Закон комоду. Поет, час і речі

109

Продовження. Початок у ч. 21

Із коридорисьок комуналок і вутлих ізольованих передпокоїв
пам’ять мого дитинства лине на вулицю поета, вулицю того загалом доброго
десятиріччя, в час шістдесятництва. Туди, куди манить мундштучок.

Сонце пізньої весни. Вже не райське.

Пекельне.

Повітря, що самозаймається. Спека – надто холодне, якесь
промерзле слово. Дерев’яне тріскання. Розколюються горіхи бруньок, дерева
звішують зелені язики. Дебелі відьми в тільняшках пруть вогнедишні дірчасті
ступи, годують їх сосною та березою, вихоплюють відра з чорним варивом,
хвостами хусток обтирають обличчя. Лопати, що скидаються на винову масть,
вганяються в розсипчастий чорний мед: “Асва-а-альт…”. Це спітніле слово то
перетворюється на величезний каток із худим, як тичка, просмоленим водієм, то
саме потрапляє під каток, запечатуючи землю.

Сонце мріє погрітися в цьому пеклі. На ногах у робітників
здоровезні черевики-праски. Розпечений вітер народжує міражі й заважає
працювати — його божевільні мрії прагнуть потрапити під крейсер катка, змушуючи
водія перегинатися через кермо й розвіювати їх то картузом, то перченим
слівцем:

— А, трясця!..

Укладається асфальт. Хитається повітря, хитається кін, на
якому триває шоу шабаша спеки та укладки асфальту. Триває безплатно, тож
дорослі у глядачі не йдуть. А діти зачаровано зоріють на творення нової тверді,
на полум’я та смолу і ще не розумом, наразі лише кінчиками пальців, узутих у
кеди, осягають отой вищий сенс укладки асфальту.

Десь там, наприпочатку 60-х, діти споглядають своє
десятиліття, поки що не знаючи, що вони — діти асфальту.

А вітер зносить попередні міражі й натомість нагромаджує
нові. У повітрі згустки плазми, злітають перші космічні кораблі, повітря
струменіє, водій на катку п’є воду з пом’ятої солдатської фляги, повітря
залишає на щоках наждачні садна; фантасмагорійне видіння брезентових силуетів з
відбійними молотками, повітря розпадається на волокна, за ними нечітко
проступають обриси нових кварталів, які за кілька років виростуть на місці
колишніх.

По летнему городу (нет, это запах),

По южному городу (нет, юго-запад),

Столичному городу (разве в столице

Листаются годы, как будто страницы?)

Асфальт под подошвами медленно тает,

И день улетает, и ночь улетает…

…Свіжість і тиша. Вечір пахне розігрітими вдень листям і
водою, випущеною машинами-поливалками. Вечір мерехтить у цибулинках церков,
побудованих князями і гетьманами, він заслухався останніми патефонами і першими
“серійними” магнітофонами. Дзвіниці омиті заходом сонця. Те, що доспівують,
дотягують патефони, вже назавжди забуто. Востаннє воно й лунає — в ім’я
забуття. Захід сонця сповзає, неначе плащ сходинками царства. Магнітофони
ввімкнуто з обожненням, і хоча їхня оповідь знана, її слухають і пізнають
уперше. Чоловіки вбрані в модні на ті часи білі нейлонові сорочки та вузесенькі
краватки.

Розчахнуто балконні двері…

Магнітофони називаються “Дніпро” та пропускають брунатну
стрічку із швидкістю 19 метрів на хвилину. Швидкість Дніпра біля Києва на
фарватері була приблизно такою самою.

Лишь вечером след мой в асфальте застынет

И станет глубоким, прозрачным и синим.

А милая сделает слепок из гипса

И спрячет в комод, чтобы он сохранился.

Мой след никогда не исчезнет, а это

Большая удача и честь для поэта.

Чого в процитованій поезії більше — іронії чи романтичного
доторку до урбаніки? Гострого здогаду чи закоханого осягнення глибокої міської
блакиті?.. Так, і саме “в комод”, і лишень у нього, мила надійно сховає
гіпсовий зліпок. Бо ж десятиріччя було часом вимирання комодів. Мила все
достеменно розрахувала мудрістю свого серця. Прекрасна Дама поета володіла
таємницею речей, знала магічні закони, яким підкоряються речі. “…никогда не
исчезнет…”

…ніколи…

Тиша цього слова одлунює і з іншого вірша. Написаного з
іншого приводу. І лишається незмінною, не “зацвітаючи” подібно до зілля. Бо не
прийде той, кого чекають. Ніколи.

