Закон комоду. Поет, час і речі

Продовження. Початок у ч.ч. 21, 22.

Не претендуючи на стовідсоткову достовірність і вичерпний
характер “підрахунку прикмет” часу (бо ж мої спомини, повторюю, дитячі),
намагаюся розбудити музику вічного десятиріччя, пригадати молодий мороз і
молоду спеку, відлигу і приморозки, і колір самого повітря, в якому пісня поета
пролунала, віддаляючись у небо. Пам’ятаєте крани?..

Великі мідні крани в кухнях і ванних та струмінь із такого
крану – товсту вертикаль, що басить. Руки тяглися до деснянської та
артезіанської хлорованої води, позаяк “дни дарили новизной”. Перед доторком до
нової речі (як і до музичного інструмента) людям притаманно відмивати руки від
повсякдення, – це так само незаперечний закон, як і те, що прояснення
свідомості супроводжується проясненням совісті. Утім, ванни та кухні почали
заповнюватися сліпучим поєднанням нікелю, хрому та порцеляни. Щезала важезна
мідь, зате в багатьох помешканнях з’явилися чорні півпудові телефони (“У тебя
телефонов моих номера…” – утім, мовлено це було про інше місто). Номери
київських телефонів були на той час п’ятизначними. А в середині десятиріччя,
коли Леонідом Кисельовим вже були написані “Цирюльники”, “Я позабуду все
обиды…” і “Расковали Прометея…”, – додалася шоста цифра, що спершу позначалася,
як у давньоруській писемності, відповідною літерою абетки. Наприклад, шістка –
“Е”.

– Єлена-сім, – диктували свій номер, – двадцять… і так далі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

У часи дивних суперечок “фізиків і ліриків” цифра в
природній розмовній стихії набула жіноче ім’я.

…Мимовільна, а отже, сподіваюсь, асоціація, що буде
пробачена: з прекрасної Олени заварилася троянська каша… Поет як людина, якій
призначено зв’язувати часи і роз’єднувати їх, осягаючи теперішність, написав
дуже людяний і мудрий вірш “После Троянской войны”.

Нищий телом и духом нищий,

Едва прикрытый каким-то тряпьем,

Я осматривал попелище

И разыскивал свой дом.

Вірш закінчується словами, що “Нужно посеять хлеб” – той,
нестача якого означала б споживання “хліба єдиного”.

Ідеться, власне, не про війну. Хоча варто завважити, що в
той час, у час “першого враження” від Хіросіми, ми ще не здогадувалися, яка
доля чекає на це враження, сиріч, що чим далі, тим сильнішим воно (всупереч
початковій логіці) ставатиме. Уся земля тепер знає, що бомба не над якимись
містами чи островами, а над Землею.

Відтинок часу розміром з життя людини, не зробившись
наповненішим, наповнений математичними викладками апокаліпсису.

Громоздкие расчеты траекторий

Для бомб и баллистических ракет

Поместятся в коротком промежутке

Меж этих двух четырехзначных чисел…

Двадцятий вік повертає до розмов про війни, як і до самих
воєн. Але тема в нас інша – про те, що поет назвав часом після Троянської
війни.

 

ІІ

Тринадцятирічний Леонід Кисельов писав:

Яблуню, что растет на улице

Ржавой проволокой колючею,

Чтобы за яблоками не лазили,

Старый дворник обвил.

 

Рядом с заржавленными колючками

Кажутся странными и ненужными,

Кажутся до смешного наивными

Розовые цветы.

У цьому вірші є більший сенс, ніж той, що лежить на
поверхні. Але спинимося на другому і – не те, щоб “на захист двірника” – просто
заради підрахунку прикмет пригадаймо, що не так уже й багато на київських
вулицях росло яблунь. І не так уже й багато їли в той повоєнний час яблук. А
дроту, либонь, не бракувало. Міста хоч і швидше, ніж села (хвала Господу!), але
все ж вельми повільно виходять із власного минулого. Краєвиди не всіх кварталів
і районів підходили для фотобуклетів, пропонованих туристам: “Дождливые
подольские дворы, Изысканные завтраки помоек, И кажется – от моря и до моря
Дожди, дворы, помойки и пиры”.

На розі Великої Васильківської (на той час
Червоноармійської) та Заміської стояв двадцять або більше років тому зелений
рундучок, у якому ремонтували… ляльок! Нині це може викликати посмішку
нерозуміння, і навряд чи десь у “нашому ситому місті” є така майстерня.
Дитинство тепер не знає браку ляльок, а зіпсовані іграшки викидаються у
сміттєпровід. Але на рубежі шостого і сьомого десятиліть, коли шпиталі ще не
виписали всіх обпечених війною, – певно, не бралося голови, як можна викинути
ваговитий “виріб” із пап’є-маше та глини лише тому, що полупився ніс чи бракує
ноги. Ось і малювали на розі Заміської нові очі й губи, прикріплювали гумкою,
просунутою в гачок, товстенькі (радянські мнимі стандарти!) лялькові ніжки.

Нужно построить себе жилище,

Нужно посеять хлеб.

Нові очі та нові вуста – прикмета, без якої, либонь, не було
б решти прикмет.

І ще поет писав: “Очень долго умею ждать, Даже в беде
веселый. Я воспитывался в очередях И доволен своею школой”. У цьому вірші
Леонід Кисельов вірний своєму правилу – не йняти віри поширеним,
загальноприйнятим судженням, у даному разі лжеінтеліґентському: мовляв, постоїш
у черзі – наберешся “культури”, одержиш “виховання”.

