Закон комоду. Поет, час і речі

Продовження. Початок у ч.ч. 
21,22,23

…Поет, одначе, завжди володів якимсь третім, “вічним”
часом. І за бажання мандрував ним. Той таки балкон, який в одних був стадіоном
для спорту десятиліття — ботанічних перегонів, — у віршах Леоніда Кисельова
перетворювався на каравелу чи фрегат:

 

На балконе веревки, как снасти на судне,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

И асфальт словно море окрест.

Я возьму простыню и на ней нарисую

Синькой синий андреевский крест.

 

Как носильщики, ветры услужливо хлынут,

Паруса затрепещут легко.

К удивлению хозяек, спешащих на рынок,

Задрожит и помчится балкон.

 

Але “вічний” час поет ніколи не розташовував над реальним
простим життям, людьми, десятиріччям. Балкон-фрегат десь зовсім поруч із
господарками, озброєними “авоськами”, шекспірівський Ромео їде Києвом,
осідлавши… мотоцикл, а Джульєтта (Монтеккі та Капулетті перевернулися в своїх
склепах) “сигарету сосет и лицо подставляет под ветер”. Згадаймо також, що
“Сюзанна была не из Лурда, Она была киевлянка”, що “хрипло и грозно горланят
татары — белых массивов ночные кошмары”, а жалобна процесія, що проводжає
Офелію, рухається вулицею українського села (“Шорсткі долоні твої, Офеліє,
Притну до рота — не одірвуть”)… Міцно з’єднав поет “вічний” час із теперішнім у
своїй Передмові до трагедії Гамлета, цьому таємничому клубку, з якого не нитки,
не дротини, — живі нерви тягнуться у вічність до Шекспіра і йдуть вони в дні, в
які жив Леонід Кисельов; непослабним струнним натягом злютовують жахи давнього
Данського королівства з катаклізмами ХХ сторіччя, сприйнятими і вгаданими
кожною кровинкою поета як особиста трагедія. Він не екстраполював, як заведено
висловлюватися, певні класичні матерії на сучасність, а знав зашифровані
реальні їхні зв’язки, їхнє “взаєможиття” й одкривав їх зорові нашого сумління,
подібно до того, як шекспірівський герой в уявному безумстві розкривав істинне
божевілля середньовіччя, божевілля світу й дому, в якому мешкав.

Проте Леонід Кисельов постійно “цитькав” на себе-романтика,
бував незаслужено іронічним до себе-пророка. А тому — не стіни, не палаци, а
декорації — “декорации эльсинорские, Размалеванные холсты” перелічує він серед
предметів, які ліричний герой обов’язково згадає в якомусь великому часовому чи
просторовому віддаленні… Поет гостро відчував нудотність пишномовності (“От
виттенбергского трепа поныне сердце болит”), задушливий вакуум “високих” слів,
недовіра до яких також була ознакою часу — вона далася взнаки напрочуд виразно
в баладах Івана Драча (“Балада про випрані штани”…). “Заземлене”, просте життя
посеред міражів вирізнялося як істинна оаза; у поезіях одігрівалися буденні
слова, що позначають буденні речі — напівіграшкові, напівлубкові, крихкі
“ходики” напрочуд точно відраховують віки перечитуваного Шекспіра. Буденна
“Баллада о треске” саме завдяки цій своїй якості гостро окреслює стару, як
світ, і на всі сторіччя одну — людяність.

Глибокий романтик Леонід Кисельов не відривався від грішної
тверді, не тікав од неї в небеса чистої поезії, воістину жив на землі, проте
знав високу таємницю:

 

Поэты умирают в небесах…

 

ІІІ

Щомиті світ стає дедалі матеріальнішим. Архітектура, як
твердять, — то застигла музика; ідеї та мрії втілюються в космічних кораблях і
наручних годинниках, радіоприладах і солдатських бляхах; слово, що було
напочатку, зробилося світобудовою; слово олюднилося, а тоді омашинилося; слово
стало відбитком на папері. Сперш усне, воно дістало безсмертя в графічній
іпостасі. Та безсмертя, ґарантуючи регенерацію, не ґарантує невразливості. У
десятиріччі, в місті, про які йдеться, графічна еволюція слова вступала в
період архіматеріалізації: велика кількість слів почала виготовлятися з…
твердих матеріалів. Назви та вивіски крамниць набули вигляду шеренги літер,
прикріплених до каркасу. Часом відпадаючи, жерстяні букви досить наочно демонстрували
вразливість слів — а радше вразливість і недосконалість того, як ми слово
опанували, розпоряджаємося ним. Під натиском вітру й дощу не стільки псуються
лексеми, скільки авторитет тих, хто дає назви.

