Закінчення. Поч. у чч. 21,22,23,24,25
…Здається, ще ніхто з критиків не членував творчий шлях
Леоніда Кисельова на періоди чи етапи (можливо, тому, що літературознавцям
незвично користуватися критичними лінійками та циркулями там, де перша поезія
датується 1959-м, а остання – 1968-м роком…). Ризикну запропонувати таку
формулу. Перший етап: горнило, в якому готувався надміцний сплав (“Прошлое с
будущим плавилось в слиток…”), випуск вогненного металу, остуджування його
холодом розуму і знання, що прийшло рано, потім знову нагрівання, ввесь
комплекс гарту шевченковим надпочуттям (“Одно-единственное это слово
Ненавиджу!”), і – остаточне вигострювання поетичної думки. Другий: те, що вище
від думки-металу, те найвище літературне таїнство, де слова диктує осяяння, де
інтуїція не просто підказує, а “читає” глибоку сейсмологію та геологію буття,
зародження руди, з якої метал добувається…
Отже, про речі. Один зі створених Л. Кисельовим на першому
етапі віршів (і вельми характерний саме для цього періоду своєю відграненістю)
починається відомими словами: “Природа не выносит пустоты”.
Даний фізичний закон виявляється і в узаємовідносинах людини
з мате-ріальним середовищем. Речі, трапляється, доповнюють людину, в’їдаються в
неї, захоплюють її місце, заміщують саму людську істоту. Це жахне явище –
наслідок тяжких “хвилин історії”: війн, голоду, свого роду магнітних бур, що
збивають стрілку морального компасу людства. У поезії автора “Як у нашому
селі…” (що належить уже до другого етапу) йдеться про “кращих в світі ковалів”,
які
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Івану Безрукому
Викували залізну руку.
Івану безногому
Викували залізну ногу.
Кривава хтивість історії навчила цих ковалів їхньому
реместву.
Віки праці…
Протягом цього часу майстерність “кращих в світі ковалів”
сягнула неймовірної, містичного межі, за якою реальне перетворюється на страшну
казку. “На дозвіллі” ковалі навіть
Івану Безсмертному
Викували залізну смерть.
Порожнечі природа не терпить, а людина – тим паче. Сільські
ковалі-деміурги заввиграшки задовольнили прохання баби Ганни, в якої син поліг
на війні і яка “…дуже просила, Щоб їй із заліза зробили сина”.
Мороз іде поза шкірою – коли речі являють свою загрозливу
владу. Адже, фіксуючи в собі не лише час, а й безчасся, не лише людей, а й нелюдів,
речі, трапляється, загрожують владою неживого над живим, “незвичайні шпаківні”
викривляються, кривлять людські гримаси, і чути кроки залізної ноги, і хватку
залізної руки.
Поет безнастанно міркував про те, як зробити життя
справедливішим, як сприяти найскладнішому і найнеобхіднішому людському
прогресові – завжди залишатися людиною? Знову й знову він тут звертається до
своїх учителів: “Часто и охотно Я перелистываю фолианты И тоненькие томики
стихов. И радостно мне слушать перекличку Поэтов всех народов, всех времен. И в
их стихах я нахожу идеи Добра и правды, света и любви”.
Але він умів і, гадаю, мав право посперечатися з тими, в
кого навчався. Посперечатися навіть з обожнюваною ним народною піснею.
Пам’ятаєте? – “А я тому журавлю києм ноги переб’ю, переб’ю” – співають в одній
з них. Поет відповів зболено:
Панцерники рокочуть,
Крають Чумацький Шлях,
І бідкається хлопчик:
Не бийте журавля!
Та ні, звісно, не з Піснею взагалі він дискутував – з
“формальною” жорстокістю, що там є, коли буквально розуміти слова пісні. Про
вкраїнську пісню Леонід Кисельов мав, ми знаємо, зовсім іншу думку, що
спонукала його одного разу заперечити Андрієві Малишку – зосібна, таким його
рядкам: “…В залізній мові, в залізнім реченні!” Ці слова взяті епіграфом до
такої поезії Л. Кисельова:
Так, воно залізне, наша мова – криця,
Гучнодзвонна мідь.
Над життя і згубу у космічнім віці
Вічністю бринить.
Та коли покличе й блискавкою блисне
В сяйві корогов,
Пам’ятайте серцем: наша мова – пісня,
І в словах – любов.
Любов вважав цей поет найціннішим у людині і в світі. Вище
ми згадували одного з учителів Леоніда – дядька Миколу. Ось яку науку осягав у
нього поет:
Я вчився любові в дядька Миколи.
Не знаю, яка мені ляже путь,
Та вже цієї любові ніколи
Мені не зректися. І не забуть.
Міркуючи про те, що лишити по собі, він непрямо заперечив й
іншому, улюбленому поетові – О. Мандельштаму, в якого в одному з хрестоматійних
віршів мовлено: “Сохрани мою речь навсегда…”.