Наприкінці 50-х ввійшли в ужиток т. зв. авоськи – господарчі
сумки, що своєрідно зафіксували не надто ситі часи. Покладеш таку сіточку до
кишені чи в портфель, чи в ридикюль з плетеними ручками і вирушай “у місто” –
може (авось), трапиться тобі якийсь добрий товар. А не трапиться – не лови ґав,
пильнуй, що несуть інші – теж у таких мережках. Поява цього господарчого
спорядження була закономірною з двох причин: по-перше, так утверджувалася
респектабельність кожного (бачите, це я несу до себе додому), по-друге, ні в
кого за тих часів надмірної пильності не виникне клятої підозри (а що це
громадянин пре в торбі – чи не крадене?, що в нього в саквояжику – чи не
діамантики, бува?..). Тобто не зустрівши нічого годящого сам, зупиняєш
спритнішого авосічника:

– Де брали огірочки?.. Де дають груші? В яку ціну?

Але ті страшні повоєнні черги, де “полдвора – трехчасовый
путь”, помалу розсіювалися, губили, мов ящірки, хвости. Над вітринами з’явилися
незвичайні, “модерні” назви – “Темп”.  До
них підповзали розвантажуватися тяжкі продуктові “ЗІЛи”.

А бруківкою неслися – теж завантажені – авта зі старими
меблями та хатнім начинням, що здавалися на вулиці оголеними душами покинутих
помешкань.

Сім’ї в’їжджали в нові, не нижче п’яти поверхів будинки.
Місто дихало веселим хмелем побілки й олійної фарби. З будь-якої точки було
видно одразу п’ять-шість підйомних кранів.

На базарах дедалі менше продавалося етажерок і табуреток. І
фанерних поличок – з химерними лобзичними дірками. Настала ера “поліровки”. Ера
“геть серветки!”, “геть скатерті!”, “геть буфети, оксамит, парусинові чохли зі
стільців!..”. Доба тахти і серванту. Доба гарнітурів. Доба, якій запраглося
багато світла, тому на звалищах, як перекотиполе, вітер ганяв абажури.

Найбагатшими смітники і бувають за зміни епох.

Квартал забором обнесен

И разрушенью обречен.

А решено его сломать,

Чтоб строить новые дома.

Здесь будет двор, здесь будет сад…

А старые дома стоят.

Еще на стенах нету ран,

Еще в окне цветет герань,

Еще дома, еще нужны,

Но все равно обречены.

Десь там, у глибині дитячих кілець пам’яті – тривожний
сморід приречених будинків, що примушував іти покрадьки, на пальцях. Він був
чудовим, як чудовою є на початку життя будь-яка таємниця. На той час я не знав
цього вірша київського поета, як і не знав таких слів чилійського поета:
“Простір, час, життя, забуття не лише засновують павутинням покинуті будинки та
кутки, але ще старанно вплітають у це павутиння все, що було в кожній кімнаті,
– кохання, хвороби, злиденність, радощі, які аж ніяк не змирилися зі своєю
долею: вони вперто хочусь існувати”.

Невеликими хлоп’ячими зграйками ми захоплювали будинки, з
яких від’їхали меблі та люди. Переступаючи по балках, з яких хтось оперативно
позривав мостини, ми обстежували кожен метр брудних стін, зі страхом відчиняли
дверцята кухонних шафок, що пахли псятиною, ми перекидали пляшечки із
зіпсованими ліками, греблися в потворних купах макулатури і виривали з
емальованих газових лічильників їхні серця – коліщатка із цифрами.
“Останньопрохідцями” рухали зваба таїни, спрага чудес і жадібність дітей на
звалищі. Стіни кімнат були в подряпинах і бридких жирних плямах – через це
життя, що минуло тут, видавалося жахливим. Таким, либонь, воно й було. Зрештою,
ображені відсутністю заповітних дверцят із золотим ключиком, ми розбивали
вцілілі до нашого приходу шибки, скидали з підвіконь іржаві бляшанки, що
слугували вазонним посудом, – і полишали кров, під яким суто випадково не були
припасені для нас скарби Монте Крісто чи бодай швейної машинки, яку вдалося б
перетворити на реактивний літак-винищувач. По нас приречені будинки чекали
певних зусиль цивільної техніки (виготовленої на танкових заводах), щоб
завалитися, спустивши дух у вигляді хмари ядучої рудої трухлятини.

Вже до середини десятиріччя чималенько кварталів
Червоноармійської (Великої Васильківської) були перебудовані – з такої, що вела
на околицю, вона перетворилася на одну з кращих центральних вулиць.

У нових мешканнях люди затівали та облаштовували життя дещо
інакше або, як видавалося, по-новому. Ті, які одержували квартири з балконами
(а таких була більшість), притьмом здихувалися немодних герані, китайских
троянд, фікусів і пальм – спрацьовувала, втім, і висота стель. Зате неймовірної
популярності набув дикий виноград. Новосели наїжачували балконні ящики
чубуками, і за рік-два прудка рослина напинала зелені стіни. Це було предметом
законної гордості. Сусіди (тепер уже не по квартирі, а по сходовій клітині)
змагалися в тінистості балконів.

 

Продовження в наступному числі.