Не слова втрачають значення (сенс), а той чи той спосіб їх
уживання. Врунгелівська яхта “Победа” продемонструвала російськомовному
читачеві залежність справді глобальних понять од якості шурупів, що кріплять
літери.

 

Торопятся поэты и цари.

Для них малы отпущенные годы.

К поэтам ясность строчки и свобода

Приходят поздно, что ни говори…

 

Поетична майстерність, “ясність рядка” — це по суті вміння
поводитися з безсмертними, але крихкими та вразливими словами, вміння добирати
ті “шурупи”, завдяки яким слова збережуться за часової негоди й, отже,
збережуть свій трансцендентальний зміст.

“Він має рацію й тому, що його не зустрінеш ніде, крім нашої
країни…” — мовив про одного свого героя Микола Зарудін.

Леонід Кисельов починав писати російською, потім перейшов на
українську мову. І в тій мові/літературі, й у тій поетам здавна відводилося
місце совісті народної. У світовому “красному письменстві” ці два приклади
майже унікальні. Далеко не скрізь навіть першокласні, навіть геніальні співці
брали на себе таку відповідальність, таку заступницьку та сповідальну місію, як
тут. Леонід Кисельов пройшов не лише школу черг терплячості й уміння чекати,
але дістав і виховання шевченківською непокірністю, найвищу школу нетерпіння.

 

— Перебить ли обух плетью?

— Что ж, молчать? Ну нет! —

Лишь один такой на свете

Был поэт —

 

мовив юнак у своїй присязі Тарасу і кожним словом наступних
поезій подтвердив — “Буду об этом помнить и буду писать так”.

Були в нього й інші вчителі — про них подибуємо або згадки,
або цілі присвячені їм вірші — Рільке, Лорка, молодий Тичина, українська
народна пісня, Рилєєв, Пастернак… Поет називав своїм учителем простого
українського колгоспника дядьку Миколу. Для міського інтеліґентного юнака село
стало материком непоказної людяності, правди, високої любові. В українському
селянстві він відкрив для себе і цноту незамулених джерел, і те велике,
поетично-таємниче, що живить надра нації.

Для Блока образом “вічної жіночності” стала Незнайомка,
Прекрасна Дама; у поетиці Л. Кисельова неперебутній жіночий ідеал утілювала
шекспірівська Офелія. Покидаючи “білий-білий” світ, оддаючи йому останні борги,
поет зробив для цієї високої любові те, що міг — відходячи, доручив Офелію
землі українського села — теплому, надійному куточку свого серця…

 

І вже лелекою, вже лілеєю,

В сорочці білій — у білу путь…

Шорсткі долоні твої, Офеліє,

Притну до рота — не одірвуть.

 

Поет прощався зі світом. Прощався українською мовою. І
по-вкраїнськи — благословляючи та напучуючи:

 

Пам’ятайте серцем: наша мова — пісня,

І в словах — любов.

 

Поет прощався. Місто жило, доживаючи своє чергове
десятиліття. “Са-а-нта-Лю-у-чі-і-я…” — лився в небо магнітофонний Робертіно
Лоретті з чийогось вікна, й люди в черзі до зарядки сифонів сварилися не так
охоче та забували про повільний плин хвилин. На той час продовжували любити н о
в е — і ввесь магнітофонний спектр (од лазурової чистоти Робертіно до
розпеченого хрипу Висоцького), і штовханину сифонного безумства, й одяг, що
нарешті змінив гардероб тридцятих років, і кулькові ручки (“пера”, — вчила
говорити моя перша вчителька), і слово “модерн”, а також “стиль” (півжаргонний
синонім “модерну”). Родини, що намагалися бути сучасними, фарбували стіни своїх
апартаментів у різні кольори: одна стіна в кімнаті — синя, друга — ясно-зелена,
третя — рожева, четверта — жовта. Усе це входило в ужиток складно-тяжко,
проломлюючися крізь осудливі погляди, проте вивітрилося легко… Був і інший,
офіційний “стиль”, він торкнувся таких сфер життя, як громадське харчування
(“общєпіт”), охорона здоров’я, кінопрокат тощо. Усе на світі тут накрила своїми
монопольними крилами “Чайка” (конкурувати з нею, щоправда, намагалися “Юність”
і “Бригантина”). Пообідавши в кафе “Чайка” і вислухавши в ньому пісню ансамблю
“Чайка” про те, що “чайка летит, ветер гудит”, можна було дізнатися, котра
година за допомогою наручного годинника марки “Чайка”, з’їсти цукерку “Чайка”,
відвідати кінотеатр “Чайка”, а потім потішитися, що профілакторій, у якому ви
хотіли б підлікувати нерви, теж іменується “Чайкою”.