У Кисельова читаємо:
Забудь ім’я, і голос, і слова…
і далі:
Лише згадай, що серпень був, як вершник.
Заносилось на дощ. Дивак і віршник
Прийшов вночі і руки цілував…
Не слово, не голос, не ім’я – любов, її свято й печаль, її
“подієвість”, навіть її антураж – нехай будуть вовіки хранимі. І все ж… як, як
же це зберегти?.. У наступній строфі поет говорить про аркуш паперу з цими
віршами – що озовуться в комусь іншому за багато літ тим самим почуттям…
Говорячи про це, поет ніби визнає, що мовлення все-таки потрібно зберігати. В
ім’я кохання, яким воно просякнуте.
…В ім’я життя, що ним воно просякнуте. І часу.
Але ж любов, життя, час, долі – законсервовані в речах?!
Навіщо ж брати на себе цю місію літературі, поезії?
Причина в тому, що речі, принаймні їхня більшість, – од
ремесла. А ремесло, за великим рахунком, є сліпим. Воно може навіть людину
викувати із заліза, одного лише не добачить – відсутності в ній живої душі.
Мистецтво тим-бо й мистецтво, що підноситься над ремеством.
Особливо це стосується кращої частини мистецтва, що її звемо класикою. Їй
багато чого доручено. Має рацію Є. Євтушенко: “Класикою ми називаємо ті твори
літератури, які не лише пережили час, що породив їх, а й порятували цей час од
зникнення. Класика – це згущене у чотирикутники книжок повітря врятованого од
загибелі часу… Класика – це нелюдське зусилля об’єднати загальнолюдське в
різних часах… Класика – це концентроване зображення теперішнього за таємничим
соціальним замовленням прийдешнього… Класики – це заручники вічності у полоні
часу, за точним висловом Пастернака”. Речі могутні. У певному порядку вони
розкидані по берегу ріки часу і, ніби губки, всмоктують її воду. Одні більше –
ті, що лежать на венній мережці, яку створює прибій; інші – значно менше –
відкинуті на сухі піщані пагорби. Треті лежать на дні – вони постійно
промиваються часом, що струменить крізь них. Могутність речей у їхній постійній
причетності. Але це їхня межа.
Класики починають свою працю як старателі. Починають із
того, що видобувають з річкової води крихти коштовного металу. А згодом
з’ясовується, що суть не в окремих лелітках самородного золота, а в тому, що
його добувачі припадали обвітреними, потрісканими губами до води, що спрагло
пили її – воду живу, воду мертву, воду доль і судьби.
До числа цих людей ще віднесуть вічно юного поета, чия
спадщина не перестає хвилювати нас, кристалізувати розуміння того, що чим
глибше ми вростаємо в майбутнє, тим виразнішим є “соціальне замовлення”, за
яким здійснювалося цією людиною “концентроване зображення теперішнього”. І
навіть щось більше… Гармонія світу – пірамідка, що складається з окремих, тісно
прилеглих одна до одної дисгармонійних частин. Ремесло – незряче, а вічність –
німа… Їй необхідні чиїсь вуста.
Вічність залюблена в парадокси. Вони – її матерія. Її пожива
і плоть.
Поет позичив у вічності дрібничку – двадцять два роки.
Повернув…
Ось, що він повернув:
Вмирає жінка. Голова її горда
Вже осипається зимнім цвітом.
Ще й коса золота, як той гострий орден,
Що понесуть за нею на цвинтар.
Вже безносу чути, як іде навшпиньках,
І нема їй слова, нема зупину.
І плаче земля, бо вмирає жінка,
Що родила цукор в гірку нашу днину.
А небо осіннє таке безкрає,
Що і птах не знайде, де притулиться.
І плаче жінка, бо земля вмирає,
Що родила жито в безхлібнім віці.
І щоб жінчине серце – вогненне гроно –
Не розпалося марно в малі жаринки,
Українська земля в своє чорне лоно
Візьме біле лоно золотої жінки.
Або:
І мати молода, і сонце юне,
І в неї на колінах немовля.
В прозорому повітрі, наче струни,
Гудіння оксамитного джмеля.
Прислухаюсь – співає колискову,
Не знати, чи дитині, чи собі…
І мати молода, і юне Слово,
І яблуні у ранішній журбі.
Розумні і дурні, малі й великі,
Уславлені й забуті – все пройшло,
Та не було народів без’язиких,
Іще німих народів не було!
За даровану крихту він розплатився з надтом. Свій оброк він
заплатив землі й небу. І місту, в якому мешкав, і десятиріччю, в якому мислив і
писав. Вічність покликала поета бути черговими її вустами, висловити її душу
людською мовою. Тривалий час він готувався, щоб писати українською.
Своїми новими вустами вона заговорила.
***
“Шерхлими вустами”, “разбитыми губами” назвав він свої губи.
У цих епітетах немає ні занепадництва, ні позерства, ані нарікання. У них –
чудове знання смаку води, контрастності її температур і сили ударів хвиль.
Мундштучок пам’ятає вуста, що торкалися його.
м. Київ