А
чи не прогавили ми в зародку події на Донбасі? Згадаймо,  як там в усі багнети стріли пропозицію, щоб
держуніверситет носив ім’я  Василя
Стуса?!

Шевченко
і Україна – така  ідея  пронизує 
книгу. Чи не в тому вічна сучасність поета. Австрійський письменник
К.Е.Францоз писав: «Тарас Шевченко – не тільки 
геній  сам собою, не тільки просто
геній. Одночасно в ньому втілено 
поетичний геній українського народу». 
Високі оцінки Шевченка і з уст ряду прогресивних діячів Росії. Зате
які  мізерні на цьому тлі  оцінки Шевченка тих у Росії, які наголошували
не на геніальності  Шевченка, а лише на
народності і чомусь для порівняння брали 
свого поета Алєксєя  Кольцова,
вірші якого стилізовані  під російські
народні пісні.

Чому
ж так  вороже ставився до ювілею генія
царат?  «Українофобія старшого брата!».
Коли не «братня»  Австро-Угорщина  порушила питання про відкриття українського
університету  у Львові, царат не
забарився з реакцією: за це пригрозив 
Відню… війною! Яка причина? Вона на поверхні: національно неосвічених
асимілювати легше. Не слов’янин і не православний цісар діяв не так вороже. У
Галичині, зауважує дослідник, діяло Товариство «Просвіта» як  неофіційне відомство української освіти,
Наукове  Товариство імені Т.Шевченка визнавалося  національною академією наук і в світі.

Якщо Шевченко порушував перед українцями запитання: «Хто
ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?», то в Галичині, яка перебувала
в складі конституційної імперії Габсбургів, на них давали практичну відповідь,
що підтвердили вже  перші дні  світової війни. Та  треба все ж зазначити, що  набуття Галичиною символічного статусу  «українського П’ємонту»  – це результат спільної праці інтелектуалів  двох частин єдиного народу, якого чужоземні
окупанти роз’єднали міждержавним кордоном на річці Збруч.

Чи
уявити таку єдність без творчості Шевченка? Гадаю, питання риторичне: великий
поет урятував українців як європейську націю!

Пригнічення
українців шкодило вихованню не лиш їх національної, а й людської гідності.
Автор книги слушно  зіставляє два періоди
української історії, між якими десь півтора віку: «Але «землячки» «оглухли –
похилились у кайданах…» («Гоголю»), «оглухли, не чують, кайданами міняються»,
«славних прадідів великих  правнуки
погані», вони вже звикли до ярма раба, «їм байдуже, панам жито сіють». І  нині підкуплені чи одурені голосують за
злочинців, а потім нарікають на життя. Актуальні перестороги  Шевченка!

Українці
мріють і наближають день, коли «оживе добра слава, слава України». Кушерець
згадує рядки поета про образ України, ідеал її майбуття:

 

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А 
буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

 

На
думку Кушерця, дарма дорікати, що на Донбасі застосовують ті ж методи, що й на
Майдані. Він нагадує, що Майдан боровся проти бандитів у владі. Майданівці мали
право на повстання, адже не спрацювали інші методи боротьби проти організованої
корупції, рейдерства режиму. Йшли на кулі беззбройні. На Донбасі зовсім інше.
Там, зауважує автор, сусідня держава використала  протести людей, спровокувала і підтримує
війну проти України.

Чи
до війни дійшло б, якби держава доносила до всіх думи Шевченка, виховувала
пильність до дій імперіалістів, не пустила це на самоплив?  Добре, що на донесення Слова Шевченка
спрямована діяльність Товариства «Знання 
України», одного з його очільників Василя Кушерця, його колег.

Автор
спростовує вигадки про атеїзм Шевченка, що за тоталітаризму нав’язували  нам. Автор обґрунтовує релігійний характер
творчості  поета у розділі: «У діалозі з  Богом». Він зазначає, що слово «Бог» Тарас
вжив у творах 1128 разів. Поет – духовний спадкоємець генія Григорія Сковороди.
Релігійність поета  засвідчує і поетичний
переспів «Псалмів Давидових»:

 

Пребезумний в серці скаже,

Що Бога немає,

В 
беззаконії мерзіє…

 

Шевченку
належить особливе місце в духовній скарбниці 
українця  не лиш як патріота, а і
як релігійної людини, за  місією
поета.  Кушерець пише: «Немає жодного
сумніву, що Шевченко володів унікальним умінням розрізняти добро і зло на
такому глибинному рівні, яке в більшості людей нині втрачене. Благодатний
дарунок такої здатності Кобзар отримав від розуміння до кінця задуму
Універсуму, яке  виникло  через рефлексію розуму під час безкінечних
його діалогів із Всевишнім». Саме тому, на думку філософа, «Кобзар»  може врятувати людину від багатьох духовних
недуг.  Чи не тому такий духовний трепет
охоплює українця при згадці його імені! 

Сила
національного самовираження у нас, стверджує Василь Кушерець, йде через слово
Шевченка, який дав взірець боротьби за волю і здатність за будь-яких умов,
боротися за Україну і славити її. Слава Україні!

м.Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!