Закон комоду. Поет, час і речі

189

Закінчення. Поч. у чч. 21,22,23,24,25

…Здається, ще ніхто з критиків не членував творчий шлях
Леоніда Кисельова на періоди чи етапи (можливо, тому, що літературознавцям
незвично користуватися критичними лінійками та циркулями там, де перша поезія
датується 1959-м, а остання – 1968-м роком…). Ризикну запропонувати таку
формулу. Перший етап: горнило, в якому готувався надміцний сплав (“Прошлое с
будущим плавилось в слиток…”), випуск вогненного металу, остуджування його
холодом розуму і знання, що прийшло рано, потім знову нагрівання, ввесь
комплекс гарту шевченковим надпочуттям (“Одно-единственное это слово
Ненавиджу!”), і – остаточне вигострювання поетичної думки. Другий: те, що вище
від думки-металу, те найвище літературне таїнство, де слова диктує осяяння, де
інтуїція не просто підказує, а “читає” глибоку сейсмологію та геологію буття,
зародження руди, з якої метал добувається…

Отже, про речі. Один зі створених Л. Кисельовим на першому
етапі віршів (і вельми характерний саме для цього періоду своєю відграненістю)
починається відомими словами: “Природа не выносит пустоты”.

Даний фізичний закон виявляється і в узаємовідносинах людини
з мате-ріальним середовищем. Речі, трапляється, доповнюють людину, в’їдаються в
неї, захоплюють її місце, заміщують саму людську істоту. Це жахне явище –
наслідок тяжких “хвилин історії”: війн, голоду, свого роду магнітних бур, що
збивають стрілку морального компасу людства. У поезії автора “Як у нашому
селі…” (що належить уже до другого етапу) йдеться про “кращих в світі ковалів”,
які

Івану Безрукому

Викували залізну руку.

Івану безногому

Викували залізну ногу.

 

Кривава хтивість історії навчила цих ковалів їхньому
реместву.

Віки праці…

Протягом цього часу майстерність “кращих в світі ковалів”
сягнула неймовірної, містичного межі, за якою реальне перетворюється на страшну
казку. “На дозвіллі” ковалі навіть

 

Івану Безсмертному

Викували залізну смерть.

 

Порожнечі природа не терпить, а людина – тим паче. Сільські
ковалі-деміурги заввиграшки задовольнили прохання баби Ганни, в якої син поліг
на війні і яка “…дуже просила, Щоб їй із заліза зробили сина”.

Мороз іде поза шкірою – коли речі являють свою загрозливу
владу. Адже, фіксуючи в собі не лише час, а й безчасся, не лише людей, а й нелюдів,
речі, трапляється, загрожують владою неживого над живим, “незвичайні шпаківні”
викривляються, кривлять людські гримаси, і чути кроки залізної ноги, і хватку
залізної руки.

Поет безнастанно міркував про те, як зробити життя
справедливішим, як сприяти найскладнішому і найнеобхіднішому людському
прогресові – завжди залишатися людиною? Знову й знову він тут звертається до
своїх учителів: “Часто и охотно Я перелистываю фолианты И тоненькие томики
стихов. И радостно мне слушать перекличку Поэтов всех народов, всех времен. И в
их стихах я нахожу идеи Добра и правды, света и любви”.

Але він умів і, гадаю, мав право посперечатися з тими, в
кого навчався. Посперечатися навіть з обожнюваною ним народною піснею.
Пам’ятаєте? – “А я тому журавлю києм ноги переб’ю, переб’ю” – співають в одній
з них. Поет відповів зболено:

 

Панцерники рокочуть,

Крають Чумацький Шлях,

І бідкається хлопчик:

Не бийте журавля!

 

Та ні, звісно, не з Піснею взагалі він дискутував – з
“формальною” жорстокістю, що там є, коли буквально розуміти слова пісні. Про
вкраїнську пісню Леонід Кисельов мав, ми знаємо, зовсім іншу думку, що
спонукала його одного разу заперечити Андрієві Малишку – зосібна, таким його
рядкам: “…В залізній мові, в залізнім реченні!” Ці слова взяті епіграфом до
такої поезії Л. Кисельова:

 

Так, воно залізне, наша мова – криця,

Гучнодзвонна мідь.

Над життя і згубу у космічнім віці

Вічністю бринить.

 

Та коли покличе й блискавкою блисне

В сяйві корогов,

Пам’ятайте серцем: наша мова – пісня,

І в словах – любов.

 

Любов вважав цей поет найціннішим у людині і в світі. Вище
ми згадували одного з учителів Леоніда – дядька Миколу. Ось яку науку осягав у
нього поет:

 

Я вчився любові в дядька Миколи.

Не знаю, яка мені ляже путь,

Та вже цієї любові ніколи

Мені не зректися. І не забуть.

 

Міркуючи про те, що лишити по собі, він непрямо заперечив й
іншому, улюбленому поетові – О. Мандельштаму, в якого в одному з хрестоматійних
віршів мовлено: “Сохрани мою речь навсегда…”.