Але примхи часу щезають, дивовижне залишається.

Лишається те нове, що на всі часи. Лишається перше.

Це космонавти. Це всміхнена, світла людина Юрій Гагарін. Це
делікатний, трагічний Комаров, у загибель якого відмовлялися вірити й палко
вірили майже при тобі вигадуваним чуткам, що корабель упав в Антарктиді, в
Африці, в тайзі, й Комаров живий. Космонавти небезпідставно вважалися
безсмертними: вони ще ніколи не помирали.

З-поміж ознак часу можна виокремити й телевізійну гру “КВН”
(з рос. “Клуб веселих і винахідливих”) — на схилку десятиріччя, втім, зів’ялу,
трансльовану не “вживі”, а в записі, з веселими, винахідливо зробленими
ампутаціями. Що ж до самого міста, то воно так само щокроку було у “вёрстах
полосатых” нівелірних рейок, які тримали молоді люди, а інші дивилися на ці
рейки-шкали в окуляри кіпрегелів, відриваючись і роблячи позначки в заяложених
зошитах. Особливо часто це можна було бачити на Червоноармійській. З неї
знімалася моторшна для помисливих людей мірка — чи не тут має пролягти дорога
до райських воріт? Виміри здійснювалися дуже ретельно: чи не виникне у
відповідальний момент затор, чи не створиться під час великого походу
транспортний корок?.. Повз “вёрсты” проїжджали чехословацькі тролейбуси “Шкода”
з автоматичними касами. Раніше цими маршрутами ходили не такі освітлені
вітчизняні тролейбуси, в яких стояли величезні й такі спершу незвичні каси.
Їхня поява змусила розгубитися пасажирський колектив, приборканий
кондукторським окриком:

— Задня площадка обілетилася?!

Каса являла собою великий залізний ящик з двогорбим
плексигласовим вершком — туди опускалися монети, а з касети можна було
викрутити квиткову стрічку. Монет кидай, скільки не шкода, і квиточків одривай
— так само. Певно, цей пристрій і згадується в одному вірші Леоніда Кисельова:

 

Люди ехали молча: с утра — жара.

Улыбалось им солнце летнее.

Пьяный, стоя у кассы, монетки брал,

В цель бросал, отрывая билеты им.

 

Но какой-то старик вдруг сказал баском

С твердой ноткою репродуктора:

— Отчего мы деньги ему даем?

Не давайте, ведь не кондуктор он!

 

— Ах ты, старая рухлядь! Себе беру ль? —

Кто-то мягенько начал: — Видите ли… –

И я тогда закричал: — Караул!

Человека обидели!

 

Кого ж скривдили? Старого “з твердою ноткою” чи пияка біля
каси? Скидається на те, що обох образили, всіх скривдили… Утім, у поета
точніше: людину скривдили.

Навряд чи могла б ця поезія бути написаною в інші роки —
йдеться, природно, не про спосіб “обілечування”.

А до речі, про нього. Цікавенька це все-таки була новація.
Емпірична свобода — платити чи не платити, зрештою, не завдала транспортові
збитків. Штраф, що пояснював відсутність альтернативи, “обілечував” оту задню
“площадку” незгірше присутності кондуктора; механізм розподілу та перерозподілу
коштів з успіхом замінив усевидяще око начальника пасажирського колективу. Й
усе ж, не маючи чотирьох копійок чи не бажаючи розлучитися з ними, можна було
ввійти до тролейбуса і, якщо пощастить, спокійнісінько вийти на потрібній
зупинці. Романтика їзди на “ковбасі” де поділася, перетворившись на романтику
лотереї штрафу. Щезла й сама “ковбаса” — придатний для того, щоб стояти на
ньому, бампер на задній стінці вагону. А коли б і не пощезла — нею однаково не
користувалися б: молодь стала іншою. І за темпераментом. І за способом
вираження цього темпераменту, й за смаком до життя… Війна багато чого навчила
людність — навчила парадоксально. Утверджуючи дешевизну людського життя, вона
прищепила вміння життям дорожити; насаджуючи найвищі форми аскетизму, вона
розвинула потребу накопичувати – харчі, теплі речі, гроші та яскраві враження.