Лишь ночами сердце колет

Да полы скрипят.

В полночь зелье приготовлю —

Привернуть тебя.

Дни за днями, только ветер,

Только дождь в стекло.

Поглядела, а в буфете

Зелье зацвело.

Згодом поет напише : “Всхлип трехрядного страдания или
брамсовская боль…”. У наведеному рядком вище одному з “фабричних романсів” Л.
Кисельова йдеться саме про “всхлип трехрядного страдания”. Оздоблення цієї
поезії залишає відчуття чийогось мілководдя, міщанський присмак. Перелічені
речі — зі світку периферійної духовності…

Але — все залежить од погляду.

Душі речей загадкові, туманні. Не осягнуті нами, вони таять
у собі безліч небезпек, капостей. До пори, до часу речі здаються такими самими,
якими їх “сфотографував” перший погляд. “Трехрядное страдание” — в певних
випадках лігвисько “брамсовського болю”, його прихований дозор або попередження
пострілом угору. Ось таким є цей схлип. Речі не вглибають у гудрон часу. Хоч і
можуть видатися нерухомими.

Їх легко зрушити — зусиллям погляду. Це особлива
парапсихологія пізнання…

Отож.

Гіпсовий зліпок вічності ліг у комод, час якого вже тоді був
наскінчу. Мундштучок дістав прихисток у ветхому пальті новобранця, а вічні
партитури закодувалися в гармошкових “страданиях”.

Вічність охоча до парадоксів.

…Вона може бути заперфорованою у вигляді вікон на
блочно-арматурних “сірникових коробках”. У сутінки, коли частина вікон
засвічується, цей алгоритм боязкий і прекрасний, як сам київський вечір, що
струменить повітрям садів і Дніпра, як отой захід сонця, як Юний філософ,
зачарований на-родженням віршів:

Осенний вечер. Я выключил свет.

Сижу и гляжу в окно.

Чужие окна глядят мне в лицо

Тысячью влажных глаз.

Они говорят: — Мы пришли домой,

Уютно нам и тепло.

А ты? Возможно, там в темноте

Ты острое что-то куешь?

Нет, просто, знаете, я поэт.

И я люблю темноту.

Скажите, вы позволите мне

О вас написать стихи?

Справній поет — жива мікромодель поезії взагалі. Крапля її
крові. І так само, як у генетичних спіралях клітин закладена вичерпна
біоінформація про даний вид, або як та сама червона краплина під час аналізу
дає картину життя організму в цілому, — точно так і література в головних своїх
рисах повторюється майже в кожному творці. Чи не тому наша цікавість до
першопочаткових творів деяких авторів настільки схожа на ту, що ми виявляємо,
наприклад, до “Іліади”, до “Едд” або до “Слова про Ігорів похід”. І тут, і там
ми віднаходимо щирість і сенс “навиріст”, і віщі ноти Заспіву…

Будуччина спонукає нас тлумачити Початки. А теперішність —
любити їх.

І тому так важливо знати вірш про міські вікна — одну з
перших “міських” поезій Леоніда Кисельова, — щоб яскравіше побачити серцем усе
мовлене й недомовлене в “Додому”, творі, що “розташовується” в другому кінці
книги поета. І його життя… Я міркую про певну статичність, яка делікатно і, як
диво, благословенно ріднить “нединамічні” описи в Гомера з оцим “чужие окна
глядят”, — і тим гостріше в уяві постає шлях таланту, який на прощання назвав
Київ “містом всіх кохань”.

Поет покинув Україну, покинув своє місто й лишився тут
назавжди.

…Так трапляється, певно, лише в самому кінці, коли час
збігає з шаленою швидкістю: в першому рядку однієї зі строф “Додому” літак
злітає, а в другому — він уже приземлився, “тамує стогін”. Літак ніс поета
назустріч… тому самому “назавжди”.

Які жахливо неоднакові відтинки часу! Формула максимальної
диспропорції: все й майже нічого… Їй-право, немає в кого запитати, навіщо все
так влаштовано, і чому гіпсові зліпки вічності лежать у комодах миттєвостей?

Крізь мундштучок можна було палити “Памір”, “Сонце”,
“Шипку”, щось там ще, зникле з пам’яті. Проте є ще й інші прикмети часу, й коли
вже згадувати, то — їх.

Он родился и жил

Во второй половине двадцатого века —

повідомив про себе Леонід Кисельов. Доля зволила внести
трагічне уточнення: пісня поета закарбувалася на скрижалях початку цієї другої
половини, чорна демаркаційна риска якої пройшла через жовтень 1968 року.

 

Продовження в наступному числі.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!