“…бо все це входить у
дріжджі,
на яких замішується
поезія…”
Пабло Неруда
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“И веселей
Стучат на кухне
ходики…”
Леонід Кисельов
Я вважав цей текст загубленим (під час ремонтів, переїздів
тощо). Написав есей у першій половині 80-х. Писав без внутрішнього цензора і
здогадувався, що в Україні це не надрукують. Тож подався вже протоптаною
стежкою до одного московського журналу… Відмовили. “Что вы!”
Та повіяли теплі горбачовські вітри, які спокусили мене
спробувати опублікувати цей текст у Києві. “Молодь” узяла його для якогось
альманаху. Телефонують: “Ми підредагували”. Прийшов я вичитати “підредагований”
варіант і – забрав оте каліччя, кожносторінково порізане буквальними ножицями.
Нещодавно есей віднайшовся. Перечитав я його і посміхнувся:
Господи-Господи, в якій тоталітарно-цензорській державі ми жили!
***
ТЕЛЕВІЗІЯ показувала сучасний балет, у якому були вкраплення
рапіду (тобто “вповільненої зйомки”). Одначе рапід був штучним, зіграним самими
танцівниками. Чудовий приклад заперечення заперечення (зокрема фокусу кінотехніки).
Але річ не в тім.
Актори завмирали в повітрі, поволі в ньому пропливали… і
була б цілковита ілюзія рапіду, якби не одяг. Він “ширяти” відмовлявся,
поводився звичайно й виказував гру людей.
Речі напрочуд правдиві. Їхнє невміння брехати – наріжний
камінь у фундаменті криміналістики, археології, точних наук тощо.
Хтось заперечить: а фетиші? Чи не обдурюють вони своїх
фанатиків? Обдурюють. Але не вони – а люди, які приписують речам невластиву їм
силу.
Речі володіють іншою, надійнішою, ба навіть магічнішою
силою. Речі відображають у собі час і людей.
…ЙОГО БРАТ Сергій подарував мені цю маленьку річ.
Був обпечений першим справжнім холодом листопадовий вечір.
Минав 1975 рік. Покинувши надто тривале застілля, ми вийшли на балкон. Уранці
мене чекав військкомат. Рюкзак був зібраний. Він одразу викрив
нісенітно-тепличний сенс покладених до нього речей.
Мій друг добув із кишені якийсь предмет – невидимий для
зору, що залишився там, серед облич, ламп, столу…
– Пам’ятаєш. – поклав він руку мені на плече, – що сказав
Майстер, коли Азазелло вручив йому свій подарунок? І, не чекаючи відповіді, процитував це місце
з нашого улюбленого роману. – “Це те саме вино, яке пив він?”
Теплий предмет ліг мені на долоню. Вже трохи звикнувши очима
до темряви, я побачив мундштучок.
– Із цього… Це той самий, із?.. – забелькотів я, не певний
здогаду, а пильні й безмежно добрі жаринки товариша гойднулися кілька разів,
потверджуючи:
– Так-так.
Уточнень, що ця річ належала братові мого друга, поетові
Леоніду Кисельову, не було потрібно.
…А ще він наполіг, щоб я взяв цю річ із собою, туди.
Нині мені несила збагнути, як я дозволив собі погодитися:
безглузда випадковість, примха обставин – і мундштук міг назавжди щезнути,
залягти між брижами світу. І, зімкнувшись, вони не зуміли б по ньому прочитати,
чиїх він колись торкався вуст.
…Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам’ятаєш – в давнім грецькім міті.
Шерхлими губами непомітно
До її волосся доторкнись…
Безумовно, я й тоді дуже дорожив цією річчю.
Здавалося навіть – завдяки тому, що вона в мене, з губ моїх
самохіть злітають невідомі, щасливі, таємничі слова. Я тихо чудувався: відкіля
вони?.. Хоча насправді все було, мабуть, набагато прозаїчніше: те, що
забувалося в години “марш-отбросов”, тренувань із захисту від зброї масового
нищення, враз викидалося пам’яттю в невеличких часових відтинках між командами
“Рррразайдісь! Перекууу!..” і “Стан-вісь!!”
Рано ще, рано.
. . . . . . . . . . . . . .
Старшина ще не вставав…
НІЧОГО ЛИХОГО не сталося. Не лише рукописи не згоряють, не
щезають і мундштуки.
І ще мені відкрилося – речі, як собаки, – до кінця
зберігають відданість першому господарю; прагнуть привести вас на витоптану ним
стежку, на його улюблену вулицю, на ріг, де про щось гомонів зі знайомими.
Речі все пам’ятають. І тому перший, який їх виховував,
називається господарем, а наступні – лише власниками.
Ось він, з мізинець або навіть коротший, з повздовжніми
рогівковими прожилками, без прикрас, без жодної зайвини, – його мундштучок.
Нехитре призначення цього предмета – затримувати під час затяжки тютюнову крупу
цигарок без фільтра (на той час палили “Памір”, “Шипку”, “Сонце”, “Приму”).
Скромність – не просто необхідна для поетів чеснота, це звичайний спосіб
їхнього життя. Не випадком Леонід Кисельов написав колись про числа – мільйони,
квадрильйони і, нарешті, про “прості”: про статки скромної родини, про те, як
її глава підраховує, скільки потрібно котлет на обід:
Это и есть простые числа,
И пока они в пределах десятка,
Можно им доверять вполне.
Здається, того самого 1964 року Давид Самойлов написав:
Благодарите судьбу, поэты,
Что вам не нужно беглости пальцев,
Чтобы не спотыкаться на фортепиано,
Что вам почти ничего не нужно, —
А все, что нужно,
Всегда при вас.
Не можна не згадати і Євгена Плужника, який так окреслив
коло необхідного: “Спогадів трохи, тютюн, кімната… Інколи краєчок неба.
…Симфонія дев’ята…”
Поетові потрібно вкрай мало – прихисток, хліб, стило і
папір, ковток вина і кохана… І Всесвіт, у якому він мешкає!
Треба Вкраїни. Надій і суму.
Селянських хат і курних шляхів.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце, Шевченків гнів.
Думка поетова не може існувати поза його Вітчизною і поза
всім світом, як мертвою вона є, коли не проникає в майбутнє й минуле, не осяває
магнієм своїх блискавок теперішнього.
Продовження в наступному числі