У Кисельова читаємо:

 

Забудь ім’я, і голос, і слова…

 

і далі:

 

Лише згадай, що серпень був, як вершник.

Заносилось на дощ. Дивак і віршник

Прийшов вночі і руки цілував…

 

Не слово, не голос, не ім’я – любов, її свято й печаль, її
“подієвість”, навіть її антураж – нехай будуть вовіки хранимі. І все ж… як, як
же це зберегти?.. У наступній строфі поет говорить про аркуш паперу з цими
віршами – що озовуться в комусь іншому за багато літ тим самим почуттям…
Говорячи про це, поет ніби визнає, що мовлення все-таки потрібно зберігати. В
ім’я кохання, яким воно просякнуте.

…В ім’я життя, що ним воно просякнуте. І часу.

Але ж любов, життя, час, долі – законсервовані в речах?!
Навіщо ж брати на себе цю місію літературі, поезії?

Причина в тому, що речі, принаймні їхня більшість, – од
ремесла. А ремесло, за великим рахунком, є сліпим. Воно може навіть людину
викувати із заліза, одного лише не добачить – відсутності в ній живої душі.

Мистецтво тим-бо й мистецтво, що підноситься над ремеством.
Особливо це стосується кращої частини мистецтва, що її звемо класикою. Їй
багато чого доручено. Має рацію Є. Євтушенко: “Класикою ми називаємо ті твори
літератури, які не лише пережили час, що породив їх, а й порятували цей час од
зникнення. Класика – це згущене у чотирикутники книжок повітря врятованого од
загибелі часу… Класика – це нелюдське зусилля об’єднати загальнолюдське в
різних часах… Класика – це концентроване зображення теперішнього за таємничим
соціальним замовленням прийдешнього… Класики – це заручники вічності у полоні
часу, за точним висловом Пастернака”. Речі могутні. У певному порядку вони
розкидані по берегу ріки часу і, ніби губки, всмоктують її воду. Одні більше –
ті, що лежать на венній мережці, яку створює прибій; інші – значно менше –
відкинуті на сухі піщані пагорби. Треті лежать на дні – вони постійно
промиваються часом, що струменить крізь них. Могутність речей у їхній постійній
причетності. Але це їхня межа.

Класики починають свою працю як старателі. Починають із
того, що видобувають з річкової води крихти коштовного металу. А згодом
з’ясовується, що суть не в окремих лелітках самородного золота, а в тому, що
його добувачі припадали обвітреними, потрісканими губами до води, що спрагло
пили її – воду живу, воду мертву, воду доль і судьби.

До числа цих людей ще віднесуть вічно юного поета, чия
спадщина не перестає хвилювати нас, кристалізувати розуміння того, що чим
глибше ми вростаємо в майбутнє, тим виразнішим є “соціальне замовлення”, за
яким здійснювалося цією людиною “концентроване зображення теперішнього”. І
навіть щось більше… Гармонія світу – пірамідка, що складається з окремих, тісно
прилеглих одна до одної дисгармонійних частин. Ремесло – незряче, а вічність –
німа… Їй необхідні чиїсь вуста.

Вічність залюблена в парадокси. Вони – її матерія. Її пожива
і плоть.

Поет позичив у вічності дрібничку – двадцять два роки.

Повернув…

Ось, що він повернув:

 

Вмирає жінка. Голова її горда

Вже осипається зимнім цвітом.

Ще й коса золота, як той гострий орден,

Що понесуть за нею на цвинтар.

Вже безносу чути, як іде навшпиньках,

І нема їй слова, нема зупину.

І плаче земля, бо вмирає жінка,

Що родила цукор в гірку нашу днину.

А небо осіннє таке безкрає,

Що і птах не знайде, де притулиться.

І плаче жінка, бо земля вмирає,

Що родила жито в безхлібнім віці.

І щоб жінчине серце – вогненне гроно –

Не розпалося марно в малі жаринки,

Українська земля в своє чорне лоно

Візьме біле лоно золотої жінки.

 

Або:

 

І мати молода, і сонце юне,

І в неї на колінах немовля.

В прозорому повітрі, наче струни,

Гудіння оксамитного джмеля.

Прислухаюсь – співає колискову,

Не знати, чи дитині, чи собі…

І мати молода, і юне Слово,

І яблуні у ранішній журбі.

Розумні і дурні, малі й великі,

Уславлені й забуті – все пройшло,

Та не було народів без’язиких,

Іще німих народів не було!

 

За даровану крихту він розплатився з надтом. Свій оброк він
заплатив землі й небу. І місту, в якому мешкав, і десятиріччю, в якому мислив і
писав. Вічність покликала поета бути черговими її вустами, висловити її душу
людською мовою. Тривалий час він готувався, щоб писати українською.

Своїми новими вустами вона заговорила.

 

***

“Шерхлими вустами”, “разбитыми губами” назвав він свої губи.
У цих епітетах немає ні занепадництва, ні позерства, ані нарікання. У них –
чудове знання смаку води, контрастності її температур і сили ударів хвиль.

Мундштучок пам’ятає вуста, що торкалися його.

 

м. Київ

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!