Але прагматизм не був домінантою серед якостей, притаманних
цілому українському народові. Тож накопичування на своє виправдання прибрало ще
й форми всезагального, повального колекціонування. Колекції були настільки
різноманітними, що годі перелічити. Утім, постала й тотальна колекція — так
звані сувеніри…

Це була сувенірна мікроепоха. Наразі не зафіксований аналами
великий сувенірний вибух. Він, гадаю, був наслідком туристичної активізації.

Той, який вирушає, нехай повернеться зі шматочком
матеріальної пам’яті про мандри!

Іграшка для дорослих — спресований у сувенірі простір.

Богато хто, щоправда, долав чималі відстані заради самих
цяцьок (або “ганчір’я”). Книжкові полиці зробляться предметом обивательського
престижу дещо згодом. Спершу цим предметом стали полиці сервантів. Якби
серванти були кораблями і перебували на плаву — сонячне проміння ніколи б не
освітило їхніх ватерліній, що глибоко поринули під воду марнославних старань.

Тонни спресованого простору…

Я знаю родини, де не їли цукерок хоч трохи оригінальної
форми, цукерок у навіть мінімально екзотичній упаковці — вони ставали
зацукрено-скам’янілими експонатами віталень із отими низенькими стелями. Пляшки
з екзотичними етикетками віддавали перевагу не горлу, а оку.

Невзабарі почала спостерігатися девальвація простору: місцеві
сувенірні підприємства випустили в обіг таку кількість “знаків відстані”, не
підкріплених золотом кілометражу, що сенс сувенірного накопичування почав
випаровуватися. Необов’язково їхати кудись за тридев’ять земель, світ за очі,
коли день “получки” можна ознаменувати відвіданням універмагу, щоб сервант
зробився на півкіло тяжчим.

А спершу… Ви пам’ятаєте? Скупчення статуеток із
напівкоштовної натоді пластмаси, шереги чудес склодувного мистецтва, всіляких
дротяних “наслідувань живої природи”, псевдоетнографічних цурпалок і “соломок”,
будь-якого мотлоху із хвалькуватим написом “made in…”, а також ширвжиткове
аматорське карбування, — агресивно висунулися в родинах на перший план. А
відсунута на задній план постать людини-господаря мала зате вигляд Афіни-Паллади,
яка вийшла з голови Зевса: у всеозброєнні. Цілком природно, що наївні дюжини
слоників (“на щастя”), етажеркові лебеді, милісінькі китаяночки, що погойдували
порцеляновими голівками, та гіпсові тварини-карнавки кустарно-базарного
походження були зметені такою войовничою силою.

А ще кажуть: дрібничка-мар¬ничка!..

Але йдеться не про етикетки та паролі міщанської
респектабельності. Сувенірний вибух (що найзатятіших у минулому його активістів
нині змушує щулитися) цікавий не сам по собі й не тим, що саме він став
детонатором нинішнього книжкового буму.

Накопичення сувенірів тому в більшості випадків виявилося
марним, що своєрідна мова цих пишних звалищ була невиразною, вбогою та
безплідною. Строкаті сонми недорікувато інформували глядача про якісь землі, про
міста, села, про моря-океани. Про простір. І квит.

Час знищує все, що ним не наповнено. Мізерність внутрішнього
хронопотенціалу більшості сервантних дрібниць зумовила їхню зовнішню моральну,
а в підсумку — і фізичну недовговічність. Зміст речей — це частка вічності,
наявна в них.

В одних випадках вона крихітна, в інших, подібно до заряду
атомного годинника, — дорівнює тисячоліттям. Дисонанси часу, матеріального
світу і неуникні при цьому парадокси хвилювали поета, живили уяву, іронію,
узагальнення.

 

Продовження в наступному числі.